Крива Лоренца та її практичне застосування

Вступ.

Глава 1. Теоретичні засади сукупних доходів населення та соціальна політика держави.

1.1. Сутність соціальної політики держави та її моделі.

1.2. Доходи населення: види та джерела формування.

1.3. Фактори нерівності доходів. Проблема бідності.

1.4. Роль кривої Лоренца в аналізі нерівності доходів.

Глава 2. Практичні аспекти застосування кривої Лоренца.

2.1. Державне регулювання розподілу доходів і соціальний захист населення.

2.2. Використання кривої Лоренца на практиці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Розподіл доходів є важливою ланкою відтворювального процесу, що розташована між виробництвом та споживанням. Продукція, реалізована на ринку, трансформується у грошову виручку. Після відрахування вартості спожитих засобів виробництва формується грошовий (валовий) дохід, тобто новостворена вартість. У процесі її розподілу виникають вертикальні взаємозв'язки: між державою та громадянином, державою та підприємством, підприємством та його працівником, власником засобів виробництва та найманим працівником тощо. У межах цих взаємозв'язків формуються різноманітні види доходів, кожен з яких виконує певну економічну функцію.

Об'єктивний характер розподілу доходів зумовлений тим, що новостворена вартість включає необхідний продукт, призначений для задоволення потреб безпосередніх виробників, та додатковий продукт, що використовується для особистих потреб підприємців і загальних суспільних потреб (розширення виробництва, розвиток соціальної та духовної сфери, формування резервів).

На першому етапі здійснюється розподіл доходу між державою та підприємством незалежно від форми власності. Об'єктом цього розподілу виступає прибуток, який визначається як різниця між ціною реалізації продукції та її собівартістю.

Крива Лоренца є графічним відображенням розподілу сукупного доходу між сім'ями, згрупованими за рівнем доходів.

«Форма кривої Лоренца відображає ступінь нерівномірності персонального розподілу доходу… Чим ближче крива Лоренца розташована до діагональної лінії, тим вищим є ступінь рівномірності розподілу доходу».

В умовах ринкової трансформації економіки України спостерігається надмірне розшарування населення за рівнем життя. Значна частина громадян опинилася за межею бідності або малозабезпеченості, що породжує соціально-економічну нестабільність у суспільстві.

Подолання негативних наслідків надмірної диференціації доходів, яка характеризується багатофакторністю формування, потребує вдосконалення системи фінансового регулювання.

Проблема регулювання рівня доходів у ринкових умовах вимагає насамперед розробки концептуальних засад такого регулювання та створення дієвого фінансового механізму, здатного сприяти підвищенню загального рівня доходів і зменшенню його диференціації серед різних груп населення.

Теоретичні, методологічні, методичні та практичні аспекти регулювання рівня доходів населення досліджували такі зарубіжні й вітчизняні науковці, як Л. Ерхард, Дж. Кейнс, С. Кларк, Ю. Краснов, Л. Краснолуцька, Л. Лестер, М. Лощінін, А. Маршал, В. Райцін, Г. Саркісян, В. Соколінський, Г. Форд, М. Фридмен, Дж. Хікс та інші. Макроекономічні аспекти непрямого регулювання рівня доходів населення через формування міжгалузевих економічних відносин на основі норми прибутку, пільгового оподаткування і кредитування, а також застосування інших фінансових важелів вивчали В. Алексейчук, О. Булавко, М. Дем'яненко, М. Кісіль, П. Лайко, П. Саблук, О. Чернявський та інші. Питаннями регулювання рівня окремих видів доходів населення займалися: оплати праці — С. Бандур, Д. Богиня, В. Дієсперов, А. Колот, М. Масхма, І. Микитенко, Л. Фільштейн; доходів від особистого господарства — В. Месель-Веселяк, О. Шпичак; соціальних трансфертів — К. Якуба, Т. Кір'ян та інші.

Мета роботи полягає в аналізі на основі доступної літератури основних характеристик кривої Лоренца та визначенні її практичного значення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

• визначити основні риси кривої Лоренца;
• охарактеризувати значення кривої Лоренца;
• дослідити практичне застосування кривої Лоренца;
• виявити прояв кривої Лоренца в економіці України.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема дослідження кривої Лоренца та її практичного застосування.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси кривої Лоренца.

Предметом дослідження виступає проблема дослідження кривої Лоренца та її практичне застосування в Україні.

Глава 1. Теоретичні засади сукупних доходів населення та соціальна політика держави

1.1. Сутність соціальної політики держави та її моделі

Державна політика доходів передбачає їх перерозподіл через державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходу та соціальних виплат. При цьому значна частина національного доходу перерозподіляється від високодоходних верств населення до низькодоходних.

Соціальні трансферти — це система заходів грошової або натуральної допомоги малозабезпеченим верствам, яка не пов'язана з їхньою участю в господарській діяльності в поточному періоді або в минулому. Метою соціальних трансфертів є гуманізація суспільних відносин, запобігання зростанню злочинності та підтримка внутрішнього попиту.

Механізм соціальних трансфертів включає вилучення через податки частини доходів у середньо- та високоприбуткових верств населення і виплату допомоги найбільш нужденним, інвалідам, а також допомогу по безробіттю.

Найбільш ефективним інструментом державного регулювання заробітної плати в країнах з ринковою економікою є встановлення гарантованого мінімуму (ставки оплати праці за 1 годину роботи). Наприклад, мінімальна погодинна оплата праці в США з 1997 р. становить 5,15 долара, у Великобританії — 3,60 фунтів стерлінгів.

Саме на основі мінімальних розмірів оплати праці ведуться переговори між керівниками компаній і профспілками щодо укладення колективних договорів на різних рівнях — від підприємств до галузей. У цих документах також обумовлюються різні премії та доплати, диференціація заробітної плати по галузях залежно від рівня кваліфікації.

