Львівсько-Варшавська школа

Вступ.

1. Ключові ідеї представників Львівсько-Варшавської школи.

2. Здобутки в галузі психології (В. Вітвіцький, М. Кройц).

3. Роль школи у розвитку логіки.

Висновки.

Список літератури.

Вступ

Роботу присвячено історії наукової спільноти, яка існувала з 1895 до 1939 року. Її становлення, розквіт та зникнення припадають на період життя одного покоління і майже точно збігаються з роками активної діяльності її засновника — Казимира Твардовського (1866–1938). Усі дослідники цього інтелектуального осередку одностайно визнають Твардовського фундатором школи. Втім, ще нещодавно це ім'я було відоме переважно історикам філософії, тоді як ширші кола філософів, особливо логіків, асоціювали школу з постатями А. Тарського, Я. Лукасевича, С. Лесьнєвського, Т. Котарбінського, В. Татаркевича та К. Айдукевича.

До школи нерідко зараховують і тих мислителів, які не були безпосередніми учнями Твардовського, але свого часу відвідували його лекції, користувалися його настановами, були його університетськими колегами або визнавали ідейну близькість до методів дослідження, що культивувалися в цьому середовищі. Тому в контексті Львівсько-Варшавської школи часто згадують не лише Р. Інгардена, якого Твардовський благословив на навчання в Геттінгені до Е. Гуссерля, чи Ю. Бохенського, що підтримував зв'язок зі школою через Лукасевича, але й математика С. Банаха та навіть Л. Хвістека, який приїхав до Львова з Кракова вже сформованим науковцем, щоб у 1930 році очолити кафедру математичної логіки.

З часом навколо школи почали виникати легенди, які видаються привабливими для дослідників та істориків, особливо вітчизняних. Цьому значною мірою сприяла особистість Твардовського, чию харизму часто відзначали його учні. І це попри те, що головним життєвим і професійним принципом цієї людини було неухильне дотримання встановлених правил та їхнє чітке й зрозуміле роз'яснення.

Від самого початку Львівське філософське товариство приділяло значну увагу видавничій справі, вбачаючи в ній ключовий інструмент для поширення філософських знань та підвищення рівня філософської освіти. Було опубліковано 11 томів праць товариства. Починаючи з 1912 року, окремими випусками почали виходити «Odczyty filozoficzne».

1. Основні погляди діячів Львівсько-Варшавської школи

Львівсько-Варшавська школа є одним із напрямів аналітичної філософії, який представляли такі мислителі, як К. Айдукевич (1890–1963), Я. Лукасевич (1878–1956), А. Тарський (1902–1984), Т. Котарбінський (1886–1981) та інші. Її вирізняло різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення інтегрувати філософські та наукові пошуки, а також намагання надати філософським роздумам логічної точності.

Кількість учнів Твардовського, Лукасевича та Вітвіцького швидко зростала. У львівський період університет закінчили Казимир Айдукевич, Херш Бад, Степан Балей, Броніслав Бандровський, Стефан Блаховський, Мар'ян Боровський, Тадеуш Чежовський, Ришард Ганшинец, Мечислав Гембарович, Соломон Ігель, Людвік Якса-Биковський, Станіслав Качоровський, Юліуш Кляйнер, Тадеуш Котарбінський, Мечислав Кройц, Манфред Крідль, Єжи Курилович, Станіслав Лемпіцький, Зігмунт Лемпіцький, Богдан Наврочинський, Остап Ортвін, Францішек Смолька, Казимир Сосніцький, Владислав Шумовський, Даніеля Теннерувна (пізніше Громська), Мечислав Третер, Зігмунт Завірський. Роман Інгарден розпочав навчання на філософському відділенні, але невдовзі виїхав до Гуссерля в Геттінген. У 1911 році до учнів Твардовського долучився Станіслав Лесьнєвський, який раніше навчався в Німеччині, а Владислав Татаркевич встановив контакт зі школою того ж року перед своєю габілітацією.

Не всі з перелічених науковців обрали філософію своєю основною професією. Балей, Блаховський, Якса-Биковський і Кройц присвятили себе психології, Наврочинський і Сосніцький — педагогіці, Ганшинец — класичній філології, Кляйнер, Крідль і Станіслав Лемпіцький — полоністиці, Курилович — мовознавству, Зігмунт Лемпіцький — германістиці, Ортвін — літературній критиці, а Гембарович і Третер — теорії та історії мистецтва.

