Менеджмент освіти

1. Державне регулювання вищої освіти.
2. Значення стандартів в адмініструванні вищої школи.
3. Актуальні виклики в управлінні закладами вищої освіти.
Список джерел.

1. Державне регулювання вищої освіти

На сучасному етапі розвитку України реформування системи вищої освіти виступає одним із пріоритетних стратегічних завдань державотворення. Ключові цілі її модернізації та оновлення зафіксовано в Законі України «Про освіту», Указі Президента України «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні», національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття) та інших нормативних документах.

Державна політика у цій сфері орієнтована на досягнення вітчизняною освітою світового рівня, відновлення та розвиток національних освітніх і наукових традицій, модернізацію змісту, форм і методик навчання, а також нарощення інтелектуального потенціалу суспільства. У національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття) підкреслюється, що реформування освітньої системи має стати фундаментом для відтворення інтелектуальних і духовних сил народу, виходу української науки, техніки та культури на світову арену, національного відродження, зміцнення державності та демократизації суспільства.

Реалізація цих стратегічних планів у вищій школі значною мірою залежить від якості нормативно-правової бази, яка має слугувати надійним підґрунтям та орієнтиром для практичної роботи закладів освіти, їхнього керівництва та всіх учасників освітнього процесу.

На сьогодні вже сформовано певну нормативно-правову основу вищої освіти. Зокрема, чинними є Положення про державний вищий заклад освіти (1996 р.), Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах (1993 р.), Положення про організацію екстернату (1995 р.), Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів (1996 р.), Положення про академічні відпустки та повторне навчання (1996 р.), а також Норми часу для планування та обліку навчальної роботи, Переліки основних видів методичної, наукової й організаційної роботи викладачів та Рекомендації щодо їх застосування у закладах третього і четвертого рівнів акредитації. Інші нормативні документи перебувають на стадії розробки та апробації.

Сьогодні важливо, щоб зміст і вимоги законодавчих та нормативних актів були засвоєні кожним працівником вищої школи та використовувалися як нормативна база для управління й організації діяльності закладів освіти та їхніх підрозділів [5, c. 102-104].

В Україні для управління вищою освітою функціонує система державних органів управління та органи громадського самоврядування, які діють у межах визначених повноважень.

Повноваження суб'єктів державного регулювання та управління у сфері вищої освіти встановлюються чинним законодавством України.

Верховна Рада України:

здійснює державне регулювання у сфері вищої освіти;
розробляє законопроєкти, ухвалює закони у сфері вищої освіти, вносить до них зміни та доповнення;
затверджує державні програми розвитку освіти та контролює їх виконання у частині, що стосується вищої освіти;
затверджує у Державному бюджеті видатки на фінансування вищої освіти та контролює їх виконання;
затверджує показники державного замовлення на прийом до вищих навчальних закладів державної форми власності одночасно із прийняттям бюджету;
ратифікує міжнародні договори України, що регулюють питання вищої освіти.

Президент України як глава держави та гарант її суверенітету сприяє розвитку вищої освіти задля збереження, розвитку та використання інтелектуального потенціалу нації.

Президент України відповідно до Конституції та законів України:

визначає систему органів виконавчої влади, що здійснюють державне управління у сфері вищої освіти;
забезпечує контроль за формуванням та функціонуванням системи державного управління у сфері вищої освіти;
формує державну політику розвитку вищої освіти, визначає пріоритетні напрями, стратегію та основні шляхи її трансформації, розглядає пропозиції щодо ефективного використання бюджетних коштів, спрямованих на розвиток вищої освіти та кадрового потенціалу держави.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі виконавчої влади:

