Менеджмент та медицина

Вступ.

1. Менеджмент в медицині та фармації.

2. Назвіть та коротко охарактеризуйте структуру захворюваності населення України.

3. Наскільки поширені в Україні хронічні неінфекційні хвороби (серцево – судинні захворювання, злоякісні новоутворення, психічні та ендокринні розлади, алергічні прояви).

4. Назвіть та охарактеризуйте ключові проблеми охорони здоров’я населення в Україні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Стан здоров'я нації є одним із найважливіших індикаторів розвитку будь-якої держави та суспільства. Рівень розвитку країни визначається, зокрема, через призму функціонування її системи охорони здоров'я. Ця система складається з двох ключових підсистем: безпосередньо охорони здоров'я нації та надання медичної допомоги. Зазвичай, функцію охорони здоров'я бере на себе держава, що включає санітарну охорону кордонів, проведення протиепідемічних заходів, створення законодавчої та виконавчої бази для забезпечення оптимальних умов праці та відпочинку (зокрема, дотримання законодавства про охорону праці), моніторинг стану здоров'я, формування сприятливих соціальних умов для громадян, а також профілактику соціально небезпечних інфекційних хвороб.

1. Менеджмент в медицині та фармації

У країнах із ринковою економікою медицина виконує функції виявлення, профілактики та лікування захворювань. Ці завдання реалізуються через державну, страхову та приватну медицину. В Україні, попри визнання її країною з ринковою економікою, система охорони здоров'я продовжує працювати за принципами, успадкованими від «радянської» моделі: бюджетне фінансування, централізований розподіл ресурсів та розпорошення коштів між різними відомствами. Це призвело до розбалансованості системи на управлінському, функціональному та інфраструктурному рівнях. Ринкові перетворення та соціальне розшарування суспільства вимагають нових підходів до управління охороною здоров'я. Близько 15 років тому було прийнято «Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992), які декларують відповідальність держави та суспільства перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я нації та збереження генофонду. Однак, за цей час стан здоров'я нації не лише не покращився, але й погіршився, а демографічна ситуація продовжує залишатися складною. У 2006 році чисельність населення України скоротилася до майже 46 млн. осіб, порівняно з 52 млн. у 1990 році. Ці проблеми значною мірою зумовлені неефективною діяльністю системи охорони здоров'я. Кризові явища в медицині мають коріння ще в радянські часи. Ще в 70-х роках минулого століття провідні медики, зокрема академік М. М. Амосов, вказували на недоліки радянської медицини, серед яких виділяли поганий догляд за хворими та незадовільне матеріально-технічне забезпечення лікувального процесу. Ці проблеми з часом лише поглиблювалися. Хоча технічне оснащення деяких клінік частково покращилося завдяки імпортній техніці, якість догляду за пацієнтами залишається на низькому рівні. Основна причина цього — відсутність належної мотивації у молодшого та середнього медичного персоналу, що свідчить про невиконання однієї з ключових функцій менеджменту.

На тлі загальної розбалансованості системи охорони здоров'я (ОЗ) спостерігаються окремі спроби адаптувати стару систему до ринкових умов. Ці зміни мають локальний характер. Деякі відомства та великі підприємства, як-от «Укрзалізниця» чи «Київенерго», впроваджують добровільне медичне страхування. Однак такі заходи не вирішують проблему на загальнодержавному рівні, оскільки основний фінансовий тягар лягає на пацієнтів та їхні родини. Держава та роботодавці або не беруть участі в страховій медицині, або їхня участь є мінімальною. Фундаментом страхової медицини має бути обов'язкове державне соціальне медичне страхування, яке в Україні досі не працює через відсутність відповідного закону. Світова практика показує, що обов'язкове медичне страхування забезпечує доступ до первинної медичної допомоги (ПМСД) насамперед для соціально незахищених верств населення, яких в Україні більшість. Добровільне ж страхування лише розширює спектр послуг та покращує сервіс для пацієнтів і призначене для працюючих та забезпечених громадян. Керівники МОЗ визнають, що реформи в охороні здоров'я гальмуються через низький професійний рівень підготовки управлінців. В Україні функціонує потужна мережа закладів охорони здоров'я (24 464): 3900 лікарень, 7200 амбулаторно-поліклінічних закладів, 1064 станції швидкої допомоги, 324 самостійні стоматполіклініки та 6676 стоматвідділень у складі МОЗ. Показники, що використовуються для оцінки діяльності лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ), такі як ліжковий фонд, кількість лікарів, обіговість ліжка, норми витрачання медикаментів, не дають об'єктивної інформації про стан здоров'я пацієнтів та якість медичних послуг. Наприклад, забезпеченість лікарями в Україні становить 47 на 10 000 населення, що значно вище, ніж у середньому в Західній Європі (30 на 10 000). Проте результати стану здоров'я нації свідчать про лідерство України в Європі за рівнем серцево-судинних захворювань, інсультів, ВІЛ/СНІДу та туберкульозу.

