Консульське право та його аспекти

1. Консульське право та його особливості щодо іноземних громадян

Під консульським правом розуміють систему міжнародно-правових принципів і норм, які регулюють специфічні відносини, відомі як консульські. Як зазначає І.І. Лукашук, ці відносини є "міжнародними адміністративно-правовими відносинами, що покликані захищати права та інтереси фізичних і юридичних осіб однієї країни на території іншої".

Таким чином, сфера консульських відносин є вужчою порівняно з дипломатичними, оскільки обмежується лише адміністративно-правовим регулюванням. Відповідно, залежність консульських відносин від дипломатичних не є абсолютною.

Консульські відносини між країнами можуть існувати та розвиватися навіть за відсутності дипломатичних. Їх виникнення було зумовлене розвитком міжнародної торгівлі та інших зв'язків. Перші консульські установи з'явилися через потребу захищати інтереси іноземців, передусім торговців, перед місцевою владою. З часом їхні функції значно розширилися. Сьогодні, згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 року, яка є головним міжнародно-правовим документом у цій сфері, основними функціями консульських установ є:

• захист та охорона інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб у країні перебування;
• сприяння розвитку торговельних, економічних, наукових, культурних та інших зв'язків із державою перебування;
• виконання адміністративних і нотаріальних функцій щодо фізичних та юридичних осіб своєї держави;
• надання допомоги та сприяння морським і повітряним суднам своєї держави та їхнім екіпажам;
• представництво, за необхідності, в судах та інших органах держави перебування;
• збір законними методами інформації про життя свого округу та інформування про це МЗС своєї держави.

У своїй діяльності консульські установи керуються нормами міжнародного права, а також враховують законодавство своєї держави та держави перебування.

Зазвичай консульські установи взаємодіють лише з місцевою владою свого округу. Якщо ж потрібен контакт з іншими органами влади, вони діють через дипломатичне представництво своєї країни.

Консульські установи, як правило, підпорядковуються МЗС та своєму дипломатичному представництву, до складу якого можуть входити консульські відділи.

Серед повсякденних операцій консульських установ можна виділити: видачу та продовження паспортів, оформлення в'їзних і виїзних віз, розгляд клопотань про прийом до громадянства, реєстрацію актів цивільного стану, нотаріальне засвідчення документів, дії у слідчих справах тощо.

Усі консульські установи поділяються на чотири класи: генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства. Відповідно до цього називаються і їхні глави.

Персонал консульських установ складається з трьох категорій: консульські посадові особи (виконують консульські функції), консульські службовці (виконують адміністративно-технічні функції) та обслуговуючий персонал.

Глави консульських установ зазвичай призначаються керівником відомства закордонних справ, хоча можливий і інший порядок. При призначенні консулу видається консульський патент — спеціальний документ, що підтверджує його повноваження та містить інформацію про консула, його клас, консульський округ і місце розташування консульства. Для виконання своїх обов'язків у країні перебування консул має отримати згоду компетентних органів цієї країни, яка називається екзекватурою. Зазвичай екзекватуру видає міністерство закордонних справ. Вона може бути оформлена як окремий документ або як напис на консульському патенті.

Консул, як правило, приступає до виконання своїх обов'язків після отримання екзекватури. Його повноваження припиняються у таких випадках: відкликання, оголошення persona non grata, вихід території консульського округу з-під суверенітету країни перебування, закриття консульства, початок воєнних дій між державою направлення та державою перебування.

Протягом своєї діяльності консульські установи користуються певними імунітетами та привілеями. Як і дипломатичні, вони поділяються на імунітети та привілеї самої установи та імунітети й привілеї консульських посадових осіб і службовців.

Відповідно до Віденської конвенції 1963 року, імунітети та привілеї консульських установ включають: недоторканність помешкань, службових архівів, листування, майна та транспорту; звільнення від обшуку, реквізицій, податків і мит; свободу зносин зі своїм урядом, дипломатичним представництвом та іншими консульськими установами своєї держави; свободу використання шифрів і консульських кур'єрів.

