Криміналістика, методи та об’єкти

Вступ

Методологію науки загалом визначають як систему принципів, форм і способів наукового пізнання. Для криміналістики її методологічним підґрунтям слугує теорія пізнання.

Методологічні засади криміналістики спираються на діалектичний підхід та використання категорій і принципів діалектичної логіки. У науковій та практичній діяльності, спрямованій на протидію злочинності, суттєву роль відіграють філософські концепції щодо єдності теорії та практики, взаємозв'язку й зумовленості явищ, здатності матерії до відображення, розвитку явищ, відповідності та інваріантності, а також суперечностей. Ці загальні положення конкретизуються через такі категорії, як форма і зміст, сутність і явище, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, причина і наслідок, система, структура та елемент, конкретне й абстрактне, загальне й окреме.

Методологія охоплює не лише логіку пізнання, а й сукупність методів практичної діяльності. Саме практика підтверджує надійність наукового методу. Метод (з грецьк. methodos — шлях дослідження, теорія, вчення) — це спосіб досягнення мети чи вирішення конкретного завдання. Втім, метод варто трактувати ширше — не тільки як шлях до мети, а й як упорядковану, системну діяльність.

1. Методи криміналістики

Пізнання істини під час розслідування та судового розгляду відбувається за загальними закономірностями, але з урахуванням специфічних особливостей. Розкриття злочинів є окремим випадком пізнання об'єктивної реальності. Розслідування та судовий розгляд мають ретроспективний характер: слідчий чи суд вивчають подію злочину через відображення, що залишилися на місці події, речові докази, свідчення очевидців та висновки експертиз. Безпосереднє сприйняття події неможливе — доступний лише її результат. Відображення злочину в матеріальних чи ідеальних слідах завжди характеризується певним ступенем повноти або фрагментарності.

Пізнавальний процес при розслідуванні відбувається у визначеній законом процесуальній формі, з дотриманням процедур збирання доказів, висування версій та використання засобів доказування. Встановлення істини обмежене часовими рамками, встановленими законодавством.

Особливості криміналістики зумовили раннє застосування формально-логічних методів пізнання: аналізу та синтезу, індукції та дедукції, конкретизації й абстрагування, аналогії, версії. Ці методи забезпечують формальну правильність мислення та отримання нових знань за сутністю.

Аналіз — це метод дослідження, що передбачає розгляд окремих сторін, властивостей чи складових частин об'єкта, тобто процес розчленування цілого на елементи. Він є необхідним етапом пізнання, нерозривно пов'язаним із синтезом, і становить одну з основних операцій мислення. Аналіз активно використовується при розслідуванні злочинів та в експертних дослідженнях; на ньому базуються багато тактичних прийомів невербальних слідчих дій.

Синтез — це процес практичного або уявного об'єднання частин чи елементів, сторін об'єкта в єдине ціле.

Індукція — спосіб міркування, що веде від окремих фактів до загальних висновків, рух знання від одиничних тверджень до загальних положень. Вона тісно пов'язана з дедукцією. У логіці індукцію розглядають як вид умовиводу, розрізняючи повну та неповну індукцію. У криміналістиці вона важлива для висування версій та пізнання минулих подій.

Дедукція — спосіб міркування, за якого нове положення виводиться логічним шляхом від загальних положень до окремих висновків. Це рух знання від більш загального до менш загального, виведення наслідків із припущень. Дедукція також є умовиводом і використовується у слідчому мисленні для пізнання істини.

Аналогія — це подібність між явищами, предметами чи поняттями, умовивід від окремого до окремого або від загального до загального. Вона лежить в основі моделювання та теорії подібності. У криміналістиці аналогія застосовується в кількох напрямах: висування версій за аналогією, використання типових ситуацій, типових слідчих дій, систем тактичних прийомів, таблиць Відонова.

Абстрагування — прийом пізнання, за якого відкидається все несуттєве. Абстракція — одна з основних операцій мислення, що полягає у виокремленні суттєвих ознак об'єкта та ігноруванні несуттєвих. Це уявне відвертання уваги від певних сторін, властивостей чи зв'язків предметів для вирізнення їх головних ознак.