Шумовський та Балей, окрім філософської, мали ще й медичну освіту і певний час працювали лікарями. Особливої уваги заслуговує Шумовський, який читав у Львові лекції з історії медицини, а згодом очолив кафедру історії медицини в Ягеллонському університеті та опублікував підручник «Логіка для медиків» (1939). Інші зі згаданих осіб працювали як професійні філософи.

Твардовський не обмежував своїх учнів у виборі теми досліджень, тому докторські дисертації охоплювали різні філософські дисципліни: логіку, психологію, історію філософії, етику. Так, Лесьнєвський присвятив свою роботу екзистенціальним реченням, Котарбінський писав про етику Мілля і Спенсера, Чежовський — про теорію класів, Айдукевич — про апріорність простору і часу в Канта, а Завірський — про модальність суджень. Згодом визначилися наукові уподобання найталановитіших учнів. Чежовський, Лесьнєвський, Котарбінський, Айдукевич і Завірський зосередилися на логіці та методології науки. У Котарбінського інтерес до цих дисциплін із самого початку поєднувався з дослідженнями практичної діяльності — етики та теорії пізнання; цей паралелізм зберігався впродовж усієї його творчості, а теорія діяльності стала основою праксеології. Татаркевич залишився відданим історії філософії, доповнивши її спеціалізацією в галузі естетики та її історії.

Наукові шляхи згаданих філософів зазвичай були непростими. Багато хто з них будував кар'єру поза університетськими стінами. Лише Вітвіцький і Лукасевич одразу були пов'язані з університетом. Інші, за винятком Татаркевича, який порівняно недовго чекав на університетську посаду, певний час викладали в гімназіях. Чимало учнів Твардовського — історик філософії Бад, логік Качоровський, послідовник Твардовського в галузі дескриптивної психології Ігель — так і не піднялися в науковій кар'єрі вище рівня гімназійного вчителя, хоча й залишили помітний слід у польській філософії. Історик школи Я. Воленський (1985) слушно зауважує, що наявність компетентних філософів, які були не лише знавцями філософії, а й оригінальними дослідниками, на посаді вчителів середніх шкіл була частиною програми Твардовського, спрямованої на реформування філософії в Польщі.

Лукасевич вважав, що метою логічних досліджень є розробка точних методів для аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, згідно з якою різні логічні системи можуть експлікувати різні онтологічні теорії. Лукасевич, Айдукевич та інші представники школи дотримувалися раціоналізму, специфічною рисою якого був логіко-семантичний аналіз мови науки та філософії. Це, на їхню думку, допомагало усувати неточності та двозначності, які живлять ірраціоналістичні концепції. Водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть суперечили неопозитивізму.

Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т. Котарбінський), феноменологічну теорію пізнання (Р. Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К. Айдукевич). Загалом Львівсько-Варшавська школа зробила вагомий внесок у теорію множин, логічну семантику та розробку неокласичних систем математичної логіки.

Творчість учених школи класифікують як аналітичну філософію або, ширше, як наукову філософію. У середині ХХ століття поширеною була думка, що найхарактернішим представником наукової філософії є Віденський гурток. Сьогодні ж, наприкінці ХХ століття, джерела наукової філософії в Центральній Європі вбачають в австрійській філософії ХІХ століття, центральною постаттю якої був Франц Брентано. Б. Сміт навіть висловлює тезу, що центральноєвропейську традицію логічного позитивізму та наукової філософії загалом слід розуміти як частину спадщини точної й аналітичної філософії Франца Брентано.

Дев'ятнадцяте століття було багате на різноманітні філософські напрями, течії та інтелектуальні орієнтації, які сповідували різні методологічні підходи до розв'язання актуальних проблем. Філософські погляди проголошували матеріалісти, емпірики, еволюціоністи, конвенціоналісти, неосхоласти, месіоністи та спіритуалісти. Філософія розвивалася як на університетських кафедрах, так і поза їхніми межами. Концепції висували не лише професійні філософи, а й натуралісти, лікарі, гуманітарії. Спроби створення всеосяжних філософських систем зазвичай не робилися, оскільки непрофесійні філософи не мали ні відповідної підготовки, ні намірів для такого синтезу.