Враховуючи складний економічний стан, необхідно визнати на державному рівні, що бюджетне фінансування не здатне забезпечити належне функціонування такої кількості ЛПЗ. Протягом останніх 15 років фінансування охорони здоров'я в Україні коливалося в межах 3,8–4,1% від ВВП, що значно нижче рекомендованого ВООЗ показника (6,5% ВВП). У високорозвинених країнах цей показник становить від 6,5 до 15% ВВП, причому їхній ВВП значно перевищує український. Система охорони здоров'я в Україні фінансується лише на 25–40% від запланованого, що ледве дозволяє виплачувати зарплату персоналу на мінімальному рівні. Держава може забезпечити громадянам лише фінансування невідкладної медичної допомоги, а не розпорошувати кошти на різні проєкти.

Окрім недофінансування, кризу в медицині поглиблює централізований та нерівномірний розподіл коштів. Стаття 12 Основ законодавства України про охорону здоров'я декларує виділення коштів у розмірі не менше 10% ВВП, але цей показник ніколи не був досягнутий. Прикладом соціальної несправедливості є фінансування лікарні в Феофанії, яка обслуговує багаті верстви населення. У 2006 році на її утримання було виділено 250 млн. грн., тоді як на сільську медицину — лише 100 млн. грн. Виходом із цієї ситуації може бути лише законодавчо врегульований децентралізований розподіл бюджетних коштів. Сподіватися, що чиновники МОЗ добровільно відмовляться від можливості фінансувати підконтрольні їм комерційні структури, наївно. Інвестиції в медицину до її реформування, зокрема забезпечення фінансової децентралізації, є безглуздими.

Важливим елементом ефективного менеджменту в ОЗ є адекватна організація надання медичної допомоги, що передбачає дотримання ієрархії. Менеджмент охорони здоров'я має передусім забезпечувати ефективну діяльність ПМСД, яка є фундаментом медицини країни. ПМСД повинна вирішувати два основні завдання:

1. Профілактика, раннє виявлення та лікування захворювань.

2. Надання невідкладної медичної допомоги.

Від якості вирішення цих завдань залежить стан здоров'я нації та ефективність спеціалізованої допомоги, а отже, тривалість і якість життя громадян. У світовій практиці основний тягар ПМСД несуть сімейні лікарі. В Україні ПМСД навіть у великих містах обмежується лише наданням медичної допомоги при захворюваннях. Розпочатий експеримент із реформування галузі на засадах сімейної медицини не завершено навіть на першому етапі. Підготовка сімейних лікарів у ВНЗ не підкріплена законодавчим та нормативно-регуляторним забезпеченням їхньої діяльності в ринкових умовах. Сімейні лікарі в Україні виконують ті ж функції, що й дільничні, і отримують таку ж зарплату, що свідчить про відсутність мотивації.

Президент проводить круглі столи з олігархами, але не знаходить часу для зустрічі з фахівцями у сфері медицини. Високопосадовці та олігархи лікуються за кордоном, оскільки медичний менеджмент України працює непрофесійно.

Нові економічні механізми та ринкові умови вимагають кардинальної реорганізації системи охорони здоров'я, зокрема впровадження альтернативних форм медичного обслуговування. Приватна та страхова медицина, попри спротив державної системи, прокладають свій шлях, але не набули потрібного розвитку через бюрократичні перепони, відсутність середнього класу та закону про обов'язкове медичне страхування.

Як державна, так і альтернативні системи потребують створення нових систем управління та підготовки фахівців-управлінців, здатних ефективно керувати в ринкових умовах. Самі управлінці ОЗ визнають, що в Україні відсутня єдина система управління ОЗ та немає фахівців-менеджерів.

Сьогоднішнє МОЗ — це організм, нездатний працювати в ринкових умовах. Майже століття держслужбовці МОЗ розробляли та впроваджували нормативні акти, що базувалися на документах МОЗ СРСР, підпорядкованих плановій економіці. З'явилася нова держава, а структура управління залишилася старою. Відсутній єдиний медичний простір, оскільки функції ОЗ виконують майже всі відомства (Міністерство транспорту, МВС), що призводить до розпорошення ресурсів. В таких умовах неможливо розробити єдину державну програму управління ОЗ. Система охорони здоров'я в Україні повинна діяти за законами науки управління, характерними для ринкових економік. Серед них: закони про розподіл праці, інтеграцію трудового процесу, зростання продуктивності праці, єдність управління, залежність керівної і керованої систем, зворотний зв'язок, єдність дії всіх законів управління, зменшення щаблів управління, гармонійність структури і функції, зміна функції управління, інерція опірності в людських взаємовідносинах, поширений контроль. Ефективність управлінської діяльності залежить від використання принципів та методів менеджменту: об'єктивність, науковість, системність, комплексність, плановість, оптимальність, ефективність, баланс централізму і демократизму, стимулювання праці, постійне вдосконалення форм і методів менеджменту, контроль.

