Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності

1. Теоретичні засади провадження зовнішньоекономічної діяльності.
2. Тарифне регулювання міжнародної торгівлі.
3. Різновиди стратегій менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.
4. Механізм планування в менеджменті зовнішньоекономічної діяльності.
5. Міжнародні господарські контракти щодо факторингу.
6. Агенти за дорученням. Специфіка агентської угоди.
7. Міжнародний туризм: чинники розвитку та види.
Список використаної літератури

1. Теоретичні засади провадження зовнішньоекономічної діяльності

В Україні зовнішньоекономічна діяльність регулюється Господарським кодексом України, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими нормативно-правовими актами. Згідно зі ст. 377 Господарського кодексу, зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання визнається господарська діяльність, яка під час свого здійснення потребує перетину митного кордону України майном або робочою силою.

Здійснення зовнішньоекономічної діяльності базується на принципах свободи її суб'єктів, які мають право добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини та реалізовувати їх у будь-яких формах, що не заборонені законом, а також на принципі рівності всіх суб'єктів перед законом.

До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності належать:

• господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, засновані згідно з Господарським кодексом України, а також інші юридичні особи, що провадять господарську діяльність та зареєстровані у встановленому законом порядку;
• громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які займаються господарською діяльністю та зареєстровані як підприємці відповідно до закону;
• підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання, які не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), проте мають постійне місцезнаходження на території України та зареєстровані у порядку, визначеному законом.

Окрім того, у зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь зовнішньоекономічні організації, які мають статус юридичної особи та створені в Україні органами державної влади або місцевого самоврядування відповідно до закону.

Зовнішньоекономічна діяльність може здійснюватися за умови ліцензування та квотування. Кабінет Міністрів України має право встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть здійснювати лише за наявності ліцензії.

Режим квотування зовнішньоекономічних операцій вводиться у випадках, передбачених законодавством та чинними міжнародними договорами України, і реалізується через обмеження кількості або сумарної митної вартості товарів, що можуть бути ввезені чи вивезені за певний період.

Інформація про запровадження режиму ліцензування чи квотування публікується в офіційних виданнях. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), за винятком тих, що заборонені законодавством України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором, обов'язковість якого затверджена Верховною Радою України. Форма такого договору визначається правом місця його укладення.

Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не домовилися про інше. Порядок визначення застосовуваного права у разі відсутності згоди сторін встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність [6, c. 45-47].

2. Тарифне регулювання міжнародної торгівлі

Митні тарифи є класичним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі та належать до економічних методів такого регулювання. Митний тариф являє собою систематизований перелік митних зборів, що застосовуються при імпорті, а іноді й при експорті товарів з певної країни.

а) Митно-тарифне регулювання у промислово розвинених країнах.

У розвинених країнах митні тарифи, як правило, є багатоколонковими: один і той самий товар може оподатковуватися митом різного розміру залежно від країни походження. Найвищі ставки мита застосовуються до товарів з країн, які не користуються режимом найбільшого сприяння.

За способом стягнення митні збори поділяються на:

• адвалорні — встановлюються у відсотках від ціни товару;
• специфічні — нараховуються за одиницю товару, обсяг або вагу;
• комбіновані — поєднують обидва способи розрахунку;
• сезонні — діють у певний період року, наприклад, під час збору врожаю.

За економічним змістом митні збори класифікуються на:

• фіскальні — спрямовані на поповнення доходів державного бюджету;
• протекціоністські — використовуються для захисту національного виробника;
• преференційні (пільгові) — ввізне мито для окремих товарів із певних країн;
• пільгові — запроваджуються для стимулювання імпорту конкретних товарів з окремих країн;
• врівноважуючі — зрівнюють ціни імпортних товарів з цінами аналогічної вітчизняної продукції;
• компенсаційні — застосовуються, коли імпортні товари постачаються в умовах протекціонізму або державного субсидування виробництва;
• антидемпінгові.

б) Митні тарифи країн, що розвиваються.

