Література України в 19 столітті

Українське письменство ХІХ сторіччя стало ключовим чинником культурного поступу нації. Чільне місце у формуванні нової літературної традиції належить І.П. Котляревському, який першим ввів у художній обіг живу народну мову. Його перу належать поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» (1819 р.), що побачили світ у 1838 та 1841 роках відповідно.

«Наталка Полтавка» вважається першим драматичним твором нової української літератури. У листі до М. Гнєдича (1821 р.) автор зазначав, що п’єсу «прийнято досить добре в Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях». У 1898 році, оцінюючи вісімдесятирічну сценічну історію твору, І. Карпенко-Карий назвав її «праматір’ю українського народного театру» та «зразком народної поезії в драматичній формі». Він наголошував на глибокому емоційному зв’язку глядачів із долею героїні: «радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали».

Час від «Енеїди» Котляревського до появи «Кобзаря» Шевченка позначений діяльністю таких авторів, як Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843), П.П. Гулак-Артемовський та Євген Гребінка (1812–1848).

Г.Ф. Квітка-Основ’яненко, уродженець села Основа поблизу Харкова (що й дало йому псевдонім), став першим визначним українським прозаїком. Він довів, що українською мовою можна створювати високохудожні прозові твори. Серед його найвідоміших робіт — повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма», а також п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик».

П. Гулак-Артемовський уславився байками, у яких гостро критикував соціальну несправедливість, кріпацтво, свавілля та деспотизм панів. Його перший оригінальний твір — «Пан та собака» (понад 180 рядків), який автор означив як «казку», а насправді це байка, сповнена викривального пафосу. У ній яскраво змальовано образи Рябка та наймита Явтуха, а мораль твору стала народним прислів’ям:

«Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити!»

Творчий доробок Є.П. Гребінки охоплює вірші, історичні поеми, повісті та байки. Його ліричні твори, написані українською та російською мовами, стали популярними піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Очи черные, очи жгучие», «Помню, я еще молодушкой была». Найбільшу славу йому принесли байки (загалом 27), у які він, за словами І. Франка, вклав «усю свою поетичну душу і любов до України». Також він є автором драматичної поеми «Богдан» російською мовою.

Є. Гребінка активно займався перекладами: у 1836 році він переклав українською поему Олександра Пушкіна «Полтава». Окремої згадки заслуговує його роль у долі Т. Шевченка — участь у викупі з кріпацтва, сприяння вступу до художньої академії та виданні «Кобзаря» 1840 року.

У листах Є. Гребінка відзначав вагому роль українців у культурному житті Росії ХІХ століття: «Петербург є колонія освічених малоросів. Всі установи, всі академії, всі університети переповнені земляками, при призначенні людини на службу малорос звертає особливу увагу як розумна людина» [2, c. 153-155].

Значний вплив на українську літературу, зокрема на творчість Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Куліша та О. Стороженка, справив М.В. Гоголь. Т. Шевченко у вірші «Гоголю» (1844) висловив свою ідейну близькість до письменника.

Дитинство М. Гоголя минуло в селі Василівці поблизу Миргорода. Після закінчення Ніжинської гімназії вищих наук він переїхав до Петербурга, де став одним із перших професійних письменників, що жив виключно літературною працею.

Показово, що український дворянин М. Гоголь започаткував знамениту російську прозу «золотого століття», тоді як українську літературу збагатила російська дворянка Марія Вілінська.

Першу славу М. Гоголю приніс цикл «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831–1832), де поетично змальовано Україну з її народними повір’ями та легендами. Українській тематиці присвячені збірка «Миргород» (1835) та повість-епопея «Тарас Бульба» (1835) про героїчну боротьбу українського народу. Працюючи ад’юнкт-професором кафедри історії Петербурзького університету, він опублікував розвідки «Погляд на утворення Малоросії» та «Про малоросійські пісні».

ХІХ століття — час, коли Україна не мала власної державності, проте саме тоді сформувалася духовна основа нації, головним носієм державницької ідеї став Т. Шевченко (1814–1861). Кожен народ, що зумів віднайти свою творчу ідентичність, має свого національного пророка: поляки — Міцкевича, німці — Гете, англійці — Шекспіра, італійці — Данте, угорці — Петефі, росіяни — Пушкіна, а українці — Тараса Шевченка.