Складність управління ОЗ зумовлена комплексом зовнішніх та внутрішніх чинників. До зовнішніх належить непідйомне завдання, покладене на МОЗ: забезпечення кожного громадянина безоплатною медичною допомогою згідно зі ст. 49 Конституції України. Таке завдання непосильне навіть для високорозвинених країн, де громадяни з доходами вищими за середній рівень оплачують майже всі види медичної допомоги.

Серед способів подолання кризи — реформування менеджменту на всіх рівнях управління. Загальнодержавна система управління ОЗ (МОЗ, УОЗ, ЛПЗ) залишилася адміністративно-командною. Кожен керівник є лише представником вищого керівника і не є самостійним управлінцем. Система управління ОЗ — це піраміда, де команди надходять лише зверху, а зворотний зв'язок відсутній або опосередкований.

Пристосування системи охорони здоров'я до ринкових умов потребує від медичного менеджера вміння об'єктивно оцінювати власну діяльність, розробляти перспективні плани розвитку ЛПЗ та приймати оптимальні управлінські рішення. Поряд із традиційними методами аналізу, найважливішим є системний підхід як напрям методології, в основу якого покладено дослідження об'єктів ОЗ.

Наприкінці другого десятиріччя незалежності України залишається невирішеним питання вибору шляху розвитку системи охорони здоров'я. Нині співіснують дві основні концепції розвитку ОЗ.

Перша концепція — «Європейський вибір». Вона ґрунтується на таких принципах: планування, оцінювання та фінансування заходів за остаточним результатом (кількістю вилікуваних хворих); багатоканальність фінансування; програмний принцип фінансування з бюджету; запровадження обов'язкового соціально-медичного страхування; розвиток добровільного медичного страхування; надання медичної допомоги за встановленими стандартами; пріоритет ПМСД; господарська самостійність лікувального закладу; громадський контроль за діяльністю ЛПЗ; наглядові ради в кожному закладі.

Друга концепція побудована на принципах економіки СРСР. Вона фактично працює в сьогоднішній системі ОЗ, попри заяви чиновників про її безперспективність. У цій системі планування, оцінювання та фінансування процесу надання медичної допомоги здійснюється без оцінювання результатів лікування конкретного хворого. Інтереси пацієнта відсутні: існують ліжко-дні, відвідування поліклініки, тарифні ставки. На рівні Конституції (ст. 49) задекларована безоплатність медичної допомоги, вартість якої покривається лише за рахунок бюджету — це абсурд. Немає стандартів надання медичної допомоги, є лише кількісні нормативи. ЛПЗ повністю залежать від нормативів та вищих органів управління. Ручний режим управління, абсурдний контроль та звітність виключно за кількісними показниками, повна відсутність громадського контролю.

Серед способів виходу із кризи може стати реалізація концепції «Європейський вибір». Першим етапом має стати підготовка менеджерів ОЗ нової формації. Для цього необхідно зосередити зусилля на теоретичному опануванні студентами загальних функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль та регулювання), засобів інформаційного забезпечення та комунікацій. Студенти повинні мати можливість брати участь у роботі ЛПЗ у ролі керівника-стажера, опанувати теоретичні основи ринкової економіки та практичні навички у сфері страхової медицини. Отже, способи виходу із кризи такі:

1. Залишити за МОЗ і ГУОЗ функції стратегічного управління та управління підсистемою охорони здоров'я (санітарні кордони, протиепідемічні заходи, моніторинг здоров'я нації).

2. Законодавчо закріпити та делегувати владні повноваження самостійного управління керівникам лікувально-профілактичних закладів.

3. Терміново ухвалити «Закон про обов'язкове державне соціальне медичне страхування».

4. Створити «Єдиний медичний простір» (виведення бюджетних ЛПЗ із підпорядкування різних відомств, таких як Міністерство транспорту, СБУ, МВС та інші).

5. Законодавчо забезпечити та децентралізувати розподіл бюджетних фінансових та матеріально-технічних ресурсів у сфері медицини через прийняття відповідних законодавчих та нормативно-регуляторних актів.

6. Розробити та прийняти «Закон про стажування студентів та випускників ВНЗ різних форм власності зі спеціальності «Медичний та фармацевтичний менеджмент» в державних закладах охорони здоров'я.

2. Назвіть та коротко охарактеризуйте структуру захворюваності населення України

Захворюваність населення України за даними звертань у лікувально-профілактичні заклади протягом 10-літнього періоду становила 59,0-67,7 тис. випадків на 100 тис. населення з коливаннями в окремі роки.

