Конституція США

ВСТУП

Актуальність обраної теми зумовила вибір цього дослідження. Після розпаду Радянського Союзу перед кожним новим незалежним народом постало питання про власний основний закон, який визначатиме життя та розвиток держави.

Конституції союзних республік, створені за зразком «Сталінської конституції» 1936 року, навіть із численними правками, виявилися непридатними для самостійних держав. Постала нагальна потреба в нових основних законах, для розробки яких необхідно глибоко вивчати історію формування конституційного устрою країн, які вже пройшли цей шлях.

Мета цієї роботи — простежити становлення конституційної системи на прикладі однієї з найрозвиненіших світових держав — Сполучених Штатів Америки. Американці живуть за своєю конституцією вже понад два століття, і вона майже не зазнала змін. Така стабільність свідчить про виваженість і оптимальність закладених у ній законів. Автори цього документа виявили не лише професіоналізм, а й зосередили в ньому мудрість, знання та культуру попередніх епох, високе почуття справедливості. Формулювання статей Конституції чіткі й не допускають двозначного тлумачення.

Новий основний закон спирався на три джерела. По-перше, це ідеї французького Просвітництва XVIII століття, зокрема Вольтера, Руссо та Монтеск'є. По-друге, британські традиції парламентаризму, верховенства права та особистої свободи, які оформилися в теоріях Гоббса і Локка. По-третє, власний історичний досвід молодих американських колоній і штатів, відображений в ідеях Джефферсона, Медісона, Гамільтона та інших «батьків-засновників».

Маючи таку солідну теоретичну основу, Конституція не стала «сухим» документом, зрозумілим лише вузькому колу політиків. Навпаки, її свідомо написали простою та доступною мовою, адже, на думку творців, вона існує передусім для народу, а вже потім — для уряду, який виконує його волю.

Конституція США вирізняється логічністю, ясністю та лаконізмом, без зайвої деталізації. Вона складається з 7 статей, поділених на частини.

Перші три статті визначають форми влади: законодавчу (Конгрес, що складається з Сенату та Палати представників), виконавчу (Президент) і судову (Верховний суд).

Стаття 4 регулює відносини між штатами, а також між штатами та федеральним урядом.

Стаття 6 близька за змістом, оскільки визначає природу та роль Конституції як «вищого закону країни».

Стаття 5 встановлює порядок внесення поправок і доповнень, а Стаття 7 — процедуру набрання чинності після ратифікації 9 штатами, тобто ¾ від 12 штатів (без Род-Айленда, який відмовився брати участь у Конвенті)[2]. У 1791 році Конституцію доповнив «Білль про права» (поправки 1–10), який гарантує демократичні права та свободи людини.

Аналіз Конституції дає змогу виокремити принципи, що визначають політичний устрій і систему державної влади США:

• Верховенство влади народу та закону
• Гарантії прав і свобод людини
• Поділ влади, система стримувань і противаг
• Федералізм
• Можливість зміни та доповнення Конституції через внесення поправок

Про Конституцію США в Україні та інших пострадянських країнах опубліковано чимало наукових праць. Її розглядають із позицій зовнішньої та внутрішньої політики, економіки, юриспруденції тощо. Особливо багато літератури з'являється до ювілеїв прийняття Конституції. Так, до 200-річчя в 1987 році вийшло багато статей, часто критичного спрямування.

Критика Конституції США 1787 року з сучасних позицій не входить до завдань цієї роботи.

РОЗДІЛ I

ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ США (1787 р.)

Хронологічні межі теми охоплюють період від початку XVII століття — початку британського колоніального правління — до прийняття Конституції 1787 року включно.

Епоха великих географічних відкриттів призвела до захоплення величезних територій, зокрема й американського континенту. Першими колонізаторами Америки стали Іспанія та Португалія, які з кінця XV до XVII століття захопили землі Центральної та Південної Америки. Британське колоніальне правління розпочалося на початку XVII століття із заснування форту Джеймстаун у Північній Америці.

На початку XVIII століття Англія стала володаркою земель в Індії та Північній Америці, відібравши у Франції Канаду. Крім того, Англія, територія якої була у 95 разів менша за захоплені нею землі, отримала монополію на торгівлю неграми.

Перш ніж розглядати зовнішню політику Англії, варто коротко схарактеризувати її внутрішнє становище. Англійська буржуазна революція 1640–1660-х років привела до економічної влади капіталістичні елементи — буржуазію та збуржуазнене дворянство. Зростала їхня опозиція королівській владі. Водночас в Англії посилювалося зубожіння селянства та місцевої бідноти, зігнаних із земель дрібних фермерів. Англійське суспільство кипіло невдоволенням проти абсолютизму.