Як почесний привілей, консульські установи мають право піднімати державний прапор і герб на своєму помешканні та транспорті.

Особисті імунітети та привілеї консульських посадових осіб включають особисту недоторканність, за відсутності судового вироку, за винятком випадків скоєння тяжких злочинів.

Під час виконання службових функцій посадові особи звільняються від судової та адміністративної юрисдикції. Це правило також поширюється на службовців консульських установ.

Обидві категорії співробітників також звільняються від податків і зборів.

При встановленні консульських відносин держава часто розширює обсяг імунітетів і привілеїв для співробітників консульських установ. Водночас їхнє становище значною мірою залежить від внутрішнього законодавства країни перебування.

Якщо іноземна держава встановлює обмеження на реалізацію прав і свобод громадян України, Кабінет Міністрів України може ухвалити рішення про запровадження відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Таке рішення набирає чинності після опублікування і може бути скасоване, якщо підстави для його прийняття зникнуть.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї українського народу.

Іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну для постійного проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки на постійне або тимчасове проживання відповідно.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією, визначається Законом України про імміграцію.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані зареєструвати свої паспортні документи в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, та виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Якщо іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, де зареєстровані їхні паспортні документи.

2. Правовий статус в Україні

Створення ООН мало величезне значення для розвитку міжнародного права у другій половині XX століття. Ця подія сприяла подальшому розширенню правосуб'єктності України в міжнародних відносинах. Україна, як і Білорусія, зробила значний внесок у розгром гітлерівської Німеччини. Обидві союзні республіки СРСР стали членами ООН із перших днів її існування. Україна активно використовувала свої права у сфері міжнародних відносин.

Беручи активну участь у роботі міжнародних конференцій та організацій, а також у розробці міжнародних договорів, Україна впливала на прогресивний розвиток міжнародного права. Вона також брала участь у роботі багатьох органів ООН та пов'язаних із нею міжнародних конференцій. Наприклад, це діяльність у таких важливих міжнародних спеціалізованих організаціях, як ЮНЕСКО, Міжнародне агентство з атомної енергії, Міжнародна організація праці та інших.

Україна була також активним суб'єктом міжнародного договірного права. На початок 1990 року вона була учасницею понад 120 міжнародних договорів. Серед найважливіших — Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року, Статут Всесвітнього поштового союзу 1864 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року та багато інших.

З метою підготовки кадрів для сфери міжнародних відносин у Київському університеті в 1944 році були відкриті спеціалізації з міжнародних відносин на історичному факультеті, а пізніше — з міжнародного права на юридичному факультеті. Це стало основою для створення Інституту міжнародних відносин при Київському університеті. До 1991 року цей навчальний заклад, поряд із Московським державним інститутом міжнародних відносин, готував юристів-міжнародників для всього Радянського Союзу. Наявність традицій, інтелектуального та кадрового потенціалу юристів-міжнародників і фахівців інших напрямів зовнішніх зносин сприяли тому, що Україна порівняно легко подолала складнощі правонаступництва після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.

У співтоваристві кінця XX століття основними компонентами структури є: держави, міжнародні організації, міжнародне право. Кожен із цих компонентів виконує свою функцію. Держави відрізняються від міжнародних організацій широтою та якістю компетенції, ступенем свободи дій і впливу на систему та розвиток її інтегративних якостей. Міжнародне право, будучи елементом структури, водночас є функціональним явищем, інструментом впливу на міжнародні відносини.

Взаємодія держав здійснюється на двох рівнях: вертикальному та горизонтальному. Вертикальний рівень — це суто міждержавні відносини. Другий, похідний рівень реалізується через міжнародні відносини за допомогою міжнародних організацій, які створюють держави як суб'єкти міжнародного права. Тому створення та розвиток системи міжнародних спеціалізованих організацій як функціональної інституції міжнародного співтовариства є найбільш характерною та важливою тенденцією сучасних міжнародних відносин. За допомогою міжнародних спеціалізованих організацій можна розв'язувати як глобально-стратегічні, так і конкретно-прикладні проблеми людства. Такі організації діють досить самостійно та на основі делегованої їм широкої компетенції здійснюють міжнародно-правове регулювання у різних сферах.