Його вплив на свідомість народу допоміг пробудити творчі сили поневоленої нації, надихнути її на визвольну боротьбу. Безсмертний «Заповіт» (грудень 1845 р.), написаний під час тяжкої хвороби у Переяславі, та вся збірка «Кобзар» (1840) стали своєрідним заповітом України, виявом віри в неї та молитвою за неї. Книга стала явищем національного відродження. І. Франко пізніше зазначав: «Поява Шевченкового “Кобзаря” 1840 р. в Петербурзі мусить вважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після “Енеїди” Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» [6, c. 216-218].

Творчість Т. Шевченка відображає його широку обізнаність у літературі, мистецтві, історії, етнографії та естетиці. І. Франко писав: «Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».

Твори Кобзаря перекладено сотнями мов, а «Заповіт» — усіма мовами колишнього СРСР та багатьма мовами світу. У місцях, пов’язаних із його життям, відкрито музеї, його ім’ям названо вулиці, парки та школи. Заповіт Кобзаря єднатиме людей у служінні Україні:

Свою Україну любіть,
Любіть її.
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Після смерті Т. Шевченка найпомітнішою постаттю став Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) — поет, прозаїк, журналіст, видавець, критик, мовознавець та етнограф. Його перший великий твір — поема «Україна», що є спробою історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького. П. Куліш — автор першого українського історичного роману «Чорна рада» (1857), присвяченого подіям 1663 року, а також наукових праць «История воссоединения Руси» (1874–1877) та «Отпадение Малороссии от Польши» (1883–1890). Він створив високохудожні переклади Біблії та творів В. Шекспіра. Сучасники називали його «паном української мови», він був одним із зачинателів української культурної критики.

Культурологічна діяльність П. Куліша дістала високу оцінку нащадків. М. Зеров назвав його «піонером культури на Україні», М. Хвильовий — справжнім європейцем, а І. Франко — «знатним на свій час організатором духовної праці».

Дружиною П. Куліша була письменниця Олександра Білозерська (1828–1911), відома під псевдонімом Ганна Барвінок. Її брат Василь Білозерський — член Кирило-Мефодіївського товариства, засновник журналу «Основа» [8, c. 132-134].

Першою українською письменницею новітнього періоду стала Марко Вовчок — Марія Олександрівна Вілінська-Маркевич-Жученко (1834–1907). Вона народилася у зрусифікованій родині, одружилася з Опанасом Маркевичем, висланим до Орла 1847 року за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Переїхавши з ним в Україну, вона досконало опанувала українську мову.

Марко Вовчок написала першу соціальну повість в українській літературі — «Інститутка» (1862), а 1857 року в Петербурзі вийшла її збірка «Народні оповідання». Т. Шевченко бачив у ній свою наступницю. Прочитавши «Народні оповідання» у Нижньому Новгороді, він записав у «Щоденнику» 18 лютого 1858 року: «Какое возвышенно прекраснее создание эта женщина». Їхнє особисте знайомство відбулося 24 січня 1859 року, на згадку про що Шевченко написав вірш «Марку Вовчку». Коли письменниця попросила поета «поправити що-небудь» у новому творі, він відповів: «Як можна до цього доторкатися! Це для самого мене джерело істини й краси!». На питання І. Тургенєва, кого радити для швидкого вивчення української мови, Шевченко відповів: «Марка Вовчка». У 1860 році він надіслав їй примірник «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркевич. І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».

Леся Українка також високо оцінила творчість Марка Вовчка: «Марко Вовчок знає такі таємниці душі українського народу, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє».

Соціальну спрямованість мала творчість засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова (1827–1893). Він написав понад 100 байок, викриваючи вади тогочасного суспільства. У його доробку особливої уваги заслуговують ліричні вірші: «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба». Останній, покладений на музику М. Лисенком, сповнений елегійного смутку за втраченою молодістю і став популярною народною піснею «Стоїть гора високая».

Сатириком-гуманістом, автором дотепних поезій, що висміювали негаразди народного життя, був Степан Руданський (1834–1873). Його найбільшим досягненням стали співомовки (понад двісті), серед яких особливо популярні «Почому дурні?», «Пан та Іван в дорозі», «Добре торгувалось», «Сповідь». Його пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» набула такої популярності, що стала народною. Тема кохання та туги за рідною Україною розкрита з глибоким ліризмом, а музика Владислава Заремби зумовила її популярність. Вірш уперше надруковано в журналі «Основа» 1861 року; до його написання призвела розлука з Марією Княгницькою [7, c. 158-161].

