Культура Стародавнього Єгипту

Культура Стародавнього Єгипту належить до найдавніших і найбільш своєрідних явищ в історії людства. Попри те, що традиції в ній відігравали надзвичайно важливу роль, називати її застійною, як це роблять окремі дослідники, було б не зовсім правильно. Як зазначав американський науковець О. Нейгебауер, у ній було не більше вродженого консерватизму, ніж у будь-якій іншій культурі того часу.

Внесок єгиптян у світову культурну спадщину важко переоцінити. Вони створили одну з найраніших писемних систем, що стала основою для семітських та африканських алфавітів, а також розробили господарсько-облікову систему, яку згодом перейняли перси та народи елліністичного світу. Досягнення єгипетської архітектури та мистецтва справили значний вплив на культури сирійців, хеттів, ассирійців та егейських народів, ставши підґрунтям для розквіту грецького мистецтва.

Антична література, а згодом і вся європейська художня творчість, формувалася під впливом староєгипетської словесності. Вагомою була спадщина Єгипту і в науковій сфері, особливо в медицині та математиці. Сонячний календар, створений єгиптянами, ліг в основу європейського літочислення.

Релігійно-міфологічні уявлення Стародавнього Єгипту значною мірою вплинули на духовне життя народів Середземномор'я та на християнську традицію. Лише у філософії вплив Єгипту був мінімальним: «стародавнім євреям і грекам довелося відкривати для себе заново ті елементи, які вже втратили притягальну силу для Єгипту».

1. Періодизація культури Єгипту

Хронологічні межі давньоєгипетської культури охоплюють приблизно III тис. до н. е. — IV ст. н. е. У її розвитку виділяють п'ять основних періодів: 1) Стародавнє царство (III тис. до н. е. — XXIII ст. до н. е.); 2) Середнє царство (XXI–XVIII ст. до н. е.); 3) Нове царство (XVI–XI ст. до н. е.); 4) Пізнє царство (І тис. до н. е. — IV ст. до н. е.); 5) Елліністичний та Римський періоди (IV ст. до н. е. — V ст. н. е.).

Мистецтво Єгипту розвивалося протягом понад шести тисяч років. До наших днів збереглися вражаючі пам'ятки архітектури, скульптури, живопису та декоративно-прикладного мистецтва, які розповідають історію цивілізації в долині Нілу. Вони й сьогодні дивують досконалістю форм, реалістичністю та високою художньою майстерністю.

Єгиптяни створили багату літературу, яка згодом вплинула на античну та арабську словесність. Авторитет єгипетської науки — математики, астрономії, медицини, географії, історії — у стародавньому світі був дуже високим.

Художня культура Єгипту відображала класові відносини рабовласницького суспільства. У ній яскраво простежуються контрасти між становищем фараона — намісника Бога на землі, землевласницької верхівки та жерців, з одного боку, і простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників, гончарів — з іншого.

Мистецтво Єгипту було тісно пов'язане з релігією, що значною мірою стримувало його розвиток. Культові догми вимагали канонізації художніх образів і суворого дотримання усталених зразків. Однак, попри це, єгипетська художня культура протягом тривалого часу еволюціонувала, відображаючи нові вимоги епохи та боротьбу різних соціальних груп.

Провідним видом мистецтва в Стародавньому Єгипті була архітектура, від якої значною мірою залежали інші види мистецтва.

Монументальність форм — перше, що впадає в око при знайомстві з єгипетською культурою. Грандіозність царських поховань визначала стиль скульптури та стінопису, які утворюють єдиний ансамбль з архітектурним комплексом [7, c. 217-218].

2. Релігійно-міфологічний світогляд

Релігія та міфологія були основою світогляду стародавніх єгиптян, яких Геродот вважав найбільш набожним народом серед усіх відомих йому. У єгиптології існує думка, що філософії як окремої сфери знання в Стародавньому Єгипті не існувало, а єгиптяни сприймали світ виключно через релігійно-міфологічну призму.

