Лютнева революція. Київська Русь

1. Проаналізуйте, як події лютневої революції вплинули на подальший розвиток України

Останні дні лютого 1917 року виявилися для російського самодержавства визначальними. Стрімке зростання народного невдоволення перетворилося на повномасштабну революцію. За дуже короткий проміжок часу — з 23 лютого по 2 березня — монархія впала, імператор Микола II зрікся престолу, а в державі фактично запанував республіканський устрій. Така швидка поразка царизму була зумовлена насамперед глибокою кризою імперії, загостренням політичних, соціально-економічних і національних суперечностей, зростанням активності політичних сил, а також слабкістю та втратою авторитету чинної влади. Перша світова війна стала потужним прискорювачем цих процесів.

Лютнева революція в Росії лише тимчасово послабила політичну напругу в суспільстві. Після повалення монархії перед країною постали нові виклики та невідкладні завдання. Серед першочергових були: формування нової стабільної державної структури; визначення позиції щодо продовження участі у війні; подолання негативних економічних тенденцій; розв'язання аграрного та національного питань.

Витоки лютневої революції слід шукати в соціально-економічному становищі України періоду Першої світової війни. Російська імперія виявилася неспроможною вести затяжну війну. У 1915 році з'явилися перші симптоми економічної кризи, що виявилося у закритті підприємств. Це спричинило зростання безробіття, що стало гострою соціальною проблемою, особливо для мешканців невеликих міст. Загострення протиріч між працівниками та роботодавцями призвело до піднесення робітничого руху. 9 січня 1917 року відбулися страйки робітників, які стали провісниками революції. Війна також значно погіршила становище селянства. У 1916 році селяни почали чинити опір призову до армії, захоплювати поміщицькі землі та розподіляти продовольство. Уряд, не маючи змоги впоратися з революційною ситуацією, намагався підготувати державний переворот, першим кроком якого стало вбивство Распутіна. Безпосереднім приводом до революції став жіночий страйк 23 лютого 1917 року, до якого згодом приєдналося понад 200 тисяч робітників військових заводів. 27 лютого 1917 року повстанці сформували Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів на чолі з Троїцьким.

Основні завдання революції:

1. Ліквідація самодержавства та проголошення демократичної республіки.
2. Націоналізація кабінетських, церковних, монастирських і поміщицьких земель з подальшим їх розподілом між селянами за трудовою нормою.
3. Запровадження 8-годинного робочого дня та відновлення діяльності профспілок.
4. Припинення військових дій та ініціювання мирних переговорів.
5. Вирішення національного питання.

Таким чином, за своїми соціально-економічними та політичними цілями революція мала буржуазно-демократичний характер. Її особливістю було те, що розпочав її робітничий клас, а в результаті перемоги виникло двовладдя у вигляді Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Селянство виступило як самостійна політична сила, вимагаючи переділу поміщицьких земель [5, c. 394-396].

Перемога революції кардинально змінила політичну картину та суспільну атмосферу на території колишньої імперії. Виник вакуум легітимної влади; з'явилися конкуруючі владні інституції (Тимчасовий уряд та Ради); до революційної діяльності долучилися широкі, часто недосвідчені народні маси; армія стала активним учасником внутрішньополітичної боротьби; у суспільній свідомості посилилася орієнтація на силові методи; зросла роль політичних партій, які шукали нові шляхи розвитку; активізувалися національні рухи. Усі ці процеси визначили історичний розвиток України протягом усього 1917 року. Водночас місцеві умови надавали суспільному життю українських земель специфічних рис.

Після Лютневої революції формальна влада належала Тимчасовому уряду, сформованому ліберальними колами Державної думи. Його опорою в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція, переважно кадетської орієнтації. Саме ці верстви створювали громадські ради та комітети, які уряд вважав представницькими органами місцевої влади. Демократизація суспільства (проголошення політичних свобод, скасування національних і релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів, амністія) спочатку забезпечила уряду популярність. Однак революційна ейфорія швидко згасла. Небажання, а часто й неможливість Тимчасового уряду проводити радикальні реформи до скликання Установчих зборів призвели до стрімкого падіння його авторитету та перманентної кризи влади.