Рівень прожиткового мінімуму залежить від соціально-економічних чинників і є більш рухомим, ніж поріг бідності. Поріг бідності, як свідчить досвід, не відображає зростання споживання, а збільшується за рахунок зростання цін. Кількісна оцінка порогу бідності здійснюється на основі даних про вартість продуктів харчування, виходячи з раціональних норм споживання та частки витрат на харчування в сімейних бюджетах. Виявлено, що низькодоходні сім'ї витрачають на харчування відносно більше коштів, ніж високодоходні; питома вага вартості харчування залежить також від розміру сімей: малозабезпечені сім'ї витрачають на харчування відносно більше, ніж сім'ї більшої чисельності. Виникає своєрідна «економія від масштабу сім'ї» не тільки щодо витрат на харчування, але й інших споживчих витрат. Логіка взаємозв'язку вартості харчування і порогу бідності полягає в тому, що якщо низькодоходна сім'я витрачає на харчування 1/n частину свого бюджету, то поріг бідності дорівнюватиме вартості харчування, помноженій на n [4, c. 154-155].

Проблема виміру бідності ґрунтується на тому колі потреб, задоволення яких визнається суспільно необхідним. Розрізняють абсолютну бідність та альтернативні її визначення, що враховують моральний збиток від сприйняття бідності.

Фактичні дані про бідні верстви населення свідчать, що бідність розподілена нерівномірно серед різних груп населення: молодих і літніх людей, сімейних і самотніх, зайнятих і безробітних. Поширення бідності різне між міським і сільським населенням, у різних територіальних і природно-кліматичних регіонах, між різними етнічними групами. Те, що вважається бідністю в одній країні, розцінюється як достатній рівень комфорту в іншій.

Залежно від відповідності доходів прожитковому мінімуму нужденна частина населення має право на отримання соціальної допомоги. При цьому в країнах з ринковою економікою практикується суворо виборчий підхід до визначення осіб, які дійсно потребують цієї допомоги. В основі цього підходу лежать різні процедури перевірки, серед критеріїв яких — рівень доходу, розміри особистого майна, стан здоров'я, сімейний стан тощо.

Отже, основним інструментом оцінки, прогнозування та регулювання величини, структури й динаміки рівня життя є споживчі бюджети населення.

Практикуються два види бюджетів: нормативні, які є результатом спеціальних досліджень, і фактичні, отримані в результаті статистичних даних.

Нормативні бюджети поділяються на раціональні, розраховані на задоволення раціональних потреб, і мінімальні, що забезпечують елементарні на даному етапі розвитку суспільства умови життя, які підтримують працездатність і здоров'я людей [9, c. 137-138].

На основі зарубіжного та вітчизняного досвіду можна зробити висновок про необхідність формування національної моделі механізму регулювання рівня доходів населення з урахуванням позитивних і негативних наслідків ринкової трансформації економіки. Цей механізм має включати як загальні важелі регулювання доходів населення, так і спеціальні для сільських жителів: загальні — встановлення мінімальних рівнів заробітної плати і пенсій, соціальні трансферти і страхування, кредитна підтримка окремих груп населення тощо; спеціальні — встановлення мінімального рівня ставок орендної плати за земельні ділянки і майно населення, державна підтримка фермерських господарств, інвестування розвитку соціальної сфери села, податкові пільги для вітчизняних товаровиробників тощо.

1.2. Доходи населення: види та джерела формування

Сукупні доходи населення, їхній рівень, структура, способи отримання і диференціація є показниками економічного та соціального добробуту суспільства. Їх розподіл має яскраво виражене соціально-політичне забарвлення, визначаючи майнову та соціальну диференціацію.

Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у суспільному житті виявляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ресурсів. Усі економічні процеси протікають у певному соціальному середовищі, тому розмежування економічної та соціальної сторін систем суспільної взаємодії є умовним і абстрактним. Аналіз розподілу результатів виробництва у формі розподілу доходів дозволяє оцінити, наскільки правильно суспільство вирішує розподільне питання.

Традиційна суперечка між прихильниками та противниками державного регулювання у сфері розподілу зводиться до проблеми співвідношення між ефективністю і рівністю. Постановка проблеми рівності неминуче втягує нас у сферу оцінкових суджень, що є основою нормативної макроекономічної теорії. Нормативна економіка ставить за мету описати ідеальні (з погляду різних світоглядних систем) моделі суспільного устрою. Позитивна економічна теорія вивчає вже існуючі системи відносин. Єдність і розбіжність позитивних і нормативних економічних теорій найбільш яскраво виявляється в дебатах щодо співвідношення між рівністю й ефективністю. Прийнято вважати, що, здійснюючи ефективний розподіл обмежених ресурсів, ринок припускає «помилки» у розподілі доходів. Це не зовсім явне твердження, що кочує сторінками підручників, ґрунтується на тому, що економічна ефективність штучно відривається від її соціального змісту.

Державне регулювання економіки спрямоване на підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення соціальної справедливості та стабільності. Та сфера державного регулювання, яку називають соціальною, повинна задовольняти всі перераховані цілі. Більшість економістів вважають, що нерівномірність у розподілі доходів, тобто поділ на багатих і бідних, — явище стійке, що зберігається навіть на фоні значного зростання рівня життя. Чи може державне втручання скоротити ганебні для суспільства злидні і яку ціну доведеться за це заплатити? На чому буде ґрунтуватися суспільний вибір: на економічному чи політичному процесі ухвалення рішення? Теоретично коректно визначити, яку частину суспільного доходу варто перерозподілити на користь найбідніших, неможливо. Як економічний, так і політичний процеси прийняття рішень не гарантують відсутності прорахунків.

