Макроекономічна політика

1. Макроекономічна політика та її ключові цілі

Макроекономіка є розділом економічної науки, який досліджує функціонування економічної системи загалом, маючи на меті створення передумов для стабільного економічного зростання, максимального залучення ресурсів, стримування інфляційних процесів та досягнення збалансованості платіжного балансу. Ця дисципліна вивчає закономірності розвитку національного господарства поряд з іншими економічними науками, такими як політична економія, мікроекономіка, менеджмент чи маркетинг. Водночас макроекономіка ґрунтується на засадах політичної економії щодо виробничих відносин, відтворювальних процесів та дії економічних законів. Вона тісно пов'язана з математикою та статистикою, використовуючи методи економіко-математичного моделювання, що дозволяє переходити від якісного опису до кількісного аналізу економічних процесів. Таким чином, макроекономіка формує наукове розуміння функціонування економіки на національному рівні, досліджуючи господарську діяльність та взаємодію всіх економічних суб'єктів. Внутрішня узгодженість економічної системи забезпечується зв'язками між її елементами та зовнішнім середовищем. Мікроекономіка, своєю чергою, аналізує механізми функціонування та взаємовідносини окремих економічних агентів — підприємств, банків, страхових компаній [3, c. 67].

Макроекономіка спирається на мікроекономічні процеси, що виявляється в наступному:

• макроекономічні показники формуються шляхом агрегування даних про діяльність окремих домогосподарств та фірм;
• макроекономічні закономірності відображають загальні тенденції поведінки на мікрорівні;
• макроекономічні моделі базуються на припущенні про оптимальність рішень, що приймаються домогосподарствами та фірмами;
• макроекономічні процеси виникають внаслідок взаємодії економічних агентів та державної економічної політики.

Основними проблемами, що розглядаються на макроекономічному рівні, є:

• визначення обсягу та структури національного продукту і доходу;
• дослідження факторів, що впливають на зайнятість у межах національної економіки;
• аналіз природи інфляції та розробка антиінфляційних заходів;
• вивчення механізмів та чинників економічного зростання;
• з'ясування причин циклічних коливань та кон'юнктурних змін;
• дослідження зовнішньоекономічних зв'язків національних економік;
• обґрунтування цілей, форм і методів макроекономічної політики держави.

Питання щодо цілей та методів макроекономічної політики є одним із найбільш дискусійних в економічній теорії. Саме тут найяскравіше проявляються відмінності між різними економічними школами. Діапазон поглядів є досить широким: від повного заперечення необхідності державного втручання (класична школа) до визнання вирішальної ролі держави у вирішенні всіх макроекономічних проблем (ортодоксальний марксизм) [6, c. 194-196].

Теоретичною основою різних трактувань цілей макроекономічної політики є неоднакове розуміння здатності ринку до саморегулювання. Сучасна макроекономічна теорія представлена широким спектром шкіл та напрямків, представники яких часто мають протилежні погляди з одних питань, але можуть знаходити консенсус з інших, що ускладнює їх класифікацію.

Ефективне функціонування національної економіки має досягатися як через саморегулювальні властивості ринку, так і через державний механізм регулювання. Ринковий механізм діє на основі досягнення рівноваги між попитом і пропозицією на окремих ринках та в масштабах усієї економіки. Він функціонує через свої інститути — фірми, банки, біржі, а також на основі законодавчих актів, що юридично оформлюють економічні відносини. Ефективність ринкового механізму залежить від дотримання умов: свободи економічної діяльності, відповідальності суб'єктів, вільного ціноутворення, конкуренції та обмеження монополізму.

Наприклад, на ринку ресурсів домогосподарства виступають продавцями, створюючи пропозицію, а підприємства — покупцями, формуючи попит. Взаємодія попиту та пропозиції встановлює рівноважні ціни на ресурси. На ринку продуктів домогосподарства формують попит, а підприємства — пропозицію товарів та послуг. Держава виступає додатковим суб'єктом, контролюючи потоки ресурсів і продуктів та впливаючи на діяльність фірм і домогосподарств через фіскальну та монетарну політику.

