Культура як синтез матеріального і духовного в житті суспільства

Вступ.

1. Поняття і функції культури як соціального явища.

2. Характерні риси елементів, форм та видів культури.

3. Сутність і зміст культурної динаміки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Отже, соціологія культури охоплює суспільну думку та художню критику, які відображають ставлення громадськості до подій культурного життя та їхнього культурного розвитку. Проведені в межах цієї дисципліни дослідження дозволяють насамперед виявити характерні особливості та тенденції культурного розвитку суспільства, а також вплив на нього різних соціально-економічних факторів. На практичному рівні соціологія культури сприяє вирішенню завдань суспільного виробництва, освіти й виховання, культурного та побутового обслуговування, організації дозвілля, налагодженню культурно-просвітницької роботи, а також надає важливу інформацію про ефективність діяльності закладів культури, шляхи її вдосконалення, планування випуску художньо-культурної продукції. Розвиток теорії та методології культури має суттєве значення для підвищення рівня суспільного життя, посилення ролі людського фактора у всіх сферах виробництва, а також для активізації культурної діяльності людей та її збагачення.

Отже, на сучасному етапі термін «культура» трактується і як сукупність цінностей (як духовних, так і матеріальних), і як активна людська діяльність, спрямована на їх створення, поширення та збереження. Водночас вона є всією сукупністю небіологічних (набутих) та неприродних аспектів життя людей, що становить основну відмінність людини від тварин.

1. Поняття і функції культури як соціального явища

Слово «культура» може вживатися в узагальненому сенсі, стосовно культури взагалі. Проте цей термін також використовують для позначення конкретного культурного організму з його специфікою та індивідуальною структурою (наприклад, українська, англійська чи японська культура). Іноді це поняття застосовують і у вужчому значенні, позначаючи вищий ступінь культури. Так, будь-який людський колектив має власну культуру, однак з погляду зовнішніх спостерігачів він може потребувати додаткової аккультурації, тобто насадження (нав'язування) того, що ці спостерігачі розуміють під культурою.

Внаслідок цього в сучасному суспільствознавстві виокремлюють кілька наукових підходів до розуміння сутності та змісту культури:

1) з семіотичної точки зору (семіотика — наука про знаки) культура визначається як небіологічна знакова система, через яку передається соціальний досвід. Вказівка на небіологічний характер є важливою, оскільки семіотика вивчає й біологічні знакові системи (наприклад, симптоми в медицині);

2) із соціологічної точки зору культура постає як соціальний інститут, що забезпечує системність і сталість суспільства;

3) з аксіологічної точки зору (аксіологія — наука про цінності) культура розглядається як світ цінностей, що є ієрархією смислів та ідеалів, які поділяються всіма членами певного співтовариства;

4) із діяльнісної точки зору культура трактується як сукупність «технологій», що виробляються та використовуються людиною для досягнення певних цілей. Такі технології надають діяльності людини особливої спрямованості та цілісності.

Існує також інша класифікація підходів до визначення змісту культури:

1. З позицій символізму (Т. Парсонс, К. Гирц), елементами культури насамперед є символи, що опосередковують взаємодію людини зі світом (ідеї, вірування, ціннісні моделі тощо).

2. З позицій функціоналізму (Б. Малиновський, А. Раткліфф-Браун), кожен елемент культури виконує певну функцію — задовольняє конкретні людські потреби. Іншими словами, всі елементи культури розглядаються з огляду на їхнє місце в цілісній культурній системі. Система культури є характеристикою соціальної системи. У «нормальному» стані соціальні системи самодостатні, врівноважені та гармонійні. Саме з позицій цього «нормального» стану оцінюється функціональність елементів культури.

3. З позицій адаптивно-діяльнісного підходу (Е. Маркарян), культура є способом діяльності та системою механізмів небіологічного характеру, що стимулюють, програмують і реалізують адаптивну та перетворювальну діяльність людей.

