Культура та її функції

1. Сутність культури та її функції.

2. Міфологічні джерела культури Стародавнього Сходу. Язичницький пантеон і культура.

3. Київська Русь — якісно новий щабель розвитку слов'янської культури (шлях від язичництва до християнства).

4. Українська культура між Заходом і Сходом у XIV — на початку XVII ст. Загальна характеристика доби.

5. Особливості розвитку літератури України XVII–XVIII ст. Виникнення нових жанрів.

Список використаної літератури.

1. Сутність культури та її функції

Культура — це не лише окрема сфера суспільного життя. Вона є способом людського буття, що охоплює всю сукупність практичної та духовної діяльності, визначає ставлення людини до світу та її місце в ньому. Осягнути сутність культури можна крізь призму творчої діяльності людини та суспільства: задовольняючи матеріальні потреби, людина, спершу неусвідомлено, а згодом і свідомо, розкривала власний духовний потенціал — здібності, знання, світогляд, соціальні почуття та національний характер.

Кожна людина засвоює культурні надбання, створені попередниками. Проте не всі цінності є доступними чи цікавими для кожного. Наприклад, не кожен може побачити оригінал "Джоконди" Леонардо да Вінчі в Луврі чи відвідати концерт видатних сучасних виконавців через брак квитків. Так само існують уподобання: одні надають перевагу класиці, інші — естраді чи рок-музиці, хоча висококультурна людина має розуміти значення кожної культурної цінності.

Кожен індивід робить внесок у культуру, адже результати його праці мають культурне значення. Діяльнісний підхід до культури як цілісного явища дає змогу включити в неї всі види людської активності — матеріальну й духовну. Узагальнено культуру можна визначити як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених у процесі цілеспрямованої діяльності людства, а також відносини, що виникають під час споживання, відтворення, розподілу та обміну цими цінностями. Таке академічне визначення не виключає ширшого трактування, коли під культурою розуміють "культурні риси" людини — розум, почуття, мову, естетичні смаки, норми поведінки.

Особливість культури полягає в тому, що її елементи існують як ідеї, які поділяють члени певної етнокультурної спільноти. Ідеї та образи втілюються в словах, сказаннях, епосі, літературі. Поняття "існувати" стосовно культури означає не лише матеріальне, а й ідеальне, образне буття. Культура передбачає наявність суб'єктивної реальності, прикладом якої є менталітет. Тому соціальна реальність людини має два виміри — предметно-речовий та ідеально-образний [8, c. 14-16].

Такий характер культури зумовлює її поліфункціональність. Серед багатьох функцій можна виокремити найсуттєвіші.

Пізнавальна функція фіксує досягнення людства в кожну історичну епоху. Через культуру, що поєднує природничі, технічні та гуманітарні знання, людина осягає цілісну картину світу та усвідомлює своє місце в ньому.

Інформативно-трансляційна функція забезпечує передавання соціокультурного досвіду від покоління до покоління (історична "вертикаль") та обмін духовними цінностями між народами (історична "горизонталь"). Вона уможливлює культурний обмін між сутнісними силами як у межах одного покоління, так і між поколіннями. Завдяки пам'яті та її втіленню в суспільній практиці культура забезпечує спадкоємність у конкретних предметних формах.

Із попередньою функцією тісно пов'язані комунікативна та інтегративна. Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду через механізм культурної спадкоємності та формуванні різноманітних типів спілкування. Культура виконує її за допомогою знакової системи, що зберігає досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, засобах виробництва, наукових формулах. Одні символічні форми мають загальнолюдський зміст, інші — національний, регіональний чи конфесійний. Ця функція об'єднує етнічні сили, закладає основи народності й нації, забезпечує зв'язок поколінь і зростання духовного потенціалу.

Інтегративна функція виявляється в здатності культури об'єднувати людей незалежно від світогляду, національності, віку, професії чи конфесії у соціальні спільності, а народи — у світову цивілізацію. Однак у сучасному світі спостерігається не лише зближення культур на основі спорідненості, а й зворотний процес — взаємовідштовхування.

