Менеджмент виробничої фірми

1. Система оплати праці у виробничій фірмі. Вибір стимулів і мотивів діяльності

Система оплати праці — це механізм розрахунку винагороди, яку отримують працівники залежно від обсягу витраченої праці, а інколи й від досягнутих результатів. На рівні підприємства такі системи закріплюються у колективному договорі. Якщо працівників переводять на іншу систему оплати, це вважається зміною істотних умов праці, тому про це їх потрібно попередити щонайменше за два місяці.

На практиці склалися дві головні системи оплати, які використовуються як окремо, так і в різних комбінаціях: почасова та відрядна. Почасова система передбачає нарахування заробітку залежно від відпрацьованого часу та рівня кваліфікації працівника. Відрядна система, своєю чергою, базується на обсязі фактично виготовленої продукції належної якості.

Почасова оплата має кілька різновидів: погодинну, поденну та помісячну. У цих випадках праця оплачується за фактично відпрацьований час — години, дні чи місяць. При помісячній оплаті розмір окладу залишається незмінним незалежно від того, скільки робочих днів у місяці.

Відрядна система також має свої варіації. Пряма відрядна передбачає множення відрядної розцінки на кількість придатної продукції. Непряма відрядна застосовується для допоміжних працівників, наприклад ремонтників, і залежить від результатів праці основних робітників, яких вони обслуговують. Відрядно-прогресивна система означає, що продукція в межах норми оплачується за звичайними розцінками, а понад норму — за підвищеними, що зростають прогресивно.

Залежно від організації праці відрядна система буває індивідуальною або колективною. Індивідуальна застосовується там, де можна чітко врахувати працю кожного працівника. Колективна встановлюється за загальними підсумками роботи бригади, а заробіток розподіляється з урахуванням коефіцієнта трудової участі (КТУ). На підприємствах розробляються локальні положення про КТУ, де визначаються конкретні показники та порядок розрахунку заробітку. При цьому враховується кваліфікація працівника, а розмір зарплати не може бути нижчим за встановлений мінімум.

Існує також акордна оплата праці, коли винагорода виплачується за виконання цілого комплексу робіт, наприклад, будівельного об'єкта. Остаточний розрахунок проводиться за акордним нарядом після прийняття всього обсягу робіт, що оформлюється актом. Зарубіжна практика показує, що найчастіше використовується почасова оплата в різних модифікаціях: чиста погодинна, погодинна з колективним або індивідуальним преміюванням. Головна умова виплати зарплати — виконання повного обсягу робіт, розрахованого на основі прогресивних нормативів трудових витрат [5, c. 102-104].

Система оплати праці — це взаємозв'язок між показниками, що визначають міру праці та міру її оплати як у межах норми, так і понад неї. Такий взаємозв'язок гарантує працівникові отримання заробітної плати відповідно до фактичних результатів праці та погодженої з роботодавцем ціни робочої сили. Форма оплати праці — це конкретний вид системи оплати, згрупований за ознакою основного показника обліку результатів праці.

Диференціація заробітної плати — це інструмент визначення співвідношення різних рівнів оплати до мінімального рівня тарифних ставок, окладів та середньої зарплати за категоріями працівників (керівники, професіонали, фахівці, технічні службовці, робітники), професіями, групами підприємств або галузей. Договірна оплата праці передбачає, що розміри та умови оплати визначаються індивідуальними трудовими договорами чи контрактами.

Показники та умови оплати праці — це критерії, за виконання яких нараховується основна заробітна плата. Якщо умова не виконана, розмір зарплати може бути зменшений, а при перевиконанні — збільшений. Матеріальне стимулювання праці — це комплекс заходів, що забезпечують матеріальні потреби працівників і підвищують їхню зацікавленість у результатах колективної та індивідуальної праці через законодавчі, нормативні, економічні, соціальні та організаційні чинники. Система матеріального стимулювання — це сукупність основних і додаткових показників оцінки результатів праці, за якими здійснюються заохочувальні виплати понад основну зарплату для підвищення продуктивності та конкурентоспроможності діяльності.

