Контрольно-ревізійна робота

Контрольно-ревізійна робота

1. Специфіка та головні вектори розвитку контрольно-ревізійної діяльності в сучасних умовах економіки України.

2. Основні напрями контролю дохідної та видаткової складових бюджету.

Використані джерела.

1. Специфіка та головні вектори розвитку контрольно-ревізійної діяльності в сучасних умовах економіки України

Повноваження у сфері державного фінансового контролю розподіляються між вищими органами влади разом із структурами, що керують фінансовою та кредитно-грошовою системами. Конкретний формат такого розподілу визначається особливостями політичного устрою країни, з обов’язковим урахуванням принципу поділу та взаємного стримування гілок влади.

На верхньому щаблі державного фінансового контролю основні функції належать парламентам або їхнім профільним органам. Зазвичай формуються спеціалізовані комітети чи комісії, відповідальні за фінанси, бюджет, податкову політику та суміжні питання. Їхнє завдання — стежити за дотриманням фінансового законодавства, реалізацією фінансової політики виконавчою владою та використанням головного інструменту цієї політики — державного бюджету.

Вітчизняна система органів фінансового контролю ще формується. Як і в інших країнах, в Україні контроль у фінансовій сфері здійснюють законодавчі та виконавчі органи, спеціалізовані державні структури, а також недержавні організації відповідного профілю.

Верховна Рада України, згідно зі ст. 85 Конституції, реалізує контрольні функції під час розгляду та затвердження Державного бюджету і звітів про його виконання, на парламентських слуханнях за участю Кабінету Міністрів (так званих «днях уряду»), під час експертизи програм урядової діяльності, обговорення та ухвалення фінансового законодавства та в інших формах.

Постійні комітети Верховної Ради також здійснюють парламентський контроль за витрачанням державних коштів у межах своїх сфер відповідальності. Окремо діють два профільні комітети — з питань бюджету та з питань фінансів і банківської діяльності, які забезпечують безперервний моніторинг стану державних фінансів.

Особливі контрольні повноваження має Рахункова палата Верховної Ради. Її керівництво (голова, заступники, головні контролери, секретар) обирається на сесії парламенту таємним голосуванням строком на сім років за умови підтримки більшістю депутатів від конституційного складу. Діяльність палати поширюється на Верховну Раду, виконавчі органи, Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд держмайна та інші державні інституції.

Рахункова палата уповноважена контролювати місцеві адміністрації, органи самоврядування, підприємства, банки, господарські товариства та асоціації незалежно від форми власності, якщо вони використовують кошти держбюджету, мають державну частку в статутному капіталі або оперують об’єктами державної власності.

Палата проводить комплексні ревізії та тематичні перевірки, аналізує причини порушень бюджетної дисципліни та готує для Верховної Ради пропозиції щодо їх усунення й удосконалення бюджетного законодавства. Головні контролери, які очолюють департаменти, у межах регламенту самостійно організовують роботу та несуть повну відповідальність за її результати.

Контрольні функції Президента у фінансовій сфері випливають із його статусу глави держави та виконавчої влади. Він підписує закони, що регулюють фінансову діяльність. Указом від 20 липня 1995 року при Президентові створено Національний аудиторський комітет, який аналізує ефективність та правильність використання державних фінансових ресурсів. Комітет перевіряє рух бюджетних коштів на рівні Кабінету Міністрів, міністерств і відомств, а за потреби — аж до первинних ланок бюджетних установ.

Комітет складається з незалежних департаментів. Перший створено на базі контрольно-ревізійного управління Мінфіну. Другий — департамент аналізу — має займатися експертизою законів, постанов і міждержавних угод.

Окремим підрозділом є департамент аудиту та фінансових досліджень, який не має вертикальної структури. Його завдання — аудиторські перевірки всіх без винятку міністерств і відомств, що важливо для парламенту та глави держави при підтвердженні правильності витрачання бюджетних коштів.

Кабінет Міністрів здійснює контроль за державними фінансами в процесі реалізації фінансової політики, політики ціноутворення та оплати праці, складання й виконання загальнодержавних і міждержавних програм, керівництва різними фондами. Повсякденна діяльність уряду безпосередньо пов’язана з управлінням державними фінансами та контролем за їх раціональним використанням.