Будь-яке суспільство є складним утворенням, що складається з людей, об'єднаних певними ознаками. Однією з основних характеристик людини в сучасному суспільстві є розмір і способи отримання нею свого сукупного доходу. Дохід у найзагальнішому вигляді — це та сума грошей, яку ми заробляємо або отримуємо протягом певного часу (як правило, за рік). Розмір доходу, оцінюваний у грошах, є номінальною величиною. Реальний дохід — це сума товарів і послуг, які можна придбати на грошові доходи. Розбіжність між реальними і номінальними доходами утворюється за рахунок інфляції, податків і натуральних трансфертів.

Весь створений у суспільстві продукт може бути поданий як сума доходів від чинників, що беруть участь у його виробництві. Функціональний розподіл доходів — це розподіл їх між основними чинниками: праця, капітал, природні ресурси та підприємницькі здібності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі первинні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибуток. У системі чинників виробництва основний взаємозв'язок стосується капіталу, тому для спрощення функціональний розподіл можна уявити як співвідношення між доходами від праці та від власності. Функціональний розподіл доходу показує частки доходу, що припадають на працю і капітал, а завданням макроекономіки є простежити зміну співвідношень часток праці та капіталу в сукупному доході суспільства, виявити причини змін та оцінити їх [2, c. 184-186].

Проблема взаємодії праці та капіталу явно або приховано є центральною в будь-якому з альтернативних напрямків економічної теорії, що різняться в трактуванні кінцевої основи доходів. Основою відмінностей у поясненні джерел доходів служать альтернативні теорії вартості.

Відповідно до трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) єдиним джерелом вартості є жива праця в матеріальному виробництві, що створює нову вартість. Марксистська теорія доходів ґрунтується на теорії додаткової вартості. Остання розуміється як частина нової вартості, створена працею найманих робітників і безоплатно привласнена капіталістами. Трудова теорія вартості, ідеї якої сформульовані класиками політекономії та розвинуті Марксом, використана як основа теорії експлуатації та всіх пов'язаних із цим висновків. Марксистська теорія додаткової вартості як інструмент аналізу використовує співвідношення між частками капіталу та праці у створеній вартості. Характерно, що цей показник використовується для виміру ступеня експлуатації праці капіталом і залежить від тривалості робочого дня та продуктивності праці.

Загальна тенденція норми додаткової вартості визначається співвідношенням класових сил. Поряд із нормою додаткової вартості марксизм використовує й інші показники для виміру частки трудового доходу. У теорії накопичення обґрунтовується висновок про відносне погіршення становища пролетаріату, що виявляється в падінні його частки в національному доході, сукупному суспільному продукті та національному багатстві. Сучасна економічна теорія також аналізує тенденції часток доходу капіталу та праці.

Пануюче в сучасній економічній теорії пояснення джерел і принципів формування доходів ґрунтується на теорії чинників та їхньої граничної продуктивності. Теорія граничної продуктивності акцентована на аналізі функціональних зв'язків між різноманітними частинами доходу.

Різноманітні напрямки економічної теорії по-різному пояснюють джерела доходів, але єдині в тому, що кожний виробничий чинник пов'язаний із певним доходом, що дає можливість інтегрувати різноманітні уявлення. Трактування основних проблем теорії доходів у сучасних умовах значно відрізняється від уявлень минулого. Зростання національного добробуту та створення систем соціального регулювання значно згладжують проблеми класового протистояння. Проте аналіз співвідношення часток праці та капіталу в сукупних доходах визнається загальнозначущим і широко використовується в сучасному економічному аналізі.

На базі функціонального розподілу доходів розраховується частка трудового доходу в сукупних доходах. Цей показник можна уявити відношенням між добутком заробітної плати на чисельність зайнятих і розміром сукупних доходів. Характерно, що історична тенденція частки праці (у сучасних системах урахування до осіб найманої праці відноситься дуже широке коло зайнятих, у той час як у марксистській теорії під часткою праці розуміють зарплату пролетаріату) у марксизмі оцінюється як така, що знижується, у той час як опоненти доводять зростання частки праці в сукупних доходах [3, c. 327-329].

Отже, під доходами населення розуміємо суму грошових коштів і матеріальних благ, які отримані або створені громадянами за певний проміжок часу. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від рівня доходів. Їх можна поділити на грошові та натуральні доходи.

Грошові доходи населення включають усі надходження грошей у вигляді оплати праці працюючих осіб, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів, нерухомості, продукції сільського господарства, різних виробів, доходів від наданих різних послуг та ін. Натуральні доходи включають насамперед продукцію, вироблену домашніми господарствами для власного споживання.

Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називаються диференціацією доходів. Нерівність доходів характерна для всіх економічних систем. При переході від адміністративно-командної до ринкової системи зростання диференціації доходів пов'язане з тим, що частина населення живе за старими законами, а одночасно інша частина населення діє за законами ринкової економіки. Чим більше населення залучається до ринкових відносин, тим швидше скорочується нерівність у доходах.

Чим більша ділянка між бісектрисою та кривою Лоренца, тим більший ступінь нерівності доходів.

Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов'язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), відмінності освіти та кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім'ї, володіння власністю та становище на ринку, удачу, везіння та дискримінацію. Міру нерівності доходів відображає крива Лоренца.

1.3. Фактори нерівності доходів. Проблема бідності

Сукупні доходи суспільства в цілому та кожного з його членів справедливо оцінювати як показники економічного добробуту. Одержувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.

Визначення рівня життя ґрунтується на оцінці кількості та якості споживчих життєвих благ (матеріальних і духовних). Рівень життя оцінюється як забезпеченість населення життєвими благами та як ступінь задоволення потреб людей у певних благах.

Склад життєвих благ дуже різноманітний. Поряд із доходами населення на рівень життя впливають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певним чином і стиль життя, оцінюється його якість.