Регулятивна (нормативна) функція реалізується через систему цінностей і норм, що регулюють суспільні відносини та є духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів пристосовують цінності до вимог життя в конкретному історичному вимірі [2, c. 11-14].

Зовнішньо норми культури проявляються через символіку, наприклад, правила етикету. Однак не можна ототожнювати ці правила з регулятивними можливостями культури. Про засвоєння норм свідчить реальна поведінка людини в різних ситуаціях — на виробництві, у громадських місцях, у побуті. У вужчому розумінні йдеться про культуру поведінки як нормативні вимоги до спілкування.

Регуляторами поведінки виступають норми моралі, права та зразки поведінки. Норма характеризує не лише досягнуте, а й те, що має статус загальної вимоги. Взірець — це найкраще, досягнуте передовими людьми, найближче до ідеалу. З розвитком людства зразки стають загальними нормами, а згодом їх змінюють нові, досконаліші. У цьому полягає регулятивна роль зразка.

Аксіологічна (оціночна) функція виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує ціннісні орієнтири та потреби. Людина оцінює предмети й явища позитивно чи негативно, приймає або відкидає їх. За ставленням до культурних цінностей можна судити про багатство чи спустошеність духовного світу.

Особливе місце належить виховній функції. Культура не лише пристосовує людину до середовища та сприяє соціалізації, а й є фактором саморозвитку людства. Кожного індивіда чи спільність можна розглядати як продукт власної культурної творчості. Засвоївши попередній досвід, людство не зупиняється, а репродукує культуру, ставить нові цілі для задоволення потреб. Тому кожен новий етап культурного поступу — це крок до розширення горизонтів свободи.

Світоглядна функція синтезує пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує єдність свідомості через сприйняття світу в соціокультурному вимірі. Історично світогляд формується на основі побутових уявлень, міфології, релігії та науки. Основний напрям культурного впливу — формування світогляду, через який людина включається в соціокультурну регуляцію.

Отже, культура — це цілісна динамічна система, внутрішній зміст розвитку людства. Вона проявляється в творчій діяльності, через яку людина задовольняє потреби та стверджує себе в природному й соціальному середовищі. Культурі притаманні символічність, а культурним цінностям — ієрархічність. Культура органічна, її ознаки — внутрішній запал і творчий імпульс. Вона завжди репрезентує духовну сферу соціального організму. Народження культури свідчить про насичення духовним змістом, про "пору цвітіння" людства. Втрата духовного — про "період збирання плодів", надлам культури та її перехід у цивілізацію [6, c. 18-21].

2. Міфологічні витоки культури Стародавнього Сходу. Язичницький пантеон і культура

У Месопотамії релігія та міфологія пронизували все життя суспільства. Тривалий час зберігалися пережитки фетишизму, тотемізму, анімізму. З переходом до осілості й землеробства на перший план виходять природні сили. На чолі пантеону стають боги: неба — Ану, землі — Енліль, води — Еа. Обожнюються небесні тіла — сонце, місяць, планети, зорі. Верховним богом вважався Бел-Мардук.

Населення не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. З появою класів і держави релігійний світогляд змінився. Шумеро-вавилоняни уявляли світ космічною державою, де боги — еліта, а люди — слуги. Цар проголошувався намісником богів і головним жерцем. Релігія була поставлена на службу царській владі. Віра в загробне життя не набула такого поширення, як у Єгипті. Церкви не було, жерці були звичайними чиновниками.