Культура як система понять, цінностей та оцінок значною мірою визначає світобачення людини, яка є її носієм. Для більш предметного уявлення цієї ідеї було введено поняття культурної картини світу, що відрізняється від наукової картини світу. Культурна картина світу охоплює всю сукупність соціального досвіду, набутого певним народом упродовж усієї історії його існування. Сьогодні культурна картина світу може вважатися поняттям, що узагальнює всі наукові підходи, які застосовуються при вивченні сутності та змісту категорії «культура» [12, c. 162-165].

Виходячи з викладеного, можна визначити основні функції культури (тобто сукупність її ролей), які вона відіграє у функціонуванні та розвитку сучасного суспільства. Основними серед них є такі:

1) людинотворча, або гуманістична функція культури — полягає в розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;

2) гносеологічна, або пізнавальна функція культури — полягає в тому, що культура є основним засобом пізнання та самопізнання суспільства, соціальної спільноти, групи й окремої людини;

3) кумулятивна функція культури — спрямована на накопичення та збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів усередині культури та взаємодії з іншими культурами. Існування цієї функції дозволяє визначити культуру як особливий засіб передавання соціальної інформації;

4) інформаційна функція культури — полягає в трансляції соціального досвіду, що забезпечує зв'язок часів — минулого, теперішнього та майбутнього;

5) комунікативна функція культури — пов'язана з передаванням повідомлень під час спільної людської діяльності, що також передбачає трансляцію соціального досвіду (зокрема між поколіннями); це функція соціального спілкування, завдяки якій забезпечується адекватність взаєморозуміння між людьми;

6) нормативно-регулююча, або управлінська функція культури — полягає в тому, що культура є важливим інструментом соціального управління поведінкою людини в суспільстві. Адже суспільство за допомогою культури створює орієнтири для людських дій і систему контролю за цими діями;

7) ціннісно-орієнтаційна функція культури — задає певну систему координат або своєрідну «карту життєвих цінностей», у якій існує та на яку орієнтується людина в процесі суспільної життєдіяльності;

8) інтегруюча функція культури — забезпечує цілісність самої культури, усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належать до неї. Ця функція здійснюється через створення системи знань, цінностей і норм, що є гарантом стабільності функціонування соціальних систем.

Усі перелічені функції дозволяють визначити культуру як механізм ціннісно-нормативної інтеграції соціальних систем [7, c. 105-107].

2. Характерні риси елементів, форм та видів культури

Як уже зазначалося, культура в широкому сенсі охоплює всі досягнення людської цивілізації, зокрема й матеріального характеру: сучасні машини та технології, знаряддя праці, будівлі, споруди тощо. При цьому об'єкти матеріальної культури цікавлять соціологію лише тоді, коли вона досліджує різноманітні аспекти взаємодії людей з оточуючим середовищем, тобто соціальні аспекти економічної (виробничої) діяльності чи проблематики. Головна увага в соціології приділяється насамперед дослідженню проблем функціонування та розвитку культури в суспільстві як складної соціальної системи, яка за допомогою знаково-символічних, ціннісно-пізнавальних та синтетичних елементів спрямовує, координує та регулює соціальну діяльність людей. Фактично системоутворюючі елементи культури є одночасно і проявами її численних форм та видів, які суттєво впливають на розвиток сучасного суспільства. До основних елементів культури як соціальної системи належать такі:

1. Цінності — це визнані всім суспільством або більшістю його членів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей).

2. Норми — це правила та стандарти поведінки, яких має дотримуватися людина, якщо вона поділяє систему цінностей культури. Норми підтримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними.

3. Звичаї — це усталені схеми (патерни) поведінки, обов'язково на рівні культури загалом. Їх можна охарактеризувати як культурні звички.

4. Етикет — це сукупність правил поведінки стосовно інших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали та норми, які були вироблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філософське чи якесь інше обґрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.

5. Традиції — це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються з покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.