Ринок праці зазнає впливу багатьох факторів, що залежать від інших ринків. Попит на робочу силу визначається потребами підприємців та технічним оснащенням виробництва. Ціни на споживчі товари впливають на рівень оплати праці. Це зумовлює перелив капіталу, зміни в попиті та пропозиції робочої сили, що може призводити до безробіття та економічної нестабільності. Тому значна роль у регулюванні ринку праці належить державі.

Основою державного регулювання є економічна політика — цілеспрямований вплив держави на виробництво, доходи, зайнятість та інфляцію через зміну пропозиції грошей, рівня податків та державних витрат. До загальновизнаних цілей економічної політики належать:

1. Економічне зростання, що забезпечує виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їх якості та вищий рівень життя.
2. Економічна ефективність на основі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат при обмежених ресурсах.
3. Економічна свобода, що створює умови для вільного вибору підприємцям, працівникам і споживачам.
4. Повна зайнятість, що дозволяє кожному реалізувати свої здібності та отримувати доходи відповідно до затраченої праці.
5. Стабільність цін, що передбачає контроль за інфляцією та обмеження її помірним рівнем.
6. Справедливий розподіл доходів для запобігання надмірній диференціації рівня життя.
7. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним та дітям.
8. Оптимальний платіжний і торговий баланс для досягнення рівноваги в міжнародній торгівлі та підтримання стабільного курсу національної валюти.
9. Екологічна рівновага для підтримки належного рівня життя сучасного та майбутніх поколінь.

Досягнення цих цілей є складною проблемою. З одного боку, вони є загальновизнаними, а з іншого — існує багато методів їх досягнення. Деякі цілі не можуть бути кількісно визначені, що припускає різні трактування та варіанти економічної політики. Крім того, ряд цілей можуть суперечити одна одній.

Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому визначенні пріоритетів та оцінці наслідків їх реалізації, що неможливо без урахування положень макроекономічної науки.

Макроекономіка виконує наступні функції:

• Пізнавальна: вивчення та пояснення економічних процесів.
• Практична: надання рекомендацій з економічної політики.
• Прогностична: виявлення перспектив економічного розвитку.
• Ідеологічна: формування світоглядних поглядів з економічних питань.

Розрізняють позитивну та нормативну макроекономіку. Позитивна макроекономіка пояснює сутність економічних процесів та будує моделі, вільні від суб'єктивних суджень. Її твердження можуть бути статистично підтверджені або спростовані. Наприклад: "доходи державного бюджету знаходяться в прямій залежності від ставки прибуткового податку". Нормативна макроекономіка виражає ідеологічні принципи та суб'єктивні судження про те, як повинна функціонувати економіка. Наприклад: "бідні не повинні сплачувати податки". Позитивні та нормативні судження тісно взаємопов'язані: позитивна теорія є основою для нормативних тверджень, а нормативні постулати можуть слугувати основою для створення нових концепцій [7, c. 24-27].

2. Показники національних рахунків

Вимірювання обсягів сукупного виробництва в національній економіці здійснюється на основі підрахунку макроекономічних показників. Суспільне рахівництво виконує для економіки в цілому ті ж функції, що бухгалтерський облік для окремого підприємства. Керівник компанії зацікавлений знати, наскільки добре йдуть справи його фірми.

Для характеристики діяльності фірми необхідно виміряти її прибутки та витрати. Маючи таку інформацію, керівник може оцінити економічний стан фірми. Якщо справи йдуть добре, бухгалтерська інформація допомагає пояснити причини успіху: зниження витрат, зростання обсягів продажів чи цін. Якщо справи йдуть погано, показники дозволяють встановити причини проблем. Аналізуючи звіти за певний період, можна виявити збільшення або зменшення прибутків та їх причини. Ця інформація важлива для прийняття управлінських рішень.

