Культура християнського Середньовіччя

Вступ

Становлення середньовічного культурного типу на теренах колишньої Римської імперії відбувалося неоднаковими шляхами. Східна частина імперії зберегла власну державність і цілісність. Візантія впродовж усього середньовічного періоду лишалася значною та впливовою державою, а її культура безпосередньо продовжувала античні традиції. Проте 1453 року, після завоювання османами, її історія обривається.

Суспільно-економічний устрій середньовічної Західної Європи можна окреслити так. На руїнах Західної Римської імперії постали численні, іноді доволі великі (наприклад, імперія франків за Карла Великого), але нестійкі ранньофеодальні держави. Економічним підґрунтям було сільське господарство. Спочатку вся земля перебувала у власності короля, який роздавав її васалам-феодалам (феод — земельний наділ) за військову службу. Феодали, своєю чергою, наділяли землею селян, що відбували повинності (панщину, оброк). Складалися складні стосунки між залежними селянами та панами, а також усередині феодального стану (за принципом «васал мого васала — не мій васал»). Кожен феодал прагнув розширити володіння, тож війни точилися майже безперервно. Це послаблювало королівську владу та вело до роздробленості. Пригноблені селяни чинили опір у різних формах — від утечі до міст до масштабних повстань і воєн. Міські комуни, що здобули самостійність, стають опорою монархів. Формується новий клас — міська буржуазія (від французького «міський житель»). Виокремлюють такі основні етапи середньовічної історії:

• раннє середньовіччя (кінець V — середина XI ст.);
• феодальна роздробленість (XI–XII ст.);
• централізація держав під владою королів (XIII–XV ст.).

1. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві

Середньовічній культурі притаманні дві головні риси: корпоративність і панівне становище релігії та Церкви.

Суспільство середніх віків, подібно до живого організму, складалося з численних станів (корпорацій). Людина від народження належала до певного стану й майже не могла змінити свій соціальний статус. Кожен стан мав власне коло політичних і майнових прав та обов'язків, привілеї або їх відсутність, особливий спосіб життя і навіть одяг. Існувала чітка ієрархія: два вищі стани (духовенство та феодали-землевласники), далі купці, ремісники, селяни (останні у Франції становили «третій стан»). Єпископ Лана Адальберон на межі X–XI ст. сформулював цю структуру так: «одні моляться, інші воюють, треті працюють». Кожен стан був носієм відповідного культурного типу.

Об'єднувальним чинником за таких умов виступали релігія та церква. Визначальний вплив християнства і церкви на всі сфери суспільного й культурного життя становив ключову особливість європейської середньовічної культури. Церква контролювала політику, мораль, науку, освіту й мистецтво. Світогляд середньовічної людини був теологічним (від грецького «теос» — бог).

Чим пояснюється таке виняткове становище релігії? Відповідь частково криється у змісті християнського вчення. Воно сформувалося під впливом багатьох філософських і релігійних течій. Однією з ідей, що забезпечили поширення нової релігії, була ідея рівності людей — рівності як гріховних істот перед Богом, але все ж рівності. Християнство, що виникло в римських провінціях серед рабів і вільновідпущеників, від початку не було релігією одного народу, мало наднаціональний характер. Його основу становлять три головні ідеї:

• гріховність усього людського роду, ураженого первородним гріхом Адама і Єви;
• порятунок, який кожна людина має заслужити;
• спокутування гріхів людства завдяки стражданням і жертві Ісуса Христа, що поєднав божественну й людську природу [4, c. 122-124].

У ранньому християнстві була сильною віра у швидке друге пришестя, Страшний суд і кінець світу. Однак час минав, і в середні віки на зміну цій ідеї приходить уявлення про потойбічну відплату — рай або пекло.

Основи офіційного церковного світогляду заклав на межі IV–V ст. Августин, згодом канонізований. Він розробив учення про «Божественну благодать», згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми, а отже, має «єдинорятуючу роль». Лише церква може долучити людину до Бога і дарувати спокутування гріхів. Августин стверджував, що хід історії визначений божественним промислом, тому людина не може його змінити, і навіть спроби цього гріховні. Слід смиренно приймати багатство чи бідність як наслідок первородного гріха. Цей гріх спотворив і людський розум, тож людина має шукати опору у вірі. Звідси постулат: «Вірую, щоб розуміти», що проголошує пріоритет віри над розумом.

Наприкінці античності християнство становило розвинену світоглядну систему. Було укладено «символ віри» — стислий виклад основних догматів. До нього увійшли догмат про Трійцю (Бог єдиний, але існує в трьох особах: Отець, Син і Святий Дух), догмат про воскресіння Христа та інші.

