Культура та її сенс

Вступ

У сучасному світі питання сенсу буття стає дедалі актуальнішим. На тлі глобальних змін, переоцінки цінностей і руйнування звичних традицій людське існування виявляється особливо вразливим. Відсутність чіткого сенсу породжує стан екзистенційного вакууму, що може призвести до серйозних наслідків, включно з психічними розладами або навіть суїцидом. Людина все більше підпадає під вплив масової культури, стандартів споживання та уніфікованих зразків поведінки. Щоб не втратити власну ідентичність у цьому потоці, необхідно сформувати свідому життєву позицію, яка спирається на особисте розуміння сенсу життя. Попри те, що сенс життя кожної людини є індивідуальним і неповторним, і кожен вирішує це питання самостійно, все ж існує певна спільність у підходах до його вирішення. Суб'єктивне переживання життя не скасовує його об'єктивних характеристик. Важливо розрізняти питання «що робити» — тобто конкретні цілі на певному етапі, та питання «навіщо робити» — тобто сенс життя, визначення вихідних цінностей. Людина може діяти цілеспрямовано й ефективно, але якщо її мета не узгоджена із загальним розумінням сенсу, життя в цілому може виявитися безглуздим. Сенс життя завжди має бути ширшим за будь-яку конкретну мету. Інакше після досягнення проміжної мети людина може опинитися в стані втрати сенсу, що переживається як життєва драма. Іншим наслідком ототожнення мети і сенсу може стати фанатизм — сліпе служіння обраній меті як абсолюту. Отже, першою умовою правильного розв'язання питання про сенс життя є усвідомлення того, що мета і сенс не тотожні, а отже, необхідна ієрархія цілей і цінностей, яка ґрунтується на розумінні сенсу життя.

1. Культура неможлива без…

У духовній сфері людина осмислює та обирає ідеали й цінності. Проблема духовності не зводиться лише до визначення найвищого рівня освоєння світу чи ставлення до природи, суспільства, інших людей і самої себе. Це також питання виходу за межі вузького емпіричного існування, подолання власних обмежень у процесі самовдосконалення, сходження до своїх ідеалів і втілення їх у житті. Іншими словами, це проблема життєтворчості.

Культурний устрій буття відрізняється від життєвого світу, де конкретна людина є смисловим центром. У життєвому світі людина має безпосередню дійсність свого існування, тоді як у культурному житті кожен момент опосередкований зв'язком із людською сутністю. Життєвий світ відображає саме буття людини, а культура — цілеспрямовано створювану дійсність. З погляду культури, життєвий світ постає лише підґрунтям загальнокультурного процесу, нерозрізненим людським існуванням.

За межі культури ми виходимо не тоді, коли стикаємося з тим, до чого «не торкалася людська рука», а тоді, коли намагаємося осягнути дійсність інакше, ніж як «звершення людини у своїй власній визначеності» чи «осмислення існування через людську сутність». Відмова від мислення на основі певної метафізичної ідеї виводить нас за її межі. Для цього не обов'язково шукати в дійсності факти, що їй суперечать. Достатньо осмислити цю дійсність (у даному випадку — людське буття) інакше, виходячи з інших інтелектуальних засад. Поняття «життєвий світ» було введене саме як така, відмінна від культури й певною мірою протилежна їй основа розуміння змісту і сенсу людського буття [3, c. 59-60].

У структурі культурного світу часто виокремлюють галузь духовної культури як його суттєву частину. До неї належать такі культурні форми, як релігія, мистецтво, філософія. Спільною ознакою всіх форм духовної культури є те, що на першому плані в них перебуває співвідношення знань і цінностей. Це не означає, що регулятивні парадигми в духовній культурі відсутні. Однак неважко помітити, що кінцевою метою творчої діяльності в духовній культурі є знання і цінності, тоді як регулятиви виконують допоміжну функцію, виступаючи переважно як засоби (способи, методи) створення духовних цінностей. Духовна культура охоплює духовні форми, орієнтовані на знання і цінності, тобто звернені до когнітивно-ціннісної площини. Отже, духовна культура — це «когнітивно-ціннісний вигляд» культурного простору.

У культурному просторі також виділяються форми культури, що визначають соціальні відносини людей, їхню взаємодію в суспільстві. Сюди належать моральна, правова, політична культура. Сукупність таких форм утворює галузь культури соціальних відносин, або соціальної культури.

Духовна, технічна і соціальна культура не є ізольованими «секторами» чи «частинами» культурного простору — вони постають як «три обличчя культури». В ідеалі ми можемо розглядати й аналізувати їх окремо. Проте в реальному суспільному житті межа між ними є досить умовною і відносною (наприклад, мистецтво — форма духовної культури). Але існує також технічна культура створення, оформлення, поширення творів мистецтва — їх втілення в книгу, архітектурну споруду, театральну виставу. Існує й пов'язана з мистецтвом соціальна культура художнього життя суспільства — державна політика в галузі мистецтва, ставлення людей до художньої творчості тощо. Сучасна наука тісно переплітається з технікою, утворюючи компонент технологічної культури. Водночас вона своїми гуманітарними відгалуженнями входить у галузь духовної культури.

На основі соціального досвіду, відображеного в культурі, можна виділити різні культурні сценарії. Ми живемо в просторі культури [5, c. 87-88].

Культура пронизує все наше життя в усіх його проявах. Але життя саме по собі не є феноменом культури — воно постає як явище багатополярного світу за межами культурного простору.

Культура не створює життєву енергію людини, вона лише спрямовує її на розуміння цілі та раціонально організовує її використання в умовах суспільного життя. Потреба жити й діяти — не продукт розвитку культури, а вихідний стимул до її розвитку, біологічне підґрунтя, з якого виростає здатність людини до творення й удосконалення культури. Культура приборкує прояви вроджених тваринних інстинктів людини. Вона накладає на них обмеження й заборони, завдяки яким стає можливим соціальне життя, тобто існування й розвиток суспільства. У суспільстві створюються принципово нові, «надбіологічні» умови збереження й продовження біологічного життя людського роду. Ці умови призводять до утворення різноманітних форм людської діяльності, яких немає й не може бути у тварин. Людська діяльність — це розумна діяльність. А оскільки сам розум є продуктом культури й формується в кожної окремої особистості в процесі залучення до неї, можна стверджувати, що вся людська діяльність відбувається на основі засвоєння культури, відображеного в ній соціального досвіду.

Культура програмує життєдіяльність людей і визначає її соціалізовані способи. Кожна окрема особистість живе й діє, вибудовуючи своє індивідуальне життя за програмами, які визначаються соціальними умовами та засвоєними культурними установками.

Отже, культурний простір — це лише начерк, загальний план, що окреслює загальні контури людської поведінки. На мою думку, культура неможлива без моральності суспільства, усвідомлення прогресу та розвитку мистецтва [4, c. 36].

Висновки

Отже, культура як специфічний спосіб існування людини в природі не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Адже «хитрість розуму» полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже пізнані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом «висування» людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з погляду культурного розвитку.

Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо врахувати, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у взаємодії з колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі. Отже, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Афонін В. Культурологія : Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248 с.

3. Білик Б. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408 с.

4. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вузів / Володимир Бокань ; Межрегіон. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

5. Герчанівська П. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія : Навч.-метод. посібник / Буковинський держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202 с.