У цілому рівень захворюваності населення України в 2005 р. (67 677,8 на 100 тис.) мав майже таку саму величину, як і в 1995 р. (67 395,5 на 100 тис.). Структура захворюваності за 10-річний період змінилась у зв'язку зі зменшенням питомої ваги хвороб органів дихання, травм та отруєнь і збільшенням частки хвороб системи кровообігу, сечостатевої системи, кістково-м'язової системи та сполучної тканини.

Протягом 10-річного періоду поширеність хвороб серед населення України зросла. Якщо в 1995 р. рівень її становив 120,4 тис. на 100 тис. населення, то у 2005 р. він досягнув 148,1 тис. Основну структуру поширеності хвороб в Україні, як і в більшості європейських країн, становлять хронічні неінфекційні хвороби, зокрема, хвороби системи кровообігу, злоякісні новоутворення, ендокринні і алергійні захворювання, а також соціально небезпечні інфекційні хвороби, зокрема, туберкульоз, ВІЛ/СНІД, хвороби, що передаються статевим шляхом.

Збільшення поширеності хвороб в окремих вікових групах населення має суттєві відмінності. Найбільшими темпами зросла поширеність хвороб серед підлітків (на 73,7%), найменшими – серед дітей (на 13,1%).

Важливою характеристикою соціального благополуччя населення є стан психічного здоров'я. В умовах соціально-економічної нестабільності, яку переживає Україна протягом останнього десятиріччя, значної поширеності стресових ситуацій спостерігається збільшення кількості випадків психічних захворювань з ускладненням їх перебігу. У період 1995-2005 рр. захворюваність на розлади психіки зросла на 9,7%, а поширеність хвороб – на 4,6%. У структурі захворюваності переважають психічні розлади непсихотичного характеру. Міське населення має вищі рівні захворюваності порівняно із сільським. Серед окремих вікових груп населення високою є захворюваність на психічні розлади підлітків. Кількість інвалідів за психотичним статусом у 2005 р. досягла 247,5 тис.

Для України характерна значна поширеність наркологічних хвороб – хронічного алкоголізму та алкогольних психозів. Нині в Україні нараховується 672 тис. хворих на цю недугу.

Високими темпами зростає захворюваність населення на наркоманію, набуваючи соціального значення. Так у 2005 р. частота появи наркотичної залежності склала 22,6 випадку на 100 тис.

Особливу роль у формуванні рівня здоров'я населення відіграє травматизм, частка якого у загальній структурі захворюваності становить 7%. Він є однією з основних причин інвалідності та смертності населення. У 2005 р. було зареєстровано на 527,4 тис. травм менше, ніж у 1995 р. І все ж рівень травматизму в Україні залишається високим. Серед травм переважають побутові (79,6%), вуличні (10,2%), виробничі (6,0%) та дорожньо-транспортні (1,4%).

Значні рівні захворюваності та поширеності хвороб серед населення позначаються на показниках інвалідності. В Україні нині нараховується 2,5 млн. інвалідів. Інвалідність населення України залишається високою і вимагає комплексного підходу до її вирішення.

3. Наскільки поширені в Україні хронічні неінфекційні хвороби

Аналіз стану здоров'я населення України та діяльності закладів охорони здоров'я свідчить про незадовільну медико-демографічну ситуацію, низьку народжуваність, зростання смертності, від'ємний природний приріст населення, скорочення середньої очікуваної тривалості життя, а також зростання поширеності хвороб.

Істотне зростання захворюваності населення України обумовлене низкою соціально-економічних чинників, з одного боку, та зростанням у складі населення осіб похилого віку - з другого. Кількість уперше зареєстрованих хвороб (в розрахунку на 100000 населення) збільшилася: системи кровообігу - в 2,1 рази, новоутворень - на 29%, органів травлення - на 26%, інфекційних і паразитарних - на 13%, у т. ч. активного туберкульозу органів дихання - вдвічі. Майже троє з кожних чотирьох осіб, яким уперше в житті встановлено діагноз активного туберкульозу, - чоловіки, 80% - особи працездатного віку. Дається взнаки Чорнобильська катастрофа. Тільки за 1996-2001 рр. кількість осіб, чия інвалідність пов'язана з її наслідками, зросла більше ніж в 1,6 рази і становить майже 100 тис. осіб.

У 1991-2000 роках чисельність населення скоротилася на 2,5 мільйона унаслідок перевищення смертності над народжуваністю. За останнє десятиліття народжуваність населення зменшилася на 35 відсотків, смертність збільшилася на 18,6 відсотка. Основними причинами смертності є хвороби системи кровообігу, злоякісні новоутворення, травми та отруєння. Показники смертності від хвороб системи кровообігу в Україні найвищі серед європейських країн.

Протягом останнього десятиліття середня очікувана тривалість життя у чоловіків скоротилася на 2,4, у жінок - на 0,9 року. Різниця в тривалості життя в Україні і країнах Західної Європи становить для чоловічого населення 12,8, жіночого - 7,8 року.