Міністерства та відомства загальної компетенції здійснюють відомчий контроль у межах своїх повноважень. Наприклад, Міністерство освіти щонайменше раз на рік перевіряє звіти університетів про використання бюджетних коштів, а також позабюджетних надходжень, зароблених закладом.

На місцевому рівні фінансовий контроль забезпечують Верховна Рада та Рада Міністрів АР Крим, регіональні й місцеві органи самоврядування під час розгляду та затвердження відповідних бюджетів, звітів про їх виконання, заслуховування інформації керівників про витрачання бюджетних ресурсів.

Ключова роль належить спеціалізованим органам виконавчої влади, для яких фінансова діяльність є основною. Вони утворюють єдину підсистему фінансово-кредитних органів, очолювану Міністерством фінансів України. До неї входять міністерства фінансів АР Крим, фінансові управління обласних, Київської та Севастопольської міських адміністрацій, фінансові відділи районних адміністрацій, які діють на підставі відповідних положень.

Міністерство фінансів виступає центральним спеціалізованим органом управління фінансами та контролю за рухом державних ресурсів. Воно контролює виконання держбюджету за доходами, встановлює порядок бухгалтерського обліку та звітності про виконання бюджетів, форми обліку й звітності з касового виконання.

Мінфін також контролює випуск та обіг цінних паперів, веде їх загальний реєстр, видає дозволи на відповідну діяльність, стежить за збереженням та ефективним використанням державного майна, закріпленого за підприємствами й установами.

Регіональні та місцеві фінансові органи контролюють використання коштів, виділених із вищестоящих бюджетів, ефективність використання позабюджетних фондів, дотримання законодавства про оплату праці, проведення виплат і компенсацій за рахунок бюджетів.

До спеціальних органів належить Державна пробірна палата України з підпорядкованими міжобласними інспекціями та постійними контролерами на підприємствах із виробництва дорогоцінних металів і обробки алмазів. Пробірному нагляду підлягають усі суб’єкти господарювання незалежно від форми власності та громадяни-підприємці, що займаються відповідною діяльністю.

Органи пробірного нагляду проводять випробування, контрольний аналіз та клеймування ювелірних виробів із дорогоцінних металів (як вітчизняних, так і імпортних), здійснюють арбітражний аналіз для визначення вмісту металів, реєструють суб’єктів, що працюють із дорогоцінним камінням, та виконують інші функції.

Службовці пробірного нагляду проводять ревізії та перевірки, вимагають документи, отримують пояснення, оглядають приміщення, вилучають матеріали, дають приписи щодо усунення порушень, розглядають справи про адміністративні правопорушення. Матеріали з ознаками злочинів вони зобов’язані передавати правоохоронним органам.

Начальник Державної пробірної палати та начальники міжобласних інспекцій мають право накладати штрафи за адміністративні правопорушення.

6 червня 1995 року ухвалено Закон України «Про визначення розмірів збитків, завданих підприємству, установі, організації крадіжкою, знищенням, недостачею чи втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння і валютних цінностей». Порівняно з попередніми нормами, новий закон посилив матеріальну, адміністративну та дисциплінарну відповідальність.

Важливе місце в системі фінансового контролю посідає Національний банк України, який здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків та їхніх підрозділів по всій території країни. Нагляд спрямований на забезпечення стабільності банківської системи та захист інтересів вкладників через зменшення ризиків. Повноваження НБУ визначені Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Система нагляду НБУ орієнтована на скорочення зовнішніх і внутрішніх банківських ризиків. До зовнішніх належать: ризик ліквідності (нездатність банку своєчасно оплачувати зобов’язання), валютний ризик (збитки від зміни курсу за відкритої валютної позиції), ризик облікового процента (збитки від зміни кредитної ставки), ризик по цінних паперах (збитки від зміни їх курсу в портфелі банку).

У практиці нагляду основну увагу приділяють зниженню ризику ліквідності. Валютний ризик незначний через обмеження валютних операцій банків за власний рахунок. Ризик по цінних паперах порівняно невеликий через недостатній розвиток фінансового ринку, а ризик облікової ставки низький, оскільки НБУ встановлює її нижче рівня інфляції.