Вчення про методи криміналістики є важливим елементом її методологічних основ та розділом загальної теорії науки. Методи класифікують за різними підставами, але найбільш визнаною є трирівнева класифікація:

1. методи діалектичної та формальної логіки;
2. загальнонаукові методи;
3. спеціальні методи криміналістики.

Загальнонаукові методи застосовуються в усіх або більшості наук. До них належать спостереження, опис, порівняння, вимірювання, експеримент, моделювання та математичні методи.

Спостереження — це метод дослідження, що полягає в навмисному, систематичному та цілеспрямованому сприйнятті об'єктів і явищ для вивчення їх змін у певних умовах і пошуку смислу цих явищ. У криміналістиці використовується як безпосереднє, так і опосередковане спостереження.

Опис — метод дослідження, що полягає у зазначенні ознак об'єкта: усне чи письмове перелічення кількісних або якісних характеристик у певній послідовності. Опис є засобом фіксації інформації та використовується при складанні протоколів слідчих дій, експертних висновків, словесного портрета.

Експеримент — метод дослідження, що передбачає проведення дослідів для відтворення явищ у штучно створених аналогічних умовах. Головне в експерименті — серія дослідів у різних варіантах. Він може мати на меті підтвердження або спростування гіпотези, встановлення природи явища.

Порівняння — метод, заснований на зіставленні властивостей або ознак кількох об'єктів. Об'єкти порівняння мають бути порівнюваними. У криміналістиці порівнюються фактичні дані, уявлення, предмети, люди, тварини. Мета порівняння — виявлення спільного в об'єктах.

Вимірювання — метод, що передбачає порівняння досліджуваної величини з однорідною величиною, прийнятою за одиницю виміру. Використовується під час слідчих дій, в експертній практиці та при попередженні злочинності. Об'єктами вимірювання можуть бути відстані, розміри, вага, температура, об'єм.

Моделювання — метод, що полягає у побудові моделей явищ чи об'єктів для детального вивчення. Моделі бувають ідеальні та матеріальні, вони є спеціально створеними аналогами. До моделювання звертаються, коли вивчення самого об'єкта неможливе чи недоцільне.

Окремо виділяють математичні методи (математичної статистики, теорії вірогідності, геометричного та графічного аналізу, вимірювання та рахування), які мають важливе значення в криміналістиці. З математикою пов'язане використання обчислювальної техніки, а також методи роботи з речовими доказами та слідами злочину.

Спеціальні методи криміналістики використовуються для вирішення її завдань. Насамперед це техніко-криміналістичні методи, що застосовуються в певних галузях криміналістичної техніки. Серед них: методи судової фотографії (посилення кольорових контрастів, кольоророзрізнення, мікро- або макрозйомка, сигналітична зйомка, панорамний метод); методи судової балістики (розгортання кулі чи гільзи, визначення місця пострілу, встановлення моделі зброї за гільзою); методи дослідження документів (огляд у косопадаючому світлі, запилення поверхні порошками, метод фотографічного виключення). Спеціальними є також ідентифікаційні методи, наприклад, встановлення цілого за частинами.

До спеціальних (власне криміналістичних) методів інколи відносять криміналістичне версирування, криміналістичне планування, криміналістичний аналіз ситуації, криміналістичне експериментування.

Джерелами формування криміналістичних методів є природничі й технічні науки, а також слідча, судова та експертна практика. У криміналістиці широко застосовуються фізичні методи (спектральний аналіз, дослідження в невидимих променях спектра, застосування радіоактивних ізотопів), а також хімічні, біологічні, ґрунтознавчі методи. Наприклад, в експертній практиці використовується рентгеноспектральний аналіз: рентгенівське випромінювання, проходячи крізь речовину, поглинається і збуджує атоми; повернення до вихідного стану супроводжується спектральним рентгенівським випромінюванням. За наявністю спектральних ліній визначають якісний, а за їх інтенсивністю — кількісний склад речовини. Також використовується емісійний спектральний аналіз: речовина проби переводиться в стан пари, збуджується спектр випромінювання, який через спектрограф поділяється на окремі спектральні лінії та реєструється на фотоплівці або детектором. Метод заснований на встановленні наявності чи відсутності аналітичних ліній, пропорційних концентраціям елементів у пробі. Він широко використовується для дослідження вибухових речовин, металів і сплавів, нафтопродуктів, лаків і фарб.