Характерною особливістю митних тарифів країн, що розвиваються, є їх високий рівень, який значно перевищує тарифи розвинених держав. Такі тарифи виконують дві основні функції:

• захист національного виробника;
• наповнення державного бюджету [9, c. 103-105].

З огляду на рівень захисту національного ринку тарифними бар'єрами країни, що розвиваються, можна поділити на три групи.

Для першої групи характерні ставки, які зазвичай не перевищують 50% безмитних зборів для багатьох товарів. Сюди належать Ангола, Нігерія, Болівія, Чилі, Філіппіни, Тонга.

Друга група охоплює країни з вищими ставками митних зборів — від 50% до 100%. До них, зокрема, відносяться Алжир, Лівія, Танзанія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Іран, Індонезія.

У третій групі країн митні збори перевищують 100%. Це Єгипет, Марокко, Колумбія, Пакистан, Сирія, Таїланд, Туреччина.

Структура тарифів у країнах, що розвиваються, суттєво відрізняється: поряд з одно-, дво- та триколонковими тарифами багато держав використовують тарифи з більшою кількістю колонок. Наприклад, у Венесуелі тариф має сім колонок, у Сенегалі — дев'ять, а в Малі — сімнадцять.

Крім безпосередньо митних податків, багато менш розвинених країн включають до фінансових зборів адміністративні та інші внутрішні податки.

Тарифи в більшості випадків насамперед спрямовані на захист національного виробника. Це особливо стосується імпорту високотехнологічної продукції, тоді як ввезенню сировини зазвичай не перешкоджають. Така політика отримала назву тарифної ескалації — підвищення рівня митних бар'єрів на імпортні товари зі зростанням ступеня їх обробки. Оптимальними вважаються тарифні ставки, які найповніше забезпечують реалізацію національних економічних інтересів [8, c. 153].

3. Види стратегій менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

При розробці стратегії необхідно враховувати, чи є фірма лідером на ринку, чи вона уникає конкурентного протистояння.

Лідер, який застосовує випереджальні дії, може розширювати продажі товарів або послуг, постійно оновлюючи асортимент і таким чином «захоплюючи» ринок. Він також може «захищати» ринок, впливаючи на потенційних споживачів через рекламу та не даючи конкурентам закріпитися, або «блокувати» ринок, випереджаючи конкурентів у формах обслуговування тощо.

Пасивна стратегія лідера може полягати у реагуванні на нововведення конкурентів та їх перехопленні. Якщо фірма не є лідером, вона може вдатися до випереджальних дій: прямого суперництва та переслідування лідера на основі власних переваг; завоювання ринкових позицій за рахунок слабких місць у стратегії лідера; наступу на лідера з впровадженням нових елементів у власну стратегію.

Пасивна стратегія може обиратися для того, щоб не провокувати відповідних дій з боку лідера.

Якщо підприємство прагне отримувати свою частку прибутку, уникаючи прямої конкуренції, воно може обрати випереджальну стратегію «ринкових ніш» — пошук малопривабливих для конкурентів ринкових сегментів. Кожна фірма, що бере участь у конкурентній боротьбі, має дотримуватися кількох загальних правил:

• вміти концентрувати ресурси для ефективних дій;
• використовувати будь-яку можливість для перехоплення ініціативи;
• вміти маневрувати наявними ресурсами для досягнення поставлених цілей;
• проводити гнучке планування, яке враховує зміни зовнішнього середовища фірми [3, c. 234-236].

4. Механізм планування менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

Суть планування полягає у конкретизації цілей розвитку фірми в цілому та кожного її підрозділу окремо на визначений період; у встановленні господарських завдань, засобів їх досягнення, термінів та послідовності реалізації; у виявленні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, необхідних для вирішення поставлених завдань.

Залежно від спрямованості та характеру завдань розрізняють три види планування: стратегічне (перспективне), середньострокове та тактичне (поточне).

Стратегічне планування зосереджене на визначенні головних цілей діяльності фірми та орієнтоване на кінцеві результати. При цьому враховуються способи і засоби досягнення цілей, а також забезпечення необхідними ресурсами.