Перші християнські общини були демократичними, але невдовзі служителі культу — клір (від грецького «клер» — жереб, бо спочатку їх обирали за жеребом) — перетворилися на сувору ієрархічну структуру. Спочатку найвище становище посідали єпископи. Римський єпископ почав претендувати на першість серед усього духовенства. Наприкінці IV — на початку V ст. він привласнив право називатися Папою і поступово здобув владу над єпископами Західної імперії. Церква стала називатися католицькою, тобто вселенською.

Ще в останні століття Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворилося на державну релігію. Папа оголосив себе «намісником Христа на Землі». На цю ж роль претендував і константинопольський патріарх. У церкви з'явилося два центри. 1054 року Папа і патріарх наклали одне на одного прокляття, і церква розкололася на західну (римо-католицьку) та східну (православну) [6, c. 73-74].

В умовах загибелі Західної імперії, швидкого виникнення й розпаду «варварських» королівств, постійних змін кордонів і феодальної роздробленості церква виявилася найорганізованішою силою, своєрідним острівцем «порядку в безладді». Найстабільнішою державою Європи була, мабуть, Папська область у середній Італії, яка у VIII ст. перейшла під управління пап (існувала до XIX ст.). Для обґрунтування права на владу там створили легенду про «Константинів дар»: нібито імператор Константин, переносячи столицю до Візантії, залишив Папу своїм наступником у Римі.

Політичний вплив папства сягав усієї Європи. Довгий час лише Папа призначав єпископів у всіх країнах. Церква застосовувала систему покарань (зокрема щодо правителів): «відлучення» (виключення з церкви), «анафему» (урочисте публічне прокляття), «інтердикт» (заборону богослужінь на певній території) тощо. З XI ст. Папу обирали на зборах кардиналів (від латинського «головний» — найвища після Папи духовна особа) без можливого втручання світської влади.

Церкві належало близько третини орних земель Європи, а всі держави сплачували на її користь «десятину» (десяту частину зібраних податків). До X ст. у католицькій церкві утвердився звичай безшлюбності духовенства (целібат). Це тісно пов'язало стани феодалів і духовенства: у феодальних сім'ях старший син зазвичай успадковував землю, а другий ставав священиком.

Особливу роль у поширенні церковного впливу відігравали монастирі. Вони з'явилися в III ст. в Єгипті як поселення самітників (від грецького «монах» — самітник). В Європі монастирі стали великими землевласниками, центрами багатогалузевого господарства, укріпленими фортецями й осередками культури. Перший чернечий орден заснував Бенедикт Нурсійський у VI ст. Згодом орден бенедиктинців об'єднував до двох тисяч монастирів. У XII ст., після низки народних виступів, у чернецтві виникає нова течія. Франциск Ассізький в Італії та Домінік в Іспанії майже одночасно проповідували бідність, відмову від власності та повагу до простої праці. Головним для священика вони вважали не пишне богослужіння, а проповідь серед простолюду. Ці ідеї здобули широку підтримку. Рим офіційно визнав францисканців і домініканців — ордени жебракуючих ченців-проповідників [10, c. 87-89].

Слід зважити ще на одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це загальний культурний занепад після V ст. Руйнувалися політичні й культурні зв'язки, більшість населення стала аграрною, писемність перетворилася на рідкість. Класичну латину замінила вульгарна (народна). У таких умовах саме церква стала охоронцем античної спадщини. Священики були найосвіченішими людьми. Навіть серед правителів письменні траплялися рідко. Наприклад, Карл Великий, творець величезної імперії, герой легенд, поважав освіченість, знав латину й грецьку, цікавився літературою. Але писати не вмів. Його біограф розповідає, що імператор тримав під подушкою дощечки, щоб у вільний час вчитися виводити букви, але «мало мав успіху».

При монастирях діяли скрипторії — майстерні для переписування книг. Рукописи виготовляли з пергаменту (особливо обробленої телячої чи овечої шкіри). Для однієї великої Біблії потрібно було 300 овечих шкур, а робота тривала 2–3 роки. Такі книги коштували надзвичайно дорого. При монастирях існували бібліотеки. Окрім Біблії, переписували твори богословів, житія святих, уцілілі античні тексти (без цього вони не дійшли б до нас). Тут же складали хроніки — описи подій за роками.

Школи в ранньому середньовіччі відкривалися лише при церквах і монастирях. Поступово сформувалася шкільна програма, яка не змінювалася віками. До неї входили «сім вільних мистецтв»: три початкові дисципліни («тривіум») — граматика, риторика (ораторське мистецтво), діалектика (формальна логіка); і чотири вищі («квадріум») — арифметика, геометрія, астрономія, музика [7, c. 112-114].