Староєгипетська релігія та міфологія — явище надзвичайно складне. Вони поєднували різні, часом протилежні вірування та уявлення, що виникли в різні часи в різних регіонах країни, постійно розвиваючись і ускладнюючись. В Єгипті здавна існувало кілька теологічних центрів (Геліополь, Мемфіс, Гермополь, Фіви тощо). Кожен із них мав власну космологічну версію, проголошуючи творцем світу свого бога, а інших богів трактуючи як створених ним або таких, що походять від нього. Тому єгиптологи не впевнені, що в Стародавньому Єгипті існувала цілісна релігійна доктрина (ця прогалина в розумінні релігійного життя єгиптян значною мірою зумовлена станом найдавніших джерел і суперечливим характером пізніших релігійних текстів).

Релігія єгиптян — це химерне поєднання фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонії і космогонії, культу і заплутаних міфів. Особливо сильним серед первісних релігійних уявлень був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першопредком, здатним захистити їх від будь-якої напасті або, навпаки, накликати її. Тотемне походження мали навіть назви окремих номів (Зайцевий, Антилоповий, Оксірінхський тощо). Кожен ном і кожне поселення мали свого тотема-покровителя, який, за словами єгиптолога, служив підмогою для місцевого патріотизму, якщо не сказати — шовінізму. Ці місцеві культи існували протягом усієї доби фараонів. Деякі з них, у зв'язку з розвитком суспільства та ускладненням його політичної структури, ставали загальнодержавними і вшановувались у всіх номах. Загальноєгипетське визнання здобули передусім столичні культи та культи, пов'язані з іригаційним землеробством. Певну централізацію засвідчував і факт появи одного й того ж бога в кількох іпостасях. Так, сонячне божество в різні години дня виступало в різних іпостасях («Я бог Хепра вранці, я бог Ра опівдні, я бог Атум увечері»). Тенденція до синкретизації культів була настільки виразною, що, на думку окремих дослідників, староєгипетська релігія в своєму магістральному розвитку тяжіла до монотеїзму [10, c. 31-33].

В уяві єгиптян світ був наповнений найрізноманітнішими богами та духами, яких уособлювали священні тварини, птахи, риби, комахи. Єгиптологи налічили в староєгипетському пантеоні понад дві тисячі богів! Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність, яку бодай в одному з номів не вважали б священною.

Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет — у вигляді левиці, місячного бога Тота (бога мудрості й письма) — у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса — у вигляді шакала, бога війни Віпуата — у вигляді вовка. Охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, а самого фараона зображували у вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли до антропоморфної іконографії: частину богів вони напіволюднили (зображували з тілом людини й головою тварини чи птаха), інших же (Озіріса, Пта, Амона, Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації. Такі зміни в іконографії відбулися, на думку одних дослідників, під впливом більш досконалих іноземних релігій, на думку ж інших — унаслідок ускладнення соціальної структури та зростання залежності індивіда від суспільства.

У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян всесвіт виник із первісного водяного хаосу — божества Нун. Воду населяли полчища духів, якими верховодив крокодилоголовий Собк. Річку Ніл єгиптяни не обожнювали, але обожнювали її розлив — Хапі (його зображували у вигляді товстуна з дарами землі для богів). Утім, культ води завжди поступався своїм значенням солярному культові. Це не дивно, адже для єгипетського хлібороба головною загрозою були не розгул водяної стихії, а літня засуха та гарячі вітри пустелі.

Найдавнішим солярним культом у країні був культ Ра, центральне святилище якого розміщувалось у Геліополі. Коли Геліополь став загальноєгипетським релігійним центром (як Ніппур у Шумері), Ра очолив єгипетський пантеон, злившися поступово з одним із найархаїчніших богів Гором в єдиний культ Ра-Горахте. Після перетворення Фів у столицю Єгипту в добу Середнього Царства пантеон очолив фіванський солярний культ Амона, який потім злився з Ра в синкретичного Амона-Ра. Сонцепоклонницька реформа Ехнатона тимчасово піднесла солярний культ — цього разу на ймення Атон — на роль не просто загальнодержавного, а вселенського божества. Деякі вчені висловлювали думку, що Єгипет у середині II тис. до н. е. завдяки сильній політичній централізації був найбільш готовий до монотеїстичної реформи серед усіх близькосхідних цивілізацій. У релігійному житті країни все повернулося на круги своя — знеславлений фараоном-реформатором Амон знову очолив староєгипетський пантеон [6, c. 284-286].

