Конституція України – Основний Закон суверенної держави українського народу

Вступ

Актуальність теми. Чинний Основний Закон України пройшов тривалий і непростий шлях свого становлення, розвиваючись у руслі еволюції вітчизняного конституційного права. Він став найвагомішим досягненням української конституційної теорії та практики. Конституція 1996 року стала першим визнаним міжнародною спільнотою вітчизняним документом такого рівня для незалежної України, заклавши підвалини суспільного й державного устрою, закріпивши права та свободи особи, визначивши механізм функціонування державних органів і місцевого самоврядування, а також способи правового захисту самого Основного Закону. На відміну від Конституції П. Орлика 1710 року, Конституції УНР 1918 року та радянських конституцій України, чинний документ діє вже десять років в умовах самостійного державного існування.

Характерною рисою національного конституційного процесу стало те, що Конституцію було ухвалено лише через п'ять років після проголошення незалежності — пізніше, ніж в інших колишніх радянських республіках. Втім, труднощі конституційного процесу були притаманні фактично всім пострадянським державам.

Метою роботи є аналіз наявної літератури для визначення ключових характеристик Конституції України як Основного Закону держави.

Об'єктом дослідження виступають засади та загальні ознаки Конституції України.

Предметом дослідження є розгляд Конституції України як Основного Закону, її структура та основні функції.

1. Історія Конституції України 1996р.

Процес розроблення, ухвалення, впровадження Конституції та внесення змін до неї можна умовно поділити на три етапи: перший (1991—1996 рр.) пов'язаний із проголошенням незалежності, підготовкою проєкту та прийняттям Конституції 1996 року; другий (1996—2004 рр.) — із реалізацією положень ухваленого документа; третій (2004 р. — дотепер) — із початком конституційної реформи та внесенням змін. Кожен із цих періодів має власну специфіку та особливості.

Перший період (1991—1996 рр.) розпочався з розпаду СРСР та утвердженням України як незалежної суверенної держави. Цей час був найбільш складним і суперечливим. Його можна розділити на кілька підетапів: 1) від ухвалення Декларації про державний суверенітет у 1990 р. до підготовки Концепції Конституції 1992 р.; 2) від прийняття Концепції до винесення першого проєкту на всенародне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 р.); 3) від завершення обговорення в грудні 1992 р. до затвердження другого проєкту Верховною Радою в травні 1993 р.; 4) травень—листопад 1993 р. — доопрацювання другого проєкту; 5) листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза; 6) підготовка та ухвалення Конституційного Договору 1995 р.; 7) від Договору до прийняття Конституції 1996 р.

Відлік історії чинної Конституції ведеться від 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Цей документ закріпив сучасну назву держави — Україна, визначив народ єдиним джерелом влади та встановив принцип верховенства права, фактично окресливши основи державного устрою.

Проте положення Декларації не могли бути повністю реалізовані через дію радянського законодавства, інститут подвійного громадянства та загрозу укладення оновленого союзного договору. Молода держава нагально потребувала нової Конституції.

24 жовтня 1990 року Верховна Рада затвердила склад першої Конституційної комісії під головуванням Л. М. Кравчука (згодом співголовою став І. С. Плющ). Діяльність комісії можна поділити на період активної роботи (до жовтня 1993 р.) та формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У межах першого періоду виокремлюються етапи, пов'язані з референдумом СРСР 17 березня 1991 р., Актом проголошення незалежності 24 серпня 1991 р., всенародним обговоренням першого проєкту (15 липня — 1 грудня 1992 р.) та появою другого проєкту 26 жовтня 1993 року [6, c. 201-203].

Серйозним випробуванням став референдум 17 березня 1991 року, коли 70,16 % громадян України висловились за збереження СРСР, а 80,2 % — за входження УРСР до оновленого Союзу на засадах Декларації про суверенітет. Однак послідовна позиція Верховної Ради щодо незалежності та розпад СРСР визначили подальший шлях України до розбудови власної державності.

Паралельно парламент вів роботу над проєктом нової Конституції, і 19 червня 1991 року було схвалено Концепцію нової Конституції, яка стала основою для розроблення чинного Основного Закону.

Доленосною подією стала легітимація незалежності. Після ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності та його підтвердження на референдумі 1 грудня 1991 року Україну визнали суверенною державою та суб'єктом міжнародного права більшість країн світу. Постала нагальна потреба в конституційному закріпленні основ суспільного ладу, прав і свобод, організації влади.

Законодавець обрав шлях тимчасової адаптації радянської Конституції УРСР 1978 року. 14 лютого 1992 року було ухвалено Закон про внесення змін до неї, який виключив ст. 72 (предмети відання УРСР) та ст. 75 (захист суверенних прав Союзом РСР). Закон від 19 червня 1992 року виключив ст. 19 про союз робітників, селян та інтелігенції та ст. 59 про обов'язок боротьби з розкраданням майна.

Оновлена Конституція мала тимчасово виконувати функції Основного Закону. Вона чіткіше розмежувала повноваження гілок влади, затвердила державні символи — Герб, Прапор і Гімн. Втім, закони, які б деталізували положення про символи, тривалий час не приймалися навіть після 1996 року.

За оновленою Конституцією єдиним законодавчим органом була Верховна Рада з 450 депутатів, які обиралися на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Статус парламентаріїв визначався Законом «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року, який встановлював їхні права, обов'язки та гарантії діяльності [8, c. 186-188].

Для законопроектної роботи Верховна Рада формувала постійні комісії, діяльність яких регулювалася Законом «Про постійні комісії Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 року. Цей закон закріплював статус комісій, їхні функції та порядок роботи.

