Кримська війна та причини проведення великих реформ в Російській імперії

Вступ

Кримська війна 1853–1856 років, що стала однією з перших коаліційних війн проти Російської імперії, мала глибоке коріння. У ній проти Росії виступили такі потужні держави, як Англія, Франція та Туреччина (Оттоманська Порта). Ще на початку 20-х років XIX століття Греція підняла повстання проти османського панування, домагаючись незалежності. Балкани лихоманило від заворушень боснійців і чорногорців, які жорстоко придушувалися військами турецького султана. Окремої гостроти набуло релігійне питання — християнські держави почали висувати претензії щодо контролю над Святими місцями.

Ця війна супроводжувалася колосальними втратами з обох боків. Причиною було не лише використання новітньої зброї — нарізних гвинтівок, штуцерів, потужніших снарядів та ракет, а й масштабні епідемії, суворий клімат і, особливо на початковому етапі, повна відсутність у російській армії організованої медичної допомоги. У Севастополі діяв госпіталь на 1,5 тисячі ліжок, а в Сімферополі — лікарня лише на 500 місць, тоді як поранених і хворих були тисячі. Їх почали масово вивозити з Криму до міст і сіл Південної України. Для цього формувалися спеціальні «транспортні поїзди» зі ста й більше підвід. Українські селяни віддавали для перевезення поранених власних коней і волів, а потім розміщували солдатів у своїх хатах. На Херсонщині та Миколаївщині в кожному селянському дворі перебувало від 10 до 30 військових. Шпиталі та лазарети, переповнені пораненими, були розгорнуті в Херсоні, Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Генічеську та інших містах півдня України. У Миколаєві, наприклад, 7 тисяч ополченців розмістили в приміщеннях канатного заводу, хоча навіть за завищеними санітарними нормами там могло перебувати не більше 3 тисяч осіб.

Кримська війна стала переломним моментом в історії Європи XIX століття, докорінно змінивши розстановку політичних сил. Поразка Росії зупинила зростання її впливу на Балканах. Водночас збереження суверенітету Оттоманської імперії посилило її позиції в регіоні та ще більше загострило протиріччя між Росією і Туреччиною.

Війна залишила помітний слід і в розвитку військової науки. Особливістю бойових дій стала надзвичайна територіальна віддаленість воюючих сторін — понад 4000 кілометрів. Кампанія наочно продемонструвала неефективність тогочасної військової інфраструктури Англії та Франції для таких операцій, що спонукало їх до її вдосконалення, а також до теоретичного опрацювання питань ведення війни на віддалених територіях і покращення тилового забезпечення.

Актуальність теми зумовлена величезним впливом Кримської війни на політичний і військовий розвиток Європи. Її дослідження дозволяє зрозуміти механізми, що визначили хід подальших подій XIX століття, зокрема загострення російсько-турецьких відносин і війну 1877–1878 років. Крім того, тема становить інтерес для військової історії: досвід тієї війни окреслив для європейських країн напрямки вдосконалення армійської інфраструктури та сприяв розробці теоретичних засад ведення бойових дій у віддалених регіонах, що не втратило актуальності й сьогодні.

1. Причини та початок Кримської війни

Після того як Франція офіційно закріпила свої права в Палестині, вона зажадала від Порти надати певні пільги грецьким православним монахам, які перебували під заступництвом російського царя. Водночас французький уряд запропонував Миколі I розпочати переговори щодо палестинських храмів. Однак російському монарху цього здалося замало: його дедалі більше захоплювали ідеї панславізму. 10 лютого 1853 року Микола I відправив до Константинополя князя Меншикова з таємною місією — висунути султану ультиматум, суть якого зводилася до вимоги майже повного підкорення російському протекторату. Паралельно російська армія почала стягувати сили до річки Прут, а Чорноморський флот приводився в підвищену бойову готовність. У цей час Микола I зробив Англії досить несподівану пропозицію. У розмові з послом Гамільтоном Сеймуром він натякнув, що загибель Оттоманської імперії вже близька, і запропонував домовитися про розподіл її спадщини. Цар розраховував, що якщо Англія підтримає цю ідею, він зможе рішуче покінчити з імперією; якщо ж ні — то принаймні вона не заважатиме. Проте Лондон відмовився від такої пропозиції.

