Курорти України, сучасний стан і майбутнє

Вступ

Щорічне скорочення кількості санаторно-курортних закладів в Україні (приблизно на 2%), трансформація структури споживачів (зменшення частки соціальних фондів як основних замовників і зростання ролі індивідуальних клієнтів), а також глобалізаційні процеси в економіці та інші чинники вказують на загострення конкуренції у цій сфері.

Питаннями конкурентоспроможності санаторно-курортних установ, рекреаційних комплексів та туристичної галузі загалом займалися такі науковці, як Давиденко І.В., Лужанська Т.Ю., Вельгош Н.З., Гальперіна С.Н., Рогачов А.Ф., Скопіна І.В., Ополченов І.І. та інші. Проте тема підвищення конкурентоздатності українських курортів залишається недостатньо вивченою і вимагає глибшого аналізу. Для її вирішення необхідно, по-перше, розробити сучасну концепцію санаторно-курортної діяльності; по-друге, переглянути традиційні підходи до таких управлінських функцій і понять, як організація, планування, мотивація, контроль, ціноутворення, якість послуг, ефективність та економічна безпека.

1. Передумови підвищення конкурентоздатності санаторно-курортної галузі України

Основою конкурентоспроможності є наявність конкурентних переваг. Застосування порівняльно-історичного методу дає змогу простежити зв'язок між перевагами вітчизняної санаторно-курортної сфери та історичними умовами її формування. Перші такі заклади в Україні з'явилися лише на початку XX століття, тоді як європейські курорти функціонували вже у XIII–XVII століттях. Капітальні лікувальні споруди існували ще в бронзовому віці (швейцарські курорти, водолікарні Стародавньої Греції), а згадки про цілющі джерела трапляються в стародавніх писемних пам'ятках, зокрема в Біблії (Силоамська купіль, озеро Бетесда біля Єрусалима).

Українські курорти спочатку мали іншу ринкову орієнтацію, ніж закордонні: вони виникали паралельно із запровадженням страхування (1912 р.) для застрахованих осіб, а згодом на базі робочої страхової медицини сформувалася мережа санаторіїв. Європейські ж курорти створювалися як місця відпочинку для заможних верств, часто при монастирях, а в XIX – на початку XX століття вони перетворилися з лікувальних установ на центри відпочинку та туризму.

Сучасна ринкова ситуація виявила як сильні, так і слабкі сторони українських курортів, що сформувалися в цих історичних умовах. До конкурентних переваг можна віднести доступність лікування для широких верств населення, чітку лікувальну спеціалізацію закладів та значний науковий потенціал. Серед недоліків – слабкий фактор «історичної унікальності» брендів порівняно із закордонними, відсутність відомих вітчизняних брендів у галузі (за винятком кількох курортних об'єднань), низький рівень сервісу та обмежена диверсифікація послуг, а також невисока прибутковість через історично низькі ціни. Проблема поглиблюється тим, що в розвитку галузі можна виділити три основні етапи, що свідчить про глибоке коріння сучасних труднощів. Останній, новітній етап, який закладає основи для майбутнього зростання, розпочався лише близько чотирьох років тому з активізацією державного управління галуззю.

Глибина цих проблем підтверджує необхідність системних, науково обґрунтованих рішень у межах сучасної концепції санаторно-курортної діяльності. Конкурентоспроможність галузі можна визначити як рівень цінності продукту чи послуг, які пропонують споживачам санаторно-курортні заклади (СКЗ). Це визначення дозволяє будувати концепцію на основі ціннісного та ринкового підходів, розглядаючи діяльність як процес створення доданої цінності для задоволення індивідуальних потреб різних груп споживачів. Такий підхід є виправданим, оскільки значно розширює можливості для ефективного стратегічного й оперативного управління СКЗ [2, c. 24-26].

Наприклад, процес резервування та підігріву грязі для доведення її до необхідних фізико-хімічних показників є важливою ланкою в технологічному ланцюзі санаторно-курортного обслуговування, адже від цього залежить якість лікування та його ефективність. Результат такої діяльності можна оцінити двояко: 1) підвищується цінність природного лікувального ресурсу для споживача; 2) СКЗ отримує вигоду, оскільки може підняти ціну, враховуючи різницю між сприйняттям вартості послуги клієнтом і фактичними витратами, тим самим максимізуючи прибуток або розширюючи свою частку ринку. Важливо враховувати, що один і той самий вид діяльності може створювати додану цінність для одних груп споживачів і не створювати для інших. Це залежить від цілей відвідування курорту, рівня доходів, психографічних та соціодемографічних характеристик. Так, для відпочиваючого, який приїхав на море, розробка дієтичних меню не додає цінності, а може навіть знизити її, що призведе до втрати лояльності. Величина та характер доданої цінності також змінюються залежно від сезону, особливо на приморських курортах: наявність басейну підвищує цінність обслуговування взимку, але майже не впливає на оцінку влітку; покращення комфортності лікування важливе в осінньо-зимовий період, тоді як улітку акцент зміщується на рекреаційну складову.