Главою держави та виконавчої влади визначався Президент України, чий статус регулювався Конституцією та Законом «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 року.

Було створено законодавчу базу для реформування місцевого самоврядування, зокрема Закон «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування» (березень 1992 р.). Він обмежував діяльність Рад питаннями самоврядування, а виконавчу владу на місцях делегував представникам Президента. Статус депутатів місцевих рад визначався Законом від 4 лютого 1994 року.

За короткий час вдалося створити правову базу для регулювання основних питань суспільного життя. Однак уникнути конфліктів між гілками влади не вдалося. На конституційний процес негативно вплинули протистояння між Верховною Радою та Президентом щодо розподілу повноважень, суперечки між центром і регіонами, а також соціально-економічні труднощі [1, c. 349-352].

2. Структура і функції Конституції України 1996р.

Структура Конституції відображає її зміст і дає уявлення про коло питань, що підлягають конституційному регулюванню. Поняття «структура конституції» є складовою ширшого явища — форми конституції, під якою розуміють спосіб організації нормативного матеріалу.

Форма конституції має зовнішній і внутрішній виміри, тобто систему та структуру. Система Конституції України як об'єктивне явище впливає на її внутрішню побудову, яка формується під впливом суб'єктивних чинників. Зв'язок між системою і структурою є взаємним: структура не лише відображає систему, а й впливає на її якісні характеристики.

Структура Конституції України — це внутрішня будова єдиного цілісного нормативно-правового акта найвищої юридичної сили. Як зазначав П. Б. Стецюк, питання структури найпростіше розглядати у випадку писаної одноактної конституції, тобто єдиного логічно завершеного документа. Конституція України 1996 року належить саме до таких актів.

Думки вчених щодо поняття структури конституції здебільшого збігаються. Ю. М. Тодика визначав її як спосіб внутрішньої побудови, порядок об'єднання однорідних норм у розділи та їх послідовність. П. Б. Стецюк розумів структуру як внутрішню будову, поділ тексту на складові частини за логічними критеріями.

Російські конституціоналісти також трактують структуру як зовнішню форму, спосіб внутрішньої організації нормативного акта. М. В. Вітрук розумів під зовнішньою формою вираження конституційних положень у вигляді одного або кількох актів — конституції, основного закону, декларації, статуту тощо.

Отже, структура Конституції України — це внутрішня взаємоузгоджена побудова Основного Закону як акта найвищої юридичної сили [7, c. 234-237].

Преамбула Конституції України проголошує:

«Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймаємо цю Конституцію — Основний Закон України».

Преамбула визначає головні цілі ухвалення Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов життя; зміцнення громадянської злагоди; розвиток демократичної, соціальної, правової держави.

Класифікація функцій Конституції України випливає з класифікації функцій конституційного права як галузі. Основними критеріями є: 1) об'єкти впливу на суспільні відносини; 2) способи та засоби впливу; 3) умови впливу.

Насамперед функції класифікуються за об'єктами впливу — основними сферами суспільного та державного ладу: політичною, економічною, соціальною, культурною (ідеологічною) та зовнішньополітичною. Відповідно розрізняють політичну, економічну, соціальну, ідеологічну та зовнішньополітичну функції [3, c. 359-361].

Конституція України здійснює цілеспрямований вплив на всі сфери суспільного життя. У політичній сфері вона забезпечує реалізацію народного суверенітету, визначає політичні права громадян, регулює форми демократії (вибори, референдуми), відносини між органами влади та статус політичних партій. В економічній сфері — визначає основи економічної системи, форми власності, гарантує економічні права. У соціальній — встановлює принципи існування громадянського суспільства, соціальні права, статус об'єднань громадян, національних меншин, релігійних громад. У культурній сфері — визначає національну ідеологію державотворення, сприяє консолідації нації, розвитку її культури та мови, забезпечує права національних меншин на вільний розвиток. У зовнішньополітичній — визначає принципи та пріоритети зовнішньої політики.

Об'єктні функції можна класифікувати й за інститутами конституційного права, об'єктивізованими в розділах Основного Закону. Слід розрізняти функції регулювання: основ суспільного і державного ладу; прав, свобод і обов'язків людини; форм демократії; статусу органів влади та місцевого самоврядування; адміністративно-територіального устрою; правового захисту Конституції.

За способами та засобами впливу Конституції України властиві такі функції, як регулятивна, установча, охоронна, контрольна, інтегративна (системоутворююча), правотворча, правозастосовча, інформаційна, аксіологічна та інші [5, c. 364-367].

Висновки

Важливою юридичною властивістю Конституції України є обов'язковість її спеціального правового захисту як одного з ключових об'єктів конституційного права. Конституція, яка захищає суспільний і державний лад, права і свободи громадян, є ефективною лише за умови належної правової гарантованості. Позбавлена такого захисту, вона приречена на занепад та ігнорування її положень на користь вузьких соціальних груп.

Функції Конституції України, як і функції конституційного права загалом, можна розрізняти за умовами їх впливу на суспільні відносини, зокрема за часовими та просторовими критеріями.

За часом функції поділяються на постійні та тимчасові. Більшість функцій має постійний характер, оскільки дія Основного Закону є безстроковою. Тимчасові функції, визначені Перехідними положеннями (розділ XV), існували протягом п'яти років після прийняття Конституції. На сьогодні тимчасові функції вже не властиві Конституції, що свідчить про її стабільність.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-тє вид., випр. та доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.