Козацько-християнська республіка, її державна структура

Вступ

Запоріжжя стало осередком, з якого виросла нова українська державність. Козацтво сформувало владні інституції, що з часом сконцентрувалися в руках козацької адміністрації та судової гілки. Ця влада поширювалася не лише на самих козаків, а й на мешканців укріплених поселень за межами Січі — так званих «паланок». На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман, якому допомагали обрані суддя, писар, обозний, осавул та хорунжий. Ключові питання військової справи та політики вирішувалися на Військовій раді, участь у якій за звичаєвим правом міг взяти будь-який козак. Рада скликалася щоразу, коли потрібна була згода всього товариства, проте існували й обов'язкові збори — двічі на рік, 1 січня та 1 жовтня. На рівні куренів діяли локальні збори — «сходки», які займалися місцевими питаннями; аналогічні зібрання проводилися й у паланках. Варто зазначити: на Січі державний апарат виріс безпосередньо з військової структури, тому адміністративні органи, територіальний устрій і посади виконували подвійну функцію — і військову, і державну.

Прагнучи до свободи, українські козаки дедалі далі просувалися вниз за течією Дніпра та його південних приток, долаючи прикордонні застави Канів і Черкаси. На цих родючих, але небезпечних теренах вони влаштовували уходи — сезонні промисли з мисливства та рибальства, а також випасали худобу й коней. Саме під час таких тривалих походів у глиб степу й зароджувалися перші елементи самоорганізації. Вирушаючи в «Дике поле», вони обирали ватажків, або отаманів, — найбільш досвідчених, відважних і кмітливих, а для кращого захисту від татарських набігів та ефективної взаємодії на ловах об'єднувалися в тісні загони — ватаги.

1. Утворення Запорізької січі, зміцнення козацтва

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ датується 1551 роком і належить польському історику Мартину Бєльському (1495—1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він зазначав, що вже в першій половині XVI століття на Хортиці козаки збиралися для контролю над переправами, ведення промислів та оборони від татар. У ті часи дванадцять дніпрових порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та інші) перетинали річку від берега до берега, простягаючись майже на 100 км. Далі Дніпро розливався у широку заплаву — Великий Луг, де налічувалося понад 250 проток та островів. Залежно від періоду, Січ розташовувалася на різних островах: Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та інших.

Складність визначення точного місця та часу заснування першої Січі полягає в тому, що козаки, які стихійно прибували на Запорожжя, зводили в різних місцях тимчасові укріплення — «городці», засіки чи «січі» з повалених дерев. Однак такі споруди були слабко захищеними й під тиском ворогів швидко зникали, не лишаючи слідів в історичних джерелах. Виникнення першої Запорозької Січі історики зазвичай пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.

Під його проводом у 1552—1556 роках на острові Мала Хортиця спорудили фортецю, мури якої не лише забезпечували захист, а й стали базою для походів на Крим та центром об'єднання запорозького козацтва.

Упродовж другої половини XVI століття через посилення феодального, національного та релігійного гніту на західних і північних українських землях різко зросла кількість утікачів — селян і міщан, які прямували до Подніпров'я та Побужжя. Сюди стікалися збіднілі люди, так звані «гультяї», а також частина дрібної шляхти, що потерпала від утисків магнатів. Усі вони поповнювали козацькі лави, зміцнюючи їх. Козацтво швидко розширювалося й територіально. Чимало козаків мешкало в селах, хуторах і містечках Чернігівщини, Київщини та інших земель — на «волості», — і їх називали «волосними» або городовими. Ті ж, хто тікав далі на південь, у степи та за дніпрові пороги, отримали назву «низових», «запорозьких».

Уже в середині XVI століття козаки починають об'єднуватися у військову організацію під проводом найбільш енергійних і здібних лідерів. Певну роль у цьому відіграли магнати, шляхта, старости та воєводи прикордонних міст. Особливе місце у формуванні військово-політичної козацької структури належить князю Дмитру Вишневецькому (50—60-ті роки XVI ст.), відомому в народі як козак Байда. Він був визначною історичною постаттю, талановитим дипломатом і полководцем, чия діяльність залишила глибокий слід у боротьбі з турками та татарами. Попри своє магнатське походження та велике землеволодіння, він підтримував козаків у спільній боротьбі проти турецько-татарської загрози.

Як зазначають сучасні дослідники (див.: В. Голобуцький. Запорозьке козацтво. — Київ, 1994. — С. 124), козацтво ще до Вишневецького, в 30—40-х роках XVI ст., формувало власну військову організацію. Вишневецький же продовжив і прискорив цей процес. У 1556 році він звів на острові Мала Хортиця, за порогами, замок (Запорозьку Січ) як опорний пункт козацтва в боротьбі з кочівниками. Проте козаки мали й інші укріплення та продовжували боротьбу [3, c. 216-218].

У 1557 році татари зруйнували замок на Малій Хортиці. Вишневецький розширював боротьбу, шукаючи союзників для війни проти «бусурманів».

Переконавшись, що підтримки від литовського уряду не буде, він перейшов на службу до московського царя Івана IV (Грозного). Цар щедро винагородив його, надавши кілька міст і сіл під Москвою. У 1558 році за дорученням царя Вишневецький очолив похід на Крим, у якому брали участь російські війська та українські козаки; вони дійшли до Перекопа, розгромивши по дорозі татарські загони. Того ж року Московська держава розпочала Лівонську війну (1558—1583), і цар не міг приділяти увагу боротьбі з Кримом. Її продовжив сам Вишневецький у союзі з донськими козаками та народами Північного Кавказу, розгорнувши широкі військові дії проти кримського хана й захопивши кілька фортець.

