Литовська держава

У XIII столітті, коли племінний лад занепадав, а на його місце приходили феодальні відносини, сформувалася Литовська держава. Вона зуміла дати відсіч агресії Лівонського та Тевтонського орденів. Згодом, за правління великого князя Гедиміна (1316–1341), посилена держава почала просуватися на південно-західні руські землі.

У 1351–1352 роках Литва та Польща вели війну за Галицько-Волинське спадщину. Згідно з перемир'ям 1352 року, Галичина опинилася під контролем Польщі, тоді як Волинь і Берестейщина відійшли до Литви. У 50-х роках XIV століття литовці активізували наступ на Придніпров'я. У 1355–1356 роках князь Ольгерд підкорив Чернігово-Сіверщину. А влітку 1362 року його військо на річці Сині Води розбило загони кількох татарських ханів. Ця перемога закріпила за Литвою Київщину та Поділля.

Упродовж другої половини XIV століття захоплені південно-західні руські землі існували як удільні князівства, де зберігалися елементи місцевої автономії. Очолювали їх князі з литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали, які володіли тут землями з давніх часів, не втрачали своїх маєтків, але мусили визнавати владу удільного князя, щороку платити данину та надавати військову підтримку. Удільні князі входили до великокнязівської ради. Як і великий князь, вони наділяли землею своїх васалів, скликали місцевих феодалів, бояр і вище духовенство на ради для вирішення політичних питань. Уся ця ієрархія світських і церковних землевласників тримала в покорі селян та міське населення.

Після розгрому татаро-монголів на Куликовому полі та зростання могутності Москви литовський великий князь і правляча верхівка занепокоїлися. Прагнучи посилити контроль над удільними князями та не допустити посилення Московського князівства, до якого тяжіла частина українських феодалів, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року підписав у Крево угоду про унію з Польщею. Кревська унія зміцнила об'єднану державу перед загрозою німецьких хрестоносців, але водночас відкрила шлях польським феодалам до захоплення українських земель і поширення католицизму на схід.

Князь Вітовт, спираючись на служиле литовське боярство та підтримку польських феодалів, провів низку реформ, спрямованих на політичне об'єднання Литви та зміцнення центральної влади. За його правління залежність українських і білоруських земель від Литви значно посилилася. Вітовт скасував найбільші удільні князівства на території України — Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське. На цих територіях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани отримували тут великі земельні наділи. Таким чином, велике литовське боярство стало опорою великокнязівської влади, а його представники зайняли місця удільних князів у раді та на державних посадах. Католицька церква також отримувала земельні володіння в Україні.

Після ліквідації місцевої автономії Волинь, Київщина та Поділля були перетворені на воєводства, які очолювали намісники-воєводи, що підпорядковувалися безпосередньо великому князю. Воєводства поділялися на повіти, де головували старости. Посади воєвод і старост зазвичай обіймали місцеві феодали, які за службу отримували від великого князя вотчини та привілеї. З великих магнатів формувалася великокнязівська рада («пани-рада»), без згоди якої великий князь не міг видавати закони. Вищі державні посади стали спадковими в руках магнатів. Пани-магнати мали право утримувати власні військові загони та підлягали лише юрисдикції великого князя.

Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство та Велике князівство Литовське в єдину державу — Річ Посполиту, зі спільними органами влади та єдиною грошовою системою. Для українського народу це означало, що всі українські землі, як ті, що раніше належали Литві, так і ті, що вже були під Польщею, опинилися в одній державі. Водночас унія призвела до різкого посилення влади польських феодалів над українським населенням. Українські землі перейшли до короля на правах коронних, а польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Наслідком стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне та національно-релігійне гноблення.

В умовах всевладдя литовських, польських і місцевих магнатів православне населення українських земель стало об'єктом жорстокого поневолення та покатоличення. Більшість місцевих феодалів обрали політику угодовства щодо Польсько-Литовської держави.

У XV столітті Україні почала загрожувати нова небезпека — з боку Османської імперії та Кримського ханства. Протягом XIV–XV століть турки за султанів Баязіда, Мурада та Махмеда захопили Візантію та весь Балканський півострів. У 40-х роках XV століття за хана Хаджі-Гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основою його зовнішньої політики було пограбування сусідніх країн. За правління Менглі-Гірея кримчани захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків) та Хаджібей, які раніше належали Литві. У 1475 році Туреччина підкорила Кафу, Мангун, Перекоп та Очаків, змусивши Кримське ханство визнати васальну залежність, і встановила панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Наприкінці XV століття турки почали нападати на Галичину та Поділля. Кримські татари, за підтримки Туреччини, з 80-х років XV століття постійно атакували Україну. Наприкінці XV — у першій третині XVII століття татарські орди на чолі з беями та мурзами майже щороку грабували, палили та спустошували українські міста й села, захоплювали в полон (ясир) тисячі людей і продавали їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком була Кафа.