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов'язаних з богом підземного царства Озірісом. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор'я.

Віра єгиптян у потойбічне життя була особливо стійкою. В їхній уяві воскресала не лише душа, а й тіло, щоб цього разу існувати довічно. У кожної людини є безтілесні душі-двійники (Ка, Ба та інші). Небіжчик воскресне на тому світі, якщо вони зіллються зі своєю тілесною оболонкою. Звідси — звичай набальзамовувати небіжчиків і споруджувати їм монументальне вічне житло — гробницю. Про всяк випадок єгиптяни ставили в спеціальній замурованій ніші гробниці статую небіжчика, в яку, якщо мумія не збережеться, могли вселитися Ка і Ба. Вчені вважають, що стійку віру єгиптян у воскресіння душі й тіла могло породити чудове збереження трупів у розпечених пісках пустелі (археологи нерідко знаходять тіла єгиптян, померлих задовго до винайдення способу бальзамування).

Стародавні єгиптяни мали нечітке уявлення про потойбічний світ. Він містився десь на заході, в Лівійській пустелі, у вигляді райських полів Іалу (від них, до речі, походить назва однієї з найкрасивіших вулиць Парижа — Єлісейські поля). На полях Іалу воскреслі відпочивають душею й тілесно, бо там немає ані ворогів, ані суперників, отож немає потреби вести постійну боротьбу за існування. Той, хто потрапляє на них, веде там звичний земний спосіб життя — готує землю під засів, вирощує хліб тощо. Не доводиться йому надривати сили на іригаційних роботах, бо поля Іалу вже забудовані каналами й дамбами. Той, хто не горить бажанням працювати фізично, може сидіти, згорнувши руки, аби тільки родичі не забули покласти в гробницю ушебті — глиняні статуетки слуг, які чарівним способом оживуть і виконуватимуть за сибарита-небіжчика всю чорну роботу [8, c. 300].

В уяві стародавніх єгиптян життя і смерть — береги однієї ріки. Померти — значить переселитися на інший берег ріки. Свої помешкання єгиптяни будували на правому березі Нілу, а гробниці — на лівому.

В Стародавньому Єгипті вперше з'явилася ідея про відплату по ділах людини, яка потім стала стрижневою у світових релігіях. Звичайно, релігійне життя в Стародавньому Єгипті не було безхмарним, вільним від єретичних учень, навіть елементів релігійного скепсису. Свідченням цього була поява таких вільнодумних творів, як «Пісня арфіста» та «Бесіда розчарованого зі своєю душею», в яких висловлюються сумніви щодо посмертного воскресіння й епікурейські заклики «жити за велінням свого серця», собі на втіху. Автори цих творів не протиставляли релігійному світосприйняттю своє розуміння світопорядку, обмежившись лише випадами проти окремих аспектів офіційного віровчення.

З розбудовою єгипетської державності релігії відводилася специфічна роль — дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить досконало розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона й, зрозуміло, власної влади, а також поява у стародавніх єгиптян ідеї про відплату по ділах людини, що було вже втручанням у сферу соціальної етики.

Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших стародавніх народів Передньої Азії, передовсім східно-середземноморських. Зокрема, жителі фінікійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і єгипетський деміург Пта, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а також у Галлії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також має єгипетське походження [11, c. 149-151].

3. Писемність, освіта, наука та література

Папірус для письма єгиптяни виготовляли так. Спершу нарізали із стебел тонкі смужки, потім склеювали їх шарами хрест-навхрест, спресовували і просушували. Виходили сувої, цупкіші за наш папір, чорнила на яких не розпливалися. Довжина таких сувоїв іноді сягала десятків метрів (Великий папірус Харріс має, наприклад, довжину 40,5 м, ширину — 0,6 м). Єгиптянин тримав сувій у лівій руці й розкручував його в процесі читання. Отож антична книга-сувій — нащадок староєгипетського папірусу, що ним користувалися в давнину також греки, римляни, копти, візантійці, арамеї та араби (у VIII ст. на зміну папірусу в Європу прийшов дешевий китайський папір).

