Реферат

Ліцензування торговельної діяльності в Україні

Ліцензування регулює провадження торговельної діяльності з підконтрольних товарів, захищаючи публічні інтереси та здоров'я громадян. Матеріал розкриває теоретичні засади інституту, порядок видачі документів дозвільного характеру та механізми адміністративної відповідальності за порушення умов ліцензії. Студенти та фахівці дізнаються про систему державних органів, що здійснюють контроль, а також про перспективи реформування законодавства України у цій сфері.

Опубліковано 10 вересня 2026 р.Економіка

Економіка Реферат Університет

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретико-правові засади ліцензування торговельної діяльності в Україні

Ліцензування як метод регулювання господарської діяльності
Принципи ліцензування певних видів господарської діяльності в Україні
Поняття та значення торговельної діяльності як об’єкта ліцензування
Становлення і тенденції розвитку законодавства щодо ліцензування торговельної діяльності в Україні

РОЗДІЛ 2. Правове регулювання адміністративних відносин у сфері ліцензування торговельної діяльності в Україні

Система державних органів та їх повноваження у сфері ліцензування торговельної діяльності в Україні
Порядок видачі ліцензій на право здійснення торговельної діяльності в Україні
Здійснення контролю за діяльністю ліцензіатів у сфері торговельної діяльності
Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері ліцензування торговельної діяльності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Ліцензування виступає одним із методів адміністративно-правового регулювання торговельної діяльності, яке разом із патентуванням, реєстрацією та сертифікацією впорядковує цю сферу. Публічно-правове обмеження ініціативи учасників торговельних відносин запроваджується задля охорони прав та інтересів держави, самих суб'єктів господарювання і фізичних осіб – споживачів; воно з'явилося одночасно зі становленням ринкових відносин і продовжує розвиватися та вдосконалюватися. Ліцензування не позбавляє фізичних та юридичних осіб права на підприємницьку діяльність, гарантованого Конституцією України, а лише встановлює додаткові вимоги, які учасники торговельних відносин повинні виконувати для захисту публічних інтересів держави, суспільства та приватних інтересів громадян. Потреба державного управлінського впливу на торговельну сферу зумовлена підвищеними вимогами до суб'єктів господарювання, специфікою відчуження окремих видів товарів, неконтрольований обіг яких може становити потенційну загрозу для держави загалом, публічного порядку, життя та здоров'я громадян, а також завданнями і функціями органів державної влади щодо контролю за обігом певних товарів. Водночас практика ліцензування торговельної діяльності в Україні має окремі недоліки: подекуди ліцензування застосовується не для оптимізації регулювання торговельної діяльності, а для прямого управлінського впливу на неї та на поведінку її суб'єктів.

Отже, враховуючи брак належного наукового аналізу та неповноту дослідження проблем ліцензування торговельної діяльності, слід дійти висновку про потребу наукового дослідження в цій царині, його теоретичну і практичну значущість.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження тісно пов'язаний з адміністративною реформою в Україні, яка має на меті вдосконалення системи і структури державних органів, приведення їх у відповідність до сучасних умов та вимог, а також із реформуванням механізмів адміністративно-правового регулювання торговельної діяльності. Дисертаційне дослідження є складовою наукових досліджень Міністерства науки і освіти України на 2000–2004 рр., зокрема тісно пов'язане з темами, передбаченими планом наукових досліджень Київського національного торговельно-економічного університету, кафедри комерційного права, та є складовою науково-дослідної теми № 10/1 "Актуальні проблеми комерційного права", затвердженої Вченою радою КНТЕУ від 2.02.2001 р., протокол № 2. Напрям дослідження відповідає: Концепції Адміністративної реформи в Україні, що затверджена Указом Президента України від 22.07.1998 р. № 810/98 [1], Концепції боротьби з корупцією на 1998–2005 рр., затвердженій Указом Президента України від 24.04.1998 р. № 367/98 [2], Концепції розвитку внутрішньої торгівлі України, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.1997 р. № 1449 [3].

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розроблення теоретико-правових засад ліцензування торговельної діяльності в Україні, а також формування пропозицій щодо вдосконалення існуючого механізму ліцензування та усунення правових і організаційних недоліків при здійсненні ліцензування торговельної діяльності.

Для реалізації зазначеної мети завданням дисертаційного дослідження є:

дослідження сутності ліцензування певних видів господарської діяльності, зокрема в торговельній сфері;
визначення поняття ліцензії на право здійснення торговельної діяльності та її ознак;
формування пропозицій щодо уточнення принципів ліцензування торговельної діяльності в контексті ліцензування господарської діяльності в цілому;
визначення сутності торговельної діяльності як об'єкта ліцензування;
дослідження становлення і розвитку інституту ліцензування торговельної діяльності в Україні;
аналіз повноважень органів державної влади щодо ліцензування торговельної діяльності;
висвітлення порядку видачі ліцензій та формування шляхів його удосконалення;
визначення правової природи плати за видачу ліцензій;
аналіз практики діяльності органів ліцензування у сфері ліцензування торговельної діяльності, виявлення недоліків та визначення шляхів і способів їх усунення;
аналіз системи адміністративних санкцій, які можуть накладатися в разі порушення норм щодо обігу товарів, на операції з якими необхідна ліцензія;
розроблення пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання ліцензійних процедур при здійсненні торговельної діяльності.

Об'єктом дослідження є адміністративно-правові відносини, що виникають в процесі ліцензування торговельної діяльності за її видами в Україні.

Предметом дослідження є законодавство України та інших країн, практика його застосування щодо ліцензування торговельної діяльності, наукові розробки в цій галузі.

Методи дослідження обрано виходячи з поставленої у роботі мети та завдань, з урахуванням її об'єкта і предмета. Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять методи наукового дослідження та пізнання соціальних явищ в їх історичному розвитку, взаємозв'язку та взаємозумовленості. Ними стали історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-логічний, аналітичний, системний, структурно-функціональний та інші методи. Так, історико-правовий та порівняльно-правовий методи використовувалися при дослідженні процесів формування і розвитку ліцензування торговельної діяльності та законодавства України про ліцензування. Аналітичний, системний та структурно-функціональний методи застосовувалися для дослідження проблем державного управління у сфері ліцензування торговельної діяльності. При здійсненні аналізу відповідних положень праць учених-юристів з адміністративного права, конституційного права, загальної теорії держави і права, теорії управління, наукових праць з окремих питань екологічного та цивільного права, економіки використано системно-структурний метод та метод синтезу. Для розроблення пропозицій щодо удосконалення законодавства про ліцензування торговельної діяльності та вдосконалення державного управління та державного контролю в цій сфері використані методи моделювання та прогнозування.

Емпіричну базу дослідження становили статистичні, аналітичні й інформаційні матеріали Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, інших державних органів щодо динаміки розвитку господарської діяльності в Україні, методів адміністративно-правового впливу на торговельну діяльність, судова практика та практика державних органів з питань ліцензування торговельної діяльності.

Сформульовані теоретичні висновки, практичні рекомендації та інші результати дослідження ґрунтуються на працях українських та зарубіжних вчених В.Б. Авер'янова, С.С. Алексєєва, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, С.С. Вітвіцького, І.П. Голосніченка, О.Т. Зими, Р.А. Калюжного, Л.В. Коваля, І.Б. Коліушка, В.К. Колпакова, О.Л. Копиленка, Т.М. Кравцової, Н.Д. Красіліч, Ю.І. Крегула, А.С. Ластовецького, Д.М. Лук'янця, В.М. Марчука, Н.М. Мироненко, Л.В. Ніколаєвої, О.М. Олейник, І.Д. Пастуха, І.Л. Радика, Н.О. Саніахметової, В.М. Селіванова, А.О. Селіванова, О.В. Старцева, С.І. Третьякова, Н.В. Хорощак, П.М. Чистякова, А.О. Шеваріхіна, Ю.С. Шемшученка, В.К. Шкарупи, А.І. Шпомер та інших.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця робота є науковим дослідженням проблем ліцензування торговельної діяльності в Україні, в якому здійснено комплексний аналіз чинного законодавства, практики його застосування, зокрема заходів адміністративної відповідальності за порушення в цій сфері. У процесі проведення дослідження сформовано й обґрунтовано такі положення:

Визначено, що торговельною діяльністю як об'єктом ліцензування є діяльність, яка здійснюється юридичними та фізичними особами – суб'єктами підприємницької діяльності (в тому числі виробниками), пов'язана з укладенням договорів, які передбачають перехід права власності на товари, обіг яких підлягає додатковому контролю, а також пов'язані із цим посередницькі послуги як на оплатній, так і безоплатній основі, якщо інше не передбачено законами України.
Дисертантом уточнено поняття ліцензування торговельної діяльності як системи заходів контролю, що здійснюються уповноваженими органами державної влади за діяльністю ліцензіатів, які мають виконувати спеціальні вимоги, що закріплюються в ліцензійних умовах певного виду та за порушення яких суб'єкти торговельної діяльності притягуються до адміністративної відповідальності.
Обґрунтовано доцільність видачі ліцензій за заявницьким принципом та запропоновано диференційований підхід до порядку їх видачі. Зокрема, у сфері роздрібної торгівлі пропонується передбачити реєстраційний порядок отримання ліцензії, що дозволить суб'єктам торговельної діяльності найбільш повно реалізувати свої можливості.
Обґрунтовано необхідність впровадження негативного ліцензування, що передбачає отримання заявником ліцензії в разі відсутності відмови органу ліцензування у видачі ліцензії протягом встановленого законом строку.
Доведено, що плата за видачу ліцензії, а також будь-які інші платежі, внесення яких є обов'язковим у зв'язку з отриманням ліцензії, не можуть виконувати фіскальну (податкову) функцію. Обґрунтовано тезу, що правова природа плати за видачу ліцензій є адміністративно-правовою та її слід розглядати як плату за надання адміністративних послуг.
Запропоновано класифікацію адміністративно-правових санкцій, які можуть застосовуватися до осіб, які порушують законодавство у сфері ліцензування торговельної діяльності.
Обґрунтовано необхідність розмежування понять анулювання ліцензії та визнання ліцензії недійсною. Анулювання ліцензії пропонується розглядати як санкцію за вчинення адміністративного правопорушення. Визнання ліцензії недійсною – це втрата ліцензією як документом юридичної сили, що має наслідком неможливість здійснення ліцензіатом господарської діяльності на підставі рішення органу ліцензування, яке приймається за заявою ліцензіата, або вимог закону про ліцензування. Визнання ліцензії недійсною, на думку автора, не може розглядатися як захід юридичного примусу.
Визначено, що фінансові санкції у вигляді штрафу за своєю природою є адміністративно-правовими, тотожними адміністративному штрафу. При цьому фінансові санкції застосовуватися в порядку адміністративного провадження органами та їх посадовими особами, що здійснюють владно-розпорядчі функції. Метою застосування фінансових санкцій є покарання правопорушника, що властиве для адміністративно-правових відносин.

Практичне значення результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження можуть бути використані:

– у законодавчій та нормотворчій діяльності – з метою вдосконалення законодавства щодо ліцензування торговельної діяльності;

– у науково-дослідницькій сфері – для підготовки узагальнених праць щодо адміністративно-правового регулювання господарської діяльності за її видами та з питань організації державного управління у сфері ліцензування певних видів господарської діяльності;

– у навчальному процесі – при викладанні навчальних курсів "Адміністративне право", "Підприємницьке право", а також підготовці до друку навчальної та навчально-методичної літератури.

Окремі положення та висновки, сформульовані в дисертації, мають дискусійний характер і можуть бути основою для подальших наукових досліджень.

Особистий внесок здобувача. Наукові результати дисертаційного дослідження отримані автором особисто шляхом комплексного аналізу наукових джерел, нормативно-правових актів та судової практики з питань ліцензування торговельної діяльності. Сформульовано ряд пропозицій щодо змін і доповнень до чинного законодавства, що регулює відносини ліцензування. На основі проведеного дослідження розроблено і викладається ряд тем курсу "Підприємницьке право" для студентів спеціальності "Правознавство".

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри комерційного права Київського національного торговельно-економічного університету та доповідалися на науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції "Державне регулювання торгівлі у ринкових умовах" (24–26 жовтня 2001 р., м. Київ); Міжнародній науково-практичній конференції "Торговля в экономической системе: теория и практика" (7–8 травня 2002 р., м. Мінськ); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Адміністративна реформа в Україні: шлях європейської інтеграції" (14–15 лютого 2003 р., м. Київ); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість" (15–16 квітня 2004 р., м. Київ); Всеукраїнській науковій конференції "Юридичні читання молодих вчених" (23–24 квітня 2004 р., м. Київ); Міжнародній науковій конференції молодих вчених "Треті осінні юридичні читання" (5–6 листопада 2004 р., м. Хмельницький); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми та перспективи розвитку підприємництва в Україні" (17–19 травня 2005 р., м. Ялта); Всеукраїнській науковій конференції "Другі юридичні читання" (18 травня 2005 р., м. Київ); ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми та перспективи розвитку підприємництва в Україні" (17–19 травня 2006 р., м. Ялта).

Результати дисертаційного дослідження були використані при підготовці Робочої програми з курсу "Підприємницьке право" для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" напрямів підготовки 0501 "Економіка та підприємництво", 0502 "Менеджмент", Програми та робочої програми з курсу "Підприємницьке право" для слухачів освітньо-кваліфікаційного рівня "магістр" спеціальності 8.000013 "Бізнес-адміністрування".

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено у п'ятнадцяти публікаціях, п'ять з яких надруковані у наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, поставленою метою і завданнями. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які об'єднують 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел ( 382 найменувань). Загальний обсяг роботи – 224 сторінки, з них 181 сторінка – основний зміст роботи.

Розділ 1

1.1. Ліцензування як метод регулювання господарської діяльності

У нинішніх умовах господарювання в Україні ліцензування господарської діяльності відіграє особливу роль, виступаючи регулятором ринкового механізму, де функції регулятора закріплені за органами державної влади [4, с. 7; 5, с. 120]. Водночас значна кількість видів господарської діяльності, що потребують ліцензії, а також численні нормативно-правові акти різних рівнів, які регламентують ліцензійні процедури, дали науковцям підстави поряд з оподаткуванням віднести ліцензування до основних методів державного регулювання економіки [6, с. 15, 27; 7, с. 4-5]. Погоджуючись із цим, варто наголосити на існуванні низки невирішених питань, які постають під час аналізу ліцензійних відносин як загалом, так і за окремими напрямами. Серед них — брак цілісної концепції цього методу державного регулювання господарської діяльності [8, с. 4; 9, с. 20; 10, с. 22], недостатньо опрацьована теоретична база, потреба в уточненні окремих категорій і понять інституту ліцензування певних видів господарської діяльності [11, с. 7; 7, с. 5; 12, с. 12].

Таким чином, досліджуючи механізм ліцензування торговельної діяльності, констатуємо відсутність науково обґрунтованого підходу до запровадження обмежень у цій царині. Наслідком є те, що ліцензування охоплює велику кількість напрямів господарської діяльності, а подекуди — за відсутності такої потреби. До того ж не завжди беруться до уваги особливості ліцензування в окремих сегментах економіки, які мають свою специфіку, як-от господарська діяльність у сфері виробництва, надання послуг чи провадження торговельної діяльності [13, с. 87; 14, с. 18-24; 15, с. 81].

Конституція України у ст. 42 не лише закріплює право кожного на підприємницьку діяльність, а й зобов'язує державу створити адміністративно-правовий механізм захисту учасників ринку [16]. Механізм ліцензування певних видів господарської діяльності покликаний, з одного боку, гарантувати захист прав суб'єктів господарювання, які провадять торговельну діяльність, а з іншого — забезпечити управлінський вплив держави на таку діяльність через формування комплексу владно-наказових норм, яких підприємець має дотримуватися у видах діяльності, що підлягають ліцензуванню. Правові норми, які врегульовують ліцензійні відносини, за своєю суттю є однорідними нормами регулятивного чи охоронного, матеріального чи процесуального характеру, в яких реалізуються права й обов'язки учасників управлінської діяльності та підприємців на засадах підпорядкування, субординації [17, с. 27]. При цьому науковці наголошують на важливості ліцензування як методу адміністративно-правового регулювання торговельної діяльності [18, с. 646; 19, с. 48]. Так, І.Л. Радик, досліджуючи проблеми ліцензування в екологічній сфері, вказує на адміністративно-правовий характер ліцензійних відносин та владно-розпорядчий характер діяльності органів виконавчої влади [20, с. 27-28, 66, 93]. А.О. Шеваріхін, аналізуючи адміністративно-правові проблеми ліцензування господарської діяльності органами внутрішніх справ, зазначає, що ліцензування є напрямом адміністративної діяльності цих органів [21, с. 7-8].

І.Б. Коліушко та В.П. Тимощук, розглядаючи правове регулювання адміністративних послуг, до яких належать і послуги з видачі ліцензій, зауважують, що ліцензування господарської діяльності належить до сфери регулювання адміністративного права [22, с. 79, 174-175].

У Концепції адміністративної реформи в Україні наголошується, що діяльність органів виконавчої влади та її спрямування мають бути зорієнтовані передусім на забезпечення прав і свобод громадян та надання їм державних (управлінських) послуг [1]. Звісно, слід зауважити, що Концепція є науково-рекомендаційним документом, однак вона дає змогу окреслити напрями розвитку адміністративного права та адміністративного законодавства загалом, зокрема й розвитку інституту ліцензування господарської діяльності за її видами [23, с. 21].

Отже, ліцензійні відносини постають у межах адміністративно-правових відносин між ліцензіатом (заявником) і органом державної влади, який видав ліцензію, на всіх стадіях ліцензійної процедури. При цьому держава через запровадження режиму ліцензування реалізує контрольні функції щодо суб'єктів господарювання [24, с. 90; 25, с. 65].

Розглядаючи інститут ліцензування як складову адміністративного права, варто зазначити, що така позиція не є безспірною [26, с. 12]. Так, у науковій літературі висловлюється думка, що правовий інститут ліцензування певних видів діяльності слід розглядати як комплексний, міжгалузевий інститут [27, с. 4, 6-7], у якому поєднано норми цивільного права (перелік видів діяльності, на здійснення яких потрібна ліцензія, належить до інституту цивільної правоздатності), норми адміністративного права, що врегульовують ліцензійний процес, а саме відносини між суб'єктом господарювання та органом ліцензування, та норми податкового права, які регламентують відносини щодо визначення розміру й порядку стягнення сум, що має сплатити суб'єкт господарювання відповідно до законодавства [28, с. 199]. Е. Бекірова, досліджуючи відносини у сфері ліцензування певних видів господарської діяльності, доходить висновку, що це не адміністративні, а господарські правовідносини, а саме організаційно-господарські відносини [29, с. 88, 90]. Однак, на думку дисертанта, норми українського законодавства, які врегульовують відносини ліцензування певних видів господарської діяльності, є нормами саме адміністративного права. Ознаками ліцензування як методу адміністративно-правового регулювання торговельної діяльності є: публічно-правовий характер; наявність спеціальних державних органів, наділених владними повноваженнями у сфері ліцензування; існування спеціального законодавства, яке регулює ці відносини; застосування за порушення встановлених правил заходів адміністративної відповідальності; можливість оскарження дій посадових осіб або відповідних органів до вищого органу (наприклад, до експертно-апеляційної ради) або до суду [30, с. 254].

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що ліцензійні відносини у сфері торговельної діяльності виникають у межах адміністративно-правових відносин між ліцензіатами та органами виконавчої влади на всіх стадіях ліцензійної процедури, зокрема й у разі притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності. Запроваджуючи режим ліцензування, держава в особі органів виконавчої влади виконує контрольні функції щодо відповідних суб'єктів господарювання.

Таким чином, адміністративно-правовий інститут ліцензування господарської діяльності слід розглядати як сукупність норм імперативного характеру, що визначають права та обов'язки органу ліцензування, який є органом виконавчої влади, та суб'єкта господарювання на засадах субординації (підпорядкування), де органи, які виступають від імені держави, наділені функціями контролю щодо виконання ліцензіатами ліцензійних умов та можуть притягати осіб, які порушують законодавство у сфері ліцензування, до адміністративної відповідальності.

Окремі види господарської діяльності, перелік яких встановлюється виключно Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1.06.2000 р. (далі — Закон про ліцензування), можуть здійснювати лише ті суб'єкти господарювання, які мають спеціальний дозвіл — ліцензію на заняття певним видом господарської діяльності, у тому числі у торговельній сфері [31]. Зокрема, у загальному вигляді це закріплено у статтях 91 та 227 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. (далі — ЦК України) [32]. В Указі Президента України "Про державне регулювання відносин у сфері торгівлі" від 11.07.1995 р. № 603/95 визначено, що торговельна діяльність у випадках, передбачених законодавством України, здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності за наявності в них ліцензій [33]. Крім того, Порядок провадження торговельної діяльності та правила торговельного обслуговування населення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. № 833, визначають, що суб'єкти господарської діяльності можуть здійснювати торговельну діяльність тільки після їх державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — за наявності в них ліцензії на торгівлю окремими видами товарів [34]. Отже, торгівля окремими видами товарів відповідно до Закону про ліцензування та інших нормативно-правових актів здійснюється на підставі ліцензій [35].

Законом про ліцензування визначаються основні категорії та поняття інституту ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлено єдину процедуру прийняття рішень органами ліцензування щодо видачі або відмови видачі ліцензій, єдиний порядок здійснення контролю сфери ліцензування і відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування. Види господарської діяльності, на провадження яких необхідна ліцензія, закріплені лише у статтях 2 та 9 Закону про ліцензування. Зокрема, в ст. 2 Закону про ліцензування визначається, що ліцензування у сфері зовнішньоекономічної діяльності [36], ліцензування каналів мовлення [37], ліцензування банківської діяльності [38], ліцензування у сфері енергетики та використання ядерної енергії [39; 40], ліцензування у сфері інтелектуальної власності [41], виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами [42], діяльності з надання фінансових послуг [43], ліцензування у сфері освіти [44] здійснюється згідно із законами, що регулюють відносини в цих сферах.

Стаття 1 Закону про ліцензування визначає, що ліцензування- це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Ідентичне наведеному поняття ліцензування закріплено і в Законі України "Про телекомунікації" від 18.11.2003 р., яким встановлюється, що ліцензування — це видача, переоформлення, продовження терміну дії, визнання недійсними, анулювання ліцензій, видача копій та дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов [45]. Аналізуючи поняття ліцензування, слід дійти висновку, що ліцензування розглядається як процес, який охоплює діяльність органів державної влади та відповідних суб'єктів господарювання протягом часу, необхідного для отримання ліцензії, строку дії ліцензії та припинення її чинності в передбачених законодавством випадках.

У науковій літературі ліцензування розглядається як метод державного регулювання господарських відносин та передбачає процедуру отримання суб'єктами господарювання ліцензії, що видається визначеними у законодавстві уповноваженими органами влади на право займатися певним видом господарської діяльності [46, с. 513; 47, с 71; 48, с. 368-369]. О.М. Олейник розглядає ліцензування як державне підтвердження та визначення меж права на ведення господарської діяльності певного виду, державний контроль за здійсненням цього виду діяльності, можливість припинення цього виду діяльності у випадку, передбаченому чинним законодавством [49, с.15-18]. І.Л. Радик вказує на такі ознаки ліцензування підприємницької діяльності: по-перше, процедура ліцензування господарської діяльності є формою її державного регулювання, що полягає в контролі за відповідним видом діяльності на певних умовах; по-друге, ліцензування є заходом прямого адміністративного впливу на суб'єктів господарювання, зокрема у сфері торгівлі, зобов'язуючи їх діяти в чітко визначених межах та умовах; по-третє, ліцензування забезпечує належне функціонування механізму контролю за дотриманням суб'єктами господарських відносин ліцензійних умов та надає можливість оперативного реагування в разі допущення правопорушень у цій сфері [20, с. 141-142]. Ми підтримуємо позицію Т.М. Кравцової, що ліцензування — це особлива адміністративно-правова форма виконавчої діяльності державних органів, яка являє собою діяльність уповноваженого державного органу щодо видачі, переоформлення та анулювання державного дозволу на право провадження певних дій ліцензіатом, контролю за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видачі розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, що мають юридичні наслідки для суб'єкта господарювання (ліцензіата) і юридично оформлюються у вигляді індивідуального правого акта — ліцензії [50, с. 111].

Отже, ліцензування — це адміністративно-правова діяльність відповідних органів державної влади щодо видачі, переоформлення та анулювання ліцензій, видачі дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, здійснення контролю за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видачі розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування та виконання ліцензіатами вимог ліцензійних умов щодо певного виду господарської діяльності.

Однак передусім ліцензування слід розглядати як здійснення торговельної діяльності ліцензіатами в особливому правовому режимі, коли вони мають виконувати додаткові вимоги, закріплені Законом про ліцензування та іншими нормативно-правовими актами, а діяльність державних органів спрямована на здійснення контролю за торговельною діяльністю, яка підлягає ліцензуванню.

Важливим з теоретичної і практичної точки зору є визначення критеріїв для віднесення певного виду господарської діяльності до таких, які підлягають ліцензуванню. Зокрема, науковці зазначають, що соціально-економічна обумовленість ліцензування окремих видів господарської діяльності перебуває за межами праворозуміння і тому її важко правильно оцінити [51, с. 44].

Закон про ліцензування прямо не визначає, за якими критеріями той чи інший вид господарської діяльності підлягає ліцензуванню, але сформульовані принципи державної політики у сфері ліцензування опосередковано визначають основні положення, на основі яких визначаються ті види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Проте критерії ліцензування підприємницької діяльності були визначені Концепцією розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.1996 р. № 1164 [52]. У Концепції закріплювалось положення, відповідно до якого регулюванню мають підлягати тільки ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє природне середовище, безпеку держави.

Аналізу критеріїв ліцензування також присвячена значна кількість наукових робіт. Зокрема (з урахуванням положень на той час чинного Закону України "Про підприємництво" від 7.02.1991 р. [53]), М. Галянтич, Н. Левшукова виділили такі критерії ліцензування господарської діяльності: захист населення від шкідливого впливу, обмеження використання вичерпних корисних копалин, захист прав та інтересів громадян, обмеження впливу на суспільство соціально небезпечних факторів, забезпечення безпеки на будівництві і експлуатації окремих об'єктів [54, с. 27]. О.М. Олейник визначає, що критеріями визнання певного виду діяльності, що підлягає ліцензуванню, має бути наявність публічного інтересу щодо видів діяльності, які підлягають ліцензуванню. Зокрема це стосується діяльності, що: є шкідливою для невизначеного кола осіб, які не беруть участі у здійсненні діяльності, що підлягає ліцензуванню (наприклад, захоронення небезпечних відходів); передбачає участь невизначеного кола осіб, або майна цих осіб (банківська та страхова діяльність); дає надприбутки та підлягає підвищеному оподаткуванню і контролю [55, с.184; 26, с. 59; 51, с. 44]. Одним із прикладів є ліцензування обігу алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що здійснюється державними органами, які реалізують додаткові заходи контролю з метою гарантії якості цього виду продукції, захисту здоров'я та інших законних інтересів фізичних осіб [56]. Ліцензування торгівлі ліками спрямоване на встановлення додаткових гарантій споживачам лікарських засобів, забезпечення належної якості лікарських засобів [11, с. 10; 57, с. 61]. Отже, досліджуючи критерії ліцензування, слід вказати, що ліцензуванню підлягає господарська (торговельна) діяльність, яка впливає на навколишнє природне середовище, здоров'я громадян, державну безпеку.

Проте в більшості випадків виникає проблема віднесення того або іншого виду господарської діяльності до сфери публічних інтересів. Це є актуальним у зв'язку з тим, що публічний критерій також покладений в основу визначення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, в ряді країн [58, с. 243]. Наприклад, у Японії ліцензується підприємницька діяльність, що має публічний характер бізнесу та передбачає необхідність нагляду за ним. Публічний характер бізнесу має свій прояв у діяльності щодо задоволення потреб громадян певними товарами, роботами або послугами для забезпечення мінімального прожиткового мінімуму [59, с. 34]. Але даний критерій досить складно обґрунтувати, і тому в будь-якому разі слід визначити, які конкретні публічні інтереси має захищати механізм ліцензування, яким буде ступінь порушення інтересів зацікавлених осіб без реалізації механізму ліцензування у сфері торговельної діяльності.

У законодавстві Російської Федерації виділяють два критерії для ліцензування певних видів діяльності: по-перше, якщо певна діяльність може завдати шкоди правам, законним інтересам, моральності та здоров'ю громадян, обороні та безпеці держави; по-друге, коли відповідне регулювання може здійснюватись тільки встановленням режиму ліцензування (ст. 4 Федерального Закону Російської Федерації "О лицензировании отдельных видов деятельности" від 13.07.2001 р.) [60]. Російський законодавець встановив такі критерії ліцензування господарської діяльності: можливість заподіяння шкоди загальнодержавним або приватноправовим інтересам; методична неможливість регулювати певний вид діяльності іншими заходами впливу, крім ліцензування. Слід підкреслити, що хоча ці критерії взаємопов'язані, але другий критерій, з юридичної точки зору, складно обґрунтувати, що дає можливість збільшувати або зменшувати перелік видів господарської діяльності без належного науково-методичного обґрунтування.

Відповідно до законодавства різних країн ліцензування певних видів господарської діяльності здійснюється за різними критеріями, що прямо впливає на кількість видів діяльності, які підлягають ліцензуванню. Так, відповідно до російського законодавства ліцензуванню підлягає 114 видів діяльності [61, с. 29], в Німеччині — 14, а у Франції — 5 видів діяльності [7, с. 49-50]. На момент набуття чинності Закону про ліцензування ст. 9 містила перелік з 60 видів господарської діяльності, які підлягали ліцензуванню, проте з урахуванням переліку видів діяльності, що закріплені у ст. 2 Закону про ліцензування, їх на порядок більше. Проте при порівнянні видів діяльності, які підлягають ліцензуванню в Україні та Російській Федерації, слід вказати, що російський закон більш деталізує відповідні напрями, виділяючи як окремі види певні сфери діяльності. Тому в цілому слід зазначити, що кількісно та якісно напрями діяльності, що підлягають ліцензуванню, є схожими. Але критерії, за якими російський законодавець визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, на наш погляд, не відповідають тенденціям розвитку демократичного суспільства.

Тому недоречно зараховувати до критеріїв ліцензування господарської діяльності методичну неможливість урегулювати окремий вид діяльності іншими засобами впливу, окрім ліцензування, адже це дало б окремим державним органам змогу вимагати ліцензію на провадження господарської діяльності у випадках, не передбачених законодавством. Рівною мірою не підлягають ліцензуванню й окремі види діяльності, що є надприбутковими, оскільки контроль у цих сферах повинен забезпечуватися через інші методи державного регулювання торговельної діяльності. Відтак такий критерій, як надприбутковий характер господарської діяльності, не повинен застосовуватися у ліцензійних відносинах, хоч діяльність підприємців у цій царині й має бути предметом посиленого нагляду з боку уповноважених державою органів. Отже, у Законі про ліцензування слід закріпити, що види діяльності, які загалом або частково контролюються відповідними державними органами, не ліцензуються.

Інакше кажучи, ліцензуванню мають підлягати винятково ті види діяльності, безконтрольне здійснення яких здатне завдати шкоди правам та інтересам громадян, національній, державній і громадській безпеці, зокрема екологічній. На нашу думку, критеріями ліцензування господарської діяльності, у тому числі в торговельній сфері, із відповідним закріпленням у Законі про ліцензування мають стати: захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян; охорона навколишнього природного середовища; забезпечення безпеки держави. Під час визначення видів торговельної діяльності, що підлягають ліцензуванню, у кожному конкретному випадку необхідно з'ясувати (через економіко-правову експертизу), з якою метою той чи інший вид діяльності має ліцензуватися, яким критеріям він відповідає і якою мірою діяльність без додаткового державного контролю порушує інтереси громадян та держави.

Стосовно провадження торговельної діяльності наукового аналізу та уточнення потребує поняття “ліцензія”. Воно походить з латинської мови (“licentia” – свобода, право) і тлумачиться як дозвіл, що його видає спеціально уповноважений орган державної влади або місцевого самоврядування на провадження певних видів діяльності [62, с. 321; 63, с. 308; 64, с. 488; 65, с. 444]. І.Л. Радик зазначає, що цей термін означає дозвіл, який видається на певний вид діяльності у сфері торгівлі, банківської діяльності та промислів [20, с. 11]. Н.О. Саніахметова визначає ліцензію як дозвіл (право) на здійснення ліцензованого виду діяльності, виданий відповідним державним органом суб'єкту господарювання, за обов'язкового дотримання ліцензійних вимог та умов [66, с. 112]. І.Д. Пастух трактує ліцензію як документ державного зразка, виданий компетентним органом або уповноваженою ним особою, який засвідчує право його володаря на провадження зазначеного в ньому виду діяльності, виконання певних дій або використання прав [67, с. 13]. Він також зауважує, що ліцензія може видаватися як на здійснення господарської діяльності, не обмеженої кількісними критеріями та тривалої за характером, так і на вчинення разових дій (приміром, ліцензування окремих експортно-імпортних операцій) [67, с. 8]. С. Половко, розглядаючи особливості ліцензування валютних операцій, виокремлює два види ліцензій: ліцензію на здійснення банківської діяльності та ліцензію на здійснення окремих банківських операцій (що мають разовий характер) [68, с. 41-42].

Інші дослідники зазначають, що поняття “ліцензія” – це спеціальний дозвіл, який видає компетентний державний орган або уповноважена ним особа на здійснення певних дій чи діяльності у визначених сферах або на використання певних прав, що належать іншій особі [46, с. 512].

Легальне визначення поняття “ліцензія” закріплене в Законі про ліцензування, згідно з яким ліцензія – це документ державного зразка, що засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Важливою нормою Закону про ліцензування є положення про те, що ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який надає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню та встановлює певні вимоги щодо здійснення господарської діяльності.

Визначення поняття “ліцензія” міститься й в інших нормативних актах, які регламентують господарську діяльність за її видами. При цьому ці дефініції відповідають визначенню, закріпленому в Законі про ліцензування (наприклад, ст. 14 Господарського кодексу України (далі – ГК України) [69]), або вказують на особливості ліцензування окремих видів діяльності, що підлягають ліцензуванню. Так, у Законі України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” від 19.12.1995 р. ліцензія (спеціальний дозвіл) визначається як документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на провадження одного із зазначених у цьому Законі видів діяльності протягом визначеного строку [42]. Вужче поняття “ліцензія” із зазначенням виду господарської діяльності закріплене в Інструкції про порядок видачі ліцензій Національною комісією регулювання електроенергетики на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, затвердженій постановою Національної комісії регулювання електроенергетики від 6.10.1999 р. № 1305. Інструкція визначає, що ліцензія – це єдиний документ дозвільного характеру, який видається Національною комісією регулювання електроенергетики і дає право на здійснення зазначеного в ньому певного виду підприємницької діяльності протягом установленого строку [70].

Розглядаючи поняття “ліцензія” в різних аспектах, варто вказати на особливість застосування цього терміна у зовнішньоекономічній діяльності. Ліцензування у зовнішньоекономічній діяльності постає як нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі та має іншу правову природу й іншу мету правового регулювання [71, с. 276-279; 10, с. 23]. Тож у літературі вказують на існування внутрішньої ліцензії та ліцензії на здійснення зовнішньоекономічної діяльності [72, с. 189]. Зокрема, Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 р. [36] встановлено, що у сфері зовнішньоекономічної діяльності можуть видаватися такі види ліцензій: ліцензія експортна (імпортна), разова (індивідуальна), відкрита (індивідуальна), спеціальна, генеральна. Ст. 16 цього Закону визначає ліцензування зовнішньоекономічних операцій як комплекс адміністративних дій органу виконавчої влади з питань економічної політики щодо надання дозволу на здійснення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності експорту (імпорту) товарів. Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність” також передбачено, що ліцензування імпорту та експорту може запроваджуватися в разі потреби захисту національного товаровиробника, або ліцензування імпорту встановлюється при різкому погіршенні платіжного балансу й зовнішніх платежів, якщо інші заходи виявляються неефективними.

Отже, поняття ліцензії та її сутність по-різному трактуються Законом про ліцензування та Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, який передбачає видачу різних ліцензій на право здійснення зовнішньоекономічної діяльності та з різною метою. Зокрема, ліцензія на право здійснення господарської діяльності і ліцензія у сфері зовнішньоекономічної діяльності різняться за порядком видачі, строком дії, сферою застосування, суб'єктами видання та суб'єктом притягнення до відповідальності тощо.

Поняття “ліцензія” вживається і в інших нормативних актах, які лише частково регулюють господарські відносини. Зокрема, у Законі України “Про мисливське господарство та полювання” від 22.02.2000 р. встановлено обов'язок отримання ліцензії на право полювання (дозвіл на добування мисливських тварин), яка надає право вчинення відповідних одноразових дій [73]. Інструкцією про порядок видачі ліцензій на добування мисливських тварин та порядок здійснення полювання на цих тварин визначено, що ліцензія на добування мисливських тварин – це документ суворої звітності, який засвідчує право мисливців на добування однієї особини тварини того виду, статі і віку, що зазначено в ньому [74]. Тобто цей вид ліцензії передбачає вчинення одноразової дії, не пов'язаної зі здійсненням підприємницької діяльності, та не відповідає загальній концепції ліцензування певних видів господарської діяльності.

Поняття “ліцензія” застосовується у сфері інтелектуальної власності і розглядається як дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності, що видається на підставі договору між ліцензіаром та ліцензіатом (статті 1107, 1108 ЦК України). Хоча ЦК України не містить визначення поняття “ліцензія”, воно закріплене у відповідних підзаконних актах, які регламентують відносини розпорядження майновими правами щодо об'єктів інтелектуальної власності. Наприклад, у Положенні про патентно-ліцензійну, винахідницьку та раціоналізаторську роботу в Збройних Силах України встановлюється, що ліцензія – це дозвіл власника патенту (ліцензіара), що видається іншій особі (ліцензіату), на використання винаходу (корисної моделі) на певних умовах [75]. У цьому випадку поняття ліцензія постає як договірне правовідношення сторін, які перебувають у юридично рівному положенні, та їх співпраця можлива лише за взаємною згодою, а ліцензія видається на підставі договору [76, с. 717, 732; 77, с. 351; 78, с. 109]. Це, своєю чергою, не має відношення до адміністративно-правового інституту ліцензування певних видів господарської діяльності. Насамперед слід звернути увагу, що ліцензія на право провадження певного виду торговельної діяльності видається за умови спроможності відповідного суб'єкта господарювання виконати ліцензійні умови, які затверджуються уповноваженими державою органами, а не сторонами відповідного договору. У першому випадку йдеться про виникнення приватноправових відносин, у другому – публічно-правових відносин.

Отже, чинне законодавство, вживаючи термін “ліцензія”, вкладає в його зміст різне значення [79, с. 447]. Тому у правозастосуванні відбувається змішання цих понять, хоч вони застосовуються в різних видах правовідносин. Приміром, В. Пашков, застосовуючи поняття “договір про комплексну підприємницьку ліцензію”, пов'язує це з франчайзингом, не розкриваючи його суті [80, с. 21]. Л. Шестак, розглядаючи проблеми різних видів ліцензій, вказує на наявність ліцензій різних видів, які мають суттєві відмінності, проте належного обґрунтування не здійснено, а також не наводиться чіткої класифікації різних видів ліцензій та не розкрито їх ознаки [81, с. 44-47]. Змішування цих понять має місце і в інших роботах, присвячених ліцензуванню господарської діяльності за її видами [82, с. 294-297]. Зокрема, не вважаємо за можливе погодитися з пропозицією І.Л. Радика, який пропонує будь-який документ дозвільного характеру називати ліцензіями [20, с. 164]. Також не можна погодитися з позицією Е. Бекірової, яка зазначає, що оскільки суб'єкт господарювання визначається Законом про ліцензування як ліцензіат, то цілком допустимо, що орган ліцензування може називатися ліцензіаром [29, с. 88]. Деякі законодавчі ініціативи передбачають отримання ліцензій фізичними особами, зокрема, в разі набуття вогнепальної зброї окремих видів [83, с. 4], що не узгоджується із загальною концепцією ліцензування в сфері господарської діяльності. Змішання різних видів ліцензій, які різняться за своєю юридичною природою, є недопустимим. Тому в будь-якому випадку слід відрізняти ліцензію на право здійснення діяльності у сфері обігу алкогольної продукції, ліків та ліцензію, яка видається на відстріл тварин. Перший вид ліцензії видається на здійснення господарської діяльності у певній сфері протягом встановленого законодавством строку за умови виконання ліцензійних умов. Другий вид ліцензії є дозволом на вчинення одноразової дії переважно поза сферою господарських відносин тощо.

Отже, поняття “ліцензія” в законодавстві застосовується в різних значеннях:

по-перше, як дозвіл уповноваженого державного органу на здійснення певного виду господарської діяльності;
по-друге, як інструмент регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що регламентується Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність”;
по-третє, як дозвіл на використання об'єктів у сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища;
по-четверте, як дозвіл патентовласника на використання винаходів, інших об'єктів права інтелектуальної власності тощо.

Таким чином, поняття “ліцензія” застосовується в різних видах правовідносин щодо різного кола суб'єктів, їх прав та обов'язків. Не варто визначати сферу застосування ліцензії уніфіковано, виходячи лише з того, що це дозвіл держави в особі уповноваженого органу на право провадження певних дій [50, с. 110-111; 84, с. 159]. Поняття “ліцензія” повинно мати законодавче закріплення тільки в одному розумінні, щодо одного кола дій (окремого виду діяльності) у сфері господарювання, які мають системний характер протягом встановленого строку дії ліцензії. Розглядаючи категорію “ліцензія”, ми виходимо з того, що будь-яке поняття слід розглядати тільки в одному значенні, воно повинно мати однозначне трактування у законодавстві, а його ознаки мають вказувати на відповідне коло суб'єктів, об'єкт, умови набуття прав та виконання обов'язків з метою відмежування від схожих юридичних конструкцій.

Ліцензія є дозволом суто на здійснення господарської діяльності певного виду, яка діє протягом тривалого строку, не залежить від обсягів та інших параметрів господарської діяльності, кількості проданого товару та кількості контрагентів, платіжного балансу держави. При цьому ліцензія на право здійснення певного виду господарської діяльності може розглядатись у кількох аспектах: як документ (ст. 1 Закону про ліцензування), як право (ст. 3 Закону про ліцензування), як юридичний факт у формі відповідного рішення – дозволу на право здійснення торговельної діяльності (ст. 11 Закону про ліцензування). Саме в останньому значенні слід розглядати ліцензію, отримання якої надає можливість здійснення певних видів господарської діяльності. При цьому господарська діяльність передбачає вчинення систематичної діяльності, наприклад у сфері торговельної діяльності.

Отже, ліцензія – це документ державного зразка, що має персоніфікований та дозвільний характер, видається органом державної влади та засвідчує право суб'єкта господарювання на систематичне провадження вказаного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензію слід розглядати як індивідуальне волевиявлення держави, прийняття індивідуальних актів управління, як прояв правозастосовчої форми діяльності органів виконавчої влади, за якого у суб'єкта господарювання виникає право на здійснення торговельної діяльності.

Тому ліцензія як документ дозвільного характеру на право здійснення господарської діяльності повинна мати такі ознаки:

надавати право на здійснення певного виду господарської діяльності протягом певного строку за умови виконання ліцензійних умов;
підтверджувати відповідну кваліфікацію суб'єкта господарювання або працівників цього суб'єкта господарювання (наприклад, кваліфікацію відповідних працівників у випадку продажу ліків);
підтверджувати матеріально-технічні та економічні можливості суб'єкта господарювання, необхідні для здійснення операцій у певній сфері господарської діяльності (наприклад, наявність необхідних торговельних площ);
визначати інші умови, які характерні для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню (наприклад, у сфері обігу алкогольної продукції);
при видачі ліцензії не встановлюються кількісні та інші обмеження щодо обігу товарів.

Вважаємо недоцільним використовувати поняття “ліцензія” у відносинах щодо експорту та імпорту товарів, замінивши його терміном “дозвіл на здійснення експортних (імпортних) операцій”. Щодо сфери обігу об'єктів інтелектуальної власності, то потрібно застосовувати існуюче поняття – ліцензійний договір (договір у сфері інтелектуальної власності) та відповідні похідні.

У відносинах адміністративно-правового регулювання торговельної діяльності також слід вказати на співвідношення поняття ліцензії як документа дозвільного характеру з іншими близькими за правовою природою документами [79, с. 448]. Так, можуть виникати ситуації, коли дозвіл як особливий правовий засіб регулювання господарських відносин опосередковано реалізується через інші правові механізми [61, с. 26], зокрема атестацію суб'єктів торговельної діяльності [85]. Закон про ліцензування передбачає, що ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що підлягає обмеженню. Це положення унеможливлює практику, яка існувала в попередній період, до прийняття Закону про ліцензування, коли суб'єктам господарювання крім ліцензій необхідно було отримати інші спеціальні дозволи, дозволи, сертифікати. Зокрема, в одних випадках вимагалися ліцензія або дозвіл, в інших і ліцензія, і дозвіл, але найчастіше ці поняття вживалися поряд, мали однаковий механізм видачі та припинення, а тому мають спільну правову природу [86, с. 5]. Тому поняття “ліцензія” та “дозвіл” (“спеціальний дозвіл”) за своєю суттю є схожими, проте їх не можна вважати тотожними.