• реалізує державну політику у сфері вищої освіти;
• розробляє законопроєкти та ухвалює нормативно-правові акти, що визначають функціонування системи вищої освіти, відповідно до законів, прийнятих Верховною Радою України;
• подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку вищої освіти та її фінансового і матеріально-технічного забезпечення;
• здійснює бюджетне фінансування вищої освіти;
• встановлює порядок ліцензування, атестації та державної акредитації вищих навчальних закладів;
• створює, реорганізує та ліквідує вищі навчальні заклади державної форми власності за пропозицією Міністерства освіти або інших міністерств, яким підпорядковані ці заклади;
• укладає та реалізує міжурядові угоди, що регулюють питання вищої освіти;
• визначає порядок розроблення, затвердження та впровадження державних стандартів вищої освіти;
• визначає порядок та затверджує перелік напрямів підготовки (спеціальностей), за якими здійснюється підготовка фахівців;
• встановлює порядок та форми визнання державою документів про вищу освіту, критерії та порядок їх видачі, а також їх еквівалентність;
• встановлює порядок отримання, повернення та погашення кредиту для освоєння освітньо-професійних програм вищої освіти.

Органами державного управління вищою освітою в Україні є:

Міністерство освіти України;
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, у підпорядкуванні яких перебувають вищі навчальні заклади;
Вища атестаційна комісія України;
Державна акредитаційна комісія України;
Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, а також підпорядковані їм органи управління галуззю вищої освіти.

Суб'єктами управління вищими навчальними закладами, заснованими на недержавній формі власності, є також засновники (підприємства, установи, організації, громадяни).

Права та обов'язки засновників визначаються чинним законодавством та установчими документами вищих навчальних закладів [1, c. 56-59].

2. Роль стандартів в управлінні вищою освітою

Система стандартів вищої освіти включає державний стандарт, галузеві стандарти та стандарти вищих навчальних закладів.

Стандарти вищої освіти є базою для оцінювання якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Державний стандарт вищої освіти включає:

• перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;
• перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;
• вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;
• вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Галузеві стандарти вищої освіти включають:

• освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів;
• освітньо-професійні програми підготовки;
• засоби діагностики якості вищої освіти.

Стандарти вищих навчальних закладів включають:

• перелік спеціалізацій за спеціальностями;
• варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників;
• варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;
• варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;
• навчальні плани;
• програми навчальних дисциплін.

Порядок розроблення стандартів вищої освіти, внесення змін до них та контроль за їх дотриманням визначається Кабінетом Міністрів України [6, c. 178-179].

Державний стандарт вищої освіти

Перелік кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційними рівнями містить назви кваліфікацій, що визначаються через професійні назви робіт, які мають виконувати фахівці відповідного рівня на первинних посадах.

Перелік напрямів та спеціальностей відображає споріднений зміст вищої освіти і професійної підготовки (напрями) та неповторювані узагальнені об'єкти діяльності, виробничі функції та предмети діяльності (спеціальності).

Вимоги до освітніх рівнів вищої освіти визначають рівень сформованості соціальних і громадянських якостей особи з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності, а також вимоги до формування патріотизму та знання української мови.

Вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти встановлюють вимоги до професійної підготовки фахівців з урахуванням суспільного поділу праці.

Перелік кваліфікацій та вимоги до освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки, погодженим із центральним органом виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики.

Перелік напрямів та спеціальностей затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Галузеві стандарти вищої освіти

Освітньо-кваліфікаційна характеристика випускника визначає цілі вищої освіти та професійної підготовки, місце фахівця в структурі економіки держави, вимоги до його компетентності та соціально важливих якостей, а також систему виробничих функцій, типових завдань діяльності та вмінь для їх реалізації.

Освітньо-кваліфікаційні характеристики затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки за погодженням із центральним органом виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики.

Освітньо-професійна програма підготовки визначає нормативний термін та нормативну частину змісту навчання за певним напрямом або спеціальністю відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, а також встановлює вимоги до змісту, обсягу та рівня освіти й професійної підготовки фахівця.

Освітньо-професійні програми затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою встановлюється відповідно до визначеного рівня професійної діяльності.

Для осіб, які мають повну загальну середню освіту та освітньо-кваліфікаційний рівень кваліфікованого робітника за спорідненою професією, термін навчання за програмою молодшого спеціаліста зменшується на один рік.

Для осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідною спеціальністю, термін навчання за програмою бакалавра може бути зменшений до двох років.