У жанрі роману та повісті плідно працював Іван Нечуй-Левицький. Високою художньою майстерністю відзначені його соціально-побутові твори «Микола Джеря» (1878) та «Кайдашева сім’я» (1879). Він також автор історичних творів: «Запорожці» (1873), «Гетьман Іван Виговський» (1899), «Князь Єремія Вишневецький» (1897), науково-популярних праць «Унія і Петро Могила» (1875), «Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878), «Історія Русі» (1879) та драми «Маруся Богуславка» (1875).

Соціально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) (1849–1920). У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він захищав знедолених, а у повісті «Повія» змалював долю жінки-селянки. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — перший в українській літературі роман соціальної тематики.

Прагнення народу до волі відобразив Михайло Коцюбинський (1864–1913). Силою художнього слова він протестував проти несправедливості та злиденного життя соціальних низів. У його творчості реалізм поєднався з імпресіоністичними засобами у жанрі соціально-психологічної новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг»). За мотивами його творів створено фільми: «Навздогін за долею» (1927), «Фата моргана» (1931, 1956), «Коні не винні», «Пекоптьор», «Кривавий світанок» (усі — 1956), «Дорогою ціною» (1957), «Тіні забутих предків» (1964), «Подарунок на іменини» (1991).

Наприкінці 1897 — на початку 1898 років М. Коцюбинський жив у Житомирі, працюючи у газеті «Волинь», де вів відділ хроніки та опублікував цикл нарисів «Свет и тени русской жизни». Помер і похований письменник у Чернігові. Це місто двічі в ХІХ — на початку ХХ століття, за часів Л. Глібова та М. Коцюбинського, ставало одним із найпотужніших культурних осередків [3, c. 166-168].

Видатною українською поетесою була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871–1913). Вона народилася у Новограді-Волинському на Житомирщині. Її матір’ю була письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова) (1849–1930), член-кореспондент Всеукраїнської Академії наук, а дядьком — М.П. Драгоманов. Серед родичів — Микола Лисенко та Михайло Старицький.

Хвора з дитинства на кістковий туберкульоз, вона не піддавалася недузі духом. Л. Українці вдалося поєднати силу шевченківських ідей із новими темами, створивши поезію загальнолюдських цінностей. І. Франко писав: «Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із вуст сеї слабосилої, хворої дівчини». Вершиною її творчості є драма-феєрія «Лісова пісня». Крім української та російської, вона володіла французькою, іспанською, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами.

У ХІХ столітті жив і творив західноукраїнський письменник Юрій Федькович (1834–1888) — зачинатель культурного відродження Буковини. І. Франко визначив його талант як «переважно ліричний». Розпочавши писати німецькою, поет справжній хист розкрив в україномовних творах. Він написав близько 400 поетичних і 60 прозових творів. У найвідоміших — «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця» — прославляються народні ватажки — борці за щастя пригноблених.

З Галичиною пов’язане життя Івана Франка (1856–1916) — великого письменника, вченого, громадського діяча. Він продовжив традиції попередників, зокрема Т. Шевченка, зробивши вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості. Його літературна і наукова спадщина налічує близько 5 тисяч творів. Він був найбільшим після Шевченка поетом-новатором. До поетичного доробку належать збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський».

Найкращою збіркою ліричних поезій І. Франка є «Зів’яле листя» (1896). Музикальність його поезій перетворила їх на відомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені»). Він поєднав традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейських поетів.

У 1877–1882 роках І. Франко написав визначні твори політичної лірики — «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», у яких прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму. На слова «Вічного революціонера» М. Лисенко у 1905 році написав музику; цей твір став одним із національних гімнів. У 1926 році С. Людкевич (1879–1979) створив симфонічну поему «Каменярі».

Серед повістей і романів І. Франка виділяються «Борислав сміється» та «Захар Беркут». Останній відображає життя карпатської України в ХІІІ столітті за часів монголо-татарської навали, а «Борислав сміється» присвячений першому організованому страйку в Галичині, висуваючи нову для української літератури тему робітничого руху. Однією з найвидатніших п’єс є соціальна драма «Украдене щастя» (1891), що відзначається глибоким реалізмом.