Розглядаючи співвідношення ліцензії та дозволу (спеціального дозволу, сертифіката), варто наголосити, що дозвіл переважно асоціюється з дозвільною системою. У фаховій літературі дозвільну систему тлумачать у широкому та вузькому значенні[87, с. 7; 7, с. 8-10]. Широке розуміння передбачає, що дозвільна система є об'єктом управлінського впливу державних органів, коли органи державної влади в межах визначеної законом компетенції видають документи дозвільного характеру на вчинення певних дій або провадження діяльності. У рамках цього підходу в юридичній літературі розглядають такі категорії, як ліцензія та дозвіл. Приміром, це може бути дозвіл на початок роботи підприємства, що надається органами пожежного нагляду [88] або іншими органами, зокрема дозвіл Державного комітету України з нагляду за охороною праці [89]; дозвіл на отримання певних товарів або на здійснення операцій з ними [90]; дозвіл на користування об'єктами або їх розміщення [91; 92]. Саме широке розуміння дозвільної системи закріплене в Законі України “Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” від 6.09.2005 р., де дозвільна система у сфері господарської діяльності постає як сукупність урегульованих законодавством відносин, що виникають між дозвільними органами, адміністраторами та суб'єктами господарювання у зв'язку з видачею документів дозвільного характеру, а документ дозвільного характеру – це дозвіл, висновок, погодження, свідоцтво тощо, який дає суб'єкту господарювання право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності [93]. Дія зазначеного Закону не поширюється на відносини у сфері ліцензування господарської діяльності, а також на дозвільну систему, яка стосується операцій зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими матеріалами і речовинами тощо. Інше значення поняття дозвільної системи закріплено в Положенні про дозвільну систему, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 р. № 576, згідно з яким дозвільна система – це особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян [94]. Водночас слід зауважити, що наведений перелік не вичерпує поняття дозвільної системи повною мірою. Ми поділяємо позицію О.В. Харитонова, згідно з якою дозвільна система в широкому розумінні охоплює відносини між органами державної влади, які в межах визначеної законодавством компетенції видають документи дозвільного характеру фізичним та юридичним особам на право користування певними предметами, матеріалами або займатися певними видами діяльності, які можуть бути небезпечні для невизначеного кола осіб або загрожують державним інтересам, з подальшим здійсненням контролю органами державної виконавчої влади[87, с. 7-8]. Вузьке розуміння трактує дозвільну систему як урегульовані нормами права відносини між органами внутрішніх справ та іншими суб'єктами, що спрямовані на нормальне функціонування організацій усіх форм власності, а також відносини між вказаними державними органами та фізичними особами [7, с. 8-10].

Стосовно визначення категорії “дозвільна система” крізь призму ліцензування певних видів господарської діяльності варто погодитися з С.І. Третьяковим, який вважає, що під дозвільною системою у сфері підприємницької діяльності необхідно розуміти сукупність правил, якими встановлено обмеження (ліцензування) здійснення окремих видів саме підприємницької (господарської) діяльності [95, с. 9]. При цьому зазначимо, що ліцензування певних видів господарської діяльності є однією з форм дозвільної системи України [87, с. 10], яка реалізується Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом відповідно до вимог Закону про ліцензування.

Ключова відмінність між поняттями дозволу та ліцензії полягає в тому, що дозвіл видається на вчинення дій, як правило, разового характеру (експортно-імпортні операції), тоді як ліцензія видається на провадження певного виду торговельної діяльності протягом встановленого строку за умови дотримання вимог, встановлених законодавством[4, с. 17]. Наприклад, дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів визначається як офіційний документ, який засвідчує право підприємств, установ, організацій, громадян на використання конкретних природних ресурсів у межах затверджених лімітів[96].

Отже, система ліцензування певних видів господарської діяльності є складовою дозвільної системи, і уповноважені державні органи у встановленому Законом про ліцензування порядку надають ліцензії на право здійснення певних видів господарської діяльності протягом встановленого строку за умови виконання ліцензіатами встановлених вимог без обмежень кількісного характеру.

До 1997 р. до документів дозвільного характеру належали також сертифікати, які надавали право здійснювати торговельну діяльність відповідно до Указу Президента України “Про державне регулювання відносин у сфері торгівлі” від 11.07.1995 р. № 603/95 [33]. Сертифікат на право провадження торговельної діяльності означав офіційний документ, який засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на здійснення оптової та роздрібної торгівлі товарами, за винятком тих, торгівля якими здійснювалася за наявності спеціального дозволу (ліцензії) [97]. Зокрема, передбачалося отримання підприємцями сертифікатів на право провадження торговельної діяльності, крім випадків, коли законодавством передбачалось отримання ліцензій на право здійснення підприємницької діяльності. З цього кола правовідносин виключалась діяльність щодо обігу алкогольної та тютюнової продукції, яка унормовувалась відповідно до раніше чинного Указу Президента України “Про сертифікати на право здійснення суб'єктами підприємницької діяльності експорту, імпорту, оптової та роздрібної торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами” від 23.06.1995 р. № 469/95 [98]. Таким чином, у правозастосовчій практиці поняття “ліцензія” та “сертифікат” мали спільну правову природу, адже без їх отримання здійснювати торговельну діяльність було неможливо. Сферою застосування сертифікатів були види торговельної діяльності, на провадження яких не вимагалося ліцензії відповідно до положень Закону України “Про підприємництво” [53].

Заради подолання негативних явищ та легалізації торговельної діяльності, а також унеможливлення отримання кількох документів дозвільного характеру на той самий вид підприємницької діяльності Указом Президента України “Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності” від 20.05.1999 р. № 539/99 було встановлено, що єдиним документом дозвільного характеру на здійснення окремих видів підприємницької діяльності має бути виключно ліцензія, і заборонялось вимагати дозволи (спеціальні дозволи) та сертифікати [99]. Однак згодом як у законодавчих, так і в підзаконних нормативних актах було передбачено отримання дозволів або спеціальних дозволів та ін. [100, с. 14]. Зокрема, Закон України “Про відходи” оперує поняттями дозвіл та ліцензія, при цьому терміни “ліцензія” та “спеціальний дозвіл” вживаються як синоніми [101]. Аналогічно ці поняття вживаються і в Законі України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” тощо. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами” від 2.10.2003 р. № 1540 замість ліцензії передбачалось отримання іншого документа дозвільного характеру – спеціального дозволу [102], що не відповідає вимогам Закону про ліцензування. Ідеться про заміну поняття “ліцензія” категорією “спеціальний дозвіл”, що є порушенням вимог законодавства, хоча така позиція не завжди знаходить підтримку у науковців [103, с. 64-65].

Загалом, система ліцензування певних видів господарської діяльності є складовою дозвільної системи, і уповноважені державні органи у встановленому Законом про ліцензування порядку надають ліцензії на право здійснення певних видів господарської діяльності протягом встановленого строку за умови виконання ліцензіатами встановлених вимог. Головна відмінність понять дозволу та ліцензії полягає в тому, що дозвіл видається на вчинення разових дій, а ліцензія – на провадження певного виду торговельної діяльності протягом встановленого строку за умови дотримання вимог, встановлених законодавством.

Отже, ліцензування – це адміністративно-правова діяльність органів державної влади щодо видачі, переоформлення та анулювання ліцензій, видачі дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, здійснення контролю за додержанням ліцензіатами законодавства у сфері ліцензування та виконання ліцензіатами вимог ліцензійних умов щодо певного виду господарської діяльності. Ліцензуванню мають підлягати лише ті види діяльності, безконтрольність здійснення яких може завдати шкоди національній, державній та громадській безпеці, включаючи екологічну безпеку. Вважаємо, що критеріями ліцензування у сфері торговельної діяльності та ліцензування в цілому має бути: захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян; захист навколишнього природного середовища; забезпечення безпеки держави. Вважається за необхідне уточнити термін “ліцензія”. Ліцензія – це документ державного зразка, що має персоніфікований та дозвільний характер, видається уповноваженим державою органом та засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду торговельної діяльності протягом встановленого строку за умови виконання ліцензійних умов. Тому ліцензія як документ дозвільного (адміністративно-правового) характеру повинна мати такі ознаки: надавати право на здійснення певного виду господарської діяльності протягом певного строку за умови виконання ліцензійних умов; засвідчувати відповідну кваліфікацію суб'єкта господарських відносин або працівників цього суб'єкта господарювання; підтверджувати матеріально-технічні та економічні можливості суб'єкта господарювання, необхідні для здійснення діяльності у певній сфері торговельної діяльності; визначати інші умови, які характерні для окремих видів діяльності, що підлягають ліцензуванню; в разі видачі ліцензії не встановлюються кількісні та інші обмеження щодо обігу товарів. Ліцензія – це єдиний документ дозвільного характеру, який видається на провадження певного виду торговельної діяльності, що має тривалий, систематичний характер і відповідно до законодавства України не має кількісних та інших обмежень.

Досліджуючи засади діяльності суб'єктів ліцензійних процедур, науковці досі не приділяли належної уваги окресленню базових принципів ліцензування окремих видів господарської діяльності, які потребують наукового обґрунтування та законодавчого закріплення. У юридичній науці принципи тлумачать як вихідні начала, що відображають найважливіші закономірності та положення суспільного розвитку, є тотожними сутності права і становлять його основний зміст. Водночас принципам права притаманні універсальність і найвища імперативність, і саме вони забезпечують однаковість усієї системи юридичних норм, формуючи цілісність правового регулювання суспільних відносин та уніфікуючи всі елементи правової надбудови [104, с. 11, 32]. Погляди науковців на форми вираження принципів права зводяться до кількох позицій [105, с. 29], проте, на думку дисертанта, принципи права доцільно визначати як основні загальні положення, ідеї, закріплені в законі, у конкретних правових нормах, незалежно від способів закріплення, зокрема й такі, що не мають прямого закріплення, але випливають із сукупності законодавчо встановлених норм.

Принципи правового регулювання виступають не лише теоретичною основою автономного нормативного комплексу, а й безпосередньо є джерелами права, зокрема у разі прогалин, колізій чи інших неузгодженостей у приписах правових норм. Принципи права слід розглядати як основоположні ідеї, на яких ґрунтується нормативний комплекс і які визначають механізм його правового регулювання [106, с. 21]. При цьому принципи права щодо ліцензування окремих видів господарської діяльності мають відображати головні напрями публічно-правового регулювання ліцензування, виходячи з розуміння ліцензування як інституту адміністративного права, а також з того, що ліцензування торговельної діяльності є складовою ліцензування господарської діяльності. Відтак принципи ліцензування торговельної діяльності слід розглядати крізь призму ліцензування господарської діяльності загалом. Ми виходимо з того, що ліцензування є одним із методів державного регулювання ринку – єдиною системою оцінки умов, змісту та результатів господарської діяльності за її видами [107, с. 3].

Стаття 3 Закону про ліцензування визначає, що основними принципами державної політики у сфері ліцензування є: забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави; встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України; встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Окрім того, частини 2 і 3 ст. 3 Закону про ліцензування встановлюють, що ліцензування не може застосовуватися для обмеження конкуренції у провадженні господарської діяльності, а ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який надає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню. Водночас Концепція розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, затверджена постановою Кабінету Міністрів України, зазначає, що діяльність у сфері ліцензування підприємництва базується на таких принципах: захист конституційних прав і свобод людини та громадянина, законних інтересів, здоров'я громадян і безпеки держави; рівність прав усіх суб'єктів підприємництва незалежно від їх організаційних форм та форм власності; гласність та відкритість процесу ліцензування [52].

У науковій літературі принципи ліцензування господарської діяльності не досліджувалися повною мірою. Лише в окремих працях науковці зверталися до проблем принципів ліцензування господарської діяльності. Зокрема, деякі вчені, аналізуючи ст. 3 Закону про ліцензування, визначають, що наведені в ній принципи є принципами ліцензування господарської діяльності [72, с. 190]. Інші вчені називають їх принципами державної політики у сфері господарювання, а не принципами ліцензування господарської діяльності [108, с. 211]. На погляд автора, незважаючи на схожість підходів щодо визначення природи принципів, потрібно визначити, що принципи державної політики у сфері ліцензування та принципи ліцензування господарської діяльності мають різну природу, і тому саме у законах мають бути закріплені принципи права щодо ліцензування господарської діяльності за її видами. Хоча при цьому беззаперечним є факт, що ліцензування є складовою державного управління господарської діяльності і законодавець відповідно до Конституції України має забезпечувати єдину державну політику в даній сфері [18, с. 646]. Однак не слід ототожнювати принципи права щодо ліцензування певних видів господарської діяльності та принципи державної політики у сфері ліцензування, виходячи з того, що регуляторну політику науковці визначають як засіб впливу на державне регулювання підприємницької діяльності [109, с. 25]. Т.М. Кравцова вважає, що під державною політикою розуміють позицію держави, напрями дії її органів з різних питань суспільного життя, а відбитком регуляторної політики держави є правовий режим державного регулювання господарської діяльності [84, с.27, 45].

Російські науковці, аналізуючи принципи ліцензування, які закріплені у Федеральному Законі Російської Федерації “О лицензировании отдельных видов деятельности”, вважають їх тотожними цілям ліцензування, основними серед яких визначають захист прав, свобод, законних інтересів, моральності та здоров’я громадян, обґрунтовуючи це тим, що вони мають безпосередній зв’язок зі статусом людини та громадянина та виступають як міра дозволеної поведінки, не порушуючи при цьому права інших суб’єктів [7, с. 29].

Також принципи, які закріплені в законодавчих актах, що унормовують відносини ліцензування тлумачаться науковцями розширено, і це тлумачення виходить за межі положень законів [7, с. 36]. Зокрема, українські науковці до таких принципів, які не закріплені у законодавстві, відносять принцип нефіскального характеру ліцензування тощо [110, с. 13]. Ж.А. Іонова виділяє поряд із закріпленими у відповідному чинному російському законі також принципи публічності ліцензування, однакового доступу, платності та неможливості передачі ліцензії іншому суб’єкту [7, с. 36].

З українських фахівців проблеми ліцензування за окремими напрямами діяльності досліджували А.О. Шеваріхін [21, с. 9] та І.Л. Радик [111, с. 10] та ін. При цьому особливої уваги заслуговує позиція С.І. Третьякова, який зазначив, що в основу системи ліцензування мають бути покладені такі принципи: не нанесення шкоди здоров’ю людини, екології та/або безпеці держави; кваліфіковане виконання виду діяльності; заборона використання ліцензування як важеля обмеження конкуренції; чіткість та прозорість ліцензійних умов [95, с. 8 ]. На наш погляд, саме ця узагальнена позиція має розглядатись як базова при визначенні принципів інституту ліцензування господарської діяльності в цілому та поширюватись на всі види господарської діяльності, що підлягають адміністративно-правовому обмеженню шляхом встановлення вимоги отримання ліцензії. У разі, коли особливості правового регулювання господарської діяльності певного виду закріплюються в окремих законах, що визначають спеціальні вимоги щодо ліцензування, то вони мають узгоджуватися з принципами, закріпленими у Законі про ліцензування, відповідати єдиній концепції правового регулювання відносин ліцензування

Аналізуючи нормативно-правові акти, що врегульовують відносини ліцензування у сфері торговельної діяльності, та пропозиції науковців, які досліджували принципи ліцензування, насамперед слід розглянути принцип законності у відносинах ліцензування та зазначити про необхідність закріплення принципу законності у Законі про ліцензування. На думку дисертанта, основоположним принципом права при здійсненні процедур ліцензування є принцип законності, який має фундаментальне значення при визначенні засад ліцензування господарської діяльності в цілому та торговельної діяльності зокрема. Принцип законності розглядається науковцями як загально правовий принцип або як принцип певних галузей права, міжгалузевий принцип, принцип окремих правових інститутів [105, с. 29]. Вони розглядають цей принцип як: вимогу додержуватись ієрархії законів та інших нормативно-правових актів; вимогу точного та неухильного додержання законів тими, кому вони адресовані, вимогу того, що жоден державний орган не може скасувати закон, за винятком органу, який його видав [112, с. 5; 113, с. 530-531]. Щодо ліцензування торговельної діяльності принцип законності полягає у тому, що органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах відповідно до законодавства України [18, с. 24-25; 114, с. 4]. Тобто дотримання ієрархії законів та підзаконних нормативно-правових актів є домінуючим положенням нормотворення та основоположним началом у правозастосовчій практиці при регламентуванні процедур ліцензування. Принцип законності забезпечує уніфікацію застосування правових норм органами державної влади та суб’єктами господарювання на всіх стадіях процедур ліцензування. Також реалізація цього принципу унеможливлює вимогу інших дозволів, крім ліцензії, встановлення правил провадження торговельної діяльності місцевими органами, якщо це суперечить законам України. Це знайшло своє подальше втілення в існуванні іншого доктринального положення права, яке пов’язане з названим, - верховенство закону [115, с. 206]. Не допускається внесення коректив у положення, що закріплені у законах указами Президента України, актами уряду та урядових органів. Проте це не завжди втілюється у правозастосовчій практиці та нормотворчості органів виконавчої влади. Наприклад, відповідно до Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 2.10.2003 р. № 1540, замість ліцензії передбачалось отримання іншого документа дозвільного характеру – спеціального дозволу, що суперечить положенням Закону про ліцензування [102]. Не є послідовною позиція щодо цього Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі - Держпідприємництво України), який розглядаючи питання щодо користування надрами в листі від 7.03.2002 р. вказує на необхідність отримання ліцензії, посилаючись на відповідні норми Кодексу України про надра [116], зазначивши проте, що це не передбачено Законом про ліцензування [117; 118].

Поряд з принципом законності при здійсненні процедур ліцензування не менш важливе значення має принцип захисту прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захисту навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави. Аналізуючи сучасні тенденції державного регулювання господарської діяльності, зокрема у сфері торговельної діяльності, треба зазначити, що майже кожен новоприйнятий закон містить норми, які спрямовані на посилення впливу держави на господарські відносини. Звичайно, у певних межах це необхідно [119, с. 91]. Одним з прикладів такого впливу з метою забезпечення захисту життя і здоров’я громадян є ліцензування обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, оскільки внаслідок продажу фальсифікованої алкогольної продукції на ринку України щороку гине понад 10 тисяч людей, а близько 30 тисяч втрачають здоров’я внаслідок вживання неякісної продукції [56], при цьому питома вага нелегального обігу алкогольної продукції у 2002 р. становила більше 50 % [120, с. 33].

При здійсненні господарської діяльності все більше значення має дотримання екологічних норм та стандартів і підприємець має забезпечити їх дотримання. Зокрема, Закон України “Про відходи” від 5.03.1998 р. визначає обов’язковою умовою отримання ліцензії на провадження операцій з відходами дотримання суб’єктом господарювання екологічних норм та стандартів з метою захисту навколишнього природного середовища. І.Л. Радик, характеризуючи у своїй роботі принципи еколого-правового ліцензування, визначає, що дотримання екологічних стандартів та нормативів випливає зі ст. 16 Конституції України, оскільки забезпечення екологічної безпеки є безпосереднім обов’язком держави [20, с. 72]. Це проявляється і у формуванні уповноваженими державними органами ліцензійних умов, які зобов’язують суб’єктів господарювання дотримуватися вимог законодавства щодо ліцензування. Наприклад, Ліцензійні умови провадження діяльності із здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами [121] прямо зобов’язують суб’єктів господарювання виконувати законодавчі вимоги, які закріплені у законах України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р. [122], “Про відходи” від 5.03.1998 р., “Про пестициди і агрохімікати” від 2.03.1995 р. [123], “Про екологічну експертизу” [124]. Закріплення у відповідних ліцензійних умовах певного виду господарської діяльності вимог щодо дотримання екологічних стандартів має на меті не досягнення окремого проміжного результату, а формує цілісну систему захисту прав та законних інтересів громадян України та забезпечує публічні інтереси держави, її безпеку.

Принцип єдиного порядку надання ліцензій на право здійснення господарської діяльності полягає в тому, що незалежно від особливостей здійснення господарської діяльності процес видачі ліцензій має бути уніфікованим, єдиним для всіх органів ліцензування. Порядок видачі ліцензій, що закріплений у Законі про ліцензування, передбачає створення єдиного порядку формування ліцензійних умов, контролю за їх дотриманням та накладення санкцій у разі їх порушення. Також втіленням принципу єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності є визначення виключно Кабінетом Міністрів України переліку органів ліцензування [125]. Водночас єдність правового регулювання процедур ліцензування забезпечується нормативно закріпленим переліком документів, які мають надати суб’єкти господарювання уповноваженим органам виконавчої влади для отримання ліцензії відповідно до вимог ст. 10 Закону про ліцензування та постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності” [126].

Однією з проблем теоретичного та практичного характеру щодо встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України є визначення загального та спеціального порядку ліцензування певних видів господарської діяльності. Це питання виникає у зв’язку з позицією окремих вчених, які визначають, що дія Закону про ліцензування не поширюється на відносини, які регулюють банківську діяльність, діяльність з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічну діяльність, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій [95, с. 11]. Проте ми підтримуємо позицію вчених, що встановлення спеціального режиму ліцензування не відповідає концептуальним засадам ліцензування господарської діяльності [61, с. 27-28]. У цьому випадку слід звернути увагу на положення ст. 2 Закону про ліцензування, яка прямо вказує, що ліцензування зазначених вище видів діяльності здійснюється згідно з вимогами законів, що регулюють відносини в цих сферах. Але при цьому слід зазначити про законодавче закріплення єдності методологічних підходів та механізмів ліцензування всіх видів діяльності, що закріплені у Законі про ліцензування та які мають формуватися на єдиних концептуальних засадах крізь призму принципів права, відповідно до яких мають унормовуються відносини даного виду. В окремих випадках, коли відповідно до ст. 2 Закону про ліцензування передбачені особливості ліцензування в окремих сферах господарської діяльності, то норми цих законів концептуально мають відповідати загальним принципам права щодо ліцензування, виходячи з того, що ліцензування являє собою один із методів державного регулювання ринку – єдину систему оцінки умов, змісту та результатів господарської діяльності. Звичайно, у будь-якому сегменті ринку мають існувати певні особливості правового регулювання, проте є недопустимим створення двох правових режимів щодо ліцензування торговельної діяльності – загального та спеціального, які матимуть різні засади правового регулювання та методичні підходи щодо нормативного регулювання ліцензування.

Логічним продовженням принципу встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України є принцип встановлення єдиного переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню. Важливість цього принципу права полягає в тому, що в попередній період, а саме до 2000 р., проблемою унормування процедур ліцензування господарської діяльності була практика, коли перелік видів діяльності, на здійснення яких потрібна була ліцензія, визначався кількома нормативними актами. Тому цілком зрозуміло, що на певному етапі досить складно було визначити повний перелік видів діяльності, що підлягали ліцензуванню [127, с. 3]. Причиною такого становища була нестабільність законодавства, яке врегульовувало відносини ліцензування, наприклад, щодо обігу алкогольної продукції, виробів з дорогоцінних металів, ліків. Намагання сформувати єдиний перелік видів підприємницької діяльності, які підлягали ліцензуванню, були запроваджені Законом України “Про підприємництво” (ч. 3 ст. 3), але законодавство України передбачало випадки отримання різних видів документів дозвільного характеру, тому ця законодавча вимога не знаходила практичного втілення. На сьогодні у ст. 2 Закону про ліцензування визначено, що ліцензуванню підлягають ті види господарської діяльності, які закріплені у вказаному законі. Інші нормативні акти, у тому числі закони, не застосовуються в частині, що йому суперечать.

Принцип гласності та відкритості при здійсненні процедур ліцензування полягає в тому, що всі акти, які регламентують ліцензування торговельної діяльності, мають бути опубліковані в порядку, передбаченому чинним законодавством, або доведені до невизначеного кола осіб іншим способом, що дозволяє будь-якому суб’єкту ознайомитися з ним. Таке положення прямо закріплене в ч. 7 ст. 8 Закону про ліцензування, яка визначає, що ліцензійні умови та зміни до ліцензійних умов підлягають оприлюдненню у порядку, встановленому законодавством. Правило про набрання чинності нормативним актом лише після публікування у встановленому порядку має безумовний характер, оскільки гласність передбачає, що діяльність публічних органів має бути відкритою та прозорою [128, с. 52]. При цьому нормативно-правові акти, які прийняті у встановленому порядку, мають бути оприлюднені відповідно до Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10.06.1997 р. № 503/97 [129] та інших актів законодавства [130]. Принцип гласності та відкритості процедур ліцензування виявляється в можливості вільного доступу у встановленому законодавством порядку до Єдиного ліцензійного реєстру, що містить відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування, який веде спеціально уповноважений орган з питань ліцензування відповідно до ст. 19 Закону. Ведення реєстру здійснюється у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України [131].

Розглядаючи засади ліцензування, варто окремо зупинитися на принципі доцільності ліцензійних процедур у господарській діяльності. Його зміст полягає в тому, що запровадження ліцензування конкретного виду діяльності має бути належно обґрунтованим з огляду на інтереси всіх суб'єктів господарських відносин. Особливо це важливо тоді, коли формується перелік видів діяльності та визначаються умови ліцензування у сфері торгівлі. Теоретико-юридичне й економічне обґрунтування доцільності ліцензування окремого різновиду торговельної діяльності, а також обов'язкове проведення державної експертизи проектів законодавчих та інших нормативних актів із питань ліцензування нових видів підприємництва повинні здійснюватися неодмінно [132, с. 7]. Органи державної влади, які виступають ініціаторами пропозицій про ліцензування нових видів господарської діяльності, зобов'язані подавати докладну аргументацію стосовно потреби державного регулювання окремих видів діяльності через ліцензування та виконувати відповідні підготовчі заходи, зокрема аналізувати регуляторний вплив на конкретний сегмент торгівлі після ухвалення відповідних регуляторних актів [133, с. 32]. Доцільність при цьому має визначатися на науковій основі, яка охоплює та враховує всі особливості провадження торговельної діяльності в певному товарному сегменті, встановлюючи, у чому саме будуть порушені права учасників торговельних операцій і яким критеріям ліцензування це відповідає. Подібний підхід до обов'язкового проведення експертизи закріплено й у Законі України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” [134]. Зокрема, ст. 4 цього Закону відносить принцип доцільності до принципів державної регуляторної політики, розуміючи під ним обґрунтовану необхідність державного регулювання господарських відносин задля розв'язання наявної проблеми [84, с. 51]. Водночас регуляторна політика у сфері ліцензування господарської діяльності та регуляторна політика загалом охоплюють не лише визначення наслідків обмеження діяльності суб'єктів господарювання — вони охоплюють увесь процес: від підготовки проекту відповідних рішень до аналізу результатів їх упровадження [135].

Крім того, законодавство про ліцензування окремих видів господарської діяльності повинно забезпечувати рівні умови конкурентної боротьби для всіх суб'єктів господарювання та контроль за неправомірним обмеженням торговельної діяльності. У такому разі заходи, спрямовані на посилення конкуренції серед підприємців у торговельній діяльності, що підлягає ліцензуванню, мають вживати не лише органи ліцензування, а й усі органи державної влади, зокрема антимонопольний орган. Саме тому Закон про ліцензування передбачає: якщо надати ліцензію кожному заявнику неможливо, зокрема через фактичну неможливість видати відповідну ліцензію, орган ліцензування має провести конкурс між заявниками. При цьому в конкурсі повинні брати участь усі зацікавлені суб'єкти господарювання, спроможні виконати ліцензійні умови відповідного виду діяльності.

Поряд із названими вище принципами права щодо ліцензування окремих видів господарської діяльності, на нашу думку, слід закріпити ще один принцип: єдиним документом дозвільного характеру на право займатися певними видами господарської діяльності є ліцензія. На сьогодні порушенням норм Закону про ліцензування є вимога отримувати дозволи на реалізацію та продаж в Україні радіоелектронних засобів і радіовипромінювальних пристроїв згідно з наказом Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 3.04.2001 р. № 57 [136]. Водночас цей наказ містить положення, за яким отримання дозволу на реалізацію та продаж не звільняє від обов'язку одержати ліцензію у встановленому порядку, якщо така вимога є в чинному законодавстві. При цьому зовсім незрозумілою виглядає позиція Держпідприємництва України, яке вказало на необхідність отримання дозволу на право провадження торговельної діяльності цими товарами [137].

На думку дисертанта, розглянуті принципи слід визначити як принципи права щодо процедур ліцензування господарської діяльності, а саме:

дотримання законності під час здійснення процедур ліцензування;
захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, охорона навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;
встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;
встановлення єдиного переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню;
гласність та відкритість процедур ліцензування;
доцільність ліцензування певного виду господарської діяльності;
неможливість використання ліцензування для обмеження конкуренції;
визначення ліцензії як єдиного документа дозвільного характеру на здійснення господарської діяльності певного виду.

Що ж до принципів, закріплених у законах, які встановлюють особливості ліцензування окремих видів господарської діяльності або особливості правового регулювання здійснення господарської діяльності певного виду, то вони мають відповідати запропонованим принципам права. Інші нормативно-правові акти, у тому числі закони, що визначають особливості правового регулювання окремих видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, повинні містити посилання на ст. 3 Закону про ліцензування. В окремих випадках, коли згідно зі ст. 2 Закону про ліцензування передбачені особливості ліцензування в окремих сферах господарської діяльності, норми цих законів концептуально мають відповідати запропонованим принципам, виходячи з того, що ліцензування є одним із методів державного регулювання ринку — єдиною системою оцінки умов, змісту та результатів господарської діяльності.

1.3. Поняття та значення торговельної діяльності як об’єкта ліцензування

Досліджуючи питання ліцензування торговельної діяльності, варто враховувати, що цей метод адміністративно-правового регулювання в Україні не відзначається повнотою та чіткістю [145, с. 34; 146, с. 26, 28]. Потреба у ґрунтовному аналізі ліцензування торговельної діяльності як різновиду публічно-правового регулювання зумовлена тим, що коло учасників торговельних відносин є невизначеним, а отже, окремі види торгівлі вимагають додаткового контролю (приміром, торгівля тютюновими та алкогольними виробами) [147, с. 1, 6].

З’ясовуючи сутність торгівлі у контексті ліцензійних відносин, зауважимо, що торгівля — категорія доволі об’ємна. Частина дослідників трактує поняття “торгівля” надзвичайно широко, охоплюючи ним не лише перехід права власності на товари, а й галузь господарства та економічної діяльності, об’єктом якої виступає товарообмін, купівля-продаж товарів, а також обслуговування покупців під час продажу товарів, їх доставка, зберігання та підготовка до реалізації [148, с. 103; 149, с. 759]. У вужчому розумінні “торгівля” означає придбання товарів та їх подальший перепродаж без внесення до них суттєвих матеріальних змін [150, с. 5; 65, с. 1103]. Вузьке значення поняття “торгівля” включає обіг засобів виробництва та предметів особистого споживання з поділом на торгівлю внутрішню, тобто в межах однієї держави, та торгівлю зовнішню — обіг товарів між державами за участю суб’єктів підприємництва [151, с. 371]. Розкриваючи зміст внутрішньої торгівлі, зазначимо, що нею є сукупність операцій, здійснюваних у межах однієї держави, яка полягає у купівлі товарів у виробника та їх продажу задля надання матеріальних благ споживачам у такому вигляді, в такий час і в такому місці, що відповідають їхнім потребам [150, с. 6-7]. Водночас поняття “внутрішня торгівля” у чинному законодавстві України не закріплене. Воно міститься в акті ненормативного характеру — листі Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, де зазначено, що внутрішня торгівля — це сфера підприємницької діяльності з реалізації товарної продукції на внутрішньому ринку держави суб’єктами господарювання всіх форм власності, яка охоплює обіг засобів виробництва і споживчих товарів та включає оптову торгівлю, посередництво і роздрібну торгівлю [152].

Отже, торгівля — це один із видів господарської діяльності, одна з форм обміну продуктами праці та послугами, що передбачає виконання посередницьких функцій між виробниками і споживачами продукції та пов’язані з цим послуги [153, с. 13]. Напрямом правового впливу у сфері торговельної діяльності є унормування діяльності суб’єкта торговельної діяльності щодо організації обігу товарів від виробника до споживача з метою отримання прибутку [154, с. 35]. Втім, за правовим режимом провадження торговельна діяльність може здійснюватися на різних засадах, і особливого значення набуває аналіз тієї торговельної діяльності, для провадження якої необхідно отримати ліцензію у встановленому порядку.

Уперше на законодавчому рівні поняття “торгівля” було закріплене в Законі про ліцензування. До ухвалення цього Закону зазначене поняття трактувалося в нормативних актах неоднаково або ж розглядалося стосовно окремого виду діяльності. О. Покрещук, досліджуючи розвиток торговельних відносин, встановив, що приблизно понад 1700 різних за ієрархічним значенням документів використовували термін “торгівля”, у тому числі близько 50 законодавчих актів [155, с. 66]. Зокрема, термін “торгівля” закріплено в законах України “Про оподаткування прибутку підприємств” [156], “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [157], “Про лікарські засоби” [158] та деяких інших нормативних актах, зокрема в Указі Президента України “Про державне регулювання відносин у сфері торгівлі” від 11.07.1995 р. [33], у Порядку провадження торговельної діяльності та правилах торговельного обслуговування населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. [34], наказі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України “Про затвердження Правил роздрібної торгівлі тютюновими виробами” від 24.07.2002 р. № 218 [159] та ін.

Так, ст. 1 Закону про ліцензування визначає, що торгівля– це будь-які операції, що здійснюються за договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на товари. Закріплене у Законі про ліцензування поняття “торгівля” має розглядатися саме з точки зору ліцензування у сфері торговельної діяльності, але водночас ця дефініція може розглядатись і в широкому розумінні, що поширюється на торговельну діяльність в цілому. Поняття “торгівля” в цьому випадку охоплює і купівлю-продаж, яку здійснюють фізичні та юридичні особи незалежно від правого статусу, в тому числі не суб’єкти господарювання, і торговельну діяльність, яка здійснюється суб’єктами господарювання, що має на меті отримання прибутку [160; 161]. Тому слід констатувати, що за суб’єктним складом учасниками торговельної діяльності, яка має здійснюватися за умови отримання ліцензії, є фізичні особи - підприємці та юридичні особи незалежно від форми власності та мети діяльності, що здійснюють господарську діяльність [162].

Аналізуючи поняття “торгівля”, яке закріплено у Законі про ліцензування, ми визначаємо, що ключовим моментом торговельної діяльності є перехід права власності на товари від одних суб’єктів до інших. Але слід звернути увагу на один певний аспект цього визначення. Так, до договорів, які опосередковують перехід права власності на товар (продукцію), відповідно до Закону про ліцензування необхідно віднести також договори дарування, безповоротної фінансової допомоги, позики та інші договори, хоча за своєю правовою природою є безоплатними [163, с. 31]. Звичайно, у цьому випадку зрозумілою є позиція законодавця, коли в окремих випадках для безоплатних договорів встановлено загальні правила, і серед них поширення на відносини ліцензування загального правового режиму незалежно від оплатності договору. [164, с. 48]. При цьому допустимою є передача торговцем товарів у власність, наприклад, споживачеві в сфері роздрібної торгівлі на безоплатній основі, але з точки зору ліцензування це не має вирішального значення [165, с. 26], проте це не завжди випливає з аналізу законодавства, що регламентує перехід майна у власність [166]. Так, Держпідприємництво України аналізуючи діяльність благодійних організацій вказує, що відповідно до ст. 16 Закону України “Про благодійництво та благодійні організації” від 16.09.1997 р. [167] здійснення благодійними організаціями благодійної діяльності у вигляді надання конкретних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законодавством України порядку [168]. Проте щодо передачі майна, то це чітко не закріплено Законом України “Про благодійництво та благодійні організації”, але це цілком зрозуміло виходячи з мети діяльності благодійних організацій.

При цьому слід вказати, що з точки зору приватноправового регулювання торговельної діяльності безоплатна передача товарів не вважається торговельною діяльністю, але з точки зору ліцензування це не має жодного значення. Ліцензію має набути підприємець який відчужує товар, обіг якого підлягає ліцензуванню незалежно від його оплатності. Саме це є проявом публічно-правового регулювання торговельної діяльності. Тому потрібно передбачити у Законі про ліцензування, що у разі відчуження товару, обіг якого підлягає ліцензуванню, ліцензію на право провадження певного напряму торговельної діяльності мають отримати торговці незалежно від того, чи одержать вони кошти за відчужений товар чи ні, але чітко визначити виключення з цього правила, за їх наявності.

Поряд із загальним режимом ліцензування у сфері торговельної діяльності особливе значення має встановлення спеціальних вимог щодо обігу окремих товарів у межах спеціального правового режиму [169, с. 10-11]. Так, Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30.10.1996 р.визначає, що торгівля цінними паперами - це здійснення цивільно-правових угод з цінними паперами, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність) або від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім випадків, передбачених законодавством [170]. Цей Закон встановлює спеціальні правила, що унормовують поведінку посередника – торговця цінними паперами, який діє не лише на підставі договорів, які передбачають перехід права власності на цінні папери, а також договорів комісії та доручення, які фактично є договорами щодо надання послуг у сфері торгівлі цінними паперами (посередницька діяльність). Саме з метою врегулювання особливостей ліцензування обігу цінних паперів у законодавстві передбачено випадки, коли окремі торговельні операції не належать до торговельної діяльності, що підлягає ліцензуванню. Наприклад, не потребують отримання ліцензії операції щодо розміщення емітентом власних цінних паперів, дарування та успадкування цінних паперів, операції, які не потребують участі торговця цінними паперами у випадках, прямо передбачених законодавством України [171]. Хоча навіть у разі прийняття актів законодавства фахівці вказують на необхідність уточнення окремих положень щодо ліцензування у сфері обігу векселів в спеціальному законі [172, с. 21].

Крім того, у нормативно-правових актах, що врегульовують відносини ліцензування, визначається поділ на різновиди торгівлі, наприклад, торгівлю оптову та роздрібну, здійснення якої передбачає встановлення спеціальних вимог щодо суб’єктів, умов провадження, що закріплюються в ліцензійних умовах, які унормовують певний вид торговельної діяльності [173, с. 75-78; 174, с. 14-15]. Чинним законодавством передбачено отримання ліцензії окремо на оптову та роздрібну торгівлю, а ліцензіат має виконати вимоги ліцензійних умов для цього різновиду торговельної діяльності, які є різними щодо технологічних умов, матеріального забезпечення, кваліфікаційних вимог працівників ліцензіатів [175]. Зокрема, ст. 9 Закону про ліцензування передбачає отримання суб’єктами господарювання ліцензій на оптову та роздрібну торгівлю ліками; оптову, роздрібну торгівлю ветеринарними медикаментами і препаратами; оптову, роздрібну торгівлю пестицидами та агрохімікатами, оптову торгівлю насінням тощо. Поділ на види торговельної діяльності, на здійснення яких потребується ліцензія на оптову або роздрібну торгівлю, також міститься в ЦК України та різних підзаконних нормативно-правових актах [176], зокрема в наказі Держпідприємництва України, Міністерства фінансів України від 26.12.2000 р., який визначає, що торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння - будь-які операції, що здійснюються за договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на товари, і включають оптову, роздрібну, комісійну торгівлю, торгівлю прийнятими під заставу та скупленими у населення ювелірними та побутовими виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння [177]. Отже, у законодавстві України, крім загального режиму ліцензування у сфері торговельної діяльності, особливі вимоги передбачені для провадження оптової та роздрібної торгівлі, які закріплюються в ліцензійних умовах окремого виду діяльності.

Законодавче визначення поняття оптової та роздрібної торгівлі закріплено в Законі України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”. Цей Закон визначає, що оптова торгівля – це діяльність по придбанню і відповідному перетворенню товарів для наступної їх реалізації підприємствам роздрібної торгівлі, іншим суб'єктам підприємницької діяльності, а роздрібна торгівля – це діяльність по продажу товарів безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання незалежно від форми розрахунків, у тому числі на розлив у ресторанах, кафе, барах, інших підприємствах громадського харчування [42; 178]. У нормативних актах, які врегульовують відносини ліцензування у сфері торговельної діяльності поняття оптової та роздрібної торгівлі відповідає дефініціям, закріпленим у Законі України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” [179; 180]. Узагальнення цих понять здійснено в листі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 25.02.2002 р., який визначає, що оптова торгівля це - сфера підприємницької діяльності з придбання і відповідного перетворення товарів для наступної їх реалізації підприємствам роздрібної торгівлі, іншим суб'єктам підприємницької діяльності та включає як безпосередні комерційні зв'язки на умовах договорів купівлі-продажу та поставки між підприємствами-виробниками і споживачами, так і зв'язки між ними через торговельних посередників; роздрібна торгівля - сфера підприємницької діяльності з продажу товарів або послуг на основі усного або письмового договорів купівлі-продажу безпосередньо кінцевим споживачам для їх власного некомерційного використання [181]. Дещо ширше визначено коло учасників за договором роздрібної купівлі-продажу Правилами торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, які зазначають, що роздрібна торгівля лікарськими засобами – це діяльність з придбання, зберігання та продажу готових лікарських засобів через аптеку та її структурні підрозділи (у тому числі ліків, виготовлених в умовах аптеки) безпосередньо громадянам для їх особистого споживання, закладам охорони здоров'я (крім аптечних закладів), а також підприємствам, установам та організаціям без права їх подальшого перепродажу [176].

Отже, в окремих випадках важливе значення в ліцензуванні торговельної діяльності має поділ на оптову та роздрібну торговельну діяльність. При цьому, оптова торгівля - це діяльність по придбанню і відповідному перетворенню товарів для наступної їх реалізації підприємствам роздрібної торгівлі або переробки, іншим суб'єктам господарювання, фізичним особам – підприємцям на умовах договорів купівлі-продажу та інших договорів, що передбачають перехід прав власності на товари, у тому числі через торговельних посередників. Роздрібна торгівля - сфера підприємницької діяльності з продажу товарів безпосередньо кінцевим споживачам для їх власного некомерційного використання, а також підприємствам, установам та організаціям без права їх подальшого перепродажу.

Поряд з терміном “торгівля” у науковій літературі та нормативно-правових актах вживається поняття “торговельна діяльність”. При порівняльному аналізі цих дефініцій слід зазначити, що в більшості випадків в науковій літературі вони ототожнюються [153, с. 113-114;146, с. 26]. Наприклад, А.А. Попов не розмежовує понять “торгівля” і “торговельна діяльність”, а застосовує їх як синоніми [71, с. 39-63]. Не розмежовуються ці поняття і в нормативних актах, що регламентують провадження торговельної діяльності [33]. Зокрема, Закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23.03.1996 р. під торговельною діяльністю визначає роздрібну та оптову торгівлю, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток [182]. Слід звернути увагу на вузьке застосування норм цього Закону, що обмежується сферою патентування, але при аналізі понять торгівлі та торговельної діяльності потрібно вказати на їх тотожність у тому, що вони врегульовують відносини щодо переходу права власності на товари за певних умов, а саме - за умови оплати товарів поза касою банків. В більш широкому значені застосовується поняття “торговельна діяльність” Порядком провадження торговельної діяльності та правилами торговельного обслуговування населення, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р., які визначають, що торговельна діяльність провадиться суб'єктами господарювання у сфері роздрібної та оптової торгівлі, а також ресторанного господарства [34]. В цілому ми підтримуємо точку зору, що у відносинах ліцензування суттєвої різниці між категоріями “торгівля” і “торговельна діяльність” не існує, але з юридичної точки зору вбачається більш вірним застосування поняття торговельна діяльність, зокрема у відносинах ліцензування.

Науковці визначають, що торговельна діяльності охоплює товарообіг, купівлю-продаж товарів, їх доставку, зберігання та підготовку до продажу [28, с. 15]. При цьому торговельна діяльність є одним із видів підприємницької діяльності, що здійснюється підприємцями (юридичними та фізичними особами) самостійно, на власний ризик та вільно, якщо державою не встановлені спеціальні обмеження, що торкаються предмета діяльності, її умов, порядку та правил здійснення [146, с. 24]. Фактично ця позиція є домінуючою при розкритті правової природи торгівлі та торговельної діяльності [183, с. 91], і в більшості випадків торговельна діяльність розглядається як особливий вид підприємницької діяльності та визначається як ініціативна самостійна діяльність юридичних осіб та громадян з метою отримання прибутку [184, с. 106]. В.С. Ващенко торговельну діяльність визначає як різновид підприємницької діяльності, ініціативну, самостійну систематичну діяльність юридичних осіб усіх форм власності, громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, не обмежених у правоздатності і дієздатності згідно із законодавством України, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності щодо здійснення договорів купівлі та продажу товарів народного споживання у галузі оптової, роздрібної торгівлі, а також торговельно-виробничій сфері, з метою отримання прибутку, що контролюються в межах, визначених законодавством, державними органами [185, с. 25-26]. Вважаємо за потрібне в цілому погодитися з таким визначенням, але додавши таку ознаку як надання відповідних супутніх послуг.

Тобто торговельна діяльність, що підлягає ліцензуванню, розглядається як різновид господарської діяльності, що здійснюється суб’єктами торговельної діяльності – ліцензіатами (як власниками майна, так і посередниками) з метою отримання прибутку (що не виключає здійснення безоплатного відчуження), у сфері оптової, роздрібної торгівлі та громадського харчування відповідно до принципів ліцензування та ліцензійних умов певного виду.