6. Мова — це сукупність знаків і символів, що використовується членами суспільства для здійснення комунікацій, а також у рамках вторинних моделюючих систем (у художній літературі, поезії, ритуальних текстах тощо). Мова є системою, що відображає та підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соціальний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою.

7. Обряди — це сукупність колективних людських дій, що втілюють у собі певні уявлення та цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття, як правило, мають колективний характер.

8. Ритуали — це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього. Ритуали наділені особливим символічним значенням. Вони досить поширені в релігійній, політичній (наприклад, підписання міжнародних угод) і навіть побутовій сферах (ритуал шлюбу, посвячення в студенти, отримання паспорта тощо).

9. Церемонії — це послідовні дії, що мають символічне значення та присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, що відзначаються (коронування — це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії).

10. Уподобання — це звичаї, що мають матеріальне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільству і мають моральну оцінку. У багатьох суспільствах вважається аморальним ходити голим по вулицях (хоча це дозволяється робити у своїй домівці), ображати літніх людей, бити жінку, кривдити слабшого, знущатися над інвалідами. Узагалі, що саме вважати моральним, залежить від рівня культури певного суспільства. Особливою формою уподобань є табу.

11. Табу — це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Це явище було особливо поширене в традиційному суспільстві. Табу охороняло людей в архаїчному суспільстві від небезпеки, пов'язаної з доторканням до трупа або із вживанням отруєної їжі. У сучасному суспільстві табу накладається, наприклад, на кровозмішення, канібалізм, осквернення могил тощо.

12. Закони — це різновид уподобань. Вони є нормами поведінки, які оформлюються парламентським або урядовим документом, тобто підкріплюються політичним авторитетом держави та вимагають обов'язкового виконання. Розрізняють два види законів: звичаєве та формальне право. Звичаєве право — це сукупність неписаних правил поведінки в доіндустріальних суспільствах, що санкціоновані державою. Із звичаєвого права поступово виникли формальні юридичні закони, що закріплюються конституцією — основним політичним законом країни. Порушення законів тягне за собою кримінальні покарання, найсуворішим з яких є смертна кара. За допомогою законів суспільство захищає найвищі цінності: життя людини, державну таємницю, людські права та гідність, власність, мораль тощо.

Таким чином, на підставі основоположних елементів культури як соціальної системи — цінностей, норм, уподобань, законів, традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, мови, табу тощо — кожен народ розвиває інші аспекти культури: мистецтво, науку, філософію, ідеологію, літературу, політику, фізичну культуру, дозвілля тощо [4, c. 113-116].

Необхідно також зазначити, що при соціологічному дослідженні культури розрізняють культурну статику та культурну динаміку. Культурна статика — це внутрішня будова культури, тобто певна сукупність елементів, що її конституюють, і зв'язків між ними. А культурна динаміка, у свою чергу, описує ті зміни, яких зазнає культура при поширенні в часі (історичний аспект) або в просторі (розширення культури, збільшення числа її носіїв).

Водночас термін «культура» можна використовувати і для позначення конкретного й унікального в культурному організмі та його відмінності від інших. Так, українська культура значно відрізняється від англійської, німецької, французької та інших культур. Кожній культурі, таким чином, притаманні індивідуальні риси, що виявляються в результаті культурних контактів.

Однак, як вважає переважна більшість дослідників, у кожній культурі є деякі подібні елементи, що можуть бути названі культурними універсаліями. Культурні універсалії — це такі риси, норми, властивості, традиції, звичаї, що притаманні всім культурам незалежно від того, на якій стадії історичного розвитку вони перебувають, а також у якому місці земної кулі вони локалізуються. Американський соціолог Джордж Мердок ще в 50-х роках XX ст. описав такі культурні універсалії, як значущість розбіжностей між людьми за віком, використання натільних прикрас, спорт, космологія, ворожіння, танці, декоративне мистецтво, залицяння та інші культурні феномени (він виокремив понад 70 культурних універсалій).