Хоча литовські князі почали щороку платити кримським ханам данину («упоминки»), напади не припинялися. Польсько-литовська держава не могла організувати належний захист південних кордонів. Лише в першій третині XVI століття шляхетське військо та загони місцевих князів під проводом воєводи К. І. Острозького завдали кілька поразок татарам. Основний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народу — селян, городян і козацтва, яке тоді піднімалося.

Наприкінці XV — на початку XVI століття сформувалася єдина Російська держава. Важливою віхою її зміцнення стало повалення ординського іга в 1480 році. Ця подія засвідчила суверенність Росії, сприяла зростанню її міжнародного авторитету та активізації зовнішньої політики.

Звільнення Росії від ординської залежності суттєво вплинуло на долю українського народу. Великий князь Іван III проголосив головним зовнішньополітичним завданням боротьбу за возз'єднання всіх земель Київської Русі в єдиній Російській державі, вважаючи їх своєю «отчиною». Таким чином, українські землі розглядалися московськими князями як невід'ємна частина Росії. Іван III спробував дипломатичним шляхом змусити Литву визнати цей титул, але зазнав невдачі, що стало приводом до російсько-литовської війни 1498 року.

Частина української аристократії, незадоволена своїм становищем, симпатизувала Москві. У другій половині XV століття деякі православні українські феодали почали переходити від литовського князя під владу московського.

На початку XVI століття розпочалися переселення селян, городян і козаків з українських земель Литви до Росії, чому Москва сприяла. У прикордонних фортецях протягом першої чверті XVI століття з'являються українські козаки («черкаси») — переселенці з Київщини та Черкащини.

Отже, у XIV–XVII століттях українські землі перебували у вкрай складному становищі. Сусідні держави прагнули заволодіти територією України та включити її у сферу своїх інтересів. Боротьба за вплив велася як у формі відкритих воєнних конфліктів (Литва проти Туреччини, Криму та Росії), так і через дипломатичні угоди (унії Литви з Польщею). У таких умовах українська спільнота змушена була шукати оптимальні шляхи для свого існування.

Чим відрізняється Кревська унія та Острівська угода між Польщею та Литвою?

У 1370 році помер без нащадків чоловічої статі останній польський король з династії П'ястів Казимир Великий. Престол успадкувала його онука Ядвіга, а для неї після довгих дебатів пани-радні вирішили запросити найвигіднішого партнера по боротьбі з німецьким Орденом — великого князя литовського Ягайла Ольгердовича. Платою за польську корону мало стати визнання її зверхності над землями Великого князівства. Така акція зміцнювала розхитану внутрішніми суперечностями Польщу і влаштовувала Ягайла, позиції якого в Литві були досить непевними. Передсмертна воля Ольгерда, який заповів престол не старшим синам, а молодшому Ягайлу від другої дружини, викликала напругу в клані русифікованих Ольгердовичів. До того ж, розчищаючи дорогу до влади, Ягайло наказав убити свого дядька й опікуна Кейстута (1382), лідера язичницької партії, що ставило молодого князя в опозицію до етнічної Литви, особливо її північно-західної частини Жемайтії — оплоту язичництва. Опинившись без опори, Ягайло охоче прийняв польську пропозицію. Отже, 14 серпня 1385 року в Крево (нині містечко Гродненської обл. у Білорусі) Ягайло підписав зобов'язання, серед яких два найголовніші — підпорядкувати землі Литви й Русі польському трону та навернути свій народ до католицької віри. Відтоді він та його нащадки мали поєднувати в одній особі владу короля Польщі та великого князя Литви й Русі.

Однак уже за кілька років майбутнє унії стало проблематичним. Опозиція знаті Литви та Чорної Русі (історичної області в Поніманні з центром у Новогрудку), яку очолив Вітовт, двоюрідний брат Ягайла та син убитого Кейстута, підняла голову. Після кількарічної збройної боротьби Ягайло у 1392 році змушений був визнати Вітовта своїм намісником, а 1398 року Вітовт проголосив себе повновладним великим князем литовським під номінальною зверхністю польського короля, фактично розірвавши Кревську унію.