Викладацька діяльність Твардовського не обмежувалася університетськими аудиторіями. Він активно популяризував філософію, психологію та педагогіку, читаючи лекції як у Львові — столиці тодішньої Галичини, так і в невеликих містах і містечках провінції. Його виступи мали успіх і збирали значну для того часу кількість слухачів.

Попри те, що Твардовський був свідком зародження та розвитку логіки в Польщі, а його учні стали визнаними у світі майстрами цієї дисципліни, сам він ніколи не піддався впливові логістики. Його лекції з логіки, які він читав ще в двадцяті роки, були цілком традиційними. Йому було відоме прагнення Лукасевича та Лесьнєвського ототожнювати ясність стилю викладу з використанням символічної мови. Засновник школи не заперечував проти «нової логіки» як науки, але застерігав від зайняття позицій, які, на його думку, могли бути генетично пов'язані із символічною логікою. Ці позиції Твардовський називав символоманією та прагматофобією.

2. Психологічні надбання представників Львівсько-Варшавської школи (В. Вітвіцький, М. Кройц)

Серед видатних представників школи Твардовського, які плідно працювали в галузі психології, були Владислав Вітвіцький та Мечислав Кройц.

В. Вітвіцький (1878–1948) був надзвичайно обдарованою особистістю. Він проявив свій талант у психології, філософії та мистецтві. Дитинство та юнацькі роки Вітвіцького пройшли у Львові. У Львівському університеті він одночасно вивчав природничі науки та основи малярства. Під впливом К. Твардовського зосередився також на філософії. Ступінь доктора Вітвіцький отримав у 1900 році за працю «Психологічний аналіз амбіцій». На основі роботи «Психологічний аналіз проявів волі» він почав викладати психологію у Львівському університеті. У 1919–1948 роках очолював кафедру загальної психології у Варшавському університеті.

Вітвіцький залишив значний науковий доробок: численні праці та статті з філософії, психології, етики, історії та теорії мистецтва, а також кілька робіт з перспективи та художньої анатомії.

Науковим досягненням Вітвіцького стала теорія кратизму (від грец. κράτος — сила), яка в багатьох аспектах збігалася з поглядами Альфреда Адлера. В основі цієї теорії лежало уявлення про інстинктивне прагнення людини до сили, яке формує чотири основні емоційні позиції та форми компенсації: схильність до підвищення чи пониження, спрямована на інших або на самого себе. З цих базових схильностей Вітвіцький виводив різноманітні емоційні стосунки між людьми, які формуються на основі почуття спільності (повага, честь, захоплення, любов, дружба) чи, навпаки, боротьби (зневага, ненависть, гордість, заздрість). Теорію кратизму Вітвіцький застосовував також у дослідженні художньої творчості та реакцій на твори мистецтва.

На світогляд В. Вітвіцького значний вплив мав феноменалізм, який, своєю чергою, приводив до різних форм агностицизму. Відстоюючи принципи емпіризму в психології, Вітвіцький так характеризував своє розуміння чуттєво даного. Безпосередньо даним, за Вітвіцьким, є не зовнішній світ, а суб'єктивний, внутрішній світ, у якому конструюється внутрішній предмет сприйняття. Існування зовнішнього світу ми сприймаємо як допоміжну конструкцію, тобто як гіпотетичне твердження. Звідси випливають висновки щодо характеру наукового пізнання. На думку Вітвіцького, фізика будує об'єктивний світ, виходячи з властивостей, відомих нам із суб'єктивного досвіду, зокрема задоволення та болю. Тому поняття, що виражають геометрично-механічні властивості та явища, він трактує як засоби, які полегшують розрахунки, пов'язують зовні несхожі факти та спрощують роботу розуму й уяви, але не як відображення реальних елементів світу.

В. Вітвіцький, будучи прихильником позитивістської емпіричної психології, визнає існування душі як суб'єкта психічної діяльності. Однак питання безсмертя та вічності душі він вважає неможливим для наукового розв'язання, оскільки це не може підтвердити емпіричне спостереження. Тому «справа безсмертя душі не належить взагалі до науки про психічні факти й диспозиції; буде завжди тільки предметом віри».