Водночас у соціології культури є два крайні підходи щодо розгляду культурних універсалій:

1) релятивізм, в основі якого лежить принцип: «Кожну культуру потрібно сприймати виходячи з її цінностей і норм»;

2) етноцентризм, заснований на принципі: «Моя культура — краща, а інші — гірші».

У соціології, як свідчить аналіз, існує кілька традиційних площин розподілу й типологізації культурних явищ і процесів.

За суб'єктом або носієм культури виділяють культуру суспільства загалом або культуру нації, класу, інших соціальних груп (демографічних, територіальних тощо) чи культуру окремої особистості.

За функціональною роллю культуру можна поділити на загальну (актуальну), необхідну кожному членові того чи іншого суспільства, і спеціальну (професійну), необхідну людям тієї чи іншої професії. При цьому жорстко встановлених та чітко фіксованих меж між загальною і професійною культурами немає.

За походженням (або генезою) виділяють такі форми культури, як народну, що виникає певною мірою стихійно і не має конкретного «персоніфікованого» автора (наприклад, фольклор); елітарну культуру, яка створюється інтелігенцією, професіоналами, тобто в якій завжди можна чітко встановити авторство; масову культуру, що має величезну аудиторію та доступна для всіх верств населення [3, c. 105-107].

Виокремлюють також такі види культури, як домінуюча культура, субкультура та контркультура. Домінуюча культура — це культура, яку поділяють більшість членів того чи іншого суспільства і яка є антонімом контркультури. Субкультура — це культура, сформована в тій чи іншій соціальній групі, у тому чи іншому співтоваристві. Контркультура — це сукупність культурних норм, цінностей, способів комунікації тощо, що вироблена членами певної соціальної групи (класу) на противагу загальноприйнятим нормам і цінностям. Обов'язковою ознакою контркультури завжди є її опозиційність у суспільстві.

У соціології розрізняють також культуру духовну та культуру матеріальну.

Матеріальна культура — це предмети ремесел, виробництва, техніка, технології, споруди, знаряддя праці тощо, тобто артефакти (все, зроблене руками людини).

Духовна культура (тобто нематеріальна культура) містить у собі все те, що не має безпосереднього матеріального субстрату, але виражається лише опосередковано в продуктах матеріальної культури: мова, ідеологія, знання, цінності, звичаї тощо.

Розподіл на матеріальну та духовну культуру є значною мірою умовним, крім того, існує ціла низка нібито «наскрізних» типів культур: екологічна, фізична, економічна, політична тощо.

За своїм характером і «цільовим призначенням» культура буває також релігійною і світською.

Підкреслимо, що соціологи виділяють певну низку основних закономірностей щодо розвитку культури в сучасному суспільстві. Серед них зазначимо такі:

• залежність типу культури від природних і штучних умов життя суспільства та її зворотний вплив на їх зміну;

• послідовність у розвитку культури. Вона може бути тимчасовою (вертикальною) і просторовою (горизонтальною), позитивною (продовження тієї чи іншої культурної традиції) і негативною (заперечення колишнього культурного досвіду);

• нерівномірність розвитку культури, що виявляється у двох аспектах: а) розквіт і занепад культури не збігаються з епохами розквіту й занепаду в інших сферах суспільного життя, наприклад в економіці; б) самі форми та види культури розвиваються також нерівномірно;

• особлива роль особистості, людської індивідуальності в культурному процесі, його подальшому розвитку.

Велике значення для розвитку та функціонування культури мають також і якісні зміни в науці та технологіях, що відкривають нові можливості для виробництва й поширення культурних цінностей. Тут можна виділити три якісних стрибки: 1) поява писемності, що дало змогу зберігати здобутки культури й обмінюватися ними; 2) винахід друкарства, завдяки якому різко збільшився обсяг поширення культурної продукції; 3) сучасні досягнення науки та техніки (телебачення, відео- і звукозапис, голографія, інформаційні системи та технології, нові матеріали в архітектурі та ін.).