Система національних рахунків виконує те саме для економіки в цілому: вона дозволяє тримати руку на економічному пульсі країни. Показники, що входять у систему, дозволяють вимірювати обсяги виробництва та розкривати фактори, що впливають на функціонування економіки. Порівнюючи рівні національного доходу за певний час, можна побудувати криву, що характеризує економіку в довгостроковій перспективі. Інформація, що дають рахунки національного доходу, є основою для формування та проведення політики держави. Без таких розрахунків економічна політика базувалася б на інтуїції. Коротше кажучи, рахунки національного доходу дозволяють складати таблиці економічного здоров'я суспільства та визначати політику, що сприяла б поліпшенню цього здоров'я.

Для вимірювання результатів економічної діяльності використовують різні макроекономічні показники, що об'єднуються міжнародною системою підрахунку — системою національних рахунків (СНР) [5, c. 18-19].

Система національних рахунків — це система взаємопов'язаних показників та класифікацій, що використовуються для описування та аналізу результатів економічного процесу на макрорівні. Вона розглядається як національне рахівництво, що характеризує результати економічної діяльності, структуру та взаємозв'язки господарських суб'єктів ринкової економіки. СНР сформульована в категоріях ринкової економіки та передбачає, що економіка функціонує на основі ринкових механізмів.

Метою СНР є надання кількісної інформації про виникнення, розподіл та використання національного доходу. СНР використовується для макроекономічного аналізу, вивчення та вдосконалення національної економіки, а також для економічних прогнозів.

Перевагами СНР є:

• охоплення не тільки сфери матеріального виробництва, але й сфери нематеріальних послуг;
• реальне відображення економічної взаємодії господарських суб'єктів;
• найкраща придатність для економічного аналізу.

Стандартна система національних рахунків, розроблена статистичною комісією ООН, застосовується у світовій практиці з 1953 року. В Україні СНР впроваджується з 1992 року у зв'язку з трансформацією економіки в ринкову. Командно-адміністративна економіка колишнього СРСР використовувала для обліку баланс народного господарства (БНГ), що розмежовував сфери матеріального виробництва та нематеріальних послуг.

До показників, що тривалий час були основними при оцінці результатів річного виробництва, відносяться: валовий суспільний продукт (ВСП), кінцевий суспільний продукт (КСП), чистий суспільний продукт (ЧСП), проміжний продукт (ПП).

Особливості розрахунку макропоказників у СНР:

1. Всеохоплюючий характер. СНР містить інформацію про:
   • всі господарські суб'єкти: юридичні особи (підприємства, корпорації, банки, страхові компанії, органи державного управління) та домашні господарства;
   • всі економічні операції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, накопиченням активів;
   • всі економічні активи та пасиви, що формують національне багатство (основні фонди, матеріальні обігові кошти, монетарне золото, вартість землі та корисних копалин).
2. Відмінність між національною та вітчизняною "основами" реєстрації показників. Тому розрізняють валовий внутрішній продукт та валовий національний доход.
3. Правило рівності доходів і витрат. Всі витрати на купівлю товарів і послуг є доходами виробників. Будь-яка дія, що впливає на витрати, відбивається на доходах, і навпаки.
4. Уникнення подвійного рахунку. У СНР розрізняють поняття проміжної продукції, кінцевої продукції та доданої вартості фірми.
5. Використання ринкової ціни товарів і послуг. Для товарів, що не продаються на ринку, застосовують умовно нараховану (імпутовану) вартість, що використовується в сфері домашніх господарств [1, c. 152-154].

