Культура неможлива без традицій

Вступ

Культура — це не лише книжки, експонати музеїв, вистави та музичні твори. Це ще й характер взаємин між людьми: як учні ставляться до наставників, лікарі — до пацієнтів, офіцери — до підлеглих, молодь — до старших, чоловіки — до жінок, представники влади — до відвідувачів, заможні — до тих, хто потребує.

Латинське слово «cultura» означає «обробіток, вирощування, формування». Історично в нашій країні саме так і відбувалося: людину виховували та розвивали. Світ високо цінував нашу освітню систему, палаци культури, театральні сцени, музейні зібрання та мистецькі школи.

Особистість є безпосереднім, хоча й не повністю самостійним, суб'єктом культурної діяльності. Поряд із нею вирізняють особливі соціокультурні групи, які називають елітою. Творчий потенціал притаманний кожному, однак його рівень відрізняється. Найвищі прояви цього потенціалу пов'язують із обдарованістю та геніальністю. У сучасному світі індивідуальний внесок у культуру визначається через авторство, що передбачає оригінальність, новизну та унікальність результату. Еліта виконує функцію збереження наступності та традицій у творчості, а також відбору найцінніших її зразків. Зазвичай елітні групи посідають привілейоване становище в суспільстві. Виокремлюють еліту в політиці, науці, бізнесі, мистецтві, релігійній сфері, спорті тощо. Як свідчить історичний досвід, знищення еліти призводить до катастрофічних наслідків, спричиняючи занепад і деградацію суспільства. Проте навіть у таких умовах потреба в управлінні культурними процесами не зникає, тому еліта з часом відновлюється.

1. Культура неможлива без традицій

Поняття традиції тісно пов'язане з поняттям культури, яке має багато різних, іноді суперечливих тлумачень. Американські дослідники Кребер і Клакхон у своїй праці, присвяченій цьому питанню, розглянули кілька сотень визначень. Польський соціолог Я. Щепаньський виокремлює кілька основних підходів: по-перше, визначення, що виходить із походження терміна (обробіток землі); по-друге, визначення, яке акцентує на вдосконаленні та облагородженні людських звичаїв і поведінки; по-третє, розуміння культури як усього, що створене працею людини, її свідомою діяльністю, а не виникає природним шляхом; і нарешті, тлумачення, яке відносить до культури лише «вищі» сфери — науку, мистецтво, літературу, релігію. Сам Щепаньський схиляється до третього визначення, включаючи в культуру всі матеріальні та нематеріальні продукти людської діяльності, цінності та моделі поведінки, що прийняті в певних спільнотах і передаються іншим спільнотам і наступним поколінням. Близьким є визначення Ю. Лотмана з його роботи про типологію культури: «Сукупність неспадкової інформації, яку накопичують, зберігають і передають різні колективи людського суспільства».

Обидва визначення наголошують на ключовому факті: культура передається від покоління до покоління. Це свідчить про її нерозривний зв'язок із традицією. Культура не може існувати поза процесом передачі та наступності. Уявлення про культуру без традиції було б подібне до уявлення про живий організм, у якому зупинився обмін речовин. Інформаційна сукупність, що становить зміст поняття «культура», існує саме в традиції. Отже, культура немислима без традиції, як і традиція немислима без культури. Ці терміни позначають не два різні явища, а два аспекти одного й того самого явища.

Відомо, що особливу повагу до традицій виявляють племена та народності, які перебувають на первісному рівні розвитку. Значення традицій у їхньому житті зрозуміле: без культурних традицій ці народи просто не змогли б вижити. Саме досвід старших, накопичений у боротьбі з численними небезпеками, що оточували первісну людину, і переданий у всіх деталях молодшим, забезпечував виживання групи. Оскільки традиція передається від старших до молодших, у таких племенах старші за віком зазвичай користуються незаперечним авторитетом.

Проте коло народів, які шанують традицію, не обмежується примітивними племенами. Прагнення до новаторства, віддання переваги новому перед старим — це риса, яка з'явилася в історії відносно нещодавно, з початком Нового часу, і передусім у народів Європи. Наприклад, розглянемо деякі факти з історії Давньої Русі. Д. С. Лихачов зазначає, що не можна переносити сучасне уявлення про інтерес читача до всього нового на психологію читачів Давньої Русі. «Там твори жили багато століть, — пише Лихачов. — Старі твори іноді цікавили навіть більше, ніж щойно створені (важливою була "авторитетність" твору як історичного документа, як твору, значущого в церковному відношенні тощо)». Заперечуючи тим, хто вбачає в традиційності давньоруської літератури ознаку відсталості чи браку творчого начала, Д. С. Лихачов наголошує: «Традиційність давньоруської літератури — факт певної художньої системи... Прагнення до новизни, до оновлення художніх засобів — принцип, повною мірою розвинений у новій літературі... Прагнення... до оновлення свого сприйняття світу аж ніяк не є споконвічним засобом літературної творчості».