Поточне планування передбачає визначення проміжних цілей на шляху досягнення стратегічних завдань. У межах цього виду планування детально розробляються засоби та способи вирішення задач, використання ресурсів, а також впровадження нових технологій.

Залежно від змісту, мети та завдань виділяють такі форми планування та види планів:

1. Форми планування залежно від тривалості планового періоду:

• перспективне планування (прогнозування);
• середньострокове планування;
• поточне (бюджетне, оперативне) планування.

2. Види планів:

а) залежно від змісту господарської діяльності — плани науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт; виробництва і збуту; матеріально-технічного постачання; фінансовий план;

б) залежно від організаційної структури підприємства (фірми) — плани виробничої дільниці; плани дочірньої компанії.

Планування є початковим етапом управління. Однак це не одноразовий акт, а безперервний процес, який триває до завершення всього комплексу запланованих операцій.

Планування включає визначення:

• кінцевої та проміжної мети;
• завдань, необхідних для досягнення мети;
• засобів та способів їх вирішення;
• необхідних ресурсів, їх джерел і способу розподілу.

Сьогодні значна увага приділяється перспективному плануванню як інструменту централізованого управління. Таке планування охоплює період від 10 до 20 років (частіше 10-12 років). Воно передбачає розробку загальних принципів орієнтації фірми на перспективу (концепцію розвитку), визначення стратегічного напряму та програми розвитку, змісту й послідовності здійснення найважливіших заходів, що забезпечують досягнення поставленої мети. Перспективне планування допомагає приймати рішення з комплексних проблем діяльності фірми в міжнародному масштабі:

• визначення напрямів і розмірів капіталовкладень та джерел їх фінансування;
• впровадження технічних новинок і прогресивної технології;
• диверсифікація виробництва та оновлення продукції;
• форми здійснення закордонних інвестицій в умовах придбання нових підприємств;
• удосконалення організації управління в окремих підрозділах і кадровій політиці.

У системі перспективного планування залежно від методології та мети розрізняють довгострокове і стратегічне планування [1, c. 284-286].

У системі довгострокового планування використовується метод екстраполяції, тобто перенесення результатів показників минулого періоду на майбутнє з визначенням оптимістичної мети та дещо завищених показників, розраховуючи на те, що майбутнє буде кращим за минуле.

Системи довгострокового планування застосовують 70-80% найбільших японських корпорацій, які організовують планування таким чином:

• обираються 5-10 ключових стратегій, навколо яких формується політика довгострокового розвитку;
• одночасно приймаються середньострокові плани для об'єднання стратегій в єдине ціле та узгодження з розподілом ресурсів;
• вище керівництво визначає мету для кожного підрозділу, а підрозділ розробляє кількісні плани досягнення цієї мети «знизу—доверху».

Стратегічне планування має на меті дати комплексне наукове обґрунтування проблем, з якими фірма може зіткнутися в майбутньому, і на цій основі розробити показники розвитку на плановий період.

За основу при розробці стратегічного плану беруть:

• аналіз перспектив розвитку фірми, завданням якого є виявлення тенденцій і факторів, що впливають на їх розвиток;
• аналіз позицій у конкурентній боротьбі, завдання якого полягає у визначенні конкурентоспроможності продукції фірми на різних ринках та можливостей покращення результатів роботи в конкретних напрямах;
• вибір стратегії на основі аналізу перспектив розвитку фірми в різних видах діяльності та визначення пріоритетів з точки зору ефективності й забезпечення ресурсами;
• аналіз напрямів диверсифікації видів діяльності, пошук нових, більш ефективних її видів і визначення очікуваних результатів [5, c. 241-242].

5. Міжнародні господарські контракти про факторинг

Факторинг передбачає фінансування під дебіторську заборгованість (уступку грошової вимоги), яка виникає під час торговельних операцій між підприємствами при постачанні товарів і послуг. Факторингова компанія або банк (Фактор) зазвичай надає постачальнику до 60-90% суми дебіторської заборгованості одразу після відвантаження товару (до настання терміну платежу). Фактор компенсує це фінансування з наступних надходжень від покупців. Частина дебіторської заборгованості, що залишилася (10-40%), за вирахуванням комісій фактора, виплачується постачальнику після здійснення покупцем оплати.