Запропонований підхід до розуміння сутності санаторно-курортної діяльності відкриває шляхи для посилення конкурентних переваг українських СКЗ через впровадження сучасних механізмів управління [4, c. 37-39].

2. Типологізація санаторно-курортних центрів України

Останнім часом спостерігається тенденція до розширення функцій підприємств санаторно-курортної сфери України, зокрема створення на їх основі центрів із комплексними рекреаційними послугами. Науковці та практики шукають нові форми організації й управління такими центрами, розробляють стратегії диверсифікованого використання санаторно-курортного потенціалу держави.

Щоб визначити можливості такого використання, необхідно за допомогою групувань та узагальнень виділити окремі санаторно-курортні осередки, які є основними продуцентами цього потенціалу. Їх можна згрупувати за різними ознаками та визначити типологію, що значно спростить дослідження, діагностику використання потенціалу та виявлення факторів диверсифікованого розвитку.

Сучасний санаторно-курортний центр можна визначити як осередок лікувально-оздоровчої місцевості, що акумулює основні природні лікувальні ресурси, суб'єкти санаторно-курортної діяльності та допоміжні інфраструктурні об'єкти, які комплексно взаємодіють під впливом зовнішнього середовища і використовуються для лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та рекреації.

Для формування стратегії розвитку таких центрів важливо зрозуміти специфіку їхньої економічної діяльності. На думку дослідників, санаторно-курортна економіка є органічною складовою рекреаційної економіки. Їх єдність як частини та цілого вказує на спеціалізовану діяльність підприємств та організацій, розташованих у межах курортних територій.

Санаторно-курортні центри є основною формою існування санаторно-курортної економіки та виконують містоутворювальну функцію для курортних поселень. Вона полягає в концентрації санаторно-курортних закладів у місцях розташування природних лікувальних ресурсів та стимулюванні розвитку обслуговуючих фірм і організацій.

До загальних складових сучасного санаторно-курортного центру належать:

• природний комплекс (територія з об'єктами природно-ресурсного потенціалу: ландшафтами, цілющими ресурсами, екосистемою);
• культурний комплекс (місця з культурно-розважальними та культурно-історичними об'єктами);
• підприємства-продуценти санаторно-курортних послуг;
• ринкові посередники та партнери, що забезпечують комплексність послуги та ефективне функціонування центру (постачальники, конкуренти, підприємства суміжних галузей);
• споживачі санаторно-курортних послуг;
• технічні та природно-технічні утворення (штучні пляжі, протизсувні споруди, паркові насадження, транспортна мережа, водоводи від свердловин, технічні пристрої для надання послуг).

Розвиток санаторно-курортних центрів має яскраво виражений регіональний характер. Тому після визначення типології необхідно провести регіональний аналіз, який передбачає кількісну та якісну характеристику центрів окремих регіонів і визначення найпоширенішого типу для кожного з них. Це дозволить сформулювати конкретні стратегічні завдання для органів управління всіх рівнів з урахуванням специфіки кожного регіону [6, c. 8-9].

3. Сучасний стан санаторно-курортної галузі в Україні

Мережа курортних закладів та закладів відпочинку в Україні налічує понад 3000 суб'єктів різних форм власності, з яких більше 700 – санаторно-курортні заклади.

У 2003/2004 році в закладах, що забезпечують санаторно-курортне лікування та оздоровлення, було оздоровлено:

• протягом тривалого часу – 2 955 587 осіб (для порівняння, у 1999 р. – 2 620 472);
• протягом 1-2 днів – 220 136 осіб (у 1999 р. – 141 213).

Окремою проблемою є санаторно-курортне лікування населення, постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи. В країні створено систему медичного нагляду, що включає щорічну диспансеризацію, амбулаторне та стаціонарне лікування, а також реабілітаційні заходи в санаторно-курортних умовах та реабілітаційних центрах. На початок 2005 року на обліку перебувало 2 405 890 постраждалих осіб, серед яких 428 058 дітей, значна частина яких потребує саме санаторно-курортного лікування.

У зв'язку зі збільшенням віку постраждалих, кількість визнаних здоровими за результатами диспансеризації зменшується. Серед «ліквідаторів» частка здорових за останні чотири роки скоротилася на 2% і становить лише 5,3%. Аналогічна ситуація спостерігається і в інших групах, включаючи дітей (20,6% здорових), що закономірно збільшує потребу в такому лікуванні в майбутньому.