Винагорода — це періодична (щомісячна, щоквартальна) або одноразова (річна) матеріальна виплата працівникам за показниками та умовами оцінки їхньої діяльності, визначеними на підприємстві. Премія — це найефективніший стимулюючий вид додаткової заробітної плати, яка виплачується за поліпшення основних показників колективної та індивідуальної праці, а також кінцевих результатів діяльності. Надбавки та доплати — це законодавчо гарантовані або нормативно обумовлені додаткові виплати, пов'язані з особливостями та умовами праці, а також особистими якостями працівників.

Некваліфіковані робітники — це працівники без спеціальної підготовки, які виконують найпростіші роботи. Малокваліфіковані робітники мають короткотермінову підготовку (1-3 місяці) та незначний стаж (до 3 років), виконують прості роботи, що тарифікуються 2-3 розрядами. Кваліфіковані робітники — це працівники зі значним стажем (понад 3 роки) або спеціальною професійною підготовкою, які виконують складні роботи та обслуговують устаткування, що тарифікується 3-4 розрядами [2, c. 132-134].

Форми стимулювання персоналу поділяються на чотири групи:

1. Основна матеріальна винагорода є базисною для будь-яких умов праці. Оклад зазвичай становить від 40 до 70% загальної винагороди працівника міжнародної фірми. Другий рівень — надбавки, доплати, премії, комісійні винагороди — може складати до 60% загальних виплат. Третя складова — участь у прибутках та опціони — використовується не всіма міжнародними фірмами, переважно для керівного складу.

2. Компенсації — це специфічний набір інструментів стимулювання, особливо при закордонних призначеннях. Це головна відмінність систем винагородження у міжнародному середовищі. Фірми компенсують працівникові реальні та передбачувані витрати, пов'язані з переміщенням (транспорт, оренда, харчування), а також надають соціальні виплати та пільги (навчання дітей, проведення свят, відпустки). Складові компенсацій: транспортні витрати, оренда житла за кордоном, оплата житла у своїй країні, витрати на навчання дітей, харчування, проведення свят, довші відпустки.

3. Нематеріальне стимулювання — це класичні форми мотивації без матеріального винагородження: подяки, нагороди, заохочення, нова робота, дострокове просування, а також ігри, конкурси, програми навчання.

4. Змішане стимулювання поєднує матеріальні та нематеріальні форми і є необхідним доповненням до основного стимулювання та компенсацій. Різноманітні прийоми спонукання (призи, подарунки, пенсійні та страхові програми, медичне страхування, службова машина, відпочинок за рахунок фірми, розважальні поїздки) спрямовані на зміцнення лояльності працівників та продовження їхньої активної роботи в майбутньому.

Формування оптимального комплексу засобів стимулювання — це найскладніше завдання служби управління людськими ресурсами міжнародної фірми, яке потребує врахування різноманітних факторів глобального, національного та місцевого рівня. Практика оплати праці безпосередньо впливає на конкурентні переваги міжнародної фірми як на локальному, так і на глобальному рівнях. Розмір оплати праці залежить від таких факторів:

• коштів, вкладених у бізнес;
• попиту та пропозиції на певні професії в регіоні;
• вартості життя;
• законодавства країни;
• особливостей відносин «підприємець — працівник — профспілки».

Тип оплати (оклад, надбавки, премії, комісійні, компенсації) залежить від звичаїв, податків і вимог уряду. Міжнародні фірми часто встановлюють вищу заробітну плату, ніж місцеві компанії, щоб залучити висококваліфіковану робочу силу з діючих підприємств. Додаткові блага в кожній країні можуть бути свої, тому крім основної оплати працівнику надається спеціальний набір благ, які можуть відноситись до матеріального, нематеріального та змішаного стимулювання [7, c. 452-453].