Спеціальні методи криміналістики поділяються на:

1. методи науки криміналістики;
2. методи практичної діяльності (які безпосередньо використовуються оперативно-розшуковими працівниками, слідчими, прокурорами, суддями).

Методи криміналістики завжди застосовуються комплексно.

Загальнонаукові методи становлять другий рівень методології пізнання криміналістики. До них належать: спостереження, вимірювання, опис, порівняння, моделювання, експеримент, а також математичний і кібернетичний методи.

Спеціальні методи криміналістики належать до третього рівня методології. Залежно від призначення їх поділяють на три групи: техніко-криміналістичні; структурно-криміналістичні; практично-криміналістичні.

Техніко-криміналістичний і структурно-криміналістичний методи запозичені з інших наук, а практично-криміналістичний сформувався в процесі слідчої практики. Практично-криміналістичними методами є: методи «системи координат», послідовність, орієнтація у просторі, застосування неусвідомлюваного «побутового» гіпнотичного впливу; ідентифікація за ідеальними слідами.

Комбіновані методи становлять четвертий рівень методології пізнання. Вони являють собою поєднання трьох попередніх методів у будь-якому співвідношенні. Наприклад, комбінованим є поєднання методів сучасної теорії пізнання, заснованих на філософії діалектичного розвитку, зі спеціальними методами: системно-структурним, порівняльним, соціологічним та практично-криміналістичними.

2. Об'єкти ідентифікації та встановлення групової належності

Термін «ідентифікація» походить від пізньолат. identifico — ототожнюю. Теорія ідентифікації вивчає технічні засоби, методи та прийоми встановлення тотожності об'єктів, що мають значення для розслідування злочину.

Встановлення тотожності має важливе значення при розслідуванні різних злочинів, оскільки є встановленням суттєвих обставин справи.

Встановлення тотожності різних об'єктів дозволяє встановити факти, важливі для розслідування, тобто доказові факти, та отримати докази.

Процес встановлення тотожності (взуття — за слідами, особи — за прикметами зовнішності, знаряддя зламу — за відбитками) здійснюється різними методами. Теорія ідентифікації вивчає найзагальніші прийоми, методи та принципи, притаманні всім випадкам встановлення тотожності, тому називається загальною теорією криміналістичної ідентифікації.

Для вирішення питання про тотожність чи відмінність в одних випадках необхідне складне дослідження (криміналістична експертиза), в інших — проведення слідчих дій (наприклад, пред'явлення для впізнання). Тому розрізняють оперативно-слідчу та експертну ідентифікацію.

Встановлення тотожності завжди є процесом, що охоплює дослідження, порівняння або зіставлення ознак. Такий процес називається ідентифікацією або ототожненням. Отже, криміналістична ідентифікація — це процес встановлення індивідуальної тотожності об'єктів, які мають значення для розслідування злочину або розгляду кримінальної справи.

Предмети (речі). Завдання встановлення тотожності предметів може виникнути при розслідуванні різних злочинів. Неможливо дати вичерпний перелік предметів, щодо яких виникає необхідність встановлення тотожності. Такими предметами можуть бути: знаряддя і засоби, використані злочинцем; залишені сліди; предмети, загублені злочинцем; викрадені речі, печатки, штампи.

Тварини. Встановлення тотожності тварин набуває значення, коли тварина була використана злочинцем для вивозу викрадених цінностей і на місці події виявлені сліди лап, або коли тварина була предметом розкрадання.

Особи. Об'єктом ідентифікації може бути особа людини або труп. У слідчій практиці найчастіше зустрічаються випадки ідентифікації обвинуваченого, потерпілого, жертви злочину (невпізнаного трупа).