У структурі захворюваності переважають хронічні неінфекційні хвороби (серцево-судинні захворювання, злоякісні новоутворення, психічні та ендокринні розлади, алергічні прояви), які характеризуються негативною динамікою.

Поширеність серцево-судинної патології збільшилася за останнє десятиліття в 1,9 рази, онкологічної патології - на 18, бронхіальної астми - на 35,2, цукрового діабету - на 10,1 відсотка. Сьогодні в Україні кожен п'ятий житель хворіє на артеріальну гіпертензію. Зростають захворюваність і смертність від раку у зв'язку з несприятливою екологічною ситуацією та значним постарінням населення.

На перше місце в структурі причин загальної смертності населення розвинутих країн виходять серцево-судинні хвороби. У нашій країні серцево-судинні хвороби складають приблизно 55% у структурі причин загальної смертності. На другому місці злоякісні новотвори - 17% серед усіх випадків смертей. На третім місці знаходяться нещасні випадки, отруєння і травми – 12,5%.

Практично для всіх розвинутих країн в останні роки характерне збільшення смертності від серцево-судинних захворювань, також як і для нашої країни. Але в розвитих країнах на відміну від нашої країни ріст смертності від серцево-судинних захворювань відбувається на тлі зниження показника загальної смертності. У нашій країні ріст смертності від серцево-судинних хвороб відбувається на тлі росту загальної смертності.

За останні 20 років смертність від серцево-судинних захворювань збільшилася більш ніж у 2 рази. Більш ніж у половини померлих причиною смерті був ішемічна хвороба серця.

Багато авторів говорять про епідемії серцево-судинних захворювань у наш час. У розвинутих країнах кожен другий умирає від хвороб серця і судин. У США щорічно через гіпертонічну хворобу губиться 52 млн. робочих днів. Економічний збиток від цього захворювання складає 20 мільйонів доларів.

20 років тому серцево-судинні захворювання в структурі причин загальної захворюваності займали приблизно 6-8 місце. Зараз вони вийшли на 2 місце і складають близько 20% випадків звернувшихся за медичною допомогою.

Серцево-судинні захворювання займають перше місце серед причин інвалідності в нашій країні. Близько 4% хворих одержують 1 групу інвалідності, близько 60% одержують 2 групу інвалідності. Серед причин інвалідності переважають ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба і судинні поразки мозку.

Відбувається скорочення середньої тривалості життя через смертність від хвороб системи кровообігу. Ці захворювання скорочують середню тривалість життя в чоловіків на 8-6 років і на 10 років у жінок.

Незважаючи на зменшення протягом останнього десятиліття кількості травм і отруєнь, рівень їх залишається високим. Важливою проблемою є зростання захворюваності на соціально небезпечні хвороби, зокрема туберкульоз, ВІЛ/СНІД, хвороби, що передаються статевим шляхом. Захворюваність на туберкульоз збільшилася за 10 років в 1,9 рази, поширеність - на 34,3 відсотка. Значно поширені наркологічні розлади.

Високі рівні захворюваності обумовлюють збільшення кількості інвалідів, яка становить сьогодні 2,5 млн. осіб.

Рівень санітарної культури населення країни залишається невисоким, значна його частина має шкідливі для здоров'я звички. Поширеність тютюнопаління в Україні, особливо серед працездатного населення, є однією з найбільш високих у Європі. За поширеністю тютюнопаління серед чоловіків Україна входить до першої десятки європейських країн. У максимально дітородному віці (20-39 років) курить кожна третя-четверта жінка (за 20 останніх років цей показник зріс у 4 рази).

Надзвичайно низьким є показник чисельності населення, яке регулярно займається фізичною культурою, - у середньому 6-8 відсотків. Залишається вкрай бідною інфраструктура та індустрія здоров'я.

Напружена екологічна та санітарно-епідемічна ситуація, що склалася в Україні останніми роками, пов'язана із забрудненням довкілля, в тому числі і джерел водопостачання, неочищеними стічними побутовими та промисловими водами, відходами, незадовільним санітарно-комунальним станом населених пунктів, об'єктів харчування, торгівлі. Загальна маса нагромадження на території України токсичних відходів перевищує 4 млрд. тонн.

4. Назвіть та охарактеризуйте ключові проблеми охорони здоров’я населення в Україні

Однією із стратегій системи охорони здоров’я є здійснення так званої первинної профілактики, яка є масовою і ефективною, наприклад, будівництво очисних споруд або відповідні зміни технологічного процесу на підприємствах, які забруднюють атмосферне повітря, призводить до різкого зниження рівня злоякісних новоутворень, хвороб органів дихання, серцево-судинної системи та інших захворювань.

Другий напрям системи охорони здоров’я більш складний, бо він проводиться на індивідуальному рівні. Сутність вирішення цієї проблеми полягає у визначенні форм, методів і засобів профілактики, лікування, реабілітації, а також організації відпочинку людини.

