План матеріалу:

Вступ.
1. Передумови виникнення Київської Русі.
2. Давньоруська київська держава: основні етапи розвитку.
Висновки.
Список використаної літератури.

Вступ

Економічна думка України доби раннього та класичного середньовіччя нерозривно пов'язана з Київською Руссю — першою державою, що постала на українських етнічних землях.

Відомості про економічні уявлення того періоду містяться в літописах, міжкнязівських угодах, князівських грамотах, збірниках світського та церковного права.

«Руська правда» — визначна пам'ятка соціально-економічної та політичної думки Київської Русі, що є збіркою законів давньоруського права XI—XII ст. До нашого часу дійшло 106 списків цього документа, створених у XIII—XVIII ст.

Виникнення Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи стало наслідком складної взаємодії багатьох чинників, що діяли як у тогочасному суспільному житті, так і впродовж попередніх епох.

Сучасники та історики відзначають високий міжнародний авторитет Русі, яка підтримувала зв'язки з Візантією, Священною Римською імперією, Францією, Англією, Болгарією, Польщею, скандинавськими та азійськими народами. Найбільш інтенсивними міжнародні контакти були за Ярослава Мудрого. Його доньки поріднилися з європейськими монархіями: Ярослава стала французькою королевою, Єлизавета — норвезькою, Анастасія — угорською. Русь вирізнялася серед європейських країн розвитком міського життя, за що її називали «країною міст». Київ за величчю та красою порівнювали з Константинополем — тогочасною «столицею світу». Руська земля пишалася своїми ремісниками, митцями та будівничими.

1. Передумови виникнення Київської Русі

Формування державності у східних слов'ян було тривалим процесом, що став закономірним результатом внутрішнього розвитку їхнього суспільства. Історичні джерела засвідчують, що перші протодержавні об'єднання, князівська влада та інші елементи державотворення мали переважно місцеве коріння і виникли задовго до появи Давньоруської держави.

Соціально-економічна сфера.

Господарство східних слов'ян ґрунтувалося насамперед на землеробстві, а допоміжну роль відігравали скотарство та сільські промисли.

У VII—IX ст. відбувається вдосконалення землеробської техніки: з'являються та поширюються залізні наральники, серпи, коси-горбуші, мотики, ручні жорна.

Розширюється набір вирощуваних злаків — активніше культивуються пшениця, жито, ячмінь, овес.

Археологічні знахідки зерен ярових та озимих культур вказують на застосування двопільної системи землеробства.

Слід наголосити, що вдосконалення знарядь праці, зростання продуктивності та збільшення обсягів додаткового продукту призвели до суттєвих соціальних змін. Потреба у спільному обробітку землі різко зменшилася. Земля, особливо орні ділянки, та результати праці дедалі частіше переходили у власність окремих сімей, які ставали основними господарськими одиницями. Це спричинило поступовий розпад родових патріархальних зв'язків і перехід до сусідської територіальної общини. Якісні зміни у продуктивних силах вели до соціального розшарування, розкладу родового ладу та зародження феодальних відносин.

Військова та племінна верхівка зосереджує у своїх руках багатства, гроші та цінності, використовуючи працю рабів і збіднілих общинників (смердів).

Унаслідок цього поглиблюється класова диференціація: землевласники стають феодалами, а вільні общинники перетворюються на феодально залежне населення, що створює підґрунтя для активного державотворення.

У IV—VII ст. у східних слов'ян швидко розвиваються ремесла: залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та інші. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка — саме ті галузі, що визначали рівень суспільного розвитку та здатність до прогресу, оскільки від них залежали землеробство і військова справа.

Металургія відокремлюється від ковальства, асортимент залізних виробів розширюється (близько 30 назв), технологія вдосконалюється, якість продукції зростає.