І. Франко — найбільший в українській літературі перекладач з європейських мов. Своїми перекладами він збагатив українську культуру найкращими здобутками світової літератури.

І. Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але помер у 1916 році, а премія вручається лише живим претендентам. Пізніше на цю премію висувалися Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус та Олесь Гончар.

У Галичині жив і працював Марко Черемшина (псевдонім Семенюка Івана Юрійовича) (1874–1927). В оповіданнях він змалював побут, звичаї та психологію гуцульського селянства, його злидні та трагізм повсякденного життя. В оповіданнях часів Першої світової війни показано грабіжницький характер імперіалістичної бойні.

Одним із кращих творів про селянство у світовій літературі є повість «Земля» Ольги Кобилянської (1863–1942). Шедевром стала повість «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Письменниця вводить у літературу образи жінок-емансипанток [1, c. 194-197].

2. Література епохи Відродження

У цей період література, завдяки своїм можливостям, найповніше виразила епоху, ставши новою за формою та змістом. Саме в епоху Відродження з’являються національні літератури, тобто твори, написані національними мовами.

Важливою рисою нової літератури є зображення народу та поступове осмислення передовими митцями його значення як великої суспільної сили.

Показовим для літератури Відродження є використання в реалістичному зображенні дійсності казкових і фантастичних елементів із фольклору. Зв’язок із ним становить одну з найважливіших рис творчості письменників-гуманістів. Хоч антична література відіграла велику роль у формуванні реалізму Відродження, основним його джерелом була народна літературна традиція.

Творчість письменників Ренесансу позначена пристрасним пошуком нових форм і стилів.

Гуманістична література, як і ідеологія гуманізму загалом, зазнала значних змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів. Наприкінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та проявилися суперечності нового суспільства, розпочалася криза гуманізму, оптимізм заступило трагічне світосприйняття. Відповідно встановлено періодизацію літератури Відродження: період Передвідродження (перехід від середньовіччя до нової доби), періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток не був синхронним. Передвідродження найраніше розпочалося в Італії (кінець ХІІІ — початок XIV ст.), тоді як в інших країнах — у XIV–XV ст. В Італії раннє Відродження охоплює XIV ст., а в більшості країн — кінець XV — початок XVI ст. Італійський гуманізм уже в 40-х роках XVI ст. був позначений кризою, тоді як у Франції він досяг зрілості, а в Німеччині завершив свою історію. Тому в кожній країні існують внутрішні хронологічні межі. Попри типологічну цілісність, кожна література має свої особливості та національну своєрідність.

Італійська література. На межі старого, церковно-феодального, і нового, гуманістичного світогляду (кінець XIII — початок XIV ст.) стоїть творчість Данте Аліг’єрі (1265–1321). Його творчість справедливо називають синтезом середньовічної культури, водночас із його ім’ям пов’язаний початок нової культури. І. Франко дав яскраву характеристику: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині».

Данте був не лише письменником, а й політичним діячем, прихильником демократичних сил. Після поразки своєї партії він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він пише «Комедію», яку пізніше Бокаччо назвав «Божественною комедією». Стефан Цвейг оцінив її так: «Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки — середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв’язує дві культури, які на перший погляд розмежовує». Книга написана народним тосканським наріччям, що лягло в основу італійської літературної мови. «Божественна комедія» пов’язана з католицьким світоглядом і відображає середньовічну картину світу (подорож автора в пекло, чистилище і рай). У поемі використано символіку чисел: вона складається зі 100 пісень, перша — вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини. Поводирі Данте — Вергілій (у пеклі та чистилищі) та Беатріче (у раю), його кохана, яка рано померла. Своє почуття до неї він оспівав у книзі «Нове життя».

Засновником школи нової лірики вважається болонець Гвідо Гвініцеллі (1240–1276) — викладач літератури в Болонському університеті. Його поетична уява живилася філософськими роздумами; кохання в його поезіях — це філософське споглядання краси; творам властиві довершеність форми та риторичність. Данте називав його своїм учителем.