2. Структура служби забезпечення виробничої фірми: оперативна частина, виробнича частина, складське господарство

Ефективне функціонування операційної системи неможливе без високого рівня організації допоміжних виробничих процесів та технічного обслуговування. Основними їх видами на промислових підприємствах є ремонтні, інструментальні, енергетичні та транспортно-складські процеси. Склад і кількість цих процесів на кожному підприємстві визначаються характером основного виробництва, типом та розмірами підприємства, його виробничими зв'язками із внутрішнім та зовнішнім середовищем.

Потреба в ремонті обладнання та енергетичних послугах існує на всіх підприємствах, але потужності відповідних допоміжно-обслуговуючих господарств різні залежно від характеру основної продукції, обсягів її виготовлення, технічної бази, джерел енергопостачання та інших факторів. Наприклад, не всі підприємства потребують розгалуженого інструментального господарства чи внутрішнього транспорту. На хімічних підприємствах немає необхідності у самостійному інструментальному господарстві, а на підприємствах, що працюють в автоматичному режимі, внутрішні перевезення входять до складу основних виробничих процесів.

На форми організації допоміжно-обслуговуючих процесів великий вплив має їх співвідносність з основним виробництвом. На спеціалізованому підприємстві, що виробляє інструменти, це виробництво є основним, а при виробництві машин — допоміжним. При виробництві сталі отримання кисню — допоміжний процес, а в хімічному виробництві він може бути складовою частиною основного виробництва.

У допоміжному виробництві створюється продукція (шаблони, інструменти, вимірювальні прилади), використання якої робить можливим основне виробництво, забезпечує виконання технічних інструкцій, сприяє здійсненню основного виробництва на необхідному технічному та економічному рівнях. Якісний ремонт забезпечує триваліше функціонування основного обладнання, а чітка робота внутрішньозаводського транспорту впливає на ступінь безперервності виробництва.

Допоміжним процесам притаманна не лише організаційно-технічна, а й економічна співвідносність з основним виробництвом: витрати на допоміжне виробництво і технічне обслуговування мають відшкодовуватись ефективністю основного виробництва. Відносно значні витрати у допоміжних виробництвах можуть бути доцільні лише тоді, коли вони сприяють зниженню середньої собівартості виробів, підвищують якість основної продукції тощо. Частина допоміжних та обслуговуючих процесів приєднується до основних виробничих процесів (наладка обладнання, контроль енергосистеми), а частина — відокремлена від них у часі та просторі. Саме ця відокремлена частина охоплюється поняттям «технічне обслуговування виробництва» або «виробнича інфраструктура підприємства».

Виробнича інфраструктура — це комплекс допоміжних, обслуговуючих виробництв, що підтримують технічне та енергетичне обладнання в робочому стані, забезпечують основний виробничий процес сировиною, матеріалами, паливом, енергією, інструментом [8, c. 185-187].

До складу виробництв (підрозділів) підприємства входять такі допоміжні цехи та служби:

Ремонтні цехи і служби, метою яких є забезпечення постійної експлуатаційної готовності технічного обладнання шляхом його ремонту і модернізації. Їх завдання — якісне виконання ремонту та модернізації у визначені строки при оптимальних витратах.

Енергетичні цехи та служби забезпечують підприємство всіма видами енергії, організують раціональне її використання, підтримують електрообладнання і енергетичні установки в постійній експлуатаційній готовності, впроваджують нове енергетичне обладнання, здійснюють контроль за виконанням правил експлуатації енергоустановок, забезпечують теле- та радіозв'язок.

Інструментальні цехи і служби забезпечують основне виробництво інструментом та оснащенням високої якості при мінімальних витратах на їх виготовлення та експлуатацію. Основні завдання інструментального господарства: безперервне забезпечення високоякісним інструментом усіх цехів та робочих місць; контроль за правильною експлуатацією інструменту та скорочення його витрачання; зменшення втрат на виготовлення, придбання, зберігання, ремонт та відновлення; підтримання мінімально необхідних запасів інструменту.

Транспортні, постачальницькі та складські господарства, цехи і служби забезпечують своєчасну поставку всіх матеріальних ресурсів, їх зберігання та рух у процесі виробництва. Від їх роботи залежить ритмічність діяльності підприємства та економне використання матеріальних ресурсів.

