Кримінальна психологія у юридичній галузі

Вступ

Актуальність теми. Необхідність застосування психологічних знань у багатьох сферах практичної діяльності зумовила появу прикладних напрямів психологічної науки, що забезпечують такі галузі, як право, освіта, медицина, виробництво, управління, спорт тощо. На межі психології та правознавства сформувалася юридична психологія, основне призначення якої — сприяти розв’язанню складних питань зміцнення правових засад держави та підвищення ефективності боротьби з правопорушеннями.

Психологічні знання необхідні кожному правнику, оскільки вони дають змогу розуміти психічні особливості особистості, її риси, що визначають специфіку поведінки, діяльності, комунікації тощо.

Формування системи юридичної психології виключно на засадах загальної психології не розв’язувало б проблему, а лише доповнювало б окремі психологічні закономірності розрізненими даними з юриспруденції, тобто розчиняло б власну проблематику юридичної психології у сталому та пошуковому матеріалі загальної психології.

Завдання роботи:

• визначити сутність кримінальної психології як складової юридичної психології;
• охарактеризувати конформну поведінку злочинця;
• розглянути психологічні засади допиту неповнолітніх.

1. Кримінальна психологія як складова юридичної психології

Юридична психологія, аналізуючи різноманітні психічні явища у правовій сфері, має впорядковувати їх у науково обґрунтовану систему, яка охоплює комплекс і спрямованість психологічних знань. Система будь-якої науки передбачає виклад логіки дослідження, його основних напрямів, структури знань, зумовлених відповідними закономірностями. Суміжний характер юридичної психології, що виявляється у її спрямованості, з одного боку, до загальної психології, а з іншого — до правознавства, створює певні складнощі у побудові її системи.

Формування цієї системи через комплексність досліджуваних питань залежить від провідної основи у структурі наукових знань, а також від цілей і завдань, які стоять перед наукою.

Кримінальна психологія — це напрям юридичної психології, що досліджує психологічні механізми правопорушень, психологію осіб, які їх вчиняють, а також питання виникнення, структури, функціонування та розпаду злочинних угруповань.

Ця галузь вивчає психічні закономірності, що виявляються під час формування злочинної установки особистості, виникнення злочинного умислу, підготовки та вчинення злочину. Вона аналізує особистість злочинця, структуру та психологічні особливості злочинних груп [1, c. 12].

Крім того, кримінальна психологія досліджує психологічні закономірності поведінки особи у криміногенній ситуації, розробляє рекомендації щодо запобігання злочинності та вивчає психологічні аспекти необережних злочинів.

Злочинність — це не лише сукупність протиправних діянь, а й сукупність осіб, які їх вчиняють. Під час аналізу стану, структури та динаміки злочинності враховуються не тільки факти злочинів, а й контингент злочинців. Узагальнення суб’єктивних даних дає змогу точніше прогнозувати динаміку злочинності, її вплив на соціальні процеси та науково обґрунтовано будувати організацію протидії злочинності.

У вітчизняній кримінальній психології відкидається концепція «природженого злочинця» та застосовується діалектичний підхід, який враховує і біологічне, і соціальне у конкретній особистості. При цьому провідну роль у формуванні психологічних рис злочинців відіграють соціальні чинники. Навіть вроджені та спадкові властивості індивіда зазнають впливу макро- та мікросередовища. Водночас існують біологічні передумови протиправної поведінки, зокрема:

• патологія біологічних потреб (причина багатьох сексуальних відхилень і статевих злочинів);
• неврастенія, психопатія та інші нервово-психічні розлади;
• спадкові захворювання (особливо дитячі хвороби, спричинені алкоголізмом батьків);
• психофізичні навантаження, конфліктні ситуації, застосування нових видів енергії, що призводять до різних захворювань і виступають криміногенним чинником.

Отже, під час вивчення злочинної поведінки необхідно враховувати співвідношення соціального та біологічного у структурі конкретної особистості, пам’ятаючи, що злочинність зумовлена насамперед соціальними чинниками, але завжди слід брати до уваги й індивідуально-психологічні, біологічні особливості особистості злочинця.

Кримінальна психологія вивчає: а) психічні закономірності, пов’язані з формуванням антисоціальних настанов, мотивів вчинення злочину та протиправних дій, поведінкою осіб із делінквентною схильністю; б) психологію формування груп правопорушників, роль конкретних обставин і чинників, що сприяють їх появі; в) форми та методи діяльності, спрямованої на запобігання антисоціальним тенденціям, виявлення причин і умов, які у психологічному аспекті сприяють формуванню антисоціальних настанов та їх проявам, розробляє конкретні профілактичні заходи [4, c. 237-238].

2. Конформна поведінка злочинця

Термін «конформізм» походить від значення «робити подібним, відповідним, пристосовуватися, погоджуватися».