Грамоту єгиптяни здобували у спеціальних платних школах, які існували здебільшого при храмах. Школярі не лише вчилися читати й писати, а й опановували тодішні наукові знання. Школи готували грамотних чиновників-діловодів, яким присвоювали звання «писця, що одержав дощечку». Деякі випускники шкіл досягали вершини чиновницької кар'єри. Так, збереглася писемна згадка про одного бідного юнака, який «досяг стопів фараона завдяки своїй дощечці для письма». Любов до навчання у школах прищеплювали за допомогою бамбукової палиці, керуючись тодішнім «педагогічним» принципом: «вухо хлопця на його спині, і він слухає, коли його б'ють».

Складність староєгипетського письма спричинила появу в суспільстві культу грамотності. Грамотність, а не військова звитяжність, цінувалася в Єгипті понад усе, шлях до влади «лежав не через меч, а через перо». Окремі писці зажили собі визнання й слави, їх вважали напівбогами, їхню мудрість оспівували поети. Проте непомірно високий соціальний престиж чиновників-грамотіїв, за словами історика-публіциста, побічно сприяв виникненню «соціального чванства й інтелектуального безсилля».

Єгипетське жрецтво, особливо від доби Нового Царства, намагалося перетворити освіту на свою монополію. Навіть фараон не міг скористатися релігійно-філософськими трактатами, які зберігалися при храмах, без спеціального дозволу жрецької колегії. Греки та візантійці, що ототожнювали єгипетського бога мудрості й письма Тота з античним культом Гермеса, називали ці книги герметичними, тобто недоступними [2, c. 98].

Історичне значення староєгипетського письма полягає в тому, що воно стало родоначальником найдавнішого алфавіту в Африці та основою для створення семітських абеток, передусім фінікійської, з якої починається біографія сучасного алфавітного письма.

Стародавні єгиптяни розмовляли особливою мовою, що входила до афразійської (семіто-хамітської) групи мов. Її лексичний фонд становив понад 20 тис. слів, вона мала розвинену синоніміку і залишила багату лінгвістичну спадщину. Так, староєгипетське походження мають імена Таїса, Пахом, Онуфрій, Сусанна, Пафнутій, топоніми Єгипет, Лівія, Асуан, слова папірус, оазис, ібіс, ебоніт, базальт, натр тощо.

Найдавніше письмо з'явилося в Єгипті наприкінці IV тис. до н. е. Воно мало малюнкову форму. Саме тоді виразно простежувався культурний вплив Месопотамії на Єгипет, і оскільки ще й досі не вдалося виявити перехідну форму від примітивного малюнкового письма до готової ієрогліфіки, яка з'явилася двома століттями пізніше ніж клинопис, деякі дослідники вважають, що єгиптяни, найімовірніше, запозичили саму ідею письма в шумерів, проте більшість єгиптологів схиляється до думки, що староєгипетське письмо має місцеве походження.

Письмо стародавніх єгиптян пройшло в своєму розвитку три послідовні стадії: піктограму (малюнкове письмо), ідеограму (передача абстрактних понять) та фонограму (передача звуків). Прикладом піктограми може слугувати відома палетка Нармера, яка не читалась, а тлумачилася. В ідеограмі зображуване поняття вже не обов'язково збігалося з образом-малюнком (малюнок лелеки означав також «знаходити», малюнок посудини, з якої виливається вода, — «прохолодний» і т. п.). Згодом єгиптяни стали передавати на письмі окремі звуки та склади, тобто винайшли фонему. У XXIII–XV ст., які вважаються класичною добою розвитку ієрогліфіки, єгиптяни 24 приголосні (голосних у письмі не позначали) передавали 36 ієрогліфами, а звукові склади (дві-три приголосні поруч) — близько 350 знаками.

Староєгипетське письмо — це мішанина з піктограм, ідеограм і фонограм. Єгиптяни, як свідчать їхні писемні пам'ятки, впритул підійшли до створення алфавіту, проте останнього кроку на цьому шляху так і не зробили. Щоб читати письмо стародавніх єгиптян, необхідно було вивчити щонайменше 700 ієрогліфів, загалом же їх існувало кілька тисяч. Читати й розуміти текст допомагали детермінативи, яких налічувалося понад 100. Ними слугували звичайні ієрогліфи, які в інших випадках мали самостійне смислове чи звукове значення. Наведемо приклад застосування детермінативів. Поняття «дім» і «виходити» передавалися на письмі однаковими знаками. Якщо біля цих знаків нічого не стояло, вони означали «дім», якщо ж стояв детермінатив у вигляді зображення пари крокуючих ніг — «виходити».