В економічній теорії подані спроби оцінити рівень життя та його якість через вільний час і позаринкові його витрати у сфері домогосподарств. Концепція чистого економічного добробуту — це оцінка ВВП (ВНП), скоригована з урахуванням вільного часу та праці в домогосподарствах, а також витрат на охорону навколишнього середовища. При всій важливості цих складових рівня життя показник чистого економічного добробуту використовується як розрахунковий і офіційною статистикою не застосовується.

Будь-який узагальнювальний показник, синтетичний показник — завжди проблема складна. На думку спеціалістів, єдиний показник рівня життя в даний час не є ні можливим, ні бажаним на макроекономічному рівні. На мікрорівні проблема зводиться до виміру тих складових рівня життя, що можуть бути кількісно визначеними. Задоволеність населення життєвими благами залежить від розміру реальних доходів; ступінь задоволення потреб оцінюється на основі зіставлення розрахункових і реальних споживчих бюджетів сімей. Розподіл населення за доходами ґрунтується на розмежуванні низько-, середньо- та високодоходних груп сімей, кожна з яких має свій раціональний споживчий бюджет. На основі аналізу розміру та структури витрат низькодоходних груп населення розраховують бюджет мінімуму матеріальної заможності та межу бідності [8, c. 119-120].

Бідність прямо пов'язана з нерівномірністю розподілу доходів і майна. Водночас бідність не піддається точному визначенню (так само як щастя і добробут). У найзагальнішому вигляді ідентифікація бідності заснована на зіставленні суворо визначеного набору потреб і можливостей їхнього задоволення для певних груп населення. Потреби оцінюються на основі так званих споживчих кошиків, диференційованих за доходними, віковими, фаховими та іншими ознаками. Мінімальні споживчі бюджети як основа для ідентифікації бідності, у свою чергу, диференційовані та розраховуються як бюджети фізіологічного мінімуму, як мінімум підтримки здоров'я та благопристойності, як бюджети мінімального статку. Мінімальний статок — це ті межі сімейного доходу, за яких не забезпечується відтворення суспільно-прийнятних умов існування; на його основі визначається поріг бідності та розраховується прожитковий мінімум.

В аналізі бідності велике значення має питання про її усталеність не тільки в суспільстві в цілому, а й для кожної сім'ї, для окремої людини. Дослідження показують, що бідні сім'ї неоднорідні за термінами перебування в таких умовах життя. Умовно можна виділити хронічну (застійну) та поточну бідність. Критерій розмежування цих форм бідності пов'язаний із терміном бідності та можливістю переходу в більш доходні групи.

Диференціація причин бідності приводить до необхідності розрізняти типи бідності для того, щоб визначити специфічні заходи для її ліквідації або скорочення.

Усталеність бідності як макро- і мікроекономічного явища необхідно розглядати в контексті більш широкої проблеми, пов'язаної із соціально-економічною структурою суспільства та її еволюцією. Мобільність праці (і робочої сили) — змістовна, функціональна, просторова та тимчасова — є необхідною рисою сучасного ринку. Поняття мобільності може бути застосовано і до інших виробничих ресурсів.

Соціальна мобільність характеризує ступінь рухомості соціально-економічної ієрархії суспільства. Усі форми соціально-економічної диференціації суспільства фокусуються в майновій, доходній диференціації населення. У будь-якому реально існуючому суспільстві незалежно від рівня його розвитку та моделі функціонування існують багаті та бідні. Грубо кажучи, це і є майновий статус. Суспільний прогрес відбивається в ступені жорсткості закріплення певного статусу за індивідами.

При заданій структурі суспільної субординації можливості зміни соціального статусу для окремої людини та її сім'ї можуть широко варіюватися. Чим більш рухомою та гнучкою є система суспільної ієрархії, тим вищою є соціальна мобільність, тим більш демократичною виглядає система суспільного устрою.

Соціальна мобільність — це ступінь легкості, з якою людина може змінити свій суспільний статус. Суспільний статус у сучасних ринкових системах як головну складову має статус майновий (доходний), але не вичерпується ним. Важливі також суспільне визнання (престиж) певних видів діяльності, що залежать від національних, культурних, історичних і політичних умов життєдіяльності суспільства.

Чинники, що впливають на соціальну мобільність, настільки ж різноманітні та неоднорідні, як і чинники диференціації доходів. Обмеження мобільності пов'язане з наявністю бар'єрів соціальної конкуренції, до яких відносяться всі форми дискримінації: прихованої та відкритої, правової та психологічної, інституціональної та ін. Однією з форм мобільності в сучасних умовах є диверсифікація соціального статусу [6, c. 371-372].

1.4. Роль кривої Лоренца в аналізі нерівності доходів

Крива Лоренца — це кумулятивні розподіли чисельності населення (домогосподарств) та належних цій чисельності доходів (витрат). Таким чином, вона відображає співвідношення часток усіх доходів (витрат) та часток усіх їх одержувачів (усіх тих, хто робив витрати) і знаходиться тим далі від діагоналі квадрата, чим більша диференціація.

Доходи учасників ринкової економіки розподіляються за факторами виробництва (земля, праця, капітал і підприємництво).

Під доходами населення розуміється сума коштів і матеріальних благ, отриманих або зроблених домашніми господарствами за певний проміжок часу. Рівень споживання населення прямо залежить від рівня доходів.

Грошові доходи населення включають усі надходження грошей у вигляді оплати праці працюючих осіб, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних посібників, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів, нерухомості, продукції сільського господарства, різних виробів, доходів від зроблених на сторону різних послуг та ін.

Натуральні доходи включають, насамперед, продукцію, зроблену домашніми господарствами для власного споживання.

Варто розрізняти номінальні, розташовувані та реальні доходи.

Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від оподаткування та зміни цін. Розташовувані доходи — це номінальні доходи за винятком податків та інших обов'язкових платежів, тобто кошти, що використовуються населенням на споживання та заощадження.

Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів.