Відповідно до ст. 9 Закону про ліцензування ліцензуванню підлягають такі види торговельної діяльності: торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами; оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами; оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами (тільки регуляторами росту рослин); заготівля металобрухту кольорових і чорних металів; збирання, заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини (за переліками, які визначаються Кабінетом Міністрів України); оптова торгівля насінням, торгівля піротехнічними засобами тощо. Крім цього, у ст. 2 Закону про ліцензування визначені види господарської діяльності які слід віднести до сфери торговельної діяльності, зокрема обіг алкогольної продукції, тютюнових виробів тощо.

У законодавстві, що діє нині, разом із терміном «торговельна діяльність» використовуються також «реалізація», «поставка», «відчуження», «діяльність, пов'язана з обігом» та низка інших. Усі вони охоплюються поняттям «торговельна діяльність», яке закріплене в Законі про ліцензування, і застосовуються законодавцем під час унормування тієї торговельної діяльності, для провадження якої потрібна ліцензія.

Водночас у кожному конкретному випадку зміст цих термінів різниться — він залежить від особливостей провадження окремого виду чи напряму торговельної діяльності, що підлягає ліцензуванню [71, с. 45]. Приміром, Закон України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», послуговуючись поняттям обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, фактично ототожнює обіг і торгівлю. У розумінні цього Закону поняття «обіг» охоплює практично всю діяльність (зокрема й виробництво, і торгівлю), пов'язану з переходом прав на спирти, алкогольні напої та тютюнові вироби [186, с. 1, 3]. Під обігом продукції тут розуміють рух продукції через перехід права власності на неї — від моменту введення її в обіг і до споживання, використання або вилучення з обігу [187]. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», визначаючи особливості державного регулювання ринку цінних паперів України, в тому числі через ліцензування, під обігом цінних паперів розуміє будь-яку діяльність щодо укладання та виконання договорів з цінними паперами, не пов'язаних з їх випуском (емісією). У постанові Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 р. зазначено, що обіг наркотичних (психотропних) лікарських засобів — це провадження видів діяльності, пов'язаних з розробленням, виробництвом, виготовленням, зберіганням, перевезенням, придбанням, ввезенням на митну територію України, вивезенням за межі її митної території, відпуском, використанням, знищенням наркотичних (психотропних) лікарських засобів [188]. Отже, обіг продукції — це перехід прав власності на товари за договором купівлі-продажу або іншими договорами, а також надання відповідних супутніх послуг третіми особами від моменту введення в обіг і до моменту вилучення з обігу будь-яким способом.

Ще одним поняттям, що охоплюється категорією «торговельна діяльність», є термін «реалізація». У літературі під ним розуміють відпускання продукції та одержання оплати за неї, перетворення майна, товарів або цінних паперів на гроші; воно також не виключає надання супутніх послуг і передбачає виконання певних юридичних дій, безпосередньо не пов'язаних з передачею права власності [189, с. 21]. У Законі України «Про металобрухт» поняття реалізації ототожнюється з договором купівлі-продажу: зокрема, визначено, що купівля та/або реалізація металобрухту — це діяльність, пов'язана із передачею права власності на металобрухт іншому власнику в обмін на еквівалентну суму коштів або боргових зобов'язань [190]. Крім того, термін «реалізація» розглядають як діяльність, пов'язану з передачею права власності на відходи (продукцію) іншому власнику в обмін на еквівалентну суму коштів [191], або як передачу майна у власність іншій особі — як на платній, так і на безоплатній основі [62, с. 92].

Ще одне поняття, охоплене категорією «торговельна діяльність», — це поставка. Поставку товарів розглядають як будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за компенсацію незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатної поставки товарів та операції з передачі майна орендодавцем (лізингодавцем) на баланс орендаря (лізингоотримувача) згідно з договорами фінансової оренди (лізингу) або поставки майна згідно з будь-якими іншими договорами, умови яких передбачають відстрочення оплати та передачу права власності на таке майно не пізніше дати останнього платежу [192].

Законодавство, що унормовує відносини ліцензування, оперує також поняттям збирання — зокрема, щодо брухту і відходів дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння. Під ним розуміють виявлення та накопичення брухту і відходів дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння у місцях їх утворення. Суб'єкти господарювання, які здійснюють відповідну діяльність, мають отримати ліцензію у встановленому порядку, крім господарської діяльності, пов'язаної зі збиранням брухту і відходів дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння власного виробництва [177].

Аналізуючи торговельну діяльність як об'єкт ліцензування, варто звернути увагу на категорію «виробництво», закріплену у ст. 1 Закону про ліцензування. Згідно з нею, виробництво (виготовлення) — це діяльність, пов'язана з випуском продукції, яка включає всі стадії технологічного процесу, а також реалізацію продукції власного виробництва. А.І. Камінка пов'язує торгівлю з категорією «фабрична торгівля», зазначаючи при цьому, що в більшості випадків — це промислова виставка товарів з метою подальшого відчуження без попереднього замовлення [154, с. 36]. З огляду на тему дослідження, розглядаючи поняття «виробництво», слід звернути увагу саме на категорію випуску продукції та реалізації продукції. Випуск та реалізація продукції, на нашу думку, характеризують дві окремі стадії: створення певного товару та його розміщення на певному товарному ринку, що робить товар предметом обігу. У визначення «виготовлення» потрібно внести уточнення, що виготовлення — це насамперед створення певного товару з метою подальшої реалізації. Аналізуючи поняття «виробництво», закріплене у Законі про ліцензування, його слід визначити як діяльність, що охоплює весь технологічний процес щодо створення певного майна, включаючи всі його стадії, з метою подальшого розміщення товару на ринку. Проте при моделюванні відповідної ситуації виникають певні питання: зокрема, переробник давальницької сировини, який виробляє кінцеву продукцію, але не має всіх стадій технологічного процесу, не буде підпадати під ліцензування, так само як і замовник, який надає сировину для переробки. Тому доцільно визначити поняття «виробництво продукції» як процес, що включає будь-які стадії технологічного процесу, і ліцензію має отримати виробник, який готову продукцію випускає на ринок [193, с. 18]. Науковці, які розглядають виробництво товарів окремих видів, зазначають, що виробництво лікарських засобів — це основна господарська діяльність суб'єктів господарювання, спрямована на серійний випуск та збут цих товарів іншим господарюючим суб'єктам або установам охорони здоров'я, яка може включати одну або всі стадії виробничого процесу [11, с. 7].

Отже, торговельною діяльністю потрібно визнати реалізацію товару, який відчужується будь-яким суб'єктом, у тому числі виробником продукції, обіг якого відповідно до законодавства підлягає ліцензуванню.

Розглядаючи процедури ліцензування торговельної діяльності у всіх аспектах, слід звернути увагу, що до суб'єктів, діяльність яких підлягає ліцензуванню, необхідно віднести осіб, які здійснюють посередницькі функції. Так, усе більшого поширення набуває діяльність посередницьких структур, які, не набуваючи права власності на товари, обіг яких підлягає ліцензуванню, виступають учасниками торговельного обігу на засадах здійснення посередницької діяльності, насамперед на підставі договору комісії або договору доручення [194, с. 44]. Зокрема, ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» встановлює, що торговельна діяльність цінними паперами має здійснюватися на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність) або від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім випадків, передбачених законодавством [170]. Щодо ліцензування операцій з іншими товарами у законах України прямої відповіді не міститься. Але, на наш погляд, з точки зору посередницьких операцій маємо виділити три напрями діяльності посередників: види діяльності, що прямо передбачають здійснення посередницьких операцій; види діяльності, у назві яких цих термінів немає, але здійснення яких відповідно до законодавства передбачає участь посередників; види діяльності, посередницькі операції при здійсненні яких можуть мати місце, але прямо законодавством не передбачені [193, с. 18].

При здійсненні торговельних операцій діяльність посередника (зокрема тих суб'єктів, що здійснюють діяльність на підставі договору комісії, доручення, тобто без переходу до посередника права власності на товари) не підпадає під визначення торгівлі, закріплене у Законі про ліцензування. У законодавстві ці питання досить часто лишаються неврегульованими і тому можуть тлумачитися неоднозначно. Наприклад, якщо правочин у сфері торговельної діяльності укладається за участю повіреного, то ліцензію, на перший погляд, має отримати довіритель та особа, яка є контрагентом за певним договором, але не повірений, оскільки він не є стороною договору, що передбачає перехід права власності. Держпідприємництво України в листі від 14.01.2001 р. № 4-47/1526 зазначає, що в будь-якому випадку суб'єкти господарювання, які є сторонами договору доручення, мають отримати ліцензію на провадження торговельної діяльності з товарами, обіг яких підлягає відповідному обмеженню, в іншому випадку договори можуть бути визнані недійсними [195]. Проте фахівці при аналізі відносин щодо ліцензування діяльності повіреного зазначають, що він має виконувати лише певні юридичні дії від імені та за рахунок довірителя та лише опосередковано виступає учасником певного договору та відносин ліцензування [196, с. 17]. Але якщо в провадженні торговельної діяльності певного виду бере участь підприємець, який здійснює посередницькі функції в інтересах будь-кого із учасників відносин, то він повинен мати ліцензію, якщо обіг товару підлягає ліцензуванню. При цьому слід врахувати, що посередник, крім укладення договору, може надавати також супутні послуги та вчиняти інші дії, які відповідно до законодавства підлягають ліцензуванню.

Також актуальним з точки зору ліцензування торговельної діяльності є аналіз торгових операцій, які провадяться за участі комісіонера. Так, у Правилах комісійної торгівлі ювелірними виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння від 27.10.2004 р. № 678 закріплено, що комісійна торгівля ювелірними виробами здійснюється на підставі договору комісії між суб'єктом господарювання, який приймає ювелірні вироби на комісію (далі — комісіонер), і фізичною особою, фізичною особою-підприємцем або юридичною особою, яка здає ювелірні вироби на комісію (далі — комітент) [197]. Але при цьому зазначається, що суб'єкти господарювання, які здійснюють комісійну торгівлю ювелірними виробами, незалежно від форм власності, повинні мати ліцензію на здійснення господарської діяльності з торгівлі виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, проте не зазначено про необхідність комітенту та третім особам мати таку ліцензію, якщо вони є суб'єктами господарювання [198]. При аналізі операцій щодо обігу алкогольної продукції у будь-якому випадку суб'єкту торговельної діяльності необхідно отримати ліцензію на право оптової торгівлі алкогольними напоями [199, с. 53]. При цьому така вимога поширюється на всі операції за договором комісії щодо товарів, обіг яких підлягає ліцензуванню [200]. Зокрема, навіть при здійсненні разової операції сторони мають отримати ліцензію на право обігу певного товару, хоча в окремих випадках така позиція підлягає запереченню фахівцями [201, с. 16-17].

Підбиваючи підсумок аналізу посередницьких операцій, слід виходити з того, що будь-яка посередницька діяльність має здійснюватися суб'єктами торговельної діяльності за умови отримання ліцензії на певний вид торговельної діяльності, якщо обіг даного товару підлягає ліцензуванню незалежно від ступеня участі у здійсненні торгових операцій. Тому вважаємо за необхідне внести доповнення до Закону про ліцензування щодо врегулювання посередницької діяльності, а саме: суб'єкти торговельної діяльності, які виконують посередницькі операції, повинні мати ліцензію на здійснення таких видів діяльності, що підлягають відповідному обмеженню.

Загалом слід погодитися з позицією А.І. Камінки, який навів перелік правочинів, що є торговими за своєю юридичною природою та на який має бути поширено правовий режим торговельних відносин: усі види торгівлі, в тому числі оптової, роздрібної; торгівля виробників певними товарами, обіг на ринку яких передбачає отримання ліцензії; посередницькі операції (комісії, експедиції); банківські та вексельні операції [154, с. 48-49]. Також слід визначити, що цей перелік не є вичерпним. При цьому все більшого значення набувають не загальні правила щодо купівлі та продажу товарів окремих видів (ліків, алкогольної продукції), а спеціальні норми, в тому числі щодо ліцензування, які містять спеціальні вимоги щодо суб'єктів, умов провадження діяльності [202, с. 13]. Крім того, навіть умови купівлі і продажу окремого виду товарів відрізняються, тому мають врегульовуватися нормативними актами, які формують спеціальні правові норми порівняно з нормами загального законодавства, що знаходять своє вираження в особливостях нормативного закріплення у відповідних ліцензійних умовах [71, с. 61]. Насамперед різні вимоги висуваються для торговців, які здійснюють оптову або роздрібну торговельну діяльність алкогольною продукцією, пестицидами та агрохімікатами тощо.

Отже, маємо зазначити, що ліцензуванню підлягає торговельна діяльність за напрямами, встановленими виключно Законом про ліцензування. Торговельною визнається діяльність, яка здійснюється юридичними та фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності (в тому числі виробниками), пов'язана з укладенням договорів, які передбачають перехід права власності на товари, а також пов'язані із цим посередницькі послуги на оплатній основі, якщо інше не передбачено законами України.

Щодо кола безоплатних договорів, то слід зазначити, що ці операції підлягають ліцензуванню, якщо це передбачено законами України. Торговельною також визнається діяльність за участю посередників щодо розміщення товару на певному ринку на умовах договору комісії та інших суміжних договорів щодо товарів, обіг яких підлягає ліцензуванню.

1.4. Становлення і тенденції розвитку законодавства щодо ліцензування торговельної діяльності в Україні

У Радянському Союзі за допомогою ліцензування держава контролювала експортно-імпортні операції з товарами, а також використання валютних ресурсів [24, с. 90].

Коли в Україні розпочалися економічні реформи, покликані запровадити ринкові засади регулювання господарської діяльності, у господарсько-правовій практиці з'явилися правові інститути, властиві ринковій економіці [208]. Вони встановлювали для підприємців додаткові вимоги (обмеження) під час провадження підприємницької діяльності, і серед них — інститут ліцензування.

Головним актом, який регулював підприємницьку діяльність, був Закон України “Про підприємництво”, що містив також положення про ліцензування підприємницької діяльності за її видами [53]. Саме цей Закон заклав підґрунтя для формування інституту ліцензування, який динамічно розвивався, закріплювався та виражався в інших законах і підзаконних нормативно-правових актах, ухвалених відповідними державними органами. У першій редакції Закону України “Про підприємництво” налічувалося 11 видів підприємницької діяльності, що підлягали ліцензуванню, і цей перелік постійно зростав. Розширення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягали ліцензуванню, слід пояснювати розгортанням процесу приватизації державного майна, збільшенням кількості суб'єктів, які провадили підприємницьку діяльність і займали дедалі більший сегмент ринку. Держава, зі свого боку, намагалася впорядкувати перелік видів діяльності, для провадження яких потрібно було отримати ліцензію, але це не завжди мало послідовний та системний характер. Водночас відповідні зміни до Закону України “Про підприємництво” вносилися без визначення чітких критеріїв віднесення певних видів діяльності до таких, що підлягають ліцензуванню, що не відповідало принципам ліцензування [54, с. 27]. Зокрема, у 1993 р. перелік видів діяльності, здійснення яких потребувало ліцензії, збільшився на 23 види [209]. Але крім Закону України “Про підприємництво” додатково види підприємницької діяльності, на провадження яких необхідна була ліцензія, визначив Декрет Кабінету Міністрів України “Про об'єднання державних підприємств зв'язку та запровадження ліцензування деяких видів діяльності в галузі зв'язку” від 21.01.1993 р. № 9-93 [210]. Тому цілком зрозумілим є застереження науковців, що на певному етапі досить складно було визначити повний перелік видів діяльності, що підлягали ліцензуванню [127, с. 3].

Щоб належно врегулювати ліцензування підприємницької діяльності та сформувати єдиний перелік видів підприємницької діяльності, на провадження якої необхідна ліцензія, Законом України “Про внесення доповнень до Закону України “Про підприємництво” від 13.07.1995 р. було встановлено, що визначення видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, в інших законодавчих актах, крім Закону України “Про підприємництво”, не допускається [211]. Ці зміни до зазначеного вище Закону мали на меті упорядкувати перелік видів діяльності, що підлягали ліцензуванню, проте цієї мети на даний період досягнуто не було. Так, того ж року був прийнятий Закон України “Про внесення змін до статті 4 Закону України “Про підприємництво” від 14.12.1995 р., який визначив, що торговельна діяльність у сфері оптової, роздрібної торгівлі та громадського харчування щодо реалізації продовольчих і непродовольчих товарів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів має здійснюватися за наявності ліцензії [212]. Але вже 19.12.1995 р. був прийнятий Закон України “Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами”, який передбачав, що роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами має здійснюватись за умови наявності патенту. Фактично така вимога суперечила ст. 3 Закону України “Про підприємництво”, оскільки вимагалося отримання патенту як документу дозвільного характеру, а не ліцензії. Таким чином, створювалася дозвільна система, яка передбачала існування крім ліцензії інших документів дозвільного характеру, в даному випадку патенту, на право провадження торговельної діяльності, що порушувало висхідні положення ліцензування торговельної діяльності.

Ліцензування підприємницької діяльності, крім Закону України “Про підприємництво”, регулювалося цілою низкою нормативних актів підзаконного характеру, у тому числі відомчих. Загальні умови ліцензування торговельної діяльності визначались актами Кабінету Міністрів України, на який покладалися завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері ліцензування. Зокрема, на виконання положень Закону України “Про підприємництво” щодо ліцензування підприємницької діяльності Рада Міністрів УРСР постановою затвердила Положення про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності та про розмір плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємництва, яке містило загальну регламентацію порядку видачі ліцензій [213]. Проте це Положення мало ряд недоліків, а саме: повторювалися законодавчі положення та відповідні норми мали описовий характер; не було визначено чіткого механізму щодо порядку розгляду документів, які надавалися підприємцями; позасудового порядку вирішення спорів між підприємцями і органами ліцензування; а також відповідальності підприємців за порушення законодавства про ліцензування. Водночас орган, що видавав ліцензію, визначав необхідність погодження питання про її видачу з іншими державними органами, у функції яких входить нагляд за додержанням установлених правил при здійсненні відповідних видів діяльності. У це Положення вносилися зміни та доповнення, які в основному змінювали перелік видів діяльності, що підлягали ліцензуванню, але не усували недоліків та прогалин правового регулювання процедур ліцензування.

У подальшому Кабінет Міністрів України прийняв кілька постанов, що більш повно регламентували відносини ліцензування, зокрема у сфері торговельної діяльності. Так, у Положенні про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.05.1994 р. № 316, було сформовано більш досконалий механізм правового регулювання процедури ліцензування, зокрема, визначалась більш детальна регламентація порядку видачі ліцензій [214]. Наприклад, встановлено, що ліцензія видається за заявою суб'єкта підприємницької діяльності, до якої додаються: підприємцем-громадянином - копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності; підприємцем-юридичною особою - копії засновницьких документів. Водночас було визначено, що з урахуванням специфіки конкретного виду діяльності міністерствами, відомствами, що видають ліцензії, за погодженням з Міністерством економіки України може передбачатись подання інших документів, необхідних для одержання ліцензії. Перелік цих документів міг бути доповнений Міністерством зовнішніх економічних зв'язків України за погодженням з Ліцензійною палатою. При цьому надання органам виконавчої влади права доповнювати перелік документів та, відповідно, висувати додаткові вимоги до підприємців слід розглядати як негативне явище, яке виражалося в можливості висувати до ліцензіатів додаткові вимоги, у тому числі ті, що не закріплювалися чинними законами України та актами Уряду станом на 1994-1996 роки. Також Положення про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності встановлювало спеціальні правила щодо видачі ліцензії на здійснення торговельної діяльності. Так, рішення про видачу ліцензії або відмова у її видачі приймалися в термін не пізніше 30 днів з дня одержання заяви та необхідних документів, а на торговельну діяльність у сфері оптової торгівлі продовольчими і непродовольчими товарами, торговельну діяльність у сфері роздрібної торгівлі та громадського харчування щодо реалізації продовольчих і непродовольчих товарів - не пізніше 15 днів. Отже, Положення передбачало диференціацію строків видачі ліцензій на право зайняття торговельною діяльністю, що враховувало особливості провадження торговельної діяльності та характер вимог, що висувалися при отриманні ліцензії на цей вид діяльності. Також враховувалося, що видача ліцензій на провадження певних видів торговельної діяльності не потребує тривалих перевірок спроможності підприємців виконати встановлені вимоги, а необхідні документи подавалися разом із заявою про видачу ліцензій, що слід розглядати як позитивне явище. Проте певним недоліком законодавства цього періоду була можливість встановлювати плату за видачу ліцензії спеціальним нормативним актом, хоча не було визначено який це має бути нормативний акт та який орган повинен його приймати.

Наступним значним кроком розвитку відносин ліцензування було прийняття Концепції розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.1996 р. № 1164. У Концепції закріплювались критерії ліцензування підприємницької діяльності та містилась вимога щодо державної експертизи проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань ліцензування, а в разі ліцензування нових видів підприємницької діяльності передбачалося обов’язкове проведення експертизи. У подальшому з метою узагальнення практики застосування актів законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення; методичного керівництва роботою, пов'язаною з ліцензуванням, координації роботи органів, що видають відповідні ліцензії; ведення єдиного ліцензійного реєстру; контролю за виконанням суб'єктами підприємницької діяльності вимог нормативних актів щодо здійснення видів підприємницької діяльності, які ліцензуються, при Міністерстві економіки України була створена Ліцензійна палата [215]. Ліцензійна палата мала статус органу державної виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики щодо ліцензування підприємницької діяльності та підвідомчий Міністерству економіки України [216]. Надалі з метою підвищення ролі ліцензування підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України “Про Ліцензійну палату України” від 7.02.1997 р. № 104/97 Ліцензійна палата була виведена з підпорядкування Міністерства економіки України та отримала статус центрального органу виконавчої влади з підпорядкуванням Державному комітету України з питань розвитку підприємництва [217].

Також слід врахувати, що опосередковано відносини ліцензування в сфері торговельної діяльності врегульовувались законодавством, що визначало загальні засади здійснення торговельної діяльності. Зокрема, це Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994 р. [157], Закон України “Про лікарські засоби” від 4.04.1996 р. [158] та інші закони, які містили окремі положення щодо ліцензування торговельної діяльності або певні вимоги щодо процедур ліцензування. Крім вже згаданих нормативних актів, ліцензування торговельної діяльності унормовувалося указами Президента України “Про невідкладні заходи щодо додержання вимог законодавства у сфері торгівлі та посилення боротьби зі спекуляцією” від 18.06.1994 р. № 318/94 [218], постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про сертифікат на право провадження торговельної діяльності” від 10.08.1995 р. № 628 та іншими нормативними актами [219; 220].

Таким чином, в період 1991-1997 років в Україні було в цілому створено систему законодавства, що врегульовувало відносини ліцензування у сфері торговельної діяльності, завданням якої була уніфікація процедур ліцензування та захист прав підприємців і держави. Проте, на думку фахівців, до 1997 р. сфера ліцензування складалася хаотично і мала єдину тенденцію – постійно розширюватись. При цьому відносини ліцензування певних видів господарської діяльності врегульовувалися близько 200 нормативними актами різної юридичної сили [221, с. 22], що часто суперечили один одному.

Отже, слід зробити висновок, що в цей період не були створені єдині засади щодо ліцензування торговельної діяльності в Україні, що виражалося:

по-перше, у постійних і безсистемних змінах переліків видів діяльності, які підлягали ліцензуванню;
по-друге, у створенні спеціального режиму ліцензування обігу окремих видів товарів (насамперед, алкогольною продукцією та тютюновими виробами);
по-третє, ліцензуванню підлягали не торговельна діяльність певними товарами, а окремі напрями торговельної діяльності (оптова, роздрібна торговельна діяльність продовольчими та непродовольчими товарами), що не відповідає критеріям та принципам ліцензування, які розглядалися вище;
по-четверте, передбачалось отримання різних документів дозвільного характеру (сертифікат, патент, спеціальний дозвіл, ліцензія).

Наступний етап розвитку законодавства України щодо ліцензування торговельної діяльності почався з другої половини 1997 року. Так, у редакції Закону України “Про підприємництво” від 23.12.1997 р. перелік видів діяльності, на здійснення яких необхідна ліцензія, був скорочений і нараховував 44 види діяльності [222]. Внесення відповідних змін до Закону України “Про підприємництво” мало наслідком певне упорядкування системи ліцензування в цілому, оскільки в попередній період, за підрахунком фахівців, підлягали обмеженню 212 видів підприємницької діяльності та майже 1500 видів робіт [86, с. 5]. Відповідно до Закону від 23.12.1997 р. не потрібно було отримувати ліцензію на провадження торговельної діяльності у сфері оптової, роздрібної торгівлі та громадського харчування щодо реалізації продовольчих та непродовольчих товарів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів; збирання, переробки твердих і рідких відходів виробництва, що містять дорогоцінні метали й дорогоцінне каміння, та їх брухту; діяльності, пов’язаної з реалізацією транспортних засобів, які підлягають реєстрації та обліку в органах внутрішніх справ, що було необхідним у попередній період.

Внесення змін до Закону України “Про підприємництво” знайшло своє відображення в подальшому нормативно-правовому удосконаленні процедур ліцензування. Зокрема, це мало наслідком прийняття Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльності, яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів України “Про порядок ліцензування підприємницької діяльності” від 3.07.1998 р. № 1020 [223]. Положення закріплювало перелік органів, що видавали ліцензію на окремі види підприємницької діяльності, та визначало загальні засади щодо всіх стадій процедур ліцензування. Але його прийняття в цілому не вплинуло на загальні проблеми ліцензування у сфері торговельної діяльності, оскільки залишалися законодавчі основи, що мали суттєві прогалини, і органи виконавчої влади в своїй діяльності керувалися підзаконними актами, які містили додаткові вимоги щодо підприємців. По-перше не були чітко регламентовані процедури ліцензування, насамперед порядок визначення розміру плати за видачу ліцензії та порядок її сплати, по-друге не визначено вичерпного переліку документів, які подаються органу ліцензування, а відповідний перелік визначався власне органом ліцензування. Також відповідно до зазначеного Положення строк видачі ліцензії був єдиним для всіх видів діяльності, на відміну від попереднього періоду, коли строк, протягом якого мала бути видана ліцензія на право здійснення торговельної діяльності, був скорочений вдвічі порівняно із загальними процедурами. Ще одним з недоліків Положення, який був усунутий в наступний період, була відсутність розмежування компетенції різних органів державної влади щодо процедур ліцензування.

Намагання сформувати цілісну систему законодавства щодо ліцензування підприємницької діяльності не мало належного результату. Тому, крім Ліцензійної палати відповідно до Указу Президента України “Про Положення про Державний комітет України з питань розвитку підприємництва” від 30.10.1997 р. № 1206/97 [224] був утворений Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, що мав статус центрального органу виконавчої влади, який мав забезпечувати формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва. Зокрема, на Комітет були покладені завдання щодо узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності, підготовки пропозицій, спрямованих на його вдосконалення, та усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод на шляху розвитку підприємництва, в тому числі у сфері ліцензування. Проте його діяльність не призвела до бажаного результату, оскільки досить часто законодавчі акти не завжди чітко встановлювали певні вимоги до підприємців у відносинах ліцензування.

Намагання зменшити тиск на підприємців здійснювалися постійно, але фактично це зводилось до прийняття окремих нормативних актів, положення яких не завжди втілювались у правозастосовчу діяльність державних органів. Зокрема, однією зі спроб зменшити тиск на підприємців було прийняття Указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23.07.1998 р., який врегульовував порядок здійснення контролюючими органами перевірок суб’єктів підприємницької діяльності [25]. Проте недоліком цього Указу була наявність положень щодо необхідності отримання ліцензій або інших дозволів, які передбачені законодавством. З одного боку, Указ обмежив надмірне втручання контролюючих органів у діяльність суб’єктів підприємництва, а з іншого – не виключав можливості вимагати від підприємців, отримання інших, окрім ліцензій, документів дозвільного характеру. Водночас Указ містив заборону органам державної влади ставити умовою видачі ліцензії або іншого документа дозвільного характеру внесення грошових сум на користь будь-яких бюджетних або позабюджетних фондів, інших осіб. На момент прийняття Указу це мало суттєве значення. Так, практики зазначають, що мали місце випадки, коли підприємства при отриманні ліцензії сплачували в цілому до 10 тис. грн. на рахунки органів ліцензування або створених ними структур у вигляді благодійної допомоги або плати за надання консультаційних послуг, при вартості самих послуг щодо видачі ліцензії близько 350 грн. [226, с. 5].

У подальшому Президент України Указом “Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності” від 20.05.1999 р. № 539/99 визначив, що єдиним документом дозвільного характеру на здійснення окремих видів підприємницької діяльності має бути ліцензія, і це було значним позитивом у розвитку відносин ліцензування. Цей Указ мав на меті унеможливити практику отримання будь-яких документів дозвільного характеру крім ліцензії, проте в подальшому як у законодавчих, так і підзаконних нормативних актах було передбачено отримання дозволів або спеціальних дозволів. Слід констатувати, що вимога Указу не виконувалась і фактично в державі діяла система обмеження підприємницької діяльності шляхом видачі різних видів документів дозвільного характеру.

Також до актів загального характеру, що опосередковано врегульовували відносини ліцензування, можна віднести Концепцію розвитку внутрішньої торгівлі України, яка була схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.1997 р. [3] Відповідно до Концепції перед державними органами ставилось завдання щодо подальшого удосконалення процедур ліцензування з метою спрощення порядку одержання документів дозвільного характеру, при цьому єдиним документом дозвільного характеру, який надавав право на провадження торговельної діяльності, визначалася ліцензія.

До набрання чинності Законом про ліцензування система ліцензування у підприємницькій сфері регулювалася близько 150 основними нормативно-правовими актами — кодексами, законами України, указами Президента України, постановами уряду, актами міністерств і відомств [227, с. 53]. Як зауважує А. Ластовецький, станом на 1.06.2000 р. (коли було ухвалено Закон про ліцензування) різні державні органи видали 2270 документів, що безпосередньо стосувалися ліцензування господарської діяльності. З-поміж них — 79 законів, 204 постанови Уряду, а решта — нормативно-правові акти міністерств і відомств [228, с. 18]. Такий великий масив нормативних актів, які врегульовували ліцензування окремих видів господарської діяльності, природно, вимагав уніфікації та систематизації. Приміром, із 1995 р. особливості ліцензування обігу алкогольної продукції визначалися різними нормативними актами, що містили відмінні підходи до ліцензування обігу цього товару. Фахівці при цьому наголошували, що система ліцензування створювала чималі перешкоди для підприємницької діяльності, зокрема це проявлялося у дозвільному характері видачі ліцензії, значній кількості процедур, установлених спеціальними законами, диференціації плати за видачу ліцензії, фіскальному характері такої плати, недостатньому захисті прав підприємців [110, с. 12-13]. До моменту ухвалення Закону про ліцензування ліцензування окремих видів підприємницької діяльності внормовувалося окремими законодавчими актами, які не мали між собою методологічної та концептуальної єдності, що є істотною вадою формування єдиної системи ліцензування певних видів господарської діяльності.

Отже, у період 1997-2000 років було створено законодавчу основу для належного функціонування інституту ліцензування, однак недоліками цієї системи були:

брак єдиного законодавчого акта, який містив би норми, що регламентували порядок видачі ліцензій та перелік видів діяльності, для провадження яких потрібно було отримати ліцензію;
безсистемні зміни переліку видів діяльності, що підлягали ліцензуванню;
можливість державних органів вимагати інших документів дозвільного характеру на право провадження торговельної діяльності (про що йшлося вище);
наявність спеціальних актів законодавства, що врегульовували ліцензування окремих видів торговельної діяльності;
непрозорість визначення розміру плати за видачу ліцензії та фіскальний характер цієї плати;
можливість отримання державними органами коштів, не передбачених законодавством про ліцензування, зокрема певних добровільних внесків.

Ухвалення Закону про ліцензування було зумовлене потребою забезпечити правовий захист діяльності суб’єктів господарювання, законодавчо внормувати діяльність державних органів під час процедур ліцензування та систематизувати правові норми, що регламентують відносини ліцензування. Закон про ліцензування визначив види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановив особливості державного контролю, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Інші нормативні акти мають відповідати вимогам Закону про ліцензування. Так, Закон України “Про електроенергетику” [39] встановлює особливості господарювання у сфері електроенергетики та має особливості щодо ліцензування у цій сфері, про що є застереження в ст. 2 Закону про ліцензування, проте відповідає єдиним методологічним засадам здійснення процедур ліцензування [95, с. 11]. Закон України “Про пестициди і агрохімікати” закріплює особливості обігу вказаної продукції, але при ліцензуванні її обігу пріоритет мають норми Закону про ліцензування. Такий самий висновок випливає з аналізу норм Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, який визначає засади державного регулювання ринку цінних паперів, із застереженням щодо ст. 17 цього Закону, яка передбачає можливість делегувати саморегулівним організаціям повноваження щодо видачі ліцензій особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку [170].

Отже, на цьому етапі розвитку формування єдиного законодавчого масиву щодо ліцензування господарської діяльності за її видами загалом є завершеним, а інші законодавчі акти відповідають (мають відповідати) положенням Закону про ліцензування. Водночас відповідна єдність нормативного регулювання відносин ліцензування забезпечується також реалізацією положень Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, який встановлює особливі вимоги до ухвалення нормативних актів у сфері господарської діяльності з метою зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності [134].

На виконання вимог Закону про ліцензування відповідні суб’єкти нормотворення ухвалили акти, що внормовують відносини у сфері ліцензування торговельної діяльності. Зокрема, Президент України з метою врегулювання відносин ліцензування певного виду торговельної діяльності видав Указ “Про посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, забезпечення захисту життя і здоров’я громадян” від 3.03.2004 р. 266/2004, який покладає на відповідні державні органи обов’язок здійснювати додаткові заходи контролю щодо ліцензування у цій сфері [56]. Іншим Указом Президента України “Про лібералізацію підприємницької діяльності та державну підтримку підприємництва” на Кабінет Міністрів України покладається обов’язок підготувати законопроект про внесення змін до Закону про ліцензування щодо зменшення кількості видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню [229]. Кабінет Міністрів України ухвалив значну кількість нормативних актів, які врегульовують відносини у сфері торговельної діяльності. Зокрема, Урядом визначено органи, які набули повноваження видавати ліцензії, а також здійснювати перевірки щодо дотримання ліцензійних умов [125]. Подальше нормативне забезпечення врегулювання процедур ліцензування відбулося через закріплений перелік документів, які мають надати суб’єкти господарювання уповноваженим органам виконавчої влади для отримання ліцензії [126]. Іншою постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру” від 8.11.2000 р. № 1658 визначено порядок ведення Єдиного ліцензійного реєстру, що містить відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування, який веде спеціально уповноважений орган з питань ліцензування відповідно до ст. 19 Закону про ліцензування [131]. Серед інших нормативних актів Кабінету Міністрів України виділимо постанови “Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності” від 20.11.2000 р. № 1719 [230], “Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу” від 29.11.2000 р. № 1755 [231]. Ухвалення значної кількості підзаконних нормативних актів Урядом України зумовлено необхідністю сформувати, на виконання вимог Закону про ліцензування, правовий механізм, який чітко та прозоро регламентував би відносини ліцензування.

Внормування відносин ліцензування у сфері торговельної діяльності здійснюється також актами Держпідприємництва України [232]. Нормотворча діяльність цього державного органу має вирішальне значення для регулювання процедур ліцензування у сфері торговельної діяльності, і особливе місце серед них посідають ліцензійні умови щодо провадження певного виду діяльності, а також нормативні акти, що регламентують порядок здійснення перевірок ліцензіатів, тощо [233]. При цьому саме на Держпідприємництво України покладається обов’язок забезпечення уніфікації правового регулювання процедур ліцензування, які здійснюються відповідно до законів України, указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України. Наприклад, до актів, що регламентують загальні питання ліцензування, слід віднести наказ Держпідприємництва України від 4.12.2000 р. № 67, яким була затверджена Інструкція про порядок заповнення бланка ліцензії єдиного зразка [234]. До актів, що внормовують певний напрям процедур ліцензування, слід віднести, наприклад, Ліцензійні умови провадження діяльності із здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами [121], які прямо зобов’язують суб’єктів господарювання виконувати законодавчі вимоги, закріплені у законах України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про відходи”, “Про пестициди і агрохімікати”, “Про екологічну експертизу”.

Безпосереднє виконання вимог Закону про ліцензування покладено на органи ліцензування, перелік яких визначає Кабінет Міністрів України. Так, на виконання вимог Указу Президента України “Про посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, забезпечення захисту життя і здоров'я громадян” Державною податковою адміністрацією України був ухвалений наказ від 24.03.2004 р. № 160, який передбачив вжиття додаткових заходів контролю за обігом спирту, що є об’єктом ліцензування [235]. Відповідний орган ліцензування було створено на виконання Указу Президента України “Про посилення державного контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів” від 11.07.2001 р. № 510/2001 [236]. Кабінет Міністрів України постановою “Про заходи щодо посилення державного контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів та справлянням акцизного збору” від 7.08.2001 р. № 940 передбачив створення спеціального органу ліцензування у сфері виробництва та торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами [237].

Держпідприємництвом України разом з органами ліцензування станом на 1.06.2002 р. розроблено, затверджено та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 47 видів ліцензійних умов [95, с. 12-14]. З них 13 видів ліцензійних умов, затверджених відповідними органами, регламентують ліцензування певних видів торговельної діяльності [238; 239; 240; 241; 177], тощо. Загалом, за підрахунками фахівців, станом на лютий 2003 р. з моменту набрання чинності Закону про ліцензування було ухвалено 2146 нормативно-правових актів, що врегульовують відносини ліцензування [228, с. 19].

Отже, після набуття чинності Законом про ліцензування загалом було завершено створення інституту законодавства щодо ліцензування господарської діяльності, складовою якого є ліцензування торговельної діяльності, що формується на єдиних методологічних засадах, єдиних принципах права. Проте, на думку підприємців, у системі ліцензування ще наявні недоліки, хоч їх кількість поступово зменшується [242, с. 36]. Зокрема, у 2002 р. 35% підприємств вказали на ліцензування як значну перешкоду у провадженні підприємницької діяльності, а у 2000 р. цей показник становив 42% [15, с. 79]. Цей факт свідчить про поступовий позитивний характер змін у сфері ліцензування та про відповідність процедур ліцензування інтересам усіх суб’єктів господарювання та публічним інтересам громадянського суспільства.

Звісно, після ухвалення Закону про ліцензування розвиток законодавства України щодо ліцензування продовжується, але природа цих змін має зовсім інший характер. Так, на момент ухвалення Закону про ліцензування у ст. 9 було закріплено 60 видів діяльності, на здійснення яких була необхідна ліцензія. За шість місяців дії Закону про ліцензування до нього були внесені ряд змін, зокрема, з-під його дії виведено ліцензування обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Але в цьому випадку йдеться про встановлення для певного виду торговельної діяльності особливого режиму ліцензування, який до внесення змін унормовувався на загальних засадах.

На сьогодні розвиток законодавства України про ліцензування певних видів торговельної діяльності не уповільнився, але, на наш погляд, він має зовсім інший якісний рівень. Зокрема, як свідчать законодавчі ініціативи у Верховній Раді України, насамперед це стосується зміни переліку видів діяльності, що потребують ліцензування [243, с. 21]. Так, Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 16.12.2004 р. розширено перелік видів діяльності, на провадження яких необхідна ліцензія, зокрема щодо діяльності, яка пов'язана з торгівлею піротехнічними засобами [244]. На розгляді парламенту перебувають законопроекти, якими пропонується істотно доповнити відповідний перелік, наведений у Законі про ліцензування [245, с. 27-30]. З іншого боку, пропонується скасувати ліцензування торгівлі зброєю військового призначення, залишивши тільки ліцензування виробництва, ремонту й торгівлі зброєю невійськового призначення [246, с. 54], що було реалізовано шляхом внесення змін до Закону про ліцензування, проте окремо передбачивши реалізацію, утилізацію озброєння, військової техніки, військової зброї і боєприпасів до неї [247]. Комітет Верховної Ради України з питань фінансів та банківської діяльності рекомендував парламенту підтримати в першому читанні законопроект про внесення змін до Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”. Законопроект передбачає запровадження спеціалізації оптової та роздрібної торгівлі алкогольними напоями й тютюновими виробами, уточнення процедури ліцензування торгівлі ними, збільшення вартості ліцензій на імпорт, експорт, оптову та роздрібну торгівлю алкогольними напоями й тютюновими виробами. Зокрема, Закон України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” пропонується доповнити новими поняттями й термінами (“спеціалізоване підприємство”, “спеціалізований заклад торгівлі”, “спеціалізований відділ”) і встановити, що асортимент реалізації алкогольних напоїв та/або тютюнових виробів цими суб'єктами торговельної діяльності має складати не менше ніж 70% від загального асортименту продукції [248, с.12]. Проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 18.11.2002 р. спрямований на приведення 50 законів України, що регулюють ліцензування господарської діяльності, у відповідність до положень Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [245, с. 29].

Водночас розглядаються проекти нормативних актів, які передбачають створення єдиної системи (принцип єдиного вікна) щодо державної реєстрації, отримання дозволів на початок роботи та ліцензій [249, с. 15]. Звичайно, не заперечуючи необхідність спрощення дозвільно-реєстраційних процедур, не вважаємо за можливе надавати ліцензію на право здійснення торговельної діяльності поряд з іншими документами дозвільного характеру. Це пояснюється тим, що один державний орган не в змозі забезпечити видачу ліцензій на різні напрями діяльності, враховуючи різні вимоги до заявників, особливості торговельної діяльності різних напрямів, яка підлягає ліцензуванню, та можливість ліцензіатів виконати вимоги ліцензійних умов певного виду, про що має бути зроблений висновок відповідним державним органом.

Інші законопроекти передбачають внесення змін до ст. 2 Закону про ліцензування щодо введення принципу переважного застосування норм спеціальних законів, якими встановлюються особливості ліцензування в окремих сферах, а саме обігу алкогольної продукції, тютюнових виробів та електроенергії тощо [250, с. 5-6]. Отже, пропонується створити дворівневу систему законодавства у сфері ліцензування, а саме вивести з-під дії Закону про ліцензування певні види торговельної діяльності, створивши спеціальні правила щодо ліцензування обігу окремих видів товарів. Звичайно, у будь-якому сегменті ринку мають існувати певні особливості правового регулювання, проте, на наш погляд, є недопустимим створення двох правових режимів щодо ліцензування торговельної діяльності — загального та спеціального, які матимуть різні засади правового регулювання та методичні підходи щодо нормативного регулювання ліцензування. При цьому ми погоджуємося з позицією К.Ю. Тотьєва, що на даному етапі розвитку законодавства щодо ліцензування господарської діяльності та торговельної діяльності, зокрема, відслідковується дві тенденції — єдність та диференціація правового регулювання процедур ліцензування [107, с. 4-5], що має проявлятись у встановленні особливостей процедур ліцензування щодо обігу певного товару. Також слід підкреслити, що окремі науковці вказують: деякі закони України, які не мають посилання на Закон про ліцензування, передбачають застосування режиму ліцензування в окремих сферах господарювання [79, с. 448]. На наш погляд, є недопустимим створення кількох різних правових режимів ліцензування, а фактичне їх існування має бути усунуто без будь-яких застережень. Наявність кількох механізмів ліцензування є суттєвим концептуальним недоліком законодавства України на сучасному етапі розвитку та потребує негайного вирішення шляхом узгодження відповідних норм з вимогами Закону про ліцензування. Проте концептуальні підходи щодо розвитку законодавства мають бути єдині у визначенні базових конструкцій, навіть враховуючи те, що спостерігається тенденція до розширення цього переліку та потребується певна диференціація процедур ліцензування за окремими напрямами.

Підсумовуючи викладене, маємо визначити, що в Україні на сьогодні загалом створена єдина система законодавства щодо регулювання ліцензування торговельної діяльності, яка мала кілька етапів розвитку. З моменту ухвалення Закону України “Про підприємництво” дотепер розвиток законодавства про ліцензування можна поділити на кілька етапів:

з 1991 р. до 1997 р. законодавство про ліцензування формувалося хаотично, наявні численні суперечності між окремими актами, необхідність для підприємців отримання різних документів дозвільного характеру, безсистемна зміна основних нормативних актів, що регламентують відносини ліцензування;
з 1997 р. по жовтень 2000 р. вносяться зміни до чинних на той час нормативних актів з метою удосконалення регламентації процедур ліцензування, ухвалюються підзаконні нормативні акти щодо обмеження тиску держави на ініціативу суб’єктів господарювання та акти, які визначають концептуальні засади розвитку системи ліцензування;
період з моменту набуття чинності Законом про ліцензування і дотепер визначаємо як завершення створення загалом єдиної системи ліцензування господарської діяльності за її видами, а також внесення необхідних уточнень до відповідних нормативних актів.