Однак щороку зменшуються обсяги санаторно-курортного лікування серед постраждалих. Серед дорослих вони становлять від 3 до 7 відсотків (лише у 2002 році – до 10%), серед дітей – 26,5% (у 2002 році – 32,5%) [7, c. 36-37].

У цій ситуації не можна погодитися із запропонованим МНС України терміном лікування у 18 діб. Мінімальний термін для санаторно-курортного лікування має становити 21 добу. Протягом 18 діб можна проводити лише оздоровлення на місцевих базах.

Тенденція останніх років фактично призвела до підміни санаторно-курортного лікування оздоровленням та необґрунтованого використання спеціалізованих лікувальних баз санаторіїв. Необхідно переглянути вимоги тендерів на закупівлю послуг у бік збільшення терміну лікування та приділити увагу організації справді відновного лікування в умовах санаторіїв системи МОЗ України та інших відомств.

Недостатнє фінансування призвело до погіршення матеріально-технічної бази закладів. Медичне обладнання застаріло морально та фізично, практично не фінансується придбання м'якого, твердого інвентарю та технологічного обладнання. Більшість будівель санаторіїв споруджено на початку XX або в кінці XIX століття і потребують ремонту. Кошти на капітальний ремонт не виділялися понад 10 років.

Викликають занепокоєння опалювальні системи деяких санаторіїв, які перебувають в аварійному стані. У чотирьох санаторіях необхідно реконструювати котельні, що працюють на твердому паливі, та перевести їх на природний газ, що дасть значний економічний ефект. Крім того, шість закладів потребують капітального ремонту котлів.

Гострою проблемою є невідповідність штатних розписів санаторіїв діючим нормативам, затвердженим наказом МОЗ України від 23.02.2002 № 33. Фактична забезпеченість штатними посадами медичного, педагогічного та іншого персоналу в деяких закладах становить лише 80% від нормативної.

За таких умов мова йде не про розвиток санаторно-курортних закладів, а лише про утримання та збереження існуючої мережі.

Актуальною залишається проблема житлового фонду, який утримується на балансі більшості санаторіїв МОЗ. Історично склалося, що на балансі закладів перебуває житло, в якому мешкають працівники та члени їхніх сімей. Частина житла розташована на території санаторіїв і тісно пов'язана з їхніми комунікаціями, що призводить до нераціональних витрат на комунальні послуги. Передача житлового фонду ускладнюється високими фінансовими затратами на впорядкування систем енерго- та водопостачання, що є умовою місцевих держадміністрацій. Крім того, передача житла до органів місцевого самоврядування може призвести до приватизації, яка згідно зі статтею 26 Закону України «Про курорти» заборонена [3, c. 39-42].

4. Можливості сталого розвитку туризму та курортів в Україні

Україна посідає одне з провідних місць у Європі за рівнем забезпеченості цінними природними та історико-культурними ресурсами, здатними викликати значний туристичний інтерес як у вітчизняних, так і в іноземних мандрівників.

За даними Держкомстату, курортні та рекреаційні території в Україні становлять близько 9,1 млн га (15% території). На державному обліку перебуває понад 130 тис. пам'яток, включаючи пам'ятки археології, історії, архітектури, містобудування, монументального та садово-паркового мистецтва, а також ландшафтні. Функціонує 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких мають статус національних.

В Україні налічується: 1,2 тис. закладів готельного господарства загальною місткістю 104,0 тис. місць; 3,3 тис. санаторно-курортних і оздоровчих закладів із загальною місткістю близько 481 тис. ліжок у місяць максимального розгортання.

Обсяг наданих туристичних послуг у 2005 році збільшився порівняно з 2004 роком на 29% і становить 2,8 млрд грн. Протягом 6 місяців 2006 року Україну відвідали 7,5 млн іноземних туристів. Це більше, ніж за весь 2000 рік, за рахунок приватних подорожей, кількість яких зросла в 3,7 раза.

Платежі до бюджету ліцензіатів у 2005 році збільшилися порівняно з 2004 роком на 15% і становлять 112,9 млн грн.

Однак національний туристичний продукт має низьку конкурентоспроможність як на внутрішньому, так і на міжнародному ринках.

Основними причинами неефективної реалізації конкурентних переваг унікального ресурсного потенціалу України є:

• низька якість складових національного туристичного продукту: значна частина природних територій та об'єктів культурної спадщини непристосована для відвідувань, туристична інфраструктура не відповідає якісним параметрам, а послуги в більшості секторів – вимогам до якості обслуговування;
• відсутність комплексної державної політики, несформованість раціональних форм державного управління у сфері туризму та діяльності курортів, невідповідність нормативно-правового та організаційно-фінансового забезпечення сучасним потребам населення та економіки, існуючим параметрам туристичного потоку та тенденціям розвитку туризму [1, c. 67-68].