Заробітна плата — це ціна трудових послуг, які надаються найманими робітниками різних професій при реалізації їхньої ділової активності. Номінальна заробітна плата — це сума грошей, отримана працівником за певний проміжок часу (тиждень, місяць і т.д.). Реальна заробітна плата — це номінальна заробітна плата з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Так, підвищення номінальної заробітної плати на 15% при зростанні рівня роздрібних цін на 10% дає приріст реальної заробітної плати на 5%. Номінальна заробітна плата може підвищитися, а реальна знизитися, якщо ціни на товари та послуги зростають швидше, ніж номінальна заробітна плата [5, c. 354-356].

Розходження в рівні доходів на душу населення, або на одного зайнятого, називається диференціацією доходів. Нерівність доходів характерна для всіх економічних систем. Для кількісної оцінки диференціації доходів застосовуються різні показники. Ступінь нерівності доходів відображає крива Лоренца (мал. 1), при побудові якої по осі абсцис відкладаються частки родин (у % від загального їхнього числа) з відповідним відсотком доходу, а по осі ординат — частки доходів розглянутих родин (у % від сукупного доходу). Теоретична можливість абсолютно рівного розподілу доходу представлена бісектрисою, що вказує на те, що будь-який даний відсоток родин отримує відповідний відсоток доходу. Це означає, що якщо 20, 40, 60% родин отримують відповідно 20, 40, 60% від усього доходу, то відповідні точки будуть розташовані на бісектрисі.

Крива Лоренца демонструє фактичний розподіл доходу. Наприклад, 20% населення з найнижчими доходами отримали 5% загального доходу, 40% з низькими доходами — 15% і т.д. Заштрихована область між лінією абсолютної рівності та кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності доходів: чим більша ця область, тим більший ступінь нерівності доходів. Якби фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренца та бісектриса збіглися б. Крива Лоренца використовується для порівняння розподілу доходів у різні періоди часу або між різними групами населення.

Останнім із найбільш часто вживаних показників диференціації доходів є децильний коефіцієнт, що виражає співвідношення між середніми доходами 10% найбільш високооплачуваних громадян і середніх доходів 10% найменш забезпечених [11, c. 267-268].

Глава 2. Практичні аспекти застосування кривої Лоренца

2.1. Державне регулювання розподілу доходів і соціальний захист населення

Будь-яка з форм державного регулювання (у тому числі соціальна) утворюється з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Відзначимо, що соціальне регулювання не є винятковим привілеєм держави, воно охоплює не тільки перерозподіл доходів, але й інші показники рівня життя. Об'єктами соціального регулювання є охорона навколишнього середовища та захист прав споживача. Соціальне регулювання здійснюють ділові одиниці, профспілки, церква та інші неурядові організації. Матеріальна основа державного регулювання залежить від обсягу національного виробництва та тієї його частки, що перерозподіляється централізовано, через державний бюджет. Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу та діяльністю відповідних установ (у тому числі неурядових). Концептуальна основа державного регулювання — це теорія, що отримала статус урядової доктрини, тобто призначена в основу соціальної політики держави.

Альтернативні концептуальні підходи до державного перерозподілу доходів можна зводити до проблеми протиставлення рівності та ефективності. Початки цієї проблеми знаходяться в області розподілу ресурсів. Класична теорія вважає, що ринок спроможний раціонально розподілити обмежені ресурси. Відповідно до так званої «ефективності Парето» стан системи є стабільним, якщо ніякий перерозподіл ресурсів (або продуктів) не може поліпшити становище одного з учасників господарського процесу, не погіршуючи становище інших. Розподіл доходів при цьому характеризується як стійко нерівномірний. Класична теорія вважає, що розподіл доходів не піддається зміні, а будь-який державний перерозподіл заздалегідь приречений. Неокласичний напрямок критично оцінює нерівномірність розподілу доходів. Починаються спроби знайти такий критерій ефективності, який зіставляв би процеси, що торкаються доходів одразу багатьох споживачів. З цього погляду ефективним може бути визнаний такий перерозподіл доходів, при якому приріст багатства тих, хто виграв, більший за втрати багатства тих, хто програв.

Прихильники державного перерозподілу доходів підтверджують, що рівність у розподілі доходів є необхідною умовою максимізації загальної корисності доходів усіх споживачів. Цей висновок цілком достовірний в умовах, коли обсяг усього доходу, що перерозподіляється, — фіксований. Критики державного перерозподілу справедливо вважають, що стимулювальний ефект пов'язаний не тільки з розміром, але й зі способом розподілу доходів. Тому будь-який перерозподіл доходу, що переслідує ціль максимізації загальної корисності в поточному періоді, неминуче веде до зниження доходу (і загальної корисності) в наступному.

Співвідношення між рівністю та ефективністю на практиці зводиться до пошуку таких форм і способів перерозподілу, що мінімізували б негативний вплив перерозподільчих процесів на ефективність, одночасно максимізувавши позитивний результат у формі скорочення бідності.

Вибір концептуальних основ соціальної політики залежить від політичного процесу. Проте, якщо ринок не спроможний «правильно» розподілити доходи, це не дає підстави вважати, що політичний процес спроможний знайти оптимальне рішення [1, c. 387-389].

Державний перерозподіл доходів здійснюється через бюджетно-фінансове регулювання. Держава відповідно до пріоритетів соціальної політики чинними спеціальними соціальними програмами надає соціальні виплати у формі грошових і натуральних трансфертів, а також послуг. Соціальні виплати та послуги різноманітні. Вони диференційовані за джерелами формування та способами фінансування, умовами надання їх колу одержувачів. Грошові соціальні виплати пов'язані з компенсацією втрат (зменшенням) доходу в результаті: повної або часткової втрати працездатності, народження дітей, втрати годувальників або роботи (виплати по безробіттю, компенсації витрат на перекваліфікацію та інші виплати безробітним). Грошові соціальні виплати доповнюються повністю або частково безкоштовними послугами охорони здоров'я, освіти, житлового та транспортного секторів. Усі соціальні трансферти можуть носити одночасний характер або виплачуватися періодично протягом установленого часу. Розмір соціальних виплат може залежати від законодавчо встановлюваного мінімуму душового доходу або заробітної плати. Соціальні трансферти можуть приймати форму податкових знижок. Усі соціальні виплати оформляються в систему соціального страхування та соціального забезпечення, доповнену державною добродійністю.