У криміналістиці розрізняють такі типи (випадки) ідентифікації:

• встановлення тотожності об'єкта за ознаками, відбитими у пам'яті людини;
• встановлення тотожності за описом;
• встановлення тотожності за фотозображенням;
• встановлення тотожності за слідами, які відображають ознаки зовнішньої будови та інших речових проявів;
• встановлення тотожності цілого за частиною.

Особливим типом є ідентифікація цілого за частиною. У таких випадках вирішується питання, чи складали дві або кілька частин одне ціле. Можливість такої ідентифікації відкриває шлях до використання дрібних часток для розкриття злочину. Нерідко вирішення питання про те, чи частини предмета на місці вчинення злочину складали одне ціле до його руйнації, дозволяє встановити злочинця. Під час підготовки, вчинення або приховання злочину деякі об'єкти руйнуються — розрізаються, розпилюються — і їх частини виявляють у різних місцях: на місці злочину, у квартирі злочинця, на його одязі.

Необхідно розрізняти індивідуальну ідентифікацію (ідентифікацію у вузькому розумінні) та встановлення групової належності (групову ідентифікацію).

При індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність: даний об'єкт є саме тим, що спостерігався раніше або залишив сліди. При встановленні групової належності з'ясовується лише те, що об'єкт відноситься до певної групи (роду, виду, марки, системи). Тобто при індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, а при встановленні групової належності — подібність (віднесення об'єкта до групи, роду, виду).

Встановлення конкретної тотожності має більш важливе значення для слідства, ніж встановлення групової належності. Проте групову ідентифікацію не слід недооцінювати.

Значення групової належності полягає в наступному:

1. встановлення групової належності є, як правило, необхідним етапом до встановлення конкретної тотожності;
2. встановлення групової належності дозволяє виключити групу об'єктів з обсягу криміналістичного дослідження, є засобом виключення деяких версій у справі та звужує коло пошуків потрібного об'єкта.

Групова ідентифікація має місце тоді, коли необхідно ідентифікувати матеріали і речовини. У цьому випадку йдеться про збіг властивостей порівнюваних об'єктів, які належать до певної групи, що і буде ототожнюваним об'єктом.

Індивідуальна ідентифікація не завжди можлива, і дослідження може обмежуватися тільки встановленням групової належності. Найчастіше це пов'язано з недостатньо повним відображенням ознак об'єкта.

У деяких випадках можливість встановлення тільки належності до групи залежить від рівня розвитку науки. Існує загальне правило: індивідуальна ідентифікація можлива тільки за ознаками зовнішньої будови об'єктів, а якщо таких ознак немає (рідина, газоподібні речовини) або вони не відобразились, проводиться тільки групова ідентифікація.

Висновок про належність до групи має тим більше значення, чим менш чисельна група, до якої належить об'єкт.

При ідентифікації є два види об'єктів: ідентифіковані (відображувані) та ідентифікуючі (відображуючі). Ідентифікованим називається об'єкт, встановлення тотожності якого складає завдання дослідження. Ідентифікуючими називаються об'єкти, за допомогою яких встановлюють тотожність чи групову належність. Ідентифікуючі об'єкти є носіями матеріально-фіксованого відображення ознак ідентифікованих об'єктів.

Для вирішення питання про тотожність або відмінність користуються ідентифікуючими об'єктами. Наприклад, щоб вирішити, чи залишені сліди ніг, виявлені на місці злочину, вилученим у обвинуваченого взуттям, необхідно дослідити самі сліди або їх копії (зліпки). За допомогою зліпка вирішується зазначене питання. Зліпок — це ідентифікований об'єкт.

Ідентифікуючі об'єкти поділяються на дві групи.

Перша група — це об'єкти, що за припущенням слідчого відображають ознаки ідентифікованого об'єкта. Наприклад, сліди ніг, пальців рук, знарядь зламу, виявлені на місці події.

Друга група — це об'єкти, походження яких від певного об'єкта безсумнівне. Такі ідентифікуючі об'єкти називаються зразками. Залежно від характеру ідентифікації та властивостей інших ідентифікуючих об'єктів до зразків пред'являються певні вимоги. Загальною і найбільш важливою вимогою є безсумнівність походження зразків. Зразки поділяються на основні та додаткові, або експериментальні.