За останні чотири десятиліття використання факторингу в розвинених країнах Західної Європи, Америки та Азії зростає вражаючими темпами. За даними міжнародної факторингової асоціації International Factors Group S.C., у 1999 р. загальносвітовий оборот факторингових операцій зріс порівняно з 1998 р. більш ніж на 40%. У структурі світового факторингу близько 92% припадало на внутрішній факторинг і 8% — на міжнародний.

У міжнародному факторингу важлива роль належить експортному факторингу, який являє собою продаж експортером своєму факторові короткострокових дебіторських заборгованостей (зазвичай до 60-90 днів) по експорту.

Обслуговуючи клієнтів-експортерів, факторингові компанії (експорт-фактори) часто співпрацюють з іноземними факторинговими компаніями, що діють у країнах імпорту (імпорт-фактори). Імпорт-фактори допомагають експорт-факторам отримувати інформацію про наявного або потенційного дебітора у своїй країні, забезпечувати страхування ризику неплатежу іноземного дебітора, стягувати дебіторську заборгованість тощо.

Для такої взаємодії факторингові компанії з різних країн укладають міжфакторні угоди або вступають у міжнародні факторингові асоціації та групи. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років були створені три найбільші міжнародні факторингові групи: Heller International Group, International Factors Group S.C., Factors Chain International.

Наприкінці червня 2000 р. у Парижі відбулися річні збори IFG, у яких взяли участь представники факторингових компаній з 35 країн світу.

Важливою ознакою, що принципово відрізняє фінансування за факторингом від звичайного банківського кредиту, є необмежений характер фінансування: величина наданих коштів не обмежена абсолютною межею (як, наприклад, при овердрафтному або револьверному кредиті), а зростає зі збільшенням торговельних оборотів постачальника, оскільки виражена у вигляді визначеного відсотка від величини постачань.

Інші переваги експортного факторингу також випливають з його процедури: іноземні борги стають внутрішніми, що дозволяє вирішити значні проблеми [4, c. 427-429].

6. Агенти за дорученням. Особливості агентської угоди

Агентська діяльність в Україні регулюється Главою 31 Господарського кодексу.

Агентська діяльність — це підприємницька діяльність, яка полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який на підставі повноважень, що ґрунтуються на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

Агентські відносини виникають у таких випадках:

• надання суб'єктом господарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій;
• схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.

За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок [5, c. 316-317].

Агентський договір має визначати сферу, характер і порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції за порушення умов договору, а також інші необхідні умови, визначені сторонами.

Договір повинен містити умову щодо території, в межах якої комерційний агент здійснює свою діяльність. Якщо територію дії агента в договорі не визначено, вважається, що агент діє в межах території України.

Агентський договір укладається у письмовій формі. У договорі має бути визначено форму підтвердження повноважень (представництва) комерційного агента.

Комерційний агент повідомляє суб'єкта, якого він представляє, про кожний випадок свого посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду.

Комерційний агент повинен особисто виконати дії, на які він уповноважений суб'єктом, якого він представляє.

Якщо агентським договором не передбачено інше, комерційний агент не може передавати на свій розсуд іншим особам права, якими він володіє в інтересах того, кого він представляє.

Комерційний агент не має права передавати конфіденційну інформацію, отриману від суб'єкта, якого він представляє, без згоди цього суб'єкта, використовувати її у власних інтересах чи в інтересах інших осіб всупереч інтересам суб'єкта, якого він представляє, як під час здійснення своєї діяльності, так і після припинення агентських відносин.

Агентський договір припиняється за згодою сторін, а також у разі: відкликання повноважень комерційного агента суб'єктом, якого він представляє, або відмови комерційного агента від подальшого здійснення комерційного посередництва за договором, укладеним без визначення строку його дії; вибуття однієї із сторін договору внаслідок її припинення або смерті; виникнення інших обставин, що припиняють повноваження комерційного агента або суб'єкта, якого він представляє.