Приводом до війни між Росією та Туреччиною став конфлікт між православним і католицьким духівництвом за право володіти «святими місцями» — ключем від Віфлеємської печери, правом ремонтувати купол храму Гроба Господнього тощо, які розташовувалися в Палестині, що належала Османській імперії. Православних підтримувала Росія, а католиків — майже вся Європа на чолі з Францією. Наполеон III, який 2 грудня 1851 року здійснив державний переворот, а рівно через рік проголосив Францію Другою імперією, а себе — спадкоємцем Наполеона Бонапарта, мав особливі причини для конфлікту. Новий імператор, якого масово підтримали католики, наполегливо відстоював їхні права на Гроб Господній. Була й інша, особиста причина. Микола I доручив міністру закордонних справ К.В. Нессельроде надіслати вітальну телеграму Луї Наполеону, але літній сановник переплутав текст, і вийшло, що російський цар не визнає Наполеона III імператором, до того ж в образливій формі. Ображений Наполеон III рішуче пішов на конфронтацію з Росією на Близькому Сході. До того ж Микола I в очах європейців — від революціонерів до лібералів — був уособленням реакційної та агресивної політики (досить згадати придушення революцій і національно-визвольних рухів в Угорщині, Польщі, Дунайських князівствах). Тому будь-які дії європейських держав проти Російської імперії в 40–50-х роках XIX століття викликали підтримку «освіченої публіки» — від лібералів до соціалістів [5, c. 24-26].

Микола I та його оточення не помічали цих змін на міжнародній арені й продовжували агресивну зовнішню політику. Російський імператор і його уряд бачили відвертого ворога в Османській імперії та, можливо, у Франції, але не хотіли вірити в можливість війни з іншими державами. Англію, Австрію, Пруссію за будь-яких обставин вважали нейтральними. Росія не знала військових поразок у XIX столітті, і царизм був упевнений у власній могутності та непереможності.

Князь Меншиков прибув до Константинополя наприкінці лютого 1853 року для офіційного обговорення справ Чорногорії та Святих місць. Від імені Миколи I він конфіденційно запропонував султану Абдул-Меджиду тривалий союз за умови, що той визнає російського царя законним заступником православної церкви в Оттоманській імперії. Варто зазначити, що керівники цієї церкви мали в Туреччині широкі світські права й панували над мільйонами підданих султана, тому виконання цієї вимоги фактично означало б зречення суверенних прав монарха.

Тим часом до Константинополя прибули французький та англійський посли, які отримали настанову діяти узгоджено з урядом султана, але не показувати, що їм відомі справжні наміри Миколи I. Задовольнивши офіційні вимоги Росії щодо Чорногорії та Святих місць, союзники усунули всі правдоподібні приводи для розриву відносин. Меншикову залишалося або їхати, або відкрито поставити Росію в позицію агресора. Микола I наказав князю розкрити карти й оголосити ультиматум. 5 травня Меншиков у досить зневажливій формі висунув ультиматум турецькому уряду, вимагаючи протягом п'яти днів підписати угоду, яка гарантувала б православній церкві в Туреччині не лише релігійну свободу, а й світські привілеї.

Отримавши гарантії підтримки від Англії та Франції, турецький уряд відповів відмовою. Меншиков зірвав переговори й 21 травня залишив Константинополь. Дізнавшись про це, Нессельроде від імені царя надіслав новий ультиматум: якщо протягом восьми днів не буде позитивної відповіді, Росія введе війська в Молдавське та Валахське князівства.

Англія та Франція відреагували миттєво, відправивши свої ескадри в Дарданелли. Султан, своєю чергою, 6 червня проголосив маніфест, яким гарантував релігійні свободи в Оттоманській імперії. Це активізувало діяльність козацьких громад Туреччини. Їхній ватажок, поляк Михайло Чайковський, добре знаючи козацьку вдачу та їхнє ставлення до Росії, вирішив за згодою султана сформувати армію козаків-емігрантів («султанських козаків») для боротьби з Росією. У разі війни та завоювання турками України Чайковський планував організувати гетьманський уряд (себе він бачив гетьманом), сформувати українську армію та вирушити на визволення Польщі. Султан призначив його головним командиром козаків Оттоманської імперії, надавши військовий титул «Міріміран-паша», який колись присвоювали українським гетьманам на турецькій службі (такий титул мав, зокрема, Петро Дорошенко).