У країнах із ринковою економікою фінансування цих сфер здійснюється на тристоронній основі (держава, роботодавці та одержувачі доходів), а в країнах з адміністративно-командною економікою — централізовано. Реальні доходи населення формувалися в основному за рахунок зарплати та доходів із суспільних фондів споживання (СФС). Розподіл СФС здійснювався на безкоштовній або частково платній основі відповідно до кількості та якості трудового внеску в суспільне виробництво, а також з урахуванням потреби.

Відомі різноманітні варіанти поєднання державної та приватної гілок соціальних виплат. Метою соціальної політики є заохочення всіх форм ділової активності, насамперед трудової та підприємницької. Трудова активність виявляється в підвищенні ступеня використання резервів праці, зростанні зайнятості та продуктивності праці, підприємницька відбита обсягом і структурою інвестицій. Будучи об'єктивно взаємозалежними, ці форми діяльності здійснюються в кожний даний момент різними суб'єктами, що мають різні мотиваційні моделі поведінки. У результаті система державного регулювання повинна одночасно підтримувати доходи та створювати стимули підвищення ділової активності всіх ринкових суб'єктів.

Ринкова система взаємодії містить різноманітні види ризиків, у тому числі ризик втрати або зниження доходів. Державні гарантії компенсації ризику втрати доходу (система державної підтримки доходів) складають головний зміст систем соціального захисту населення. Існуючі системи соціального захисту спрямовані на підтримку певного (гарантованого) рівня доходів і споживання послуг охорони здоров'я, освіти та ін. соціально слабких, малозабезпечених прошарків населення. У категорію малозабезпечених потрапляють особи з доходами, що зменшуються в результаті погіршення стану здоров'я та інвалідності, народження дітей або старості, втрати роботи або годувальників та ін. Коло осіб, що є об'єктом соціального захисту, достатньо неоднорідне та значно розширюється в умовах дестабілізації національної економіки [4, c. 156-158].

Однією з форм соціального захисту у зв'язку з підвищенням споживчих цін є компенсаційні та дотаційні виплати, що використовуються не тільки як тимчасовий захід, але й як постійно чинний елемент соціального захисту. Мова йде про захист доходів населення від інфляції, що практично здійснюється різними способами. Серед них: адаптація, тобто підвищення пенсій і доходів попередніх призначень відповідно до динаміки цін і рівня життя; компенсація — прямий перегляд ставок і окладів при укладанні колективних договорів, що застосовується при підвищенні цін на певні групи товарів широкого вжитку; індексація доходів населення — основна форма соціального захисту населення.

Державна індексація доходів — це встановлений державою механізм підвищення грошових доходів населення, що компенсує частково або повністю подорожчання споживчих товарів і послуг. Вона спрямована на підтримку платоспроможної здатності, особливо вразливих груп із фіксованими доходами — пенсіонерів, інвалідів, неповних і багатодітних сімей, а також молоді. Державна індексація доходів ведеться на основі врахування зростання вартості життя. Оцінка зміни вартості життя здійснюється з розрахунку індексу цін і тарифів фіксованого набору товарів і послуг, що складають споживчий кошик. Споживчі кошики, що відображають обсяг і структуру сімейних витрат, диференційовані за доходними групами. На відміну від споживчого кошика мінімуму матеріальної заможності, структура споживчих витрат середнього жителя країни швидко змінюється, так що набір товарів і послуг, що включаються в споживчий кошик середнього класу, постійно розширюється.

Світовий досвід проведення індексації доходів показує, що цей процес повинен бути обмеженим і диференціюватися за категоріями доходоотримувачів і за часом. Підтримка доходів здійснюється в різних формах і по різних каналах. Система соціального захисту спрямована на підтримку реальних, а не номінальних доходів, тому поєднує в собі заходи, що компенсують втрату грошових доходів, і натуральні виплати та пільги. До останнього відносяться продовольчі талони, системи державного виховання, навчання дітей і перепідготовки дорослих, державне медичне та соціальне обслуговування та ін.

Матеріальною базою державного перерозподілу доходів є державні фінанси. Існуючі в сучасних умовах системи оподаткування дають у цілому слабкий ефект перерозподілу. Прогресивний вплив прямих податків звичайно послаблюється регресивним ефектом від непрямих. Відзначимо, що непрямі податки відбиті в цінах, а це означає, що вони впливають не тільки на номінальні, але й на реальні доходи. Причому всі платники непрямих податків, у тому числі й соціально слабкі, беруть участь у фінансуванні витрат по виплаті соціальних трансфертів [2, c. 187-188].

Отже, регулювання доходів державою спрямоване на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили, нагромадженню людського капіталу, посиленню мотивації найманих працівників до трудової діяльності, надання допомоги тим, хто не може забезпечити собі певного рівня доходу.

Регулюючи розподіл національного доходу між різними факторами виробництва, державні інституції найчастіше використовують інструменти, що впливають на рівень оплати праці, а також оподаткування.

Регулювання оплати праці включає встановлення мінімальної заробітної плати, норм і гарантій її виплати, умов та розмірів оплати праці керівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці підприємств-монополістів та ін. Використання податків як інструменту регулювання доходів передбачає встановлення неоподаткованого мінімуму, прогресивних ставок оподаткування, шкали оподаткування, бази оподаткування та пільг щодо оподаткування.