Міфотворчість була складовою буття тогочасної людини. Провідною темою міфів була ідея пошуку безсмертя. Популярним був міф про бога вмираючої та воскресаючої рослинності Таммуза. Під час свят на його честь влаштовували ігри, з яких розвинулося драматичне мистецтво. Із Таммузом пов'язаний міф про сходження богині кохання Іштар у пекло. Розквіту міфологія досягла у II тис. до н. е. Інтерес становлять давньовавилонська "Поема про Атрахасиса" (про всесвітній потоп і створення людини) та космогонічний епос "Енума Еліш" ("Коли зверху"), записаний на семи глиняних табличках, знайдених у бібліотеці Ашшурбаніпала в Ніневії. У міфі відображено спробу зрозуміти природні явища, зміну дня і ночі, походження всесвіту, рослин, тварин і людини. З Месопотамії дійшла найдавніша версія міфу про гріхопадіння, включена пізніше до Біблії.

Міфологічно-релігійні вірування визначили світогляд і спосіб життя єгиптян. Релігія набула ідеологічного значення, підпорядкувавши майже всі сторони духовної культури. Вона поєднувала фетишизм і тотемізм, політеїзм і монотеїзм, теогонію і космогонію. Серед богів з'являється ієрархія за зразком людського суспільства. Обожнюється особа царя. Починаючи з IV династії, фараон отримував ім'я, пов'язане з богом Ра, "сином" якого вважався. Після смерті фараон ставав головним божеством потойбічного світу [3, c. 51-52].

3. Київська Русь — якісно новий етап розвитку слов'янської культури (шлях від язичництва до християнства)

IX–XIII ст. — період Київської Русі. Злет культури Давньоруської держави вчені пояснюють зв'язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної та Західної Європи. Їхній вплив був значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, яка б не спиралася на багатовікові місцеві традиції, збагачені впливами сусідів.

Археологи звернули увагу на історичну глибину елементів оздоблення слов'янських і давньоруських виробів. Антропоморфні й зооморфні фібули, гривни-змійовики, браслети-наручі, керамічні плитки, різьблені деталі виявляють зв'язок із "звіриним" стилем скіфів. Слов'янські кам'яні ідоли з Подністров'я також демонструють зв'язок із давніми традиціями. Здебільшого вони людиноподібні, з добре модельованими головами, обличчями, руками й ногами.

На етапі завершення формування державності культура збагатилася новими елементами. Найважливішим стала писемність, що поширилася раніше від офіційного введення християнства. Про слов'янське письмо язичницького часу свідчать глеки й миски черняхівської культури (II–V ст.). Відомо близько десятка посудин із графічними орнаментами. Аналіз Б. Рибакова показав, що це календарна система для рахунку й ворожінь. Ритуальні посудини з календарними знаками доносять схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості та свідчать про високий рівень культури. Уже в IV ст. слов'яни знали річний календар із чотирьох сонячних фаз і 12 місяців [9, c. 37-38].

Про раннє ознайомлення з писемністю свідчить літописне повідомлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Підтвердженням є договори Русі з греками. Із договору Ігоря 944 р. відомо, що повноваження послів і купців підтверджували письмові грамоти, а не печатки. Імператор Костянтин VII Багрянородний у творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес становить "софійська абетка", виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка містить 27 букв: 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири — Б, Ж, Ш, Щ — слов'янському мовленню. На думку Висоцького, абетка відбиває перехідний етап східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту додавали букви для передавання фонетичних особливостей слов'янської мови. Можливо, це алфавіт часів Аскольда та Діра.

Перебуваючи у візантійській православній співдружності, Русь прагнула не лише бути схожою на Візантію, а й перевершити її. Від часу введення християнства Київ став духовним і сакральним центром. Для русичів Київ означав те саме, що для греків Константинополь, а для європейців — Рим.

Естетичні засади київських мистецько-архітектурної та літературної шкіл вплинули на культурний розвиток усіх давньоруських земель. Монголо-татарська навала перервала яскравий період розвитку, загальмувала духовний поступ. Були знищені витвори зодчих, художників, літописців, загинули матеріальні та духовні цінності. Культурна спадщина IX–XIII ст. стала основою національної культурної традиції в добу пізнього Середньовіччя [4, c. 151-152].