До сфер наукових інтересів Вітвіцького належала також релігія. Програму занять зі слухачами вчений доповнював психологічним аналізом Старого й Нового Заповіту.

Інший представник школи Твардовського — Мечислав Кройц (1893–1971) — зосереджувався переважно на проблемах методології, аналізі інтроспективних методів та психологічних тестів. Професором психології Львівського університету М. Кройц став у 1934 році, з 1946 року працював у Вроцлавському університеті, а з 1952 року — у Варшавському. Мечиславу Кройцу належать такі праці, як «Про схожість вражень» (1931), «Техніка інтроспективних методів» (1935), «Мінливість результатів тестів» (т. 1 — 1927, т. 2 — 1935), «Нарис загальної теорії волі» (1935), «Головні напрями сучасної психології» (1946), «Формування характеру» (1946), «Основи психології» (1949), «Методи сучасної психології» (1962).

Приступаючи до класифікації психологічних методів, Кройц дає визначення терміна «метод»: «Метод — це спосіб досягнення певної мети».

3. Внесок Львівсько-Варшавської школи в логіку

Львівсько-Варшавська школа — одна зі шкіл європейської аналітичної філософії, створена групою логіків і філософів, які працювали між двома світовими війнами у Варшаві та Львові. Засновник школи — Твардовський, учень Брентано. Головні представники: Лукасевич, Лесьнєвський, Котарбінський, Айдукевич, Тарський, Т. Чежовський, З. Завірський, В. Вітвіцький, В. Татаркевич, С. і М. Оссовські, Б. Собоцинський, Х. Мельберг, С. Леєвський, М. Кокошиньська, І. Домбська, К. Куратовський, Е. Слупецький та інші. Для школи було характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням доказового та логічно строгого статусу. Найважливішим засобом досягнення цих цілей вважався логічний аналіз мови науки й філософії, який сприяє усуненню неточностей і двозначностей, що, на думку представників школи, живлять спекулятивні філософські концепції. Школа зробила значний внесок у теорію множин, логічну семантику й семіотику, модальну та багатозначну логіку, у розробку «неокласичних» систем математичної логіки.

Представникам школи належать цінні металогічні й методологічні дослідження (теорія індукції, будова та функції наукової теорії, розробка аксіоматичного методу, дослідження з теорії ймовірностей, принципи побудови ієрархії формалізованих мов), а також низка важливих робіт із психології, соціології, наукознавства, історії філософії та логіки. Філософські погляди представників школи не були однорідними й цілком послідовними; їхня еволюція відбувалася в напрямку розмежування реалістичних, матеріалістичних та ідеалістичних тенденцій. Орієнтація на логіко-аналітичні методи, скептицизм щодо традиційної («доаналітичної») філософії, ідеї «демаркаціонізму» («очищення» мови науки й філософії від «псевдопонять» і пов'язаних із ними «псевдопроблем» світоглядного плану), прагнення до емпіричного обґрунтування наукового знання зближували Львівсько-Варшавську школу з логічним емпіризмом. Але поряд із неопозитивістськими в школі були й інші, іноді протилежні неопозитивізму тенденції. Окремі її представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Котарбінський, Лесьнєвський, З. Завірський, Л. Хвістек, С. Балей), теорію пізнання в дусі феноменології (Інгарден, Б. Блаустейн), неотомістську концепцію істини (Й. Саламуха, Ф. Климке), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (Айдукевич). У боротьбі з ірраціоналізмом і суб'єктивним ідеалізмом Львівсько-Варшавська школа намагалася знайти тверду опору в науці, її методах і результатах. Школа відіграла значну роль у польській науці й культурі першої половини XX століття, висунула польських логіків і математиків на чільне місце у світовій науці. Вона створила стійку традицію філософських досліджень, освіти та комунікації у філософському співтоваристві, сприяла підвищенню престижу й ролі філософії в польській культурі. Школа розпалася в 1939 році після окупації Польщі. Деякі її представники загинули, інші емігрували. Після Другої світової війни частина представників школи брала участь у процесах культурного відродження країни, у розвитку польської вищої школи та академічних філософських досліджень.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття на теренах Галичини існувала Львівсько-Варшавська філософська школа. У її стінах виникла та інтенсивно розвивалася експериментальна психологія. Серед відомих психологів-дослідників цієї школи — Мечислав Кройц (1893–1971). Він навчався на філософському факультеті Львівського університету імені Яна Казимира, студіював філософські науки під керівництвом таких професорів, як К. Твардовський та М. Вантерберг.