Відповідно до Цивільного кодексу України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Повноваження такого представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю [2, c. 89-91].

7. Міжнародний туризм: чинники розвитку та види

Туризм є потужним роботодавцем: він забезпечує зайнятість кожного десятого працівника у світі. В умовах глобалізації туризм виступає як засіб підвищення якості життя народів та фактор зміцнення миру і міжнародного взаєморозуміння.

Повноцінного глобального характеру туризм набув у XXI столітті. Туристичні потоки формують мережу світогосподарських зв'язків. За короткий час вони перетворилися на помітне явище міжнародного життя та набули планетарного масштабу.

На початку третього тисячоліття туристичний обмін між регіонами розвиватиметься інтенсивніше, ніж усередині регіонів. Проте все чіткіше простежується тенденція до посилення взаємообмінів туристами між сусідніми країнами за умов нормальних стосунків між ними та між країнами зі спорідненими мовами. Наприклад, населення українсько-польських єврорегіонів (українці й поляки) не відчуває мовного бар'єру, що сприяє зміцненню туристичних зв'язків.

Туризм та його індустрія в умовах глобалізації — це міжгалузевий господарський комплекс, який являє собою інтегровану систему галузей, виробництв і видів діяльності, об'єднаних спільною метою та суспільним призначенням задовольняти потреби населення у проведенні дозвілля шляхом створення та реалізації туристичного продукту.

Міжкомпонентні горизонтальні зв'язки між підприємствами різних галузей, задіяних в організації туристичного споживання відповідно до стадійності процесу обслуговування, дозволяють виділити в межах індустрії туризму функціонально-стадійні підсистеми, представлені сполученнями різнорідних функціонально-галузевих елементів, що виконують однорідні функції у сфері туризму: інституційно-організаційну, функціонально-господарську та територіально-господарську (табл. 1).

Існують різні види і форми туризму: внутрішній, міжнародний, самодіяльний, організований, ближній, дальній, пізнавальний, водний, гірський, автомобільний, пішохідний, спортивний та екстремальний. Діє Всесвітня туристична організація (ВТО), заснована у 1975 р., членами якої є вже понад 130 країн світу, зокрема й Україна, основні показники туристичної діяльності якої за останні роки додають оптимізму.

Міжнародний туризм як глобалізація масового міждержавного переміщення людських контингентів породив комплекс тіньових геоекономічних реалій, які функціонують паралельно з офіційним їх проявом. Йдеться про сприяння нелегальному переміщенню валютних засобів, розширення позабанківського вивозу валюти туристами поряд із заробітчанами, незаконні операції міждержавних кримінальних угруповань з використанням офшорних зон. Це викликає необхідність, зокрема на кордонах, чіткіше відокремлювати туристів і туристичні групи від решти громадян-мігрантів, серед яких можуть переховуватися валютні спекулянти або навіть терористи [7, c. 65-67].

Список використаної літератури

1. Дідківський М. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник / Микола Дідківський. — К.: Знання, 2006. — 462 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність: Термінологічний словник / Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк. — К.: Кондор, 2007. — 166 с.

3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів / Інна Багрова, Наталя Редіна, Валерій Власюк, Оксана Гетьман; За ред. Інни Багрової; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Дніпропетровський держ. фінансово-економічний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 579 с.

4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навчальний посібник / Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін.; Мін-во освіти і науки України, Одеський державний економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 791 с.

5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник / Олександр Кириченко. — 3-тє вид. перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2002. — 382 с.

6. Макогон Ю. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник / Юрій Макогон, В'ячеслав Рижиков, Сергій Касьянюк; Ред. Ю. В. Макогон; М-о освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 423 с.

7. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учебно-практическое пособие / Е. Прокушев. — М.: ИВЦ «Маркетинг», 1998. — 207 с.

8. Рум'янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник / А. П. Рум'янцев, Н. С. Рум'янцева; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с.

9. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник для студ. вуз. / Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим; Під заг. ред. А.І. Кредісова. — К.: ВІРА-Р, 1998. — 447 с.