4 липня російські війська зайняли Молдавію та Валахію. 24 липня у Відні скликали конференцію великих держав для запобігання війні; Туреччині радили не оголошувати війну, а лише заявити протест. Росія відмовилася брати участь у конференції, але не заперечувала проти переговорів щодо проєкту ноти примирення. Проєкт був готовий 1 серпня, однак його можна було трактувати по-різному. Микола I його прийняв, але султан (за згодою з англійським та французьким послами) висунув зауваження, спрямовані на те, щоб не допустити втручання російського царя у відносини султана з підданими та перегляду Кучук-Кайнарджийського й інших договорів. Реакція Миколи I фактично означала оголошення війни, і наприкінці вересня уряди Англії та Франції наказали своїм ескадрам пройти Дарданелли й стати на захист Константинополя [6, c. 123-125].

Це не налякало російського царя. Він був переконаний, що Туреччина через тяжке фінансове становище не зможе утримувати армію більше півроку й навесні принижено попросить миру. Тому він не розпочав одразу військових дій, а повідомив Європу, що, хоча й приймає війну, оскільки її проголошено, проте, щоб довести прозорість своїх намірів, обмежиться суто обороною.

Західні країни сприйняли це як шанс уникнути війни й запросили Росію на Віденську конференцію для примирення з Портою. Нессельроде прибув до Відня 5 грудня й підписав декларацію, яка проголошувала основні умови європейської рівноваги: цілісність Оттоманської імперії та суверенність правління султана. Але саме тоді надійшли звістки, що турецька армія повернула Малу Валахію й відрізала російську армію від Сербії. Козацький легіон Чайковського взяв участь у бойових діях: козаки здобули Бухарест, де Чайковського призначили губернатором, захопили комунікації на Пруті, допомогли туркам відвоювати наддунайські території. Турецькі війська захопили російський форт Св. Миколи на Чорному морі.

Розгніваний цар наказав атакувати узбережжя Туреччини, і 12 грудня ескадра під командуванням адмірала Нахімова вщент розгромила турецький флот у Синопі. У відповідь Англія та Франція заявили, що їхній об'єднаний флот увійде в Чорне море. Фактично це було оголошенням коаліційної війни. 21 лютого 1854 року російський уряд повідомив, що Росія перебуває у стані війни з Англією та Францією.

Російський флот був морально й фізично застарілим. Армія була озброєна крем'яними гладкоствольними рушницями, рівень підготовки вищого командного складу також бажав кращого. Саме це й призвело до поразки, незважаючи на хоробрість, винахідливість і самовідданість російської армії та флоту. Фатальною помилкою адміралів Нахімова та Корнілова було нерозуміння взаємозалежності флоту і бази. Вони не усвідомлювали, що існує альтернатива лінійним «баталіям» флотів: блискавичні атаки швидкісних фрегатів і корветів, розосереджених у невеликих портах, на повільні транспортні судна. Саме тому союзні війська безперешкодно висадили експедиційний корпус поблизу Євпаторії й почали успішно просуватися на південь Криму.

Чорноморський флот, який міг би успішно діяти проти численних транспортних суден ворога, що постачали в Крим війська, вантажі та продовольство (без чого неможливі були б активні дії експедиційного корпусу, а сам десант був би приречений на знищення), був затоплений у Севастополі.

Отже, авантюра, породжена імперськими амбіціями, панславістською ідеєю та сумнозвісним російським «авось», разом із нерозумінням об'єктивних законів розвитку суспільства й неспроможністю вищого військового керівництва, закінчилася поразкою. Чи зробили висновки обидві сторони? З одного боку, поразка прискорила давно назрілі реформи в Росії. Але вона не зупинила її зазіхань на гегемонію на Балканах та контроль над Босфором і Дарданеллами. Навпаки! Саме тут слід шукати джерело балканських війн, Першої та Другої світових війн і сучасної політичної нестабільності в регіоні. Не було зроблено висновків і щодо оборони військово-морських баз. Як англійці (Сінгапур), так і росіяни (Севастополь, Порт-Артур) продовжували вважати, що головний ворог баз — це флот, і відповідно розбудовували оборону, а потім у реальній обстановці поспіхом приймали рішення, які вже не мали сенсу: вишколені сухопутні війська змушували оборонців-дилетантів капітулювати або просто знищували їх. Росіяни так і не зрозуміли, що флот і база повинні тісно взаємодіяти. Тому російське керівництво організовувало головні бази флоту у віддалених від метрополії місцях, де вони були приречені на «героїчну», але марну оборону в повній ізоляції: двічі в Порт-Артурі, а також у Ханко (Гангуті), Порккала-Удді, пізніше в Дурресі (Албанія), а згодом у Балтійську та Севастополі [2, c. 4-8].