Прогрес у ремеслі сприяв поглибленню суспільного поділу праці та обміну як між общинами, так і всередині них. Це активізувало торгівлю та призвело до виникнення постійних поселень для міжобщинного обміну — «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства та зародження товарного виробництва у VIII—X ст. пожвавили внутрішній обмін і розширили зовнішню торгівлю. Особливо інтенсивними були зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими державами. Розвиток торгівлі, з одного боку, збагачував слов'янську родоплемінну знать і посилював диференціацію суспільства, а з іншого — гостро ставив питання про захист торговельних шляхів. Крім того, торгівля ніби «зшивала» в єдине ціле розрізнені землі слов'янських територіальних общин [4, c. 62-64].

Політична сфера.

Основою перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян.

Із розпадом родоплемінного ладу та появою класів у VII—IX ст. посилюється процес об'єднання племен і їхніх союзів. На цьому ґрунті виникають державні утворення — племінні княжіння та їхні федерації. Арабські автори свідчать, що вже у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності:

Куявія (земля полян із Києвом), Славія (Новгородська земля) та Артанія (Ростово-Суздальська, можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори ототожнюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно стало територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Існування ранньодержавного осередку в дніпровських слов'ян із єдиновладним правителем підтверджується численними вітчизняними та зарубіжними джерелами. Зокрема, французька придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які у 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

Глибокі суспільні зміни, що відбулися в середині І тис. н. е., сприяли становленню державних структур у східних слов'ян:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення територій об'єднань і постійна воєнна активність вимагали нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає, а на перший план виходить князівська влада (спочатку виборна, згодом — спадкова).

2. Зростання зовнішньополітичної активності та соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Спочатку дружина була лише силовою опорою князів і племінної аристократії, а з часом стала самостійним органом публічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури.

Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Слов'янські поселення зазвичай мали площу 1—2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та водоймищ групами неподалік одне від одного.

Житлом служили напівземлянки та землянки з плетеними або зрубними стінами й вогнищем, а з V ст. — з піччю-кам'янкою. Характерною рисою поховального обряду було трупоспалення в урні або в ямці.

Кераміка була ліпною, іноді оздоблювалася врізними візерунками. Спільність матеріальної культури підсилювалася спільністю діалектів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян.

Державотворенню активно сприяли й зовнішні чинники: активізуюча роль «варязького елемента» та постійна загроза з боку Хозарського каганату [7, c. 52-54].

2. Давньоруська київська держава: основні етапи розвитку

Проблема походження Київської Русі є однією з найважливіших в українській історіографії. Дослідники створили досить повний та об'єктивний образ держави східних слов'ян, що сформувалася внаслідок тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Вона розвивалася в руслі загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, де кожен етнос брав участь насамперед через власні культурні надбання та традиції.

Особливо важливу роль у формуванні нової держави серед східнослов'янських племен відіграли поляни. Їхній князь Кий, за переказом «Повісті минулих літ», заснував Київ у середині І тисячоліття. Піднесенню цього князівства сприяло вигідне географічне положення та швидке зростання продуктивності хліборобства й скотарства.

З літопису відомо, що у 882 р. воєвода Олег з іншого протидержавного осередку — Новгорода — оволодів Києвом і об'єднав під своєю владою Київ та Новгород. Утвердження Олега в Києві ознаменувало початок створення загальноруської держави — Київської Русі. Наприкінці IX — на початку X ст. шляхом завоювання інших племінних князівств держава значно розширила свою територію. На приєднаних землях запроваджувалася спільна система судочинства й адміністрації, а населення одразу обкладалося даниною.

Уже в останній період князювання Олега, на початку X ст., його владі підкорялося близько 20 різних народів, переважно слов'янських. Неслов'янські народи, що увійшли до складу нової держави й раніше займалися переважно мисливством та скотарством, зазнали позитивного соціально-економічного та духовного впливу слов'янства.

Таким чином, створювалася досить консолідована своєрідна конфедерація, якій судилося впродовж кількох століть відігравати провідну роль на значних просторах Східної Європи [6, c. 59-61].