Суттєвим питанням теорії криміналістичної ідентифікації є загальна методика ідентифікації, яка розглядає головні риси та основні прийоми встановлення тотожності, властиві будь-якому виду ідентифікації.

Ідентифікація як процес встановлення тотожності розпадається на дві основні стадії: аналітичну і синтетичну. Ці стадії взаємозалежні.

Аналітична стадія починається з вивчення загальних, а потім окремих, індивідуальних ознак ідентифікованого об'єкта або ідентифікуючих об'єктів, походження яких безсумнівне, після цього вивчаються інші ідентифікуючі об'єкти. Процес встановлення тотожності розпочинається з всебічного вивчення, аналізу ознак об'єктів ідентифікації.

Після вивчення ознак здійснюється їх порівняння. Ця частина роботи — порівняльне дослідження — є найважливішою в ідентифікації. Таке дослідження тісно пов'язане з безпосереднім аналізом, оскільки порівняння, відділене від аналізу, не може забезпечити детального зіставлення властивостей і ознак порівнюваних об'єктів.

Порівняння здійснюється за допомогою зіставлення ознак ідентифікованого об'єкта з ознаками ідентифікуючого або ознак тільки ідентифікуючих об'єктів. Цей останній випадок означає:

• відсутній ідентифікований об'єкт (два машинописних тексти);
• порівняння з ознаками ідентифікованого об'єкта неможливе (ознаки почерку), важке (папілярний візерунок), недоцільне через особливі умови слідоутворення (куля).

Кожний об'єкт має множинність ознак, однак при порівнянні використовуються не всі ознаки. Ідентифікаційними ознаками називаються ознаки, які слугують для порівняння.

Способи порівняльного дослідження:

1. Спосіб зіставлення зводиться до розміщення порівняльних відображень в одне поле зору або на можливо більш близьку відстань одне від одного, щоб порівнювані об'єкти знаходилися на відстані найкращого сприйняття і був забезпечений ступінь збільшення, достатній для аналізу і порівняння ознак. Для створення найкращих умов зіставлення часто використовуються оптичні прилади та фотографічні прийоми порівняння. При зіставленні іноді роблять допоміжні побудови.
2. Спосіб накладення відображень полягає в накладанні одного з порівнюваних прозорих відображень на інше, щоб при суміщенні виявити як збіжні ознаки, так і ті, що різняться. Для цього часто виготовляють спеціальні прозорі відображення на плівці, склі (негатив — позитив).
3. Спосіб лінійного суміщення полягає в такому розміщенні двох відображень, при якому частина одного з них може розглядатися як продовження іншого. Найчастіше два фотозображення розрізаються по якійсь лінії, а потім по ній складаються різні частини цих зображень.

Синтетична стадія. Якщо основним завданням аналітичної стадії було встановлення збігу і розбіжностей в ідентифікаційних ознаках, то перед синтетичною стадією ставиться завдання науково пояснити виявлені збіги і розбіжності та дійти висновку про тотожність або відмінність, іноді — подібність.

У результаті порівняння може бути встановлений збіг низки ознак і розбіжність інших. Залежно від виду дослідження експерт пояснює це даними конкретної науки, але завжди необхідно:

при поясненні відмінностей враховувати:

• зміни властивостей об'єктів ідентифікації;
• зміни умов прояву властивостей;
• зміни матеріально-фіксованого відображення;

при поясненні збігу враховувати:

• стійкість ознак;
• наскільки часто ознака зустрічається в об'єктах ідентифікації (чим більш рідкісною є ознака, тим вона цінніша);
• конкретні умови відображення об'єктів ідентифікації.

Істотне значення для наукового пояснення збігу і відмінностей в ознаках має вивчення умов і механізму утворення ознак.