2. Розгортання війни та її наслідки

Франція та вся Європа вирішили за допомогою цієї війни раз і назавжди покінчити з гегемонією Росії в Туреччині та ліквідувати загрозу царизму для Балкан і західноєвропейських країн. Якщо В.О. Корнілов із захопленням телеграфував дружині в Миколаїв про грандіозну перемогу над турецьким флотом, то П.С. Нахімов був пригнічений і відчував себе без вини винним, оскільки розумів, що Синопська битва призведе до великої війни. Аналогічно оцінював цю перемогу й намісник і головнокомандувач російськими військами на Кавказі М.С. Воронцов. Наприкінці листопада 1853 року Микола I власноруч написав записку про війну з Туреччиною. На його думку, вона мала розпочатися в 1854 році й проходити залежно від обставин за одним із чотирьох сценаріїв:

1. Оборона проти турків і наступ в Азії.
2. Оборона проти турків у союзі з Францією та Англією і наступ в Азії.
3. Наступ в Європі та Азії проти турків.
4. Наступ в Європі й Азії, незважаючи на союз турків із Францією та Англією.

Основним театром бойових дій Микола I вважав Кавказ і Дунайські князівства, де покладав великі надії на повстання балканських слов'ян проти турецького гніту. Цар помилився, хоча у своїй записці побіжно згадував Крим та південні українські губернії. Він вважав, що наступ на Крим можливий лише за допомоги французьких та англійських військ, коли їхній флот увійде в Чорне море. Наступ на Одесу, на думку царя, особливої загрози не становив: ворожі кораблі зможуть лише обстріляти місто, а висадити десант через особливості узбережжя не зможуть. А якщо Одесу захищатиме хоча б нечисленний загін, то турки та їхні союзники навіть не спробують атакувати. Микола I майже вгадав хід бойових операцій, за винятком основних дій на Кримському півострові та оборони Севастополя. Слов'янські народи на Балканах так і не піднялися на збройну боротьбу проти османського іга.

Усе так і сталося — 22 грудня 1853 року англо-французька ескадра увійшла в Чорне море. Через три дні англійський пароплав «Ретрібюшен» підійшов до Севастополя й заявив командиру порту, що для уникнення війни між Росією та Англією і Францією російські кораблі не повинні виходити в море й нападати на турецькі судна. Тим часом під прикриттям французьких і англійських кораблів 5 турецьких пароплавів перекинули на Кавказ 6-тисячний десант, озброєння та боєприпаси.

Деякі російські історики стверджують, що в грудні 1853 року Чорноморський флот міг розгромити англо-французьку ескадру. Але Микола I не дав такого наказу (заради справедливості варто зазначити, що Росія тоді не була в стані війни ні з Англією, ні з Францією). Коли ж весною 1854 року англо-французький флот поповнили нові бойові судна, Російська імперія була приречена на поразку. Незважаючи на це, 9 лютого 1854 року вона оголосила війну Англії та Франції, морські сили яких перебували у Варні.

15 березня 1854 року Англія і Франція офіційно оголосили війну Росії. Перший удар вони завдали по Україні. 10 квітня союзний флот атакував Одесу, де практично не було берегових укріплень і дислокувалися невеликі військові загони, оскільки місто завжди було торговим портом. Англо-французькі кораблі бомбардували Одесу з досить далекої відстані, але висадити десант не змогли, зустрівши рішучий опір солдатів і офіцерів 14-ї піхотної дивізії. Наслідки нападу у воєнному плані були практично нульовими. Ескадра, постоявши майже тиждень на рейді, попрямувала до Севастополя. Під час бомбардування Одеси загинуло 3 і було поранено 9 осіб, пошкоджено 67 будинків [8, c. 13-18].

