Вступ.

1. Систематика сухостепових ландшафтних комплексів: поширення та класифікація.

2. Територіальне поширення сухостепових ландшафтів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Вивчення ландшафтного різноманіття з позицій географії передбачає чітке окреслення методологічних засад. Відповідно до усталених у науці підходів, характер методологічного апарату таких досліджень визначається природою об'єктів, що вивчаються, та особливостями географічного способу пізнання. Можна стверджувати, що методологія географічного аналізу ландшафтного різноманіття спирається на розуміння:

а) сутнісних характеристик ландшафтного різноманіття;

б) загальних закономірних елементів, що формують зміст таких досліджень;

в) специфічних особливостей, притаманних саме цим дослідженням.

Природа ландшафтного різноманіття полягає у поєднанні двох складових: первинної (інваріантної) та вторинної (варіантної), яка виникає внаслідок антропогенного впливу. Первинне різноманіття, своєю чергою, охоплює як окремі компоненти природи, що не зазнали змін з боку людини, так і цілісні ландшафтні утворення. Носіями цього різноманіття виступають ландшафтні комплекси різного рангу, які володіють специфічними геофізичними, геохімічними та геоінформаційними властивостями. Вторинне різноманіття є результатом історичних змін природи людиною і також може проявлятися на компонентному та комплексному рівнях, відображаючись у відповідних властивостях змінених ландшафтів.

Варто зауважити, що поділ на інваріантні (природні) та варіантні (антропічні) складові є значною мірою умовним. Серед природних утворень трапляються не лише інваріантні, але й природні варіантні відміни ландшафтних комплексів різних рангів. З іншого боку, антропогенні похідні, особливо ті, що зазнали глибокої трансформації, вже не можна розглядати просто як варіанти природних станів — вони стають новими ландшафтними реаліями, що мають власний, штучно підтримуваний інваріант.

1. Систематика сухостепових ландшафтних комплексів

Сухостепові ландшафтні комплекси є семиаридними геокомплексами, для яких характерне домінування темно-каштанових та каштанових ґрунтів. Питання щодо їхнього поширення, систематичного положення, рангу та місця серед інших степових ландшафтів досі залишається дискусійним і недостатньо висвітленим у наукових працях. Складність часто зумовлена різними трактуваннями терміна «сухий степ» та загальною різноманітністю степових ландшафтних утворень. До категорії сухих степів відносять трав'яні угруповання, де переважають багаторічні дернинні злаки [6,16], території з темно-каштановими і каштановими ґрунтами [5, 10], екосистеми з ксерофільною рослинністю та розрідженим травостоєм (Мордкович, 1982), ландшафтні комплекси [13] та природно-сільськогосподарські регіони [15] з відповідними ґрунтами. Розглядаючи сухі степи як частину степових ландшафтних комплексів, можна помітити значну варіативність у їхній диференціації — як у типологічному, так і в регіональному аспектах. Це зумовлено географічним положенням, рівнем зволоження, особливостями ґрунтово-рослинного покриву та методичними підходами дослідників. Залежно від обраного критерію, степи поділяють на північні, середні та південні [5]; північні, центральні та південні [12]; дійсні помірно-посушливі, дійсні посушливі, сухі, дуже сухі, спустелені [11]; степи на чорноземах звичайних та південних і сухі степи на темно-каштанових і каштанових ґрунтах [1]; лучні, дійсні (різнотравно-дерниннозлакові та дерниннозлакові), спустелені дерниннозлакові, пустельні напівчагарничково-дерниннозлакові [6] тощо. Часто дослідники комбінують ці ознаки, виділяючи, наприклад, північні різнотравно-типчакові степи на чорноземах звичайних, типові злакові степи на чорноземах південних і темно-каштанових ґрунтах, південні злакові степи на каштанових ґрунтах (Мильков, 1986); північно-степові, середньостепові, сухостепові, південно-степові [20]; псамофітні та геміпсамофітні степи (Білик, 1973); передстеп, дійсний (сухий) степ [18] тощо.

Наведені приклади степових геокомплексів є типологічними утвореннями ландшафтної диференціації. Однак існують і типи степів, виділені на регіональній основі. До них належать причорноморські (кубано-приазовські), ставропольські, заволзькі, південноуральські, тургайські (Чибилев, 1992); східноєвропейські, казахстанські, центральноазіатські, маньчжурські [5]; балкано-мезійські (придунайські), волинські, подільські, середньопридніпровські (молдово-українські), західнопричорноморські, кримські [6] тощо. Типологічний та регіональний підходи часто поєднуються, іноді зазнаючи суттєвих трансформацій. Прикладом можуть бути псамофітні різнотравно-типчаково-ковилові степи, зокрема нижньодніпровські (Білик, 1973), а також кучукбайські та каїндинські сухостепові ландшафти (Перельман, 1975). Останні спочатку були виділені як регіональні утворення, але через свою типовість згодом трансформовані автором у типологічні.