Важливу роль у справі збереження здоров’я населення повинна визначити інформація про небезпеку навколишнього середовища. Така інформація повинна вміщувати значення показників негативності середовища, токсикологічних викидів виробництва, стану здоров’я населення.

Охорона здоров'я є одним із пріоритетних напрямків державної діяльності.

Провідним органом із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення у системі центральних органів виконавчої влади є Міністерство охорони здоров'я України. Основними завданнями МОЗ України є:

- забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення;

- розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості;

- організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я безоплатної медичної допомоги населенню.

Для ефективної охорони здоров’я громадян на державному рівні потрібно реалізувати цілий комплекс політичних, економічних, юридичних, соціальних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів, у яких активно брав би участь сам громадянин, дотримуючись принципів так званого здорового способу життя. Частку впливу медицини на суспільне здоров’я фахівці обмежують лише 10-12%.

У Державному бюджеті України на 2007 рік було передбачено спрямувати на галузь охорони здоров’я по зведеному бюджету (державний та місцеві бюджети) 21 млрд. 853,3 млн. грн., що більше в порівнянні з 2006 роком на 3 млрд. 318,8 млн. грн., або на 17,9%.

Видатки бюджету були спрямовані на розв’язання найбільш нагальних проблем галузі за наступними пріоритетними напрямами:

- на імунопрофілактику населення – 195,8 млн. грн., що на 10,2% більше у порівнянні з 2006 роком. За ці кошти здійснено закупівлю імунобіологічних препаратів (вакцин) для здійснення профілактичної вакцинації та ревакцинації дітей відповідно до календаря щеплень;

- на заходи по боротьбі з туберкульозом – 208,4 млн. грн., що більше в 1,8 рази у порівнянні з 2006 роком. Ці кошти призначаються для закупівлі протитуберкульозних препаратів першої та другої лінії для безперервного лікування протягом року хворих на туберкульоз та придбання медичного обладнання для забезпечення своєчасного виявлення і лікування туберкульозу;

- на заходи з профілактики та лікування ВІЛ- інфекції/СНІДу - 36 млн. грн. З цих видатків, зокрема, повністю забезпечено службу крові тест-системами для контролю донорської крові на СНІД, а також здійснено закупівлю окремих лікарських препаратів для високо вартісного медикаментозного лікування хворих на СНІД;

- на забезпечення заходів з лікування онкологічних захворювань, включаючи програму „Дитяча онкологія” – 196,7 млн. грн. Це дозволить вирішити питання забезпечення онкологічних хворих високо вартісними онко- препаратами, а також забезпечити необхідним обладнанням онкологічну службу;

- на реалізацію Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань – 87,2 млн. грн., що більше у 2 рази у порівнянні з 2006 роком. Цими коштами забезпечуватиметься суттєве поліпшення надання кардіологічної та кардіохірургічної допомоги хворим (придбання кардіостимуляторів, штучних клапанів, інших імплантантів серця тощо, а також лікувально-діагностичного обладнання);

- на централізовану закупівлю обладнання для оснащення закладів охорони здоров’я сучасною медичною технікою – 200 млн. грн., що більше в 2,9 рази у порівнянні з 2006 роком;

- на оснащення сільських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів та придбання автомобілів швидкої медичної допомоги для сільських закладів охорони здоров’я - 100 млн. грн. (субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам). Це забезпечує продовження розпочатих у попередні роки заходів з переоснащення закладів первинної медико-санітарної допомоги, в першу чергу розташованих в сільській місцевості.

Зокрема, з державного бюджету на охорону здоров’я передбачено спрямувати 5 млрд. 247,4 млн. грн., що на 22,4% перевищує обсяг видатків поточного року. Кошти державного бюджету будуть направлені на забезпечення функціонування:

- закладів Державної санітарно-епідеміологічної служби;

- клінік науково-дослідних інститутів Міністерства охорони здоров’я та Академії медичних наук;

- інших спеціалізованих загальнодержавних закладів охорони здоров’я, які забезпечують надання високотехнологічних видів медичної допомоги населенню.

Вирішення проблем охорони здоров’я вимагає комплексного підходу. Не можна окремо вирішувати якусь одну проблему медицини, забезпечити її фінансування, тому що це буде перешкоджати розвитку інших програм. Наприклад, здоров’я дітей - це найважливіше питання. Але не можна вирішувати його лише шляхом оснащення пологових будинків, бо це тільки верхівка проблеми. При вирішенні цього питання необхідно звернути увагу на стан довкілля, здоров’я жінок дітородного віку, на перебіг вагітності. Треба проводити медико-генетичні консультації, в разі потреби вживати заходів для запобігання вадам розвитку дитини на самих ранніх стадіях вагітності, тому що ці фактори також впливають на здоров’я майбутніх матерів та дітей. Таких прикладів можна навести дуже багато. Тому програма «Здоров’я нації» повинна мати комплексний, системний характер, і зрештою замінити багато існуючих дрібних програм.