Найгероїчнішою сторінкою Кримської війни стала оборона Севастополя. Англо-французькі війська не наважилися на штурм міста. Вони вирішили оточити його кільцем траншей і поступово наближатися до укріплень. Другою ефективною формою атаки було бомбардування із корабельних та облогових гармат. Наприкінці вересня 1854 року захисників Севастополя налічувалося 30 піхотних дивізій і 13 морських екіпажів. Загалом за період оборони міста було здійснено 6 масових артилерійських обстрілів. Перший розпочався 5 жовтня 1854 року й тривав 8 днів: із суші вели вогонь 120, а з моря — 1340 гармат союзників, їм відповіло лише 268 російських гармат. Севастопольці втратили 1250, союзники — 868 осіб. У перший день обстрілу був смертельно поранений В. Корнілов, і оборону очолив П. Нахімов, який також дістав поранення. Щоб послабити натиск ворога, О. Меншиков вирішив завдати удару по англійській морській базі Балаклаві з району Бахчисарая. 13 жовтня росіяни раптово напали на турків поблизу Балаклави й захопили їх. Англійська кіннота спробувала повернути втрачені позиції, але не змогла. В атаку кинувся 4-й французький полк кінноти «Африканські мисливці», який придушив артилерійський вогонь росіян, втративши при цьому третину кавалеристів і 85% коней. У бою під Балаклавою взяли участь два українські полки — Київський під командуванням уродженця Волині Халецького та Інгерманландський на чолі з полковником Бутовичем, нащадком козацької старшини. У ході бою унтер-офіцер К. Півенко, родом із Харківщини, врятував життя генералові Халецькому й був нагороджений георгіївським хрестом. О. Меншиков не ввів у бій війська, що стояли біля Бахчисарая, тому ця битва практично не дала особливих результатів.

У Кримській армії піднявся бойовий дух, і війська зберегли позиції на Воронцовській гряді, що дозволяло контролювати дорогу Балаклава — Севастополь. Головнокомандувач вважав бій під Балаклавою великою перемогою й вирішив продовжувати наступ. Микола I також сприйняв бойові дії як успіх і вимагав від Меншикова серйозних битв і перемог. Особливо це стало реальним у 20-х числах жовтня 1854 року, коли в Криму зосередили 90 тисяч російських військ, які 24 жовтня розпочали наступ на Інкерман. Головного удару було завдано по британцях. Бій тривав цілий день. Лише коли в бій вступила бригада французького генерала Боскета, Меншиков змушений був відступити. Росіяни втратили 12 тисяч, союзники (переважно британці) — 3,3 тисячі осіб [4, c. 34-35].

Кримська війна увійшла в історію як війна, у якій уперше взяли участь жінки-медички. Першими сестрами милосердя були дружини та сестри захисників Севастополя. Матроська сирота Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською, з власної ініціативи вирушила з російськими військами на річку Альма, де відбулася перша грандіозна битва на півострові, і надавала допомогу пораненим. Коли почалася облога Севастополя, з Петербурга прибули медсестри з Хрестовоздвиженської общини. По всій державі, зокрема в Україні, з'явилося багато жінок, які виявили бажання їхати в Крим. 26 листопада 1854 року київський митрополит Філарет повідомив генерал-губернатору І.І. Васильчикову про прохання послушниць Флорівського монастиря направити їх сестрами милосердя в Сімферополь. Тоді ж із Петербурга й Москви до Севастополя та Сімферополя прибула група вдів для догляду за пораненими. На початку 1855 року з Варшави до Києва прибула група медперсоналу з проханням відправити їх на фронт. Військово-медична служба в російських військах завдяки М.І. Пирогову була поставлена на належний рівень досить швидко, хоча це коштувало медикам значних втрат. За неповними підрахунками, за сім місяців оборони Севастополя загинуло 300 лікарів, майже тисяча фельдшерів, кожна четверта медсестра, а кожна друга перехворіла на холеру чи інше тяжке інфекційне захворювання.

Трагічні уроки та спадщина Східної (Кримської) війни мають і зберігають донині багатоаспектний, багатоплановий характер.

Наслідки війни варто розглядати не лише у воєнно-стратегічній чи політичній площині. Не менш важливі, а можливо, більш фундаментальні й довгострокові ці наслідки у сфері архетипічних геокультурних парадигм.

Унаслідок Східної війни людству з усією очевидністю було продемонстровано небезпеку перенесення конфлікту політичних та економічних інтересів у цивілізаційну й конфесійну площину. Як, утім, і небезпеку штучного нагнітання військово-політичної конфліктогенності навколо міжетнічних і міжконфесійних протиріч [3, c. 44-45].