Послідовником Гвініцеллі був флорентієць Гвідо Кавальканті (1259–1300) — друг Данте. Головна тема його поезій — любовна пристрасть. В окремих творах підкреслюється її облагороджуючий вплив, але особливого значення набуває мотив трагічного кохання, що інтерпретується як сліпа згубна сила, своєрідна хвороба. Це вносить у його поезію гіркоту і розчарування. У ліриці глибоко розкриті суперечності внутрішнього стану закоханого, ускладнена символіка образів.

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом із Данте є творцями італійської літературної мови.

Життя і творчість Петрарки (1304–1374) показують значення античності для італійських гуманістів. Петрарка схилявся перед античним світом, був знавцем мов, заснував класичну філологію. Все життя він шукав і вивчав древні рукописи, писав історичні твори. Славу йому принесла лірична поезія, яку він сам не сприймав серйозно. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч не був близько з нею знайомий. «Книга пісень» відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Найбільшу частину спадщини Петрарки становлять латинськомовні твори (у п’ятнадцять разів більше, ніж італійською). З поетичних творів найзначніша «Африка» — незакінчена героїчна поема гекзаметром, задумана як національна епопея на зразок «Енеїди» Вергілія. Сюжет побудовано на запозиченнях з античної літератури (Тіта Лівія, Ціцерона): про кінець другої пунічної війни, подвиги Сціпіона Старшого в Африці, завоювання Карфагена. Твір пройнятий ідеєю створення могутньої держави, звеличує древній Рим, що зумовило його успіх у сучасників.

З латинської спадщини Петрарки значний інтерес становлять морально-філософські твори, особливо трактат «Про презирство до світу», де проявляються суперечності світогляду поета. Петрарка використав форму видіння й алегорії: у вступі він розповідає про сон, у якому до нього прийшла Істина, жінка «невимовного блиску й сіяння», і привела Августина Блаженного для розмови. Три дні триває бесіда, яку Петрарка передає у формі діалогу між Августином і Франціском. Августин, з християнсько-аскетичної точки зору, звинувачує Франціска в неправедному житті, стверджуючи, що ідеальна лише та людина, яка «може сказати: у мене немає нічого спільного з тілом, все, що вважається приємним, мені мерзотне, я прагну вищого щастя». Він закликає зректися мирських бажань — поезії, слави, кохання до Лаури. Франціск — людина, віддана земним справам, яка не відмовляється від земних болів і насолод; його мучить душевний неспокій, він звідав любовну пристрасть, прагне слави і знань. Він сповнений пошани до Августина, але прийняти аскетизм не може, бачачи, що прояви життя не вкладаються в рамки аскетичних догм. На докори Франціск відповідає: «Цілком визнаю це і ніяк не можу приборкати своїх бажань». Августин засуджує любов до Лаури, називає це божевіллям, але Франціск відстоює кохання, стверджуючи, що воно підносить людину. У кінці діалогу Франціск погоджується з Августином і обіцяє «кинути криві дороги і обрати простий шлях спасіння», але відсуває це на невизначений час: «Я зберу розкидані уламки моєї душі... Але тепер, коли ми говоримо, мене чекає багато важливих, хоча й земних справ».

Зовсім інше обдаровання мав Бокаччо (1313–1375). Завдяки йому провідним жанром ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його «Декамерон» (збірник зі ста новел) у дотепній формі розгортає картину побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство та пожадливість ченців; коли церква ввела Індекси заборонених книг, «Декамерон» одразу туди потрапив. Бокаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман «Фьяметта» [5, c. 123-125].

Джованні Боккаччо (1313–1375) — великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під його впливом, але за характером творчості відрізнявся. Найвидатніші твори він написав прозою, зосередивши увагу на зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності проявів.

У 40-ві роки Боккаччо написав поему «Ф’єзоланські німфи» (1345–1346), скориставшись октавою. Задум підказаний античними локальними міфами: в основу фабули покладено легенду про те, що назви двох річок біля Ф’єзоле походять від імен двох закоханих. Поема починається розповіддю про часи, коли люди жили на лоні природи. На схилах Ф’єзоле жили Діана та її німфи, яким заборонялося кохати. В одну з німф, Мензолу, закохався пастух Афріко. Мензола відповіла на почуття, але страх перед Діаною змушував уникати Афріко. Юнак подумав, що вона загинула, і заколов себе списом; ручай назвали його іменем. Мензола носить дитя Афріко, народжує хлопчика і переховується від Діани. Побачивши її, Діана змушує німфу тікати, і та перетворюється на струмок, названий її іменем. Ручаї Афріко і Мензоли зливаються в одному річищі. Стара німфа приносить сина Прунео до батьків Афріко, які його виростили. Згодом Прунео стає знатною особою при дворі Атланта і започатковує могутній рід. Розповіддю про його долю завершується поема.