Для осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за відповідною спеціальністю, термін навчання за програмою магістра не може перевищувати одного року.

Нормативний термін навчання фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань визначається відповідним центральним органом виконавчої влади, який має у підпорядкуванні вищі навчальні заклади, за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Якщо вищий навчальний заклад має угоди з іноземними навчальними закладами про взаємовизнання документів про вищу освіту за умови інших термінів навчання, такі терміни можуть бути встановлені відповідним центральним органом виконавчої влади за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Засоби діагностики якості вищої освіти визначають стандартизовані методики для кількісного та якісного оцінювання рівня сформованості знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних та громадянських якостей особи.

Ці засоби використовуються для встановлення відповідності якості вищої освіти вимогам стандартів і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Стандарти вищих навчальних закладів

Вищі навчальні заклади визначають спеціалізації за спеціальностями, за якими здійснюється підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста, спеціаліста та магістра. Назви спеціалізацій відображають відмінності у засобах, умовах та продуктах діяльності в межах спеціальності.

Варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик, освітньо-професійних програм та засобів діагностики забезпечують підготовку фахівців за спеціалізаціями з урахуванням особливостей суспільного поділу праці в Україні та мобільності системи освіти щодо задоволення вимог ринку праці.

Зміст варіативних частин, навчальних планів та програм дисциплін визначається вищим навчальним закладом у межах структури та форми, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Навчальні плани визначають графік навчального процесу, перелік, послідовність та час вивчення дисциплін, форми навчальних занять та терміни їх проведення, а також форми підсумкового контролю.

Програми навчальних дисциплін визначають їх інформаційний обсяг, рівень сформованості вмінь та знань, перелік рекомендованих підручників та методичних матеріалів, критерії успішності навчання та засоби діагностики.

Навчальні плани та програми дисциплін розробляються вищим навчальним закладом відповідно до освітньо-професійних програм підготовки і затверджуються керівником закладу [4, c. 75-79].

3. Сучасні проблеми управління вищими навчальними закладами

Дорадчим органом управління вищого навчального закладу є вчена рада, яка координує та контролює наукову, навчальну, методичну й виховну роботу. Вона діє на підставі Положення про державний вищий заклад освіти, статуту закладу та Положення про вчену раду.

Вищим колегіальним органом самоврядування закладу освіти є загальні збори або виборний орган (конференція трудового колективу). Його повноваження та механізм створення визначаються статутом вищого навчального закладу.

Крім вищого колегіального органу, на підставі статуту можуть створюватися інші органи самоврядування (в тому числі на рівні окремих структурних підрозділів). Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть створювати власні органи самоврядування для вирішення питань, що не належать за статутом до компетенції керівництва та статутних органів самоврядування.

Управління виховним і культурно-освітнім процесом у вищих навчальних закладах передбачає:

розроблення організаційної структури управління вихованням студентів та функціональних обов'язків безпосередніх учасників і підрозділів управління; наукове обґрунтування системи управління виховним процесом у новій моделі вищої освіти на початку ХХІ століття; вдосконалення традиційної структури служби управління на всіх рівнях від академічної групи до ректора ВНЗ;

організацію і надання систематичної допомоги студентським деканатам і радам студентського самоврядування, наставникам академічних груп в організації позаудиторної роботи з боку ректорату, деканатів факультетів, відділів ВНЗ;

організацію здорового способу життя студентів та навчання їх валеологічної культури в системі роботи клубів, гуртків; забезпечення системно-цільового підходу до планування організаційно-виховної роботи серед студентів;

науково-методичну роботу організаторів виховного процесу з проблем позааудиторної діяльності, які б відповідали інтересам і нахилам студентів; проведення заходів щодо організації відпочинку, дозвілля й попередження правопорушень серед студентської молоді;

забезпечення національної спрямованості виховного процесу, тісного зв'язку з ідеалами, традиціями й іншими соціально значущими надбаннями української і світової культури; розвиток ініціативи і самодіяльності студентів, залучення їх до активної участі в громадському житті з опорою на діяльність студентських громадських організацій та ін. [2, c. 27-29]

