Концепції демократії

1. Сучасні підходи до розуміння демократії.

2. Сильні та слабкі сторони демократичного політичного режиму.

Перелік джерел.

1. Сучасні підходи до розуміння демократії

Сучасна демократія суттєво відрізняється від класичної, хоча й пов'язана з нею, так само як і з класичною монархією, аристократією, тимократією, теократією та іншими окремими формами правління. Головна відмінність сучасної демократії від численних ранніх змішаних систем полягає у послідовному та раціональному поєднанні перевірених часом політичних інститутів і пов'язаних із ними функцій. Те, що ми називаємо демократичними принципами та процедурами, насправді є раціональними інструментами забезпечення стійкості й стабільності великих, щільних і багаторівневих політичних систем сучасності. Таким чином, сучасна демократія постає як раціональне та критичне засвоєння складними модернізованими політичними системами спадщини всіх трьох епох, її гнучке та прагматичне застосування.

Що означає бути демократом сьогодні? На це питання можна дати безліч відповідей. З огляду на розглянуті проблеми, бути демократом означає насамперед уміти неупереджено та всебічно оцінювати максимальну кількість, а в ідеалі — усі наявні альтернативи. Це також передбачає якомога повніше знання політичної спадщини всіх епох політичного розвитку, здатність раціонально її осмислити та застосовувати у повсякденному політичному житті.

Одним із ключових принципів демократії є принцип більшості. Він становить основу доктрини народного суверенітету, згідно з якою народ проголошується джерелом верховної влади в демократичному суспільстві. Оцінюючи демократію та її важливий принцип — суверенітет народу, її класифікують як загальну та соціально обмежену. До початку ХХ століття жодна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні (для чоловіків) демократії.

Принцип більшості реалізується через пряму та представницьку демократію. До форм прямої (плебісцитарної) демократії належать: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, ухваленні законів або досягненні консенсусу між протилежними інтересами членів своєї спільноти. Ця форма демократії сприяє розвитку політичної активності громадян, забезпеченню легітимності влади та ефективному контролю за діяльністю державних інститутів.

Представницька (репрезентативна) демократія — це така форма, за якої члени спільноти залишаються джерелом влади та мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які мають відстоювати їхні інтереси. За такого управління демократія розуміється як компетентне та відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як у центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої та судової влади. Німецький політолог Ральф Дарендорф досить влучно висловився про суть представницької демократії. Він вважає, що демократія — це не правління народу, якого просто не існує. Демократія — це уряд, обраний народом, а якщо необхідно, то й народом скасований; крім того, демократія — це уряд зі своїм власним курсом[8, c. 165-167].

Варто зазначити, що жодна з цих форм у «чистому вигляді» не існує. Політична реальність свідчить, що поєднання форм прямої та представницької демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Однак принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян повністю рівні у своїх правах і свободах. Закріплені Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому в міжнародному праві першорядними визначаються такі політичні права і свободи, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови та релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканність особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місця проживання громадян, забезпечується право на виїзд і в'їзд у свою країну.

Демократія передбачає вільну діяльність усіх політичних партій, суспільно-політичних об'єднань, організацій, рухів, які діють у межах закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність.

Важливим атрибутом демократії є принцип поділу влади в системі державної влади. Згідно з цим принципом законодавча, виконавча та судова влади відокремлені й достатньо незалежні одна від одної. Проте вони постійно взаємодіють між собою, врівноважуючи одна одну.

Обов'язковою умовою демократії є гласність щодо всіх дій державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації — це також атрибут демократичного суспільства.

У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою відводиться місцевим органам самоврядування, здійснюється раціональний розподіл компетенції та повноважень різних рівнів влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу, і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства визначається статусом і обсягом повноважень місцевих органів влади, а також рівнем її доступності для людей.

Такими є основні принципи, критерії та цінності демократії. Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, яких прагне людина. Безперечно, демократія має переваги, але вона може стати «тиранією більшості», переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Із 180 незалежних держав світу лише приблизно 40 можуть бути названі демократичними у загальноприйнятому сенсі цього слова. Але навіть вони далекі від ідеалу, оскільки значною мірою третина населення приречена на вічну маргінальність. Побудувати суспільство, яке було б суспільством для всіх, неможливо, а сам процес демократизації тривалий і важкий. І все ж таки людство, за словами У. Черчілля, досі не вигадало нічого кращого, ніж демократія[11, c. 119-121].

У сучасній політичній науці триває пошук нових форм демократії. Французький політик М. Рокар вважає реальність взаємозв'язків між виборними органами, засобами масової інформації та виборцями серцевиною сучасної демократії. У цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення «нової форми демократії». Її складовими частинами виступають загальне виборче право та вільна інформація. Народ може реалізовувати своє право вибору лише в умовах вільного розповсюдження інформації. Не випадково засоби масової інформації стали називати «четвертою владою». Нову форму демократії М. Рокар називає «інформаційною демократією».