Внутрішні ризики включають «комерційні», пов’язані з людським фактором (кваліфікація персоналу, ділові якості керівників, виконавська дисципліна, якість аудиту), та «операційно-технічні», що стосуються внутрішньої роботи банку (системи безпеки, обліку, матеріально-технічне забезпечення).

На зниження внутрішніх ризиків спрямовані процедури реєстрації банків, ліцензування, аудиторські перевірки та інспектування діяльності комерційних банків співробітниками НБУ.

Нагляд здійснює Департамент банківського нагляду НБУ, а операції виконують регіональні управління згідно з програмами та окремими завданнями департаменту.

Комерційні банки зобов’язані щомісяця подавати НБУ: баланс із розрахунком економічних нормативів, звіти про кредитний портфель, портфель цінних паперів, валюту та валютні позиції, ризик процентної ставки, про надання кредитів родичам і близьким.

Банк також має не пізніше п’яти днів після оформлення результатів місячної чи річної перевірки подати звіт про роботу зовнішнього аудиту, а наступного дня після оформлення кредитного договору — звіт про «великі» кредити. Департамент банківського нагляду може вимагати будь-яку іншу інформацію, необхідну для виконання обов’язків, навіть якщо вона становить банківську, службову чи комерційну таємницю. Проте така інформація не може бути розголошена без згоди банку.

Банківський нагляд диференціюється за трьома напрямами: загальний, інтенсивний та нагляд високого ступеня.

Загальний нагляд поширюється на стабільні, фінансово благонадійні банки, що дотримуються нормативів і законодавства. Його здійснюють обласні управління НБУ. Зміст — контроль за дотриманням економічних нормативів та перевірка звітності. Інформація про порушення передається Правлінню для рішень.

Інтенсивний нагляд застосовується до банків, які періодично порушують нормативи, допускають незначні порушення та не мають фінансової стабільності.

Нагляд високого ступеня — для банків, що систематично (два і більше разів на квартал) порушують нормативи, допускають грубі порушення або мають незадовільний фінансовий стан.

За статистикою НБУ, протягом останнього року кожен третій комерційний банк мав серйозні фінансові ускладнення та працював у режимі інтенсивного нагляду. 21 банк реорганізовано, 12 — збанкрутували, 17 перебували у стадії закриття. Санкції застосовано до 77 банків, «режим фінансового оздоровлення» — до 13. У відповідь НБУ підготував низку нормативних актів про створення страхових і ризикових фондів для зміцнення платоспроможності банків.

При застосуванні інтенсивного нагляду чи нагляду високого ступеня Департамент банківського нагляду проводить інспектування банків та їхніх підрозділів для з’ясування причин порушень. Інспектори перевіряють законність операцій, діяльність внутрішнього й зовнішнього аудиту, стан обліку, достовірність звітів та установчих документів. За результатами керівництву банку надсилається інформація з оцінкою фінансового стану та шляхів виходу з кризи. Вимоги НБУ обов’язкові для виконання.

На основі отриманої інформації НБУ організовує наради з керівництвом банків, на яких виявляються причини недоліків і виробляються заходи щодо їх усунення. Про зміст заходів і строки реалізації керівництво інформується письмово.

Банк зобов’язаний у двотижневий термін поінформувати НБУ про вжиті заходи. Якщо дієвих заходів не вжито, департамент направляє інформацію голові ради банку. Якщо ситуація не поліпшується, НБУ застосовує санкції згідно із Законом «Про банк і банківську діяльність»: заходи фінансового оздоровлення; призначення тимчасової адміністрації; стягнення штрафу в розмірі доходу, отриманого внаслідок неправомірних дій; підвищення норм обов’язкових резервів; виключення банку з Державної книги реєстрації банків.

Тимчасова адміністрація призначається при невиконанні приписів НБУ, наданні недобросовісної інформації, збитковій діяльності, загрозах інтересам вкладників, протидії антимонопольним заходам. Адміністратор призначається Правлінням НБУ, виконує обов’язки протягом визначеного строку за затвердженою програмою та може здійснювати постійний нагляд або безпосереднє управління поточними справами, не підміняючи виконавчі органи банку.

Адміністратор має право перевіряти канцелярську, касову, бухгалтерську, звітну та договірну документацію, матеріали правління, оціночної та ревізійної комісій. Він може бути присутнім на загальних зборах акціонерів, засіданнях правління та комісій, перевіряти касу та зберігання цінностей у присутності членів правління.