Водночас на нинішньому етапі розвитку законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності простежуються дві тенденції — єдність і диференціація правового регулювання ліцензійних процедур. Це виявляється в наступному. Єдність законодавчого забезпечення процедур ліцензування полягає у закріпленні основних засад ліцензування та єдиних методологічних підходів у спеціальному законі. Завдяки цьому вдається уніфікувати всі вимоги, що висуваються до суб’єктів господарювання під час реалізації ліцензійних процедур, зокрема щодо: встановлення єдиного переліку видів діяльності, які підлягають ліцензуванню; строків та порядку видачі ліцензій; порядку проведення перевірок суб’єктів господарювання стосовно дотримання законодавства про ліцензування, притягнення їх до відповідальності тощо. Диференціація правового регулювання ліцензійних процедур полягає у визначенні на законодавчому рівні особливостей ліцензування окремих видів діяльності за наявності відповідної вказівки у Законі про ліцензування (наприклад, обіг алкогольної продукції), але із збереженням єдиних концептуальних підходів. Окрім того, диференціація процедур ліцензування виявляється у встановленні спеціальних вимог у підзаконних нормативно-правових актах (ліцензійних умовах певного виду), які ухвалюються відповідними державними органами в межах їх компетенції у порядку, передбаченому Законом про ліцензування.

Подальший розвиток законодавства щодо ліцензування у сфері торговельної діяльності має відбуватися за кількома напрямами: по-перше, створення системи законодавства щодо ліцензування певних видів господарської діяльності на єдиних концептуальних засадах, відповідно до принципів ліцензування, які сформовані вище; по-друге, шляхом усунення суперечностей та уточнення окремих процедур, прав та обов’язків суб’єктів ліцензійних правовідносин; по-третє, внесення змін до законів щодо збільшення або зменшення кількості видів діяльності, які підлягають ліцензуванню відповідно до зміни умов господарювання; по-четверте, встановлення спеціальних вимог у законах щодо обігу окремих видів товарів, на операції з якими необхідна ліцензія.

РОЗДІЛ 2

Система державних органів та їх повноваження у сфері ліцензування торговельної діяльності в Україні

На нинішньому етапі економічного поступу держава покликана забезпечувати належне функціонування ринку, спираючись на підприємницьку ініціативу та стимулюючи конкуренцію. Водночас у деяких випадках діяльність суб’єктів торговельної діяльності зазнає обмежень і скеровується у необхідному напрямі задля захисту інтересів держави, а також прав і законних інтересів її громадян [251, с. 24]. Державне регулювання торгівельної діяльності реалізується через спеціальний державно-правовий механізм, що складається, по-перше, з організаційно-структурних формувань, а по-друге, з адміністративно-правових засобів впливу на відносини у цій царині [18, с. 637].

Досліджуючи систему державних органів, наділених повноваженнями щодо ліцензування у сфері торговельної діяльності, варто відштовхуватися від приписів Закону про ліцензування, який окреслює перелік органів державної влади та їхню компетенцію щодо врегулювання ліцензійних процедур [252, с. 103-104]. Саме ст. 4 Закону про ліцензування визначає органи державної влади, які мають повноваження у сфері ліцензування окремих видів господарської діяльності.

Основоположні засади правового регулювання ліцензійних відносин встановлює Верховна Рада України. Реалізуючи повноваження, окреслені Конституцією України, Верховна Рада України має забезпечувати та втілювати єдину державну політику у цій сфері [18, с. 646]. Задля захисту прав та законних інтересів держави і суб’єктів торговельної діяльності Верховна Рада України визначає порядок ліцензування окремих видів торговельної діяльності, здійснення державного контролю у сфері ліцензування, а також порядок притягнення до відповідальності суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у цій царині.

Закріплення норм, які унормовують відносини у сфері ліцензування, у спеціальному законі покликане уніфікувати правові вимоги щодо реалізації ліцензійних процедур, створює законодавчу основу для діяльності органів виконавчої влади та формування системи підзаконних нормативно-правових актів на базі єдиних висхідних принципів. При цьому законодавець бере до уваги функціональне призначення інституту ліцензування, потребу встановлення єдиних методологічних засад ліцензування та визначення критеріїв ліцензування, а також єдність ліцензійних процедур. Крім того, формуючи основні положення, законодавець визначає особливості регулювання в окремих сферах торговельної діяльності, виходячи зі специфіки господарювання за окремими напрямами. Отже, щодо різних видів ліцензування торговельної діяльності правовий режим має однаковий, ідентичний для всіх юридичний зміст. Верховна Рада України визначає види торговельної діяльності, на провадження яких необхідна ліцензія, закріплюючи положення, що ліцензуванню підлягають види діяльності, перелік яких визначено виключно в Законі про ліцензування, а інші акти не мають йому суперечити.

Єдність правового поля ліцензійних процедур виявляється в тому, що Верховна Рада України визначає систему органів державної влади, насамперед їхню інституційну систему, їхню компетенцію у ліцензійних відносинах, а саме окреслює коло прав та обов’язків органів державної влади та інших учасників ліцензійних процедур відповідно до принципів ліцензування. Так, Верховна Рада України окреслює та розмежовує повноваження органів виконавчої влади у сфері ліцензування господарської діяльності, зокрема спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, органів ліцензування та експертно-апеляційної ради тощо.

Звісно, Верховна Рада України, здійснюючи регулятивну функцію щодо упорядкування всіх ліцензійних процедур у сфері торговельної діяльності, водночас реалізує й системоутворюючу функцію, що виявляється у формуванні системи відповідних державних органів та розмежуванні їхніх повноважень. Системоутворююча функція полягає також в узгодженні між собою законодавчих норм, закріплених у відповідних законах, що унормовують відносини ліцензування, визначені ст. 2 Закону про ліцензування. Координаційна функція випливає з попередньої та виявляється у вимозі узгодження діяльності органів державної влади між собою при здійсненні ліцензійних процедур та визначенні основних механізмів взаємодії.

Отже, Верховна Рада України забезпечує єдність правового регулювання ліцензійних відносин на всіх стадіях ліцензійних процедур, визначає принципи правового регулювання ліцензійних відносин та формує основи для прийняття підзаконних нормативно-правових актів, індивідуальних актів управління органів державної влади.

До суб’єктів правового регулювання ліцензування торговельної діяльності слід віднести й Президента України. У науковій літературі немає єдиної точки зору щодо статусу Президента як суб’єкта правовідносин, утім найприйнятнішою є позиція, за якої повноваження Президента України класифікуються на: по-перше, пов’язані з його статусом як глави держави, по-друге, пов’язані з повноваженнями носія виконавчої влади [22, с. 40-41]. Звичайно, у будь-якому разі Президента України не можна ототожнювати з жодною гілкою державної влади. Водночас сам характер виконавчої влади пояснює природну єдність інституту президента з функціями та повноваженнями цієї гілки влади. На сучасному етапі місце президента держави щодо будь-якої гілки влади зумовлюється конкретними умовами розвитку держави, станом функціонування владних структур [253, с. 51-52]. На нинішньому етапі державотворення статус Президента України визначений Конституцією України, при цьому слід зазначити про зміну його повноважень у зв’язку із внесенням змін до Конституції України [254]. Проте звуження повноважень Президента України після внесення змін до Конституції України повністю не виключає його з числа суб’єктів, що мають певні повноваження в сфері виконавчої влади, насамперед в силу установчих і кадрових повноважень.

Так, Президент України (до набуття чинності змін до Конституції України) відповідно до вимог Конституції України та законів України конкретизував статус органів ліцензування та закріплював їхні повноваження у відповідних положеннях про центральний орган виконавчої влади у межах Закону про ліцензування; приймав акти, які визначають загальні засади ліцензування певних видів господарської діяльності та засади державної регуляторної політики; встановлював загальні засади обігу певних товарів, зокрема алкогольної продукції або окремих аспектів ліцензійних відносин.

Безпосередньо Закон про ліцензування не відносить Президента України до суб’єктів, які здійснюють правове регулювання відносин у сфері ліцензування, проте його повноваження мають конституційну основу та опосередковано випливають із аналізу норм відповідних законів України. У ліцензійних відносинах це виявляється у встановленні компетенції органів виконавчої влади, які здійснюють ліцензійні процедури, а також визначенні їхніх повноважень у ліцензійних відносинах відповідно до Закону про ліцензування.

Президент України має нормотворчі повноваження, що виявляються у можливості прийняття нормативних актів у сфері регулювання господарської діяльності загалом та ліцензування певних видів господарської діяльності. Так, у межах своїх повноважень Президент України приймав нормативні акти, що регламентують загальні засади регуляторної політики в Україні. З метою належного врегулювання відносин у сфері торговельної діяльності Указом Президента України “Про запровадження дозвільної системи в сфері підприємницької діяльності” від 20.05.1999 р. № 539/99 встановлено, що єдиним документом дозвільного характеру на здійснення окремих видів підприємницької діяльності має бути ліцензія. Водночас Указ Президента України “Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності” від 15.07.2000 р. № 906/2000 передбачав низку заходів щодо створення умов для подальшого розвитку підприємництва в Україні [255]. Зокрема, Указ зобов’язував Кабінет Міністрів України забезпечити доведення відомостей щодо встановлених платежів і тарифів на послуги, необхідні для заснування суб'єкта підприємницької діяльності, організації та ведення його діяльності, а також розмірів та порядку їх розрахунку, в тому числі щодо отримання ліцензій на право здійснення торговельної діяльності.

Повноваження Президента України виявлялися також у формуванні напрямів розвитку законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, упорядкуванні діяльності органів державної влади та управління. Зокрема, до програмних документів Президента України слід віднести Указ “Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції” від 9.02.2004 р. № 175/2004, який встановлює, що Кабінет Міністрів України має розробити заходи щодо звільнення державних органів від виконання функцій, що мають допоміжний характер, в тому числі у сфері ліцензування [256].

Актами Президента України до внесення змін до Конституції України визначалася система органів виконавчої влади в цілому, їхній статус, структура центральних органів виконавчої влади. Президент України мав повноваження утворювати за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що не може бути зведено лише до правової фіксації утворення органу. Президентом України визначались завдання і функції певного органу, конкретизувалися повноваження та визначалася структура цього органу. Так, Президент України визначав перелік органів виконавчої влади, які можуть видавати ліцензію на право здійснення торговельної діяльності, шляхом затвердження положення про центральний орган виконавчої влади [257]. Зокрема, Указом Президента України “Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва” від 25.05.2000 р. № 721/2000 встановлюється, що саме Держпідприємництво України виконуватиме функції спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Закон про ліцензування не вказує, який з органів виконавчої влади виконуватиме повноваження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, а саме Президент України відповідним Указом визначив цей орган та конкретизував його повноваження у межах, визначених Законом про ліцензування. Щодо органів ліцензування указами Президента України затверджувалися положення про них, а в окремих випадках приймаються рішення про їх утворення.

Окрім упорядкування загальних засад ліцензування торговельної діяльності, указами Президента України врегульовуються відносини окремого напряму торговельної діяльності, на провадження якої необхідна ліцензія. Зокрема, Указом Президента України “Про посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, забезпечення захисту життя і здоров’я громадян” від 3.03.2004 р. № 266/2004 на податкові органи покладався обов’язок здійснювати додаткові заходи контролю щодо ліцензування в цій сфері [56].

Аналізуючи повноваження статусу Президента України як суб’єкта, що здійснює регулювання ліцензійних відносин, слід вказати, що до внесення змін до Конституції України вони були більш широкими, проте на сьогодні акти Президента України, які унормовують ліцензійні відносини, є чинними та справляють значний вплив на це коло відносин. Органи виконавчої влади, в тому числі й органи ліцензування, здійснюють відповідні повноваження саме відповідно до вимог актів Президента України, проте надалі повноваження щодо формування і визначення системи органів державної влади щодо ліцензування покладаються на Уряд України.

Відповідно до ст. 4 Закону про ліцензування серед органів державної влади визначальне місце належить Кабінету Міністрів України, який за своїм конституційним статусом очолює систему органів виконавчої влади. Реалізуючи повноваження в економічній сфері, Кабінет Міністрів України визначає основні напрями діяльності органів державної виконавчої влади, в тому числі у сфері ліцензування торговельної діяльності, спрямовує, координує та контролює діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади [22, с. 269]. У Законі про ліцензування повноваження Кабінету Міністрів України не визначені в окремій статті, але вони закріплюються в багатьох нормах Закону, що регламентують різні аспекти ліцензування. Зокрема, у Законі про ліцензування зазначено, що Кабінет Міністрів України визначає: перелік органів ліцензування, їхню компетенцію, деталізує законодавчі положення у сфері ліцензування торговельної діяльності, затверджує Положення про експертно-апеляційну раду та її склад; перелік документів, що подаються до органу ліцензування; затверджує зразок бланку ліцензії єдиного зразка; визначає строк дії ліцензії; розмір та порядок зарахування плати за видачу ліцензії до Державного бюджету України; визначає порядок формування, ведення та користування ліцензійними реєстрами тощо. Опосередковано Кабінет Міністрів України формує систему норм, які в процесі провадження торговельної діяльності мають виконати ліцензіати. Зокрема, актами Уряду встановлюються правила торгівлі, порядок застосування санкцій за порушення торговельної діяльності, яка підлягає ліцензуванню.

Основною формою реалізації повноважень Уряду щодо регулювання ліцензування торговельної діяльності є прийняття відповідних постанов відповідно до вимог Закону про ліцензування та інших законодавчих актів. Отже, Кабінет Міністрів України при виконанні своїх повноважень здійснює програмні, організаційні, контрольні та інформаційні функції, які щодо нормативного регулювання економічних відносин можуть торкатися регламентації як торговельної діяльності в цілому, так і тієї, що підлягає ліцензуванню.

Насамперед діяльність Уряду являє собою реалізацію державної політики, що закріплена у відповідних законах та виявляється у програмних документах Уряду [84, с. 82]. У цих програмних актах Кабінету Міністрів України визначаються напрями розвитку держави у різних сферах, і серед них ліцензійні відносини. Так, Кабінетом Міністрів України було затверджено Концепцію розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, в якій зазначалося, що реалізація законодавчих вимог має забезпечуватись формуванням відповідної правової і нормативно-інструктивної бази на підзаконному рівні та створенням єдиної інформаційної системи ліцензування підприємницької діяльності [52]. Відповідно до Концепції розвитку внутрішньої торгівлі України завданням органів виконавчої влади є подальше удосконалення системи ліцензування різних видів торговельної діяльності з метою спрощення процедури одержання дозвільних документів, а також об'єктивізації цього процесу [3]. Кабінет Міністрів України спрямує свої зусилля на: спрощення процедури започаткування підприємницької діяльності; обмеження видів діяльності, започаткування або здійснення яких потребує дозволів чи ліцензій; заміну дозвільної системи за окремими видами діяльності на нормативне встановлення додаткових, особливих вимог до певної діяльності з наступним контролем їх дотримання; обмеження кількості та чітке визначення функцій контролюючих органів; врегулювання процедури проведення перевірки суб'єктів господарювання, усунення дублювання функцій контролю різними органами; переорієнтацію діяльності контролюючих органів із застосування покарань на запобігання порушенню норм законодавства тощо [258].

Проте найбільш вагомими повноваженнями Уряду в світлі конституційної реформи відповідно до п. 9-1 ст. 116 Конституції України є можливість формування системи органів виконавчої влади, в тому числі тих, на які покладаються завдання безпосередньої реалізації ліцензійних процедур. Так, Кабінет Міністрів України визначає інші органи виконавчої влади, які набули повноваження здійснювати ліцензування окремих видів діяльності, перелік яких закріплюється постановою “Про затвердження переліку органів ліцензування” [125]. При цьому, формуючи систему відповідних органів ліцензування, Уряд може закріплювати необхідні повноваження як за вже існуючими органами, так і утворюючи нові. Зокрема, на виконання вимог Указу Президента України “Про посилення державного контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів” від 11.07.2001 р. № 510 [236] Кабінет Міністрів України постановою “Про заходи щодо посилення державного контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів та справлянням акцизного збору” від 7.08.2001 р. № 940 передбачив створення у складі Державної податкової адміністрації України Департаменту з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів як самостійного функціонального підрозділу з правами юридичної особи у складі державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі — регіональних управлінь Департаменту з правами юридичної особи та їх територіальні підрозділи [237]. У цьому випадку слід визначити, що Кабінет Міністрів України здійснює координацію діяльності між органами виконавчої влади і у певних випадках виносить рішення про створення державних органів, які наділяються компетенцією щодо врегулювання окремих питань, наприклад, щодо здійснення ліцензійних процедур у сфері обігу алкогольної продукції та тютюнових виробів.

Здійснюючи належне унормування ліцензійних процедур, Кабінет Міністрів України постановою “Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності” від 4.07.2001 р. № 756 визначив вичерпний перелік документів, які подаються заявником органу ліцензування [126]. Це є важливим з огляду на те, що в попередній період органи ліцензування могли вносити зміни до переліку документів, які надавали заявники, що породжувало перевищення меж доцільності у ліцензійних відносинах. З прийняттям цієї постанови формується єдність методологічних підходів щодо вимог, які висуваються до заявників, що є проявом удосконалення та спрощення ліцензійних процедур. Також постановою Кабінету Міністрів України “Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу” від 29.11.2000 р. № 1755 було визначено загальний термін дії ліцензії, а саме п’ять років, а також розміри та порядок зарахування плати за її видачу до Державного бюджету України [231]. Зокрема, саме на Уряд покладається завдання щодо методичного обґрунтування визначення плати за видачу ліцензії та порядку внесення відповідних сум, якщо розмір плати за видачу ліцензії не визначений безпосередньо у відповідному законі.

Проявом організаційних повноважень Кабінету Міністрів України є введення бланків ліцензій єдиного зразка, який затверджено постановою “Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності” від 20.11.2000 р. № 1719 [230], що було передбачено ст. 13 Закону про ліцензування. Належне унормування процедур ліцензування торговельної діяльності також виявляється у можливості вільного доступу у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку до Єдиного ліцензійного реєстру, що містить відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування [131].

Окрім тих повноважень, що встановлюють загальні засади ліцензування торговельної діяльності загалом, Кабінет Міністрів України також регулює ліцензування окремих видів торговельної діяльності. Зокрема, Урядом затверджено перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, обіг яких підлягає ліцензуванню, відповідно до постанови «Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, з обігом яких пов'язана діяльність, що підлягає ліцензуванню» від 10.05.1999 р. № 786 [259]. Схожою за своїм спрямуванням і сферою застосування є постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку окремих видів відходів як вторинної сировини, збирання та заготівля яких підлягають ліцензуванню» від 28.02.2001 р. № 183, яка встановлює перелік видів вторинної сировини, для провадження операцій з якими потрібна ліцензія [260]. Кабінет Міністрів України наділений відповідними повноваженнями й щодо встановлення порядку ліцензування окремого виду торговельної діяльності. Так, у постанові «Про Тимчасовий порядок видачі ліцензій на право імпорту, експорту спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами» від 13.05.1996 р. № 493 Кабінет Міністрів України регламентує порядок отримання ліцензій на право здійснення роздрібної торгівлі алкогольною продукцією та тютюновими виробами [261]. Отже, Уряд України, крім організаційних, методологічних та інформаційних функцій, безпосередньо здійснює регулятивну діяльність щодо певного напряму торговельної діяльності та, як виняток, затверджує ліцензійні умови і порядок контролю щодо розроблення, виготовлення, реалізації, ремонту, модернізації та утилізації озброєння, військової техніки, військової зброї і боєприпасів до неї [247].

Окрім унормування ліцензування торговельної діяльності або окремих його складових, Кабінет Міністрів України встановлює загальні правила здійснення торговельної діяльності, які безпосередньо стосуються відносин ліцензування. Так, постанова Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. № 833 визначає загальні умови заняття торговельною діяльністю, встановлює основні вимоги до торговельної мережі і торговельного обслуговування громадян, які придбавають товари для власних побутових потреб [34].

Окрім загальних правил провадження торговельної діяльності в Україні, Кабінет Міністрів України визначає правила обігу окремих груп товарів, зокрема тих, обіг яких підлягає ліцензуванню. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 4.06.1998 р. № 802 затверджені Правила торгівлі дорогоцінними металами (крім банківських металів) і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням у сирому та обробленому вигляді і виробами з них, що належать суб'єктам підприємницької діяльності на праві власності, які регламентують загальні правила обігу цього товару за умови отримання ліцензії [262]. Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі ювелірними та іншими виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння» від 25.03.1999 р. № 460 були встановлені основні вимоги до роздрібної торгівлі ювелірними та іншими виробами із дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, які поширюються на всіх суб'єктів господарської діяльності та здійснюються за наявності ліцензії за умови дотримання встановлених вимог щодо місця продажу, технологічних вимог тощо [263]. Окремо слід зазначити, що в цьому випадку надано додаткових гарантій покупцям відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» [264]. Ще одним видом торговельної діяльності, що підлягає ліцензуванню, є обіг алкогольної продукції. Кабінет Міністрів України, зокрема, постановою «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі алкогольними напоями» від 30.07.1996 р. № 845 визначає особливості обігу цієї продукції та вимоги, які мають виконати ліцензіати при здійсненні роздрібної торгівлі даною продукцією [265].

Ще одним напрямом діяльності Кабінету Міністрів України є визначення порядку контролю за обігом товарів, на відчуження яких необхідна ліцензія. Саме Уряд України шляхом прийняття відповідних норм визначає особливості контролю у цій сфері, відповідальність суб’єктів господарювання за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності та умови притягнення їх до відповідальності уповноваженими державними органами [188; 266]. Зокрема, Порядком визначення виробників і покупців спирту та здійснення контролю за його обігом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 р. № 1266, встановлено, що транспортування спирту етилового, коньячного і плодового здійснюється за умови обов'язкового попереднього інформування органів державної податкової служби та відповідно до вимог законодавства з питань перевезення небезпечних вантажів [267]. Контроль за обігом наркотичних (психотропних) лікарських засобів здійснюється відповідно до Порядку здійснення контролю за обігом наркотичних (психотропних) лікарських засобів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 р. № 58 та передбачає ліцензування діяльності підприємств, установ і організацій, пов'язаної з розробленням, виробництвом, виготовленням, зберіганням, перевезенням, придбанням, відпуском, знищенням наркотичних (психотропних) лікарських засобів, а також погодження видачі ліцензій з Міністерством внутрішніх справ України [188]. При цьому контроль за обігом певних товарів здійснюється з метою захисту безпеки держави та її громадян, у тому числі в екологічній сфері, якщо обіг товару може завдати шкоди навколишньому природному середовищу [268].

Отже, Кабінет Міністрів України здійснює повноваження щодо загального регулювання ліцензування торговельної діяльності, а також визначає правила торгівлі в цілому. Зокрема, це стосується визначення статусу органів виконавчої влади, а також унормування прав та обов’язків суб’єктів торговельної діяльності, порядку ліцензування торговельної діяльності та здійснення контролю у сфері ліцензування торговельної діяльності. В окремих випадках Кабінет Міністрів України визначає особливості ліцензування обігу окремих видів товарів або окремих аспектів щодо обігу товарів, у тому числі щодо контролю за обігом товарів. Тобто, Кабінет Міністрів України при виконанні своїх повноважень здійснює програмні, організаційні, контрольні та інформаційні функції, які безпосередньо реалізуються органами ліцензування та спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

При визначенні системи державних органів, що реалізують процедури ліцензування в сфері торговельної діяльності, особлива роль відводиться спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування. Відповідно до ст. 5 Закону про ліцензування до його повноважень належить: розробка основних напрямів розвитку ліцензування; підготовка та погодження проектів нормативно-правових актів з питань ліцензування, що розробляються та приймаються органами виконавчої влади; здійснення нагляду за додержанням органами ліцензування та ліцензіатами законодавства у сфері ліцензування та надання роз'яснень щодо його застосування; затвердження спільно з органами ліцензування ліцензійних умов провадження певного виду господарської діяльності та порядку контролю за їх додержанням, крім випадків, передбачених Законом про ліцензування; формування експертно-апеляційної ради; ведення Єдиного ліцензійного реєстру; видання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування тощо. Президент України Указом «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25.05.2000 р. № 721/2000 визначив, що Держпідприємництво України є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та державної регуляторної політики [232]. Держпідприємництво України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва [269], тому має особливі завдання та повноваження [257]. При цьому основними завданнями Держпідприємництва України є формування та реалізація державної політики у сфері ліцензування; координація діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної з розробленням та реалізацією заходів щодо проведення державної регуляторної політики у сфері ліцензування підприємницької діяльності; сприяння формуванню системи консультативної та інформаційної підтримки підприємництва. Зокрема, на Держпідприємництво України покладено завдання щодо формування системи ліцензування у сфері торговельної діяльності, створення відповідної нормативної бази, функції контролю правозастосовної діяльності органів ліцензування та ліцензіатів. Діяльність цього державного органу спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та має вирішальне значення щодо регулювання процедур ліцензування [270, с. 341]. Потрібно зазначити, що для країн з ринковою економікою концентрація повноважень щодо ліцензування окремих видів господарської діяльності в одному з центральних органів виконавчої влади є усталеною практикою, яка має на меті формування єдиної державної політики у цій сфері [95, с. 8]. При цьому Закон про ліцензування та Указ Президента України, яким затверджено Положення про Держпідприємництво України, наділяють цей орган широким колом повноважень у відносинах ліцензування. Так, Держпідприємництво України реалізує нормотворчі, координаційні, контрольні, регулятивні, інформаційні функції, а також функції прогнозування і моніторингу. Безпосередня участь Держпідприємництва України у відносинах ліцензування виявляється в тому, що цей орган не лише формує систему відповідних норм щодо відносин ліцензування, а також є безпосереднім учасником процедур ліцензування, у тому числі здійснюючи контрольні повноваження щодо діяльності органів ліцензування та ліцензіатів.

Основним напрямом діяльності Держпідприємництва України є прийняття у встановленому порядку нормативно-правових актів з питань ліцензування після проведення експертизи відповідних проектів. Особливістю нормотворчої діяльності Держпідприємництва України є те, що в межах повноважень нормативно-правові акти можуть прийматись одноособово, але у разі затвердження ліцензійних умов певного виду або порядку здійснення контролю за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов певного виду вони приймаються спільно з відповідними органами ліцензування. Наприклад, вказаними органами затверджені умови ліцензування за всіма напрямами діяльності, на провадження яких суб’єкту торговельної діяльності необхідна ліцензія [271; 272; 273] тощо. При цьому обов’язкове погодження проектів підзаконних нормативних актів, які врегульовують відносини ліцензування торговельної діяльності органів ліцензування з Держпідприємництвом України, створює єдині методологічні засади щодо ліцензування торговельної діяльності, які закріплюються в окремих ліцензійних умовах (як окремому нормативному акті).

Крім погодження проектів нормативно-правових актів, проявом координаційної функції Держпідприємництва України є прийняття актів, які є обов'язковими до виконання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, суб’єктами торговельної діяльності. При цьому потрібно зазначити, що діяльність Держпідприємництва України не підміняє діяльності органів ліцензування. Здійснювати ліцензування певних видів діяльності мають спеціалізовані структури, але водночас існує необхідність проведення загального методичного керівництва щодо ліцензування у сфері торговельної діяльності [7, с. 53].

До повноважень Держпідприємництва України належить здійснення безпосереднього нагляду за діяльністю органів ліцензування та контролю за діяльністю ліцензіатів шляхом проведення планових і позапланових перевірок. Так, Держпідприємництво України затвердив наказом від 25.07.2001 р. № 101 Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування [274]. Здійснення нагляду за діяльністю органів ліцензування має опосередкований вплив на діяльність суб’єктів торговельної діяльності, проте нагляд має на меті усунення недоліків у діяльності органів ліцензування, що має наслідком захист прав та законних інтересів як держави, так і ліцензіатів.

Також Держпідприємництво України має повноваження щодо здійснення контролю за діяльністю суб’єктів торговельної діяльності. Наприклад, спільний наказ Держпідприємництва України та Міністерства промислової політики України «Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва пестицидів та агрохімікатів, оптової, роздрібної торгівлі пестицидами та агрохімікатами» від 18.03.2003 р. № 29/98 визначає порядок здійснення контролю за діяльністю ліцензіатів [233] тощо.

Поряд з наглядовими та контрольними повноваженнями на Держпідприємництво України покладається обов’язок вести Єдиний ліцензійний реєстр та забезпечити вільний доступ до реєстру зацікавлених осіб, що гарантовано Законом про ліцензування. Відкритість процедур ліцензування виявляється у можливості вільного доступу до Єдиного ліцензійного реєстру, що містить відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування, у порядку, визначеному Положенням про порядок надання відомостей в електронному вигляді до Єдиного ліцензійного реєстру [275]. Цим Положенням визначено порядок подачі даних до реєстру, їх зміст та форму.

З метою уніфікації законодавства з питань ліцензування були прийняті акти, що визначили порядок здійснення діловодства. Наприклад, актами Держпідприємництва України було визначено порядок заповнення бланка ліцензії єдиного зразка [234] та порядок замовлення, постачання, зберігання, обліку і звітності витрачання бланків ліцензії єдиного зразка [276].

У цілому, аналізуючи нормотворчу діяльність Держпідприємництва України, слід зазначити, що станом на лютий 2003 р. спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування було прийнято 132 нормативно-правові акти [228, с. 19]. При цьому їх слід поділити за кількома напрямами: акти, якими затверджуються ліцензійні умови на право провадження певного виду діяльності та механізм контролю за їх дотриманням; акти, які регламентують відносини Держпідприємництва України з державними органами; акти, які врегульовують окремі процедурні питання ліцензування, наприклад щодо заповнення бланків ліцензій.

Також до компетенції Держпідприємництва України віднесено надання роз’яснень щодо застосування законодавства України з питань ліцензування торговельної діяльності. Для прикладу слід назвати лист Держпідприємництва України «Щодо застосування фінансових санкцій за порушення правил торгівлі алкогольними та тютюновими виробами в частині наявності та оформлення цінників» від 08.04.2003 р. № 3-222/2083, в якому здійснюється аналіз чинного законодавства в частині порядку накладення санкцій за порушення законодавства щодо обігу алкогольної продукції тощо [277].

Отже, діяльність Держпідприємництва України у системі державних органів має особливе значення. Цей орган здійснює повноваження у сфері ліцензування торговельної діяльності за різними напрямами, основними серед яких є прийняття нормативно-правових актів спільно з іншими державними органами, в першу чергу ліцензійних умов певного виду, визначення порядку контролю за діяльністю органів ліцензування та ліцензіатів на єдиних методологічних засадах відповідно до принципів інституту ліцензування. Крім прийняття нормативних актів важливе значення має науково-методична робота щодо аналізу проектів нормативних актів з питань ліцензування та аналіз їх застосування, роз’яснення вимог чинного законодавства з питань ліцензування.

Для повного і всебічного висвітлення повноважень Держпідприємництва України слід вказати, що при цьому органі створено експертно-апеляційну раду, яка відповідно до ст. 7 Закону про ліцензування є колегіальним органом. До компетенції експертно-апеляційної ради належать експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування; надання попередніх висновків щодо пропозицій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян і підприємців щодо доцільності запровадження ліцензування певних видів господарської діяльності чи його скасування; розгляд заяв, претензій та скарг суб'єктів господарювання на рішення органів ліцензування щодо порушення цими органами законодавства у сфері ліцензування; аналіз стану та розроблення рекомендацій щодо вдосконалення ліцензування. Закон про ліцензування визначає, що рішення експертно-апеляційної ради мають характер експертних висновків і є обов'язковими для розгляду спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування. Рішення експертно-апеляційної ради з питань звернень (апеляцій) є підставою для видання Держпідприємництвом України розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, допущених органом ліцензування. Персональний склад експертно-апеляційної ради визначається постановою Кабінету Міністрів України «Про експертно-апеляційну раду при Державному комітеті з питань регуляторної політики та підприємництва» від 8.11.2000 р. № 1669, яка формується з числа державних службовців, науковців, інших фахівців та представників громадських організацій і затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Держпідприємництва України [278]. Відповідно до Положення про експертно-апеляційну раду при Державному комітеті з питань регуляторної політики та підприємництва, експертно-апеляційна рада є дорадчим органом, експертні висновки якого є обов’язковими для врахування Держпідприємництвом України та органами ліцензування, і сам факт оскарження, наприклад, рішення про анулювання ліцензії до експертно-апеляційної ради зупиняє його дію до винесення відповідного рішення [279, с. 44]. Проте слід зазначити, що рішення експертно-апеляційної ради мають консультативно-рекомендаційний характер, що приймаються більшістю голосів від встановленого складу [280]. Але у разі оскарження дій органу ліцензування до експертно-апеляційної ради остаточне рішення, наприклад, про накладення стягнення, належить до компетенції Держпідприємництвом України [281]. Тобто створення при Держпідприємництві України експертно-апеляційної ради є альтернативою судовому розгляду спору між ліцензіатами та органами ліцензування, при цьому розгляд звернень радою здійснюється безкоштовно. Практика роботи цього органу свідчить, що 90 % скарг та звернень експертно-апеляційна ради вирішує на користь підприємців [228, с. 19] Отже, створення експертно-апеляційної ради при Держпідприємництві України слід розглядати як процес демократизації управлінських процедур, враховуючи порядок формування складу ради, порядок оскарження рішень органів виконавчої влади, безоплатність процедури розгляду, обов’язковість врахування експертних висновків Держпідприємництвом України.

Безпосередніми учасниками відносин ліцензування відповідно до Закону про ліцензування є органи ліцензування. У ст. 1 Закону про ліцензування зазначено, що орган ліцензування – це орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноважений виконавчий орган рад для ліцензування певних видів господарської діяльності. Безпосередньо Закон про ліцензування визначає не перелік органів ліцензування, а лише їх статус: по-перше, це органи виконавчої влади, що визначені Кабінетом Міністрів України, по-друге, це спеціально уповноважені виконавчі органи рад.

З метою виконання вимог Закону про ліцензування Уряд України своєю постановою «Про затвердження переліку органів ліцензування» встановив, які саме органи державної влади уповноважені проводити ліцензування у сфері торговельної діяльності [125]. Органи виконавчої влади — це структури, безпосередньо підпорядковані Уряду, які разом із Держпідприємництвом України розробляють та реалізують урядову політику у сфері ліцензування торговельної діяльності [22, с. 291]. Згідно з цією постановою ліцензування здійснюють, зокрема: Міністерство аграрної політики України — щодо реалізації племінних (генетичних) ресурсів; Міністерство фінансів України — торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, а також збирання відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; Міністерство промислової політики України — оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами, заготівля брухту кольорових і чорних металів; Державний департамент ветеринарної медицини — оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами; Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення — оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами та придбання, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; Департамент з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів — оптова торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим, оптова, роздрібна торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами тощо.

Аналізуючи наведений перелік, можна дійти висновку, що кожен орган ліцензування є організаційно самостійним щодо інших і реалізує повноваження у власній сфері управлінської діяльності, зазвичай галузевого характеру. Водночас процедури ліцензування для більшості з них не є основним напрямом роботи, за винятком Департаменту з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів.

Повноваження органів ліцензування закріплені у ст. 6 Закону про ліцензування, зокрема: орган ліцензування забезпечує дотримання законодавства у сфері ліцензування; разом із Держпідприємництвом України затверджує ліцензійні умови провадження окремого виду господарської діяльності та порядок контролю за їх виконанням; видає та переоформлює ліцензії, видає дублікати ліцензій, ухвалює рішення про визнання ліцензій недійсними; у межах своєї компетенції контролює дотримання ліцензіатами ліцензійних умов; видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; анулює ліцензії на окремий вид господарської діяльності; формує й веде ліцензійний реєстр.

Отже, повноваження органів ліцензування у сфері ліцензування торговельної діяльності полягають у: ухваленні нормативно-правових актів, що визначають умови провадження торговельної діяльності; правозастосовчій діяльності щодо видачі ліцензій та подальшому контролі за діяльністю суб'єктів торговельної діяльності, а в разі виявлення правопорушень — притягненні до адміністративної відповідальності. При цьому закріплення у спеціальному законі основних повноважень органів ліцензування уніфікує їх процедурні дії за всіма напрямами ліцензування, формує єдиний порядок правотворчої та правозастосовчої діяльності, забезпечує ефективну реалізацію державної політики у торговельній та інших економічних сферах, що забезпечує дотримання і захист інтересів держави та її громадян [282, с. 30].

Окрім Закону про ліцензування, повноваження органів ліцензування фіксуються в нормативно-правових актах, які визначають загальний статус органів ліцензування як центральних органів виконавчої влади. Приміром, згідно з Указом Президента України «Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку» повноваження органу ліцензування у сфері ліцензування торгівлі цінними паперами належать Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, яка встановлює порядок та видає ліцензії на здійснення окремих видів професійної діяльності на ринку цінних паперів, анулює ці ліцензії в разі порушення вимог законодавства про цінні папери, визначає перелік відомостей, які повинні подавати торговці цінними паперами протягом строку дії ліцензії тощо [283]. Водночас Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку здійснює загальне регулювання ринку цінних паперів. Одним з напрямів діяльності комісії є ліцензування торгівлі цінними паперами, що регулюється Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів». У більшості випадків органи, що здійснюють державне управління у певній сфері, також здійснюють видачу ліцензій з наступним контролем за діяльністю ліцензіатів. Проте в окремих випадках це можуть бути органи, які створені саме для здійснення державного контролю за обігом певних товарів, наприклад Департамент з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів, який діє відповідно до Положення, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 21.08.2001 р. № 331, та здійснює процедури ліцензування у встановленому порядку [284].

Органи ліцензування спільно з Держпідприємництвом України визначають особливості провадження певного виду господарської діяльності, які закріплюються в ліцензійних умовах. Водночас на Держпідприємництво України покладається обов'язок забезпечення уніфікації правового регулювання процедур ліцензування, що здійснюється відповідно до законів України, указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України, зокрема відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про удосконалення правової роботи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади» від 14.12.2001 р. № 1693 [285].

Згідно зі ст. 20 Закону про ліцензування органи ліцензування отримали повноваження контролювати дотримання ліцензійних умов шляхом здійснення перевірок ліцензіатів. Щоб деталізувати положення Закону про ліцензування і врахувати ліцензійні умови певного виду господарської діяльності, органами ліцензування та Держпідприємництвом України прийняті акти, що регламентують порядок проведення перевірок органами ліцензування [233]. Окрім прийняття спільних з Держпідприємництвом України нормативних актів, органи ліцензування на виконання поставлених перед ними завдань приймають підзаконні нормативні акти, що врегульовують окремі питання щодо провадження процедур ліцензування. Наприклад, на виконання вимог Указу Президента України від 3.04.2004 р. наказом Державної податкової адміністрації України від 24.03.2004 р. № 160 введено додаткові заходи щодо контролю за обігом спирту [235].

Поряд з унормуванням порядку проведення перевірок органи ліцензування можуть приймати акти, що забезпечують проведення контрольних заходів або врегульовують окремі питання щодо належного здійснення планових і позапланових перевірок діяльності ліцензіатів. Наприклад, Міністерство охорони здоров'я України наказом «Про організацію контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження певних видів господарської діяльності в галузі охорони здоров'я, що ліцензуються» від 16.12.2002 р. № 472 затвердило реєстр спеціалістів МОЗ України, які здійснюватимуть планові та позапланові перевірки додержання суб'єктами господарювання ліцензійних умов провадження певних видів господарської діяльності в галузі охорони здоров'я, що ліцензуються [286].

Також органами ліцензування створюються структурні підрозділи, завданням яких є видача ліцензій та наступний контроль за діяльністю ліцензіатів. Зокрема, Міністерством фінансів України створена постійна комісія з питань ліцензування господарської діяльності у сфері обігу дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, до компетенції якої належить розгляд матеріалів, підготовлених відповідними структурними підрозділами органу ліцензування, для прийняття рішень щодо видачі, переоформлення чи анулювання ліцензій [287]. До персонального складу відповідних комісій (інших аналогічних органів) входять представники служб, які прямо або опосередковано здійснюють контроль за діяльністю ліцензіатів. При цьому у складі органів ліцензування, що, як правило, мають повноваження щодо управління та регулювання за багатьма напрямами, створюються спеціальні органи (структурні підрозділи), які наділяються повноваженнями здійснювати певні функції органів ліцензування. Так, Державна пробірна служба є органом державного управління, що діє у складі Міністерства фінансів України, підпорядковується йому та має право проводити у межах своїх повноважень перевірки додержання суб'єктами торговельної діяльності вимог законодавства у процесі здійснення операцій з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням, виробами з них та матеріалами, що містять дорогоцінні метали, а також готує і подає на розгляд Міністерству фінансів України пропозиції щодо анулювання виданих підприємцям ліцензій на здійснення операцій з металобрухтом дорогоцінних металів і дорогоцінним камінням (крім їх видобутку), виготовлення і реалізацію виробів з їх використанням у разі порушення суб'єктами підприємницької діяльності законодавства та ліцензійних умов [288].

У сфері обігу ліків контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснює Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення як орган ліцензування відповідно до «Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами».

Але маємо зазначити, що органи ліцензування (або їх структурні підрозділи) в більшості випадків мають повноваження набагато ширші, ніж визначені Законом про ліцензування, і вони також здійснюють контроль за обігом певної продукції поза сферою ліцензування. Зокрема, ці органи державної влади надають документи, які в подальшому заявник подає органу ліцензування, насамперед це стосується обігу ліків, ювелірних виробів, алкогольної продукції.

Отже, здійснювати видачу ліцензій можуть лише організації, які виконують публічні функції та мають відповідні повноваження у цій сфері [289, с. 28]. Не слід вважати за порушення цього принципу делегування повноважень щодо ліцензування органам місцевих рад, враховуючи їх статус як органів, які виконують публічні функції на відповідній території [22, с. 19]. Безпосередня реалізація процедур ліцензування за напрямами торговельної діяльності здійснюється органами ліцензування у порядку, визначеному Законом про ліцензування. Проте основним завданням органів ліцензування є саме правозастосовча діяльність відповідно до вимог, встановлених Законом про ліцензування, суть якої полягає у видачі ліцензій та наступному контролі за дотриманням ліцензійних умов ліцензіатами. Діяльність органів ліцензування спрямована на легітимацію діяльності підприємців у сфері торговельної діяльності та законності її провадження.

Крім названих суб'єктів правового регулювання відносин по ліцензуванню певних видів торговельної діяльності слід зазначити, що деякі органи державної влади мають окремі повноваження щодо регулювання процедур ліцензування в цій сфері. Насамперед, слід вказати на наявність у органів державної податкової служби відповідно до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» повноважень здійснювати перевірки щодо наявності ліцензій, вилучати в передбачених законодавством випадках ліцензії, з наступною передачею матеріалів про порушення законодавства органам, що видали ці документи, накладати стягнення у випадку здійснення торговельної діяльності без ліцензії [290].

Крім того, місцеві органи виконавчої влади відповідно до Указу Президента України «Про управління місцевих державних адміністрацій з питань торгівлі» від 28.10.1993 р. № 499/93 були створені управління з питань торгівлі у складі обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій [291]. До компетенції управлінь з питань торгівлі, зокрема, віднесено здійснення контролю за додержанням нормативно-технічних вимог та правил торгівлі суб'єктами торговельної діяльності.

Також слід вказати, що певні державні органи в межах своїх повноважень здійснюють перевірки ліцензіатів, а в разі виявлення порушень накладають відповідні стягнення та повідомляють про це органи ліцензування. Так, чинним законодавством передбачено наявність повноважень органів державного контролю за цінами здійснювати перевірку щодо дисципліни цін у сфері торговельної діяльності та за порушення накладати фінансові санкції [292]. Але положення про дотримання законодавства про ціни, як правило, зазначаються в ліцензійних умовах певного виду і органи ліцензування можуть накладати адміністративні стягнення відповідно до Закону про ліцензування.

Органи захисту прав споживачів мають повноваження здійснювати перевірку суб'єктів торговельної діяльності та накладати стягнення за порушення правил торгівлі, наприклад, відповідно до наказу Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України «Про затвердження Положення про порядок застосування державними органами в справах захисту прав споживачів фінансових санкцій за порушення Закону України «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами» від 10.01.2001 р. № 3 [293]. Також відповідно до Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення» від 16.06.2005р. орган з питань технічного регулювання та споживчої політики застосовує фінансові санкції до суб'єктів господарювання у разі порушення законодавства щодо обігу тютюнових виробів (поряд з фінансовими санкціями, що можуть накладатись органами ліцензування) [294]. Щодо ринку виноградних вин повноваження щодо контролю за наявністю ліцензій також належать Державній інспекції з виноробства та виноградарства [295].

Певним недоліком є те, що в окремих випадках нормативно-правові акти чітко не зазначають, які саме державні органи можуть здійснювати контроль за обігом товарів. Так, в листі Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення від 14.04.2005р. № 18.3227/16-05 зазначено, що Правилами торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2004 р. не визначено чіткого переліку державних контролюючих органів, які можуть здійснювати перевірку діяльності суб'єктів господарювання щодо дотримання цих Правил [296 ]. Так, у разі виявлення порушень правил торгівлі товарами, обіг яких підлягає ліцензуванню, державні органи, зокрема органи захисту прав споживачів, можуть виносити рішення про накладення фінансових санкцій, розмір яких визначається чинним законодавством [293]. Водночас обов'язком державних органів, які при перевірці господарської діяльності суб'єктів господарювання виявили порушення ліцензійних умов обігу певних товарів, є повідомлення про виявлені правопорушення у цій сфері відповідні органи ліцензування. При цьому органи ліцензування можуть визначати умови та порядок повідомлення контролюючих органів про виявлені порушення у сфері ліцензування торговельної діяльності за її видами. Так, Державний департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення наказом від 11.04.2003 р. № 62/1 встановив форму повідомлення про порушення ліцензіатом ліцензійних умов [297].