Сухостепові ландшафти, як свідчать наведені приклади, посідають важливе місце в типології степових геокомплексів. В Євразії та частково в Америці вони формують зональні сухостепові геокомплекси, тоді як в Африці та Австралії зустрічаються у вигляді острівних сухостепових ландшафтів (таблиця 1).

2. Поширення сухостепових ландшафтів

На території Євразії сухостепові зональні геокомплекси простягаються від Північного Причорномор'я на заході до Китаю на сході.

Окремі «острови» рослинності з ознаками дерниннозлакових сухих степів наявні в межиріччі Дунай-Тилігул, а також у Румунії [6]. На схід від України сухостепові ландшафтні комплекси поширюються на 400-650 км територією Росії у вигляді субмеридіональної смуги шириною 60-150 км, яка бере початок від межиріччя середніх течій Тереку й Куми, охоплюючи східну частину Ставропольської височини та район Кумо-Маницької западини — Цимлянського водосховища.

Далі майже суцільною смугою сухі степи прямують на північ та північний схід, а від Заволжя — на схід до Бурятії, після чого повертають на південь і фіксуються [2, 5, 16, 19, 21 та інші] в центральній та східній частинах Монголії, а також на території Китаю — у Внутрішній Монголії та передгірних районах Джунгарії.

Значне поширення сухостепові геокомплекси мають у Північній Америці [2, 5, 25], зокрема в центральній частині США (штати Монтана, Північна та Південна Дакота, Вашингтон, Колорадо) та на півдні Канади (Саскачеван). В.Б. Сочава [17], аналізуючи біогеохімічний колообіг речовин у степових регіонах, дійшов висновку, що в Південній півкулі степи як планетарне фізико-географічне явище не властиві. Водночас значна кількість дослідників на картах [2,23, 24 та ін.] та в регіональних працях [5 та ін.] виділяють степові геокомплекси південніше екватора, серед яких трапляються й сухостепові. В Україні сухі степи з темно-каштановими та каштановими ґрунтами формують зональний ландшафтний комплекс, однак він має острівний характер, відокремлений від системи євразійських сухих степів, що надає йому специфічних рис. На території держави сухі степи зосереджені в причорноморсько-приазовському (причорноморські сухі степи) та кримському (кримські сухі степи) фізико-географічних краях, охоплюючи південь Миколаївської та Херсонської областей, південний захід Запорізької області та рівнинну частину АР Крим. На заході сухостепові ландшафтні комплекси поширюються від Тилігульського лиману [7] (за даними одеських ґрунтознавців [12], західніше цього лиману темно-каштанові та каштанові ґрунти відсутні). Крім того, у геоботанічному плані майже від Куяльницького лиману починається смуга найбільш ксерофітних типчаково-ковилових степів. Далі на схід причорноморські сухі степи поширюються до гирлової частини р. Лозуватка (Приазов'я) у вигляді субширотної смуги завдовжки майже 400 км. Ця смуга, дуже вузька на заході (12 км), поступово розширюється до 110 км на сході, що пов'язано з обрисами території та зростанням посушливості у східному напрямку. На схід від Молочного лиману смуга різко звужується.

Щодо поширення сухостепових ландшафтних комплексів на території АР Крим, єдиної позиції не існує. Багато дослідників обмежують їхнє розповсюдження лише територією Присивашшя, аргументуючи це наявністю там темно-каштанових і каштанових ґрунтів. Інші автори відносять до кримських сухих, кримських південних [20] степів усю рівнинну частину АР Крим, попри регіональне домінування чорноземів.

На нашу думку, істина ближча до другого варіанту, оскільки об'єктом аналізу є ландшафтні комплекси, тому варто враховувати не лише ґрунтовий покрив, але й беззаперечно високий ступінь посушливості всього рівнинного Криму (річна сума опадів на Тарханкутському півострові — до 316 мм) та переважання тут ксерофітної рослинності.