Понад два століття в історичній літературі триває дискусія навколо так званої норманської концепції походження Київської Русі. Причиною суперечок є суперечливі відомості про варягів та ступінь їхнього впливу на формування Київської держави. Тривала полеміка не призвела до суттєвого зростання фактичних знань. Однак історики дійшли компромісної згоди щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов'ян. Водночас переважна більшість дослідників переконані, що цей вплив не мав вирішального значення в утворенні Давньоруської держави. Не випадково після 1036 р. у літописах немає жодних згадок про варягів.

Про економічний розвиток та військову міць Київської Русі на початку X ст. свідчать літописні відомості про воєнні походи Олега. Війна Русі з хазарами завершилася зруйнуванням їхніх міст на Каспії. Не менш вражаючими були походи на Візантію в 907 та 911 рр., результатом яких стали вигідні торговельні та інші угоди. Вони були першими дипломатичними й правовими актами молодої слов'янської держави та значно піднесли її міжнародний авторитет.

Після смерті Олега, обставини якої досі не з'ясовані, київський престол з 912 по 944 р. обіймав син Рюрика Ігор. Він, як і попередники, утверджував свою владу численними походами проти сусідніх племен, Візантії та хазар. Але не всі війни були успішними. Походи проти Візантії 941 та 944 років призвели до підписання невигідних для Русі торговельних угод. Постійні воєнні кампанії ослаблювали економіку держави, відривали від мирної праці багато людей. Головним джерелом постачання княжої дружини та двору залишалося стягнення данини, яка постійно збільшувалася. Прагнення Ігоря зібрати подвійну данину з древлян спричинило повстання та вбивство князя в 944 р.

У 945 р. повстання древлян було придушене вдовою Ігоря Ольгою, яка правила державою до повноліття сина Святослава. Щоб уникнути майбутніх конфліктів, княгиня впорядкувала систему збирання данини та її розміри. За роки її правління було започатковано формування чіткої системи управління державою та створення державного апарату. Зміцненню Київської Русі за часів Ольги сприяла її активна зовнішньополітична діяльність. Дипломатична місія до Константинополя завершилася підписанням обопільно вигідної візантійсько-руської угоди в 946 р. Ольга була урочисто прийнята візантійським імператором Костянтином Багрянородним і охрещена в Софійському соборі. Проте давньоруське суспільство та навіть найближче оточення княгині в середині X ст. виявилося ще не готовим до запровадження християнства як офіційної релігії.

Син Ольги Святослав, який очолив державу в 964 р., майже все своє коротке правління провів у постійних походах і війнах. У Хазарського каганату були відвойовані захоплені ним слов'янські землі, а в 968 р. йому було завдано нищівної поразки та зруйновано столицю Ітіль. Проте незабаром на східних рубежах Русі з'явилася нова загроза — печеніги.

Починаючи з 968 р. основна частина могутнього війська Святослава була зосереджена на Балканах, де точилася гостра боротьба між Візантією та Болгарським царством. Київська Русь виступала на боці Візантії. Болгарам було завдано кількох відчутних поразок. Але поява сильного конкурента на її кордонах не влаштовувала Візантію, і вона почала війну проти Святослава. Підбурювані візантійцями, печеніги раптово напали на військо Святослава біля дніпровських порогів. В одному з боїв навесні 972 р. князь загинув, а між його синами почалася шестирічна міжусобна боротьба за владу [5, c. 66-69].

Отже, роки від князювання Аскольда у IX ст. до правління Святослава у другій половині X ст. були періодом найбільшої експансії Київської давньоруської держави, у результаті чого вона значно розширила свої межі та закріпилася на Чорноморському узбережжі. У цей час відбулося становлення нової могутньої східноєвропейської держави, яка стала вагомим чинником міжнародних відносин. Завершився перший період історії Київської Русі, і з початком князювання Володимира Святославовича (978—1015) настав другий етап — період піднесення і розквіту.