3. Інвестиції, крива попиту та інвестицій, чинники інвестицій

Інвестиції — це витрати на відновлення зношеного основного капіталу та збільшення основного капіталу. Основний капітал включає: будинки, устаткування, що використовуються у виробництві; житло; товарно-матеріальні запаси. Оскільки інвестиції є одним із основних компонентів ВВП, їх коливання відображають циклічність розвитку економіки. Інвестиції визначають економічне зростання в довгостроковій перспективі. Інвестиції поділяються на:

• інвестиції в основний капітал підприємств;
• інвестиції в житлове будівництво;
• інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Під інвестиціями розуміють всі витрати, що сприяють зростанню загальної величини нагромадженого в економіці капіталу. Інвестиції складаються з двох компонентів. Перший — інвестиції в основний капітал, тобто придбання новостворених матеріальних благ (виробниче обладнання, комп'ютери, будівлі). Другий — інвестиції в товарно-матеріальні запаси, тобто нагромадження запасів сировини та нереалізованої продукції.

Оскільки домогосподарства витрачають щороку менше порівняно з величиною своїх доходів, а фірми витрачають більше, ніж отримують від реалізації продукції, у моделі кругообігу з'являються фінансові ринки. Фінансові ринки — це сукупність ринкових інститутів, що направляють потік грошових коштів від власників до позичальників. Вони переміщують значну частину заощаджень, перетворюючи їх в інвестиції. Інша частина коштів переміщується безпосередньо від домогосподарств до фірм через придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів.

Ця модель кругообігу спрощена: не всі фірми є позичальниками; не всі домогосподарства належать до категорії заощаджувальних; джерелами заощаджень можуть бути й інші агенти, в тому числі за межами даної системи.

З введенням до моделі кругообігу інвестицій і заощаджень виникає проблема. Раніше припускалося, що домогосподарства одразу витрачають увесь свій доход, що забезпечувало рівність національного продукту та сукупних витрат. Але тепер існують дві групи осіб, що приймають окремі рішення щодо інвестицій та заощаджень, тому немає впевненості, що інвестиції дорівнюватимуть заощадженням. Коли така рівність порушується, економічна система стає нерівноважною [4, c. 101-103].

Важливо підкреслити, що навіть коли I>S і система є нерівноважною, національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат. Роль балансу відіграють інвестиції в товарно-матеріальні запаси:

• якщо S>І, то збільшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси;
• якщо S<І, то зменшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Таким чином, оскільки враховуються інвестиції в товарно-матеріальні запаси, інвестиції завжди дорівнюватимуть заощадженням, а національний продукт — величині фактичних витрат.

Графік інвестиційного попиту — модель, що показує закономірність: чим вища ставка процента, тим менша кількість інвестиційних проектів буде прибутковою. Прибутковість інвестицій перебуває в оберненій залежності від ціни капіталу, і вища процентна ставка змушує фірми анулювати певні інвестиційні проекти.

Якщо на споживчі витрати в розвинутих країнах припадає більше половини сукупного попиту, то частка інвестиційних витрат складає менше 20% сукупних витрат. Проте аналіз чинників, що визначають інвестиційний попит, має величезне значення.

По-перше, 15-20% сукупних витрат — достатньо значний розмір, щоб піддати аналізу його динаміку. По-друге, саме інвестиції забезпечують поступальний розвиток економіки. Нарешті, інвестиційний попит є найбільш мінливою складовою сукупного попиту, що надає його аналізу першорядного значення.

Особливість інвестиційного процесу полягає в тому, що інвестиції являють собою потік ресурсів у поточному періоді з метою збільшення запасу капіталу в майбутньому. При формуванні інвестиційних планів суб'єкти мають справу з тимчасовим горизонтом планування, оскільки між моментами інвестування та отриманням вигод існує інтервал. Отже, інвестиції — це довгострокове вкладення економічних ресурсів із метою створення та отримання чистих вигод у майбутньому.

Під інвестиційним попитом розуміють попит підприємців на блага для відновлення зношеного та приросту реального капіталу. Відповідно розрізняють валові та чисті інвестиції, перші перевищують останні на величину амортизації.