Таким чином, крім органів ліцензування інші органи виконавчої влади також є суб'єктами правовідносин ліцензування торговельної діяльності, хоча вони не мають статусу органів ліцензування, а їх повноваження не унормовані Законом про ліцензування. Проте на підставі повноважень, наданих актами законодавства України інші органи державної влади мають повноваження щодо контролю у сфері ліцензування торговельної діяльності. Проте недоліком діяльності цих органів є те, що в ряді випадків вони дублюють окремі повноваження органів ліцензування, в тому числі щодо притягнення ліцензіатів до адміністративної відповідальності. Тому слід закріпити у Законі про ліцензування норму, що у разі коли органи ліцензування здійснюють перевірку ліцензіатів інші органи мають бути повідомлені про факт проведення перевірок з метою координації відповідних дій.

Отже, в Україні створена система державних органів, які в межах, визначених законодавством, регулюють відносини ліцензування у сфері торговельної діяльності. До них слід віднести Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, Держпідприємництво України та органи ліцензування (або їх структурні підрозділи). Також до учасників унормування процедур ліцензування слід віднести Президента України, який визначає статус органів ліцензування або приймає акти, що регламентують провадження діяльності щодо обігу окремих груп товарів. Опосередковано учасниками відносин правового регулювання торговельної діяльності є органи виконавчої влади або місцевого самоврядування, які здійснюють контроль за видами торговельної діяльності, провадження якої можливе за наявності ліцензій, в разі виявлення порушень повідомляють органи ліцензування та притягують ліцензіатів до адміністративної відповідальності в межах власної компетенції. При цьому система органів державної влади є багаторівневою, де кожен з органів управління має, більшості випадків, чітко визначені повноваження у сфері ліцензування, які, в цілому, є єдиним механізмом реалізації та захисту прав і законних інтересів учасників відносин ліцензування.

2.2. Порядок прийняття рішень про видачу ліцензії на право здійснення торговельної діяльності в Україні

Ліцензування доцільно трактувати як діяльність органів державної влади, спрямовану на надання ліцензій та подальший нагляд за роботою суб’єктів господарювання за дотримання ними ліцензійних вимог стосовно конкретного різновиду діяльності. Своєю чергою, порядок видачі ліцензій постає як процес, що охоплює єдину процедуру видачі, переоформлення й анулювання ліцензії, а також справляння плати за її видачу [20, с. 97].

Головним нормативно-правовим актом, який регулює порядок надання ліцензій, виступає Закон про ліцензування, що визначає, зокрема, процедуру та терміни видачі ліцензій тощо. Ліцензія на право провадження окремого різновиду торговельної діяльності надається органами, перелік яких закріплено постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку органів ліцензування”, за умови, що заявники забезпечують дотримання ліцензійних вимог відповідного виду торговельної діяльності. Варто наголосити, що категорію “ліцензійні умови” Закон про ліцензування тлумачить у двох площинах. По-перше, ст. 1 Закону встановлює, що ліцензійні умови – це визначений з огляду на вимоги законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для дотримання під час провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. По-друге, в іншому значенні категорія “ліцензійні умови” закріплена у ст. 8 Закону про ліцензування, відповідно до якої ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Отже, ст. 8 Закону про ліцензування уточнює спосіб юридичної фіксації вимог, дотримання яких дає суб’єкту торговельної діяльності змогу отримати ліцензію. Закон про ліцензування докорінно змінив зміст категорії “ліцензійні умови” – від переліку умов і правил провадження певного виду торговельної діяльності до визначення вичерпного переліку кваліфікаційних і технологічних вимог, виконання яких є обов’язковим при провадженні торговельної діяльності [95, с. 10].

Ліцензійні умови провадження певного виду діяльності закріплюються у підзаконному нормативно-правовому акті, ухваленому органом ліцензування та Держпідприємництвом України. Характер вимог, що висуваються до суб’єктів господарювання при поданні заяви на отримання ліцензії, залежить від виду торговельної діяльності, на яку ця ліцензія отримується [175]. Такі вимоги можуть мати правовий, майновий, фаховий або організаційний характер [246, с. 55-58]. До того ж кожен вид ліцензійних умов (як нормативно-правовий акт) у більшості випадків містить посилання на значну кількість законів та підзаконних нормативно-правових актів, вимоги яких має виконувати суб’єкт торговельної діяльності. Так, Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, затверджені наказом Держпідприємництва України та Міністерства охорони здоров'я України від 12.01.2001 р. № 3/8, вказують на необхідність виконання норм, що закріплені у восьми законах України, шести постановах Кабінету Міністрів України та восьми наказах Міністерства охорони здоров'я України, які визначають умови здійснення діяльності цього напряму. Аналогічна ситуація спостерігається щодо ліцензування у сфері обігу алкогольної продукції, дорогоцінних металів тощо. Тобто ліцензійні умови певного виду торговельної діяльності фактично охоплюють усі аспекти діяльності суб’єктів господарювання [13, с. 86-92].

Отже, ліцензійні умови – це визначення вичерпного переліку кваліфікаційних і технологічних та інших вимог, виконання яких є обов’язковим при провадженні торговельної діяльності, що підлягає ліцензуванню, які закріплюються у спеціальному нормативно-правовому акті. Водночас суб’єкт господарювання, виконуючи ліцензійні умови, має забезпечити дотримання вимог усього масиву законодавства, що прямо або опосередковано регламентує певний вид торговельної діяльності. Тому суб’єкт торговельної діяльності на момент отримання ліцензії має забезпечити можливість виконання вимог, передбачених відповідними ліцензійними умовами, та неухильно їх виконувати в процесі здійснення торговельної діяльності, а також вимоги інших нормативних актів, що регламентують певний вид торговельної діяльності, та мають узгоджуватися з ліцензійними умовами певного виду.

Ліцензійне провадження загалом складається з окремих ліцензійних проваджень, які поділяються на стадії та певні етапи [26, с. 26-27]. Науковці визначають, що процедура ліцензування певних видів господарської діяльності – це процедура публічного посвідчення компетентним органом ліцензування права суб’єкта господарювання, який є здобувачем ліцензії, здійснювати конкретний вид господарської діяльності [298, с. 88] та визначення відповідності діяльності ліцензіата вимогам ліцензійних умов. Окрім обов’язкових проваджень, а саме провадження щодо видачі ліцензій та наступного контролю за діяльністю ліцензіатів, науковці вказують на наявність факультативних проваджень: з продовження дії ліцензії, її переоформлення, видачі дублікатів ліцензії, організації навчання, видачі посвідчень встановленого зразка [299, с. 103]. Далі, не зупиняючись на етапах факультативного провадження, слід зауважити, що організація навчання та видача посвідчень встановленого зразка не є елементами процедур ліцензування, оскільки ці дії є підготовчими, які мають вчинити заявники з метою отримання ліцензії. Крім того, організація навчання не може розглядатись як адміністративна діяльність уповноважених органів виконавчої влади.

Аналізуючи стадії ліцензійного процесу, слід зазначити, що під стадією розуміють період або сукупність дій, що має свої якісні особливості як щодо мети, так і її реалізації [300, с. 49]. В юридичній літературі стадія розглядається як відособлена часом та логічно пов’язана сукупність адміністративно-процесуальних дій, кожна з яких спрямована на досягнення певних цілей і завдань [299, с. 103-105]. Досліджуючи провадження щодо видачі ліцензії суб’єктам господарювання, А.О. Шеваріхін виділяє дві стадії, а саме стадію ініціювання та стадію видачі ліцензій, кожна з яких поділяється на окремі складові – етапи. Проте, на наш погляд, провадження щодо видачі ліцензії у сфері торговельної діяльності не доцільно поділяти на стадії. У цьому провадженні необхідно виділити лише три складові (етапи): подання документів до органу ліцензування; розгляд документів, необхідних відповідно до чинного законодавства для прийняття органами ліцензування певного рішення; прийняття рішення про видачу ліцензії та її видача або надання вмотивованої відповіді про відмову у видачі ліцензії.

Суб'єкт господарювання звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: відомості про суб'єкта господарювання – заявника; вид торговельної діяльності, на провадження якої заявник має намір одержати ліцензію. Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності”. Зокрема, для отримання ліцензії на оптову, роздрібну торгівлю лікарськими засобами суб’єкт господарювання має надати: засвідчені в установленому порядку копії установчих документів (для юридичної особи); засвідчені в установленому порядку копії документів, що підтверджують право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення для провадження відповідного виду господарської діяльності; засвідчену в установленому порядку копію висновку державної санітарно-епідеміологічної служби про відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил щодо провадження відповідного виду господарської діяльності за формою, встановленою Міністерством охорони здоров’я України; відомості за підписом заявника – суб'єкта господарської діяльності про відповідність його матеріально-технічної бази, наявність у нього нормативно-правових документів, у тому числі нормативних документів із стандартизації, необхідних для провадження відповідного виду господарської діяльності, а також про відповідність рівня кваліфікації його працівників ліцензійним умовам провадження відповідного виду господарської діяльності, за формою, що встановлюється Міністерством охорони здоров’я України.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі в строк не пізніше ніж 10 робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини в певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії. Орган ліцензування має перевірити лише достовірність наданих документів, перевірка відповідних даних іншим способом Законом про ліцензування не передбачена, але водночас не виключається можливість органів ліцензування вживати додаткових заходів щодо перевірки здобувачів ліцензій. Ми погоджуємося з позицією Л. Шестак, яка зазначає, що заявник має довести свою спроможність виконати вимоги певних ліцензійних умов [301, с. 82]. Але орган ліцензування здійснює лише перевірку наданих документів, а відповідальність за їх відповідність чинному законодавству несе суб’єкт господарювання або орган, що здійснив видачу документів суб’єкту господарювання на вимогу заявника, про що має бути зазначено в Законі про ліцензування. Зокрема, близьким до запропонованої конструкції є положення Федерального Закону Російської Федерації “О лицензировании отдельных видов деятельности”, ст. 9 якого визначає, що за надання недостовірних або фальсифікованих даних заявник несе відповідальність відповідно до чинного законодавства.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є недостовірність даних у документах, поданих заявником для отримання ліцензії, або невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду торговельної діяльності. Законом про ліцензування інших підстав для відмови у видачі ліцензії не передбачено, але інший висновок випливає з аналізу листа Державної податкової адміністрації України “Щодо сум податкового боргу, який виник унаслідок невиконання банком “Україна” платіжних доручень” від 13.02.2002 р. № 2578/7/24-1217, який вказує, що в разі наявності податкової заборгованості державні податкові інспекції не надають платникам податків свідоцтв про сплату єдиного податку, не видають довідок на отримання патентів та ліцензій на здійснення окремих видів підприємницької діяльності [302]. Проте наявність податкової заборгованості згідно до Закону про ліцензування не є підставою для відмови у видачі ліцензії на право провадження торговельної діяльності [303, с. 55]. У разі обґрунтованої відмови у видачі ліцензії суб'єкт торговельної діяльності може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для такої відмови.

Отже, в Україні існує дозвільний порядок видачі ліцензій, виходячи з аналізу норм Закону про ліцензування. Проте в теорії та практиці видачі ліцензій на право здійснення певних видів господарської діяльності може існувати не лише дозвільний, а й реєстраційний порядок видачі ліцензій, позитивне та негативне ліцензування [8, с. 46-47; 304, с. 12]. Зокрема, як дозвільний, так і реєстраційний порядок видачі ліцензії передбачений російським законодавством [55, с. 186].

Суть реєстраційного порядку полягає в тому, що органи ліцензування при реєстраційному порядку здійснюють не експертну оцінку спроможності суб’єкта, а лише загальну перевірку поданих документів, визначених законодавством, тобто суто реєстраційний процес. При дозвільному порядку орган ліцензування має переконатись у виконанні ліцензіатом вимог законодавства шляхом експертизи наявних документів та перевірки фактичної спроможності виконання ліцензійних умов щодо певного виду діяльності і тільки після цього прийняти рішення про видачу ліцензії.

При позитивному ліцензуванні ліцензія видається у випадку прийняття органом ліцензування позитивного рішення за заявою, оскільки в разі ненадання в передбачений законодавством строк відповіді (прийняття рішення) суб’єкт господарювання не може здійснювати, наприклад, торговельну діяльність ліками. Під негативним ліцензуванням розуміють порядок видачі ліцензій, коли протягом встановленого законодавством строку орган ліцензування не надає вмотивованої відмови, то вважається, що прийнято рішення про видачу ліцензії.

В українському законодавстві порядок видачі ліцензій має дозвільний та позитивний характер. Не є відхиленням від цієї концепції вимога законодавця, що ліцензія повинна бути видана в будь-якому випадку, коли заявник має спроможність виконати ліцензійні умови певного виду торговельної діяльності. Обов’язковість видачі ліцензії слід розглядати в контексті конституційно-правових гарантій, можливості реалізації фізичними особами та створеними ними юридичними особами права на здійснення підприємницької діяльності та створення найбільш сприятливого правового режиму для реалізації гарантованих Конституцією України прав. Тому у законодавстві України з метою стимулювання розвитку торговельних відносин потрібно передбачити диференційований підхід до порядку видачі ліцензій. Зокрема, у сфері роздрібної торгівлі передбачити реєстраційний порядок отримання ліцензії на певні види торговельної діяльності, наприклад роздрібний продаж тютюнових, ювелірних виробів, ліків тощо. Це дозволить збільшити кількість осіб, які здійснюватимуть торговельну діяльність, розширити мережу роздрібної торгівлі, сприятиме задоволенню попиту населення. При цьому такий підхід, що фактично реалізує заявницький принцип видачі ліцензій, відповідає ідеології Закону про ліцензування, дозволить суб’єктам торговельної діяльності найбільш повно реалізувати свої можливості [110, с. 17].

Особливої актуальності набуває визначення строку, протягом якого підприємцю має бути надана ліцензія. Якщо здійснювати перевірку лише за документами, що подаються до органу ліцензування, то десятиденного строку достатньо для прийняття належного рішення. Однак у випадку перевірки придатності торговельних приміщень для здійснення ліцензованої діяльності певного виду, наприклад приміщення аптеки, із залученням фахівців санітарно-епідеміологічної служби або інших служб, то цього строку недостатньо для перевірки всіх складових, відповідно до яких має прийматися рішення про видачу ліцензії. Саме на подовженні строків акцентує увагу А.О. Шеваріхін, вважаючи, що десятиденний строк, передбачений Законом про ліцензування, є недостатнім для прийняття рішення відповідним органом ліцензування. Він обґрунтовував цю пропозицію тим, що органу ліцензування потрібно здійснити фактичну перевірку суб’єктів господарювання щодо можливості здійснювати ліцензовану діяльність, зокрема у сфері торгівлі зброєю [299, с. 106]. Проте фактичну перевірку заявника перед прийняттям рішення про видачу ліцензії здійснюють і інші органи державної влади, стягуючи за проведення перевірок щодо визначення спроможності виконання ліцензійних умов певні суми [13, с. 89]. Не погоджуючись з цією пропозицією, маємо зазначити, що ст. 11 Закону про ліцензування, яка регламентує порядок прийняття рішення про видачу ліцензії, в імперативній формі визначає строк, протягом якого має бути видана ліцензія, хоча порушення строків є досить поширеним у діяльності органів ліцензування [15, с. 81-83]. Маємо звернути також увагу, що до органу ліцензування подаються документи, які видані уповноваженими органами державної виконавчої влади після проведення певних перевірок суб’єктів господарювання.

Отже, заявник при підготовці документів для їх передачі органу ліцензування відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності” має надати документи, що видаються уповноваженими державними органами або засвідчуються заявником особисто. Тому орган ліцензування має здійснювати перевірку лише за наявними документами, що подаються заявником, і десятиденного строку цілком достатньо для прийняття рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії на право провадження торговельної діяльності у певній сфері на підставі вивчення поданих документів.

На наш погляд, з метою захисту прав суб’єктів господарювання, спрощення та удосконалення дозвільно-реєстраційних процедур доцільно закріпити у ст. 11 Закону про ліцензування норму, яка передбачає, що якщо протягом встановленого строку орган ліцензування не прийме рішення про відмову у видачі ліцензії на право здійснення торговельної діяльності, то рішення про видачу ліцензії є прийнятим. Тобто ми наголошуємо саме на процедурах щодо видачі ліцензії, але не заперечуємо проти визначення ліцензії як документа дозвільного характеру. При цьому спрощення дозвільно-реєстраційних процедур сприятиме реалізації завдань щодо реформування виконавчої влади та запровадження у сферу державного управління більш раціональних і демократичних адміністративних процедур [22, 152]. Водночас запровадження негативного ліцензування у сфері торговельної діяльності стимулюватиме діяльність органів ліцензування та інших органів, що здійснюють публічні функції щодо перевірки заявника та забезпечення законності та дотримання законних інтересів суб’єктів торговельної діяльності. Поряд з цим пропонуємо внести доповнення до ст. 11 Закону про ліцензування, що у випадку відмови у видачі ліцензії або порушення строків видачі ліцензії заявник може оскаржити рішення не лише до суду [162], а й до експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування.

У разі прийняття рішення про видачу ліцензії на право провадження певного виду торговельної діяльності заявник може отримати ліцензію після внесення плати за видачу ліцензії. Тому питання розміру та порядку внесення плати за видачу ліцензії має практичне і теоретичне значення, насамперед потрібно визначитися з правовою природою цього виду платежу, які функції цей платіж має виконувати, з якою метою він має стягуватися до бюджету. У науковій літературі це питання було предметом розгляду, але не існує єдності підходів щодо визначення правової природи плати за видачу ліцензій [305, с. 122-123]. Зокрема, дискусії викликають строки внесення плати за видачу ліцензії, порядок визначення розміру, спосіб використання коштів. У відповідних нормативно-правових актах також немає єдиного критерію щодо визначення розміру плати за видачу ліцензії у сфері торговельної діяльності.

Держава має можливість зобов’язати осіб, які отримують ліцензії, сплатити певні суми за прийняття документів, здійснення їх перевірки та видачу ліцензії. При цьому можуть реалізуватися такі варіанти стягнення відповідних коштів:

отриманих коштів має бути достатньо для фінансування органу ліцензування, який здійснює видачу ліцензій на право провадження торговельної діяльності;
надходжень має або може бути менше, ніж необхідно для фінансування певного органу ліцензування;
надходження значно перевищують затрати по реалізації процедур ліцензування, та за їх рахунок здійснюється фінансування інших статей бюджету [8, с. 66].

Згідно зі ст. 15 Закону про ліцензування, кошти за видачу ліцензії сплачуються вже після того, як було ухвалено рішення про її надання. Конкретний розмір цієї плати встановлюється постановою Кабінету Міністрів України “Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу”. Відповідно до цієї постанови, плата за видачу ліцензії становить 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, коли органом ліцензування виступає центральний орган виконавчої влади, або 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо ліцензування здійснює місцевий орган виконавчої влади, тощо. У деяких випадках розмір і порядок внесення плати за видачу ліцензії регулюються спеціальними законами. Так, згідно зі ст. 15 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, річна плата за ліцензію на оптову торгівлю алкогольними напоями дорівнює 500 000 грн., тютюновими виробами — також 500 000 грн., причому ліцензії на оптову торгівлю видаються на 5 років. Щорічна плата за ліцензію на роздрібну торгівлю алкогольними напоями становить 8000 гривень на кожний окремий електронний контрольно-касовий апарат (книгу обліку розрахункових операцій), зазначений у ліцензії та розташований у місці торгівлі; за роздрібну торгівлю тютюновими виробами — 2000 гривень на кожне місце торгівлі, тощо.

Інший напрям — ліцензування в електроенергетиці, де плата за видачу ліцензій справляється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про плату за видачу та переоформлення Національною комісією регулювання електроенергетики ліцензій на здійснення певних видів підприємницької діяльності” від 13.07.1995 р. № 516. Ця постанова передбачає, що розмір плати за видачу Національною комісією регулювання електроенергетики ліцензій складається з одноразової плати та поточної плати [306]. Отже, у цій сфері варто виокремити дві групи платежів: плату за видачу ліцензії та періодичний платіж — поточну плату за ліцензію.

Таким чином, слід дійти висновку, що законодавство не містить єдиних критеріїв для визначення розміру плати за видачу ліцензії, строків та способів її сплати. Це, своєю чергою, унеможливлює з’ясування того, яку саме функцію виконує плата за видачу ліцензії та з якою метою стягується цей платіж.

Розглядаючи порядок внесення плати за видачу ліцензії, зазначимо, що до набрання чинності Законом про ліцензування розмір такої плати регулювався раніше чинною постановою Кабінету Міністрів України “Про розміри та порядок зарахування плати за видачу та переоформлення ліцензій на провадження певних видів підприємницької діяльності” від 4.01.1999 р. № 6 [307]. Плата за ліцензію вносилась одночасно з поданням відповідної заяви про видачу ліцензії. У літературі такий підхід зазнавав певної критики: зокрема, наголошувалося, що в разі відмови заявнику у видачі ліцензії внесені суми підлягали поверненню, а це вимагало додаткових часу та зусиль. Закон про ліцензування позбавлений такого недоліку. Водночас не можна погодитися з пропозицією А.О. Шеваріхіна, згідно з якою заявник має попередньо сплатити певну суму за перевірку державними органами його спроможності здійснювати ліцензований вид торговельної діяльності, а після позитивного рішення про видачу ліцензії — сплатити встановлену законодавством суму за її видачу [299, с. 123, 124]. На наш погляд, у цій пропозиції є як недоліки, так і положення, які заслуговують на подальше законодавче закріплення. Передусім неможливо попередньо оплачувати заходи, які здійснюються органами ліцензування з перевірки заявника, адже взагалі важко передбачити, які витрати може понести орган ліцензування. Якщо ж вимагати оплачувати заходи з перевірки заявника за результатами її проведення, то це призведе до збільшення розміру сум за перевірку заявника, оскільки органи, які перевірятимуть заявника, будуть зацікавлені у збільшенні суми платежу, що є недопустимим. Також можливі ситуації прямого тиску на заявників щодо внесення певних сум на користь як державних органів, так і певних госпрозрахункових структур, які, наприклад, видаватимуть необхідні висновки [308, с. 24-27]. Саме для попередження таких випадків був прийнятий Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”, який визначив, що органи, які видають ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, не можуть ставити як умову видачі ліцензій відрахування коштів на користь будь-яких бюджетних або позабюджетних фондів, установ чи організацій. Водночас, відповідно до законодавства, фінансування органів ліцензування передбачене за рахунок Державного бюджету України.

У літературі також досить часто порушується проблема інших витрат, які має понести заявник у зв’язку з отриманням ліцензії [309, с. 41]. Зокрема, виокремлюють витрати, які має здійснити заявник, наприклад, на навчання персоналу, вчинення інших підготовчих дій, послуги щодо яких можуть надаватись органами ліцензування або створеними ними структурами. Слід зазначити, що ці структури будуть фінансуватися виключно за рахунок осіб, які мають бажання набути ліцензію на здійснення певного виду торговельної діяльності [8, с. 50, 58-59]. Але органи виконавчої влади мають виконувати діяльність як суто публічні органи, які здійснюють управління у сфері ліцензування торговельної діяльності. Саме з метою відмежування управлінської діяльності від інших напрямів Президент України Указом “Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції” від 9.02.2004 р. № 175/2004 встановив, що Кабінет Міністрів України на підставі функціонального обстеження органів виконавчої влади та з урахуванням європейського і світового досвіду має розробити заходи щодо звільнення державних органів від виконання функцій, що мають допоміжний характер, пов'язані з наданням послуг у сфері реєстрації, ліцензування, наданням дозволів суб'єктам господарювання тощо, передбачивши поступову передачу таких функцій відповідним недержавним організаціям [256]. Тобто унеможливлюється практика створення при органах ліцензування різних ліцензійних, експертних, навчальних та інших центрів, що перетворювало діяльність зі здійснення процедур ліцензування в джерело додаткових доходів бюджетів різних рівнів або бюджетів відповідних органів. Зокрема, маємо зазначити, що в попередній період існувала практика щодо безпідставного розширення переліку документів, необхідних для отримання ліцензії, в тому числі різних експертних висновків, що мало наслідком збільшення витрат, які ніс суб’єкт торговельної діяльності у зв’язку з отриманням ліцензії [12, с. 50-51]. Тому вбачається за необхідне закріпити положення щодо неможливості отримання органами ліцензування або створеними ними структурами будь-яких коштів від заявників або ліцензіатів за надання додаткових послуг.

Водночас потрібно встановити обов’язковість внесення заявниками плати за розгляд документів щодо отримання ліцензії на право здійснення торговельної діяльності у всіх випадках. Розмір цієї суми має встановлюватись фіксовано Кабінетом Міністрів України в порядку визначення розміру плати за видачу ліцензії, яка має бути мінімально необхідною. Це надасть змогу частково покрити витрати бюджету за необхідні дії органів ліцензування, а також створить більшу зацікавленість у належному оформленні документів, які подаються заявниками. Також потрібно передбачити, що у випадку надання вмотивованої відмови у видачі ліцензії внесені платежі не повертаються. Водночас пропонуємо передбачити внесення плати за видачу ліцензії відповідно до положень Закону про ліцензування. Отже, у чинному законодавстві потрібно передбачити внесення плати за розгляд документів заявника та внесення плати за видачу ліцензії.

Особливо актуальним для належного врегулювання процедур ліцензування є визначення розміру сум, які мають внести суб’єкти господарювання до бюджету після прийняття органами ліцензування рішення про видачу ліцензії. Насамперед потрібно визначити, що має на меті законодавець, встановлюючи певний розмір плати за видачу ліцензій. Поширеною є думка, що встановлення плати за ліцензію має на меті виключно поповнення Державного бюджету України [66, с. 111; 140, с. 38]. Звичайно, такі інструменти впливу на суб’єктів господарювання, як, зокрема, патентування та ліцензування, стають джерелом поповнення бюджету, а не лише контролю, обліку та регулювання [310, с. 38]. Визначаючи правову природу торгового патенту, слід вказати, що він має бути отриманий у випадку, коли підприємці здійснюють торговельну діяльність за готівкові кошти відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” [182]. Проте відповідно до ст. 14 Закону України “Про систему оподаткування” від 25.06.1991 р. плата за торговий патент є податковим платежем, тому стягується з метою поповнення бюджету [311]. Але Закон України “Про систему оподаткування” закріплює положення, що загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Враховуючи, що визначення розміру плати за ліцензію на право здійснення торговельної діяльності належить до компетенції Кабінету Міністрів України, і лише в окремих випадках розмір і порядок плати встановлює Верховна Рада України, то цей платіж (найперше з формальної точки зору) не слід розглядати як такий, що не виконує фіскальну (податкову) функцію, а має покривати мінімальні затрати щодо ведення ліцензійного реєстру.

Але особливий характер має порядок стягнення та визначення розміру плати за ліцензію у сфері обігу алкогольних напоїв та тютюнових виробів [305, с. 130]. Насамперед потрібно вказати на постійну зміну розміру річної плати за видачу ліцензій у цій сфері. Так, на момент набрання чинності Законом про ліцензування відносини щодо обігу спирту, алкогольної продукції та тютюнових виробів регулювалися цим Законом. У подальшому було внесено зміни до Закону про ліцензування, прийняттям Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним, плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами” від 11.01.2001 р., який встановив спеціальний порядок ліцензування у цій сфері, в тому числі щодо визначення розміру та порядку внесення плати за видачу ліцензій [312]. Надалі, відповідно до Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2003 рік” та деяких інших законодавчих актів” від 22.05.2003 р. було збільшено розмір плати за видачу ліцензії на право здійснення операцій з алкогольною продукцією та тютюновими виробами [313]. Крім зазначених вище змін щодо розміру плати за ліцензію, вона підвищувалась відповідно до Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” від 7.02.2002 р., який передбачав збільшення розміру плати за видачу ліцензії, зокрема на право здійснення оптової торгівлі алкогольною продукцією з 1700 до 5000 гривень на рік [314]. При цьому збільшення плати за видачу ліцензій щодо обігу спирту, алкогольної продукції та тютюнових виробів має системний характер [315].

Отже, плата за видачу ліцензій у сфері обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів має розглядатись як платіж, що за своєю суттю виконує податкову функцію. Зокрема, на поповненні бюджету акцентується увага в Указі Президента України “Про посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, забезпечення захисту життя і здоров'я громадян”, який передбачає посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів з метою забезпечення захисту життя і здоров'я громадян та з метою збільшення надходжень до Державного бюджету [56]. Також заслуговує на увагу позиція комітету Верховної Ради України з питань фінансів та банківської діяльності, який вважає, що надходження коштів до бюджету є однією з основних вимог видачі та дії ліцензії [316]. Проте з точки зору податкового законодавства його не можна визнати певним видом податкового платежу, оскільки всі види податків та зборів визначені в Законі України “Про систему оподаткування”. Це положення закріплене в листі Державної податкової адміністрації України від 14.04.2004 р. № 6506/7/21-0917, в якому, зокрема, зазначено, що Закон України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” за предметом правового регулювання не належить до податкового законодавства і не є законом про оподаткування [317]. Таку позицію також підтримують і деякі фахівці [318, с. 94]. Крім того, слід звернути увагу, що відповідно до вимог Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” ліцензія видається на кожне місце роздрібної торгівлі зазначеною продукцією, що дало підставу в деяких випадках стверджувати, що об’єктом ліцензування є не торговельна діяльність, а місце торгівлі [304, с. 32-33].

Отже, потрібно зробити висновок, що встановлення в такому вигляді розмірів платежів за видачу ліцензії у сфері обігу спирту, алкогольної продукції та тютюнових виробів не відповідає ідеології ліцензування в сфері торговельної діяльності. Звичайно, причиною збільшення плати за видачу ліцензій у сфері обігу алкогольної продукції та тютюнових виробів є надзвичайна прибутковість даного виду торговельної діяльності [186, с. 1]. Проте в цьому випадку суб’єкти господарювання уже сплачують податки, в тому числі акцизний збір відповідно до Закону України “Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби” від 15.09.1995 р. [319]. Якщо все ж таки визнати плату за видачу ліцензії як податковий платіж, то потрібно внесення змін до законодавства, що регламентує порядок ліцензування торговельної діяльності за її видами, та відповідно до податкового законодавства. Зокрема, у проекті Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 21.05.2003р. №1053 передбачається скасування норми, за якою плата за ліцензію визначається як разовий платіж [245, с. 27]. Проте законодавче втілення цього положення матиме наслідком стягнення плати за ліцензію як періодичного фіскального платежу, близького за правовою природою до торгового патенту. На думку дисертанта, стягнення плати за ліцензію як періодичного платежу не сприятиме розвитку торговельних відносин в Україні, а закріплення відповідного положення в Законі про ліцензування фактично встановить щодо платежів за видачу ліцензії статус податку або обов’язкового платежу. Також є недопустимою ситуація, коли в одних випадках суб’єкт торговельної діяльності має внести разовий платіж, а в інших повинен регулярно сплачувати, поряд з податковими платежами, значні суми за підтримання чинності ліцензії.

Однозначно питання щодо визначення правової природи плати за ліцензію на право здійснення певних видів діяльності вирішені в Податковому кодексі Російської Федерації, який закріпив положення, що плата за видачу ліцензії є податковим платежем [7, с. 58]. Тому цілком зрозуміло, що в російській літературі висловлена позиція, що суми, які сплачуються за видачу ліцензії на право провадження торговельної діяльності до відповідного бюджету, слід розглядати як обов’язковий платіж, і в цій частині відносини ліцензування є складовою податкового права [28, с. 198-199]. У цьому випадку суб’єкт торговельної діяльності здійснює купівлю ліцензії у держави або сплачує певний податок [320]. На наш погляд, в Україні суми, які вносяться заявниками за отримання ліцензії, а також будь-які інші платежі, внесення яких є обов’язковим у зв’язку з отриманням ліцензії, не можуть виконувати фіскальну (податкову) функцію. У цьому випадку ми підтримуємо позицію науковців, що загалом розмір плати не повинен перевищувати розмір фактичних послуг органів влади на провадження у справі щодо видачі ліцензій [22, с. 176; 321, с. 21]. Але відповідні суми мають бути фіксованими, методологічно обґрунтованими, та їх розмір повинен визначати Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. При цьому в Законі про ліцензування має бути закріплений уніфікований порядок видачі ліцензії щодо всіх напрямів господарської діяльності, а також встановлено порядок визначення розміру платежів за розгляд документів та видачу ліцензії.

Отже, плата за видачу ліцензій не повинна стягуватися з метою поповнення бюджету та відповідно має бути незначною, як і всі витрати суб’єктів господарювання щодо отримання ліцензії на право здійснення торговельної діяльності. Водночас це має бути платіж, який вноситься саме при видачі ліцензії, та його розмір має забезпечувати лише ведення певного ліцензійного реєстру та інші необхідні дії щодо обліку ліцензіатів. Тому незалежно від напряму здійснення торговельної діяльності відповідний платіж має визначатись на єдиних методологічних засадах, виходячи з того, що витрати і характер дій органів ліцензування у сфері, наприклад, обігу ліків та алкогольної продукції відрізняються незначною мірою.

З метою однозначного регулювання визначення порядку внесення та розміру платежів за видачу ліцензії в Законі про ліцензування необхідно закріпити положення, що при подачі документів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України, має надаватись документ, який підтверджує внесення до бюджету плати за розгляд документів щодо видачі ліцензії на право провадження торговельної діяльності. У випадку надання вмотивованої відмови органом ліцензування відповідна сума поверненню не підлягає. Після прийняття рішення про видачу ліцензії заявник має внести певну суму у встановленому порядку за видачу ліцензії в розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. При цьому розміри відповідних платежів щодо ліцензування у сфері торговельної діяльності мають визначатися на єдиних методологічних засадах, і їх розмір у будь-якому випадку не має перевищувати розміру витрат органів ліцензування на розгляд документів та ведення відповідного ліцензійного реєстру. Внесення будь-яких інших сум на користь органів ліцензування або створених ними установ у зв’язку з наданням ними певних послуг забороняється. При цьому консультування суб’єктів господарювання щодо порядку набуття ліцензій на право здійснення певного виду торговельної діяльності має здійснюватись безоплатно, враховуючи, що відповідні органи ліцензування фінансуються за рахунок бюджету.

Слід виходити з мети запровадження ліцензування окремих напрямів торговельної діяльності, яка полягає не у поповненні бюджету, а у встановлені додаткових вимог у певних сферах, які потребують особливого характеру провадження і без додаткових заходів контролю створюється загроза порушення як публічних, так і приватних інтересів суб’єктів права.

Здійснення контролю за діяльністю ліцензіатів у сфері торговельної діяльності

Згідно зі ст. 20 Закону про ліцензування, нагляд за тим, як ліцензіати дотримуються ліцензійних умов, покладається на органи ліцензування та Держпідприємництво України — кожен у межах власної компетенції — і реалізується через планові та позапланові перевірки. Водночас варто наголосити: усі інструменти, задіяні державними органами в механізмі ліцензування, так чи інакше передбачають контроль за проваджуваною діяльністю та своєчасність застосування примусових заходів, якщо суб'єкт ухиляється від виконання встановлених обов'язків [78, с. 109]. Контроль як забезпечувальний захід покликаний з'ясувати реальний стан дотримання ліцензіатами законодавства у сфері ліцензування окремих видів торговельної діяльності та відповідність їхніх дій вимогам ліцензійних умов [270, с. 192]. Саме через контроль досягається відповідність діяльності об'єктів управління заданим параметрам, які встановлюють суб'єкти державного управління [322, с. 93].

Суть контролю полягає в тому, що суб'єкт контролю перевіряє, наскільки контрольований підприємець виконує покладені на нього обов'язки [323, с. 6; 112, с. 8]. В.К. Колпаков вважає контроль одним із найпоширеніших і найрезультативніших способів забезпечення законності [18, с. 662-663]. Подібну позицію обстоює А.В. Еріцян: спираючись на погляд Алексєєва С.С., він наголошує, що державний контроль постає як юридичний та організаційний механізм і засіб, який застосовують винятково задля забезпечення законності. Мета контролю при цьому — спонукати ліцензіатів дотримуватися норм права та законності [324, с. 103]. В.С. Щербина трактує контроль як сукупність організаційно-технічних і правових заходів, за допомогою яких компетентні органи визначають, наскільки фактичні напрями й результати діяльності суб'єктів господарювання відповідають установленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявляють порушення в діяльності цих суб'єктів та вживають заходів для їх усунення [325, с. 9].

У юридичній літературі контроль постає як багатогранне і багатопланове явище: залежно від рівня й предмета розгляду його можна охарактеризувати і як форму чи вид діяльності, і як принцип, і як функцію. Аналізуючи державний контроль, слід виходити з того, що це функція держави в особі уповноважених органів, яка має на меті перевірку дотримання й виконання поставлених завдань, прийнятих рішень та їх правомірності [323, с. 6; 326, с. 8]. На рівні органів виконавчої влади контроль перетворюється на функцію, що може бути основною діяльністю або ж лише елементом ширшої діяльності [270, с. 294]. Правова природа державного контролю виявляється в тому, що його здійснюють органи держави та їхні посадові особи — у межах, окреслених правовими нормами, на підставі норм права і згідно з ними [327].

С.С. Вітвіцький розглядає державний контроль у сфері ліцензування як різновид державного контролю підприємницької діяльності. Його здійснюють уповноважені державні органи (їхні посадові особи) у конкретній сфері господарювання та за конкретних умов; він полягає у визначенні видів підприємницької діяльності, що підлягає ліцензуванню, оцінці реального стану господарської діяльності суб'єкта підприємництва, який є предметом ліцензування, застосуванні визначеного чинним законодавством порядку ліцензування, використанні відповідних форм контролю та притягненні до юридичної відповідальності суб'єктів (фізичних та юридичних осіб — підприємців), які порушили вимоги законодавства у сфері ліцензування [328, с. 9, 13]. Інші науковці трактують контроль у сфері ліцензування як систему заходів, що їх здійснюють органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування задля забезпечення виконання ліцензіатами ліцензійних умов [329, с. 67]. Саме в такому аспекті сутність контролю визначає наказ Держпідприємництва України та Міністерства охорони здоров'я України “Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами” від 27.01.2004 р. № 03/41: згідно з ним контроль за додержанням ліцензійних умов — це сукупність організаційних та правових заходів, спрямованих на перевірку додержання ліцензіатами кваліфікаційних, організаційних, спеціальних, технологічних та інших вимог для провадження господарської діяльності з оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами [330].

Отже, контроль у сфері ліцензування торговельної діяльності — це діяльність уповноважених державою органів, які в межах своїх функціональних повноважень перевіряють можливість заявника виконати вимоги, визначені в ліцензійних умовах певного виду, та здійснюють перевірку діяльності ліцензіатів щодо дотримання ліцензійних умов при провадженні операцій з товарами, обіг яких підлягає ліцензуванню, з метою захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також публічних інтересів держави в економічній, політичній та екологічний сферах. Метою контролю у сфері ліцензування торговельної діяльності є: недопущення до здійснення торговельних операцій підприємців, які не в змозі виконати вимоги ліцензійних умов та чинного законодавства України щодо обігу певного виду продукції; контроль за обігом певних предметів і речовин, які становлять потенційну небезпеку для фізичних осіб, можуть завдати шкоду їх здоров'ю або життю, становлять потенційну загрозу безпеці держави та можуть завдати шкоди навколишньому природному середовищу. При цьому ми підтримуємо думку науковців, що контроль за діяльністю ліцензіатів має на меті попередження негативних проявів у процесі здійснення торговельної діяльності, а в разі їх виявлення — визначення шляхів усунення [331, с. 117].

Зміст державного контролю у сфері ліцензування торговельної діяльності охоплює спостереження, аналіз і перевірку діяльності ліцензіатів та їхніх посадових осіб щодо дотримання установлених державою правил, норм і стандартів [22, с. 431; 282, с. 28-29]. Здійснюючи контроль за торговельною діяльністю, яка підлягає ліцензуванню, контролюючі органи реалізують такі функції контролю: інформаційну, аналітичну, превентивну, регулюючу, фіскальну, правоохоронну та відновлюючу [323, с. 12].

Водночас різноплановий характер контролю потребує певної класифікації, і різноманітні види контролю слід поділяти за: суб'єктами, які здійснюють контроль; характером контролю; обсягом контрольних повноважень; сферами контролю; характером відносин суб'єкта контролю з підконтрольним об'єктом [22, с. 439]. Державний контроль має єдину методологічну та правову основу, базується на загальних принципах, але різні види контролю мають свою специфіку, характерні відмінності, що визначаються в завданнях, способах і формах здійснення контролю. Контроль у сфері ліцензування торговельної діяльності зорієнтований на чітке коло суб'єктів, а саме на учасників, що здійснюють операції щодо відчуження товарів, обіг яких підлягає ліцензуванню.

У сфері ліцензування торговельної діяльності залежно від часу проведення контролю він може бути попереднім, поточним (оперативним) і наступним [324, с. 107; 253, с. 352]. Попередній контроль має на меті як фіксацію існування необхідних умов, так і обґрунтованість підстав для прийняття рішень органами ліцензування про видачу ліцензій. Попередній контроль виконує попереджувальну функцію, і зміст його полягає у виявленні та попередженні можливих негативних дій з боку ліцензіата при здійсненні ним торговельної діяльності. Так, за попереднім контролем орган ліцензування визначає здатність заявника виконати вимоги щодо провадження певного виду торговельної діяльності, які закріплюються у відповідних ліцензійних умовах. Орган ліцензування, за результатами перевірки наданих заявником документів, робить висновок про можливість певного суб'єкта господарювання виконати вимоги ліцензійних умов та приймає рішення про видачу ліцензії.

Поточний (оперативний) контроль проводиться в процесі здійснення ліцензіатом торговельної діяльності і полягає у визначенні органом ліцензування або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування дотримання ліцензійних умов щодо конкретного виду торговельної діяльності при проведенні, як правило, планових перевірок.

Наступний контроль може бути проведений у разі виявлення порушень ліцензійних умов провадження певних видів торговельної діяльності та має на меті перевірку ступеня виконання рішення, яке було винесене за результатами поточного контролю. Але при цьому слід зазначити, що якщо у діях ліцензіата порушень не виявлено, то цілком зрозуміла недоцільність проведення наступного контролю [22, с. 439].

Так, залежно від обсягу контролю та характеру контрольних повноважень органів державної влади виділяють загальний і спеціальний контроль. За умови, коли контроль не виділяється як основна діяльність, можна стверджувати, що певні органи здійснюють загальний контроль у межах своєї основної діяльності і не акцентується увага на конкретній ділянці. При цьому органи ліцензування у більшості випадків є органами загального контролю, оскільки поряд з функціями ліцензування виконують ряд інших повноважень відповідно до законодавства України. Контроль за обігом певних предметів здійснюється на постійній основі, має кілька механізмів, і ліцензування є лише одним з елементів контролю [267]. Зокрема, контроль за обігом наркотичних (психотропних) лікарських засобів включає: ліцензування діяльності підприємств, установ і організацій, пов'язаної з розробленням, виготовленням, придбанням, відпуском, знищенням наркотичних (психотропних) лікарських засобів; погодження видачі ліцензій підприємствам, установам і організаціям на право провадження діяльності, пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (у тому числі з обігом наркотичних (психотропних) лікарських засобів) з МВС; надання статистичних даних про фактичний обіг наркотичних (психотропних) лікарських засобів, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що використовуються для виробництва, виготовлення наркотичних (психотропних) лікарських засобів тощо [188]. Ці заходи здійснюються органами ліцензування та іншими органами державної влади, що здійснюють загальний контроль за обігом певного виду речовин. До таких органів слід віднести Комітет з контролю за наркотиками, МОЗ, МВС та СБУ.

Отже, контроль органів ліцензування або спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування у сфері ліцензування торговельної діяльності характеризується такими рисами: самостійним та активним характером діяльності органів ліцензування, спрямованої на попередження та виявлення можливих правопорушень у сфері ліцензування торговельної діяльності; відповідною правовою кваліфікацією фактичних дій ліцензіатів органами ліцензування; прийняттям рішень про застосування заходів примусу до ліцензіатів у разі наявності передбачених Законом про ліцензування підстав [324, с. 105-106].

При здійсненні контролю у сфері ліцензування відповідні органи відстежують, перевіряють та аналізують характер дотримання ліцензійних умов суб'єктами господарювання та їх посадовими особами. Ст. 20 Закону про ліцензування встановлює загальні положення щодо здійснення контролю за діяльністю ліцензіатів органами, які у встановленому порядку набули повноваження контролю у сфері ліцензування торговельної діяльності. При цьому підставою для проведення заходів контролю є відповідне рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування або органу ліцензування (відповідний наказ). Дії органів ліцензування щодо контролю за діяльністю суб'єктів господарювання містять етапи підготовки та проведення планових перевірок; підготовки та проведення позапланових перевірок; розгляд матеріалів перевірок та підготовки прийняття рішення за результатами перевірок. При цьому кожна складова має свої особливості, на кожному етапі виникають, змінюються та припиняються правовідносини певного виду.

Особливий статус щодо контролю у сфері ліцензування торговельної діяльності належить податковим органам. З одного боку державна податкова служба є органом ліцензування та видає ліцензії щодо обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробі, а з іншого – відповідно до Закону України “Про державну податкову службу в Україні” податкові органи мають повноваження здійснювати контроль за наявністю ліцензії щодо всіх видів діяльності, які підлягають ліцензуванню [290]. При цьому перевірки органами податкової служби дотримання ліцензійних вимог торговцями (крім обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів) не передбачено.