У спадщину Володимиру держава дісталася ще не досить консолідованою. Влада місцевих племінних вождів і князів на місцях була майже безмежною. Тому Володимир розпочав князювання з реформи державного управління. Місцеву знать у багатьох містах Руської землі замінили близькі родичі та намісники князя. Уже в перші роки правління були повернуті до складу Русі землі хорватів і дулібів, придушені спроби радимичів і в'ятичів вийти зі складу держави. Це дозволило зламати сепаратизм племінної верхівки та зміцнити державну владу. Отже, наприкінці X — на початку XI ст. за часів Володимира в основному завершився процес формування державної території Русі, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов'янської етнокультурної спільноти.

До незаперечних заслуг Володимира історики відносять захист держави від нападів печенігів. Хоча походи княжої дружини проти них були успішними, боротьба з кочівниками в степу не давала очікуваного ефекту. Тому вже з 988 р. почалося зміцнення оборонних рубежів держави. По берегах Десни, Остра, Трубежа, Сули та Стугни були закладені численні міста-фортеці та створена розгалужена система захисних валів, які частково збереглися до наших днів.

Головне місце у міжнародних відносинах за часів правління Володимира посідали взаємини з Візантією. Особливо зміцніли вони після одруження київського князя із сестрою імператора Візантії Анною.

В історію нашої держави Володимир Святославович увійшов як Хреститель. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом. Переконавшись у віджилості старої віри, із середини 80-х років князь схиляється до думки щодо запровадження християнства. Спочатку християнство прийняв сам Володимир та його найближче оточення. А навесні 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок запровадженню християнства як державної релігії всієї Київської Русі.

Християнізація Русі мала далекосяжні наслідки для внутрішнього життя та зовнішніх відносин. Зв'язок із християнським світом зумовив суспільний і культурний розквіт держави. З'явилася активно діюча сила, яка забезпечувала небувале духовне і культурне єднання навколо Києва різних земель і народів на неосяжних просторах від берегів Ладоги до Чорноморського узбережжя та від Карпатських гір до Приокських земель Поволжя.

Християнство прийшло до Києва з Візантії, тому в боротьбі між його двома центрами — Римом та Константинополем — Київська Русь стала на бік останнього, відкинувши католицизм. Цим була закладена основа майбутніх тривалих і жорстоких конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.

Прийняття нової релігії широко відкрило двері культурному впливу Візантії в усіх сферах духовного та суспільно-політичного життя, докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Русі.

Безпосереднім наслідком запровадження християнства стало поширення в Київській Русі писемності, абетка якої була складена грецькими просвітителями Кирилом (Костянтином) та Мефодієм і названа іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект, зрозумілий і східним слов'янам [2, c. 49-51].

У Х—ХІ ст. писемність переростає в освіту. Є відомості, що вже за часів Володимира була створена школа для навчання грамоти боярських дітей. Пізніше аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі, тому освіченими ставали не тільки князі та бояри, а й немало купців і ремісників.

Отже, завдяки запровадженню християнства Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, зміцнила зв'язки з християнським світом, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся авторитет самого князя.

У 1015 р. Володимир Святославович помер і був похований у зведеній за його велінням Десятинній церкві. По смерті князя між його багатьма синами почалася кривава війна за владу, під час якої деякі з них загинули. Лише в 1019 р. один із синів — Ярослав — остаточно закріпився на київському престолі, а після смерті в 1036 р. брата Мстислава — Чернігівського князя — став одноосібним правителем Русі.

За період 35-річного правління Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищої могутності. Як і батько, головну увагу він приділяв відновленню та зміцненню централізованої князівської влади та захисту кордонів держави. Саме в ці роки було остаточно подолано місцевий сепаратизм. Замість полюддя були запроваджені прогресивніші форми данини. Ярослав Мудрий став ініціатором видання першого писемного збірника норм давньоруського права «Руська правда». Ці заходи сприяли піднесенню землеробства та скотарства, пожвавленню внутрішньої та міжнародної торгівлі.