Стримуючими чинниками сталого розвитку туризму і курортів є застаріла маркетингова стратегія просування національного продукту на зовнішні ринки, обмежений асортимент туристичних послуг, висока вартість і стан транспортного обслуговування, неконтрольована державою ситуація в політиці цін і тарифів, відсутність пільгових кредитів і податкових пільг для турфірм, що займаються внутрішнім і соціальним туризмом. Відсутність повної, достовірної та актуальної інформації про туристичні ресурси, конкурентні переваги та цільові ринки унеможливлює формування туристичного іміджу країни, якісного національного продукту та ефективних заходів з його просування. Проблеми українського туризму значною мірою пов'язані зі слабким науковим забезпеченням і якістю професійної туристичної освіти.

Сталий розвиток туризму і курортів можливий за умови рівноваги між збереженням природних та історико-культурних ресурсів, економічними інтересами, соціальними потребами та розвитком туризму, а також створення сприятливих умов для формування якісного національного туристичного продукту.

Ефективне використання наявного ресурсного потенціалу може бути забезпечене через запровадження комплексного управління туристичними ресурсами, туристичне районування та встановлення системи пріоритетів.

Конкурентоспроможність національного та регіональних туристичних продуктів можлива через запровадження нормативних вимог до основних, найважливіших для туриста параметрів якості будь-яких об'єктів туристичних відвідувань та основних туристичних послуг, незалежно від їх категорії або рівня обслуговування.

Вплив держави на природоохоронні, економічні та соціальні чинники повинен здійснюватися через реорганізацію системи та зміну механізмів управління на державному та місцевому рівнях, запровадження стратегічного планування, відповідне нормативно-правове, регуляторне, інституційне, науково-методичне та фінансове забезпечення. При цьому стратегічне планування у сфері туризму необхідно здійснювати на основі стратегії соціально-економічного розвитку країни, що забезпечує його цільову спрямованість на покращення якості життя населення як основний показник оцінки сталого розвитку [5, c. 43-44].

Висновки

Україна належить до держав, де вдало поєднуються багаті природні ресурси, що можуть використовуватися для збереження та покращення здоров'я населення. Це сприятливий клімат лісів, лісостепу і степу, гірських і приморських місцевостей, унікальний мікроклімат соляних шахт, багатий спектр природних мінеральних вод, лікувальні грязі та озокерит.

Санаторно-курортне лікування з використанням цілющих властивостей природних чинників є важливою складовою процесу лікування хворих. Особливо зростає значення курортного лікування у зв'язку з потребою лікування та оздоровлення значного контингенту населення, постраждалого внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Багатство природних чинників обумовлює велику кількість різновидів лікувально-оздоровчих методів. Кліматотерапія як одна з основних методик використовується на курортах Криму (Ялти, Алушти, Феодосії, Євпаторії та інших) та Карпат (як Прикарпаття, так і Закарпаття). Майже у всіх областях України є мінеральні води. Найбільш відомі джерела знаходяться на Закарпатті (Свалявська група курортів, курортні місцевості Синяк, Усть-Чорна, Шаян та інші), у Вінницькій (Хмельник), Львівській (Моршин, Немирів, Любень-Великий, Трускавець), Одеській (Куяльник), Полтавській (Миргород) та Харківській (Березівські Мінеральні Води) областях.

Багаті на лікувальні грязі приморські курорти Одеської області (Куяльник, Хаджибей), Криму (Саки, Аджиголь), а також курорти у північно-західних областях (Немиров, Черче).

Список використаної літератури

1. Бабов К.Д. Передумови та перспективи розвитку курортного комплексу України // Український географічний журнал. - 2005. - № 2. - С. 67-70
2. Менеджмент закладів оздоровлення та відпочинку в рекреації. Навчально-методичний посібник для студентів і фахівців / За ред. д.мед.н., професора В.І.Пономаренка. – К.: Денеб, 2005. – 416 с.
3. Нікіпелова О. М. Сучасні підходи до аналізу стану природних лікувальних ресурсів та оцінка природних територій курортів // Український географічний журнал. - 2007. - № 1. - С. 39 – 42
4. Ополченов И.И. Маркетинг в туризме: обеспечение рыночной позиции. – М.: Советский спорт, 2003. – 192 с.
5. Пансионаты, санатории, базы отдыха, лечение // Новости турбизнеса. - 2007. - № 11. - С. 43-44
6. Пахля А. Туристична галузь: можливості та перспективи // Українська культура. - 2007. - № 1. - С. 8-9
7. Санаторно-курортне лікування, організований відпочинок та туризм в Україні. Статистичний бюлетень. – Київ. - 2004. 100 с.