Україна визнала проблему ВІЛ/СНІДу пріоритетним напрямком в охороні здоров'я та соціального розвитку. Проблема привернула увагу громадськості, політиків та особисто Президента України, зважаючи на вплив епідемії на соціально-економічний розвиток України. Рішенням наради, проведеної у грудні 2007 року Президентом України Віктором Андрійовичем Ющенком, став Указ Президента №1208, у якому передбачені додаткові невідкладні заходи щодо протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу. На виконання даного Указу нині задіяні усі гілки влади в Україні.

"Станом на 1 січня 2008 року за офіційними даними в Україні зареєстровано понад 122 тис. випадків ВІЛ-інфекції серед громадян України, у тому числі майже 22,5 тис. випадків захворювання на СНІД та 12,5 тис. випадків смерті від захворювань, обумовлених СНІДом.

Протягом 2007 року в країні зареєстровано понад 17,5 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції, що становить 38,0 на 100 тис. населення. Незважаючи на реалізацію комплексу заходів, спрямованих на призупинення епідемії ВІЛ-інфекції, темпи приросту залишаються доволі високими. Кількість нових випадків ВІЛ-інфекції у 2006 році в порівнянні з 2005 роком зросла на 17 %, а в 2007 році у порівнянні з попереднім роком рівень приросту склав 10 %", - проінформував голова Комітету.

В 2007 році вдруге в Україні було проведено оцінку чисельності людей, які живуть з ВІЛ/СНІД в Україні. Порівняно з 2005 роком відмічено збільшення оціночної чисельності осіб віком від 15 до 49 років з позитивним ВІЛ-статусом майже на 15%.

Всі регіони України сьогодні залучені до епідемії ВІЛ-інфекції. Найбільш високі показники поширеності ВІЛ-інфекції продовжують реєструватися у південно-східних регіонах країни. В Одеській та Дніпропетровській областях цей показник становить 414,2, у Донецькій області - 395,6, у Миколаївській області - 378,9, у м. Севастополь - 309,4, в Автономній республіці Крим - 239,1, у м. Київ - 194,4.

Особливе занепокоєння викликає активне залучення в епідемію СНІДу центральних регіонів України, які до нинішнього часу вважалися епідемічно благополучними: Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Полтавська області.

Погіршення ситуації із захворюванням на ВІЛ-інфекцію та зростання кількості хворих на СНІД обумовлена низкою соціально-економічних та медичних причин. Провідними є зниження загального рівня життя, недосконала система інформування населення з питань запобігання ВІЛ-інфекції, недостатнє фінансування заходів профілактики та лікування, невідповідність наявної інфраструктури медичної та соціальної допомоги темпам поширення епідемії.

Злоякісні новоутворення у дітей залишаються актуальною проблемою суспільства. Смертність від злоякісних новоутворень у структурі дитячої смертності в Україні посідає 5-е місце. Негативна демографічна ситуація в країні, високий рівень смертності та інвалідності дітей від злоякісних новоутворень виводить проблеми дитячої онкології за рамки суто медичного питання та свідчить про її загальнодержавний, міжсекторальний характер.

В Україні лікування дітей, хворих на онкологічні захворювання здійснюється мережею спеціалізованих відділень (дитячих онкологічних та гематологічних) а також у інших медичних закладах відповідно до локалізації пухлин. Проте лише 75% дітей, у яких виявлено онкологічні захворювання отримують спеціальне лікування, що свідчить про низький рівень доступності до спеціалізованої медичної допомоги означеної категорії хворих.

Злоякісні новоутворення дитячого віку посідають 7 місце у структурі дитячої інвалідності. За рівнем захворюваності злоякісними новоутвореннями дитячого віку (11 -12 випадків на 100 тис. дитячого населення) Україна посідає одне з останніх рангових місць в світі, проте рівень смертності перевищує аналогічні світові показники, що свідчить про суттєві проблеми у виявленні, обліку та наданні медичної допомоги дітям із злоякісними пухлинами. В Україні кожна четверта дитина помирає від злоякісних пухлин на протязі першого року після встановлення діагнозу. У розвинених країнах світу до 70% хворих на злоякісні новоутворення дітей виліковуються.