Висновок про тотожність, відмінність або групову належність, яким закінчується ідентифікація, повинен будуватися на даних дослідження і бути обґрунтованим. Він має бути результатом глибокої оцінки збігу і відмінності в ознаках, при цьому ознаки повинні розглядатися у взаємозв'язку і взаємозалежності, як єдиний комплекс ознак об'єкта. Для висновку про наявність тотожності необхідним є збіг комплексу ознак, неповторних у даному сполученні та ні в якому іншому об'єкті. Для тотожності необхідним є збіг саме комплексу ознак, окремі ознаки можуть бути у багатьох об'єктів. Таким чином, для індивідуальної ідентифікації (встановлення конкретної тотожності) необхідним є збіг комплексу загальних і окремих ознак. Критерієм для вирішення питання про достатність даного комплексу для висновку про тотожність є практика та наукові положення.

Для висновку про групову належність (групову ідентифікацію) необхідним є збіг всіх істотних ознак даної групи (роду, виду, системи, сорту, марки), тобто таких ознак, за відсутності однієї з яких виключається приналежність об'єкта до групи.

Результат ідентифікації може бути виражений:

• у позитивній формі — тотожність установлена;
• у негативній формі — установлена відмінність;
• у категоричній формі — інше вирішення даного питання за переконанням експерта неможливе;
• у ймовірній (передбачуваній) формі — існує велика можливість даного рішення, інше рішення хоча і малоймовірне, але можливе, припустиме.

Наукова достовірність визначається в результаті вирішення таких основних питань:

• чи необхідні спеціальні знання для вирішення питання про тотожність і якщо так, то чи була призначена експертиза, чи достатньо кваліфікований експерт;
• чи були надані експерту необхідні об'єкти; чи мали вони потрібні властивості;
• у яких умовах провадилася ідентифікація;
• чи є науковими метод і засоби, які застосовувалися при порівняльному дослідженні;
• наскільки обґрунтований збіг комплексу ознак; чим мотивуються відмінності;
• чи немає логічних суперечностей.

3. Механізм пострілу та утворення слідів на кулях і гільзах

Вогнепальна зброя є одним з основних об'єктів судово-балістичного дослідження.

При пострілі відбувається взаємодія порохового заряду, снаряда (кулі, дробу) і перепони, в результаті чого виникають зміни, які називаються слідами пострілу або слідами застосування зброї. До цих слідів відносяться: стріляні снаряди, гільзи, пижі; частки речовин, що виникають при згорянні пороху та викидаються з каналу ствола; сліди на стріляних кулях і гільзах; сліди-ушкодження від снаряда на ураженому об'єкті; відкладення кіптяви пострілу на тілі (найчастіше на руці) особи, що стріляла.

Сліди згоряння заряду у вигляді кіптяви залишаються у каналі ствола зброї, на кулях, картонних прокладках, пижах, на паску обтирання та перепоні.

Сліди частин зброї утворюються на кулях, дробу і гільзах. Вид і характер слідів залежить від конструкції зброї.

На гільзах, відстреляних з автоматичної зброї, сліди утворюються: на капсулі — слід від бійка ударника у вигляді вм'ятин і сліди переднього зрізу затвора — борозенки і валика; на дінці гільзи — слід відбивача; на ребрі та дні кільцевого паза — сліди від зачіпки викидача. На корпусі гільзи можуть відбитися сліди патронника у вигляді повздовжніх трас і дрібні вм'ятини від країв кожуха затвора.

На кулі (при пострілі з нарізної зброї) утворюються сліди від стінок каналу ствола. Такі сліди складаються з дрібних валиків і борозенок. Кількість слідів (смуги) та їх нахил щодо повздовжньої осі кулі відповідають кількості та напрямку нарізів каналу ствола.

На перепонах від кулі та дробу виникають пробоїни, вм'ятини, тріщини, розриви, сліди кіптяви у вигляді пояска обтирання.

У пробоїні розрізняють вхідний і вихідний отвори. Вхідний кульовий отвір в еластичних перепонах має дещо менший діаметр, ніж діаметр кулі; у сухому дереві, листовому металі отвір близький до калібру кулі; у ламких твердих перепонах (скло, цеглина) отвір може бути навіть дещо більшим, ніж діаметр кулі; на тілі людини діаметр вхідного отвору, як правило, менший за діаметр кулі.