Виходячи з цього, Україна відповідно до своєї зовнішньополітичної доктрини реалізує національні інтереси, з одного боку, на геостратегічних напрямах міжнародних відносин із державами та групами країн, а з другого — через універсальні (системи ООН) та регіональні міжнародні організації.

Аспектом реалізації проголошеного в Декларації примату міжнародного права є створення дієвої системи правозастосування. Сьогодні цю сферу регулює Закон України "Про чинність міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 року. Він встановлює, що "укладені і належно ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства".

Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року, створено конституційний зовнішньополітичний механізм, який дає змогу успішно забезпечувати втілення в життя зовнішньої політики держави відповідно до норм міжнародного права.

Засади міжнародно-правової концепції України, що перебуває на стадії формування, — це тільки перші кроки на цьому шляху. Належить піднести на більш високий рівень міжнародно-правову свідомість суспільства, що пов'язано з підвищенням політико-правової культури та моралі в цілому. Український народ має усвідомити себе повноправним членом світового співтовариства, який володіє як правами, так і відповідними обов'язками, що є характерним і невід'ємним для всіх країн і народів на сучасному етапі.

3. Суб'єкти міжнародного права, поняття публічного міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права — це носій міжнародних прав та обов'язків, які виникають відповідно до норм міжнародного права.

Ще кілька десятиліть тому вважалося, що єдиними суб'єктами міжнародного права є держави. На них поширювалася дія міжнародно-правових норм, вони мали міжнародну правоздатність. Для позначення правосуб'єктності використовувався термін «personality» (особистість, правосуб'єктність), що підкреслював значення носія прав та обов'язків, тобто тих суб'єктів, що склалися історично. У XX столітті наголос переноситься на участь суб'єктів у міжнародно-правовій системі.

Ще 1648 року Вестфальський міжнародний конгрес, що ознаменував закінчення 30-літньої війни, констатував, що суверен певної території визначає та законно контролює релігію населення цієї території. Меншина на території держави не мала законного права звертатися по допомогу з приводу порушення права на сповідування своєї релігії. Таким чином, правова система визначалася територіально. Після Вестфальського договору на зміну містам-державам приходять національні держави.

Це була суттєва відмінність від правових систем середніх віків, коли право було персональним (personal). Згадаймо Lex Mercatoria — право купців, для яких не існувало територіального права. Зараз ми намагаємося відтворити, відродити це право купців.

В цілому еволюція міжнародного права визначається пошуками міжнародного правопорядку, що веде до стабільності. Також відбуваються такі важливі процеси, як персоніфікація держави (особа може нести відповідальність за дії держави) та поєднання ідеї держави з ідеєю народу. Останнє ускладнюється тим, що, якщо ми маємо справу з багатонаціональною державою, складніше визначити поняття «народ».

Хоч думка, що міжнародне право існує для держав і про держави, все ще досить поширена, однак дедалі частіше чуємо, що воно також є для народів, осіб та організацій. Тобто хоч безпосередніми суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, у багатьох міжнародних договорах поняття суб'єкта міжнародного права фігурує під різними назвами.

Так, Підсумковий акт НБСЄ 1975 року вимагає від держав-учасниць діяти в «інтересах народів», роблячи внесок у «сприяння основним правам, економічному і соціальному прогресу і благополуччю всіх народів». Підсумковий акт не тільки вимагає від держав «поважати рівноправ'я і право народів розпоряджатись своєю долею», а й «підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їх надій» у всіх областях міжнародного співробітництва.

Як правило, народи реалізують свої суверенні права та обов'язки не безпосередньо самі, що буває порівняно рідко (референдум, плебісцит), а через свої національні держави в особі їхніх вищих органів влади й управління, що займаються дипломатичною діяльністю, тобто особливою державною діяльністю зі здійснення зовнішньополітичних функцій.