Існує багато концепцій, теорій і гіпотез, що описують прийняття інвестиційних рішень. Надзвичайно важливо виявити мотиви, на підставі яких підприємці приймають рішення про інвестування, та з'ясувати чинники, через які ці мотиви можуть бути формалізовані у відповідних моделях.

Обсяг інвестицій визначається декількома чинниками:

• ставка відсотка. Збільшення ставки відсотка збільшує витрати, тому обсяг інвестицій скорочується;
• фінансові обмеження. Можливості фірм в інвестуванні визначаються відповідно до фінансових обмежень у кредитах;
• податкова система. Оподаткування впливає на накопичення капіталу. Основним податком, що впливає на інвестиції, є податок на прибутки корпорацій;
• ринок цінних паперів. Фірми можуть емітувати та продавати свої акції. Коливання на ринку цінних паперів впливають на прибутки від продажу акцій, отже, ринок цінних паперів впливає на інвестиції.

Інвестиції є найбільш мінливим компонентом сукупних витрат. Фактори, що впливають на мінливість інвестицій:

• тривалість строку служби інвестиційних товарів. Закупки нових інвестиційних товарів можуть бути відкладені, що зменшить інвестиції. Оптимістичні прогнози можуть вплинути на рішення про модернізацію, що приведе до зростання інвестицій;
• нерегулярність інновацій. Значні нововведення виникають нерегулярно, що впливає на мінливість інвестицій;
• поточні прибутки є дуже мінливими. Підприємства інвестують лише тоді, коли відчувають, що інвестування буде прибутковим. Поточний прибуток часто змінюється, тому й інвестиційні стимули мінливі. Крім того, прибуток є основним джерелом інвестицій;
• мінливість очікування. За умов тривалого строку служби основного капіталу прийняття інвестиційних рішень здійснюється, виходячи з очікуваного чистого прибутку. Фірми прогнозують умови інвестування, переглядають події, що можуть привести до значних змін умов підприємництва в майбутньому [9, c. 85-87].

4. Стагфляція та її причини

Виграш від інфляції можуть отримати керуючі фірм та інші одержувачі прибутку. Інфляція може також розчарувати власників заощаджень. Зі зростанням цін реальна вартість заощаджень, відкладених на чорний день, зменшується. Під час інфляції зменшується реальна вартість термінових вкладів у банку, страхових полісів, щорічної ренти та інших паперових активів із фіксованою вартістю.

Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиінфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі, так і непрямі. Частіше всього проявляється закономірність: чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду та центрального банку на економіку та грошову масу.

Необхідно також визначити, що в жодній з економічно розвинутих країн у другій половині ХХ сторіччя не спостерігалася повна зайнятість, вільний ринок чи стабільність цін. Ціни по ряду причин зростали постійно і навіть у період застою виробництва. Таке явище називається стагфляцією — інфляційним зростанням цін в умовах стагнації, застою виробництва, економічної кризи.

Стагфляція — термін, що використовується для позначення кризового стану економіки, при якому стагнація у виробництві відбувається одночасно з інфляцією. У значних масштабах проявилася в 1970-х рр., охопивши слідом за США велику частину розвинутих держав. З кінця 1980-х рр. з'явилася в колишньому СРСР та у всіх колишніх соціалістичних країнах. В обох випадках стагфляція була викликана "штучним" порушенням внутрішньоекономічних закономірностей, що приводять до поєднання таких логічно несумісних явищ, як інфляція та стагнація. Незважаючи на подібність загальноекономічних характеристик, стагфляція 1970-х і 1980-х рр. принципово відрізняються причинами, характером протікання, програмами та механізмами подолання. Стагфляція 1970-х рр. була викликана вольовим рішенням групи основних нафтопереробних країн — членів "нафтового картелю" про різке (приблизно в 10 разів) збільшення цін на енергоносії. Раптове підвищення цін в основних країнах-імпортерах викликало енергетичну кризу. Стагфляція кінця 1980-х рр. у колишньому СРСР та інших колишніх країнах соціалістичного табору була обумовлена довголітнім вольовим втручанням держави в економіку [8, c. 207-209].