У широкому розумінні конформізм визначається як пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, беззаперечне схиляння перед авторитетами. Це поняття охоплює три різні, хоча зовні подібні явища:

• відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосуванство;
• вплив однаковості у поведінці, згода особистості з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості оточуючих;
• результат тиску групових норм на індивіда, який під впливом цього тиску починає діяти, думати, відчувати подібно до інших членів групи.

Конформна поведінка — це ситуативна поведінка індивіда в умовах конкретного групового тиску (впливу). Конформність можна визначити як особливість чи властивість індивіда, що виявляється у його схильності піддаватися реальному або уявному тискові групи. Ця поступливість виявляється у зміні його поглядів та поведінки відповідно до позиції більшості.

Виділяють два типи конформної поведінки: внутрішнє та зовнішнє підпорядкування індивіда групі.

Зовнішнє підпорядкування виявляється у свідомому пристосуванні до думки групи, що супроводжується гострим внутрішнім конфліктом, або у свідомому пристосуванні без яскраво вираженого внутрішнього конфлікту.

Внутрішнє підпорядкування полягає в тому, що частина індивідів сприймає думку групи як власну і підтримує її не лише у конкретній ситуації, а й поза її межами. Це може бути як бездумне прийняття думки групи, так і прийняття через вироблення власної логіки пояснення здійсненого вибору.

Існує три рівні конформної поведінки людини:

• підпорядкування (вплив групи має зовнішній характер, тривалість конформної поведінки обмежується конкретною ситуацією);
• ідентифікація (існує у двох формах: людина може повністю чи частково уподібнювати себе іншим членам групи, або ж учасники взаємодії очікують один від одного певної поведінки, намагаючись виправдати ці взаємні очікування);
• інтерналізація (пов’язана із цінностями особистості); у такій ситуації поведінка людини є відносно незалежною від зовнішніх впливів, оскільки думки чи точки зору інших інтегровані у систему цінностей самої людини.

Конформізм також розглядається як функція трьох різновидів впливу.

По-перше, це інформаційна конформність щодо групи, коли точка зору групи вважається адекватним відображенням дійсності.

По-друге, нормативна конформність щодо групи, коли людина зацікавлена отримати оцінку групи.

По-третє, нормативна конформність щодо експериментатора. Вона виникає тоді, коли інтереси піддослідного спрямовані головним чином на оцінку його не групою, а експериментатором.

Узагальнюючи різні погляди на природу конформної поведінки, можна виокремити групу основних чинників, які її викликають [2, c. 217-218].

Конформна поведінка виникає лише у разі конфлікту (реального чи уявного) між індивідом та групою.

Конформна поведінка виникає тільки в ситуації тиску (впливу групи). При цьому важливо, що цей тиск здійснюється не як пряма погроза, а саме як психологічний: через оцінки, спільну думку, образливий жарт.

Важливими чинниками конформної поведінки є групові. До них належать розмір групи, її структура, міра згуртованості.

На конформну поведінку впливають індивідуальні та особистісні характеристики членів групи.

Конформності протистоїть нонконформізм, тобто повне заперечення будь-якої згоди, нехтування будь-якими нормами та цінностями.

Нонконформізм як прагнення будь-що заперечувати точку зору більшості, чинити завжди протилежно їй не є альтернативою конформності, а одним з її виявів, проявом негативізму та невмотивованої поведінки індивіда, що виявляється у незгоді, запереченні певних вимог, очікувань, норм соціального оточення.

Поглиблення розуміння проблематики, що лежить у сфері свідомості особистості неповнолітнього, засудженого до позбавлення волі, спроба дослідити соціально-психологічний ресурс у галузі особистісних засад неповнолітніх, засуджених до позбавлення волі, становить завдання пропонованої статті.

Ізоляція індивіда від соціуму досі залишається оптимальним засобом покарання за вчинення кримінального злочину. Але, як і раніше, інститут відбуття покарання потребує ретельного перегляду його цілей і актуальних можливостей та пошуку дійсно впливових виправних заходів. Існуючі їх види і форми, на жаль, не вирішують проблему виправлення. Особливе місце в цьому контексті займає питання соціальної ізоляції неповнолітніх з метою покарання і перевиховання. Недосконалість існуючого інституту пенітенціарної системи виявляє себе в серйозній загрозі фундаментальній автономії індивіда, засудженого до позбавлення волі, цілісності його особистості. Радикальна зміна соціального контексту призводить до «статистично достовірного і клінічно значимого емоційного стресу» [5; с. 7], про що свідчить те, що досить великий відсоток неповнолітніх, які відбули покарання в місцях позбавлення волі, повторно вчиняють протиправні дії різного ступеня тяжкості.