Крім того, в умовах причорноморських сухих степів на гіпсометрично припіднятих ділянках (північ Очаківського району, центральна частина лівобережжя Нижнього Дніпра, частина території Каховського і Новотроїцького районів) поширені чорноземи південні. Віднесення таких регіонів до сухостепових геокомплексів є виправданим, адже розподіл сонячної радіації характеризується значною прямолінійністю, тоді як контури ґрунтових різновидів — значною звивистістю, тому межі зональних ландшафтних утворень не повинні строго збігатися з межами ґрунтів. Слід також зазначити, що перехід від чорноземів південних, чорноземів південних залишково-солонцюватих до темно-каштанових ґрунтів у згаданих регіонах майже не простежується, тому в деяких наукових роботах та на картах ґрунтового коригування ці території відносять до областей поширення темно-каштанових ґрунтів. Особливо помітними в цьому плані є геокомплекси, розташовані між східною частиною заповідника Асканія-Нова та Агайманським подом.

Сухі степи з чорноземними ґрунтами слід розглядати як один із їхніх варіантів. Така позиція певною мірою узгоджується з геоботанічною типологією степів [6].

Наведені дані дають підстави для створення систематики варіантів сухостепових ландшафтних комплексів України (таблиця 2, рисунок 1), основою якої є зональні, зонально-інтразональні та типологічно-регіональні особливості. Ця систематика може бути суттєво розширена за рахунок ландшафтних комплексів нижчих таксономічних рівнів. Зональні геокомплекси та їхні певні зонально-інтразональні утворення разом (таблиця 3) формують специфіку ландшафтного різноманіття регіону.

Сухі степи, особливо на євразійському материку, утворюють зональні геокомплекси, проте їхній ранг неоднозначний. У деяких роботах [4, 15] їм надається статус зони, у більшості ж праць вони виділяються на підзональному рівні. О.І. Перельман (1975), розглядаючи сухі степи на рівні зони, поділив їх на північне сімейство (сальські, чирські степи) та південне (прикаспійські, сарисуйські степи). До останнього автор відніс сухі степи зі світло-каштановими ґрунтами, проте такі ґрунти є характерною ознакою напівпустель.

Неоднозначність думок щодо статусу сухостепових ландшафтних утворень спонукала Ф.М. Мількова ще у 1956 р. поставити питання: чи є сухі степи підзоною степової зони, чи самостійною сухостеповою зоною [8]. Відповідаючи на це питання, він не погоджується з виділенням сухостепової природно-історичної зони (Лупинович, 1947) як самостійного утворення, мотивуючи це відсутністю різких якісних відмінностей сухостепової зони від степової. Ф.М. Мільков акцентує увагу на несуттєвій різниці в характері рослинного покриву, з чим можна погодитись, особливо враховуючи ступінь антропогенної трансформації степових ландшафтних комплексів.

Для умов України традиційно сухостепові ландшафтні комплекси виділяються [9, 10] на рівні підзони. У ряді праць [3,14,22] їм надається статус природної зони, що навряд чи доцільно, адже тоді на території України утворюються дві степові зони — степова й сухостепова, чим порушується усталена система фізико-географічного районування півдня держави. Крім того, сухі степи в Причорномор'ї поширені досить вузькою відокремленою смугою, характер кліматичних умов та рослинного покриву якої суттєво не відрізняється від степу з чорноземами південними, особливо з огляду на інтенсивність антропогенного пресингу та поширеність зрошуваного землеробства. До того ж, не варто відкидати й критерій складності, на важливість якого в диференціації природних зон звертав увагу В.І. Прокаєв (1987).

За умови виділення в Україні сухостепової зони особливих підстав для її підзонального поділу немає, адже сухостепові геокомплекси з полиново-злаковою рослинністю на каштанових ґрунтах (спустелені степи [6]) трапляються фрагментарно й майже тільки на схід від Дніпра. Слід враховувати й те, що спустелені степи та більш північні сухі степи Причорномор'я і рівнинного Криму є значно менш посушливими, ніж сухі степи центральних та східних регіонів Євразії, про що свідчить, наприклад, кількість атмосферних опадів (мм) для таких пунктів, як Асканія-Нова (387), Джанкой (370), Красний Кут (304, Поволжя), Актюбінськ (315), Улан-Батор (254). Острівне положення підзони сухих степів України та кліматичні особливості, ймовірно, були причиною того, що Причорномор'я не включено до екосистем спустелених степів (Мордкович, 1982) і загалом сухих степів на ґрунтово-екологічній карті Східноєвропейської рівнини (Москва, 1997).

Отже, сухостепові ландшафтні комплекси України, як складова євразійських сухостепових геокомплексів, утворюють сухостепову підзону, диференційовану на зональні (фонові) та зонально-інтразональні варіанти сухих степів. Їхня просторова поєднаність формує певний характер ландшафтного різноманіття регіону та його специфіку.