Адміністратор зобов’язаний інформувати Департамент банківського нагляду та правління банку про дії, що суперечать статуту, законодавству чи рішенням Правління НБУ. Він також сповіщає про незгоду з діями посадових осіб щодо надання позик та оцінки застави. Головне в його діяльності — пошук законних неконфліктних заходів для усунення порушень і поліпшення фінансового стану банку.

До обов’язків адміністратора належить забезпечення належної реалізації правовідносин щодо зобов’язань банку. Зокрема, він повинен:

— контролювати, щоб загальна сума гарантій та поручительств щодо третіх осіб не перевищувала розміру, визначеного статутом чи встановленого НБУ;

— перевіряти умови надання позик для попередження порушень показників ліквідності, безресурсного кредитування та надання непередбачених пільг;

— брати участь в оцінці майна, що приймається в заставу, перевіряти дотримання умов забезпечення кредиту;

— контролювати прийняття заходів щодо стягнення простроченої заборгованості, звернення стягнення на майно боржників тощо.

Повноваження адміністратора припиняються після закінчення строку, встановленого НБУ, при достроковому поліпшенні фінансового стану банку або у випадку прийняття арбітражним судом справи про припинення діяльності банку.

НБУ також контролює дотримання законодавства про валютне регулювання та касових операцій комерційними банками. Банки не мають адміністративних контрольних повноважень щодо клієнтів, їм лише доручається контролювати дотримання підприємствами порядку ведення касових операцій і валютного законодавства. Порушення тягне фінансові санкції у вигляді штрафів, що перераховуються до бюджету. В інших випадках банки здійснюють фінансовий контроль на цивільно-правовій основі як сторона договору.

Окремі міністерства та відомства здійснюють позавідомчий фінансовий контроль. Міністерство зв’язку контролює дотримання правил поштових переказів і пересилки валютних цінностей через митний кордон. Державний митний комітет контролює переміщення валютних цінностей через кордон.

Відомчий фінансовий контроль — це контроль міністерств та інших органів управління за діяльністю підвідомчих підприємств і установ. Його здійснюють функціонально самостійні контрольно-ревізійні підрозділи, підпорядковані керівникам цих органів. Робота цих підрозділів перебуває під наглядом Міністерства фінансів. Не рідше одного разу на рік міністерства інформують про стан контрольно-ревізійної роботи Кабінет Міністрів.

Основними завданнями відомчого контролю є: контроль за виконанням державних завдань, економним витрачанням ресурсів, зберіганням державної власності, правильністю бухгалтерського обліку, станом контрольно-ревізійної роботи, боротьба з приписками, безгосподарністю та марнотратством.

Основними формами відомчого контролю є ревізії та перевірки, які призначаються керівником відповідного органу. У комерційних організаціях вони проводяться один раз на рік, в інших — один раз на два роки. Ревізори зобов’язані спиратися на трудові колективи та брати участь у виробленні пропозицій щодо усунення порушень.

У рамках відомчого контролю здійснюється повсякденний внутрішньогосподарський контроль на конкретних підприємствах їхніми керівниками та функціональними підрозділами (бухгалтерією, фінансовими відділами тощо).

Контрольні функції тут — необхідна умова повсякденної фінансово-господарської діяльності. Найвідповідальніші функції належать головним (старшим) бухгалтерам.

Згідно з Положенням про головних (старших) бухгалтерів, вони здійснюють бухгалтерський облік, перевірки та ревізії, контролюють правильність оформлення прийому й відпуску товарно-матеріальних цінностей, витрачання фонду заробітної плати, дотримання штатної та фінансової дисципліни, проведення інвентаризацій, стягнення дебіторської та погашення кредиторської заборгованості, законність списання недостач та інших витрат.

Головний (старший) бухгалтер несе персональну відповідальність нарівні з керівником за зміст і правильність оформлення фінансових документів. Він має право другого підпису документів, що є підставою для зарахування чи витрачання коштів. Кредитні та розрахункові зобов’язання без підпису бухгалтера недійсні. Бухгалтер не має права приймати до виконання документи по операціях, що суперечать законодавству. У такому випадку він зобов’язаний письмово звернути увагу керівника на незаконність і лише після повторного письмового розпорядження виконати його.