У центрі та на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів, що стали продовженням революційних традицій 1905—1907 рр. У середині 1917 року в Україні налічувалося 252 таких ради. У них домінували загальноросійські партії есерів та соціал-демократів. Найбільший вплив вони мали в Донбасі (180 рад, або 71%), у великих містах (Харків, Київ, Катеринослав, Луганськ, Полтава), у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, а також у сільській місцевості українсько-російського пограниччя [8, c. 167-169].

Питання самовизначення України одразу після революції опинилося в центрі політичної боротьби. Кадети, що домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок у Радах, попри розбіжності в соціально-економічних питаннях, сходилися в поглядах на національне питання. Вони обстоювали унітарну російську державу, визнаючи за Україною лише право на національно-культурну автономію. Такий підхід уже на початку 1917 року не відповідав вимогам часу та рівню національного руху, що породжувало суперечності та призвело до появи ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради, створеної 4 березня 1917 року. За дуже короткий час вона стала впливовим представницьким органом. Ключову роль у її створенні відіграли три українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського.

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) — видатний історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч, голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині Польща). Після закінчення Київського університету (1890) займався науковою роботою у Львові та Києві. Був одним із організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновником Товариства українських поступовців (1908). У 1914 році заарештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917 року обраний головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 року — в еміграції. У 1923 році обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 році повернувся в Україну, очолював кафедру історії України та історичний відділ ВУАН. У 1929 році обраний академіком АН СРСР. У 1931 році заарештований ДПУ за звинуваченням у керівництві «Українським національним центром». З кінця 1930 до 1934 року працював у Москві. Помер 25 листопада 1934 року в Кисловодську, похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор фундаментальних праць, серед яких «Історія України-Руси» в 10 томах (1898—1936), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), п'ятитомна «Історія української літератури» (1923—1927) [3, c. 381-383].

Швидкому зростанню авторитету Центральної Ради сприяло те, що вона відстоювала близькі народу ідеї національно-територіальної автономії та соціалізму. Важливу роль відіграв і демократичний принцип її формування: вона представляла національні, соціально-класові та територіальні інтереси. Це забезпечило їй широку народну підтримку, яку висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди в травні 1917 року.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції для України стали: активізація політичної боротьби; вихід на арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий політичний фактор; зростання ролі партій; зміщення суспільних настроїв уліво; виникнення конкуруючих владних структур — Тимчасового уряду та Рад із соціальним акцентом у діяльності, а також Центральної Ради, яка зосередилася на національному розвитку [2, c. 498].

2. Культура Київської Русі. Княжа доба

IX—XIII століття — це епоха Київської Русі. Науковці пояснюють феномен розквіту культури Давньоруської держави тісними контактами з Візантією, Хазарією та країнами Центральної і Західної Європи. Ці впливи були значними, але не визначальними. У давньоруській культурі немає жодної сфери, яка б не спиралася на багатовікові місцеві традиції, збагачені досвідом сусідніх народів.

Піднесення культури Київської Русі було зумовлене важливими зрушеннями в суспільному житті: розвитком феодальних відносин; становленням державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; зростанням міст; пожвавленням торгівлі; розширенням міжнародних зв'язків; запровадженням християнства. Нові явища в культурі були не лише результатом дії суспільних сил, а й самостійним чинником впливу на життя, тобто культура виступала і об'єктом, і суб'єктом історичного процесу.