Феномен появи Львівсько-Варшавської школи на початку ХХ століття, відзначеного бурхливим розвитком природничих наук, залишається загадкою й наприкінці цього століття. У той час, коли процес спеціалізації філософського знання, що враховує досягнення окремих наук, поглиблювався, а філософія розпадалася на окремі дисципліни — етику, естетику, методологію, логіку — і навіть відокремлювала деякі з них для загального використання, наприклад, психологію чи математичну логіку; у той час, коли філософська спільнота дедалі виразніше розпадалася на течії, напрямки, угруповання та гуртки, у Львові виникла школа, з якою ідентифікували свою творчість учені різних спеціальностей, а не лише професійні філософи. Можна навести не один десяток медиків, юристів, філологів, математиків, фізиків, інженерів та просто освічених людей із різних верств суспільства, які належали до Школи. Певною мірою ефект такої численної та різноманітної присутності вчених у Школі пояснюється педагогічними настановами її творця — К. Твардовського. Одна з них, успадкована Т. Котарбінським, у вустах останнього отримала назву «мінімалістської філософії». Її реалізація полягала в тому, що адепт філософії не був обмежений у виборі предмета дослідження, зате до методів вивчення висувалися надзвичайно високі вимоги. У цій настанові зразками слугували схоластична наука та, звичайно, «Органон» Аристотеля.

Висновки

Останнім часом намітилася тенденція повернення до витоків школи, до її початкового, львівського періоду, який знаменує народження польської наукової філософії, але який не лише формально, а й стилем своєї організації продовжував австрійську філософію з родоводом, що бере початок від Франца Брентано. Відома сентенція — «Учень не вищий за вчителя» — дозволяє, з одного боку, упорядкувати в часових рамках творчість учасників школи та організаційно локалізувати її народження в австрійській філософії, а з другого — змістовно порівняти отримані в школі результати, що досить складно зробити, зважаючи на їхню приналежність до різних філософських дисциплін. Можна скористатися іншою, не менш відомою сентенцією: «По плодах їх пізнаєте їх» — і згідно з цим критерієм школа постане як школа логічна, або, ширше, аналітична. Досягнення багато що скажуть фахівцю в тій чи іншій філософській дисципліні, але не пояснять шляхів, мотивів і атмосфери, у якій були отримані результати, що належать окремим філософським наукам, а тому небагато скажуть про школу як цілісний феномен. Отже, для історика наукової школи важливі також процеси, що відбувалися в цій науковій спільноті. Тому протягом усього викладу психологічним, педагогічним, етичним та організаційним процесам, що відбувалися в науковому середовищі, разом із результатами буде приділено багато уваги. Проте вже зараз необхідно вказати як вихідну позицію, так і метафілософський апарат, за допомогою якого побудована книга. Коротше кажучи, автор займає позицію, наскільки це можливо, засновника школи К. Твардовського, використовуючи як основний метафілософський апарат категорії процесу та результату.

Список використаної літератури

1. Верников М. М. До історії вивчення Львівсько–варшавської філософської школи в Україні // Український освітній журнал. – 1995. – № 2.
2. Верников М. М. Львівсько-варшавська школа // УРЕ. Вид. 2. – К., 1981. – Т. 6. – с. 279–280.
3. Верников М. Н. К истории Львовско-варшавской школы // Философские науки, 1969. – № 4.
4. Воленьский Ян. Львовско-Варшавская философская школа. – Москва: Росспэн, 2004. – 471 с.
5. Вєрніков М.М. Львівсько-варшавська філософська школа. Хрестоматія. Частина ІІ. Одеса-Львів, 2006. – 164 с.
6. Котарбиньский Т. Три идеи // Вестник АН СССР. – 1959. – № 10. – с. 55–56.
7. Лукасевич Я. Аристотелевская силлогистика с точки зрения современной формальной логики. – М.: ИЛ, 1959.
8. Тарский А. Введение в логику и методологию дедуктивных наук. – М.: ИЛ, 1948.