Таким чином, конформізм можна розглядати як завершену модель взаємодії зі зразками соціокультурного середовища. Він є фундаментальною соціально-психологічною базою тоталітаризму, який прагне створити монолітну єдність громадян. Він також може сприяти формуванню типу деперсоналізованої пересічної особи у плюралістичних соціальних системах, базуючись на груповому тиску та підкоренні стереотипам масової свідомості. Це накладає відбиток як на протікання процесів групоутворення у спільнотах, так і на особистісне становлення в них [3, c. 361-363].

3. Психологічні основи допиту неповнолітніх

Зростання агресивних тенденцій у підлітковому середовищі відображає одну з дуже гострих соціальних проблем суспільства, де за останні роки зросла молодіжна злочинність, особливо злочинність підлітків. Почастішали випадки групових бійок, які носять жорстокий характер, збільшилася кількість злочинів неповнолітніх проти особистості, які тягнуть за собою тяжкі тілесні ушкодження. Причому проблема агресивності підлітків, яка торкається всього суспільства в цілому, викликає глибоке хвилювання як педагогів, батьків, так і юридичних працівників.

Слідчий повинен знати, що формування чуттєвих уявлень у підлітків відзначається наочно-образною спрямованістю і недостатньою розвиненістю узагальнень за суттєвими ознаками. У них менший обсяг сприйняття і довготривалої пам’яті, ніж у дорослих, часто неточне відображення просторових якостей об’єктів (величина, віддаленість, кольорові відтінки та ін.). Для підлітків характерні також складність словесного оформлення події через низьке сформування понятійної сфери і небагатого словникового запасу.

Разом з тим психіці підлітків притаманні і позитивні якості, які сприяють встановленню істини, а саме:

• підвищена орієнтувальна діяльність;
• загострена увага до окремих деталей події;
• безпосередність;
• щирість.

Знання психологічних особливостей підлітків дає можливість юридичним працівникам більш цілеспрямовано вирішувати завдання розслідування злочинів, у тому числі проведення допиту. Найчастіше виділяють п’ять етапів допиту неповнолітнього:

На початковому етапі допиту слідчий в усній формі отримує від підлітка його анкетні дані (вік, у якій школі і в якому класі вчиться, в яких умовах живе, з ким товаришує тощо). Основне завдання цього етапу — діагностика особистості допитуваного. Багато відомостей про підлітка слідчий може отримати заздалегідь із бесід з батьками, від інспектора дитячої кімнати, від дільничного інспектора.

На другому етапі допиту відбувається встановлення психологічного контакту. Темою бесіди тут, як правило, є навчання підлітка, його захоплення, інтереси тощо. На цьому етапі виробляється загальна лінія поведінки обох співрозмовників, визначаються такі параметри спілкування, як його ритм, темп, невербальні засоби тощо.

Третій етап — це головна частина допиту, завданням якої є отримання від допитуваного необхідної інформації у справі.

На четвертому етапі допиту слідчий зіставляє отриману від підлітка інформацію з уже наявною і в питально-відповідній формі намагається усунути суперечності, неточності, неясності тощо.

На п’ятому, заключному етапі допиту слідчий заносить до протоколу отриману інформацію (при цьому зберігаються лексичні особливості мови неповнолітнього), подає її у письмовому вигляді допитуваному, який, підтвердивши правильність записаного в протоколі, його підписує.

Вивчаючи особистість неповнолітнього, слідчий повинен насамперед встановити його позитивні якості, час зміни його поведінки на гірше, з’ясувати причини, які сприяли цим змінам, тощо. Це дозволить слідчому створити правильне уявлення про людину, обрати правильну тактику допиту та належні заходи психологічного впливу на підлітка [1, c. 161-163].

Успішність допиту неповнолітнього багато в чому залежить від вибору місця та обстановки його проведення. Практика показує, що допит неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого) доцільно проводити в кабінеті слідчого. Суворість і офіційність зустрічі підкреслює підлітку важливість і значимість розслідування. Тривалість допиту підлітка повинна бути не більше однієї години, допит дітей молодшого шкільного віку — до 30 хвилин, а дітей дошкільного віку — не більше 20 хвилин. При допиті неповнолітнього, який не досяг 14 років, присутність педагога обов’язкова (він може дати необхідну слідчому консультацію щодо встановлення психологічного контакту з підлітком, визначення форми постановки питань тощо).

Істотний позитивний вплив на покази підлітка чинить спокійна, безконфліктна обстановка допиту. Неповнолітньому допитуваному спочатку слід пояснити, з якого приводу проводиться допит, які його обов’язки і права. Після встановлення психологічного контакту слідчий спонукає підлітка до вільної розповіді, під час якої, як правило, його не перебивають і не підказують напрямок розповіді. Потім за допомогою питань уточнюються і перевіряються окремі деталі подій, їх послідовність. Для активізації відповідей на питання слідчого підлітку необхідно надавати мнемонічну допомогу — нагадування послідовності розвитку подій, пред’явлення речових доказів, допит у різних планах, ознайомлення допитуваного з показами інших осіб, допит на місці події тощо.