У Стародавньому Єгипті поступово склалися три стилі письма: ієрогліфіка, ієратика й демотика. Найдавнішими пам'ятками малюнкового ієрогліфічного письма (термін ієрогліфи, що його ввів у вжиток у II–III ст. Климент Александрійський, означав «священні викарбувані знаки») є «тексти пірамід», викарбувані на стінах восьми царських пірамід V–VI династій у Саккара. Хоч ієрогліфічне письмо виявилося дуже стабільним і проіснувало аж до перших століть н. е., поки єгиптяни не перейшли на простіше й зручніше старогрецьке письмо, все ж воно поступово спрощувалося заради скорописання. Близько 3000 р. до н. е. написання ієрогліфів уже настільки спростилося, що важко було відтворити їхній прадавній малюнковий вигляд. Таке спрощене для повсякденного вжитку письмо Климент Александрійський назвав ієратикою, тобто «жрецьким письмом», бо пізніше ним стали користуватися переважно жерці для написання релігійних текстів. Між монументальним ієрогліфічним та курсивним ієратичним стилями письма приблизно таке ж співвідношення, як між нашим друкованим і рукописним. З VII ст. до н. е. набув широкого вжитку ще простіший стиль, що його Геродот назвав демотикою, тобто «народним письмом». Демотика нагадує нашу стенографію і насилу читається єгиптологами.

Писали стародавні єгиптяни здебільшого горизонтальними рядками справа наліво чи вертикальними — згори донизу, при цьому стовпчики йшли справа наліво (рідше — зліва направо). Писали загостреною очеретяною щіточкою, яку вмочували в чорне або червоне чорнило. Основним матеріалом для письма був папірус, виготовлений з однойменної рослини, зарості якої в давнину простягалися від нільських порогів до Дельти (нині вони збереглися лише на берегах рік тропічної Африки) [9, c. 82-83].

4. Живопис, скульптура та архітектура

Художнє ремесло розвивалося в Стародавньому Єгипті, як про це свідчать археологічні знахідки, ще в V–IV тис. до н. е. Проте особливий староєгипетський художній стиль склався лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов'язкових художніх засобів), який став альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники зображували в умовному ракурсі: лице та ноги — в профіль, очі та плечі — анфас, торс — у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі — світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку монументального кам'яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов'язана зі спорудженням гробниць та поминальних храмів. Найдавніший тип гробниці — трапецієвидна мастаба (ця назва походить від слова «лавка», оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині — камеру для саркофага з мумією. Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті централізованої деспотії, наштовхнула будівельників на думку «поставити» кілька мастаб одну на одну. Велична гостроверха споруда мала не просто служити «домом вічності» для фараона, а наочно символізувати його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона Джосера в Саккара, а найбільші гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д'Вольнея, «наповнює серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням...». Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з дрібнозернистого вапняку чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби «пороздягали» піраміди, використовуючи їхнє облицювання на будівництво своїх міст). Піраміди були складовою частиною архітектурних ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у цих кам'яних спорудах використано напівколони й колони, капітелі яких імітують бутон лотоса чи розкриту квітку папірусу або пальми, зображення священних кобр тощо.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам'яний обеліск з пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й срібла). Староєгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на меморіальну архітектуру інших народів, у тому числі римлян [1, c. 76].

Розвивалося в епоху Стародавнього Царства також мистецтво скульптури, здебільшого сакральне за своїм характером. Єгиптяни звеличували в камені фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально ідеалізовані, в них зовсім відсутня портретність. Нерідко фараона зображували у вигляді сфінкса, образ якого, характерний для всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Найвідоміша така статуя — вирубаний із суцільної скелі Великий Сфінкс — донині є найбільшим кам'яним монолітом у світі (його довжина 74 м, висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби називають його «батьком страху») досі не розгадане вченими.

Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства було створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в тодішньому скульптурному портреті ще простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало передавалися й індивідуальні риси моделі (парна статуя царевича Рахотепа та його дружини Нофрет, дерев'яна статуя царевича Каапера («Сільський староста») тощо).