2. Характерні особливості середньовічного мистецтва

Середньовічне мистецтво мало такі характерні риси:

• Воно майже повністю підпорядковувалося релігії, звідси його спіритуалізм (від лат. spiritualis — духовний) — учения, за яким дух (душа) є першоосновою світу.
• Церква була головним замовником творів. Розвивався іконопис. У живописі та скульптурі панували біблійні сюжети. Високої досконалості досягла духовна музика: склалися канони урочистого співу, виникли такі форми, як хорал, меса, реквієм.
• Мистецтво вже не прагнуло зображати природу в її реальних формах, а ставало символом потойбічного. Виробилася нова система виразних засобів (обернена перспектива, декоративне золото, площинні постаті, порушення пропорцій тощо).
• Мрію про розумний устрій світу мистецтво відображало завуальовано, умовною мовою (хоча будь-яке мистецтво умовне).
• Церква розуміла силу мистецтва та його вплив на маси, ставлячись до нього як до «писання для неграмотних», покликаного залучати до віри.
• Близькість до народної творчості (поезії, гумору, звичаїв) позначилася на характері мистецтва, яке створювали ремісники — представники народу.
• Середньовічне мистецтво значною мірою втратило здобутки античних художників. Воно відкинуло ідеал гармонійно розвиненої людини з мужньою силою духу та ясним внутрішнім світом.

Водночас середньовічні майстри відобразили в людині багатство внутрішнього світу, пристрасні душевні поривання. Мистецтво збагатило уявлення про різноманіття почуттів і переживань, часом у зворушливій драматичній формі [8, c. 97-98].

Час розквіту середньовічного мистецтва поділяють на два періоди: романський і готичний.

Романський стиль охоплює X–XII ст., коли панування релігійної ідеології було найповнішим. Головна роль відводилася суворій, оборонній архітектурі — церквам, монастирям, замкам. Романські будівлі вирізнялися монолітною цільністю та урочистою силою.

Готика пов'язана з життям середньовічного міста. Це новий етап в історії середніх віків. Як і романське, готичне мистецтво поширювалося всією Європою. Міське життя породжує нові типи будівель, передусім світських: біржі, митниці, лікарні, склади, ринки. Визначається вигляд міського муніципалітету — ратуші. Це дво- чи триповерхова будівля з галереєю внизу, парадними залами для міської ради й суду на другому поверсі та допоміжними приміщеннями на третьому. Особлива увага приділялася сторожовій вежі (беффруа), що символізувала незалежність комуни, подібно до того як міський храм був символом достатку громадян. На площі перед храмом відбувалися диспути, лекції, містерії.

Батьківщиною класичної готики стала Франція. Назва стилю походить від італійського «манієра готіка» (готська манера — від племені готів). Це стиль Західної і Центральної Європи пізнього середньовіччя, від середини XII до XV–XVII ст. Готика, що змінила романський стиль, була переважно культовою й розвивалася в межах церковної ідеології. У Франції готика протрималася понад три століття: рання (остання третина XII — перша чверть XIII ст.), зріла, або висока (з 20-х років до кінця XIII ст.), і пізня (XIV–XV ст.), яку спочатку називали «пломенистою» за її декоративність.

Для готичних храмів розробили нову конструктивну систему: каркасну структуру, стрільчасті арки та ребристі (нервюрні) склепіння, що передавали навантаження на аркбутани (напіварки) і стовпи-контрфорси. Між стовпами розташовували великі вікна з вітражами. На фасадах зводили вежі заввишки до 150 метрів. Храми зовні й усередині оздоблювали численними скульптурами та кам'яним різьбленням. Будівлі стали легкими й спрямованими вгору [3, c. 57-58].

Отже, готичній архітектурі властиві:

1. грандіозна висота;
2. витіснення стін великими вікнами;
3. зникнення площинних стін під «кам'яним мереживом» скульптури;
4. виникнення книги та книжкового мистецтва.

Про емоційне значення готики, яку Європа відкрила для себе після тривалого забуття, свідчить захоплення М.В. Гоголя:

«Готическая архитектура, та готическая архитектура, которая образовалась перед окончанием средних веков, есть явление такое, какого еще не производил вкус и воображение человека. В ней все соединено вместе: этот странный и высоко возносящийся над головой лес сводов, окна огромные, узкие, с бесчисленными изменениями и переплетами, присоединенные к этой ужасающей колоссальности массы самых мелких, пестрых украшений, эта легкая паутина резьбы, опутывающая его своею сетью, обвивающая его от подножия до конца шпица и улетающая вместе с ним на небо, величие и вместе с тем красота, роскошь и простота, тяжесть и легкость — это такие достоинства, которых никогда, кроме этого времени, не вмещала в себя архитектура».

У Франції готика протрималася понад три століття й пройшла три періоди:

1. рання готика — остання третина XII — перша чверть XIII ст.;
2. зріла, або висока, готика — з 20-х років до кінця XIII ст.;
3. пізня готика — XIV–XV ст.