Технічне оснащення спочатку породжувало лише райдужні надії. Здавалося, що завдяки могутнім технічним засобам культура може набагато раніше, а також глибше й ефективніше соціалізувати людину. Але основні очікування «культурного злету» виявилися поки що не реалізованими. Більше того, соціологи встановили, що культура людини в сучасному суспільстві все більше починає втрачати свою цілісність, стає «мозаїчною». Найголовнішу роль у створенні сучасної «картини світу» пересічної людини відіграє сьогодні те, що вона прочитає на афіші, побачить у кінотеатрі чи по телебаченню, дізнається з газет або довідається з розмов із колегами по службі та сусідами [2, с.39-41].

Науково-технічна революція на сучасному етапі суспільного розвитку стимулювала широке поширення саме масової культури.

Сутність масової культури, таким чином, полягає в тому, що вона створюється переважно для споживання. Головна її функція — розважально-компенсаторна. Це культура, позбавлена внутрішнього джерела розвитку, що функціонує на основі соціального замовлення. Вона є масовою за обсягом, тобто за охопленою аудиторією, і за часом, тобто виробляється постійно, щоденно. У масовій культурі гіпертрофованого вираження набуває одна зі сторін культури — адаптивна, причому в полегшеному, поверхневому варіанті. У результаті масова культура перетворюється на особливий вид бізнесу. При цьому вона не стільки споживається людиною, скільки споживає саму людину, заслоняючи від неї та заступаючи їй інші пласти культури. Типовим прикладом масової культури можуть бути нескінченні телевізійні серіали, так звані мильні опери.

Масова культура, таким чином, модифікується з урахуванням специфічних характеристик різних соціальних груп. При цьому змінюються і способи її впливу: вона не тільки стає більш вибірковою, технічно досконалою, винахідливою, а й використовує механізм статусного споживання як основний інструмент. Так, купівля тих або інших речей зумовлена не стільки їх технічними характеристиками та розумінням їх функціональності, скільки розумінням престижності та значущості.

Якщо справжня та масова культури різняться своїми цілями і цінностями, то відносно панівної в суспільстві культури виділяють ще субкультуру та контркультуру, тобто культури різних соціальних груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських тощо.

Останніми роками соціологи багато уваги приділяють вивченню молодіжної субкультури.

На думку багатьох соціологів, субкультурна активність молоді залежить від низки чинників: 1) від рівня освіти. В осіб із низьким рівнем освіти, наприклад в учнів ПТУ, вона значно вища, ніж у студентів вищих закладів освіти; 2) від віку. Пік субкультурної активності припадає на 16-17 років, а в 21-22 роки вона помітно падає; 3) від місця проживання. Рухи неформалів характерніші для міста, ніж для села, оскільки саме місто з його великою кількістю соціальних зв'язків дає реальну можливість вибору тих або інших цінностей і форм поведінки.

Необхідно також зазначити, що субкультура, яка перебуває в стані відкритого конфлікту, тобто явної конфронтації стосовно панівної культури, називається контркультурою. Цей термін належить американському соціологу Т. Роззаку, який увів його для характеристики молодіжних рухів Заходу 60-х років XX ст. Інакше кажучи, контркультура — це комплекс або набір норм і цінностей будь-якої соціальної групи, що різко суперечать нормам і цінностям, панівним у суспільстві, частиною якого є ця група. На сьогоднішній день контркультура — це: а) тип протестуючого світовідчуття; б) альтернативний стиль життя, опозиційний панівному; в) антитрадиційні форми художньої творчості.

Ураховуючи внутрішню неоднорідність культури як соціального явища, соціологи зробили спробу створити багаторівневу модель, за якою сутнісна розмаїтість культурних змін зумовлена розмаїттям «викликів» до культури з боку суспільства, що постійно змінюється. Як свідчать аналіз і практика ринкових перетворень, уже явно можна виокремити кілька тенденцій.