Враховуючи психічні особливості підліткового віку, під час допиту необхідно дотримуватися ряду педагогічних вимог:

• не акцентувати увагу підлітка на тих обставинах, які можуть завдати шкоди його вихованню;
• припиняти нецензурні вирази і кримінальний жаргон;
• не допускати цинічних оцінок, проявів розв’язності і вульгарності.

Водночас мовна діяльність самого слідчого повинна бути коректною, ввічливою, з проявом поваги до особистості неповнолітнього, без підлещування і панібратства.

При розслідуванні групових злочинів важливо з’ясувати організатора, «вожака» злочинного угруповання та його дійсну роль.

Як правило, організаторами злочинних груп неповнолітніх виступають раніше судимі дорослі чи юнаки, які вже притягувалися до кримінальної та адміністративної відповідальності. Вони мають більший життєвий досвід, фізично сильніші за інших і саме цим привертають і підкоряють своїй волі нестійких і таких, що відчувають певні життєві труднощі, підлітків із негативною орієнтацією.

Досить часто неповнолітні намагаються приховати справжніх організаторів таких угруповань із різних мотивів: страх, поради близьких, почуття хибної дружби тощо. У цьому випадку слідчий, впливаючи на психіку підлітка, може використовувати також такі допустимі прийоми, як демонстрація своєї обізнаності, розвінчання «вожака», пред’явлення доказів тощо.

Психологічно складним є допит дітей дошкільного віку (від 3 до 6 років) і молодшого шкільного віку (від 6 до 10 років). Підготовка і проведення допиту цієї категорії неповнолітніх обов’язково вимагає врахування їх вікових особливостей. Відзначимо коротко деякі з них:

• діти в такому віці дуже піддаються навіюванню дорослих;
• у них розвинута схильність до уяви;
• діти відчувають труднощі у встановленні причинно-наслідкових зв’язків явищ і значення дій малознайомих людей;
• пам’ять у такому віці відзначається мимовільним і слабким розвитком спрямованості на відмінні особливості об’єктів;
• діти сприймають зовнішній образ людини, як правило, неточно (погано запам’ятовують риси обличчя, зміщуються поняття «молодий» і «старий» тощо).

Під час підготовки до допиту дітей дошкільного і молодшого шкільного віку слідчому корисно використати консультації педагога і психолога.

Залучення дитини до спілкування повинно відбуватися поступово: спочатку дати йому можливість освоїтися з місцем проведення допиту, потім провести орієнтовну бесіду доступною для дитини мовою, а потім перейти до діалогу. Складність питань необхідно нарощувати поступово, надаючи мнемонічну допомогу допитуваному. Багато слідчих спонукають дитину повторювати питання вголос, що можна вважати виправданим прийомом.

Знання психологічних особливостей підлітків, дітей дошкільного і молодшого шкільного віку забезпечує індивідуальний підхід до кожної особистості при підготовці і проведенні допиту, що підвищує його ефективність [4, c. 126-128].

Висновки

За специфікою досліджуваних проблем і практичною спрямованістю юридична психологія нерозривно пов’язана з юридичною наукою і практикою. Разом з тим юридична психологія є прикладною галуззю психології, оскільки базується на загальній і соціальній психології. У зв’язку з цим вивчення юридичної психології слухачами, курсантами вищого навчального закладу чи студентами юридичного факультету передбачає знання основних положень загальної і соціальної психології.

Нині характерним є розвиток психологічної науки, використання її рекомендацій у різних сферах людської діяльності. У системі наукових знань, що сприяють удосконаленню правозастосовної діяльності, важливе місце посідає юридична психологія. Це особлива наука, що вивчає психологічні закономірності у системі «людина — право» і спрямована на їх оптимальне використання.

Широкі аспекти пізнання особливостей юридичної практики та розробки рекомендацій щодо її удосконалення передбачають проведення комплексних досліджень юристів і психологів стосовно з’ясування характеристик численних позицій, які визначають специфіку всіх напрямів правозастосовної діяльності.

Список використаної літератури

1. Бедь В. В. Юридична психологія. — К.: Каравел, 2003. — 376с.

2. Васильев В. Л. Юридическая психология. — СПб.: Питер, 2002. — 654с.

3. Еникеев М. И. Юридическая психология. — СПб.: Питер, 2004. — 479с.

4. Коновалова В. О., Шепітько В. Ю. Юридична психологія: Академічний курс. — К.: ВД «Ін Юре», 2004. — 424с.

5. Основи юридичної психології: Навч. посібник / Н. М. Давидюк. — Чернівці: Рута, 2004. — 60с.