Пріоритетним напрямком соціальної політики держави в перехідний період є підтримка певного рівня життя соціально незахищених верств і груп населення — одиноких матерів, сімей з дітьми, дітей-сиріт, інвалідів, одиноких громадян похилого віку, громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Основним регулятором розмірів грошових допомог є розмір мінімальної заробітної плати (а через неї і обсяг грошових доходів населення) та стан споживчого ринку. Проміжною ланкою між ними має стати інтегральний показник, що несе інформацію, потрібну для коригування мінімальної заробітної плати.

Таким показником-індикатором може слугувати, як свідчить світовий досвід, розмір (вартість) певного стандартного бюджету (в умовах України — розмір мінімального споживчого бюджету). Саме він може в інтеграційній формі відображати стан споживчого ринку, його насиченість і рівень цін на окремі товари. Регулювання споживчого ринку має два аспекти:

• регулювання насиченості (обсяг товарних ресурсів) споживчого ринку, об'єктами якого є окремі сфери господарської діяльності підприємств (виробники споживчих товарів і суб'єкти експорту, а також суб'єкти імпорту споживчих товарів; підприємства та організації інфраструктури);

• регулювання (безпосереднє) цін на споживчі товари та регулювання процесу ціноутворення.

В умовах перехідного періоду госпрозрахункові підприємства мають змогу компенсувати зменшення обсягів виробництва підвищенням цін на свою продукцію, а отже, обходитися без скорочення чисельності працівників, забезпечувати певну індексацію їхньої заробітної плати з огляду на підвищення цін на споживчі товари. Зниження продуктивності праці супроводжується неадекватним зростанням її оплати, а також підвищенням рівня інфляції та зниженням стимулюючої ролі заробітної плати [7, c. 226-227].

2.2. Використання кривої Лоренца на практиці

Для більш точного виміру та порівняння рівнів нерівності в розподілі доходів економісти використовують так звані криву Лоренца та індекс Джині.

Криві Лоренца — це криві, що показують, яку частку підсумованих за рік доходів, отриманих у даній країні, одержали різні процентні частки населення, починаючи з найбідніших громадян або родин і закінчуючи найбагатшими. Розглянемо методику побудови цих кривих на графіку більш докладно.

Метод кривої Лоренца — це графічний метод розрахунку розподілу доходів у суспільстві (крива Лоренца) являє собою криву в системі координат. По осі ординат представлена частка доходу у відсотках від загальної суми, а по осі абсцис — частка родин у відсотках від загального їхнього числа. Графік являє собою замкнуту криву, що нагадує лук. Простір усередині кривої є абсолютна рівність доходів родин. Чим сильніше натягнута тятива лука Лоренца, тим більша нерівність родин за рівнем доходів [10, c. 172].

Насамперед економісти «ранжирують» усіх громадян або всі домогосподарства відповідно до рівня отриманого ними річного доходу (інакше кажучи, розподіляють їх один по одному за зростанням їхніх доходів). При цьому все населення поділяється або на 5 груп (по 20% населення в кожній групі), або на 10 груп (по 10% населення в кожній групі). Далі підраховується сумарний річний дохід кожної такої групи населення та виражається у відсотках від ВВП (див. мал. 2). Крім цього, економісти підраховують на графіку частки ВВП, які ці групи отримують «кумулятивно» (за методом «наростаючого висновку»), тобто спочатку показують частку доходів найбідніших 20% населення, потім сумарну частку доходу біднішої та наступної 20%-ї групи як дохід 40% населення і т.д., аж до сумарної частки всіх п'яти 20%-х груп, природно, рівної 100% і показаної як дохід 100% населення. З'єднавши всі точки на графіку, почавши з точки, що відповідає 0% ВВП і 0% населення, економісти отримують криву Лоренца, характерну для даної країни.

Чим сильніше вигнута крива Лоренца країни, тим менш рівномірним є розподіл доходів у цій країні. Для порівняння уявимо собі криву абсолютної рівності, тобто досконало рівномірного розподілу. У такому випадку перші 20% населення отримували б рівно 20% усіх доходів, 40% населення — 40% усіх доходів і т.д. Відповідна крива Лоренца прийняла б тоді форму прямої (див. мал. 2), що проходить із нижнього лівого кута (х=0, y=0) у правий верхній (x=100%, y=100%). На малюнку видно, що крива Лоренца Бразилії відхиляється від гіпотетичного графіка абсолютно рівномірного розподілу більшою мірою, ніж криві Лоренца Росії, Білорусі та Чехії. Це означає, що із чотирьох зазначених країн у Бразилії існує найбільш гостра нерівність у розподілі доходів [12, c. 201-202].

Номінальні та реальні доходи населення України за останні роки зростають і у 2006 р. з розрахунку на 1 особу населення склали відповідно 2248 і 2118 грн., зокрема в аграрній Кіровоградській області — 1603 і 1511 грн. У структурі доходів населення переважає частка зарплати, яка підвищилася з 48% у 2001 р. до 52% у 2006 році. В області питома вага зарплати нижча, ніж загалом по державі, відповідно по зазначених роках — 44% і 43%. Доходи селян від продажу продуктів сільського господарства зростають. Їх частка у 2006 р. склала 7%. Водночас питома вага пенсій та інших видів доходів хоча й зменшується, але залишається досить суттєвою (відповідно 31-28% і 18-17%). Позитивна динаміка має місце не лише по номінальних, а й реальних доходах населення.

На матеріалах обстежень 55 сільських домогосподарств здійснено оцінку репрезентативності методики багатоступінчастої ймовірносної вибірки, яка застосовується у світовій практиці в оцінках рівня доходів населення. Згідно з цією методикою доходи населення розраховуються за витратами домогосподарств. Зроблено висновок, що у вибіркову сукупність потрапляють переважно домогосподарства з низьким рівнем доходів. Як правило, високодоходні групи населення відмовляються від участі в обстеженні, що робить вибірку нерепрезентативною. У зв'язку із зазначеним у роботі запропоновано визначати рівень доходів населення, зокрема сільського, з використанням неперсоніфікованих даних про сукупний річний дохід громадян, що подаються до податкової адміністрації.