1. Деідеологізація культури та ліквідація державної монополії на культуру.

2. Приватизація та комерціалізація культури.

3. Зростання інтересу до минулої культурної спадщини, зокрема до релігії та церкви.

4. Виокремлення національних культур і використання їх як інструменту політики, як засобу завоювання довіри виборців.

5. Посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до читання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео), різке зменшення рівня відвідуваності кінотеатрів, музеїв, бібліотек, картинних галерей тощо.

6. Особливу тривогу викликає стан української мови, який можна розглядати як індикатор культури. Він організує характер і спосіб сприйняття реальності. За кілька десятиліть в українській мові відбулися глибинні зміни, що призвели до зниження рівня грамотності, поширення офіційного суржика, зростання лихослів'я та широкого вживання «матірного змащення» в повсякденній мові.

Таким чином, вивчення місця та ролі культури в суспільному житті, закономірностей її розвитку має велике практичне значення. Підвищення культурного рівня населення є необхідною передумовою соціально-економічного зростання української держави [8, c. 152-155].

3. Сутність і зміст культурної динаміки

Зазначимо, що в соціологічній науці під культурною динамікою розуміється зміна характерних рис та ознак культури в просторі та часі. Культурну динаміку можна описати за допомогою наступних понять або категорій.

1. Інновація — це створення чи визнання нових елементів культури, особливо в тих випадках, коли вони спираються на щось уже відоме та прийняте цією культурою. Відкриття — це різновид інновації, тобто певний акт отримання якісно нових знань про світ, які описують те, що раніше не було відомо. Винахід, у свою чергу, теж є різновидом інновації та передбачає створення нової комбінації вже відомих фактів чи елементів.

2. Дифузія — це проникнення рис однієї культури в іншу або взаємний «обмін» культурними рисами. Дифузія завжди відбувається в умовах культурного контакту і, отже, завжди передбачає наявність контакту. Однак культурний контакт, навпаки, не завжди передбачає дифузію, оскільки може завершитися без будь-яких наслідків.

Те, чи матиме культурний контакт дифузію культурних рис, багато в чому залежить від того, до якого типу належить суспільство, чи є воно відкритим або закритим. Природно, що відкрите суспільство більше піддається запозиченню культурних рис, ніж закрите. Крім того, це залежить і від «внутрішнього устрою» культури: якщо культура полістилістична, тобто припускає існування різноманітних ціннісних систем, а також безліч способів організації життя та надання їм змісту, то вона буде більш придатна та терпиміша до запозичення з іншої культури; якщо ж культура моностилістична, то неприйняття «сторонніх тіл» буде сильніше. Отже, полістилістичні культури мають вищий «імунітет» до всього чужого, але водночас вони більше ризикують втратити свою однорідність.

Таким чином, у процесі дифузії культура відбирає одні риси та запозичує їх, не приймаючи інші. Ця властивість процесу дифузії називається селективністю. У соціології культури виокремлюють такі чинники селективності: а) культура ще недостатньо розвинута для того, щоб сприйняти те чи інше явище, ту чи іншу рису іншої культури; б) культура за допомогою ціннісної системи та системи норм накладає заборону на запозичення будь-яких чи деяких рис іншої культури; в) носії культури вважають, що нові явища їм не потрібні; г) з точки зору культури будь-які нововведення чи якесь конкретне нововведення здатні порушити існуючий стан речей.

3. Культурний лаг — це поняття, введене в науковий обіг У. Огборном для позначення нерівномірного розвитку культури, коли одні сфери (частини) культури розвиваються швидше, ніж інші. Зокрема, на думку У. Огборна, сфера нематеріальної (духовної) культури розвивається повільніше, ніж сфера матеріальної культури, а отже, перша, відповідно, нібито «запізнюється». Водночас П. Сорокін вважав, що швидше розвивається нематеріальна (духовна) культура, яка й перешкоджає досить швидкому розвитку матеріальної культури.