Ознаки вхідного отвору:

1. дефект тканини — відсутність частин тканини;
2. наявність навколо рани (на тілі людини) пояска осаднення у вигляді кайми завширшки 1—3 мм червоно-бурого кольору;
3. наявність пояска обтирання;
4. наявність ознак пострілу з близької відстані або в упор (при пострілі в упор відбивається дуловий зріз зброї — штанцмарка).

Вихідний кульовий отвір має різні розміри й форму. Найчастіше краї вихідного отвору нерівні, вивернуті назовні. Вихідний отвір, як правило, більший, ніж вхідний. При пострілі можуть утворюватись сліди рікошету, які виникають при ударі кулі о перепону при малому куті зіткнення. При цьому куля змінює свій напрямок. Поясок обтирання — одна з важливих ознак кульового ушкодження; має вигляд темної смуги, розташованої по краю вхідного отвору. Поясок обтирання утворюється частинами речовин, які винесені кулею з каналу ствола, а також частинами матеріалу, з якого виготовлена куля.

Огляд зброї, боєприпасів і слідів пострілу здійснюється відповідно до вимог норм КПК (статті 190—193, 195). У разі потреби слідчий запрошує для участі в огляді спеціаліста з судової балістики.

Завданням огляду є виявлення, фіксація, вилучення зброї, боєприпасів, слідів пострілу і дослідження їх на місці події для визначення виду, системи, калібру зброї, кількості пострілів, дистанції, напрямку і місця, з якого було зроблено постріл. Виявлену зброю фіксують за допомогою фотозйомки та описують в протоколі огляду. При огляді зброї необхідно дотримуватися певних правил. Так, при огляді бойової зброї необхідно:

1. встановити, чи знаходиться курок (ударник) на бойовому або захисному взводі та чи є патрон у патроннику;
2. витягти магазин, оглянути його поверхню;
3. розрядити зброю;
4. вжити заходів щодо відшукання слідів;
5. оглянути внутрішню поверхню каналу ствола для виявлення слідів пострілу у вигляді нагару, незгорілих порошинок;
6. встановити, чи немає яких-небудь ушкоджень на зброї або чи не відсутні які-небудь частини;
7. визначити наявність або відсутність запаху пороху в каналі ствола.

У протоколі огляду про зброю слід вказати: місце виявлення, відстань від двох нерухомих об'єктів, положення ствола зброї, вид, систему, наявність і зміст маркувальних позначок, номер зброї або її частин, загальний стан зброї, положення курка, запобіжника, кожуха затвора, наявність патрона (гільзи) у патроннику, магазині (барабані), слідів пальців на зброї, кіптяви і нагару, сторонніх часток у стволі та слідів запаху порохових газів.

Огляд і дослідження боєприпасів. Патрони, гільзи, кулі, дріб, картеч, прокладки, пижі підлягають виявленню, фіксації й дослідженню при огляді на місці події. У протоколі огляду при описі гільзи вказують: місце виявлення, форму, колір металу, маркувальні позначки, розміри, наявність і форму слідів зброї. При описі кулі (дробу) у протоколі відзначається: вид перепони, розміри ушкодження кулі, наявність на кулі сторонніх речовин.

Під час пошуку гільз необхідно враховувати механізм викидування гільзи (бік викидування). При цьому ефективним буде застосування металошукача. Дріб може бути виявлений у тілі (або одягу) потерпілого та в інших об'єктах. Гранична дальність польоту дробу 400 м (при діаметрі дробу 5 мм — дальність 500 м, картеч — дальність до 600 м).

Під час огляду вогнепальних пошкоджень фіксують: вид і властивості перепони, форму країв ушкодження та його розміри, взаємне розташування декількох пошкоджень, їх розміщення на перепоні. При виявленні слідів кіптяви, незгорілих порошинок, частин змазки необхідно описати в протоколі: форму, кількість зон відкладення, інтенсивність кожної зони, колір кіптяви чи порошинок, їх віддаленість від пошкодження.