У 1561 році Вишневецький знову став підданим литовського князя. У 1563 році він вирушив походом на Молдавію, де воював проти турків, але потрапив у полон і був страчений у Стамбулі. Доля Вишневецького справила величезне враження на тогочасне українське суспільство. Завдяки його діяльності Запорозька Січ перетворилася на один із найважливіших осередків боротьби з татарсько-турецькою загрозою.

Слідом за Байдою-Вишневецьким з'явився інший козацький ватажок — князь Богдан Ружинський. Багатий магнат із великокнязівської родини Гедиміновичів, він у спільній боротьбі з рядовим козацтвом проти татарсько-турецької агресії зблизився з кошовим товариством, очолив його в 70-х роках і став улюбленцем народу, оспіваним у піснях і думах. Як гетьман низових козаків, він здійснив кілька походів на Крим, а в 1577 році загинув біля однієї з татарських фортець у гирлі Дніпра.

Хортицький замок, або «січ», збудований Вишневецьким, став зразком для наступних «січей». Наприкінці 60-х років козаки перенесли Січ на острів Томаківка (60—90-ті рр. XVI ст.). Після татарського нападу та руйнування Томаківки в 1593 році запорожці перебралися на острів Базавлук (Чортомлик). Там вони насипали земляні вали та звели укріплення зі сторожовими баштами, де козаки несли варту й у разі небезпеки піднімали тривогу на всю Січ. Адміністративно-політичний устрій Запорозької Січі мав відбиток замкнутого лицарського ордену (іноді вживається вираз «напіворден») [6, c. 152-154].

2. Козацька державність

Згодом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку вважають прообразом справжньої держави. Основними ознаками держави є: наявність особливої системи органів та установ, що здійснюють державну владу; право, яке закріплює систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція. Січ мала всі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців суттєво вплинули на процес самоорганізації козацтва, сформувавши неповторний образ козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, рішення якої були обов'язковими. Зазвичай рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, розподіляла землі та угіддя, судила злочинців за найтяжчі злочини тощо. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової чи полкової старшини. Чисельність козацької старшини в різні часи була неоднаковою й іноді сягала понад 150 осіб. До цієї групи входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі — хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та інші; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та інші. Старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами та представляла Січ на міжнародній арені.

Окрім власних органів управління, у Січі діяло й власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали порівняно коротку історію; постійною воєнною конфронтацією, що не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; а також побоюванням запорожців, що писані закони обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало відносини, що склалися в Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5—8 територіальних паланок), визначало правила ведення військових дій, діяльність адміністративних і судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, а також види злочинів і покарань. Запорожжя мало власну територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII столітті за площею наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не заважає визнанню козацької державності, адже в багатьох кочових народів кордони також були рухливими, але їхня державність визнавалася.

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони та господарській формі самовиживання в умовах вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні риси демократичної республіки. Тут не існувало феодальної власності на землю чи кріпацтва; панувала формальна рівність між козаками (право користування землею та угіддями, участь у радах тощо). У Січі панувала виборна система органів управління, контроль за якими здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: усіх ватажків та отаманів вони сприймали лише через призму усталених звичаїв і традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не лише усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко вкорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм, обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій — погодитися. Щоб він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків і пам'ятав, звідки вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому й шанобливо ставилися [5, c. 256-258].

Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіс де Токвіль влучно зауважив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних засадах, які органічно з'єдналися в одне ціле — духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не лише в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, а матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та молебні. Характерно, що при читанні Євангелія всі козаки випростовувалися й до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота чи срібла. У 1755 році запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (усе жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася в боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресу та ризику власним життям релігія й церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти бурхливе козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер, і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння — і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури) [4, c. 236-237].

3. Територіальний і адміністративний поділ Запорізької Січі

На Запорізькій Січі державна система виникла з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальний устрій і посади були одночасно військовими та державними одиницями. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя та військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. У мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині. Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну та судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, а його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками та призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією та вів усі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул стежив за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Наприкінці XVI століття на Запоріжжі вже існувало військо з чіткою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк із 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті, своєю чергою, — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе «Військом Запорізьким». Основну частину війська складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовував лук і стріли. Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI століття воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також власний флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печатку — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч із постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений у білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотному — білий хрест, оточений небесними світилами [4, c. 105-106].

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До її компетенції входило вирішення найважливіших державних питань — як воєнних, так і політичних: вона обирала гетьмана та генеральний уряд і мала право їх усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь у ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 року, Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 році, дві — в 1651 році, кілька — в 1653 році та ще одну (останню) в січні 1654 року — в Переяславі. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього. Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював усю систему управління та був постійно діючим органом. Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандувач, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи — як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займалися військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією щодо полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду [6, c. 114-115].

Висновки

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII столітті соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар.

Але в 1768 році на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII століття в Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.

Отже, на початок XVII століття існували три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої, та величезна кількість козацтва, що мешкала в прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Запорозька Січ, маючи в своїх рядах не лише видатних вояків, а й талановитих політиків, заявляла себе вільною державою і вступала в рівноправні відносини навіть з такою визнаною на той час країною, як Габсбурзька Австрія.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. - 3-є вид., виправлене і доп. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 3-є вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3-є вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти / Михайло Юрій. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.