Характерні риси культури Київської Русі:

1. Домінування християнської релігії. Церква стала центром, де синтезувалися здобутки архітектури, живопису, музики, скульптури та літератури. Культура мала служити церкві, що виявлялося в перевазі біблійних сюжетів у мистецтві, релігійної проблематики в літературі та культових споруд в архітектурі. Церква була одним із найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.
2. Запозичення та переосмислення візантійських традицій. Християнство сприяло поширенню візантійського впливу, особливо на початку християнізації. Давньоруська література розвивалася в межах візантійських канонів (житія, проповіді, повчання). Іконопис наслідував візантійські зразки, вирізняючись абстрактністю та статичністю. В архітектурі поширився візантійський стиль, запозичувалася техніка кладки, досвід створення фресок і мозаїк. Згодом виявилися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не мало аналогів. З XI ст. у церковному живописі розмиваються візантійські канони: з'являються світські сюжети, образи реальних людей, побутові сцени. Прикладом є фрески Софії Київської. Собор уособлює поєднання візантійського стилю та місцевих традицій, зокрема, овальні куполи — вплив дохристиянських капищ.
3. Дохристиянське культурне середовище. Воно стало підґрунтям для самобутньої культури. Візантійський вплив був значним, але не вирішальним, оскільки все візантійське творчо переосмислювалося під впливом місцевих традицій [7, c. 251-253].
4. Форсоване піднесення культури. Виникнення Давньоруської держави сприяло культурному поступу східних слов'ян.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязьких чи візантійських паростків. Він є синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів. Скіфський «звіриний стиль» простежується в галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні, київських фібулах. Елементи черняхівської та зарубинецької культур (висока культура землеробства, керамічне та емалеве виробництво, будівельні навички) відродилися за часів Давньоруської держави. Ще в дохристиянський період східні слов'яни мали писемність — абетку з 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописні згадки про палаци княгині Ольги та відкриття монументальної ротонди, зведеної раніше за Десятинну церкву, свідчать про високий рівень ремесла та здатність створювати монументальні споруди.

Наявність власної писемності та освіти — основна ознака цивілізованості. Археологи засвідчують значне поширення грамотності на Русі. За часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою державної та церковної політики. Існувала диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків, світська приватна школа домашнього навчання [1, c. 134-138].

Накопиченню знань сприяли бібліотеки при храмах, монастирях і князівських дворах. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, Миколи-Святоші, Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися, незважаючи на високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень — суму, достатню для купівлі отари овець із 40 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Русі налічував щонайменше 130—140 тис. томів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали фундаментом оригінальної літератури. Самобутнім жанром було літописання, що з'явилося наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 рр. порічні статті об'єднали в перший літописний звід. Вершиною історичної думки вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 році. У Хлебніковському списку Нестора названо автором твору, він також згадується в «Києво-Печерському патерику».

Нестор (?—після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря, письменник і, можливо, літописець. Пострижений за ігумена Стефана (1074—1078), зведений у дияконський сан. Безсумнівним є авторство двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше описує вбивство синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком як боротьбу добра зі злом. Житіє Феодосія, написане пізніше, вирізняється більшою художньою свободою.

До нас дійшло майже 1500 літописних списків. До визначних пам'яток літератури належать «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід». Ці твори були кроками в розвитку політичної культури та суспільної думки, оскільки торкалися проблеми відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два варіанти вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря» з ідеєю зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка відображала ідею верховності світської влади [6, c. 87-89].

Писане слово відкрило нові горизонти в правовій культурі. Спочатку в слов'ян діяло звичаєве усне право. За Ярослава Мудрого з'явилося перше писане зведення законів — «Руська правда». Цей документ дійшов у 106 списках, які поділяють на три редакції: Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавніша — Коротка, що містить Правду Ярослава (норми про вбивства, тілесні ушкодження, образи, порушення власності), Правду Ярославичів (захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти, штраф до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам. Розширена правда містить устав Володимира Мономаха, який регулює боргові зобов'язання, кабальні відносини, соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату. Скорочена правда, ймовірно, створена на основі Розширеної у XV або XVII ст.