Поглиблене вивчення античної літератури зумовило ідейні досягнення. Гуманісти відстоювали ідеал нової людини, яка повинна володіти всіма знаннями людської науки (studia humanitatis), боролися проти схоластики. Італійський гуманізм остаточно звільнився з-під впливу церковного світогляду. Одним із найвизначніших учених-гуманістів першої половини XV ст. був Лоренцо Валла (1405–1457), автор трактату «Про насолоду і про справжнє благо» (1431) та памфлета «Про фальшивість дару Костянтина» (1440).

Панування латинської течії в літературі XV ст. не могло припинити розвитку народної творчості та гуманістичної літератури італійською мовою. Окремі гуманісти захищали права італійської мови. Визначною є діяльність Леоне Баттіста Альберті (1407–1472) — мислителя, який визначився у філософії, естетиці, літературі, архітектурі й скульптурі. Народною мовою він писав трактати й вірші, вводячи античні поетичні жанри — елегії, еклоги.

Література Німеччини, Франції, Іспанії. Німеччина — батьківщина Реформації, і німецькі письменники були пов’язані з ідеями своєї країни. Вони приділяли увагу релігійно-філософським, морально-етичним проблемам. У їхніх творах поєднувалися критика існуючих порядків і боязнь активності народних мас. Про це говорять назви книг: «Корабель дурнів» Себастьяна Бранта, «Похвала дурості» Еразма Роттердамського, «Листи темних людей» Ульріха фон Гуттена.

Період зрілого Відродження в Німеччині охоплює кінець XV — перше тридцятиліття XVI ст. Гуманісти приділяють увагу філологічним дослідженням, вивченню античної культури. Антикатолицькі настрої спонукають до перегляду текстів «священних книг». Своєю діяльністю гуманісти сприяли релігійній реформації, яка невдовзі стане їхнім ворогом.

У цей період відбувається розвиток образотворчого мистецтва, вершину якого становить творчість Альбрехта Дюрера. Картини і гравюри Дюрера, твори Грюневальда, Гольбейна, Кранаха, Альтдорфера пройняті ренесансним інтересом до людини і реального світу, духом визвольної боротьби. Саме вони становлять найвище художнє досягнення німецького Відродження.

На цей період припадає розквіт німецької гуманістичної літератури. Соціальна й антикатолицька боротьба зумовила войовничу спрямованість літератури. Провідну роль відігравала сатира, основними жанрами стали памфлети, пародії, комедії, сатиричні діалоги, епіграми. Джерелами були антична література, національна середньовічна література і фольклор.

Найвидатнішим представником французького гуманізму був Франсуа Рабле (1494–1553). Народився в сім’ї адвоката, в юності поступив у монастир, потім покинув його, вивчав медицину, був лікарем, вів філологічні дослідження. У циклі сатиричних романів «Гаргантюа і Пантагрюель» він ввів у літературу образи народної сміхової культури. Унікальний твір залишив Мішель де Монтень (1533–1592). Близько двадцяти років він записував свої спостереження, які склали три томи афоризмів «Досліди», що увібрали дух епохи та думки «на всі часи».

Засновником нової іспанської літератури став Мігель Сервантес (1547–1616), з чиєю творчістю пов’язане завершення перетворення кастільського діалекту на літературну мову. «Дон Кіхот», недостатньо оцінений сучасниками, у XIX–XX ст. був оголошений одним із найбільших творінь людської думки. Задуманий як пародія на рицарські романи, він виявився глибоким, багатоплановим твором. Ідеали Дон Кіхота високі, він висловлює гуманістичні ідеї, але виглядає безглуздо, зазнає поразок. Прекрасні ідеї несумісні зі світом матеріальних інтересів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму, ввів у мистецтво тему «донкіхотства» — вірності своїм поглядам і боротьби за них всупереч усьому [4, c. 82-84].

Список використаної літератури

1. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

2. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

3. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

4. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

5. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

8. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.