З підвищенням технічного та організаційного рівня виробництва зростає і значення допоміжно-обслуговуючих служб. Чим складніше обладнання, тим вищі вимоги до технічного обслуговування. Добре організоване виробництво більш чутливе до забезпечення безперервності та підтримання необхідних темпів транспортування між операціями, ніж виробництво з низьким організаційним рівнем та значними паузами.

Особливо зросло значення допоміжного обслуговуючого виробництва останніми роками. Причинами цього є ускладнення та подорожчання постачання підприємств енергією, необхідність здійснення заходів з охорони навколишнього середовища тощо.

Організаційний відділ може здійснювати аналіз виробничої та організаційної структури підприємства на предмет пропорційності, безперервності, паралельності виробничих процесів, аналізувати рівень спеціалізації, комбінування з метою оптимізації цих параметрів. Організація матеріально-технічного забезпечення та вхідний і вихідний контроль якості матеріалів, що надходять, і виконаних ремонтних робіт також покладаються на цей відділ. Він може займатися організацією ремонтних робіт і міжремонтного обслуговування, удосконаленням організаційної та виробничої структур ремонтного господарства.

Економічний відділ має забезпечити стратегічне планування відтворення основних виробничих фондів, планування матеріально-технічного забезпечення ремонтного господарства, норм потреби в запасних частинах та матеріальних ресурсах для технічного обслуговування та ремонту основних фондів. На цей відділ також покладається контроль і стимулювання стратегічного плану підвищення ефективності ремонтного господарства.

Технічний відділ здійснює аналіз технічного обладнання за такими показниками:

• середній вік технологічного обладнання (по групах) та частка його фізичного зношення;
• частка обладнання, що знаходиться в ремонті, та частка невстановленого обладнання;
• коефіцієнт змінності роботи технологічного обладнання та коефіцієнт його використання в часі (по групах);
• аналіз структури активної частини основних виробничих фондів, їх фондовіддачі та необхідність нового обладнання, запасних частин та деталей;
• розроблення пропозицій з поліпшення використання обладнання (по видах).

Обсяг робіт кожного відділу залежить від таких загальних обставин:

1. складність та номенклатура продукції;
2. програма випуску;
3. рівень спеціалізації, кооперування та комбінування основного виробництва;
4. рівень спеціалізації, кооперування та комбінування ремонтного господарства [6, c. 101-103].

Складське господарство — це широка мережа складів зі спеціальними пристроями та обладнанням для переміщення, штабелювання і зберігання матеріалів, а також з ваговим та вимірювальним обладнанням, обчислювальною технікою, протипожежними засобами. Як важливий об'єкт виробничого менеджменту, складське господарство виконує такі суттєві завдання:

• акумулює матеріальні ресурси в обсягах та номенклатурі, достатніх для ритмічного забезпечення виробництва сировиною, обладнанням, запасними частинами та комплектуючими виробами;
• забезпечує зберігання матеріальних цінностей, облік предметів праці та готової продукції;
• планує безперебійне і комплексне постачання цехів та дільниць матеріальними ресурсами, контролює витрати, пов'язані зі здійсненням складських операцій та з утриманням складів;
• готує матеріали для їх безпосереднього споживання та відвантажує готову продукцію споживачеві;
• піклується про підвищення продуктивності праці та поліпшення умов праці робітників, що обслуговують склади.

Об'єктивна необхідність у спеціально облаштованих місцях для зберігання запасів існує на всіх стадіях руху матеріального потоку, починаючи з первинного джерела сировини і закінчуючи кінцевим споживачем. Цим пояснюється наявність великої кількості різноманітних видів складів.

Склади класифікують за різними параметрами. Залежно від обсягу робіт вони бувають загальнозаводські (централізовані) і цехові (децентралізовані). Перші — це значною мірою заводські склади, або центральні. Децентралізовані — це склади, що з точки зору їх обсягів, зорієнтовані на вимоги клієнтів та кількості акумульованих цінностей.