Канадський професор М. Бунге пропонує концепцію «інтегральної технодемократії». Засоби її досягнення — це освічене володарювання народу в усіх сферах — економічній, культурній, політичній — на основі рад експертів. Тобто, зазначає М. Бунге, інтегральна технодемократія є рівністю через кооперативну власність та самоврядування, політичну демократію і технічну експертизу.

У калейдоскопі політичних теорій демократії існує також економічна теорія демократії. Вона заснована на образі людини всебічно інформованої, здатної діяти раціонально та досягати для себе максимальної вигоди. Економічна демократія — це сфера ринкових відносин, до якої зводяться політико-владні відносини. Ліберально мислячі теоретики та політики пов'язують демократію і ринок. Американський президент Білл Клінтон назвав сучасну західну демократію ринковою демократією.

Отже, аналіз сучасних теоретичних концепцій демократії демонструє різноманітність підходів до визначення демократії. Кожен напрям має концептуально-нормативний характер, тобто характеризує той чи інший вид демократії в ідеалі. Разом із тим, теоретичний розгляд спирається на реальний досвід — емпіричний підхід.

Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні шляхи її здійснення. Демократія — це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія є благом для народу лише тоді, коли вона відповідає політичній культурі та способу життя людей, має необхідні економічні й соціальні передумови. В іншому випадку вона перероджується в охлократію — владу натовпу — і призводить до хаосу та анархії[5, c. 216-218].

2. Сильні та слабкі сторони демократичного політичного режиму

Демократія — одна з основних форм правління, політичної організації суспільства, держави та влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, зазвичай пов'язаний із республіканською формою держави.

Демократичний режим характеризується економічним, політичним та ідеологічним різноманіттям (плюралізмом) і не допускає монополізації в жодній із цих сфер. Рівень демократії при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих політичних партій та організацій, від однопартійного чи коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політизації населення та свідомої підтримки суспільством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів і громадян.

Політичне життя в країнах із демократичним режимом має проходити на засадах гласності та врахування громадської думки. Дуже важливо, щоб поряд із підкоренням меншості рішенням, прийнятим у конституційному порядку більшістю, проводилися консультації та дебати між окремими суб'єктами політичних відносин з метою узгодження різних точок зору, досягнення компромісу або консенсусу, запобігання конфронтації, гарантування миру та злагоди в суспільстві.

За умов демократичного режиму слід забезпечити охорону прав усіх громадян, включаючи й представників меншин. Тому більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю — етнічною, політичною, релігійною — зберігаються визначені законом права. На неї поширюється принцип рівності всіх перед законом. Меншість має право висувати власні ініціативи, бути представленою в різних державних органах (наприклад, парламентських комісіях), мати у процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати виконання прийнятих рішень тощо. Більшість не може просто ігнорувати меншість, а зобов'язана уважно розглядати й обґрунтовано відповідати на її критичні зауваження. Саме в інтересах меншості найважливіші політичні рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одночасно як режим законності. Жодні зміни державного керівництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхилитися від дотримання чинного, правового за змістом, законодавства.

Безумовно, навряд чи можна говорити про існування в сучасному світі моделі ідеальної демократії. У наші часи в окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак і принципів демократії або відхилення від них. Це, наприклад, порушення власного законодавства, спроба надто обмежити окремі права людини, введення без істотних підстав режиму президентського правління тощо. Наявність згаданих явищ в умовах збереження переважної частини ознак і принципів, притаманних демократичному режиму, не може розглядатися як знищення цього режиму, не виключає його існування, хоча й у вужчих рамках[4, c. 172-174].

Політичний режим демократичного типу має своєю соціально-економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, які є власниками економічних умов свого життя та будують відносини один з одним на основі обміну й домовленості.

Політичними передумовами цього режиму є:

• відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно-історичного розвитку, а іноді й політичні засоби її досягнення;
• наявність вільно формованих позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;
• обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою, що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яку представляє партія;
• функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;
• існування меншини, яка не визначає державну політику і тому не несе за неї відповідальність, у функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку тощо;
• наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги тощо), за допомогою яких суверенні суб'єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Реалізація названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в політичному режимі — порядок і умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим уможливлює послідовно визначальний зв'язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок — і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму — забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом[7, c. 89-91].