3. Причини проведення великих реформ в Російській імперії

У середині XIX століття Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу. Її суть полягала в невідповідності існуючих феодальних структур і відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками кризи були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва; наростання соціального напруження; глухе бродіння в народі, що загрожувало широкомасштабним селянським бунтом; посилення відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Серед нечисленних обставин, що спонукали до модернізації, основним поштовхом стала поразка Росії у Кримській війні (1853–1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не змогли подолати новітню техніку європейських лідерів — Англії та Франції. Війна також засвідчила занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробленням і впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави [1, c. 7-8].

Висновки

Між Османською та Російською імперіями за 240 років їхнього існування відбулося 12 війн. Наймасштабнішою з них стала Східна (Кримська) війна 1853–1856 років. У ній взяли участь не лише Росія і Туреччина, а й Англія, Франція та Сардінське королівство, які були союзниками Османської імперії. Інші великі європейські держави — Австрія і Пруссія — хоч і не брали участі в бойових діях, але становили для Росії потенційну загрозу. Східна війна фактично стала своєрідним прологом світової війни. Раніше в будь-яких збройних конфліктах брали участь дві-три держави, а в Східній — більше 20 (якщо рахувати сучасні незалежні держави). Україна на той час не була самостійним суб'єктом міжнародних відносин, оскільки втратила автономію ще наприкінці XVIII століття. Перебуваючи в складі Російської імперії, вона взяла активну участь у Кримській війні, а самі бойові дії були найбільшими саме на українських землях. Населення зробило значний внесок у забезпечення військ усім необхідним, проявило героїзм і мужність в обороні Севастополя, Одеси, у боях у Криму та на Чорному морі. Кримська війна 1853–1856 років — яскрава й водночас трагічна сторінка в історії українського народу. Тому цілком справедливо, що її 150-річчя в Україні відзначається як важлива й вікопомна історична дата.

Про цю війну написані статті та монографії переважно істориками країн-учасниць. Праці російських авторів можна розділити на три великі групи: дореволюційні, радянські та сучасні. Загалом на всі дослідження впливали ідеологічні міркування та політична ситуація, прагнення дослідників показати свої країни в найкращому світлі напередодні та в ході війни. До оформлення військово-політичного блоку Антанти на початку XX століття, що стало фактичним примиренням держав-учасниць Кримської війни (за винятком Туреччини), у російській літературі в розв'язанні війни та всіх бідах звинувачували Велику Британію. Росія та Франція уклали союз ще в 1891–1893 роках, тому висвітлювали свої взаємини більш ліберально. У роки Першої світової війни 1914–1918 років країни Антанти воювали проти Німеччини, Австро-Угорщини та їхніх союзників, і згадувати про Кримську війну було недоречно. У радянський час, орієнтуючись на оцінку класиків марксизму-ленінізму, які показали «гнилість і безсилля» та відсталість кріпосної Росії, історики написали не дуже багато праць, схожих за сюжетом. Зарубіжні автори висвітлювали ті події повніше. Наприкінці XIX — на початку XX століття з'явилися праці, у яких дослідники спростовують застарілі історичні міфи та штампи про Кримську війну, пропонують нові висновки й судження, інколи в багатьох відношеннях сенсаційні. На жаль, і в найновіших дослідженнях, присвячених цій війні, участь у ній України залишається невисвітленою.

Список використаної літератури

1. Волковинський В. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. і Україна //Історія України. - 2004. - № 45. - C. 1-8
2. Волковинський В. Східна Кримська війна 1853-1856 рр. і Україна //Історія України. - 2004. - № 46. - C. 4-9.
3. Волковинський В.М. Східна (Кримська) війна 1853-1856рр. і Україна (до 150-річчя Східної (Кримської) війни) //Український історичний журнал. - 2004. - № 6. - C. 26-46. - Бібліогр.: 91 назв.
4. Єремєєв І. Витоки кримської війни //Військо України. - 2003. - № 11-12. - C. 34-35
5. Лобачев В. Раздумья о Крымской войне: 1854-1855 годов //Наука и религия. - 2004. - № 9. - C. 24-27
6. Маркітан Л.П. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. та увічнення пам"яті її героїв у фотокінодокументах //Український історичний журнал. - 2004. - № 6. - C. 121-135.
7. Семена М. Всі війни завершуються миром: 150-річний ювілей Кримської війни //Україна і світ сьогодні. - 2004. - 18-24 вересня. - C. 7
8. Яковенко Н. Кримська війна //Історія України. - 2007. - № 45. - C. 13-20