5. Валюта, валютні курси та валютний ринок. Міждержавне регулювання валютних відносин

Результати зовнішньоекономічної діяльності кожної країни значною мірою пов'язані з курсом національної валюти. Валютний (обмінний) курс — це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. Під валютою розуміється будь-який платіжний засіб, що може бути застосований у міжнародних розрахунках. Отже, національна грошова одиниця стає валютою, якщо вона використовується в міжнародних розрахунках. Валютний курс установлюється на валютному ринку в процесі торгів по валютах різних країн.

Динаміка курсу національної валюти залежить від співвідношення темпів інфляції в окремих країнах. Паритет купівельної спроможності визначає валютний курс лише в тенденції, тобто в довгостроковому періоді, а в короткостроковому періоді він відхиляється від цього паритету. Особливо значні відхилення відбуваються в умовах застосування валютного курсу, що коливається під впливом попиту та пропозиції на валютному ринку. Як будь-яка ціна, ціна валюти знаходиться в прямій залежності від попиту та в оберненій — від пропозиції на валютному ринку.

У першу чергу попит на національну валюту визначається попитом на вітчизняний експорт, а її пропозиція — попитом на вітчизняний імпорт товарів та послуг. Якщо вітчизняний експорт збільшується, то іноземні покупці збільшують попит на гривню, а якщо зростає імпорт, то вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні. Отже, фактори, від яких залежить експорт та імпорт товарів і послуг, є одночасно і факторами валютного курсу. Основні з них — якість товарів і послуг, їхня ціна та динаміка доходів іноземних покупців.

Крім факторів, що стосуються експорту та імпорту, на валютний курс впливають й інші, зокрема співвідношення між відсотковими ставками окремих країн. Якщо відсоткова ставка в нашій країні зростає порівняно зі світовою, то це збільшує попит на наші фінансові активи (акції, облігації), а значить і попит на вітчизняну валюту. Важливим фактором валютного курсу є інфляційні очікування. Якщо в нашій країні намітилася тенденція до зростання інфляції, що в перспективі викличе знецінювання національної валюти, то власники гривні будуть намагатися конвертувати її в більш стійку (тверду) валюту, наприклад в американські долари. Внаслідок цього курс американського долара підвищиться, а курс гривні впаде.

Усі фактори, від яких залежить валютний курс, знаходять своє інтегральне відображення через стан платіжного балансу. Особливо це стосується торговельного балансу [8, c. 352-356].

Між торговельним балансом і валютним курсом існує обернений зв'язок. Якщо торговельний баланс погіршується (збільшується від'ємне сальдо), то це слугує ознакою того, що країна більше витрачає грошей за кордоном, ніж отримує їх від продажу своїх товарів. У цьому випадку на валютному ринку збільшується пропозиція національної валюти та зростає попит на іноземну валюту, що спрямовує курс національної валюти на зниження. Навпаки, при позитивному сальдо торговельного балансу виникає тенденція до підвищення курсу національної валюти.

Зі зростанням курсу національної валюти все відбувається в протилежному напрямі. Одночасно слід враховувати, що обернений зв'язок між торговельним балансом і валютним курсом не є прямо пропорційним. Він залежить від еластичності цін стосовно експорту та імпорту. Але незалежно від цінової еластичності в довгостроковій перспективі зміни валютного курсу є важливим чинником регулювання торговельного балансу.

Валютна система — сукупність законів, правил, установ, що регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках. Валюта як інструмент міжнародних розрахунків спирається на певну систему загальновизнаних правил. Сучасна валютна система пройшла в своєму розвиткові три етапи: систему золотого стандарту, Бреттон-Вудську систему та Ямайську систему.