Підсумковий акт чітко формулює суть взаємовідносин між народом і державою: «Всі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток». Незважаючи на те що суверенні права та обов'язки реалізуються через вищі державні органи влади й управління, держави як «носії» суверенних прав підкоряються волі «володарів» цих прав — своїм народам, яким належать такі найважливіші права, як право на самовизначення, на суверенітет і невтручання, на територіальну недоторканність, право на мир тощо.

Підтвердженням того, що суб'єктом міжнародного права може виступати народ, стало визнання сучасним міжнародним правом за народами колоніальних і залежних держав найважливішого права бути суб'єктом міжнародних правовідносин, незалежно від того, що їхні національні держави ще не існували. У 1960 році Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам та народам. Ця декларація була прийнята 89 голосами за, жодного голосу проти, 9 держав утримались, а саме: Австрія, Бельгія, Домініканська республіка, Франція, Португалія, Південна Африка, Іспанія, Велика Британія та США. У Декларації, зокрема, ще раз згадується про проголошену в Статуті ООН віру в основні права людини, гідність і достоїнство людини, рівні права чоловіків і жінок, а також великих і малих народів. У 1970 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повної реалізації положень Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам.

До сьогодні спірним питанням залишається те, чи транснаціональні корпорації (ТНК) є суб'єктами міжнародного права. У 60-80-х роках було дуже багато позовів щодо їх міжнародної правосуб'єктності. Найгостріше це питання виникає при націоналізації ТНК, коли вони стверджують, що є суб'єктами міжнародного права, а не національного, а отже, їх не можна націоналізувати. Юристи намагаються аргументувати правосуб'єктність ТНК, опираючись як на міжнародні договори, так і на звичай (звичаєва норма компенсувати за експропріацію — швидка, адекватна та реальна (effective) компенсація, повна, яка включає втрачену вигоду). Ця норма (effective compensation) завжди включалась у Restatement of Foreign Law, USA, однак в останньому її немає. Професори з Гарварда стверджують, що можна говорити тільки про справедливу компенсацію (just compensation).

У результаті корпорації залишаються майже повністю залежними від своїх держав, що підтверджує, що вони не мають міжнародної правосуб'єктності.

Фізичні особи в останні десятиліття набули міжнародної правосуб'єктності. Аргументами на користь цього є:

1. Індивідуальна відповідальність у міжнародному праві, починаючи від Нюрнберзького військового трибуналу;
2. Індивіди можуть звертатися з позовами до міжнародних контрольних та правозахисних органів.

Отже, визначення міжнародного права як права міждержавного в останні десятиліття було розвінчане набуттям міжнародної правосуб'єктності міжнародними організаціями та індивідами.

Існують різні визначення міжнародного права. Більшість вчених-юристів вважають, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, а міжнародне право — це серія норм, що регулюють відносини в першу чергу між державами, а також іншими суб'єктами міжнародного життя. Однак не всі погоджуються з таким визначенням. Так, Жан Тускоз визначає міжнародне право як «сукупність юридичних норм та інституцій, які регулюють відносини у міжнародному суспільстві з метою встановлення у ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку». Це визначення відрізняється від більшості інших визначень, котрі виходять з концепції держави, оскільки Ж. Тускоз не змішує поняття «міжнародне право» та «міждержавне право». Домінуюча теорія розрізняє міжнародне публічне право, що регулює відносини між державами, та міжнародне приватне право, що застосовується щодо міжнародних відносин між приватними особами. Автори цієї теорії вважають державу єдиним або головним суб'єктом міжнародного права. Ж. Тускоз не вважає державу ні єдиним, ні головним суб'єктом міжнародного права, а стверджує, що міжнародне право має бути визначене не як право, що регулює міжнародні відносини, які, в свою чергу, визначаються виходячи з поняття «держава», а як міжнародне право, що керує міжнародним суспільством, набагато складнішим і різноманітнішим організмом, ніж міждержавна спільність.