У такому разі всю відповідальність несе керівник одноособово, який зобов’язаний терміново повідомити вищестоящий орган. При виявленні незаконних дій посадових осіб (приписки, використання коштів не за призначенням) головний бухгалтер зобов’язаний доповісти керівникові.

Глибокі зміни у відносинах власності в Україні, поява недержавних господарюючих структур зумовили необхідність адекватних органів фінансового контролю. Це неодмінна умова успішного функціонування самих суб’єктів господарювання та відповідає інтересам держави. Це зумовило появу аудиторського фінансового контролю, який дозволяє поєднувати інтереси держави та недержавних суб’єктів без затрат бюджетних коштів на контрольну діяльність, що особливо важливо в умовах дефіциту державних фінансових ресурсів.

Закон України «Про аудиторську діяльність» прийнято Верховною Радою 22 квітня 1993 року, і він діє без істотних змін донині. Закон визначає аудит як перевірку публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, повноти та відповідності чинному законодавству й нормативам.

Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами) та аудиторськими фірмами, уповноваженими суб’єктами господарювання. Аудит може проводитися за ініціативою суб’єктів або у випадках, передбачених законодавством (обов’язковий аудит). Витрати на проведення аудиту відносяться на собівартість продукції (послуг).

Аудиторська діяльність включає організаційне та методичне забезпечення аудиту, практичне виконання перевірок і надання інших аудиторських послуг. Послуги можуть надаватися у формі перевірок, експертиз, консультацій з питань обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності. Прибуток від аудиторської діяльності оподатковується згідно із законодавством.

Більшість аудиторів України об’єднані в аудиторські фірми. Аудиторська фірма — це організація, що має ліцензію на право здійснення аудиторської діяльності в Україні та займається виключно наданням аудиторських послуг. Фірми можуть створюватися на основі будь-яких форм власності.

Аудиторські фірми представляють аудиторські висновки та інші офіційні документи. Аудиторський висновок — це офіційний документ, засвідчений підписом і печаткою аудитора (фірми), складений у встановленому порядку за результатами аудиту, що містить висновок щодо достовірності звітності, повноти та відповідності законодавству бухгалтерського обліку.

Законодавець передбачив випадки обов’язкового аудиту для:

— підтвердження достовірності та повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів, товариств та інших суб’єктів незалежно від форми власності, звітність яких офіційно оприлюднюється, за винятком установ, що повністю утримуються за рахунок держбюджету й не займаються підприємницькою діяльністю. Обов’язкова перевірка річного балансу суб’єктів із річним оборотом менш як двісті п’ятдесят неоподаткованих мінімумів проводиться один раз на три роки;

— перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників;

— порушення питання про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Проведення аудиту є обов’язковим також в інших випадках, передбачених законами України.

Суб’єкти, для яких встановлено обов’язковий аудит, зобов’язані до 1 грудня поточного року повідомити відповідні податкові інспекції про укладення угоди на аудиторську перевірку.

Крім того, суб’єкти з першої групи зобов’язані подати аудиторське заключення та інші документи публічної звітності до відповідної податкової адміністрації протягом дев’яти місяців року, наступного за звітним. Подання заключення здійснюється не пізніше десяти днів після закінчення перевірки. У випадку неподання або невчасного подання з вини суб’єкта застосовуються адміністративні штрафи та інші фінансові санкції.

Публічна бухгалтерська звітність в інших випадках повинна бути перевірена аудитором і може оприлюднюватись протягом року, наступного за звітним. Відповідальність за дотримання порядку ведення обліку, своєчасне та повне надання звітності користувачам і аудиторам покладається на керівника суб’єкта.

Аудиторські перевірки не виключають здійснення державними податковими адміністраціями контролю за дотриманням податкового законодавства та виконання контрольних функцій іншими уповноваженими суб’єктами.

Повсякденну роботу аудиторських фірм та окремих аудиторів контролює Аудиторська палата України — незалежний, самостійний орган на засадах самоврядування. Її повноваження визначаються Законом «Про аудиторську діяльність» та Статутом. Палата здійснює сертифікацію та ліцензування суб’єктів, затверджує програми підготовки аудиторів, норми та стандарти аудиту, веде Реєстр аудиторських фірм та аудиторів.