Отже контрольні повноваження уповноважених державою органів у сфері ліцензування слід поділити на контроль за наявністю ліцензій (який здійснюють органи державної податкової служби та Держпідприємництво України, Державна інспекція з виноробства та виноградарства в частині обігу виноробної продукції) і контроль за дотриманням ліцензійних умов, що здійснюється органами ліцензування та Держпідприємництвом України.

Як було зазначено вище у сфері ліцензування торговельної діяльності органами ліцензування та Держпідприємництвом України можуть проводитися два види перевірок: планова та позапланова перевірка ліцензіатів, іншої не передбачено ні Законом про ліцензування, ні нормативними актами, що регламентують порядок перевірки ліцензіатів.

При здійсненні контролю за діяльністю ліцензіатів органи контролю мають право здійснювати планові перевірки не частіше одного разу на рік, при цьому строки перевірки мають узгоджуватися між органом ліцензування та Держпідприємництвом України з метою унеможливлення перевірки одного ліцензіата різними контролюючими органами у сфері ліцензування.

Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування лише на підставі надходження до них у письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення ліцензіатом ліцензійних умов або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов певного виду. Отже, позапланові перевірки проводяться з двох підстав. По-перше, це отримання інформації в належній формі з наданням відповідних доказів від органів державної влади та управління (наприклад, від органів захисту прав споживачів, податкових органів) або контрагентів ліцензіата про порушення ним законодавства щодо ліцензування певного виду торговельної діяльності. По-друге, коли позапланова перевірка проводиться органом ліцензування з метою перевірки виконання ліцензіатом розпорядження щодо усунення недоліків, які були виявлені при проведенні, наприклад, планової перевірки. При цьому предметом контролю органів ліцензування є ступінь виконання ліцензіатами ліцензійних умов, які охоплюють в основному організаційно-правові вимоги щодо ліцензування певного виду торговельної діяльності [332, с. 36].

Порядок здійснення контролю у сфері ліцензування певних видів торговельної діяльності визначається спільним наказом Держпідприємництва України та відповідного органу ліцензування за кожним видом торговельної діяльності тощо [233; 330; 333; 334; 335]. Ці нормативні акти встановлюють: організацію проведення перевірок; оформлення результатів перевірок; повноваження осіб, які здійснюють перевірку; контроль за виконанням розпоряджень органів контролю про усунення порушень ліцензіатами ліцензійних умов певного виду (у разі їх наявності); подання до органів ліцензування пропозицій щодо розгляду питань про анулювання ліцензії відповідно до встановлених підстав.

Також для забезпечення належного контролю за обігом товарів органами ліцензування створюються структурні підрозділи, завданням яких є зокрема, контроль за діяльністю ліцензіатів. Так, Міністерством фінансів України створена постійна комісія з питань ліцензування господарської діяльності у сфері обігу дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, до компетенції якої належить розгляд матеріалів, підготовлених відповідними структурними підрозділами органу ліцензування, для прийняття рішень щодо видачі, переоформлення чи анулювання ліцензій [287]. Державна пробірна служба є органом державного управління, що діє у складі Міністерства фінансів України, підпорядковується йому та має право проводити у межах своїх повноважень перевірки додержання суб'єктами торговельної діяльності вимог законодавства [288]. У сфері обігу ліків контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснює Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення як орган ліцензування відповідно до “Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами”.

Ліцензіат, який здійснює торговельну діяльність, під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов забезпечує умови для її проведення та надає на вимогу посадовим особам органу контролю фактично всю документацію про свою діяльність, зокрема, при торгівлі ліками: установчі документи суб'єкта господарювання; оригінал та копії ліцензії; організаційно-розпорядчі документи щодо створення та функціонування фармацевтичного (аптечного) закладу або його відокремлених структурних підрозділів; документи про спеціальну освіту та підвищення кваліфікації працівників, які безпосередньо здійснюють виробництвом, оптовою і роздрібною реалізацією лікарських засобів; переліки лікарських засобів, що зареєстровані в Україні, та лікарських засобів, дозволених до застосування в Україні, які відпускаються за рецептами та без рецептів з аптек, аптечних пунктів та аптечних кіосків; сертифікати якості лікарських засобів, що видаються виробниками, та сертифікати лабораторного аналізу на окремі лікарські засоби; акт санітарно-епідеміологічного обстеження територіальною санітарно-епідеміологічною станцією фармацевтичного (аптечного) закладу; сертифікат державної акредитації фармацевтичного (аптечного) закладу; атестат акредитації лабораторії з аналізу якості та безпеки лікарських засобів (за наявності її у структурі закладу); журнал (книга) обліку наркотичних, психотропних лікарських засобів та прекурсорів, а також інших лікарських засобів, що підлягають предметно-кількісному обліку; акти перевірок ліцензіата державними контрольними органами та органами місцевого самоврядування, під час проведення яких виявлені порушення Ліцензійних умов; інші документи, безпосередньо пов'язані з перевіркою, тощо [330].

Таким чином, слід констатувати: у межах кожного напряму торговельної діяльності, що підлягає ліцензуванню, органи ліцензування перевіряють практично весь ліцензований напрям діяльності, охоплюючи навіть дрібні складові. Водночас ці органи повинні надавати інформацію винятково для перевірки того, чи дотримуються ліцензіати законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, відповідно до приписів нормативно-правових актів, які регламентують порядок проведення контрольних заходів органами ліцензування. Однак Всеукраїнська громадська організація “Фармацевтична асоціація України” дотримується іншої позиції: в наказах Держпідприємництва України та Міністерства охорони здоров'я України “Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами” і “Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуску, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів”, на її думку, не обґрунтовано економічну та соціально-політичну потребу в систематичних планових перевірках (раз на рік, коли ліцензія діє протягом трьох років). А це разом із регулярними перевірками аптечних закладів з боку інших органів (пожежна охорона, МВС тощо) фактично унеможливлює їхню роботу. Крім того, попри вимоги Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” про зменшення державного втручання у підприємництво, орган ліцензування під час перевірки наділений правом отримувати “інші документи”, що відкриває шлях до довільного тлумачення та суб'єктивного визначення потреби в тих чи інших документах. Асоціація вважає, що під час підготовки наказів безпідставно розширили перелік питань, які планується перевіряти; частина з них виходить за межі вимог ліцензійних умов, а окремі взагалі не належать до компетенції МОЗ України [336]. При цьому така практика застосовується досить широко, що порушує права ліцензіатів [61, с. 27]. Відтак ліцензіати, якщо органи контролю висувають вимоги, які виходять за межі положень законодавства України, можуть не подавати відповідну інформацію або оскаржити дії контролюючих органів у встановленому порядку.

Отже, об’єктом контролю повинна бути ліцензована торговельна діяльність, а органи контролю мають перевіряти діяльність ліцензіата або його структурного підрозділу (за наявності) в межах ліцензійних умов, і це слід закріпити в Законі про ліцензування. В актах, що унормовують порядок контролю, потрібно закріпити вичерпний перелік документів, які надаються органам контролю під час планових і позапланових перевірок, причому він має стосуватися виключно діяльності, що підлягає ліцензуванню, а не всієї діяльності ліцензіатів.

Ще одним недоліком урегулювання порядку здійснення планових і позапланових перевірок є недостатнє правове врегулювання статусу членів комісії, які контролюють діяльність ліцензіатів. Так, згідно з Порядком контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуску, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів від 27.01.2004 р. [337] та інших актів, що регламентують порядок здійснення контролю діяльності ліцензіатів, до участі в перевірці можуть залучати фахівців установ та організацій, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування (за їх згодою). Це положення щодо контролю діяльності ліцензіатів незрозуміле з погляду його відповідності Закону про ліцензування та не узгоджується з ним. Зокрема, Закон не передбачає участі представників інших органів при здійсненні заходів контролю. Так, В. Соколовська наголошує, що потрібно визначити статус цих осіб, визначити обов’язковість їх участі в перевірці, у тому числі в разі скарги споживача або відповідної інформації іншого контролюючого органу [338, с. 29]. Тому необхідно внести зміни до нормативно-правових актів щодо участі інших осіб у проведенні перевірок ліцензіатів, зазначивши, що такі процесуальні дії можуть вчиняти лише представники органу ліцензування, а участь інших суб’єктів можлива при залученні як експертів або інших зацікавлених осіб, без наділення їх процесуальними правами щодо проведення перевірки або витребування певних відомостей.

За результатами перевірки орган ліцензування складає акт у двох примірниках. Один примірник акта видається керівнику суб'єкта, який перевірявся, другий - зберігається органом, який здійснив перевірку. При виявленні порушення умов ліцензування суб’єктом торговельної діяльності орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складання акта перевірки порушень ліцензійних умов видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії. Ліцензіат, який одержав розпорядження про усунення ним порушень ліцензійних умов, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати органу, який видав це розпорядження, інформацію про усунення порушень.

Аналізуючи процедури контролю у сфері ліцензування торговельної діяльності, варто також звернути увагу на процесуальні строки у відносинах ліцензування під час проведення перевірок щодо дотримання підприємцями ліцензійних вимог, зважаючи на те, що відсутність належного порядку проведення перевірок гальмує розвиток торговельної діяльності; зокрема, на це вказують представники малого бізнесу (при цьому ми виходимо з того, що переважна їх більшість працює у сфері торговельної діяльності) [339, с. 32-33]. Вважаємо за потрібне погодитися з пропозицією, що у Законі про ліцензування мають бути передбачені мінімальні та максимальні строки проведення перевірок [331, с. 118]. Конкретизація строків проведення планових і позапланових перевірок має визначатися нормативними актами, що унормовують порядок здійснення контролю певного напряму ліцензованої діяльності. При цьому у сфері торговельної діяльності вони не мають перевищувати десятиденного строку з моменту надання органу контролю всіх необхідних документів та письмових пояснень, якщо інше не передбачено нормативними актами щодо ліцензування певних видів торговельної діяльності. Мається на увазі положення нормативно-правових актів щодо порядку проведення перевірок ліцензіатів, зокрема, у сфері обігу ліків, де фіксуються строки проведення перевірок, порядок оформлення їх результатів. Подовження строків можливе за рішенням керівника органу ліцензування, з обґрунтуванням необхідності такого подовження, наприклад, у разі необхідності проведення спеціальних експертиз. Облік строків має відраховуватися з моменту фіксації початку перевірки в журналі перевірок контролюючими органами. При цьому належна фіксація всіх видів перевірок ліцензіатів є джерелом доказів у разі виникнення спору [340, с. 46].

Також при проведенні перевірок виникає питання щодо інформування ліцензіатів про початок перевірки. Відповідно до Указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” право на проведення планової виїзної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності надається лише в тому разі, коли йому не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення із зазначенням дати її проведення. Ця норма в Законі про ліцензування відсутня, але відповідні строки передбачені в нормативних актах, що врегульовують процедури контролю у сфері ліцензування. При цьому висхідним положенням щодо строків попередження ліцензіатів є норма, закріплена в Положенні про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування, затвердженому наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 25.07.2001 р. № 101 [274], яке визначає, що Держпідприємництво України повідомляє орган ліцензування про проведення планової перевірки за п'ять робочих днів до початку перевірки в письмовій формі або телефонограмою. Аналогічні положення закріплені в нормативних актах, що передбачають проведення перевірок ліцензіатів органами ліцензування, проте вважаємо за потрібне закріпити відповідні положення у Законі про ліцензування. Слід виходити з того, що обов’язковим є інформування ліцензіатів про дату проведення органом ліцензування контрольних заходів щодо певного ліцензіата, а відсутність попередньої інформації про початок планової перевірки слід вважати підставою для відмови ліцензіата у проведенні перевірки.

Визначаючи підстави позапланових перевірок, слід вказати, що вони проводяться в разі виявлення порушень умов ліцензування іншими державними органами, які виявили недоліки в діяльності ліцензіатів. Державні контролюючі органи та органи місцевого самоврядування в разі виявлення порушень ліцензійних умов зобов'язані повідомити про ці порушення органи ліцензування, які мають провести позапланову перевірку ліцензіата. Зокрема, це може бути виявлено при перевірці якості продукції, обіг якої підлягає ліцензуванню, порушення прав споживачів тощо [341]. Певним недоліком є те, що в окремих випадках нормативні акти з питань ліцензування чітко не вказують, які державні органи можуть здійснювати контроль за обігом товарів [296, с. 79], що дає підставу багатьом органам здійснювати окремі контрольні дії. Тому в кожному конкретному випадку, залежно від виду здійснюваних торгових операцій, це може бути різне коло державних органів. Наприклад, державний контроль щодо операцій з металобрухтом можуть здійснювати центральний орган виконавчої влади з питань промислової політики, центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, органи державного пожежного нагляду, державної санітарно-епідеміологічної служби, місцеві державні адміністрації, які у разі виявлення повідомляють про це відповідний орган ліцензування, який зобов'язаний здійснити позапланову перевірку [327].

Підсумовуючи викладене, слід зробити висновок, що ліцензування торговельної діяльності впроваджується з метою здійснення заходів додаткового контролю за діяльністю торговців, які здійснюють операції з товарами, що становлять підвищену небезпеку або неконтрольований обіг яких може завдати шкоди правам і законним інтересам держави та її громадян. Тому поняття ліцензування торговельної діяльності також можна розглядати як систему заходів, що здійснюються органами ліцензування щодо контролю за діяльністю ліцензіатів, по відношенню яких встановлені спеціальні вимоги, які закріплюються в ліцензійних умовах певного виду і за порушення яких суб’єкти торговельної діяльності притягуються до адміністративної відповідальності у встановленому Законом про ліцензування порядку. Контроль за додержанням ліцензійних умов можуть здійснювати виключно органи ліцензування та Держпідприємництво України. Контроль за наявністю ліцензій здійснюють Держпідприємництво України, податкові органи та Державна інспекція з виноробства та виноградарства в частині обігу виноробної продукції. Інші органи державної влади здійснюють контроль за дотриманням законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності в межах власних повноважень. Але при цьому слід зазначити, що інколи органи контролю здійснюють перевірку щодо тих самих показників. Зокрема, це стосується повноважень органів ліцензування та органів державної санітарно-епідеміологічної служби, державної пробірної служби, державної інспекції з контролю якості лікарських засобів. Тому пропонується вилучити в органів ліцензування та Держпідприємництва України повноваження здійснювати перевірки тих напрямів діяльності, які контролюються іншими державними органами, з метою усунення дублювання функцій.

2.4. Адміністративна відповідальність за порушення у сфері ліцензування торговельної діяльності

Запровадження ліцензування торговельної діяльності означає не тільки встановлення правил обігу окремих видів товарів та порядку контролю за діяльністю ліцензіатів, але й створення механізму поновлення порушених прав і притягнення винних до відповідальності, що передбачає майнові та інші обмеження й позбавлення [342, с. 114]. Фактичною підставою адміністративної відповідальності [343, с. 82; 344, с. 116] є адміністративне правопорушення (проступок) — протиправна винна дія або бездіяльність, яка зазіхає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, встановлений порядок управління та за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [345, с. 47]. До порушень у сфері ліцензування торговельної діяльності, зокрема, належать провадження торговельної діяльності без ліцензії та недотримання ліцензійних умов такої діяльності.

Суб'єктами адміністративної відповідальності за порушення законодавства про ліцензування торговельної діяльності виступають як фізичні, так і юридичні особи, які одержали ліцензію (або були зобов'язані її одержати) на право провадження відповідного виду торговельної діяльності. Зокрема, Закон про ліцензування та ГК України зазначають, що суб'єктами відповідальності у сфері ліцензування є юридичні особи та фізичні особи – підприємці, які здійснюють торговельну діяльність, що підлягає ліцензуванню. Водночас за Законом про ліцензування це ліцензіати (фізичні особи – підприємці та юридичні особи, які набули ліцензію у встановленому порядку), що є вужчим колом, ніж передбачено ГК України, який відносить до суб'єктів відповідальності суб'єктів господарювання. Окремо слід звернути увагу на положення Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. (далі – КпАП України), який поділяє фізичних осіб – суб'єктів адміністративної відповідальності на три групи: фізичні особи, які працюють за наймом; фізичні особи – підприємці; фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без державної реєстрації [346].

Що стосується притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності, то КпАП України відповідних положень не містить, натомість норми інших законів України передбачають таку можливість. Судова практика також визнає юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності за порушення у сфері ліцензування торговельної діяльності. Зокрема, такий висновок випливає з постанови Вищого господарського суду України від 16.08.2001 р. № 6/98-24/433, у якій розглядалося питання про операції з металобрухтом без ліцензії, що здійснювалися саме юридичною особою [347, с. 125-133].

Більшість науковців поділяють думку, що юридичні особи є суб'єктами адміністративної відповідальності [348, с. 83; 349, с. 26]. Я. Парцій зазначає, що до адміністративної відповідальності можуть притягатися фізичні особи – підприємці, юридичні особи та їхні працівники [340, с. 46]. Д. Лук'янець, досліджуючи проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб, доходить висновку, що юридична особа є деліктоздатною і поряд із цивільно-правовою може нести й адміністративну відповідальність [350, с. 55]. І.П. Голосніченко наголошує, що в проекті КпАП України передбачено зупинення дії ліцензії на певний вид господарської діяльності, анулювання ліцензії на певний вид господарської діяльності, скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, які можуть застосовуватися як до фізичних осіб – підприємців, так і до юридичних осіб [351, с. 23]. Водночас варто погодитися з позицією Д. Лилака, який зауважує, що неприпустимо за те саме діяння (наприклад, здійснення торговельної діяльності без ліцензії) притягати фізичних осіб до адміністративної відповідальності, а юридичну особу — до іншої [352, с. 25]. О.Т. Зима, розглядаючи проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб, пропонує застосовувати до них такі стягнення: попередження, штраф, конфіскацію предметів, безпосередньо пов'язаних зі скоєнням проступку, безоплатне вилучення незаконно добутих продуктів моря, анулювання дозволу чи ліцензії, зупинення певного виду діяльності, припинення юридичної особи [353, с. 15]. Утім, у цій пропозиції передусім привертає увагу сам факт визнання можливості притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності.

Отже, на підставі аналізу законодавства, практики його застосування та позицій науковців можна дійти висновку, що юридичні особи є суб'єктами адміністративних відносин, якщо їхня поведінка регламентується нормами адміністративного права, а отже, за їх порушення вони можуть нести адміністративну відповідальність.

Загалом до адміністративної відповідальності за порушення правил провадження торговельної діяльності у сфері ліцензування можуть притягатися: ліцензіати, які набули ліцензію у встановленому порядку та здійснюють певний вид торговельної діяльності з порушенням ліцензійних вимог; фізичні та юридичні особи, які провадять діяльність без ліцензії; працівники ліцензіатів, які під час виконання посадових обов'язків порушили законодавство у сфері ліцензування торговельної діяльності.

Водночас слід зауважити, що чіткої системи адміністративних санкцій, які можуть застосовуватися до суб'єктів господарювання в разі порушення законодавства про ліцензування, не існує. Причина цього — відсутність вичерпного переліку санкцій, що можуть застосовуватися до правопорушників у сфері ліцензування торговельної діяльності, як у Законі про ліцензування, так і в інших законах України. Відтак актуальним завданням є систематизація санкцій, які можуть застосовувати органи ліцензування або інші уповноважені державою органи в разі порушення умов провадження торговельної діяльності, що підлягає ліцензуванню.

При цьому слід зазначити, що згідно зі статтями 21 та 22 Закону про ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування до правопорушників можуть застосовуватися такі санкції: анулювання ліцензії та накладення фінансових санкцій у вигляді штрафів. Водночас ст. 239 ГК України за порушення у сфері ліцензування передбачає застосування таких адміністративно-господарських санкцій, як вилучення прибутку (доходу), штраф, анулювання ліцензії та зупинення дії ліцензії, скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання, інші адміністративно-господарські санкції. При цьому ми підтримуємо позицію науковців, що адміністративно-господарські санкції, передбачені ГК України, за своєю правовою природою є адміністративними (крім антидемпінгових заходів, які мають певну специфіку), з тим застереженням, що вони застосовуються до суб'єктів господарювання [354, с. 15; 355, с. 80-82]. Також Законом України "Про державне регулювання ринку цінних паперів" за порушення вимог законодавства щодо ліцензування обігу цінних паперів передбачено такі санкції, як попередження, штраф, зупинення дії ліцензії на термін до одного року, а також анулювання ліцензії. Законом України "Про електроенергетику" встановлено, що в разі порушення енергопостачальником умов і правил здійснення ліцензованої діяльності з постачання електричної енергії та інших обов'язків, передбачених Законом, Національна комісія регулювання електроенергетики України як орган ліцензування може застосовувати до енергопостачальника санкції у вигляді застереження, штрафу, призначення тимчасового керуючого (адміністрації), зупинення дії ліцензії на здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території, анулювання ліцензії на здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на відповідній території.

КпАП України також містить положення про відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності: зокрема, ст. 164 встановлює, що в разі заняття господарською діяльністю без ліцензії, якщо її отримання передбачено законом, винна особа притягається до адміністративної відповідальності.

Отже, у разі порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності органи державної влади можуть застосовувати до порушника заходи адміністративного впливу, передбачені Законом про ліцензування та іншими актами законодавства, що випливає з обов'язку держави реагувати на один із видів неправомірної поведінки — адміністративний делікт (правопорушення, проступок) [356, с. 19; 357, с. 76]. Проте загалом зазначені санкції не утворюють єдиної системи, а отже, створюються передумови для застосування різних видів стягнень, закріплених у різних законодавчих актах, за однакові правопорушення. Виходячи з аналізу законодавства та позицій науковців, до адміністративних стягнень, що можуть бути застосовані за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, на наш погляд, слід віднести: попередження; зупинення дії ліцензії на визначений строк, необхідний для усунення порушення ліцензійних умов; штраф; арешт активів суб'єкта господарювання при здійсненні господарської діяльності без ліцензії; конфіскацію предметів торгівлі та виручки; анулювання ліцензії; винесення рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання.

На мою думку, розглядаючи положення щодо адміністративної відповідальності у сфері ліцензування торговельної діяльності, варто звернути увагу на заходи адміністративного примусу. Зокрема, слід розрізняти заходи адміністративного примусу, які не тягнуть за собою притягнення особи до адміністративної відповідальності, та власне адміністративні стягнення, що є різновидом адміністративної відповідальності. В юридичній науці адміністративно-правовий примус розглядають як владне, здійснюване в односторонньому порядку і у передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень: по-перше, заходів попередження правопорушень; по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень; по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативних положень [18, с. 193-194]. Науковці зазначають, що такий поділ найбільш чітко відображає правоохоронне призначення адміністративного примусу [253, с. 415]. При цьому державний примус має певні особливості: він застосовується спеціально уповноваженими державою органами та на підставі правових норм, у регламентованих формах і з дотриманням спеціальних процедур [358, с. 11]. Тому слід відрізняти заходи адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері ліцензування торговельної діяльності, що спричиняють для порушника негативні наслідки у вигляді анулювання ліцензії або стягнення штрафу, від інших різновидів правових санкцій, які за своєю природою не є заходами відповідальності [139, с. 11]. Із цих трьох складових, наприклад, розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов, на наш погляд, слід віднести до запобіжних заходів щодо правопорушень у сфері ліцензування торговельної діяльності [358, с. 33].

Однією з найпоширеніших санкцій, що застосовуються органами ліцензування у разі порушень ліцензіатами законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, є анулювання ліцензії. Відповідно до ст. 1 Закону про ліцензування анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності. Ст. 21 Закону про ліцензування визначає, що підставами для анулювання ліцензії є: заява ліцензіата про анулювання ліцензії; акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов; рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності; акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності; акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки центральним органом виконавчої влади у сфері інтелектуальної власності або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Аналізуючи підстави для анулювання ліцензії, науковці зазначають, що анулювання ліцензії може відбуватися як унаслідок правомірних дій чи подій, так і внаслідок порушення ліцензіатом вимог законодавства при здійсненні торговельної діяльності [66, с. 149]. Зокрема, ліцензія підлягає анулюванню в разі надання ліцензіатом заяви про анулювання ліцензії, рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання, відповідних документів, що свідчать про смерть фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності. Проте з аналізу поняття "анулювання ліцензії" відповідно до ст. 1 Закону про ліцензування випливає, що під анулюванням ліцензії насамперед розуміється адміністративне стягнення. А подання заяви про анулювання ліцензії здійснюється ліцензіатами до органу ліцензування без будь-якого обґрунтування, і ліцензія втрачає юридичну силу на підставі рішення ліцензіата. Також рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання (з певним застереженням) або надання нотаріально засвідченої копії свідоцтва про смерть фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності не можна пов'язувати з правопорушеннями у сфері ліцензування. Усі інші випадки є підставами для примусового анулювання ліцензії, заходом адміністративної відповідальності.

При цьому законодавча конструкція положень щодо анулювання ліцензії свідчить, що пріоритетом діяльності державних органів є збереження суб'єкта господарювання, який у разі виявлення недоліків має їх усунути, а якщо усунення неможливе або вимоги законодавства свідомо ігноруються — ліцензія анулюється. Аналіз ст. 6 Закону про ліцензування показує, що орган ліцензування в разі виявлення порушень законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності видає розпорядження про усунення порушень законодавства протягом визначеного ним строку (за можливості), що є засобом оперативного впливу на недобросовісних ліцензіатів.

Розпорядження щодо усунення порушень ліцензійних умов, з одного боку, не вважаються заходами адміністративної відповідальності, а з іншого — такі розпорядження видаються внаслідок виявлення порушення законодавства. Отже, вимога про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування є заходом адміністративного примусу, засобом адміністративного впливу на правопорушника (попередження), і ліцензіати мають вчиняти дії щодо усунення порушень ліцензійних умов провадження певного виду господарської діяльності з подальшим інформуванням про це органу ліцензування.

Рішення про анулювання ліцензії приймається тільки в разі неможливості усунення порушень ліцензійних умов [359] або невиконання у встановлений строк вимоги про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Так, орган ліцензування як санкцію за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності зобов'язує ліцензіата вчинити у встановлений строк дії щодо усунення недоліків та лише у випадку неможливості усунення або ігнорування вимог органу ліцензування виносить рішення про анулювання ліцензії. Зокрема, ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про зміни, які відбулися в документах, що надавались для отримання ліцензії. У разі неподання відповідних документів для переоформлення ліцензії, що є грубим порушенням законодавства у сфері ліцензування, орган ліцензування має здійснити перевірку фактичних даних і скласти відповідний акт. Акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії, є підставою для анулювання ліцензії. Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом 10 робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії відповідно до Закону про ліцензування. Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку. Причому предметом судового спору в разі подання позову до господарського суду має бути саме рішення про анулювання ліцензії, а не акти, на підставі яких воно було винесене. Викладені в цих актах обставини є підставою для прийняття рішення про позбавлення ліцензії [360, с. 52].

Особливий порядок анулювання ліцензії передбачено ст. 15 Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів", згідно з яким ліцензія анулюється шляхом прийняття органом, який видав ліцензію, відповідного письмового розпорядження на підставі: заяви суб'єкта підприємницької діяльності; рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності; несплати чергового платежу за ліцензію протягом 30 календарних днів від моменту призупинення ліцензії; рішення суду про встановлення факту незаконного використання суб'єктом підприємницької діяльності марок акцизного збору (щодо імпортерів); рішення суду про встановлення факту торгівлі суб'єктом підприємницької діяльності алкогольними напоями або тютюновими виробами без марок акцизного збору України; рішення суду про встановлення факту переміщення суб'єктом підприємницької діяльності алкогольних напоїв або тютюнових виробів поза митним контролем.

Окрім поняття "анулювання ліцензії", у Законі про ліцензування використовується близьке за юридичними наслідками поняття "визнання ліцензії недійсною". Закріплюючи поняття "визнання ліцензії недійсною", законодавець не дає його визначення, що унеможливлює повною мірою встановити його правову природу та здійснити порівняльну характеристику з поняттям "анулювання ліцензії". У Законі про ліцензування поняття "визнання ліцензії недійсною" пов'язується з компетенцією органів ліцензування та діями ліцензіатів. Так, ст. 6 Закону про ліцензування визначає, що орган ліцензування видає та переоформлює ліцензії, приймає рішення про визнання ліцензій недійсними, а ст. 14 встановлює правило, що орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Якщо заявник протягом тридцяти календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною. Також ст. 16 Закону про ліцензування визначає, що в разі переоформлення ліцензії орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, що була переоформлена, із внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня. При цьому є недійсною не переоформлена в установлений строк ліцензія [361, с. 45]. Також Законом про ліцензування передбачено, що в разі втрати або пошкодження ліцензії орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, що була втрачена або пошкоджена, із внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня та видачею дубліката ліцензії.

Таким чином, недійсність ліцензії доцільно трактувати не як позбавлення ліцензіата права провадити торговельну діяльність, а як втрату юридичної сили самого документа – ліцензії. Натомість анулювання ліцензії означає втрату права на здійснення конкретного виду господарської діяльності, а в окремих випадках – і заборону отримати нову ліцензію протягом року від дня ухвалення органом ліцензування відповідного рішення про анулювання. Визнання ж ліцензії недійсною зазвичай спричиняє інші наслідки, адже недійсним визнається ліцензія саме як документ, і з відповідного моменту діяльність, що підлягає ліцензуванню, припиняється. Фахівці при цьому зауважують: на відміну від оскарження рішення органу ліцензування про анулювання ліцензії, можливість оскаржити рішення про визнання ліцензії недійсною Законом про ліцензування не передбачена [360, с. 52].

Провадження діяльності, що підлягає ліцензуванню, без одержання ліцензії може потягти за собою притягнення суб'єкта торговельної діяльності до юридичної відповідальності. Ті самі наслідки має й здійснення торговельної діяльності за умови визнання ліцензії недійсною. Водночас, аналізуючи підстави визнання ліцензії недійсною, слід наголосити: за Законом про ліцензування вони різняться, але в жодному разі їх не можна розглядати як заходи адміністративної відповідальності. Наведені вище підстави визнання ліцензії недійсною варто розмежувати на дві групи: по-перше, підстави, що виступають засобом адміністративного впливу на суб’єкта торговельної діяльності; по-друге, випадки, коли визнання ліцензії недійсною відбувається за заявою ліцензіата органом ліцензування або на підставі вимог Закону про ліцензування.

Описуючи першу групу підстав визнання ліцензії недійсною, зазначимо: згідно зі ст. 14 Закону про ліцензування орган, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або ухвалити рішення про визнання такої ліцензії недійсною. Підставою для відповідного рішення є ненадання документа про внесення плати за видачу ліцензії у встановлений Законом про ліцензування строк або ж незвернення заявника до органу ліцензування по оформлену ліцензію. Варто звернути увагу на те, що за однієї підстави орган ліцензування може ухвалити одне з двох можливих рішень: скасувати рішення про видачу ліцензії або визнати ліцензію недійсною. Недоліком Закону про ліцензування є саме можливість ухвалення органом ліцензування одного з двох різних за правовою природою рішень, що є неприпустимим. Разом із тим, слід окремо зупинитися на кожному з наслідків невнесення плати або незвернення до органу ліцензування за відповідною ліцензією.

Так, одним із наслідків невиконання заявником вимог Закону про ліцензування є скасування рішення про видачу ліцензії. Це примусовий захід, що застосовується до заявника, стосовно якого ухвалено рішення про видачу ліцензії, але який не виконує вимоги Закону щодо внесення плати за видачу ліцензії або не звертається до органу ліцензування по відповідний документ. Таке рішення органу ліцензування позбавляє заявника права на отримання ліцензії на провадження певного виду торговельної діяльності, підставою для чого є порушення ним вимог ст. 14 Закону про ліцензування. У цій конструкції, на наш погляд, недоцільно вживати поняття “визнання ліцензії недійсною”, оскільки недійсність ліцензії можлива тоді, коли вона вже була видана ліцензіату; тут же за обставин, визначених Законом про ліцензування, заявник втрачає право на отримання ліцензії за рішенням уповноваженого державного органу, а саме внаслідок скасування рішення про видачу ліцензії. Тому вбачається за доцільне в такому разі виносити рішення про анулювання ліцензії.

Однак якщо ліцензіат був зобов’язаний переоформити ліцензію відповідно до ст. 16 Закону про ліцензування, але не виконав цього обов’язку в установлений строк, ліцензія визнається недійсною. Водночас згідно зі ст. 21 Закону про ліцензування однією з підстав для анулювання ліцензії є акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. Отже, з одним юридичним фактом – невиконанням обов’язку переоформити ліцензію – пов’язується і визнання ліцензії недійсною, і анулювання ліцензії, яка вже відповідно до вимог Закону про ліцензування втратила чинність із моменту закінчення 10-денного строку, протягом якого мала бути переоформлена ліцензія. Проте спільним в обох випадках наслідком є втрата ліцензіатом можливості здійснювати ліцензований вид діяльності, і саме з моменту закінчення строку для переоформлення ліцензії, якщо цього не було зроблено, ліцензія є недійсною, ліцензіат втрачає право на провадження ліцензованого виду торговельної діяльності, а його діяльність слід розглядати як безліцензійну. При цьому подальше рішення органу ліцензування про визнання ліцензії анульованою не потрібне, виходячи з того, що вона вже втратила чинність.

До другої групи підстав визнання ліцензії недійсною ми відносимо випадки, коли ліцензія визнається недійсною за заявою ліцензіата і потрібно отримати дублікат або переоформлену ліцензію. При цьому зберігаються строки чинності ліцензії, ліцензіат виконує інші вимоги ліцензійних умов, відбувається заміна бланка ліцензії, у якій зазначаються зміни щодо суб’єкта торговельної діяльності. Зокрема, у разі втрати ліцензії, а також неможливості користування раніше виданою ліцензією видається дублікат ліцензії. Якщо ж закінчився строк чинності ліцензії, то ухвалення рішення про визнання ліцензії недійсною не потрібне, виходячи з того, що після закінчення строку дії вона втрачає чинність. Лише у випадку дострокового переоформлення ліцензії або видачі дубліката ліцензії ми вбачаємо необхідність ухвалити рішення про визнання її недійсною.

Отже, розглядаючи підстави анулювання ліцензії та визнання ліцензії недійсною, на наш погляд, слід розмежовувати ці положення залежно від юридичних підстав та відповідних наслідків. Анулювання ліцензії має застосовуватись як адміністративно-правова санкція у разі невиконання або неналежного виконання норм Закону про ліцензування чи інших нормативно-правових актів, зокрема ліцензійних умов, що регламентують провадження певних видів торговельної діяльності. Тому, на наш погляд, підставою для анулювання ліцензії має бути:

акт про невнесення плати за видачу ліцензії суб’єктом господарювання;
акт про незвернення ліцензіата у встановлений строк до органу ліцензування з вимогою про видачу ліцензії у разі ухвалення рішення про видачу ліцензії;
акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;
акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній чи фізичній особі для провадження господарської діяльності;
акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;
акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності;
акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Визнання ліцензії недійсною має здійснюватися на підставі заяви ліцензіата (наприклад, у разі переоформлення ліцензії) або подій, які унеможливлюють провадження ліцензіатом торговельної діяльності певного виду, зокрема на підставі смерті фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності. Така конструкція дозволить розмежувати анулювання ліцензії як адміністративно-правову санкцію та інші підстави, коли ліцензія втрачає свою юридичну силу, що закріплено в Законі про ліцензування, а також упорядкувати адміністративні санкції, які можуть застосовуватися в разі порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності. Зокрема, змішання цих понять призводить до різного розуміння їх природи [362]. Наприклад, ст. 15 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” передбачає, що ліцензія анулюється та вважається недійсною з моменту одержання суб'єктом підприємницької діяльності письмового розпорядження про її анулювання. У цьому випадку законодавцю достатньо вказати про анулювання ліцензії, яка на підставі відповідного рішення унеможливлює здійснення торговельної діяльності зазначеними товарами.

Тому з метою розмежування понять “анулювання ліцензії” та “визнання ліцензії недійсною” потрібно в Законі про ліцензування закріпити поняття “недійсна ліцензія”, під якою слід розуміти втрату ліцензією як документом юридичної сили, що має наслідком неможливість здійснювати ліцензіатом господарську діяльність на підставі цього документа дозвільного характеру, на підставі рішення органу ліцензування, яке ухвалюється згідно із заявою ліцензіата або на підставі вимог Закону про ліцензування. Маємо зазначити, що визнання ліцензії недійсною не слід розглядати як захід юридичного примусу. Щодо визнання ліцензії недійсною, то вона втрачає свою силу в разі: подання заяви ліцензіатом про визнання ліцензії недійсною; ухвалення рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; подання нотаріально засвідченої копії свідоцтва про смерть фізичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності; заяви ліцензіата про переоформлення ліцензії; заяви ліцензіата про видачу дубліката ліцензії.

У разі виявлення порушень законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності поряд з анулюванням ліцензії окремі законодавчі акти передбачають такий засіб впливу на порушника ліцензійних умов, як зупинення дії ліцензії на певний строк. Проблема застосування цього заходу адміністративного впливу полягає в тому, що така санкція не закріплена у Законі про ліцензування, і після набуття ним чинності застосування призупинення дії ліцензії було неправомірним, за винятком випадків, коли цей захід передбачений законами, що регулюють відносини, визначені у ст. 2 Закону про ліцензування [363, с. 17]. Проте після набуття чинності ГК України органи ліцензування можуть застосовувати в разі виявлення порушень ліцензійних умов у діяльності ліцензіата такий захід, як призупинення дії ліцензії, відповідно до статей 239, 246 ГК України. Також ст. 15 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” визначає, що дія ліцензії призупиняється у разі несвоєчасної сплати чергового платежу за ліцензію на підставі письмового розпорядження органу, який видав ліцензію, на термін до сплати заборгованості. При цьому дія ліцензії вважається призупиненою з моменту одержання суб'єктом підприємницької діяльності письмового розпорядження органу, який видав ліцензію, а її дія поновлюється з моменту зарахування відповідного чергового платежу за ліцензію до бюджету. Цей Закон встановлює, що призупинення ліцензії – це тимчасове позбавлення суб'єкта підприємницької діяльності права на провадження зазначеної в ліцензії діяльності в разі несплати чергового платежу за ліцензію. Аналогічний захід впливу на порушника ліцензійних умов передбачено законами України “Про електроенергетику” та “Про державне регулювання ринку цінних паперів”.

При цьому потрібно зазначити, що цей захід застосовується за законодавством не лише України, а, приміром, і Російської Федерації. Так, ст. 13 Федерального Закону Російської Федерації “О лицензировании отдельных видов деятельности” передбачено, що органи ліцензування можуть зупиняти дію ліцензії в разі неодноразових порушень або грубого порушення ліцензіатом ліцензійних умов певного виду з визначенням строку усунення порушення ліцензійних умов ліцензіатом, який не може бути більше шести місяців. Якщо ж ліцензіат не усунув відповідного порушення протягом встановленого органами ліцензування строку, ліцензія підлягає анулюванню [332, с. 39]. Отже, цей захід впливу досить широко поширений, і його застосування дозволяє захистити інтереси як споживачів продукції, але без застосування до ліцензіатів заходів відповідальності.

Тому вважаємо за необхідне закріпити у ст. 21 Закону про ліцензування положення про те, що у разі, коли орган ліцензування видав розпорядження про усунення порушень ліцензіатами у сфері ліцензування торговельної діяльності, він може зупинити дію ліцензії на строк усунення порушень ліцензійних умов. При цьому у випадку можливості заподіяння шкоди здоров’ю та охоронюваним інтересам громадян або держави цей захід має застосовуватись обов’язково, наприклад, коли реалізація певної продукції може заподіяти шкоду охоронюваним правам та інтересам суб’єктів права. У науковій літературі одним із видів зупинення дії ліцензії пропонується визначити її відкликання на певний період [364, с. 90]. Проте це фактично не відрізнятиметься від вилучення ліцензії у підприємця або анулювання ліцензії, якщо вона не буде повернута. Тому не вважаємо за можливе застосування такого заходу впливу на правопорушника – ліцензіата з метою захисту публічних інтересів, як відкликання ліцензії.

Поряд з анулюванням ліцензії до осіб, які порушують законодавство щодо ліцензування торговельної діяльності, відповідно до ст. 22 Закону про ліцензування та ст. 239 ГК України застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів. Ми підтримуємо науковців, які вважають, що правова природа фінансових санкцій у вигляді штрафу та порядок їх застосування є адміністративно-правовими за своєю юридичною природою [358, с. 90]. При цьому фінансові санкції накладаються у порядку адміністративного провадження органами державної влади та їх посадовими особами, які здійснюють владно-розпорядчі функції, а метою застосування фінансових санкцій є покарання правопорушника, що характерно для суто адміністративно-правових відносин [365, с. 13]. Отже, на наш погляд, суми, які стягуються у вигляді штрафів за порушення умов провадження господарської діяльності, а саме за порушення ліцензійних умов та здійснення торговельної діяльності без ліцензії, слід визначити як адміністративні штрафи, зокрема передбачені ГК України (адміністративно-господарський штраф), Законом про ліцензування (фінансові санкції у вигляді штрафів), КпАП України (адміністративні штрафи) та іншими законами України.

Так, ч. 3 ст. 241 ГК України закріплює положення, що штраф може застосовуватись у визначених законом випадках одночасно з іншими адміністративними санкціями, які передбачені ст. 239 Кодексу [366]. Отже, на думку дисертанта, у Законі про ліцензування потрібно передбачити можливість застосування поряд з накладенням штрафних санкцій також інших заходів адміністративної відповідальності за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності, в тому числі й анулювання ліцензії.

Ухвалення рішення про стягнення штрафів відповідно до статей 20 та 22 Закону про ліцензування покладено на Держпідприємництво України та інші органи виконавчої влади, які здійснюють контроль за наявністю ліцензій, а саме податкові органи та інші органи виконавчої влади [295]. Поряд з цим, Держпідприємництво України в листі від 17.06.2002 р. вказало, що рішення про стягнення штрафів ухвалюються спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та органами державної податкової служби або судом [367]. Податкові органи відповідно до ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” здійснюють перевірку наявності ліцензій. Щодо органів ліцензування, то відповідно до ст. 6 Закону про ліцензування повноваження з ухвалення рішень про накладення штрафів не закріплені, що не дозволяє оперативно реагувати на порушення ліцензійних умов певного виду торговельної діяльності. Тому з метою оперативного реагування на порушення ліцензійних умов певного виду торговельної діяльності вважаємо за потрібне закріпити відповідні повноваження щодо накладення штрафів за органами ліцензування.

Також недоліком Закону про ліцензування є те, що він не встановлює розміру штрафів за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності загалом і не диференціює їх залежно від ступеня порушення ліцензійних умов, що, зокрема, передбачено ст. 17 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”. Так цим Законом встановлено, що за порушення норм щодо торгівлі спиртом, алкогольними напоями та тютюновими виробами посадові особи і громадяни притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством, а до суб'єктів підприємницької діяльності застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у разі: здійснення оптової і роздрібної торгівлі спиртом, алкогольними напоями та тютюновими виробами без наявності ліцензій або за відсутності у місці торгівлі засвідчених виробником або імпортером копій чинних декларацій про максимальні роздрібні ціни на тютюнові вироби, які продаються у такому місці торгівлі, – 200 відсотків вартості отриманої партії товару, але не менше 1700 гривень; роздрібної торгівлі алкогольними напоями через електронний контрольно-касовий апарат (книгу обліку розрахункових операцій), не зазначений у ліцензії, – 200 відсотків вартості реалізованої через такий контрольно-касовий апарат (книгу обліку розрахункових операцій) продукції, але не менше 1000 гривень; у разі невиконання вимог законодавства щодо продажу алкогольних напоїв та тютюнових виробів (наприклад неповнолітнім) – 1700 гривень, у разі повторного протягом року порушення – 3400 гривень тощо. На виконання зазначених вище положень цього Закону Кабінет Міністрів України визначив, у яких випадках застосовуються санкції за порушення норм Закону [266].

Тому ми вважаємо за потрібне встановити у Законі про ліцензування норми, які визначають порядок стягнення штрафів та порядок визначення їх розміру, зокрема в кратній сумі, яка перевищує незаконно отриманий прибуток, з вилученням доходу до бюджету, що передбачено ст. 15 Закону України “Про виноград та виноградне вино” [295]. Безпосередньо порядок застосування штрафів має визначатись Урядом України за поданням Держпідприємництва України.

Окрім законодавчих актів, які регулюють ліцензування торговельної діяльності, положення про накладення штрафів за правопорушення у цій сфері містяться й в інших законах. Здебільшого це зазначається у ліцензійних умовах конкретного виду діяльності. Так, згідно зі ст. 3 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" підприємці повинні продавати товари лише за наявності цінника, зазначеного у грошовій одиниці України [368]. Стаття 17 Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів" встановлює відповідальність за торгівлю спиртом, алкогольними напоями та тютюновими виробами без ліцензії або з порушенням встановлених правил — 200 відсотків вартості отриманої партії товару, але не менше 1700 гривень. Держпідприємництво України вважає, що при виявленні порушення правил торгівлі алкогольними напоями, зокрема порушення вимог щодо наявності та правильного оформлення цінників на ці вироби (що є порушенням законодавства про ліцензування), слід застосовувати спеціальну норму законодавства, яка регулює обіг спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Тобто штрафні санкції необхідно стягувати відповідно до Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів"[277]. Водночас державні органи у цій сфері торгівлі повинні враховувати положення Правил роздрібної торгівлі алкогольними напоями[180] та інших актів, які передбачають застосування адміністративних санкцій за порушення правил торгівлі. Це може стосуватися й порушення державної дисципліни цін згідно із Законом України "Про ціни та ціноутворення"[369]. Наприклад, органи ліцензування під час контролю перевіряють перелік лікарських засобів та виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню [330].