4. Українська культура між Заходом і Сходом у XIV — на початку XVII ст. Загальна характеристика епохи

Ренесанс в українській культурі був своєрідним і хронологічно не збігався з італійським чи західноєвропейським Відродженням. Він почав проявлятися на українських землях на початку XVI ст., але помітним став лише в другій половині XVI — на початку XVII ст. Причина відставання — занепад Київської Русі внаслідок монголо-татарської навали. Була загальмована культурна еволюція, знищені культурні центри, втрачена еліта.

Упродовж XV ст., коли в Західній Європі розквітав Ренесанс, українська культура зазнавала асиміляції із заходу та геноциду з півдня. Проте польський вплив мав і позитивні сторони в поширенні ідей Відродження на землях Речі Посполитої. Спільними здобутками були формування гуманістичної шляхетської культури, досягнення в містобудуванні, архітектурі, скульптурі, живописі. Специфіка українського Ренесансу полягала в прагненні звільнитися від польської "культурної опіки", у формуванні культури національного відродження, що виявилося в діяльності братств, розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

Вплив європейського Відродження позначився на містобудуванні на початку XVI ст. Кращі умови були в західноукраїнських землях, де відбудовувалися старі та закладалися нові міста, часто на основі магнатських фортець: Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль. Регулярне планування характерне для Львова та Кам'янця-Подільського. Місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини для громад — руської, польської, вірменської. У центрі — ринкова площа, від якої розходяться вулиці, у центрі міста — велика площа з ратушею. У Львові в'їзні брами сполучилися широкими магістралями — один із найпрогресивніших прикладів європейського містобудування.

Практику планування львівського середмістя втілив архітектор Павло Щасливий, виходець із Північної Італії, у створенні центру Жовкви. Попри перебудови й руйнування, окремі площі та вулиці Львова, Жовкви, Кам'янця, Бродів і сьогодні зберігають враження куточків Ренесансу [10, c. 162-164].

У другій половині XVI ст. були оновлені форми середньовічного замку в Острозі, що перетворився на ренесансний центр у Східній Європі та називався "волинськими Афінами". Найкращі споруди — Кругла Башта і Луцька брама — належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно перебудовується замок у Кам'янці-Подільському. Упроваджено новий тип фортифікації — бастіонну систему з численними баштами, бастіонами, шлюзовими спорудами. Вони виконують утилітарну та естетичну функції. Споруди прикрашені кам'яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто, аркатурними фризами.

На 70–90-ті роки XVI ст. припадає розквіт громадянського та культового будівництва у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого є "Чорна кам'яниця" (1588–1589, архітектор П. Римлянин), Успенська церква (П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта (П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (П. Красовський).

З архітектурою пов'язаний розвиток кам'яного різьблення. Прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці — каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (початок XVII ст., архітектори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст).

Надгробний пам'ятник стає характерним зразком реалістичної ренесансної скульптури. Із XVI ст. вироблено систему монумента: скульптурне зображення померлого, що спочиває на саркофазі, обрамленому архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків належать надгробки князів Синявських із Бережан (70–80-ті роки XVI ст., скульптори Й. Пфістер, Г. Горст), князя К. Острозького (1579) в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської злилися традиції українського мистецтва з ренесансними принципами. Образ жінки, яка померла від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом одягу, ніби почерпнутим з іконопису.

У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними в малярстві. Основними видами залишаються настінний розпис та іконопис, але виникають нові жанри — портрет, історичний живопис. В іконах і фресках зростає інтерес до реалістичного зображення персонажів, побутових сцен, краєвиду. Кращі фрескові розписи майже не збереглися, але навіть в іконописі ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. ідейно-художню скерованість іконопису визначали не лише священнослужителі, а й демократичні верстви — українське міщанство, об'єднане в братства. Ця сила внесла в живопис нове світосприйняття, громадянські ідеї, пафос національно-визвольної боротьби. Про поширення реалізму свідчить творчість провінційних майстрів. Невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), зображує сучасний одяг, ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє обізнаність в анатомії та перспективі.

Шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П'ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні львівських іконостасів брали участь Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу приєднався учень Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість і політична актуальність сцен демонструють передові позиції творців. Образи П'ятницького іконостаса реалістичні, євангельські сцени трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (робота Петрахновича) належить до найзріліших творів, що розкривають ренесансну красу та шляхетність почуттів.

В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм досяг найвищої вершини в українському малярстві. У створенні шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць.

Отже, Ренесанс в українській культурі став наслідком складної взаємодії вітчизняної та європейської культури. Українські митці не сформували цілісної ренесансної культури чи стилю, але творчо переробили кращі досягнення Західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації та державності. Як пише Є. Маланюк, "так само, як Січ здолала створити на території чужої держави мілітарну республіку, так суспільство здолало школами, братствами і безупинною боротьбою — створити 'державу в державі' — 'Руську Річ Посполиту'".

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає в тому, що вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній із яких український народ виборював право на існування. Зазнавши впливу європейського Ренесансу, українська культура розвивалася власним шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи [1, c. 231-234].

5. Особливості розвитку літератури України XVII–XVIII ст. Поява нових жанрів

У XVII–XVIII ст. українська література, розвиваючись у контексті європейського бароко, набула своєрідності. Це виявилося в різномовності творів: поряд із староукраїнською та церковнослов'янською мовами застосовувалися латина й польська. Література була різножанровою та різноманітною за тематикою. Сюжети письменники брали із сучасного життя, а героями ставали вихідці з усіх станів.

Специфіка бароко в Україні пов'язана з тим, що твори цього стилю мали ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей. Риси бароко з'явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.

У XVII–XVIII ст. продовжує розвиватися полемічна література. Книги полемістів поширювалися в друкованих варіантах і рукописних копіях. Їх читали, обговорювали, передавали далі. Роль цієї літератури велика: вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала художні пошуки. Водночас, сконцентрувавши сили нації на одному напрямі, вона гальмувала становлення інфраструктури національної культури.

Особливих успіхів досягла віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Авторами були церковні ієрархи, священики, ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася жанровим розмаїттям: релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична, міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична, що перепліталася з народною пісенністю. Уміння складати вірші за правилами верифікації свідчило про освіченість. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський, К. Транквіліон-Ставровецький писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром була епіграма, у якій працював І. Величковський. Барокова поезія не втрачала зв'язку з реальним життям. У XVII ст. поширилися панегіричні вірші на честь високопоставлених осіб [7, c. 391-392].

Популярними були вірші та пісні на громадсько-політичні теми, що відображали головні події. У другій половині XVII ст. з'явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648–1657 рр., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Тоді створені народні пісні "За світ встали козаченьки", "Не дивуйтеся, добрії люди". Автори часто виражали офіційно-урядову оцінку подій.

Значний внесок у віршовану літературу зробили студенти шкіл, яких у народі називали мандрівними дяками. Їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, у яких героїчна тема передається в пародійному плані, називаються бурлескними. Основна ознака бурлеску — контраст між темою та словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою з домішкою грубих слів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії знайшли продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І. Котляревський. В "Енеїді" (1798) він синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.

Поширення набула популярна в західноєвропейській літературі громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв запозичені з народної поезії. Багато таких пісень приписують Марусі Чурай — легендарній співачці й поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини XVII ст. мала елегійний характер. Автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, соціальну несправедливість. Любовна лірика перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. Ліричній бароковій літературі притаманні амбіційність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий і суспільний процес.

Мемуарно-історична проза XVII–XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писали їх освічені люди зі старшинської верхівки. Джерелами були спогади авторів, свідчення сучасників, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам'ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат [6, c. 247-249].

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.