Організація діяльності Аудиторської палати принципово відрізняється від інших контролюючих фінансових органів. Якщо для всіх інших органів діяльність чітко здійснюється на підставі приписів держави, то в палаті вона гармонізується на принципах демократизму та доцільності.

2. Напрями контролю дохідної та видаткової частин бюджету

Бюджетний процес — це регламентований законодавством порядок розгляду, затвердження бюджетів, їх виконання, контролю за виконанням та затвердження звітів про виконання бюджетів, що входять у бюджетну систему України.

При формуванні Державного бюджету основною задачею є його збалансованість, тобто максимальне наближення до ідеального варіанта — повного покриття витрат прибутками та утворення залишку коштів (перевищення прибутків над витратами).

Цього стану, на перший погляд, можна досягти двома способами:

1. зменшенням розміру витрат;

2. збільшенням розміру прибутків.

Державні витрати структурно можна уявити так:

1. Витрати на соціальні послуги.
2. Витрати на господарське споживання.
3. Витрати на озброєння та матеріальне забезпечення зовнішньої політики.
4. Адміністративно-управлінські витрати.
5. Платежі по державному боргу.

З цієї структури очевидно, що витрати державного бюджету виконують функції політичного, соціального та господарського регулювання.

Перше місце в бюджетних витратах займають соціальні статті: соціальні посібники, освіта, охорона здоров’я тощо. У цьому виявляється головний напрямок бюджетної політики — стабілізація, зміцнення та пристосування існуючого соціально-економічного ладу до умов, що змінюються. Ці витрати покликані пом’якшити диференціацію соціальних груп, неминуче властиву ринковому господарству.

У витратах на господарське споживання зазвичай виділяються бюджетні субсидії підприємствам, сільському господарству, на здійснення державних програм — усе це робиться з метою стимулювання виробничих можливостей.

Витрати на озброєння та матеріально-технічне забезпечення зовнішньої політики, а також адміністративно-управлінські витрати впливають на структуру попиту.

Кон’юнктурним цілям бюджетного регулювання служать витрати по внутрішньому державному боргу (наприклад, дострокове погашення частини боргу), розміри витрат на кредити та субсидії підприємствам, на створення й удосконалення об’єктів інфраструктури, на закупівлю озброєння та військове будівництво. Таким чином, держава намагається задовольнити вимоги різноманітних соціальних груп, зменшити соціальну напруженість у суспільстві.

У періоди криз і депресії витрати державного бюджету на господарське споживання, як правило, зростають, а під час кон’юнктури — скорочуються.

Важливо відзначити, що структура державного бюджету здійснює регулюючий вплив на розміри попиту та пропозиції, а також на галузеву й регіональну структуру економіки, національну конкурентоспроможність на світових ринках.

Структуру державних прибутків можна уявити так:

1. Податки (у тому числі акцизні збори та мита).

2. Неподаткові надходження: прибутки від державної власності, державної торгівлі.

3. Внески в державні фонди соціального страхування, пенсійний фонд, страхування від безробіття.

Головною статтею бюджетних прибутків є податки. Під податком, збором, митом та іншими платежами розуміється обов’язковий внесок у бюджет відповідного рівня або позабюджетний фонд, здійснюваний платниками в порядку та на умовах, визначених законодавчими актами.

Податки бувають двох видів:

1. Податки на прибутки та майно: прибутковий податок із громадян; податок із прибутку; податок на соціальне страхування та фонд заробітної плати; майнові податки, у тому числі на власність, включаючи землю та іншу нерухомість; податки на переказ прибутку та капіталу за кордон тощо. Ці податки стягуються з конкретної фізичної особи, їх називають прямими.

2. Податки на товари та послуги: податок з обороту (замінений податком із додаткової вартості); акцизи (податки, що прямо включаються в ціну товару чи послуги); податок на спадщину, на доходи з нерухомості та цінних паперів тощо. Ці податки називаються непрямими, оскільки частково або повністю переносяться на ціну товару чи послуги.

Державна контрольно-ревізійна служба України, її функції та правові основи діяльності спираються на Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні».

ДКРС складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійних відділів у районах, містах і районах у містах.

Головним завданням ДКРС є здійснення державного контролю за використанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, місцевих органах влади та самоврядування, розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень.

Державний контроль здійснюється у формі ревізій та перевірок.