Ринкова трансформація аграрної економіки обумовила розшарування сільського населення за рівнем доходів. З метою вивчення цього процесу запропоновано використовувати коефіцієнт Джині, що характеризує ступінь диференціації доходів і змінюється в межах від нуля до одиниці; чим ближче він до одиниці, тим сильніша диференціація доходів населення. Встановлено, що коефіцієнт концентрації доходів Джині по сільському і міському населенню України у 2005 р. складав відповідно 0,32 і 0,22. Це свідчить, що диференціація доходів сільського населення вища, ніж міського, майже в 1,5 раза. Ступінь диференціації доходів населення характеризує крива Лоренца (рис. 3).

Відхилення точок кривої Лоренца для сільського населення вниз від теоретичного ряду розподілу у бік горизонтальної осі координат свідчить про більш значну, а порівняно з відповідною кривою для міського населення — про більш глибоку диференціацію їх доходів. На основі аналізу коефіцієнтів Джині та кривих Лоренца запропоновано виділити доходи сільського населення в окремий і пріоритетний об'єкт регулювання.

Отже, сучасний законодавчо визначений механізм регулювання доходів населення, зокрема сільського, декларативно орієнтований на забезпечення його мінімальних потреб. Хоча такі основні елементи вітчизняного механізму регулювання рівня доходів населення, як встановлення мінімальної заробітної плати та споживчого бюджету, відповідають міжнародній практиці, фактичний стан реалізації цих положень законодавства має суттєві недоліки. Так, у 1998–2006 рр. реально не було забезпечено мінімальну заробітну плату селян на рівні прожиткового мінімуму. Співвідношення між мінімальною заробітною платою і прожитковим мінімумом на початок року склало: 1998 р. — 61%, 1999 р. — 82, 2002 р. — 82, 2004 р. — 44, 2005 р. — 41 і 2006 р. — 54%. У зв'язку із зазначеним зроблено висновок щодо неефективності діючого механізму регулювання доходів сільського населення та необхідності його вдосконалення.

Висновки

Запровадження економічних реформ в Україні обумовлює активну діяльність держави в забезпеченні та реалізації соціальних гарантій. Забезпечення соціальних гарантій потребує втручання держави в економічні процеси з метою компенсації недоліків суто ринкового механізму.

У країні з перехідною економікою реалізація основних соціальних гарантій пов'язана з активним регулюванням державними інструментами багатьох економічних процесів — ціноутворення, насиченості споживчого ринку, формування доходів, зокрема заробітної плати. Особливого значення набувають обґрунтованість і зваженість форм державного регулювання грошових доходів населення (заробітної плати, соціальних виплат, допомоги).

Формування сукупних доходів населення охоплює їхнє виробництво, розподіл, перерозподіл і використання. Розподіл доходів складається на етапі формування доходів власників виробничих чинників (функціональний розподіл). Персональний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу. Проходячи через сімейний бюджет, обсяг душового доходу змінюється залежно від розміру та структури сімей, співвідношення утриманців та осіб, що мають самостійні доходи. Розмір реальних доходів залежить від параметрів інфляційного процесу. Головним же каналом перерозподілу доходів є державне регулювання цього процесу. Податкові системи та державні трансферти (грошові та натуральні), системи соціального забезпечення та страхування та ін. показують, що сучасна держава втягнута в широкомасштабну діяльність з перерозподілу доходів.

Отже, крива Лоренца — це крива розподілу доходів. По горизонтальній осі відкладається накопичений відсоток населення, проранжированого за рівнем доходу, а по вертикальній — відсоток сукупних доходів. За допомогою кривої Лоренца можна визначити, яку частину сукупних доходів суспільства отримують найбідніші 10% населення та зрівняти цю величину з доходами найбагатших 10% населення (цей показник називається децильним коефіцієнтом — decile coefficient). Якщо для зіставлення беруть 20% населення, отримують квартальний коефіцієнт. Чим сильніше відхиляється фактична лінія розподілу від прямої лінії, тим більша нерівність у розподілі.

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів / Олена Базілінська; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005.
2. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Навчальний посібник / Віктор Базилевич, Лариса Баластрик. — 2-ге вид., доп. — К.: Атіка, 2006.
3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: навчальний посібник. — К.: Вища школа, 2002.
4. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономики: учеб. пособие. — К.: Вища школа — Знання, 2004.
5. Злупко С. Економічна думка України: Навчальний посібник. — Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2003.
6. Економічна теорія: Макро- і мікроекономіка: Навч. посібник / За ред. З.Г. Ватаманюка та С.М. Панчишина. — Київ: Видавничий дім «Альтернатива», 2001.
7. Економіка / За ред. З.Г. Ватаманюка, С.М. Панчишина. — К.: Либідь, 2003.
8. Ковальчук В. Основи економічної теорії: короткий курс. — Тернопіль: Астан, 1999. Основи економіки / За ред. І.Ф. Родіонової. — К.: Зодіак — ЕКО, 2005.
9. Куценко В. Економіка України: Навч. посібник для студ. вузів. — К., 2002.
10. Макконелл К. Экономикс: Принципы, пробл. и политика: В 2-х т.: Пер. с англ. / Кэмпелл Р. Макконелл, Стэнли Брю. — М.: Республика, 1992.
11. Небава М.І. Теорія макроекономіки: Навч. посібник для студ. вузів. — К., 2001.
12. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів / Степан Панчишин. — 2-е вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002.
13. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. — 2-е видання. — К.: Вища школа, 2002. — 743 с.
14. Савченко А. Макроекономіка: Підручник / Анатолій Савченко; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005.
15. Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду. — К.: Основи, 1999.