Вивчення міжнародного права можна почати з питання, чи є «міжнародне право» правом, чи може бути право, якщо нема наддержавного органу для його впровадження? Англійський філософ Джон Остін вважає, що міжнародне право не є правовою системою, оскільки воно не має суверенної влади, яка б зобов'язувала його суб'єкти (because it does not have a sovereign authority of ruling that binds subjects).

Як відомо, характерними рисами внутрішньодержавної системи права є наявність законодавчого органу, що творить закони, виконавчої влади для впровадження цих законів та ієрархії судів з обов'язковою юрисдикцією для вирішення спорів. Без законодавця, судової та виконавчої влади не можна говорити про правопорядок. Як же в такому разі сприймати систему міжнародного права? Чи має міжнародне право законодавця? Дійсно, є Генеральна Асамблея ООН, що складається з представників усіх держав — членів ООН, однак її резолюції не є обов'язковими (binding), окрім деяких резолюцій для органів ООН (ст. 17 (1) Статуту ООН). Судової системи влади в міжнародному праві немає. Міжнародний Суд Справедливості (надалі — МСС) дійсно існує в Гаазі, але він тільки тоді може розглядати справи, коли згоду на їх розгляд дали держави — сторони справи. Окрім цього, немає виконавчого органу. Рада Безпеки ООН, що створювалась з цією метою, часто недієздатна через вето хоча б одного з п'яти постійних її членів (США, СРСР (нині Російська Федерація), Китай, Франція та Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії). Отже, як може те, що називають міжнародним правом, бути правом? За основу цього аргументу, як бачимо, беруть порівняння внутрішньодержавного права з міжнародним.

Однак санкції насправді можуть бути накладені Радою Безпеки, коли існує загроза миру, порушення миру чи акт агресії. Такі санкції можуть бути економічними, наприклад проголошені 1966 року проти Родезії, чи військовими, як-от у Корейській війні 1950 року (це стало можливим, оскільки в Раді Безпеки тоді був відсутній представник від СРСР в знак протесту проти присутності представника націоналістичного Китаю), або ж обидві, як 1990 року проти Іраку. Нині тенденцією міжнародного права є відмова від використання сили, наскільки це можливо.

Список використаної літератури

1. Антонович М. Міжнародне публічне право : Навч. посібник для студ. вузів/ Мирослава Антонович,. -К.: КМ Академія: Алерта, 2003. -307 с.

2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право : Підручник для студентів вищих навч. закладів/ Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. -К.: Алерта, 2005. -424 с.

3. Баймуратов М. Международное публичное право : Учебник/ Михаил Баймуратов,. М-во образования и науки Украины, Одесская нац. юридическая акад.. -Харьков: Одиссей, 2004. -750 с.

4. Буроменський М. В. Міжнародне право : Гендерна експертиза/ М. В. Буроменський; Міжнар. Фонд "Відродження", Ліга жінок-виборців України "50/50". -К.: Логос, 2001. -139 с.

5. Буткевич В. Міжнародне право : Основи теорії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Володимир Буткевич, Всеволод Мицик, Олександр Задорожній,. Ред. В. Г. Буткевич. -К.: Либідь, 2002. -605 с.

6. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право : Навч. посібник/ Анатолій Дмитрієв, Віктор Муравйов,. Відпов. ред.: Ю.С.Шемшученко, Л.В.Губерський; М-во освіти і науки України; Киів. ун-т права; Ін-т міжнарод. відносин Киів. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. -К.: Юрінком Інтер, 2000. -638 с.

7. Мацко А. Міжнародне право : Навчальний посібник/ Анатолій Мацко,. МАУП. -К.: МАУП, 2002. -210 с.

8. Тодоров И. Международное публичное право : Учебное пособие/ Игорь Тодоров, Владислав Субботин, Александр Филонов,. -К.: Знання, 2005. -414 с.

9. Тускоз Ж. Міжнародне право : Підручник/ Жан Тускоз,. Пер. з фр. Л.Бадешко. -К.: "АртЕк", 1998. -401 с.

10. Черкес М. Міжнародне право : Підручник/ Марк Черкес,. -4-е вид., випр. і доп.. -К.: Знання, 2004. -292 с.