Визначення напрямку пострілу і місця, звідки він був зроблений. При огляді місця події місце пострілу визначають за допомогою виявлення гільз та за слідами вогнепальних пошкоджень. Напрямок польоту кулі звичайно визначається шляхом візирування (спостереженням крізь канал пробоїни). Наявність двох пробоїн дозволяє визначити напрямок польоту кулі з достатньою точністю. Візирування може здійснюватися за допомогою виготовленої з паперу трубки або протягуванням шнура крізь пробоїни. Місце пострілу, встановлене за допомогою візирування, фотографують. При стрільбі з великої відстані необхідно враховувати траєкторію польоту кулі. У складних випадках доцільно запрошувати спеціаліста з судової балістики.

Виявлена та досліджена на місці події вогнепальна зброя, сліди її дії та боєприпаси підлягають вилученню. Ці об'єкти належним чином упаковуються та опечатуються печаткою слідчого.

Висновки

На даний час загальновизнаним є те, що об'єктами ідентифікації в криміналістиці можуть бути речі, тварини, особи. Об'єктами ідентифікації вони стають, коли потрапляють в орбіту судового процесу, а встановлення тотожності набуває істотного значення для справи.

Розробка теорії криміналістичної ідентифікації є досягненням криміналістики. Криміналісти при з'ясовуванні всіх вузлових питань ідентифікації виходять із положення щодо діалектичної тотожності, а саме: немає двох речей, предметів матеріального світу, які б були абсолютно подібні за всіма рисами та ознаками. Кожний об'єкт тотожний тільки сам собі, відрізняється від усіх інших, хоча б і подібних.

Наведене положення є головним в теорії криміналістичної ідентифікації. Тотожність тільки з собою та відносна стійкість ознак й обумовлюють можливість ідентифікації. Положення «об'єкт тотожний тільки сам собі» дозволяє науково обґрунтувати висновок про тотожність при збігу комплексу ознак.

Винятково важливим для теорії ідентифікації та правильного застосування її положень у судово-слідчій та експертній практиці є положення про те, що «конкретна тотожність містить у собі також розбіжності, зміни».

Для висновку про тотожність необхідно враховувати зміни, що відбулися, в об'єктах ідентифікації, а також те, що розходження в деяких ознаках при порівнянні не виключає тотожності.

Список використаної літератури

1. Гора І. Криміналістика: Навчальний посібник/ Ірина Гора, Валерій Колесник; М-во освіти і науки України, Нац. акад. служби безпеки України. - К.: Алерта. – 2005 Ч. 1: Криміналістична техніка. - 2005. - 316 с.
2. Криміналістика: Підручник для вузів системи МВС/ За ред. Петра Біленчука. - К.: Атіка, 2001. - 542 с.
3. Криміналістика: Підручник для студ. юридичн. спец. вузів/ Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого; Ред. Валерій Шепітько. - К.: Ін Юре, 2001. - 682 с.
4. Криміналістика (криміналістична техніка): Курс лекцій/ Петро Біленчук, Андрій Гель, Михайло Салтевський, Ред. І. В. Хронюк; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП, 2001. - 215 с.
5. Кузьмічов В.С. Криміналістика: Навч. посіб./ В.С. Кузьмічов, Г.І. Прокопенко; Ред. В.Г. Гончаренко, Є.М. Моісеєв; Мін-во освіти і науки України, Нац. акад. внутрішніх справ України. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 366 с.
6. Салтевський М. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник/ Михайло Салтевський; М-во внутрішніх справ України, Націон. академія внутрішніх справ України. - К.: Кондор, 2005. - 590 с.
7. Скригонюк М. Криміналістика: Підручник/ Микола Скригонюк. - К.: Атіка, 2005. - 495 с.
8. Шепітько В. Криміналістика: Енциклопедичний словник (українсько-російський і російсько-український): 1500 термінів/ Валерій Шепітько; За ред. В.Я. Тація; Академія правових наук України. - Х.: Право, 2001. - 552 с.
9. Шеремет А. Криміналістика: Навч. посібник/ Антон Шеремет; М-во освіти і науки України, Ужгород. держ. ін-т інформатики, економіки і права. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 471 с.