На ситуацію, яка склалася в Україні щодо дитячої онкології впливає ряд негативних чинників:

- неефективна система раннього виявлення злоякісних новоутворень у дітей на рівні надання первинної медико-санітарної допомоги;

- відсутність в країні повноцінного обліку дітей зі злоякісними новоутвореннями та достовірних демографічних характеристик дитячої популяції;

- невідповідний сучасним вимогам рівень морфологічної, генетичної та променевої діагностики злоякісних новоутворень у дітей;

- відсутність науково обґрунтованих розрахунків матеріальних та кадрових ресурсів, необхідних для надання допомоги дітям, хворим на злоякісні новоутворення в Україні в умовах обмежених ресурсів;

- недостатнє медикаментозне забезпечення, що унеможливлює виконання міжнародних стандартів лікування;

- низький рівень оснащеності закладів охорони здоров'я обладнанням, необхідним для здійснення оперативних втручань, променевої терапії, надання інтенсивної допомоги;

- невідповідність штатних нормативів та рівня заробітної плати середнього медичного персоналу спеціалізованих відділень інтенсивності праці;

- недостатнє відображення проблем дитячої онкології в навчальних програмах до- та післядипломної підготовки спеціалістів;

- відсутність можливості санаторно-курортного лікування дітей;

- недостатність системи психологічної, соціальної та правової підтримки дітей із злоякісними новоутвореннями та їх сімей;

- відсутність системи реінтеграції у суспільство зазначеної категорії дітей;

- низький рівень обізнаності населення щодо раннього виявлення та можливих позитивних результатів лікування онкологічних захворювань у дітей.

Багатовекторність зазначених негативних чинників свідчить про надзвичайну гостроту та загальнодержавний рівень проблем дитячої онкології в Україні.

Ще одним пріоритетом є охорона материнства та дитинства. В Україні створюється Національний центр охорони дитинства і материнства. Протягом найближчих років передбачається ліквідувати дитячу безпритульність.

На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного широкодоступного державного інформаційного джерела, що містить інформацію про діяльність установ охорони здоров'я, санітарно-гігієнічної сфери, охорони навколишнього середовища, про надані послуги і проблеми сектора медичної екології.

Забезпечення якісної і доступної медичної допомоги та динамічного розвитку системи охорони здоров'я:

- реформування системи охорони здоров'я шляхом пріоритетного розвитку первинної медичної допомоги, діагностики різних видів захворювань та впровадження обов'язкового профілактичного догляду, створення єдиного простору доступних для всіх верств населення медичних послуг;

- орієнтація на профілактику та попередження захворювань і здоровий стиль життя населення" в постановах та розпорядженнях Кабінету Міністрів України, Програмі економічного і соціального розвитку України на 2006 рік, інших програмних документах стратегічного розвитку держави.

Програмним документом, що визначав принципи роботи галузі, була Концепція розвитку охорони здоров'я населення України, затверджена Указом Президента України від 7 грудня 2000 року № 1313/2000, яка спрямована на реалізацію положень Конституції України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя.

Висновки

Завдання державної політики в галузі охорони здоров'я, які реалізовувались в 2007 р., стосувалися:

• удосконалення нормативно-правової бази;
• створення ефективної системи фінансування охорони здоров'я;
• упорядкування мережі та удосконалення структури і функції закладів охорони здоров'я;
• поліпшення організації медичної допомоги на основі пріоритетного розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах загальної практики/сімейної медицини;
• запровадження державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я;
• виконання перспективних наукових досліджень для розробки нових медичних технологій;
• удосконалення структури і підвищення ефективності здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;
• ефективної підготовки медичних кадрів; створення єдиної системи інформаційного забезпечення охорони здоров'я;
• дотримання справедливості і рівності у питаннях охорони здоров'я; сприяння соціально-економічному захисту медичних працівників.

Головною ідеєю державної політики у сфері охорони здоров'я у 2006 році стало створення такої моделі системи медичного обслуговування населення, яка б забезпечувала рівний та справедливий доступ усіх членів суспільства до необхідних медичних послуг, високу якість, економічність, ефективність та результативність цих послуг і яка б в підсумку сприяла поліпшенню стану громадського здоров'я, підвищенню рівня задоволеності населення країни станом і якістю діяльності системи охорони здоров'я та усуненню структурних диспропорцій у процесі розвитку галузі.

Список використаних джерел

1. Головченко В. Законодавство України про охорону здоров'я: проблеми реформування й оновлення // Право України. - 2000. - № 11. - С. 93-95
2. Законодавство України про охорону здоров'я: Збірник нормативних актів / Відп. ред. В.ф. Москаленко. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 526 с.
3. Карамишев Д. Проблеми і перспективи розробки та виконання галузевих програм з охорони здоров`я в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 3. - С. 226-234
4. Організація системи профілактики передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини в Україні: Огляд . - К.: Україна, 2002. - 31 с.
5. Охорона здоров’я в Україні: Нормативна база /Укл. Є. К. Пашутинський. - 2-е видання випр. і доп. - К. : КНТ, 2006. - 478, с.
6. Панорама охорони здоров’я населення України: монографія. - К.: Здоров'я, 2003. - 394, с.
7. Сидоренко Т. Правові засади реформування галузі охорони здоров'я: стан, проблеми, перспективи розвитку //Право України. - 2005. - № 12. - С.95-97
8. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Збірка тез конференції. - К.: Сфера, 2007. - 250, с.
9. Стратегічні напрямки розвитку охорони здоров’я в Україні: наукове видання. - К.: Сфера, 2001. - 174, с