Поява писаного права сприяла зміцненню Давньоруської держави, вводила суспільне життя в правові межі, що зумовило зростання правової культури населення.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися в матеріальній культурі. У княжу добу значного поширення набуває монументальна культова архітектура. У ранній період домінує візантійська традиція, що простежується в Десятинній церкві в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031—1036). Перехідним рубежем є Софійський собор (1037), де проступають слов'янські традиції. З XII ст. візантійський вплив слабне, з'являються риси романського стилю, формуються місцеві архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. До нас дійшли Кирилівська (1146) та Василівська (1183) церкви в Києві, Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У будівництві використовувалися фрески та мозаїка. Мозаїки Софійського собору виконані зі смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі [4, c. 95-97].

Яскравою сторінкою культурного розвитку є архітектурне будівництво. Слов'яни використовували місцеві матеріали — дерево й глину. До прийняття християнства кам'яні будівлі майже не зводилися, за винятком язичницьких святилищ Прикарпаття. Літописи рідко згадують дерев'яні храми, але свідчення про 600 київських храмів, що згоріли в пожежі 1124 року, підтверджують їх поширення. Перші церкви часів Володимира Великого та сільські храми будувалися з дерева.

З X ст. розпочинається новий етап кам'яного зодчества. Давньоукраїнські майстри створювали нові типи споруд, використовуючи методи змішаної кладки (ряди цегли-плінфи чергувалися з рядами каміння) та утопленого ряду (ряди цегли заглиблювалися, а виступаюча поверхня тинькувалася).

Головним елементом храму був центральний купол, де зображали Христа-Пантократора. Дзвіниці не зводилися. Типова споруда мала один, три (Десятинна церква) або п'ять (Софійський собор) нефів. Внутрішній простір оздоблювали мармуровими колонами, мозаїками та фресками. Для полегшення будівлі та акустики робили голосники — порожнини в стінах із глечиками. Вікон було небагато, приміщення освітлювалося з-під купола та свічками.

За Ярослава Мудрого з 1037 року розпочинається будівництво «града великого» в Києві. До ансамблю входили Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі. Місто Ярослава мало площу 80 га, що в 10 разів перевищувало київський дитинець. Забудова була радіально-порядковою: вулиці сходилися до брам, головна магістраль прямувала від Золотих воріт до «міста Володимира». Київ укріплювали дерево-земляними стінами висотою до 14 м. Так будували оборонні споруди й в інших містах.

Із 70-х років XI ст. розпочинається новий стильовий етап, що характеризується відмовою від грандіозних форм. Використовуються місцеві матеріали та традиції. Храми стають меншими, але строкатими в оздобленні. Поширення набуває шести- або чотиристовповий кубічний храм з однією банею. Серед таких споруд — собор у Володимирі-Волинському та П'ятницька церква в Чернігові. Використовується спосіб утопленого ряду та цегла. Церква Спаса на Берестові (кінець XI — початок XII ст.) побудована за цим методом.

Найпоширенішим типом стала три-п'ятикупольна будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська церква (1078) Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор (1113). Київська архітектурна школа має сильний вплив, а Успенський собор слугує взірцем для різних земель.

Християнство дало поштовх іконопису. Спочатку ікони завозили з Візантії та Болгарії, але невдовзі сформувалися місцеві традиції. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій), який, за свідченням Патерика, «ікони писати хитр був зело».

Поступово формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська. Свідченням форсованого розвитку культури є зростання кількості міст, які були центрами політичного, економічного та культурного життя, де синтезувалася самобутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом соціально-історичних умов і творчого засвоєння світових досягнень, що дозволило збагатитися, зберігаючи власну самобутність.

Характерними рисами культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнства; запозичення та переосмислення візантійських традицій; існування дохристиянського культурного середовища; піднесення культури та поява нових явищ [2, c. 86-89].

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-тє вид., випр. та доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів усіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.