Висновки

Усі складові ландшафтного різноманіття, що входять до означення, підлягають картографуванню. Відображені на карті та систематизовані в легенді, вони саме в легенді розкривають реальний інвентаризаційний спектр різноманіття наявних, тобто теперішніх ландшафтних комплексів. Спектр різноманітності ландшафтних комплексів, який відповідав би певному історичному періоду, реконструює історик-ландшафтознавець.

При реконструкції ландшафтів необхідно представляти не тільки природні інваріанти ландшафтів, але й відомі на той час їхні антропогенні варіанти, оскільки історичні ландшафтні комплекси також були і природними, і природно-антропогенними, зміненими людиною, хоч і меншою мірою. За потреби може бути прогнозована різноманітність ландшафтних комплексів у майбутньому — і вибудувана прогнозна схема ландшафтної різноманітності на певний час прийдешнього. Звісно, при такій прогнозній побудові слід враховувати темпи історичних змін природної різноманітності та тенденції її теперішніх змін. Зміст географічних досліджень ландшафтної різноманітності. Загальнонаукове положення щодо змісту досліджень певних об'єктних сутностей відоме ще як висновок Гегеля про закономірний зв'язок відповідності, адекватності між об'єктами і методами пізнання. Це стосується методичної частини змісту досліджень.

Інша частина — теоретико-пізнавальна. Вона зазвичай наповнюється пізнавальними складовими двох категорій: а) обов'язковими, закономірними для певної галузі знань, тут — природничої географії; б) цільовими, особливими для конкретного дослідження, тут — для вивчення ландшафтної різноманітності, тобто множинних об'єктів, з варіаціями природними й антропічними. Географічні дослідження мають низку традиційних і нових, закономірних і особливих складових свого змісту.

Список використаної літератури

1. Атлас почв Украинской ССР. — Киев: Урожай, 1979. — 160 с.

2. Географические пояса и зональные типы ландшафтов мира. Карта для высших учебных заведений. — Москва: ГУГК, 1988.

3. Гродзинский М.Д., Шищенко П.Г. Ландшафтно-экологический анализ в мелиоративном природопользовании. — Київ: Либідь, 1993. — 224 с.

4. Зимовец Б.А. Экология и мелиорация почв сухостепной зоны. — Москва: ГОСНИТИ, 1991. — 249 с.

5. Исаченко А.Г., Шляпников А.А. Ландшафты. — Москва: Мысль, 1989. — 504 с.

6. Лавренко Е.М., Карамышева З.В., Никулина Р.И. Степи Евразии. — Ленинград: Наука, 1991. — 144 с.

7. Ландшафти. Карта. — Винниця: Державна картографічна фабрика, 1997.

8. Лесостепь и степь Русской равнины. — Москва: АН СССР, 1956. — 296 с.

9. Маринич О.М. Наукові засади дослідження ландшафтного різноманіття України // Проблеми ландшафтного різноманіття України. — Київ: Карбон Лтд, 2000. — С. 11-16.

10. Маринич A.M., Пащенко В.М., Шищенко П.Г. Природа Украинской ССР // Ландшафты и физико-географическое районирование. — Киев: Наукова думка, 1985. — 224 с.

11. Мордкович В.Г., Шатохина Н.Г., Титлянова А.А. Степные катены. — Новосибирск: Наука, 1985. — 117 с.

12. Орошение на Одесщине. Почвенно-экологические и агротехнические аспекты. — Одесса: Обл. управление по печати, 1992. — 436 с.

13. Пащенко В.М. Теоретические проблемы ландшафтоведения. — Киев: Наук, думка, 1993. — 283 с.

14. Пащенко В.М. Зонально-регіональний огляд природних ландшафтів рівнинної території України // Розбудова екомережі України. — Київ: Б.в. — 1999. — С. 26-36.

15. Природно-сельскохозяйственное районирование и использование земельного фонда СССР. — Москва: Колос, 1983. — 336 с.

16. Сухие степи МНР. Природные условия / Самон Унджул/. — Ленинград: Наука, 1984. — 168 с.

17. Топология степных геосистем. — Ленинград: Наука, 1970. — 167 с.

18. Удра І.Х. Біогеографічна інтерпретація природи лісостепу та його межування в Україні // Укр. геогр. журнал. — 1996. — №3. — С. 11-18.

19. Улзыйхутагийн Б. Каштановые почвы северной части Монголии и их некоторые генетические особенности: Автореф. дис. канд. с.-х. наук. — Москва, 1964. — 17 с.

20. Україна. Навчальний атлас. — К.: ГУГКК, 1998. — 96 с.

21. Физическая география Китая. — Москва: Мысль, 1964. — 739 с.

22. Шищенко П.Г. Прикладная физическая география. — Киев: Выща школа, 1988. — 191 с.