Загальнозаводські склади поділяються на:

• матеріальні (склади основних та допоміжних матеріалів, сировини, палива, лісоматеріалів);
• склади покупних комплектуючих;
• склади для напівфабрикатів, заготовок, зберігання матеріалів, що пройшли відповідне оброблення в одних цехах та призначених для оброблення у інших (склади чорнових заготовок, що випускаються заготівельними цехами, склади готових виробів, що випускаються обробними цехами та йдуть на збирання);
• проміжні виробничі склади, що обслуговують виробничий процес;
• склади готової продукції, що здійснюють упакування та відправлення її споживачеві;
• склади відходів та вторинної сировини;
• господарські склади, що призначені для зберігання тари, спецодягу і господарських матеріалів, робочого реманенту [4, c. 256-258].

За ступенем спеціалізації склади поділяються на спеціалізовані (індивідуального користування) та універсальні (колективного користування). У перших зберігають товари одного підприємства, а другі — на основі лізингу можуть здаватися в оренду фізичним та юридичним особам (склади-готелі). За розміром склади варіюють від невеликих приміщень загальною площею в декілька сотень квадратних метрів до складів-гігантів, що займають територію в сотні тисяч квадратних метрів.

За конструкцією розрізняють склади, що розміщуються в окремих приміщеннях (закриті); склади, що мають дах або дах і одну, дві чи три стіни (напівзакриті); склади, де вантажі зберігаються на спеціально обладнаних майданчиках поза приміщеннями (відкриті склади). За мірою механізації розрізняють: немеханізовані, механізовані, автоматизовані та автоматичні. За можливістю доставки та вивезення вантажу розрізняють пристанційні та припортові склади (розташовані на території залізничної станції чи порту), приколійні (що мають підведені залізничні колії) та глибинні.

Організація управління складським господарством. Складське господарство входить до комерційної служби підприємства. Завідувачі складами підпорядковуються різним начальникам відповідних господарських відділів. Основні функції складського господарства — це зберігання, облік і контроль руху матеріально-технічних цінностей, що надходять на підприємство, та готової продукції. Ці функції складське господарство має виконувати якісно, у встановлені строки та з мінімальними затратами. Ці три показники і є критеріями ефективного управління складським господарством.

Реалізація названих функцій передбачає здійснення відповідних складських операцій, які умовно поділяють на дві групи:

а) основні складські операції або система складування (розвантаження та приймання матеріальних ресурсів, розміщення та зберігання вантажів, їх відпуск для виробництва та споживачів, облік матеріальних цінностей тощо);

б) допоміжні операції виробничого характеру, пов'язані з підготовкою ресурсів до споживання (розпакування, сортування, комплектування, збирання матеріалів та виробів, упакування готової продукції тощо). Обсяг цих операцій визначається параметрами складської системи [1, c. 159-161].

Список використаної літератури

1. Василенко ЮЛ., Ткаченко ТІ. Виробничий (операційний) менеджмент. — Київ: ЦУЛ, 2003. — 316 с.

2. Веснин В.Р. Основы менеджмента Курс лекций для студентов ВУЗов. - М.: 1996. - 260 с.

3. Козловский В.А., Маркина Т.В., Макаров В.М. Производственный и операционный менеджмент. Учебн. - СПб.: Специальная литература, 1998. — 216 с.

4. Макаренко М.В., Махалина О.М. Производственный менеджмент. Учебное пособие для вузов. — М.: ПРИОР, 1998.-384 с.

5. Плоткін ЯД., Пащенко І. Н. Виробничий менеджмент. -Львів, 1999. - 256 с.

6. Производственный менеджмент. Под ред. Ильенковой С.Д. М: ЮНИТИ, 2001.

7. Ричард Б. Чейз, Николас Дж. Эквилайн, Роберт Ф. Якобе. Производственный и операционный менеджмент. Москва-Санкт-Петербург-Киев, Изд. Дом "Вильяме", 2001.- 760.

8. Фатхутдинов Р.А. Производственный менеджмент. Учебн. пособие для вузов. — М., 1997.