• Система золотого стандарту (охоплює період до початку Другої світової війни). Золотий стандарт — організація грошової системи, за якої ціна валюти у золоті встановлюється законом, і органи влади зобов'язуються обмінювати за вимогою золото на валюту за встановленим курсом. Характерними ознаками золотомонетного стандарту були: 1) в обігу перебували золоті монети; 2) золотий вміст кожної грошової одиниці визначався законом і підтримувався незмінним; 3) існувала вільна взаємна конвертованість валют; 4) вільне ввезення і вивезення золота з однієї країни в іншу. У більшості країн світу був відмінений 1931 року. Згідно з цією системою кожна національна грошова одиниця мала певний золотий вміст. Тому курс національних валют визначався на основі золотого паритету. За системи золотого стандарту національні банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість золота.

Особливістю золотого стандарту був вільний рух золота як додаткового засобу зрівноважування платіжного балансу. Країна, що мала дефіцит торгового балансу, передавала золото своїм торговим партнерам. Метал фізично переміщався за рубіж для оплати перевищення імпорту над експортом. Експортовані золоті монети потім переплавлялися, і з золота чеканились монети країни, що одержала надлишок. Дефіцит торгового балансу викликав скорочення пропозиції грошей, а надлишок — його збільшення. Це мало два наслідки. По-перше, зменшення грошової маси в країні з дефіцитом викликало збільшення процентних ставок і притік капіталу. Надлишок на рахунку руху капіталу покривав дефіцит торгового балансу, але збільшення процентних ставок сприяло зниженню ділової активності. По-друге, пропозиція грошей, що скоротилася, викликала падіння цін і зниження економічної активності, що підвищувало конкурентоздатність країни та відновлювало рівновагу торгового балансу. У країні з активним балансом виникало обернене явище: надлишок платіжного балансу приводив до притоку золота, що збільшувало пропозицію грошей і знижувало процентні ставки. У середньостроковому періоді збільшення інфляції повинно було сприяти скороченню надлишку. Цей двонаправлений процес називають механізмом Юма, на честь шотландського економіста Девіда Юма, що вперше його описав.

З розвитком міжнародної торгівлі, у зв'язку зі збільшенням її обсягів, для багатьох країн почали виникати труднощі із золотим забезпеченням паперових грошей. Тому з часом обмін грошових знаків на золото припинився.

• Бреттон-Вудська валютна система (виникла наприкінці Другої світової війни 1944 р. і проіснувала до 1971 р.). В основу цієї валютної системи був покладений золотовалютний стандарт, а функція світових грошей була закріплена за американським доларом. Він був єдиною валютою, яка обмінювалася на золото (за ціною 35 дол. за одну унцію золота). Американський долар було визнано основною резервною валютою. Курс інших валют фіксувався по відношенню до долара США. Але на початку 70-х років потреба в американських доларах з боку світової торгівлі почала зростати швидше, ніж золотий запас США. Ріст міжнародної торгівлі означав підвищення потреби в "міжнародних грошах". Оскільки цими грошима був американський долар, було ясно, що кількість доларів, доступних світовій економіці, повинна бути більше. Парадокс Тріффіна полягає в тому, що для росту наявних у світі касових залишків у доларах платіжний баланс США повинен стати дефіцитним. Зрештою, офіційні пасиви США повинні перевищити золотий запас країни [7, c. 481-483].

6. Розкрийте суть поняття "ринковий кошик", як розраховується загальний рівень цін

Розглянемо вплив на рівновагу споживача зміни доходу. Припустимо, що доход зростає за інших рівних умов. Оскільки ціни товарів залишаються незмінними, нахил лінії бюджетного обмеження не змінюється. Поступове зростання доходу споживача призведе до зміщення бюджетної лінії праворуч вгору паралельно початковій. Сумістивши графіки бюджетного обмеження з картою байдужості, можемо знайти точки оптимуму споживача за кожного з рівнів доходу.