Художники доби Стародавнього Царства вкривали стіни гробниць та поминальних храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними зберегти пам'ять про покійника й забезпечити його всім необхідним для вічного посмертного життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у царстві мертвих). У розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а лінії контура [5, c. 65-68].

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного центру перебрали тоді «стобрамні Фіви», як назвав це місто Гомер. Мистецтво того часу, можна сказати, стало більш демократичним. Художники вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги. Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи в лініях і фарбах буяння природи в долині Нілу.

В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у скромних за розмірами царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у царських гробницях, а й для виставляння в периферійних храмах, тобто для загального огляду.

Нові віяння позначилися й на розвитку архітектури. В епоху Середнього Царства єгиптяни почали оформляти входи до храмів у вигляді пілонів — масивних трапецієвидних башт, прикрашених кам'яними обелісками. Тоді ж з'явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму з пірамідою (поховальний комплекс Ментухотепа І в Дер-ель-Бахрі, який, до речі, був звичайнісіньким кенотафом). Фараони Середнього Царства вже будували собі піраміди не з кам'яних блоків, а з цегли-сирцю та щебеню, намагаючись врятувати поховальну камеру від злодіїв за допомогою складного внутрішнього планування піраміди (її товщу пронизував лабіринт коридорів, таємних входів і виходів у стелі й підлозі, провалів-пасток тощо).

Заупокійні комплекси в епоху Середнього Царства здобули нове призначення — стали своєрідними громадськими центрами. Так, поминальний храм Аменемхета ІІІ у Фаюмському оазисі, що його греки назвали Лабіринтом, служив також приміщенням для проведення зборів представників номової знаті.

Однак свого найвищого розквіту староєгипетське мистецтво досягло в епоху Нового Царства, коли в Єгипетську імперію потекли багатства завойованих народів, що дало змогу фараонам перетворити країну на будівельний майданчик, змінило художні смаки замовників у бік помпезності, декоративної вишуканості.

Мистецтво скульптури доби Нового Царства остаточно позбулося колишньої грубуватості форм, стало більш витонченим, граціозним, навіть одухотвореним. Все ж найвиразніше нові тенденції позначилися на розвитку архітектурних форм [5, c. 85].

Висновки

Культура Стародавнього Єгипту, що бере свій виток з III тис. до н. е. (офіційна версія), є однією з найстаріших і унікальних культур Сходу.

У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії культури ми знаходимо високий розвиток почуття краси. Єгиптяни прагнули надати краси усім предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі.

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в «загробний світ», у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий зразок застійної давньосхідної культури.

Вже стародавні народи шанобливо ставилися до староєгипетської культури. Греки, наприклад, визнавали її високий рівень, хоча в розвитку наукової думки вони залишили єгиптян далеко позаду. Характерно, що вони лише єгиптян ніколи не називали «варварами», схиляючися перед їхнім творчим генієм. Сучасні єгиптологи підкреслюють, що староєгипетська культура через античну спадщину лягла в основу нашої культури.

Список використаної літератури

1. Васильев Л. С. История религий Востока. М., 1988. С. 76.

2. Гордон Ч. Древнейший Восток в свете новых раскопок / Пер. с англ. М., 1996. С. 98.

3. Кинк X. А. Древнеегипетский храм. М., 1979.

4. Коростовцев М. А. Религия Древнего Египта. М., 1976. С. 47.

5. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний посібник. Львів, 2003. – с.65-85.

6. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій для студ. істор. фак. вузів/ Олег Крижанівський,; Гол. ред. С. В. Головко. -К.: Либідь, 1996. -479 с

7. Культура Древнего Египта. М., 1976. С. 217.

8. Монтэ П. Египет Рамсесов. Повседневная жизнь египтян во времена великих фараонов / Пер. с фр. М., 1989. С. 300.

9. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003, с82-83.

10. Рак И. В. Мифы Древнего Египта. СПб., 1993. С. 31—40.

11. Шалагінова О. Історія стародавнього світу: Пробний підручник для 6 класу 11-річної середньої школи/ Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. -К.: Зодіак-ЕКО, 1994. -207 с.

12. Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. К., 2004.