За порушення законодавства щодо ціноутворення органи податкової служби накладають штрафні санкції на суб'єктів торговельної діяльності в частині порушення правил оптової та роздрібної торгівлі[292; 370]. Зокрема, це можливо при провадженні торговельної діяльності на ринку оптової, роздрібної торгівлі ліками, алкогольною продукцією тощо.

Штрафні санкції накладаються також у разі провадження на території України торгівлі ювелірними та побутовими виробами з дорогоцінних металів, які не мають відбитка державного пробірного клейма або мають відбиток підробленого державного пробірного клейма, що є порушенням відповідних ліцензійних умов. Зокрема, ст. 22 Закону України "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" визначає, що за вказане правопорушення торговці сплачують штраф у розмірі ста відсотків вартості зазначених виробів, що знаходяться у продажу [371]. А згідно зі ст. 244-1 КпАП України справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням встановленого порядку реалізації дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, розглядаються органами та посадовими особами Державної пробірної служби, які здійснюють державний пробірний контроль, розглядають справи про адміністративні правопорушення і накладають адміністративні стягнення, а також здійснюють перевірку відповідних суб'єктів торговельної діяльності щодо дотримання ліцензійних умов у цій сфері.

Загальний порядок накладення фінансових санкцій органами державної влади має здійснюватися відповідно до вимог ГК України, а тому при розгляді матеріалів, які є підставою для застосування фінансових санкцій та прийняття рішення щодо їх застосування, необхідно враховувати приписи Кодексу [317]. Відповідно до ст. 250 ГК України санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. При цьому санкція вважається застосованою до суб'єкта господарювання з моменту прийняття рішення про застосування відповідних фінансових санкцій. Це положення має застосовуватися щодо фінансових санкцій за будь-яким видом торговельної діяльності, яка підлягає ліцензуванню, та за її межами, і особливу значущість має визначення шестимісячного строку для накладення фінансових стягнень на суб'єкта господарювання[372, с. 28]. Чітке визначення строків притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності має на меті реалізацію принципу законності в правозастосовчій діяльності державних органів, дотримання строків є одним із показників правомірної поведінки учасників адміністративного провадження, способом зміцнення процесуальної дисципліни[300, с. 49].

Поряд з нормами, що встановлюють загальні підстави адміністративної відповідальності у сфері ліцензування торговельної діяльності, законодавство містить норми, що передбачають застосування спеціальних санкцій. Так, ст. 156 КпАП України передбачено адміністративну відповідальність за роздрібну або оптову торгівлю спиртом етиловим, коньячним або плодовим або роздрібну торгівлю алкогольними напоями чи тютюновими виробами без наявності ліцензії, що тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією предметів торгівлі та виручки, одержаної від продажу предметів торгівлі тощо. При цьому відповідно до ст. 221 КпАП України справи про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 164 КпАП, розглядаються районними (міськими) судами. Безпосередній розмір адміністративних штрафів та порядок їх стягнення у відношенні до фізичних осіб за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності встановлюються ст. 164 КпАП України. Так, провадження господарської діяльності без ліцензії, якщо її отримання передбачено законом, тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої.

Також чинним законодавством передбачено, що на осіб, які порушують законодавство у сфері ліцензування торговельної діяльності, крім Держпідприємництва України та податкових органів можуть накладати адміністративні стягнення інші органи державної влади, зокрема органи захисту прав споживачів [18, с. 658]. При цьому в разі виявлення порушень правил торгівлі товарами, обіг яких підлягає ліцензуванню, державні органи у справах захисту прав споживачів можуть виносити рішення про накладення фінансових санкцій, розмір яких визначається чинним законодавством [293]. Поряд з цим обов'язком державних органів, які при перевірці господарської діяльності суб'єктів господарювання виявили порушення ліцензійних умов обігу певних товарів, є повідомлення органів ліцензування, які можуть здійснювати позапланові перевірки та за їх результатами виносити рішення про накладення санкцій. Тобто, складається ситуація, що різні державні органи здійснюючи контроль за діями ліцензіатів або інших суб'єктів – порушників законодавства про ліцензування, мають підставу, кожен окремо, притягнути правопорушника до адміністративної відповідальності, накладаючи штрафи. Зокрема, за порушення законодавства про ціни у сфері обігу ліків це можуть бути органи захисту прав споживачів, органи по контролю за цінами та Держпідприємництво України.

Отже, поряд з анулюванням ліцензії уповноважені державою органи виносять рішення про стягнення штрафів за широке коло правопорушень у сфері ліцензування торговельної діяльності. При цьому будь-яке порушення правил торгівлі є порушенням законодавства у сфері ліцензування, оскільки ліцензійні умови певного напряму торговельної діяльності зобов'язують виконувати вимоги нормативних актів, що встановлюють організаційні, технічні, майнові вимоги до суб'єктів торговельної діяльності. Тому єдності щодо визначення розміру штрафних санкцій, які можуть накладатися на ліцензіатів органами державної влади, в тому числі Держпідприємництвом України або органами державної податкової служби не існує, що є суттєвим недоліком законодавства. Саме на цьому аспекті наголошував С. Половко в 1997 р., розглядаючи порядок накладення штрафів за порушення законодавства у сфері ліцензування [221, с. 25]. Наприклад, порушення правил продажу алкогольних напоїв може мати наслідком накладення санкцій багатьма органами, у тому числі органами ліцензування. Так, рішення про застосування фінансових санкцій, передбачених Порядком та ст. 17 Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів", приймаються керівником (його заступником) органу, який видав ліцензію на право торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами (Департамент з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів Державної податкової адміністрації, його регіональні управління та їх територіальні підрозділи, Мінекономіки), чи керівником (його заступником) органів МВС, МОЗ, Державної податкової адміністрації, Держкомстату, органів захисту прав споживачів у межах їх компетенції, визначеної законодавством [266]. Дана ситуація може привести до того, що підприємець може отримати вимогу сплатити штраф від кількох органів одночасно, що є недопустимим. З метою унеможливлення за одне правопорушення сплачувати кілька штрафів потрібно закріпити у законодавстві в Законі про ліцензування необхідно закріпити норму, що штрафи за порушення торговельної діяльності, яка ліцензується стягуються органом ліцензування, з погодженням розміру з іншими контролюючими органами. Ця вимога має своє конституційне закріплення, оскільки у ст. 61 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. При цьому не має значення, що притягувати до відповідальності можуть кілька уповноважених державою органів і що санкції можуть бути закріплені в різних законах.

Одночасно зі застосуванням штрафних санкцій, як правило, виникає питання щодо анулювання ліцензії. При дотриманні вимог Конституції України орган ліцензування одночасно не може приймати рішення про застосування фінансових санкцій у вигляді штрафу та анулювання ліцензії, оскільки це будуть два основні покарання, які застосовуються одночасно відповідно до ст. 25 КпАП України (якщо анулювання ліцензії розглядати як основне покарання)[373, с. 86-88]. Звичайно, органи, які здійснюють контроль за діяльністю ліцензіатів, мають стягувати штрафи до бюджету в будь-якому випадку в разі виявлення порушень. Тобто вони зобов'язують ліцензіатів усунути порушення у сфері ліцензування протягом встановленого ними строку, та в разі невиконання розпорядження щодо усунення порушень ліцензійних умов орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування виносить рішення про анулювання ліцензії, але без накладення штрафів. Тому необхідно в Законі про ліцензування передбачити можливість накладення штрафів поряд з можливістю анулювання ліцензії або застосування інших заходів адміністративного примусу.

При визначенні перспектив розвитку законодавства щодо ліцензування слід зазначити, що на розгляді у Верховній Раді України зараз перебуває законопроект в якому пропонується деталізувати питання відповідальності суб'єктів господарювання за провадження відповідної діяльності без ліцензії в самому Законі про ліцензування. Зокрема законопроект передбачає застосування штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від наслідків порушення норм щодо ліцензування торговельної діяльності. Проте, на наш погляд, ст. 22 Закону про ліцензування слід доповнити положенням, що штрафи за провадження суб'єктами господарювання господарської діяльності без ліцензії не можуть бути меншими, ніж 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а фізичними особами – не менше 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Також у разі незаконного отримання доходу особи, які порушили вимоги щодо порядку провадження ліцензованого виду торговельної діяльності, сплачують штраф у кратному розмірі щодо незаконно отриманого прибутку, з вилученням останнього в дохід держави. Це дозволить зіставити ступінь порушення порядку провадження торговельної діяльності та відповідальність за її порушення. Ми вважаємо, що в цьому випадку має бути передбачений диференційований підхід щодо визначення розміру грошових сум, які повинен сплатити правопорушник, що дозволить зіставити ступінь правопорушення та обсяг відповідальності за його вчинення.

При розгляді всіх аспектів адміністративної відповідальності у сфері ліцензування торговельної діяльності, слід звернути увагу на ст. 156 КпАП України, яка передбачає конфіскацію предметів торгівлі та виручки, ст. 164 КпАП України, яка передбачає конфіскацію предметів торгівлі за здійснення торговельної діяльності без ліцензії, якщо її отримання передбачене чинним законодавстом. Пленум Верховного Суду України зазначив, що суди повинні виходити з положень ст. 41 Конституції України про те, що право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбавлений, тому конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У зв'язку з цим справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію майна (вилучення виручки) суб'єктів господарювання, повинні розглядатися тільки судами [374].

Також маємо звернути увагу на аналіз судової практики щодо наслідків безліцензійної торговельної діяльності, наприклад роздрібної торгівлі ліками (фізичним особам). Вищий господарський суд України визначив, що вимоги державної податкової служби про стягнення всього доходу за безліцензійну діяльність з обох сторін не відповідають закону [375, с. 12]. В даному випадку суб'єктом відповідальності є виключно продавець, який і має притягуватися до відповідальності.

Проте маємо вказати, що в більшості випадків договори за участю ліцензіатів мають визнаватися недійсними з урахуванням вимог статей 207-208 ГК України, що визначає порядок притягнення до відповідальності [364].

Також до заходів адміністративно-правового впливу на правопорушника слід віднести адміністративний арешт активів платника податку. Так, органи державної податкової служби мають право здійснювати перевірку наявності ліцензії та в разі відсутності ліцензії на право здійснення певного виду господарської діяльності відповідно до ст. 9 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. мають повноваження здійснити адміністративний арешт активів платника податків [376]. Арешт може бути накладений на будь-які активи юридичної особи, а для фізичної особи - на будь-які її активи, крім тих, що не підлягають арешту згідно із законодавством [377]. Отже, з метою захисту публічних інтересів до суб'єкта господарювання може застосовуватися даний захід, що стимулюватиме до виконання обов'язків, а також є забезпечувальним заходом в разі притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Особливим видом відповідальності за порушення законодавства у сфері ліцензування є прийняття судом (господарським судом) рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання в разі вчинення грубого порушення законодавства, в тому числі здійснення діяльності без ліцензії[378, с. 8; 379, с. 227; 100, с. 15-16]. Вищий арбітражний суд України визначив, що грубим може вважатись одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку підприємства, наприклад, здійснення без ліцензії таких видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам. На підтвердження факту порушення та розміру шкоди можуть подаватися будь-які докази з додержанням вимог щодо їх належності, зокрема, акти та інші матеріали перевірок, прийняті за їх підсумками акти державних та інших органів (рішення, постанови, накази тощо), документи, що свідчать про застосування до підприємства штрафних та фінансових санкцій [380]. Аналогічний підхід передбачений законодавством Російської Федерації. Так, президія Вищого арбітражного суду Російської Федерації зазначила, що здійснення комерційною організацією діяльності, яка підлягає ліцензуванню, після анулювання ліцензії може бути підставою для її ліквідації [381, с. 106-107]. Таким чином порушення законодавства про ліцензування може бути підставою не тільки накладення штрафів або анулювання ліцензії, але й припинення діяльності суб'єкта господарювання. Проте даний захід має розглядатися як виключний та за наявності заподіяння шкоди публічним інтересам держави, нанесення шкоди правам і охоронюваним інтересам громадян.

Поряд із застосуванням адміністративних стягнень до суб'єктів господарювання чинне законодавство окремим суб'єктом відповідальності визначає працівників ліцензіата. Зокрема, статті 194, 195 КпАП України передбачають притягнення до відповідальності посадових осіб ліцензіата за порушення правил обігу мисливської, холодної зброї. Виникає питання, чи слід це також вважати порушенням порядку здійснення ліцензованого виду діяльності. Якщо так, то орган ліцензування за наслідками перевірки також може застосовувати заходи адміністративної відповідальності до ліцензіата, включаючи анулювання ліцензії та накладення штрафів[382, с. 69-70]. Тобто, за порушення ліцензійних умов певного виду торговельної діяльності можуть притягуватися до адміністративної відповідальності як працівники ліцензіата, так і сам ліцензіат. При цьому маємо різні суб'єкти відповідальності, і органи ліцензування або інші уповноважені державою органи цілком правомірно можуть застосовувати вказані санкції. Отже, необхідно закріпити у Законі про ліцензування положення щодо можливості притягнення до адміністративної відповідальності працівників суб'єкта торговельної діяльності і відповідно суб'єкта господарювання - порушника ліцензійних умов. Це може бути накладення штрафу, а у випадках коли незаконні дії відповідних посадових осіб мали наслідком заподіяння шкоди в значних розмірах, відсторонення їх від виконання посадових обов'язків.

Отже, до адміністративної відповідальності за порушення правил щодо ліцензування торговельної діяльності можуть притягуватися: ліцензіати, які набули ліцензію у встановленому порядку та здійснюють певний вид торговельної діяльності з порушенням ліцензійних вимог; фізичні та юридичні особи, які здійснюють діяльність без ліцензії; працівники ліцензіатів, які при виконанні посадових обов'язків порушили законодавство у сфері ліцензування торговельної діяльності.

За порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності передбачено низку адміністративних стягнень. Серед них — попередження, штраф, конфіскація предметів торгівлі та виручки, анулювання ліцензії, а також ухвалення рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання. Водночас обсяг цих стягнень різниться залежно від категорії порушника. Так, до ліцензіатів можуть бути застосовані всі перелічені заходи. Для суб'єктів господарювання, які провадять торговельну діяльність без ліцензії, передбачено штраф, конфіскацію предметів торгівлі та виручки, а також винесення рішення про скасування державної реєстрації. На фізичних осіб — працівників ліцензіата може бути накладено штрафні санкції. Що ж до фізичних осіб, які здійснюють торговельну діяльність без ліцензії, то до них застосовуються штраф і конфіскація предметів торгівлі та виручки.

Окрему групу становлять заходи адміністративного примусу, які не пов'язані з притягненням винних осіб до адміністративної відповідальності. До них належать: зупинення дії ліцензії на строк, потрібний для усунення порушення ліцензійних умов, та арешт активів суб'єкта господарювання у разі здійснення господарської діяльності без ліцензії.

ВИСНОВКИ

У системі адміністративно-правового регулювання господарювання чільне місце посідає інститут ліцензування окремих видів господарської діяльності. Він охоплює чимало сфер господарювання та напрямів економічної активності, серед яких окремо вирізняється ліцензування торговельної діяльності. Дисертант трактує ліцензування торговельної діяльності в Україні як складову адміністративно-правового методу регулювання підприємництва, що перебуває у нерозривній єдності з інститутом ліцензування певних видів господарської діяльності, який постійно розвивається та вимагає систематичного корегування, аби правова база відповідала запитам суспільства. Провівши дисертаційне дослідження з відповідних позицій, автор відносить до найважливіших висновків та пропозицій такі:

В Україні бракує єдиної концепції механізму ліцензування як адміністративно-правового методу регулювання торговельної діяльності. Головним свідченням відсутності єдності у підході до сфери застосування ліцензування як методу прямого адміністративного впливу є запровадження законами України спеціальних режимів ліцензування для обігу окремих видів товарів, що дає підстави говорити про існування кількох різних за суттю механізмів ліцензування у сфері торговельної діяльності. Зокрема доведено, що ліцензування обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів переслідує не лише мету захисту здоров’я фізичних осіб та інших публічних інтересів, а й поповнення бюджету, що не узгоджується з правовою природою ліцензування. Водночас, на наш погляд, особливі вимоги до ліцензування торговельної діяльності можна встановлювати лише тоді, коли контроль на загальних засадах ліцензування є методично неспроможним. Отже, створення кількох різних правових режимів ліцензування є недопустимим, а їх фактичне існування має бути усунуто без жодних застережень.
Вадою системи ліцензування на нинішньому етапі розвитку є те, що ліцензію мусять набувати суб’єкти господарювання як для систематичної господарської діяльності, так і для разових операцій. �деться про ліцензування у сфері зовнішньоекономічної діяльності, де воно має особливу мету та спеціальний порядок видачі ліцензій, зазвичай, на вчинення разових дій або обмеженої кількості операцій (документів, що іменуються ліцензіями, а також особливості ліцензування в екологічній сфері). Ще одним проявом відсутності єдиної концепції ліцензування є можливість отримання ліцензій фізичними особами, які не мають статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Таким чином, наявність кількох механізмів ліцензування є суттєвим концептуальним недоліком законодавства України на сучасному етапі розвитку та потребує негайного вирішення шляхом узгодження відповідних норм з вимогами Закону про ліцензування. Концептуальні підходи до розвитку законодавства мають бути єдиними у визначенні базових конструкцій, навіть з огляду на тенденцію до розширення цього переліку та потребу в певній диференціації процедур ліцензування за окремими напрямами, які закріплюються в ліцензійних умовах певного виду господарської діяльності.
Подальший розвиток законодавства щодо ліцензування у сфері торговельної діяльності має відбуватися за кількома напрямами: по-перше, удосконалення законодавства шляхом усунення суперечностей та уточнення окремих процедур, прав та обов’язків суб’єктів ліцензійних правовідносин; по-друге, внесення змін до законів щодо збільшення або зменшення кількості видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, відповідно до зміни умов господарювання; по-третє, формування системи нормативно-правових актів законодавства щодо ліцензування певних видів господарської діяльності на єдиних концептуальних засадах, відповідно до принципів права щодо ліцензування певних видів господарської діяльності, що унеможливить створення кількох різних режимів ліцензування у сфері господарської діяльності.
Відносини ліцензування у сфері торговельної діяльності є адміністративно-правовими, що опосередковують відносини між ліцензіатами (заявниками) і органами виконавчої влади на всіх етапах процедур ліцензування, в тому числі у випадку притягнення до адміністративної відповідальності. Інститут ліцензування господарської діяльності слід розглядати як сукупність норм імперативного характеру, які визначають права та обов’язки органу ліцензування та суб’єкта господарювання на засадах субординації (підпорядкування), а органи, які виступають від імені держави, наділені функціями контролю за дотриманням ліцензійних умов у певній сфері та можуть притягати осіб, які порушують вимоги законодавства, до адміністративної відповідальності.
Дисертант розглядає поняття ліцензування торговельної діяльності як систему заходів контролю, що здійснюються органами державної влади за діяльністю ліцензіатів, щодо яких встановлені спеціальні вимоги, які закріплюються в ліцензійних умовах певного виду і за порушення яких суб’єкти торговельної діяльності притягуються до адміністративної відповідальності.
Ліцензуванню підлягають лише ті види діяльності, безконтрольність здійснення яких може завдати шкоду національній, державній та громадській безпеці, включаючи екологічну безпеку. Вважаємо, що критеріями ліцензування у сфері торговельної діяльності та ліцензування в цілому мають бути: захист прав, законних інтересів, життя та здоров’я громадян; захист навколишнього природного середовища; забезпечення безпеки держави. У кожному випадку потрібно визначити, за яким критерієм певний вид торговельної діяльності має підлягати ліцензуванню та якою мірою діяльність без застосування ліцензування як додаткового державного контролю порушує інтереси громадян і держави. Не вважаємо за можливе віднести до критеріїв ліцензування господарської діяльності методичну неможливість регулювати певний вид діяльності. Також такий критерій, як надприбутковий характер діяльності, не має застосовуватись у відносинах ліцензування.
Автор дисертації пропонує уточнити термін “ліцензія”. Ліцензія – це документ державного зразка, що має персоніфікований та дозвільний характер, видається уповноваженим державою органом та засвідчує право суб’єкта господарювання на систематичне провадження зазначеного в ньому виду торговельної діяльності протягом встановленого строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензія має розглядатись як індивідуальне волевиявлення держави, за якого у суб’єкта господарювання виникає право на здійснення торговельної діяльності. Тому ліцензія як документ дозвільного (адміністративно-правового) характеру, що надає право здійснювати господарську діяльність, повинна мати такі ознаки:

надавати право на здійснення певного виду господарської діяльності протягом встановленого строку за умови виконання ліцензійних умов;
засвідчувати відповідну кваліфікацію суб’єкта господарських відносин або працівників цього суб’єкта господарювання;
підтверджувати матеріально-технічні та економічні можливості суб’єкта господарювання, необхідні для здійснення діяльності у певній сфері господарювання;
визначати інші умови, які характерні для окремих видів діяльності, що підлягають ліцензуванню;
у разі видачі ліцензії не встановлюються кількісні та інші обмеження щодо обігу товарів.
Визначаючи необхідність формування системи ліцензування на єдиних концептуальних засадах, які поширюватимуться на всі відносини ліцензування певних видів господарської діяльності, дисертант дійшов висновку, що принципами права щодо ліцензування певних видів господарської діяльності є:
1. дотримання законності при здійсненні процедур ліцензування;
2. захист прав, законних інтересів, життя та здоров’я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;
3. встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;
4. встановлення єдиного переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню;
5. гласність та відкритість процедур ліцензування;
6. доцільність ліцензування певного виду господарської діяльності;
7. неможливість використання ліцензування з метою обмеження конкуренції;
8. ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру на провадження господарської діяльності певного виду.

Якщо відповідно до ст. 2 Закону про ліцензування передбачені особливості ліцензування в окремих сферах господарської діяльності, то норми відповідних законів концептуально мають відповідати запропонованим принципам, виходячи з того, що ліцензування є одним із методів державного регулювання ринку, який передбачає формування єдиної системи оцінки умов, змісту та результатів господарської діяльності.

Ліцензуванню підлягає торговельна діяльність за напрямами, встановленими виключно Законом про ліцензування. Торговельною діяльністю як об’єктом ліцензування визнається діяльність, яка здійснюється юридичними та фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності (в тому числі виробниками), пов’язана з укладенням договорів, які передбачають перехід права власності на товари як на оплатній, так і на безоплатній основі, якщо інше не передбачено законами України, а також пов’язані із цим посередницькі послуги. Торговельною також визнається діяльність за участю посередників щодо розміщення товару на певному ринку на умовах договору комісії та інших суміжних договорів щодо товарів, обіг яких підлягає ліцензуванню.
Ми визначаємо, що розвиток законодавства про ліцензування торговельної діяльності в Україні можна поділити на кілька етапів. Перший етап (з 1991 р. до 1997 р.) характеризується тим, що законодавство про ліцензування формувалося хаотично, наявні численні суперечності між окремими актами, передбачалася необхідність для підприємців отримання різних документів дозвільного характеру, безсистемна зміна основних нормативних актів, що регламентують відносини ліцензування. Другий етап (з 1997 р. по жовтень 2000 р.) характеризується намаганням створити єдину систему ліцензування, вносяться зміни до нормативних актів з метою удосконалення регламентації процедур ліцензування, приймаються підзаконні нормативні акти щодо обмеження тиску держави на ініціативу суб’єктів господарювання та акти, які визначають концептуальні засади розвитку системи ліцензування в майбутньому. Проте поставленої мети досягнуто не було. Третій етап визначається з моменту набуття чинності Законом про ліцензування та по сьогодні. В Україні відбувається становлення та формування, в цілому, єдиної системи ліцензування господарської діяльності за її видами, здійснюється також внесення необхідних уточнень до відповідних законодавчих актів з метою формування чіткої системи законодавства, як вбачається дисертанту, на основі запропонованих вище принципів. При цьому на сучасному етапі розвитку законодавства щодо ліцензування торговельної діяльності спостерігається дві тенденції – єдність та диференціація правового регулювання процедур ліцензування, що виявляється в такому: по-перше, єдність законодавчого забезпечення процедур ліцензування виражається у визначенні основних засад ліцензування, єдиних методологічних засад у спеціальному законі, що дозволяє уніфікувати всі вимоги, які пред’являються до суб’єктів господарювання; по-друге, диференціація процедур ліцензування виявляється у встановленні спеціальних вимог у підзаконних нормативних актах (ліцензійних умовах певного виду) або визначенні особливостей ліцензування в окремому законі за наявності відповідної вказівки в Законі про ліцензування, але при збереженні єдиних концептуальних підходів.
Дисертант дійшов висновку, що встановлення особливих вимог щодо ліцензування торговельної діяльності можливе лише у разі методичної неспроможності здійснення контролю на загальних засадах ліцензування. Зокрема, потрібно закріпити в Законі про ліцензування положення, що ліцензування обігу спирту, алкогольної продукції та тютюнових виробів здійснюється з урахуванням положень Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” в частині, що не суперечить Закону про ліцензування.
З метою стимулювання розвитку торговельних відносин автор дисертації пропонує передбачити диференційований підхід до порядку видачі ліцензій. У сфері роздрібної торгівлі передбачити реєстраційний порядок отримання ліцензії, що відповідає ідеології Закону про ліцензування та дозволить суб’єктам торговельної діяльності найбільш повно реалізувати свої можливості. Водночас, дисертант обґрунтовує необхідність впровадження негативного ліцензування, що передбачає отримання заявником ліцензії в разі відсутності відмови органу ліцензування у видачі ліцензії протягом встановленого Законом про ліцензування строку.
Дисертантом доведено, що плата за видачу ліцензії, а також будь-які інші платежі, внесення яких є обов’язковим у зв’язку з отриманням ліцензії, не можуть виконувати фіскальну (податкову) функцію. Ці суми мають бути фіксованими, методологічно обґрунтованими, та їх розмір повинен визначатися Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Розміри відповідних платежів щодо ліцензування у сфері торговельної діяльності мають визначатися на єдиних методологічних засадах і в будь-якому випадку не мають перевищувати розміру витрат органів ліцензування на розгляд документів та ведення відповідного ліцензійного реєстру. Консультування суб’єктів господарювання щодо порядку набуття ліцензій на право здійснення певного виду торговельної діяльності має здійснюватись безоплатно, враховуючи, що відповідні органи ліцензування фінансуються за рахунок бюджету.
Дослідження показує, що контроль за додержанням ліцензійних умов мають здійснювати виключно органи ліцензування та Держпідприємництво України. Контроль за наявністю ліцензій здійснюють Держпідприємництво України, податкові органи та Державна інспекція з виноробства та виноградарства (щодо обігу виноробної продукції). Дисертант пропонує вилучити з компетенції органів виконавчої влади повноваження щодо контролю за діяльністю ліцензіатів тих напрямів, які контролюються органами ліцензування та Держпідприємництвом України, з метою усунення дублювання функцій. В статті 2 Закону про ліцензування має бути зафіксовано, що види діяльності, які в цілому або в певній частині контролюються певними державними органами, не ліцензуються.
Дисертантом визначено, що до адміністративної відповідальності за порушення правил провадження торговельної діяльності у сфері ліцензування можуть притягуватися: ліцензіати, які набули ліцензію у встановленому порядку та здійснюють певний вид торговельної діяльності з порушенням ліцензійних вимог; фізичні та юридичні особи, які здійснюють діяльність без ліцензії; працівники ліцензіатів, які при виконанні посадових обов’язків порушили законодавство у сфері ліцензування торговельної діяльності. При цьому дисертант пропонує здійснювати класифікацію санкцій, які можуть застосовуватися до порушників законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності. До ліцензіатів – порушників законодавства щодо ліцензування у сфері торговельної діяльності можуть бути застосовані: попередження, штраф, конфіскація предметів торгівлі та виручки, анулювання ліцензії; винесення рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання. Щодо суб’єктів господарювання, які не набули ліцензію у встановленому порядку, застосовуються: штраф, конфіскація предметів торгівлі та виручки, винесення рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання; на фізичних осіб – працівників ліцензіата можуть накладатися штрафні санкції, а щодо фізичних осіб можуть застосовуватися санкції у вигляді штрафу і конфіскації предметів торгівлі та виручки.

До заходів адміністративного примусу, які не передбачають притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності пропонується віднести: зупинення дії ліцензії на визначений строк, необхідний для усунення порушення ліцензійних умов; арешт активів суб’єкта господарювання при здійсненні господарської діяльності без ліцензії.

Законодавець, використовуючи поняття “визнання ліцензії недійсною”, не дає його визначення. Внаслідок чого на практиці виникають колізії щодо критеріїв розмежування підстав анулювання ліцензії та визнання ліцензії недійсною, зокрема залежно від юридичних підстав і правових наслідків. Анулювання ліцензії має застосовуватись виключно як адміністративно-правова санкція у разі невиконання або неналежного виконання норм Закону про ліцензування або інших нормативно-правових актів, зокрема, ліцензійних умов, що регламентують провадження певних видів торговельної діяльності. Визнання ліцензії недійсною має здійснюватися на підставі заяви ліцензіата або подій, які унеможливлюють провадження ліцензіатом торговельної діяльності. Ця конструкція дозволяє розмежувати адміністративно-правові санкції з підставами втрати ліцензією юридичної сили і таким чином упорядкувати адміністративні санкції, що застосовуються в разі порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності. Визнання ліцензії недійсною – це втрата ліцензією як документом юридичної сили, що має наслідком неможливість здійснювати ліцензіатом господарську діяльність на підставі рішення органу ліцензування, яке приймається за заявою ліцензіата, або на підставі вимог Закону про ліцензування. Визнання ліцензії недійсною не розглядається автором як захід юридичного примусу і пропонується закріпити в Законі про ліцензування такі підстави для визнання ліцензії недійсною:
- заява ліцензіата про визнання ліцензії недійсною;
- прийняття рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;
- подання нотаріально засвідченої копії свідоцтва про смерть фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності;
- заява ліцензіата про переоформлення ліцензії;
- заява ліцензіата про видачу дубліката ліцензії.

Пропонуємо закріпити у ст. 21 Закону такі підстави для визнання ліцензії анульованою:

акт про невнесення плати за видачу ліцензії суб’єктом господарювання;
акт про відсутність звернення ліцензіата у встановлений строк до органу ліцензування з вимогою про видачу ліцензії у разі прийняття рішення про видачу ліцензії;
акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб’єктом господарювання для одержання ліцензії;
акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;
акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;
акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності;
акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Цей перелік є вичерпним та поширюється на всі види господарської діяльності, для провадження яких передбачено отримання ліцензії.

На думку дисертанта, штрафні фінансові санкції за своєю суттю належать до адміністративно-правових і є тотожними адміністративному штрафу. Водночас такі санкції повинні застосовуватися у межах адміністративного провадження органами та їхніми посадовими особами, наділеними владно-розпорядчими функціями. Адже мета застосування фінансових санкцій — покарати правопорушника, що притаманно адміністративно-правовим відносинам. Відтак суми, що стягуються як штрафи за порушення умов провадження господарської діяльності, зокрема за недотримання ліцензійних умов та за торгівлю без ліцензії, слід кваліфікувати як адміністративні штрафи.
Проведене дослідження засвідчує: коли йдеться про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення ліцензійних умов торгівлі окремим видом товарів та за здійснення її без ліцензії, єдиного підходу до визначення розміру штрафів, які можуть накладати спеціально уповноважений орган з питань ліцензування чи інші уповноважені органи виконавчої влади, немає. Тож, на переконання дисертанта, рішення про накладення штрафів за порушення законодавства у сфері ліцензування торговельної діяльності має ухвалювати орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування. При цьому слід передбачити можливість накладення штрафів поряд із можливістю анулювання ліцензії за наявності визначених законодавством підстав.

Для вдосконалення правового регулювання відносин ліцензування у сфері торговельної діяльності пропонується закріпити в законодавстві України такі положення:

Задля захисту прав суб’єктів господарювання, а також спрощення й удосконалення дозвільно-реєстраційних процедур доцільно закріпити у ст. 11 Закону про ліцензування норму такого змісту: “Якщо протягом встановленого строку орган ліцензування не прийме рішення про відмову у видачі ліцензії на право здійснення торговельної діяльності, то рішення про видачу ліцензії є позитивним (прийнятим)”.
Аби не допустити порушення прав заявників, пропонується закріпити у ст. 11 Закону про ліцензування положення, що перелік підстав для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензій визначається виключно законом.
Також пропонуємо доповнити ст. 11 Закону про ліцензування: у разі відмови у видачі ліцензії або при порушенні строків видачі ліцензії заявник може оскаржити рішення не лише до суду, а й до експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування.
Необхідно закріпити у Законі про ліцензування, що відповідальність за достовірність даних, наданих органу ліцензування, несе заявник або державний орган, який видав необхідні документи на вимогу заявника.
У Законі про ліцензування закріпити положення, що при видачі ліцензій має стягуватися платіж тільки двох видів: плата за розгляд документів та плата за видачу ліцензій, та в ст. 15 Закону про ліцензування необхідно закріпити норму: “При подачі документів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України, має подаватись документ, що підтверджує внесення плати за розгляд документів щодо видачі ліцензії на право провадження торговельної діяльності. У випадку надання вмотивованої відмови органом ліцензування у видачі ліцензії з вини заявника відповідна сума поверненню не підлягає. Після прийняття рішення про видачу ліцензії заявник має внести плату за видачу ліцензії у встановленому розмірі”.
У Законі про ліцензування мають бути передбачені строки проведення перевірок ліцензіатів за напрямами діяльності, а конкретизація строків проведення планових і позапланових перевірок має визначатися нормативними актами, що унормовують порядок здійснення контролю певного напряму ліцензованої діяльності. При цьому у сфері торговельної діяльності вони в будь-якому випадку не повинні перевищувати десятиденного строку з моменту надання органу контролю всіх необхідних документів та письмових пояснень. Облік строків відраховується з моменту фіксації початку перевірки в журналі перевірок контролюючими органами.
Вважаємо за необхідне закріпити в ст. 20 Закону про ліцензування положення: “У випадку коли орган ліцензування видав розпорядження про усунення порушень ліцензіатами у сфері ліцензування торговельної діяльності, він може зупинити дію ліцензії на строк усунення порушень ліцензійних умов. У разі виникнення загрози заподіяння шкоди здоров’ю та охоронюваним інтересам громадян або держави цей захід має застосовуватись обов’язково”.
Ст. 22 Закону про ліцензування потрібно доповнити положенням, що штрафи за провадження господарської діяльності без ліцензії суб’єктами господарювання не можуть бути меншими ніж 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а фізичними особами – меншими 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У випадку незаконного отримання доходу особи, які порушили вимоги щодо порядку провадження ліцензованого виду торговельної діяльності, сплачують штраф у двократному розмірі щодо незаконно отриманого прибутку з вилученням останнього в дохід держави.
З метою належного врегулювання відносин ліцензування слід закріпити в ст. 6 Закону про ліцензування норму: “Органи ліцензування накладають штрафи на ліцензіатів у разі виявлення порушення ліцензійних умов господарської діяльності певного виду”, оскільки на даний момент ці повноваження за ними не закріплені.
Потрібно узгодити положення Правил торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2004 р. та Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, які затверджені наказом Держпідприємництва України та Міністерства охорони здоров’я України, оскільки вони містять різні вимоги щодо матеріального, кадрового забезпечення торговельної діяльності цього виду тощо.

Запропоновані зміни та доповнення до законодавства України покликані сформувати єдину концепцію ліцензування як адміністративно-правового методу регулювання торговельної діяльності в аспекті спрощення дозвільно-реєстраційних процедур, що має відображати напрями розвитку законодавства у сфері ліцензування певних видів господарської діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Концепція Адміністративної реформи в Україні: затвержена Указом Президента України від 22.07.1998р. № 810/98 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”
Концепція боротьби з корупцією на 1998 - 2005 роки: затвержена Указом Президента України від 24.04.1998р. № 367/98 // Офіційний вісник України. – 1998. - № 17. - Ст. 621.
Концепція розвитку внутрішньої торгівлі України: затвержена постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.1997р. № 1449 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”
Антонова В.П. Административно-правовое регулирование в области экономики (пятые “Лазаревские чтения”) // Государство и право. – 2001. - № 11. – С. 5-21.
Бекирова Э. Понятие и сущность лицензирования определенных видов хозяйственной деятельности // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - № 11. – С. 117-120.
Кравцова Т.М. Адміністративно-правові засади здійснення державної регуляторної політики в сфері господарювання: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т внутрішніх справ. — Х., 2004. — 35 с.
Титова Е.В., Майоров В.И., Вязовский А.Е. Конституционно-правовые основы деятельности по осуществлению лицензирования в Российской Федерации: Учебное пособие. – Челябинск: Челябинский юридический институт МВД России, 2001. – 82 с.
Малахов С.А. Лицензирование деятельности в механизме государственного регулирования: социально-экономический аспект: Дис... к. е. н: 08.00.01. – Волгоград, 1997. – 146 с.
Пашков В. Правове регулювання ринку лікарських засобів в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 4. – С. 20-24.
Кудашкин В.В. Отказ лица от действий, разрешенных лицензией, как средство реализации правоспособности и субъективного права // Государство и право. – 1999. - № 11. – С. 22-24.
Кущ Л.І. Господарсько-правове регулювання виробництва та торгівлі лікарськими засобами: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / НАН України; Інститут економіко-правових досліджень. — Донецьк, 2004. — 20 с.
Антонова В.П. Состояние и перспективы науки административного права (шестые “Лазаревские чтения”) // Государство и право. – 2002. – № 11. – C. 5-53.
Кіліна Т. “Ліцензійні особливості” господарської діяльності, пов’язаної з використанням дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння // Юридичний журнал. – 2003. - № 8. – С. 86-92.
Матвєєва В. Ліцензування окремих видів діяльності // Податки та бухгалтерський облік. – 2005. - № 62. – С. 18-31.
Бізнес середовище в Україні. – К. Міжнародна Фінансова Корпорація, вересень 2003. – 112 с.
Конституція України від 28.06.1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. - Ст. 141.
Курінний Є. Межі та поняття предмета адміністративного права України // Право України. – 2002. - № 10. – С. 24-28.
Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – 3-є вид., стер. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 752 с.
Ионова Ж.А. Правовые проблемы легитимации предпринимательства // Государство и право. – 1997. -№ 5. – С. 46-50.
Радик І.Л. Правові проблеми екологічного ліцензування: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2001. — 178 с.
Шеваріхін А.О. Адміністративно-правові проблеми ліцензування господарської діяльності органами внутрішніх справ: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2003. — 18 с.
Виконавча влада та адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Видавничий Дім “Ін-Юре”, 2002. - 668 с.
Авер’янов В.Б. Адміністративна реформа і правова наука // Право України. – 2002. - № 3. - С. 20- 27.
Злотник П., Злотник Г. Проблемы правового регулирования лицензирования // Хозяйство и право. – 2000. - № 2. – С. 90-94.
Квасницкая О. Процедура государственной регистрации субъектов предпринимательства // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - № 4. - С. 64-67.
Багандов А.Б. Лицензионное право: Учебно-практическое пособие / Под ред. Дмитриева Ю.А. – М.: Изд-во Эксмо, 2004. – 640 с.
Шестак Л.В. Ліцензування як адміністративно-правовий інститут: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2005. — 18 с.
Илюшина М.Н., Челышев М.Ю., Ситдикова Р.И. Коммерческое право: Учеб. пособие; Практикум; Учеб. программа. / Под ред. Н.А. Баринова. – М.: Юрайт-Издат, 2002. – 383 с.
Бекирова Э. Правоотношения в сфере лицензирования отдельных видов деятельности // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - № 12. - С. 87-90.
Беляков В. Г. Правовое регулирование предпринимательской деятельности: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во С-Петер. ун-та, 2003. – 436 с.
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1.06.2000р. № 1775-III// Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 36. - Ст. 299.
Цивільний кодекс України: Прийнятий 16.01.2003р. – К.: Істина, 2003. – 368 с.
Про державне регулювання відносин у сфері торгівлі: Указ Президента України від 11.07.1995р. № 603/95 // Урядовий кур'єр. – 1995. - № 106.
Порядок провадження торговельної діяльності та правила торговельного обслуговування населення: затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006р. № 833 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 25. – Ст. 1818.
Правила роботи закладів (підприємств) ресторанного господарства: затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 24.07.2002р. № 219 // Офіційний вісник України. – 2002. - № 34. - Ст. 1633.
Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991р. № 959-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 29. - Ст. 377.
Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21.12.1993р. № 759-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 10. - Ст. 43.
Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7.12.2000р. №1770-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 5-6. - Ст. – 30.
Про електроенергетику: Закон України від 16.10.1997р. № 575/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 1. - Ст. 1.
Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії: Закон України від 11.01.2000р. № 1370-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 9 - Ст. 68.
Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування: Закон України від 17.01.2002р. № 2953-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 17. - Ст. 121.
Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів: Закон України від 19.12.1995р. № 481/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 46. - Ст. 345.
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12.07.2001р. № 2664-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 1. - Ст. 1.
Про вищу освіту: Закон України від 17.01.2002р. № 2984-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. – № 20. - Ст. 134.
Про телекомунікації: Закон України від 18.11.2003р. № 1280-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 12 - Ст. 155.
Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редколегії) та ін. – Т. 3. – К.: “Укр. енцик.”, 2001. – 792 с.
Бартащук Л.П. Державне регулювання економіки в Україні: теоретико-правовий аналіз // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 25. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - С. 67-73.
Экономическая энциклопедия / Науч.-ред. совет. изд-ва “Экономика”; Ин-т экон. РАН; Гл. ред. Л.И. Абалкин. – М.: ОАО “Издательство Экономика”, 1999. – 1055 с.
Олейник О.М. Правовые основы лицензирования хозяйственной деятельности // Законность. – 1998. - № 10. – С. 15-18.
Кравцова Т. Ліцензування як адміністративно-правова форма діяльності виконавчих органів державної влади // Адміністративна реформа в Україні: шлях європейської інтеграції. Збірник наукових праць. – К.: Київський регіональний центр Академії правових наук, 2003. – С. 108-111.
Шпомер А. Ліцензування господарської діяльності як засіб державного регулювання економіки // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 2. - С. 41-44.
Про Концепцію розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами: постанова Кабінету Міністрів України від 23.09.1996р. № 1164 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”
Про підприємництво: Закон України від 7.02.1991р. № 698-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 14. - Ст. 168.
Галянтич М., Левшукова Н. Ліцензування підприємницької діяльності (деякі проблеми) // Право України. – 1993. - № 5-6. – С. 27-29.
Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник в 2 т. Т.1. / Отв. ред. Олейник О.М. – М.: Юристъ, 1999. – 757 с.
Про посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, забезпечення захисту життя і здоров’я громадян: Указ Президента України від 3.03.2004р. № 266/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. - № 10. - Ст. 574.
Пашков В. Публічні інтереси у галузі обігу лікарських засобів // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - № 7. - С. 60-63.
Вітвіцький С.С. Державна реєстрація та ліцензування суб’єктів підприємницької діяльності: порівняльний аналіз // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 18. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - С. 240-244.
Пастух І. Критерії ліцензування підприємницької діяльності // Право України. - 2000. - № 5. – С. 33-34.
О лицензировании отдельных видов деятельности: Федеральный Закон Российской Федерации от 8.08.2001г. № 128- ФЗ // Компьютерная законодательная база Российской Федерации “КонсультантПлюс.”
Дедов Д. Проблемы режима лицензирования // Хозяйство и право. – 2005. - № 10. - С. 26-30.
Юридичний словник-довідник: За ред. Ю.С. Шемшученка/ К.: Феміна, 1996. – 696 с.
Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Инфра-М, 2002. – 407 с.
Юридическая энциклопедия / Отв. ред. Б.Н. Топорнин. – М.: Юристъ, 2001. – 1272 с.
Большой экономический словарь / Под. ред. А.Н. Азрилияна. –5-е изд. доп. и перераб. – М.: Институт мировой экономики, 2002. – 1280 с.
Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Суб’єкти підприємництва. Кредитування. Оренда. Лізинг. Зовнішньоекономічна діяльність. Інвестиції. Антимонопольне законодавство. Захист від недобросовісної конкуренції. Реклама: Навч. посібник, 2-е вид. – К.: А.С.К., 2002. – 704 с.
Пастух І. Д. Організаційно-правові засади ліцензування господарської діяльності в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія держ. податкової служби України. — К., 2005. — 19 с.
Половко С. Режим ліцензування валютних операцій // Право України. – 2003. - № 11. – С. 41-44.
Господарський кодекс України від 16.012003р. № 436-IV // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. - Ст. 462.
Про затвердження Інструкції про порядок видачі ліцензій Національною комісією регулювання електроенергетики на здійснення окремих видів підприємницької діяльності: постанова Національної комісії регулювання електроенергетики від 6.10.1999р. № 1305 // Офіційний вісник України. – 1999. - № 44. - Ст. 2208.
Попов А.А. Торговое право: Учебное пособие. – Х.: Каравелла,1999. – 308 с.
Предпринимательское право Украины: Учебник / Р.Б. Шишка, А.М. Сытник, В.Н. Левков и др./ Под общей ред. кан. юрид. наук Р.Б. Шишки. – Харьков: Эспада, 2001. – 624 с.
Про мисливське господарство та полювання: Закон України від 22.02.2000р. № 1478-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 18. - Ст. 132.
Інструкція про порядок видачі ліцензій на добування мисливських тварин та порядок здійснення полювання на цих тварин: затверджена наказом Державного комітету лісового господарства України від 27.12.2000р. № 153 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 11. - Ст. 479.
Про затвердження Положення про патентно-ліцензійну, винахідницьку та раціоналізаторську роботу в Збройних Силах України: наказ Міністерства оборони України від 5.03.2001р. № 78 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”
Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 928 с.
Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник – К.: Істина, 2003. – 776 с.
Камоликова С. Лицензии на осуществление отдельных видов деятельности: право или разрешения? // Хозяйство и право. – 1998. - № 9. - С. 108-110.
Джунь А.І. Юридична природа ліцензування та особливості його правового регулювання у паливно-енергетичному комплексі України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 25. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – С.446-450.
Пашков В. Окремі правові питання щодо здійснення підприємницької діяльності з реалізації лікарських засобів // Підприємництво, господарство і право. –2003. - № 2. – С. 21-22.
Шестак Л. Класифікація ліцензій та її юридичне значення // Підприємництво, господарство і право. –2004. - № 7. – С. 44-47.
Правової основи підприємницької діяльності / Під редакцією Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. – К.: Правові джерела, 1997. – 780 с.
Петриченко О. Вооружен и (не) опасен // Юридическая практика. – 2004. - № 24. – С. 1,4.
Кравцова Т.М. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності: організаційно-правові засади реалізації / За заг. ред. академіка Академії правових наук О.М. Бандурки: Монографія. – Харків: вид-во Нац. ун-ту внутрішніх справ, 2004. – 266 с.
Порядок проведення атестації та акредитації лабораторій з контролю якості та безпеки лікарських засобів: затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14.01.2004р. № 10 // Офіційний вісник України. – 2004. - № 4 – Ч. 2. - Ст. 209.
Третьяков С. Державна система ліцензування видів господарської діяльності в Україні // Економічні реформи сьогодні. - 2001. - № 38. – С. 3-11.
Харитонов О.В. Дозвільна система в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2004. — 20 с.
Про затвердження Порядку видачі органами державного пожежного нагляду дозволу на початок роботи підприємств та оренду приміщень: постанова Кабінету Міністрів України від 14.02.2001р. № 150 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 7 - Ст. 285.
Про затвердження Порядку видачі дозволів Державним комітетом з нагляду за охороною праці та його територіальними органами: постанова Кабінету Міністрів України від 15.10.2003р. № 1631 // Офіційний вісник України. – 2003. - № 42. - Ст. 2222.
Про затвердження Інструкції про порядок видачі дозволів на перевезення радіоактивних матеріалів: наказ Державного комітету ядерного регулювання України від 24.09.2003р.№ 125 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 42. – Ст. 2243.
Про затвердження Типових правил розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності: наказ Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 13.10.2000р. № 227 // Офіційний вісник України. – 2000. - № 44. - Ст. 1909.
Про розгляд листа [щодо сплати збору за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі]: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 15.03.2005р. № 1608 // Галицькі контракти – Дебет–Кредит. – 2005. - № 24.
Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності: Закон України від 6.09.2005р. № 2806-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 48. - Ст. 483.
Положення про дозвільну систему: затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992р. № 576 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”
Довідник по ліцензуванню видів господарської діяльності в Україні. – Вид. 2-е. / Під ред. С.І. Третьякова. – К.: Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, 2002. – 474 с.
Про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення: постанова Кабінету Міністрів України від 10.08.1992р. № 459 // Зібрання постанов Уряду України. – 1992. - № 9. - Ст. 217.
Про затвердження Положення про сертифікат на право провадження торговельної діяльності: постанова Кабінету Міністрів України від 10.08.1995р. № 628 // Урядовий кур'єр. - 1995. - № 122.
Про сертифікати на право здійснення суб'єктами підприємницької діяльності експорту, імпорту, оптової та роздрібної торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами: Указ Президента України від 23.06.1995р. № 469/95 // Урядовий кур'єр. - 1995. - № 94.
Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності: Указ Президента України від 20.05.1999р. № 539/99 // Офіційний вісник України. – 1999. - № 20. - Ст. 878.
Лук’янець Д. До проблеми систематизації заходів адміністративної відповідальності юридичних осіб // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - № 11. - С. 12-16.
Про відходи: Закон України від 5.031998р. № 187/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 36-37. - Ст. 242.
Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами: постанова Кабінету Міністрів України від 2.10.2003р. № 1540 // Офіційний вісник України. – 2003. - № 40. - Ст. 2100.
Радик І.Л. Щодо питання еколого-правового ліцензування // Актуальні проблеми юридичної науки: Тези доповідей та наукових повідомлень молодих вчених та аспірантів / За ред. проф. М.І. Панова. – Харків: Національна юридична академія ім. Я. Мудрого, 2000. – С. 64-65.
Явич Л. Право развитого социалистического общества (сущность и принципы). – М.: “Юридическая литература”, 1978. – 224 с.
Мироненко М.Б. Принципы юридической ответственности / Под ред. Р.Л. Хачатурова. – Тольятти: Волжский университет им. В.Н. Татищева, 2001. – 202 с.
Джунь В. Питання про принципи інституту неспроможності // Підприємництво господарство і право. – 2003. - № 4. – С. 21-24.
Тотьев К. Лицензирование по новым правилам: необходимость и перспективы реформ // Хозяйство и право. – 2001. - № 12. – С.3-10.
Хозяйственное право / В.К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Авер’янов В.Б. Предмет адміністративного права: нова доктринальна оцінка // Право України. - 2004. - № 10. – С. 25-30.
Береславський С. Ліцензування деяких видів господарської діяльності: здобутки і проблеми // Економічні реформи сьогодні. – 2001. - № 38. – С. 12-18.
Радик І. Л. Правові проблеми екологічного ліцензування: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.06 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2001. — 17 с.