Першочерговим завданням був, як і раніше, захист держави від зовнішніх ворогів. Найбільшу загрозу для Русі становили кочові племена печенігів. У 1036 р. вони подолали захисну лінію й оточили Київ. Жорстока битва під стінами міста завершилася повним розгромом кочівників, і вони вже більше не дошкуляли Київській Русі.

Значна увага приділялася зміцненню західних кордонів. Ще на початку 30-х років унаслідок успішної війни проти Польщі були повернуті червенські міста і Белзька волость, захоплені польським королем Болеславом Хоробрим у 1018 р. У 30-х роках були здійснені успішні походи до Прибалтики проти войовничих ятвязьких та литовських племен. Особлива увага у зовнішніх контактах приділялася відносинам з Візантією, які здебільшого були толерантними. Могутність Київської держави була визнана в Європі, тому правлячі династії намагалися вступити з родиною Ярослава у шлюбні стосунки. Безпосередні родинні зв'язки існували з правителями Швеції, Франції, Норвегії, Угорщини, Польщі та Візантії.

З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури, писемності й будівництва, а також поширення наукових знань. Територія Києва збільшилася з 5 до 80 га. «Місто Ярослава», як називає літописець Київ тих часів, було обнесене могутніми земляними валами завдовжки 3,5 км з унікальною фортифікаційною спорудою — Золотими воротами. Головним храмом держави стала високохудожня споруда Софійського собору, закладеного і збудованого за роки правління Ярослава Мудрого. У 1051 р. київську митрополичу кафедру очолив письменник Іларіон, автор славнозвісного «Слова про закон і благодать». У ті часи зародився оригінальний літературно-історичний жанр — літописання.

Наукові знання в Київську Русь приходили з перекладених грецьких підручників. Це були здебільшого описи тварин та окремих явищ природи: землетрусів, затемнень Сонця і Місяця, повеней, бур тощо. Поступово лікарські знання почали витісняти знахарів, відунів, кудесників, жерців. З XI ст. почало запроваджуватися лікування при монастирях. Поширювалися також філософія та математичні знання, хоч вони не були тоді самостійними науками і перебували не на високому рівні.

Отже, за період князювання Ярослава Володимировича Київська Русь досягла зеніту розквіту й могутності, по праву посіла місце серед провідних країн середньовічного світу — Візантії, Германської імперії та ін. Проте нащадки Ярослава Мудрого не змогли утримати державу на тому рівні, якого вона досягла за часів правління їхнього діда, а згодом батька.

З другої половини XI ст. давньоруська Київська держава вступила в останню фазу існування — період феодальної роздробленості та занепаду. Він тривав до середини XIII ст. [1, c. 78-82].

Висновки

Київська Русь, як називають цю державу історики, або Руська земля, як записано в літописах, — перша східнослов'янська держава. Вона існувала у IX — середині XIII століття. Русь була великою багатоетнічною середньовічною імперією. Вона відіграла значну роль в історії як східнослов'янських, так і інших європейських народів.

Історичне значення Київської Русі полягає в наступному:

— Русь стала першою великою східнослов'янською державою, що об'єднала майже всі східнослов'янські племена;

— Русь, що існувала близько 400 років, заклала традиції державотворення в Україні, на її досвід спиралися наступні державні діячі України;

— Київська держава слугувала надійним захистом Європи від східних кочовиків, з її падінням татарські орди вторгалися в Європу;

— державне життя дало могутній поштовх розвитку української народності та її культури;

— прийняття християнства прискорило культурний розвиток слов'ян, включило їх до європейської спільноти цивілізованих народів, підняло авторитет держави на міжнародному рівні.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-є вид., виправлене і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-є вид., виправлене і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-є вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів усіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.