Однією з форм соціального захисту у зв'язку з підвищенням споживчих цін є компенсаційні та дотаційні виплати, що використовуються не тільки як тимчасовий захід, але і як постійно чинний елемент соціального захисту. Мова йде про захист доходів населення від інфляції, що практично здійснюється різними способами. Серед них: адаптація, тобто підвищення пенсій і доходів попередніх призначень відповідно до динаміки цін і рівня життя; компенсація — прямий перегляд ставок і окладів при укладанні колективних договорів, що застосовується при підвищенні цін на певні групи товарів широкого вжитку; індексація доходів населення — основна форма соціального захисту населення.

Державна індексація доходів — це встановлений державою механізм підвищення грошових доходів населення, що компенсує частково або повністю подорожчання споживчих товарів і послуг. Вона направлена на підтримку платоспроможної здатності, особливо вразливих груп із фіксованими доходами — пенсіонерів, інвалідів, неповних і багатодітних сімей, а також молоді. Державна індексація доходів ведеться на основі врахування росту вартості життя. Оцінка зміни вартості життя здійснюється з розрахунку індексу цін і тарифів фіксованого набору товарів і послуг, що складають споживчий кошик. Споживчі кошики, що відбивають обсяг і структуру сімейних витрат, диференційовані за доходними групами. На відміну від споживчого кошика мінімуму матеріальної заможності, структура споживчих витрат середнього жителя країни швидко змінюються, так що набір товарів і послуг, що включаються в споживчий кошик середнього класу, постійно розширюється [3, c. 159-160].

Світовий досвід проведення індексації доходів показує, що цей процес повинен бути обмеженим і диференціюватися за категоріями доходоотримувачів і за часом. Підтримка доходів здійснюється в різних формах і по різних каналах. Система соціального захисту спрямована на підтримку реальних, а не номінальних доходів, тому поєднує у собі заходи, що компенсують втрату грошових доходів, і натуральні виплати та пільги. До останнього відносяться продовольчі талони, системи державного виховання, навчання дітей і перепідготовки дорослих, державне медичне і соціальне обслуговування й ін.

Матеріальною базою державного перерозподілу доходів є державні фінанси. Існуючі в сучасних умовах системи оподаткування дають у цілому слабкий ефект перерозподілу. Прогресивний вплив прямих податків звичайно послаблюється регресивним ефектом від непрямих. Відзначимо, що непрямі податки відбиті в цінах, а це означає, що вони впливають не тільки на номінальні, але і на реальні доходи. Причому всі платники непрямих податків, у тому числі і соціально слабкі, беруть участь у фінансуванні витрат по виплаті соціальних трансфертів [5, c. 211-212].

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка : Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -442 с.

2. Базилевич В. Макроекономіка : Підручник/ Віктор Базилевич, Катерина Базилевич, Лариса Баластрик; За ред. Віктора Базелевича. -2-ге вид., випр. -К.: Знання, 2006. -851 с.

3. Дратавер Б. Макроекономіка : Стислий конспект лекцій/ Борис Дратавер, Наталя Пасічник; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. -Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. -189 с.

4. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях : Навч. посіб./ Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна. -Харків: Факт, 2003. -199 с.

5. Макроекономіка/ Укл. В. Ю. Еш; М-во освіти і науки України, ДЛАУ. -Кіровоград, 2004. -239 с.

6. Мельникова В. І. Макроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельникова, Н. І. Клімова; М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. -2-е вид., доп. -К.: Професіонал, 2004. -394 с.

7. Панчишин С. Макроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин. -2-е вид., стереотип. -К.: Либідь, 2002. -614 с.

8. Савченко А. Макроекономіка : Підручник/ Анатолій Савченко; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -441 с.

9. Харкянен Л. Макроекономіка : Навчальний посібник для студентів вузів/ Людмила Харкянен. -К.: Каравела, 2006. -174 с.