Для нового сучасного етапу розвитку народного мистецтва потрібні відповідні суспільно-економічні умови. Сучасний етногенез української нації неможливий без глибокого звернення до давніх традицій народної культури, яка збереглася до наших днів у багатьох видах і жанрах. Саме народний світогляд, втілений у творах народного мистецтва, є джерелом для розвитку професійного мистецтва. Водночас цілий історико-етнічний пласт культури відходить у минуле, але залишається актуальним завдання вивчення, збору та фіксації пам'яток старовинних ремесел. Важливою є й місцева політика влади, яка має всіляко підтримувати роботу народних майстрів у різних галузях народних художніх промислів, а також залучати молодь до розвитку місцевих видів народного мистецтва як невід'ємного історико-етнографічного джерела формування сучасної національної культури.

Сьогодні особливо важливо, що народне мистецтво, виникнувши завдяки спадковому досвіду майстрів, втілило у своїх творах гармонійну єдність із навколишнім середовищем і світом загалом. Воно й нині виражає глибоко гуманістичні, самобутні мистецькі риси свого часу та естетичний світогляд своїх творців.

Традиції та мистецтво кожного народу створюють благотворну ауру, духовно живлять рідну землю, адже вони породжені патріотичними та естетичними вподобаннями народу.

Для ефективного здійснення культурної політики в Україні необхідно враховувати не лише її специфіку в національному просторі держави, а й використовувати досвід інших країн, яким вдається уникати негативних явищ.

Вважаємо, що поділ культури на елітарну та масову є невиправданим. Справжні культурні цінності доступні для розуміння кожній освіченій людині в суспільстві.

Відродження вітчизняної культури вимагає формування в кожного члена суспільства почуття відповідальності за збереження та примноження культурної спадщини. Ми переконані, що людина, яка усвідомлює свою приналежність до народу з великими культурними традиціями, давніми пам'ятками історії та культури, видатними митцями, стане гідним продовжувачем культурного будівництва в державі.

Висновки

Формування національної свідомості відбувається під впливом культури та традицій, однак культурою і «...мовою... справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється... також і в інших відношеннях: особливостями антропологічними у вузькому смислі, тобто фізичною будовою тіла... і рисами психофізичними, які проявляються в народному характері, психології, складі сімейних і суспільних відносин».

Сьогодні, в умовах відродження національної культури, особливо актуальною є проблема естетичного виховання підростаючого покоління. Досліджуючи вплив різних психоемоційних засобів на школярів, зокрема мистецтва, яке найбільш природно й тонко торкається найрізноманітніших струн дитячої душі, науковці зазначають, що в сучасних школярів зростає тенденція до байдужості. До школи приходять діти, які швидше мислять, володіють більшим обсягом інформації, але менше дивуються, менше захоплюються, їх не дуже приваблюють природні явища чи творчі результати людських надбань.

Необхідність збереження та найповнішого використання нашої спадщини у виховному процесі зумовлює потребу дослідити її стан, зокрема народну творчість, культуру та мистецтво різних часів, які красномовно свідчать про витоки первинного сприйняття народним митцем навколишнього світу. Цей код сприйняття, мов естафета, передавався з покоління в покоління та зберігався в художніх формулах народного мистецтва. У них — взаємини часів і поколінь, історія та пам'ять, традиції та творчість.

Ми переконані, що в українському культурному просторі, який є органічною частиною європейського та світового цивілізаційного простору, мають вільно й безконфліктно взаємодіяти, доповнюючи один одного, українська національна культура та культури всіх етносів, що складають український народ. Разом вони творять сучасну українську культуру, без якої палітра світової культури втрачає своє багатство та різноманітність. У руслі такого підходу виправданим є державний протекціонізм щодо вітчизняної культури та художньої продукції для забезпечення її конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Список використаної літератури

1. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

2. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

3. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

4. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

5. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.