Ректорат у своїй діяльності керується принципами: системність процесу виховання; безперервність і спадкоємність у вихованні; єдність історичного, національного та загальнолюдського у вихованні; розвиток національної свідомості, прищеплення любові до свого народу, поваги до його культури, традицій, звичаїв, а також поваги до культури інших народів, оволодіння цінностями української та світової культури в усіх сферах життєдіяльності; гуманітаризація, гуманізація виховання; єдність навчання та виховання; співробітництво, партнерство, взаємодія між викладачем і студентом, що сприяє поглибленому процесу навчання, перетворенню студента в активного суб'єкта навчання та виховання; індивідуалізація виховного процесу – діалектичне поєднання індивідуальних і колективних форм.

Переорієнтація з безпосереднього колективного впливу на індивідуальні форми виховної роботи; інтеграція традиційних і нових форм виховної роботи; гармонізація родинного та суспільного виховання, що базується на поєднанні й координації виховних зусиль родини та ВНЗ; формування творчої активності, самодіяльності студентської молоді, що проявляється в поєднанні педагогічної майстерності з ініціативою та самодіяльністю студентів, у ствердженні життєвого оптимізму та розвитку навичок позитивного мислення; активізація студентського самоврядування (студентські ради факультетів, гуртожитків, університету, студентські клуби за інтересами тощо); формування в усіх підрозділах і структурах ВНЗ особливого мікроклімату теплоти й довіри, доброзичливості та взаєморозуміння, співробітництва та взаємодопомоги, спрямованих на створення внутрішньої єдності всіх членів колективу та взаємної підтримки один одного на всіх рівнях; системне формування особистості майбутнього фахівця через вплив усіх функціонуючих у ВНЗ структур і підрозділів як у навчальний, так і позанавчальний час; світський характер виховної роботи серед студентської молоді, несумісний з пропагандою насильства, жорстокості, людиноненависницьких теорій.

Основними причинами загального стану наукової діяльності та недостатнього рівня її інтеграції з навчальним процесом в університетах є:

1. Невідповідність законодавчої та нормативно-правової бази потребам наукової діяльності університетів.
2. Недостатнє бюджетне фінансування наукових досліджень і розробок.
3. Відсутність належного попиту підприємств на результати наукових досліджень.
4. Соціально-економічна непривабливість на даний час роботи наукових і науково-технічних працівників.
5. Зменшення кількості молодих дослідників, викладачів і учених в університетах.
6. Фізичне і моральне старіння приладів, наукового обладнання та інше.

За даними Держкомстату України, протягом останніх 15 років ВНЗ зберегли свій педагогічний потенціал. Водночас чисельність наукових працівників, які виконували наукові дослідження в університетському секторі науки, скоротилася з 26,1 тис. до 9,6 тис. осіб. Це призвело до того, що наукові дослідження високого рівня проводяться менше ніж у 50 % вітчизняних ВНЗ. Деякі університети проводять наукові дослідження на низькому рівні, не інтегруючи їх в навчальний процес, що негативно впливає на його якість [7, c. 140-144].

Список використаної літератури

1. Алексюк А. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Алексюк,; Міжнар. фонд "Відродження", Програма "Трансформація гуманіт. освіти в Україні. - К.: Либідь, 1998. - 557 с.

2. Бєлова Л. Становлення системи управління навчально-виховним процесом у вищих навчальних закладах України: нові умови та нові вимоги // Педагогіка і психологія. - 2002. - № 2. - С. 27-29

3. Гура О. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності: Навчальний посібник/ Олександр Гура,; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 223 с.

4. Журавський В. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні: довідникове видання/ Віталій Журавський,; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України. - К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2003. - 415 с.

5. Кузьмінський А. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник/ Анатолій Кузьмінський,. - К.: Знання, 2005. - 485 с.

6. Фіцула М. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник/ Михайло Фіцула,. - К.: Академвидав, 2006. – 351 с.

7. Шаронова Н. Інформатизація освіти та управління вищим навчальним закладом: сучасний стан та тенденції розвитку // Педагогіка і психологія. - 2002. - № 3. - С. 140-144