Головні контрольно-ревізійні управління України виконують такі функції:

1. організують роботу контрольно-ревізійних підрозділів;

2) проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, достовірності обліку та звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету та державних валютних фондів;

3) проводять ревізії та перевірки повноти оприбуткування, правильності використання та збереження валютних коштів;

4) здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;

5) розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення ревізій і перевірок;

6) здійснюють методичне керівництво та контроль за діяльністю підлеглих підрозділів, розробляють пропозиції щодо покращення контролю.

Органи ДКРС розглядають листи, заяви та скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань.

У зв’язку з прийняттям останнім часом низки законодавчо-нормативних актів щодо регламентації контрольних процедур набуло нової актуальності питання місця та ролі ДКРС у суспільному житті країни.

Актуальність ця обґрунтована, бо створення при Верховній Раді Рахункової палати, при Міністерстві фінансів — Державного казначейства, відновлення відомчого контролю в міністерствах за умов функціонування Державної податкової адміністрації, Антимонопольного комітету, Інспекції з контролю за цінами тощо справді викликає в пересічного громадянина щонайменше подив.

Фінансову безпеку будь-якої держави визначає насамперед її фінансова незалежність. При цьому, за О. Барановським, рівень фінансової безпеки держави зумовлений щонайменше 12 факторами, чільне місце серед яких посідають бюджетна безпека та боротьба з фінансовими злочинами. Будь-який із факторів при відхиленні за оптимальні межі може призвести до порушення фінансової безпеки держави (спад виробництва, збільшення дефіциту держбюджету, ігнорування інтересів власних товаровиробників, зростання інфляції, тінізація та криміналізація економіки тощо), а в кінцевому рахунку — до зростання залежності держави від впливу зовнішніх і внутрішніх детермінантів, дія яких не завжди спрямована в інтересах більшості населення. Водночас тривале порушення фінансової безпеки створює передумови для порушення економічної та навіть національної безпеки держави.

Для нормального функціонування державного устрою дуже важливо, щоб органи управління своєчасно та повно виявляли проблеми суспільного життя, що може мати вирішальне значення для вдосконалення законодавчих актів, а через їх реалізацію — для гарантування фінансової безпеки країни.

Невід’ємним складником управління державою є контроль, який дає змогу не лише виявляти, а й запобігати помилкам і хибам у роботі, шукати нові резерви та можливості.

Ефективність контролю залежить від повноти виконання контролюючими суб’єктами певних основних вимог. Зокрема, контроль повинен:

— здійснюватися безперервно, регулярно та систематично;

— бути своєчасним за терміном здійснення, старанним і повним в охопленні об’єкта контролю;

— бути оперативним, дійовим та гласним;

— мати загальний характер — кожний керівник повинен здійснювати контроль та вважати його невід’ємною частиною своїх посадових обов’язків;

— форми та методи контролю повинні мати різнобічний характер.

За Конституцією України суб’єкти контролю можна умовно поділити на суб’єкти першої та другої підсистем.

До контролюючих суб’єктів першої підсистеми належать громадяни України, Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів та інші органи державної виконавчої влади, Конституційний та інші суди, органи прокуратури, органи місцевого самоврядування, політичні й громадські організації, засоби масової інформації.

Особливість їх полягає в тому, що зазначені суб’єкти є як ініціаторами, так і виконавцями контролю, до того ж не лише в галузі фінансів. При цьому здійснення специфічних контрольних повноважень делегується ними певним структурам. Наприклад, функції постійного контролю за використанням коштів держбюджету Верховна Рада делегувала Рахунковій палаті. Міністерство фінансів делегувало функції контролю за формуванням доходів бюджетів органів місцевого самоврядування, використанням коштів державного та місцевих бюджетів, позабюджетних фондів та валютних кредитів ДКРС, з оперативного управління видатками держбюджету — Державному казначейству України. Функції фіскального контролю за діяльністю платників податків і забезпечення виконання дохідної частини держбюджету глава держави поклав на Державну податкову адміністрацію України.

У цілому органи контролю, яким законодавчо-нормативними актами, прийнятими суб’єктами контролю першої підсистеми, делеговано функції постійного контролю у сфері фінансів, належать до суб’єктів контролю другої підсистеми та становлять її важливу частину. Відмінність цих суб’єктів полягає в тому, що за наслідками їх роботи управлінські рішення приймають переважно суб’єкти контролю першої підсистеми (тобто центральні органи управління державою).