4. Культурна трансмісія — це процес трансляції (передавання) елементів культури від одного покоління до іншого. Саме завдяки культурній трансмісії культура є безупинним феноменом, заснованим на наступності. Природно, що в процесі такого передавання «захоплюються» і нові елементи, що є інноваціями. Крім того, культурна трансмісія передбачає і деякі перекручування, що вносяться суб'єктивними особливостями тих людей, які передають та отримують будь-які нові культурні елементи.

Культурна трансмісія, таким чином, являє собою процес, що характеризує культуру загалом. На індивідуальному рівні йому відповідає аккультурація — засвоєння індивідом певних рис та елементів культури (це поняття аналогічне поняттю «соціалізація»). З культурною трансмісією пов'язане таке поняття, як акумуляція, тобто процес накопичення культурної інформації, при якому кількість старих знань і стереотипів, що відкидаються, менша, ніж кількість нових знань [15, c. 176-178].

Висновки

Загалом термін «культура» може означати «царину духу». Це поняття може також означати визначений тип свідомості або поведінки людей, скажімо, культура «гуманітаріїв» чи культура «технократів». Це досить значуще за своєю сутністю слово ми часто-густо застосовуємо повсякденно як синонім чогось гарного, цінного та безумовно позитивного.

Спочатку слово «культура» означало спосіб обробки землі (від лат. cultura — обробляти, вирощувати, доглядати). Перехід від цього вузького розуміння змісту культури до ширшого, що відбувся в європейській суспільній свідомості в XVII-XVIII ст., має принципове значення, оскільки саме з цього періоду культура стає центральним поняттям європейської соціальної думки. Водночас більш усталене розуміння культури як деякої протилежності природі, «натурі» спостерігалося вже в епоху Просвітництва.

У XX ст. під культурою стали розуміти не тільки художньо-творчий процес (мистецтво), а насамперед звичаї, традиції, цінності, погляди, що існують у суспільстві, тобто всю сферу соціального саморозуміння людини. Звідси підвищений інтерес до вдосконалення як зовнішніх умов людського існування, так і внутрішньої природи самої людини. Розкриваючи зміст поняття «культура», сучасні дослідники, як правило, ототожнюють її із сукупністю норм, цінностей, ідеалів, що виконують функцію соціальної орієнтації людей у суспільстві. Під культурою вони розуміють специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної та духовної праці, у сукупності соціальних норм та інститутів, у духовних цінностях. Культура розглядається як система взаємозв'язків людини та природи, людини та суспільства, людини та людини.

Культурна динаміка розуміється як зміна характерних рис та ознак культури в просторі та часі. Вона описується за допомогою таких понять, як інновація, дифузія, культурний лаг та культурна трансмісія.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник / Андрій Герасимчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. — 3-є вид., вип. й доп. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8. Лукашевич М. Соціологія: Базовий курс: Навчальний посібник / Микола Лукашевич, Микола Туленков. — К.: Каравела, 2005. — 310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2. вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс: Підручник для студ. вузів / Ірина Попова; Пер. з рос. В.П. Недашківський. — 2-е вид. — К.: Тандем, 1998. — 270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія: Навчальний посібник / Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 206 с.

12. Соціологія: Підручник / Ред. Віктор Георгійович Городяненко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Академія, 2002. — 559 с.

13. Соціологія: Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів / Укл.: В.М. Піча, В.М. Піча, Н.М. Хома; Соціологічна асоціація України. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. — 474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник / Під заг. ред. В.І. Воловича. — К.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. — 727 с.

15. Соціологія: Підручник / Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 335 с.

16. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій / Наталія Черниш; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — 3-є вид., перероблене і доп. — Львів: Кальварія, 2003. — 540 с.