До переваг демократії можна віднести наступне: демократія дозволяє всім суспільним групам артикулювати та гармонійно узгоджувати свої інтереси й потреби; демократії, на відміну від недемократичних форм, притаманні найкращі адаптивні властивості щодо пристосування до мінливого середовища, чому сприяє цілий ряд її принципів: плюралізм, демократична співучасть, опозиція, періодична виборність влади. Плюралізм забезпечує багатоманітність соціальних альтернатив і тим самим розширює діапазон політичного вибору та вірогідність віднайдення оптимального варіанта розвитку. Демократичне співробітництво дозволяє враховувати при прийнятті політичних рішень різноманітні погляди, позиції різних суб'єктів політики. Опозиція сприяє всебічному аналізу, а головне — вчасній критиці проектів політичних рішень. Періодична конкурентна виборність влади забезпечує своєчасне виправлення помилок, гнучке коригування політичного курсу; загальний недолік усіх недемократичних політичних систем — непідконтрольність населенню. Гарантувати та забезпечувати права і свободи людини і громадянина, захищати громадян від свавілля з боку держави та суспільства може лише демократична форма правління; демократія стимулює соціальну емансипацію особистості, повагу до її гідності; демократія потрібна не тільки окремим громадянам, а й самому суспільству. В умовах послаблення харизматичної та традиційної легітимації влада, щоб бути ефективною, потребує визнання її народом, що найкращим чином забезпечується через демократичні процедури.

Над недоліками демократії почали замислюватися давно і всюди. Так, сербський мислитель кінця ХІХ століття Коста Станович писав: «Демократія, парламентаризм, громадські свободи, прогрес, культура та інші поняття, що складають основу політичного словника… (лише) — суть слова і вирази… бувши “загальновизнаними”, покликані приховати суворі їхні (можновладців) дії та вчинки».

Політолог А. Гарригу у своїй книжці «Голосування і чеснота. Як французи стали виборцями» починає дослідження з 1848 року, тобто з того давнього часу, коли почалося впровадження сучасних демократичних інститутів. Він пише: «… “Вільні вибори” — це балаканина. Потрібна … велика доза сліпоти, щоб однозначно вихваляти встановлення “вільних” виборів та вищі форми участі в них, як яскравий доказ спокусливості демократії… Уся виборча система — це суцільна фальсифікація, шахрайство з виборчими бюлетенями, списками виборців, підрахунком голосів тощо».

І там само: «Виборча демократія, виборно-представницька система в її послідовному розвитку доходить до самозаперечення».

Самозаперечення системи очевидне, це так, але самознищення неугодної форми правління — проблематичне, як і ненасильницьке усунення парламентаризму з людського суспільства.

Щоправда, з'явиться «фашизм», завдяки якому демократія (на якийсь час) зійде зі сцени, але й сам її гробар виявиться поваленим унаслідок таємної світової «дипломатії» та світової війни, організованої цією «дипломатією»[10, c. 246-248].

Сучасна демократія потребує, перш за все, економічно самостійних громадян; високої правосвідомості та поваги людей до влади; а також великих грошей. Формальне визнання демократії та намагання пересадити демократичні форми на невластивий їм і непідготовлений ґрунт веде до небажаних наслідків, які можна бачити і з досвіду пострадянської України:

• поняття «демократія» і «демократ» перетворюються на похідну фразу, якою кожний користується за своїм смаком — або як почесним званням, або як лайкою, або як маскою;
• демократичні інститути спотворюються, що підриває довіру до них і до влади взагалі;
• під прикриттям демократичної демагогії при владі залишається переважно та сама номенклатурно-бюрократична еліта, лише трохи розбавлена «демократами», але значно більше оплутана мафією;
• народ так само далекий від влади, як і раніше, або ще більше («делегована демократія» — латиноамериканський варіант);
• авторитет влади падає ще більше — демократія перетворюється в анархію.

Необхідно якомога швидше звільнитися від сприйняття демократії як панацеї від усіх бід, і перш за все усвідомити, що демократичні механізми дуже погано пристосовані до кризових ситуацій (де потрібно приймати оперативні й часто непопулярні рішення). Демократія має обмежену цінність. Це засіб, а не мета, «утилитарное приспособление для защиты социального мира и свободы личности; она ни безупречна ни надёжна сама по себе» (Ф. Хайєк). Тому не треба надавати демократії абсолютного значення. Не треба також:

1. ототожнювати демократію з конкретною особистістю (такий «гарант демократії» може дуже швидко перетворюватися в авторитарного диктатора);
2. ототожнювати демократію з класом (розподіл на «чистих» і «нечистих» веде до придушення особи та диктатури);
3. ототожнювати більшість з істиною. Кожна конкретна більшість завжди є меншістю по відношенню до всього людства — у просторі та в часі. Більшість здатна до пізнання лише банальних, спрощених істин, у той час як дійсні прозріння притаманні лише геніям. Тому в Біблії говориться: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло»[3, c. 56-59].

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання, 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г. Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча, Н.М. Хома; Наукова ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.