До другої підсистеми належать також контролюючі органи та відповідальні особи підприємств, установ і організацій. Це керівники, головні бухгалтери, ревізійні комісії та органи відомчого контролю суб’єктів господарювання, на яких згідно з чинним законодавством покладено обов’язки здійснювати первинний відомчий контроль.

До останньої групи контролюючих органів другої підсистеми належать органи незалежного фінансового контролю, виконавцями якого є насамперед аудитори та аудиторські фірми.

Завдання ДКРС у сфері контролю перетинаються тільки із завданнями Рахункової палати ВРУ, а саме в частині контролю за використанням коштів держбюджету. При цьому РП веде парламентський контроль переважно на рівні центральних органів управління, а ДКРС — починаючи з бюджетних установ у селах аж до міністерств і відомств. Для цього ДКРС уже понад 5 років має розгалужену структуру у всіх містах, районах і областях, а РП складається тільки з центрального апарату.

За такої ситуації відмовитися від постійного контролю за використанням бюджетних коштів, у тому числі держбюджету, на місцях силами ДКРС автор вважає недоцільним як із точки зору профілактики фінансових порушень, так і з точки зору економічного ефекту такого контролю. Наприклад, у 1997 році органами ДКРС у ході проведених ревізій і перевірок виявлено незаконних витрат, недостач і розкрадань на суму 1445,2 млн. грн., у тому числі в бюджетних установах — 221,0 млн. грн., і донараховано до бюджетів платежів та інших сум, відрахувань до державних фондів 943,3 млн. грн. Слідчим органам того ж року передано для розслідування 11295 ревізійних справ на суму 1109,7 млн. грн., порушено 5019 кримінальних справ, до кримінальної відповідальності притягнуто 1869 осіб.

Внаслідок ужитих ДКРС заходів у 1997 році забезпечено відшкодування та поновлення незаконних витрат, недостач і розкрадань на суму 387,6 млн. грн., та додатково надійшло до бюджетів і держфондів 165,6 млн. грн. У цілому витрати на утримання апарату ДКРС з урахуванням позабюджетних коштів окупилися у 9,3 разу.

Не можна відкидати й того, що на практиці переважно тільки органи ДКРС проводять ревізії фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання незалежно від форми власності за дорученнями правоохоронних органів. Адже документальна ревізія, залишаючись основною формою контролю, водночас відповідно до ст. 66 КПК України є способом збору доказів. Так, у 1997 році за дорученнями органів МВС, СБУ та прокуратури підрозділи ДКРС обревізували 7667, а за І півріччя 1998 року — уже 4941 суб’єкт господарювання.

У решті органів ДФК здійснюють перевірку тільки окремих сторін фінансової діяльності підприємств, установ і організацій.

Здійснюючи з власної ініціативи ревізії та перевірки за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, а за дорученнями правоохоронних органів — і в решті суб’єктів господарювання, розробляючи пропозиції щодо усунення виявлених хиб і порушень та запобігання їм у подальшому, ДКРС тим самим сприяє скороченню потреби в бюджетних коштах, наповненню дохідної частини бюджетів і держфондів та попереджає фінансові порушення і злочини.

Отже, функціонування ДКРС — невід’ємна складова системи фінансової безпеки держави, і дискусію щодо цієї служби доцільно вести тільки в рамках удосконалення ДФК як цілісної системи.

Використана література

1. Усач Б.Ф. Контроль і ревізія: Підручник для студ. вузів. — К.: Знання-Прес, 2004. — 253 с.
2. Дікань Л.В. Контроль і ревізія: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 244 с.
3. Контроль і ревізія: Підручник / Ф.Ф. Бутинець, Н.Г. Виговська, Н.М. Малюга, Н.І. Петренко. — 3-тє вид., перероб. і доп. — Житомир: ПП «Рута», 2002. — 541 с.
4. Вітвицька Н.С. Контроль і ревізія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни; КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2000. — 165 с.
5. Державний фінансовий контроль: ревізія та аудит: Інтегрований навчально-атестаційний комплекс. — К.: АВТ, 2004. — 423 с.