КРЕВСЬКА УНІЯ 1385 — угода між Польщею та Великим князівством Литовським, укладена 14.8.1385 у м. Крево (Литва). Передбачала об'єднання Польщі та Литви в єдину державу через шлюб польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла. За умовами унії Ягайло ставав польським королем, залишаючись великим князем литовським. Литва зберігала незалежність, але зазнавала посиленого польського впливу. Виконуючи умови, у 1385 році Ягайло разом з підданими прийняв католицтво. Основною метою було об'єднання сил для боротьби проти Тевтонського ордену та приєднання до Польщі частини українських земель, що входили до Великого князівства Литовського. Проти унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з Вітовтом, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави.

Коли українські землі остаточно втрачають автономні права у складі Литви?

Українські землі під владою Польщі та Литви. У другій половині XIV століття більша частина території України була захоплена Польським королівством і Великим князівством Литовським. На цих землях встановився жорстокий режим іноземного панування. До гніту місцевих феодалів додалися утиски з боку прийшлих магнатів і шляхти, які відтіснили їх на другий план, а ті, намагаючись зрівнятися в правах з іноземцями, ще більше визискували трудовий народ. Соціально-економічне гноблення доповнювалося релігійним та культурно-національним. Католицька церква насильницьки насаджувала латинську, а потім і польську мови, забороняла українську, намагаючись денаціоналізувати український народ, позбавити його рідної мови й культури. Тому з перших днів володарювання польських і литовських панів в Україні розгоряється полум'я національно-визвольної боротьби, яке ніколи не вщухало й часто виливалося у великі народні повстання та селянсько-козацькі війни. Твердження старої польської та литовської історіографії про те, що окупанти принесли на українські землі благоденство та «цивілізували» їх, виявилися неспроможними. Пограбований і принижений народ, розорені міста й села, спустошені землі — ось що принесли загарбники.

Загарбання Литвою Києва і наддніпрянських областей України.

Час цієї події дискутується в історичній науці. У пізніх (XVI ст.) західноруських літописах можна прочитати, що князь Гедимін навесні 1323 року «пішов на князя Станіслава київського». За цими багато в чому легендарними джерелами, Гедимін після місячної облоги здобув Київ, а також чимало міст Київської землі: Овруч, Білгород, Вишгород, Черкаси, Канів, Переяслав. Ця розповідь містить низку незрозумілих, неточних і навіть вигаданих відомостей. Тому думки вчених розділилися. Одні, посилаючись на цю розповідь, намагаються довести, що київський князь Федір, згадуваний джерелами під 1331 роком, був братом Гедиміна. Інші, відкидаючи це, заявляють, що версія про похід Гедиміна на Київ 1323 року вигадана пролитовськими хроністами XVI століття під впливом справжньої окупації Київщини Великим князівством Литовським у 60-х роках XIV століття.

Пізній, початку XVII століття, український Густинський літопис під 1362 роком повідомляє, що литовський князь Ольгерд розгромив на Поділлі «трьох царків (ханів) татарських» і прийняв під свою владу Київ, відібравши його у князя Федора — неясно лише, чи того самого, що названий джерелами під 1331 роком київським князем. Перемога над Ордою дала змогу литовським феодалам заволодіти не лише Київщиною, а й Переяславщиною, Чернігівщиною та Поділлям. У Києві було посаджено синів брата Ольгерда Коріата — Юрія, Олександра, Костянтина та Федора. На Чернігівщині також вокняжилися родичі Ольгерда. Таким чином, у другій половині XIV століття більша частина українських земель (за винятком Галичини, частини Волині, Закарпаття й Буковини) увійшла до складу Великого князівства Литовського.

Використана література

1. Аркас М. М. Історія України-Русі. — К.: Вища школа, 1991. — 395 с.
2. Винокур І. Давня і середньовічна історія України: Навч. посібник для учнів середн. шк. — К.: Глобус, 1996. — 223 с.
3. Гончарук, П. С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. — К.: Вид-во КСУ, 2004. — 524 с.
4. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К.: Наук. думка. — 1996.
5. Давня історія України: В 3 т. / НАН України. Ін-т археології; Редкол.: П. П. Толочко та ін. — К.: Ін-т археології НАН України, 1998 — Т. 2: Скіфо-антична доба
6. Король В. Ю. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Феміна, 1995. — 264 с.
7. Крип'якевич І. П. Коротка історія України. — К.: Україна, 1993. — 93 с.
8. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 249 с.
9. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття: Навч. посібник. — К.: Генеза, 1997. — 312 с.