Видатні пам'ятки французької готики.

Найбільшим храмом ранньої готики був Собор Паризької Богоматері — п'ятинефна споруда, що вміщувала до 9000 людей. Будівництво тривало з 1163 до 1208 року. Архітектори — Жан де Шель і П'єр де Монро (іл. 29). Західний фасад став взірцем для багатьох соборів: над трьома порталами послідовно підіймаються галерея королів, три великі вікна з «розою» посередині та дві вежі. Усі частини прикрашені стрільчастими арками. У конструкції собору чітко видно основні принципи готики: нервюрне склепіння центрального нефу заввишки 35 м, стрільчасті вікна, аркбутани. Проте від романської «важкості» лишилися масивні стіни, приземкуваті стовпи, горизонтальні ритми, важкі вежі та стриманий скульптурний декор.

Сучасне сприйняття інтер'єру готичного храму відрізняється від містичного екстазу середньовічних людей. Однак і нині відчувається художня сила, краса та багатство просторових форм і ритмів, що розгортаються, мов багатоголоса пісня, то суворо урочиста, то лірична й радісна.

Подібно до єгипетських пірамід, афінського Парфенона чи константинопольської Софії, паризький Нотр-Дам покликаний свідчити крізь віки й тисячоліття про ідеали та унікальну художню культуру народу, що його створив.

Собор Нотр-Дам у Реймсі будували з 1211 до 1311 року. Архітектори: Жан з Орбе, далі Жан де Лу (1236–1282), Гоше з Реймса, завершив будівництво Робер із Кусі. Це вершина французької зрілої готики.

Собор вирізняється багатшою, подрібненою пластикою, нагадуючи велику кам'яну скульптуру. Як і в паризькому Нотр-Дамі, головний фасад має три яруси з ажурною «розою» та двома могутніми вежами. Однак тут вертикаль легко й урочисто домінує над горизонталлю, межі між ярусами майже зникають, а стіна повністю вкрита витонченою, майже філігранною архітектурою, що спрямовується вгору.

Ам'єнський собор — найвеличніший і найвищий готичний собор Франції: довжина 145 м, висота склепіння центрального нефу 42,5 м. Будувався 40 років (1218–1258) Робером де Люзаршем і Тома де Корліном. Його часто називають «готичним Парфеноном» (іл. 31).

Скульптура готики. Тематика скульптур, що оздоблюють фасади соборів, — статуї святих та алегоричні постаті; найкращі з них відзначені одухотвореною красою, урочистістю поз і жестів. В інших частинах будівель — численні світські зображення: сцени праці, сатиричні образи, фантастичні звірі (химери). Такі собори, як Паризький, Ам'єнський і Шартрський, нараховують до 2000 скульптур кожен. Скульптура заповнює портали, поширюється по всьому фасаду, використовуючи кожен виступ і майже кожну архітектурну деталь.

Не створюючи ідеально-прекрасного, як у античній Греції, готичні скульптори показували сучасників такими, якими вони були, без прикрас і узагальнень, з пристрасністю власних роздумів і сподівань, з такою силою й натхненням, що деякі образи стали окрасою епохи.

Пам'ятки готичної скульптури:

1. Химери Собору Паризької Богоматері.
2. Усміхнений ангел. Статуя західного фасаду собору в Реймсі.
3. Зустріч Марії та Єлизавети. Скульптурна група собору в Реймсі.
4. Еккегард і Ута. Скульптурна група собору в Наумбурзі [1, c. 74-76].

Висновки

Середньовіччя охоплює динамічні процеси західнохристиянського та східнохристиянського культурних світів приблизно впродовж V–XV ст. Утвердження християнства означало передусім прийняття нового світогляду. Трансцендентність божества щодо світу контрастувала з язичницьким ототожненням духовного з природним. Переорієнтація суспільної свідомості на ідеальний, надчуттєвий, духовний світ стала головною тенденцією середньовічної культури. Античні хроніки поступилися місцем житіям святих із розповідями про страждання за віру та видінням про мандри душі в потойбіччя. Культ Героя замінено культом Страстотерпця (Ісус Христос, св. Георгій, Лоенгрін та ін.), який у жертовній боротьбі зі злом перемагає не силою, а величчю духу.

Середні віки — велика епоха людської історії, що охоплює приблизно V–XV ст. (хронологічні межі, звісно, приблизні). Культура європейського середньовіччя виникла на руїнах Римської імперії. Послаблення і руйнація центральної влади супроводжувалися заколотами, війнами, занепадом моралі та господарською розрухою. У цій грозовій атмосфері всезагального безладу вирішувалася доля європейської культури.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія : Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.