Гаращук В.М. Контроль і нагляд у державному управлінні / Навчальний посібник. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – 55 с.
Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА - М, 1999. – 552 с.
Кравцова Т.М. Здійснення принципів правової держави як засіб вдосконалення державного регулювання господарської діяльності // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 1. – С. 3-5.
Тихомиров С.В. Административное право Российской Федерации. Учебное пособие. М.: Издательство “Юрлитинформ”, 2003. – 608 с.
Кодекс України про надра від 27.07.1994р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 36. – Ст. 340.
Щодо користування надрами: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 7.03.2002р. № 4-431-195/1329 // Галицькі контракти. – Дебет–Кредит. – 2002. - № 11.
Пошук корисних копалин [щодо дозвільних документів на пошук (розвідку) та користування надрами]: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 25.03.2002р. № 4-451-257/1692 // Урядовий кур'єр. – 2002. - № 122.
Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Изд. 2-е,испр. – М.: “Статут”, 1999. – 848 с.
Гаркуша В.С., Мойсюк О.М., Недюха М.П., Позняков С.П. Організаційно-правові основи модернізації процесів попередження та виявлення правопорушень у сфері обігу спирту та алкогольних напоїв / За ред. О.Л. Копиленка, О.М. Мойсюка: Монографія. – К.: “МП Леся”, 2005. – 372 с.
Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності із здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами: наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства екології та природних ресурсів України від 12.02.2001р. № 27/44 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 10. - Ст. 418.
Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25.06.1991р. № 1264-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 41. - Ст. 546.
Про пестициди і агрохімікати: Закон України від 2.03.1995р. № 86/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 14. - Ст. 91.
Про екологічну експертизу: Закон України від 9.02.1995р. № 45/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 8. - Ст. 54.
Про затвердження переліку органів ліцензування: постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000р. № 1698 // Офіційний вісник України. – 2000. - № 46. - Ст. 2001.
Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності: постанова Кабінету Міністрів України від 4.07.2001р. № 756 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 27. - Ст. 1212.
Гейко Н. Лицензирование предпринимательской деятельности: состояние и проблемы его правового регулирования // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1996. - № 2. – С. 3-10.
Административное право: Учебник. / Под ред. Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, 2002. – 697 с.
Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності: Указ Президента України від 10.06.1997р. № 503/97 // Офіційний вісник України. – 1997. - № 24. - С. 11.
Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади: постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.1992р. № 731 // Зібрання постанов Уряду України. – 1993. - № 1– 2. - Ст. 28.
Про затвердження Порядку формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру: постанова Кабінету Міністрів України від 8.11.2000р. № 1658 // Офіційний вісник України. – 2000. - № 45. - Ст. 1937.
Пронюк Н. Проблеми і перспективи законотворчості в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - № 10. – С. 3-7.
Регуляторна політика в Україні. Аналітичний документ для прийняття політичних рішень. Число 2 / Ю. Єхануров, О. Кужель, К. Ляпіна, Г. Білоус, А. Паляниця, Д. Ляпін, Л. Хоменко, О. Татаревський. – К.: Інститут Конкурентного суспільства, 2002. - 104 с.
Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: Закон України від 11.09.2003р. № 1160-IV // Офіційний вісник України. – 2003. - № 41. -- Ст. 2157.
Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результативності регуляторного акта: постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2004р. № 308 // Офіційний вісник України. – 2004. - № 10. - Ст. 612.
Про затвердження Положення про порядок реалізації, продажу в Україні радіоелектронних засобів та радіовипромінювальних пристроїв: наказ Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 3.04.2001р. № 57 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 16. - Ст. 708.
Про порядок реалізації, продажу в Україні радіоелектронних засобів та радіовипромінювальних пристроїв: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 4.02.2002р. № 2-221/608 // Орієнтир. – 2002. - № 14.
Данильева И. Становление торгового права в Украине: историко-методологический аспект // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - № 7. – С. 3-6.
Джунь В. Функціональне призначення інституту неспроможності та концептуальні завдання його реформи в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - № 1. – С.10-12.
Хасанова В. Деякі питання нормативно-правового регулювання внутрішньої торгівлі в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - № 9. – С. 36-39.
Покрещук О. Місце Торгового кодексу в правовій системі України // Підприємництво, господарство і право. – 2001. - № 5. – С. 3-6.
Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. Т. 1: Введение. Торговые деятели. – М.: “Статут”, 2003. – 480 с.
Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. – М.: Фирма “СПАК”, 1994. – 335 с.
Коломоєць Т. Генезис та основні пріоритетні напрямки доктринального дослідження публічного права як нормативної підстави адміністративного примусу // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - № 9.- С. 13-16.
Комах Е. Право на ведение торговой деятельности // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1996. - № 4. – С. 32-34.
Мельник Н, Любецкий Н. Торговая деятельность: ограничения, предусмотренные законодательством в связи с ее осуществлением, ответственность за их нарушение // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1996. - № 1. – С. 24-29.
Валюшко А. Законодательное дело – табак // Юридическая практика. – 2005. - № 44. – С. 1, 6.
Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редколегії) та ін. – Т. 6. – К.: “Укр. енцик.”, 2004. – 768 с.
Борисов А.Б. Большой экономический словарь. – М.: Книжный мир, 1999. – 895 с.
Крие А., Жаллє Ж. Внутренняя торговля: Пер. с фр. / Общ. Ред. В.С. Загишвили. – М.: А/О Издательская группа “Прогресс” – “Универс”, 1993. – 192 с.
Юшина С.І. Щодо визначення поняття державного регулювання зовнішньої торгівлі // Молодь у юридичній науці: збірник тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Треті осінні юридичні читання”. – Хмельницький: В-во ХУУП, 2004. – С. 370-371.
Роздрібна, оптова торгівля. Основні поняття. Терміни та визначення: лист Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 17.03.1998р. № 15-03/29-192 // Головбух. / Додаток. – 2001. - № 7.
Хавронюк М.І., Мельник М.І. Законодавство України про торгівлю: Настільна книга продавця і покупця: В 3 кн. – К.: Видавництво “Бліц-Інформ”. – Ч. 1. – 752 с.
Каминка А.И. Очерки торгового права. – М.: АО “Центр ЮрИнфор”, 2002. – 547 с.
Покрещук О. Загальні концепції врегулювання торгових правовідносин у законодавстві України // Право України. – 2001. - № 4. – С. 65-69.
Про оподаткування прибутку підприємств (в редакції Закону України від 22.05.97р. № 283/97-ВР): Закон України від 28.12.1994р. № 334/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 27. - Ст. 181.
Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 24.02.1994р. № 4004-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 27. - Cт. 218.
Про лікарські засоби: Закон України від 4.04.1996р. № 123/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 22. - Ст. 86.
Про затвердження Правил роздрібної торгівлі тютюновими виробами: наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 24.07.2002р. № 218 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 34. – Ст. 1632.
Про затвердження Правил торгівлі на ринках: наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002р. № 57/188/84/105 // Офіційний вісник України. – 2002 - № 13. - Ст. 681.
Селіванов В. Концептуальні засади Кодексу про підприємництво України // Право України. – 1995. - № 2. – С. 3-11.
Про Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності”: лист Вищого арбітражного суду від 13.09.2000р. № 01-8/493 // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 2000. - № 4.
Новикова В. Актуальные вопросы возмездности и безвозмездности в гражданском праве // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - № 4. - С. 30-33.
Титаренко О., Вільховий Ю. Рекламні акції та ліцензування і реалізація алкогольних напоїв// Вісник податкової служби України. –2004. - № 1. - С. 46-49.
Вільховий Ю. Одним з видів діяльності підприємства є організація та проведення конференцій // Вісник податкової служби України. – 2004. - № 47. – С. 26.
О предоставлении разъяснений по вопросам лицензирования: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 2.04.2004р. № 2100 // Бухгалтер. – 2004. - № 22.
Про благодійництво та благодійні організації: Закон України від 16.09.1997р. № 531/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 46. - Ст. 292.
Щодо ліцензування благодійної діяльності: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 23.11.2005р. № 10307 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”
Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 560 с.
Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України від 30.10.1996р. № 448/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 51. - Ст. 292.
Про визначення операцій, що не відносяться до торгівлі цінними паперами як виду професійної діяльності: рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 29.10.2002 р. № 321 // Офіційний вісник України. - 2002. - № 47. - Ст. 2179.
Лепель Л. Торговцы ценными бумагами ждут // Юридическая практика. – 2004. - № 38. – С. 21.
Костенко Л. Деякі проблеми правого регулювання оптової торгівлі лікарськими засобами // Юридичний журнал. – 2005. - № 5.- С. 75-78.
Мосейчук В. Оптом и в розницу // Дебет-Кредит.—2001. - № 44 .- С. 14-17.
Хмелевич А. Основне про торгівлю в аптеках // Власне Діло. – 2005. – № 17. – С. 21.
Про затвердження Правил торгівлі лікарськими засобами в аптечних закладах: постанова Кабінету Міністрів України від 17.11.2004 р. № 1570 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 47. – Ст. 3105.
Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, з виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівлі виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння: затверджені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства фінансів України від 26.12.2000 р. № 82/350 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 3. - Ст. 100.
Щодо роздрібної торгівлі алкогольними напоями: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 23.05.2002 р. № 2-222/2816 // Податки та бухгалтерський облік. – 2002. - № 56.
Про затвердження Правил роздрібної торгівлі непродовольчими товарами: наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11.03.2004 р. № 98 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 13. – Ст. 935.
Правила роздрібної торгівлі алкогольними напоями: затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.1996 р. № 854 // Зібрання постанов Уряду України. – 1996. – № 15. – Ст. 418.
Щодо тлумачення термінів “оптова торгівля” і “роздрібна торгівля”: лист Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 25.02.2002 р. № 56-38/87 // Орієнтир. – 2002. – № 16.
Про патентування деяких видів підприємницької діяльності: Закон України від 23.03.1996 р. № 98/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 20. – Ст. 82.
Кузьмін Р.І., Кузьмін Р.Р. Співвідношення понять “підприємництво” та “господарська діяльність” // Право України. – 1999. – № 5. – С. 88-92.
Комах Е. В.Правовой статус предприятий розничной торговли: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / НАН Украины; Институт экономико-правовых исследований. — Донецк, 1999. — 197 с.
Ващенко С. В. Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі торговельної діяльності:Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Університет внутрішніх справ. — Х., 1999. — 185 c.
Потапенко В. Борьба за потребителя... против производителя // Юридическая практика. – 2002. – № 14. – С. 1,3.
Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції: Закон України від 14.01.2000р. № 1393-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 12 - Ст. 95.
Про затвердження Порядку здійснення контролю за обігом наркотичних (психотропних) лікарських засобів: постанова Кабінету Міністрів України від 18.01.2003р. № 58 // Офіційний вісник України. – 2003. - № 4 - Ст. 118.
Пашков В. Правове забезпечення обігу лікарських засобів // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - № 6. – С. 21.( С. 18-21)
Про металобрухт: Закон України від 5.05.1999р. № 619-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - № 25. - Ст. 212.
Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини: наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства екології та природних ресурсів України від 19.03.2001р. № 52/105 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 15. - Ст. 674.
Про податок на додану вартість: Закон України від 3.04.1997р. № 168/97-ВР// Відомості Верховної Ради України. 1997. - № 21. - Ст. 156.
Іванов Ю. Загальні принципи ліцензування посередницької діяльності // Бухгалтерія. - 2001. - № 9. – С. 17-23.
Вільховий Ю. Підприємство ТОВ “Омега” здійснює оптову торгівлю....// Вісник податкової служби України. – 2005. - № 38. – С. 44.
Відносно використання договору доручення у сфері ліцензування: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 14.01.2001р. № 4-47/1526 // Галицькі контракти - Документи для роботи. – 2001. - № 39. – С. 95.
Новиков С. Комментарий к письму Государственного комитета Украины по вопросам регуляторной политики и предпринимательства от 27.06.2001г. № 4-431-625/4054 // Бухгалтерия. – 2001. - № 36/1. - С. 17.
Правила комісійної торгівлі ювелірними виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння: затверджені наказом Міністерства фінансів України від 27.10.2004р. № 678 // Офіційний вісник України. – 2004. - № 47. - Ст. 3119.
Про надання роз’яснень щодо необхідності ліцензування комісійної торгівлі дорогметалами: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 25.06.2004р. № 4334. // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”
Підприємство отримало за договором лікеро-горілчану продукцію // Податки та бухгалтерський облік. – 2000. - № 2. - С. 53.
Щодо необхідності отримання ліцензії для здійснення діяльності за договором комісії: лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 27.07.2001р. № 4-452-909/4715 // Податки та бухгалтерський облік. – 2005. - № 62. – С.48.
Кирилов С. Ліцензування: загальні питання // Податки та бухгалтерський облік. – 2005. - № 62. - С. 13-18.
Гуйван П. Особенности сделок электроснабжения и их место в системе договоров // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. -№ 2. – С.13-16.
Тотьев К.Ю. Предпринимательское право. Публично-правовой статус предпринимателя: Учебное пособие. – М.: ООО “Профобразование”, 2003. – 280 с.
Шеваріхін А.О. Ліцензування підприємницької діяльності: історичний аспект // Економіка, фінанси, право. – 1999. - № 6. – С. 20-23.
Гущин А.В. Из истории формирования института лицензирования // Государство и право. – 2004. - № 9. – С. 102-105.
Гончарук В.Я. Правове регулювання виробництва і обігу спиртних напоїв у Російській імперії в кінці на початку ХVII- ХХ ст.: Монографія / За наук. ред. чл.-кор. АПН України, проф. О.Н. Ярмиша. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 234 с.
Жолобова Г.А. Изменение торговой правоспособности физических лиц в пореформенной России конца IXX- начала XX вв. // Государство и право. – 2004. - № 5. – С. 74-80.
Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки: затверджена Верховною Радою УРСР 1.11.1990р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - № 48.
Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про підприємництво”: Закон України від 15.10.1993р. № 2697-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 51. - Ст. 680.
Про об'єднання державних підприємств зв'язку та запровадження ліцензування деяких видів діяльності в галузі зв'язку: Декрет Кабінету Міністрів України від 21.01.1993р. № 9-93 // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 13. - Ст. 115.
Про внесення доповнень до Закону України “Про підприємництво”: Закон України від 13.07.1995р. № 304/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 30. - Ст. 232.
Про внесення змін до статті 4 Закону України “Про підприємництво”: Закон України від 14.12.1995р. № 474/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 45. - Ст. 335.
Положення про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності та про розмір плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємництва: затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 15.04.1991р. № 99 // Зібрання постанов Уряду УРСР. – 1991. - № 5. - Ст. 37.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Положення про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності» від 17.05.1994 р. № 316 // Зібрання постанов Уряду України. – 1994. – № 9. – Ст. 221.
Указ Президента України «Про Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України» від 28.03.1995 р. № 264/95 // Урядовий кур'єр. – 1995. – № 53.
Постанова Кабінету Міністрів України «Питання Ліцензійної палати при Міністерстві економіки» від 8.08.1995 р. № 618 // Зібрання постанов Уряду України. – 1995. – № 12. – Ст. 272.
Указ Президента України «Про Ліцензійну палату України» від 7.02.1997 р. № 104/97 // Урядовий кур'єр. – 1997. – № 28-29.
Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо додержання вимог законодавства у сфері торгівлі та посилення боротьби зі спекуляцією» від 18.06.1994 р. № 318/94 // Урядовий кур'єр. – 1994. – № 96–97.
Наказ Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України «Про затвердження Інструкції про порядок видачі ліцензій на здійснення торговельної діяльності у сфері оптової, роздрібної торгівлі та громадського харчування щодо реалізації продовольчих і непродовольчих товарів» від 8.10.1996 р. № ЛП-34/652 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”.
Наказ Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України, Міністерства промисловості України «Про затвердження Інструкції про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на збирання, заготівлю, переробку, купівлю і продаж брухту та відходів кольорових та чорних металів, а також Інструкції щодо умов і правил здійснення підприємницької діяльності по збиранню, заготівлі, переробці, купівлі і продажу брухту та відходів кольорових та чорних металів та контролю за їх дотриманням» від 22.12.1995 р. № 235/5-ЛП // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”.
Половко С. Відповідальність за здійснення підприємницької діяльності без спеціального дозволу (ліцензії) // Право України. – 1997. – № 9. – С. 22-26.
Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про підприємництво”» від 23.12.1997 р. № 762/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 17. – Ст. 80.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок ліцензування підприємницької діяльності» від 3.07.1998 р. № 1020 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 27. – Ст. 1004.
Указ Президента України «Про Положення про Державний комітет України з питань розвитку підприємництва» від 30.10.1997 р. № 1206/97 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 44. – С. 7.
Указ Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23.07.1998 р. № 817/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 30. – Ст. 1119.
Макарова О. Підприємництво – чинник національної безпеки // Юридичний вісник України. – 2003. – № 21. – С. 5.
Горохов В. Про ліцензування певних видів господарської діяльності // Вісник податкової служби України. – 2001. – № 5. – С. 53-56.
Ластовецький А. Спрощення комплексу дозвільно-реєстраційних процедур держави щодо підприємництва // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 10. – С. 17-21.
Указ Президента України «Про лібералізацію підприємницької діяльності та державну підтримку підприємництва» від 12.05.2005 р. № 779/2005 // Урядовий кур'єр. – 2005. – № 92.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності» від 20.11.2000 р. № 1719 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 47. – Ст. 2035.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» від 29.11.2000 р. № 1755 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 48. – Ст. 2093.
Указ Президента України «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25.05.2000 р. № 721/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 22. – Ст. 888.
Наказ Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва / Міністерства промислової політики України «Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва пестицидів та агрохімікатів, оптової, роздрібної торгівлі пестицидами та агрохімікатами» від 18.03.2003 р. № 29/98 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 15. – Ст. 696.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про затвердження Інструкції про порядок заповнення бланка ліцензії єдиного зразка» від 4.12.2000 р. № 67 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 52. – Ст. 2280.
Наказ Державної податкової адміністрації України «Про посилення державного контролю за виробництвом та обігом спирту, повнотою та своєчасністю надходження до бюджету акцизного збору» від 24.03.2004 р. № 160 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 14. – Ст. 982.
Указ Президента України «Про посилення державного контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів» від 11.07.2001 р. № 510/2001 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 28. – Ст. 1242.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо посилення державного контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів та справлянням акцизного збору» від 7.08.2001 р. № 940 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 32. – Ст. 1469.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства аграрної політики України, Державного комітету лісового господарства України, Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з оптової торгівлі насінням» від 26.11.2003 р. № 124/422/194/201 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 49. – Ст. 2569.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства аграрної політики України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва ветеринарних медикаментів і препаратів, оптової, роздрібної торгівлі ветеринарними медикаментами і препаратами» від 14.10.2002 р. № 108/329 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 44. – Ст. 2063.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва, ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення та боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу» від 21.03.2001 р. № 53/213 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 14. – Ст. 637.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами» від 12.01.2001 р. № 3/8 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 5. – Ст. 204.
Пономаренко А. Реванш!? // Бизнес. – 2003. – № 3. – С. 36.
Горохов В., Ярута Н. Змінено перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню // Вісник податкової служби України. – 2005. – № 5. – С. 21-22.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 16.12.2004 р. № 2247-IV // Офіційний вісник України. – 2005. – № 2. – Ст. 55.
Васильченко С. Законодавство України про ліцензування господарської діяльності в процесі вдосконалення // Юридичний журнал. – 2003. – № 7. – С. 27-30.
Кіліна Т. Ліцензійні умови роздрібної торгівлі зброєю // Юридичний журнал. – 2003. – № 7. – С. 54-58.
Закон України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо розроблення, виготовлення, реалізації, ремонту, модернізації та утилізації озброєння, військової техніки, військової зброї і боєприпасів до неї)» від 13.01.2005 р. № 2340-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 9. – Ст. 183.
Планується запровадження торгівлі алкогольними та тютюновими виробами // Юридичний журнал. – 2003. – № 7. – С. 12.
Комитет ВР по вопросам промполитики и Госпредпринимательства намерены ускорить легализацию субъектов хоздеятельности // Бизнес. – 1995. – № 12. – С. 15.
Трубачова О. Нове у ліцензуванні // Бухгалтерія. – 2002. – № 8/1. – С. 5-6.
Предпринимательское право Украины: Практикум // Под общей ред. Саниахметовой Н.А. – Х.: “Одиссей”, 1999. – 416 с.
Бакалінська О.О. Організаційно-правові засади захисту економічної конкуренції в Україні: Монографія. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2005. – 190 с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер'янов (голова). – К.: Видавництво “Юридична думка”, 2004. – 584 с.
Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8.12.2004 р. № 2222-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст. 44.
Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності» від 15.07.2000 р. № 906/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 29. – Ст. 1214.
Указ Президента України «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» від 9.02.2004 р. № 175/2004 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 6. – Ст. 307.
Указ Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15.12.1999 р. № 1572/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 50. – Ст. 2434.
Програма діяльності Кабінету Міністрів “Назустріч людям”: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 4.02.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 6. – Ст. 348.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, з обігом яких пов'язана діяльність, що підлягає ліцензуванню» від 10.05.1999 р. № 786 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 19. – Ст. 831.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку окремих видів відходів як вторинної сировини, збирання та заготівля яких підлягають ліцензуванню» від 28.02.2001 р. № 183 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 9. – Ст. 361.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про Тимчасовий порядок видачі ліцензій на право імпорту, експорту спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами» від 13.05.1996 р. № 493 // Зібрання постанов Уряду України. – 1996. – № 11. – Ст. 321.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про Правила торгівлі дорогоцінними металами (крім банківських металів) і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням у сирому та обробленому вигляді і виробами з них, що належать суб'єктам підприємницької діяльності на праві власності» від 4.06.1998 р. № 802 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 23. – Ст. 825.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі ювелірними та іншими виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння» від 25.03.1999 р. № 460 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 13. – Ст. 517.
Закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 р. № 1023-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 30. – Ст. 379.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі алкогольними напоями» від 30.07.1996 р. № 845 // Зібрання постанов Уряду України. – 1996. – № 15. – Ст. 418.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку застосування фінансових санкцій, передбачених статтею 17 Закону України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”» від 2.06.2003 р. № 790 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 23. – Ст. 1038.
Порядок визначення виробників і покупців спирту та здійснення контролю за його обігом: затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 р. № 1266 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 36. – Ст. 1684.
Порядок здійснення екологічного контролю експортних партій брухту чорних і кольорових металів територіальними органами Міністерства екології та природних ресурсів: затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2.07.1998 р. № 999 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 27. – Ст. 988.
Указ Президента України «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» від 15.12.1999 р. № 1573/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 50. – Ст. 2435.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 896 с.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів» від 14.03.2001 р. № 49/60 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 16. – Ст. 706.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства аграрної політики України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з оптової, роздрібної торгівлі пестицидами та агрохімікатами (тільки регуляторами росту рослин)» від 1.02.2006 р. № 9/30 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 9. – Ст. 566.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуску, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» від 20.02.2001 р. № 39/66 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 11. – Ст. 480.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про затвердження Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування» від 25.07.2001 р. № 101 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 34. – Ст. 1609.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про затвердження Положення про порядок надання відомостей в електронному вигляді до Єдиного ліцензійного реєстру» від 6.03.2001 р. № 47 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 12. – Ст. 523.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про затвердження Інструкції про порядок замовлення, постачання, зберігання, обліку і звітності витрачання бланків ліцензії єдиного зразка» від 18.12.2000 р. № 78 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 1-2 (ч. 1). – Ст. 54.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Щодо застосування фінансових санкцій за порушення правил торгівлі алкогольними та тютюновими виробами в частині наявності та оформлення цінників» від 08.04.2003 р. № 3-222/2083 // Податки та бухгалтерський облік. – 2003. – № 44.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про експертно-апеляційну раду при Державному комітеті з питань регуляторної політики та підприємництва» від 8.11.2000 р. № 1669 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 45. – Ст. 1944.
Горохов В., Ярута Н. Чи має право суб'єкт господарювання на отримання нової ліцензії // Вісник податкової служби України. – 2005. – № 34. – С. 44.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про розгляд звернення [щодо рішень Держпідприємництва та експертно-апеляційної ради при Держпідприємництві]» від 24.11.2003 р. № 6804 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про ліцензування [щодо можливості звернення за захистом до Експертно-апеляційної ради при Держпідприємництві та можливості зупинення дії рішення органу ліцензування стосовно зупинення дії ліцензії]» від 26.10.2001 р. № 4-47/6392 // Податки та бухгалтерський облік. – 2001. – № 102.
Калмыкова А.В. Совершенствование правового статуса федеральных контрольно-надзорных органов в условиях административной реформы // Журнал российского права. – 2004. – № 8. – С. 23-33.
Указ Президента України «Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку» від 14.02.1997 р. № 142/97 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 7-8 (книга перша). – С. 113.
Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Положення про Департамент з питань адміністрування акцизного збору і контролю за виробництвом та обігом підакцизних товарів» від 21.08.2001 р. № 331 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 37. – Ст. 1705.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про удосконалення правової роботи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади» від 14.12.2001 р. № 1693 // Урядовий кур'єр. – 2002. – 16.01. – С. 9.
Наказ Міністерства охорони здоров'я України «Про організацію контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження певних видів господарської діяльності в галузі охорони здоров'я, що ліцензуються» від 16.12.2002 р. № 472 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”.
Наказ Міністерства фінансів України «Про створення постійної комісії з питань ліцензування господарської діяльності у сфері обігу дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння» від 29.05.2001 р. № 259 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації “Ліга: Закон”.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної пробірної служби та казенних підприємств пробірного контролю» від 28.04.2000 р. № 732 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 18. – Ст. 744.
Томкіна О. Принцип гласності процедури прийняття правових актів Кабінету Міністрів України // Право України. – 2004. – № 9. – С. 28-31.
Закон України «Про державну податкову службу в Україні» від 4.12.1990 р. № 509-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 6. – Ст. 37.
Указ Президента України «Про управління місцевих державних адміністрацій з питань торгівлі» від 28.10.1993 р. № 499/93 // Урядовий кур'єр. – 1993. – № 162.
Лист Державної податкової адміністрації України «Про надання відповіді [про застосування фінансових санкцій за порушення правил оптової та роздрібної торгівлі в частині додержання державної дисципліни цін]» від 12.04.2002 р. № 2977/5/21-4016 // Галицькі контракти – Документи для роботи. – 2002. – № 25.

Наказ Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України «Про затвердження Положення про порядок застосування державними органами у справах захисту прав споживачів фінансових санкцій за порушення Закону України "Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами" від 10.01.2001 р. № 3 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 11. – Ст. 478.
Закон України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення» від 22.09.2005 р. № 2899-IV // Офіційний вісник України. – 2005. – № 42. – Ст. 2642.
Закон України «Про виноград та виноградне вино» від 16.06.2005 р. № 2662-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 31. – Ст. 419.
Лист Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення «Про надання роз'яснень» від 14.04.2005 р. № 18.3227/16-05 // Юридичний журнал. – 2005. – № 5. – С. 79.
Наказ Державного департаменту з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення «Про форму повідомлення про порушення ліцензіатом ліцензійних умов» від 11.04.2003 р. № 62/1 // Провізор. – 2003. – № 12.
Бекірова Е. Процедура ліцензування певних видів господарської діяльності // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 6. – С. 85-88.
Шеваріхін А.О. Адміністративно-правові проблеми ліцензування господарської діяльності органами внутрішніх справ: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2003. — 203 с.
Баб'як А. Особливості строків проваджень у справах про адміністративні правопорушення // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 6. – С. 49-52.
Шестак Л. Стадії ліцензійного провадження // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 12. – С. 81-83.
Лист Державної податкової адміністрації України «Щодо сум податкового боргу, який виник унаслідок невиконання банком "Україна" платіжних доручень» від 13.02.2002 р. № 2578/7/24-1217 // Дебет-кредит. – 2002. – № 10. – С. 54.
Мосейчук В. Коментар до Листа Державної податкової адміністрації України «Щодо сум податкового боргу, який виник унаслідок невиконання банком "Україна" платіжних доручень» від 13.02.2002 р. № 2578/7/24-1217 // Дебет-кредит. – 2002. – № 10. – С. 55.
Ліцензування господарської діяльності / С. Береславський (упоряд.), С. Сегеда (упоряд.). — К.: Центр комерційного права, 2001. — 80 с.
Адміністративна процедура та адміністративні послуги: Зарубіжний досвід і пропозиції для України / Центр політико-правових реформ / І.Б. Коліушко (відп. ред.), В.П. Тимощук (авт.-упоряд.). — К.: Факт, 2003. — 496 с.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про плату за видачу та переоформлення Національною комісією регулювання електроенергетики ліцензій на здійснення певних видів підприємницької діяльності» від 13.07.1995 р. № 516 // Зібрання постанов Уряду України. – 1995. – № 9. – Ст. 240.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про розміри та порядок зарахування плати за видачу та переоформлення ліцензій на провадження певних видів підприємницької діяльності» від 4.01.1999 р. № 6 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 1. – Ст. 16.
Матвеев В. Скромное обаяние госкапитализма // Бизнес. – 2004. – № 47. – С. 24-27.
Ионова Ж. Новый Закон «О лицензировании отдельных видов деятельности»: изменения продиктованные жизнью // Хозяйство и право. – 1999. – № 2. – С. 36-44.
Братановский С.Н. Роль и пределы государственного регулирования организации и деятельности потребительской кооперации в условиях перехода к рыночным отношениям // Государство и право. – 2001. – № 8. – С. 37-41.
Закон України «Про систему оподаткування» від 25.06.1991 р. № 1251-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 39. – Ст. 510.
Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним, плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами» від 11.01.2000 р. № 2209-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 11. – Ст. 45.
Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" та деяких інших законодавчих актів» від 22.05.2003 р. № 849-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 33-34. – Ст. 267.
Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо державного регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 7.02.2002 р. № 3032-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 26. – Ст. 175.
Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України» від 25.03.2005 р. № 2505 // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 17, 18-19. – Ст. 267.
Лист комітету Верховної Ради України з питань фінансів та банківської діяльності «Щодо деяких питань ліцензування» від 2.06.2005 р. № 06-10/10-652 // Все про бухгалтерський облік. – 2005. – № 62.
Лист Державної податкової адміністрації України «Про застосування фінансових санкцій за порушення законодавства, що регулює відносини у сфері виробництва та обігу спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів» від 14.04.2004 р. № 6506/7/21-0917 // Галицькі контракти - Документи для роботи. – 2004. – № 24.
Конюшко К., Шомін М. «Беззаконне» стягнення // Юридичний журнал. – 2004. – № 8. – С. 94-97.
Закон України «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» від 15.09.1995 р. № 329/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 40. – Ст. 297.
Нецька Л.С. Деякі проблеми правового регулювання відносин підприємництва державою // Підприємництво і право. (Збірник наукових праць). – К.: Інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України, 1998. – С. 291-296.
Подальші кроки по впорядкуванню надання послуг органами державної влади та місцевого самоврядування / Пріоритет забезпечення прав людей // Адміністративна реформа. – 2004. – Число 4. – С. 18-22.
Мумладзе И. Понятие государственного контроля за предпринимательской деятельностью // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 8. – С. 93-96.
Чистяков П.М. Контроль органів державної податкової служби України за підприємницькою діяльністю, яка підлягає ліцензуванню: теорія та практика реалізації: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2004. — 21 с.
Ерицян А.В. Государственный контроль за соблюдением законодательства субъектами предпринимательской деятельности (теоретический аспект) // Государство и право. – 2002. – № 2. – С. 103-108.
Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480 с.
Андрійко О.Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади України. – К.: Видавничий дім «Ін-Юре», 1999. – 45 с.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Щодо державного контролю за здійсненням операцій з металобрухтом» від 29.07.2002 р. № 4-45-1492/4109 // Галицькі контракти - Документи для роботи. – 2002. – № 45.
Вітвіцький С.С. Державний контроль у сфері ліцензійної діяльності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т внутрішніх справ. — Х., 2004. — 18 с.
Бекірова Е. Нагляд і контроль у сфері ліцензування певних видів господарської діяльності // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 5. – С. 64-67.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами» від 27.01.2004 р. № 03/41 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 5. – Ст. 274.
Шестак Л. Особливості здійснення контрольної діяльності у сфері ліцензування // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 4. – С. 117-120.
Парций Я. О лицензировании отдельных видов деятельности // Хозяйство и право. – 2002. – № 1. – С. 31-40.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства фінансів України «Про затвердження Порядку контролю за додержанням ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; з виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівлі виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння» від 1.08.2001 р. № 102/362 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 33. – Ст. 1571.
Наказ / рішення Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Порядку контролю за дотриманням Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів» від 21.04.2003 р. № 52/162 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 20. – Ст. 903.
Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства аграрної політики України «Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва ветеринарних медикаментів і препаратів, оптової, роздрібної торгівлі ветеринарними медикаментами і препаратами» від 15.12.2003 р. № 132/444 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 2. – Ст. 65.
Лист Всеукраїнської громадської організації «Фармацевтична асоціація України» «Щодо необхідності перегляду Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами» від 16.03.2004 р. № 1/27 // Провізор. – 2004. – № 7.
Порядок контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуску, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів: затверджений наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров'я України від 27.01.2004 р. № 04/42 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 5. – Ст. 275.
Соколовська В. Деякі особливості перевірок ліцензіатів // Юридичний журнал. – 2004. – № 8. – С. 28-32.
Труш І. Упорядкування механізму проведення перевірок суб'єктів підприємницької діяльності контролюючими органами // Право України. – 2002. – № 4. – С. 32-35.
Парций Я. Комментарий Федерального Закона «О защите прав юридических лиц и индивидуальных предпринимателей при проведении государственного контроля (надзора)» // Хозяйство и право. – 2002. – № 5. – С. 40-49.
Порядок відбору зразків лікарських засобів для державного контролю їх якості: затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2003 р. № 610 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 18-19. – Ст. 828.
Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Основні поняття та категорії права: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – Вид. 2-е, доп. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2002. – 184 с.
Осауленко А. Юридична відповідальність як інститут матеріального права // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 4. – С. 81-84.
Столбовий В. Поняття адміністративної відповідальності: теоретичні проблеми визначення // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 10. – С. 113-116.
Колпаков В. Адміністративне правопорушення (проступок): поняття та співвідношення з іншими деліктами // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 7. – С. 47-51.
Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7.12.1984 р. // К.: Істина, 2004. – 176 с.
Застосування законодавства про ліцензування. Деякі проблемні питання відповідальності юридичних осіб // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2004. – № 9. – Коментар судової практики з господарських справ. – 384 с.
Дяченко О. Визначення суб'єкта адміністративного правопорушення та його загальних ознак: окремі проблеми // Право України. – 2001. – № 8. – С. 83-86.
Максимов И.В. Система административных наказаний: понятие и признаки // Государство и право. – 2005. – № 4. – С. 18-26.
Лук'янець Д. Юридичні особи як суб'єкти адміністративної відповідальності // Підприємництво, господарство і право. – 2000. – № 4. – С. 52-56.
Голосніченко І.П. Проблеми кодифікації норм, що встановлюють адміністративну відповідальність // Право України. – 2002. – № 10. – С. 20-24.
Лилак Д. Адміністративна і цивільно-правова відповідальність юридичних осіб у сфері економічних відносин (колізії теорії і проблеми практики) // Право України. – 2000. – № 1. – С. 24-31.
Зима О.Т. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.07) / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2001. — 19 с.
Лук'янець Д. Про правову природу адміністративно-господарських санкцій // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 3. – С. 10-15.
Зима О.Т. Адміністративна відповідальність юридичних осіб за Господарським кодексом України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Від. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2005. – Вип. 72. – С. 79-83.
Колпаков В. Адміністративно-деліктне право у юридичній галузевій парадигмі // Право України. – 2002. – № 4. – С. 17-21.
Коломоєць Т. Адміністративні та фінансові штрафи за законодавством України // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 8. – С. 76-77.
Хорощак Н.В. Адміністративні стягнення за законодавством України: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – 172 с.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про порядок прийняття рішення щодо анулювання ліцензії» від 5.11.2002 р. № 4-47-173/5883 // Бухгалтер. – 2003. – № 5.
Осадчук Г. Окремі проблеми у сфері ліцензування // Юридичний журнал. – 2003. – № 7. – С. 50-53.
Горохов В., Ярута Н. Чи необхідно ліцензіату повідомляти орган ліцензування про зміну місцезнаходження та переоформлювати ліцензію? // Вісник податкової служби України. – 2005. – № 9. – С. 45.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Щодо видачі копії ліцензії у разі зміни місцезнаходження філії ліцензіата» від 14.01.2003 р. № 4-432-29/197 // Податки та бухгалтерський облік. – 2003. – № 25.
Регурецька О. Ліцензування торгівлі цінними паперами: деякі аспекти // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 3. – С. 15-18.
Шестак Л. Окремі проблеми чинності ліцензій у часі // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 1. – С. 87-90.
Кравченко Л.М. Правові засади валютного регулювання і контролю в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія державної податкової служби України. — Ірпінь, 2003. — 19 с.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Щодо відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності за здійснення діяльності без ліцензії» від 20.02.2004 р. № 1019 // Галицькі контракти - Документи для роботи. – 2004. – № 23.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Щодо застосування фінансових санкцій у вигляді штрафів до суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії» від 17.06.2002 р. № 4-451-1119/3361 // Бизнес - Бухгалтерия. Право. Налоги. Консультации. – 2002. – № 45/1-2.
Закон України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 6.07.1995 р. № 265/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 28. – Ст. 205.
Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 3.12.1990 р. № 507-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 52. – Ст. 650.
Лист Державної податкової адміністрації України «Щодо максимальних роздрібних цін на підакцизні товари» від 17.02.2005 р. № 980/21-3115 // Інформаційно-аналітичний центр правової інформації «Ліга: Закон».
Закон України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 8.11.1997 р. № 637/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 9. – Ст. 34.
Крюков Т. «Строк годности» финансовой санкции // Частный предприниматель. – 2004. – № 9. – С. 28.
Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий. Издание третье. – Х.: «Одиссей», 2002. – 1040 с.
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1.11.1996 р. № 9 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2004. – № 5.
Володина Ю. Последствия безлицензионной хозяйственной деятельности // Юридическая практика. – 2003. – № 11. – С. 12.
Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 10. – Ст. 44.
Порядок застосування адміністративного арешту активів платників податків: затверджений наказом Державної податкової адміністрації України від 25.09.2001 р. № 386 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 41. – Ст. 1873.
Саниахметова Н. Санкции, применяемые к предприятиям при осуществлении лицензирования предпринимательской деятельности, и правовые средства защиты от их необоснованного применения // Предпринимательство, государство и право. – 1998. – № 10. – С. 6-9.
Підприємницьке право: Підручн. / За ред. О.В. Старцева / 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.
Роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» від 12.09.96 р. № 02-5/334 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2001. – № 1.
Рогожин М. Деякі практичні питання сертифікації продукції і ліцензування за російським законодавством // Юридичний журнал. – 2003. – № 7. – С. 105-107.
Кравченко Л., Плєтньова О. Проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб у сфері валютного законодавства // Юридичний журнал. – 2004. – № 8. – С. 69-72.

Це фрагмент великої роботи. НЕ додавай і НЕ повторюй назву матеріалу як заголовок — вона вже на сторінці.