Нові приєднані землі відкривали чудові можливості для збагачення. Спочатку на нові території прибували люди, змушені покинути метрополію: розорені селяни, дрібні фермери, боржники, а іноді навіть ув'язнені.

На початку XVII століття на американському континенті з'являються перші раби-негри. Пізніше до колоній в'їжджають вільні переселенці — люди, що залишали метрополію з політичних і релігійних міркувань. Потім прибувають плантатори, буржуа та вільні дрібні фермери. Це суспільство не було однорідним. На соціальні протиріччя накладалися релігійні, що існували між різними напрямами протестантизму. Це були люди, які пізнали смак власності та підприємництва, вільні від феодальних пережитків. Соціальні протиріччя в колоніях були менш гострими, ніж у метрополії, але слабшими за невдоволення англійським володарюванням. Доказом цього є збереження рабства в Декларації незалежності та Конституції США до перших поправок[3].

Як же Англія керувала цією величезною територією, що кипіла невдоволенням проти колоніального гніту? Система британського колоніального правління сформувалася до кінця XVII століття. Тринадцять колоній управлялися губернаторами та двопалатними законодавчими зборами, підпорядкованими губернаторам. Колонії жили за англійськими законами та підкорялися їм. Тому з самого початку в колоніальному конституціоналізмі розвивалися дві протилежні тенденції — реакційна та демократична. Перша переважала в штатах, де Англії вдалося укласти договори з акціонерами колоній. Тут придушувався будь-який прояв демократії, а влада належала аристократичним і буржуазним елементам. Так було у восьми колоніях британської корони, серед яких: Массачусетс, Вірджинія, Плімут, Нью-Гемпшир, Нью-Йорк, Нью-Джерсі та інші. Друга, демократична тенденція, розвивалася в колоніях, де органи управління — губернатори та генеральний суд — були виборними, а активне виборче право не пов'язувалося з релігійними вимогами. Такі тенденції отримали розвиток у Коннектикуті під впливом дисидентів, вигнаних із Массачусетса. Ще більший демократизм мала самоврядна колонія Род-Айленд. Тут запровадили представницьку форму правління з однопалатним законодавчим органом, відділили церкву від «держави», передбачили багаторазові вибори, право колективної та індивідуальної законодавчої ініціативи громадян, які мали рівні права, а також проведення референдумів. Існувала й третя група колоній, що належали приватним власникам: Пенсільванія, Делавер та Меріленд.

Політико-правові установи в англійських колоніях відповідали територіальним особливостям американського колоніального суспільства та його управлінню. Вони розвивалися під впливом Англії, виражаючи економічні потреби колоніального суспільства.

Протягом усього періоду до проголошення незалежності 1776 року політико-економічні відносини з метрополією визначалися політикою штучного стримування розвитку капіталістичних відносин та обмеження економічної свободи буржуазії колоній, зовнішня торгівля яких повністю контролювалася Англією.

Увесь період до американської революції англійський парламент ухвалює закони, що душили промисловість і торгівлю в колоніях. Вони викликали обурення в усіх верствах колоніального суспільства. Паралельно з посиленням гніту метрополії в колоніях зростає прагнення звільнитися від колоніального гніту. З'являються об'єднавчі тенденції, що виявилися у встановленні конфедеративних відносин. Першорядною формою об'єднавчого руху була конфедерація — союз незалежних держав. Боротьба за незалежність у Північній Америці мала характер буржуазної революції. Відбуваючись між англійською та Великою французькою революціями, вона має ряд особливостей. Перша — американській революції не передував феодальний лад. Це пояснюється тим, що потік колоністів складався з буржуазних чи збуржуазнілих елементів. Американське суспільство не знало спадкової аристократії, поміщиків, кріпаків чи привілейованого духовенства. Воно було демократичним за духом, настроями та переконаннями. Це була буржуазна революція в суспільстві, яке вже пережило одну буржуазну революцію. Друга особливість полягає в тому, що вона переслідувала національно-визвольну мету — боротьбу з британським колоніальним гнітом, коли національно-визвольний рух переріс у війну за незалежність.

Ми не зупинятимемося на ході американської революції, виділяючи лише події, що стосуються подальшого розвитку конституційного ладу в Америці.

5 вересня 1774 року у Філадельфії зібрався Перший Континентальний Конгрес, на якому були представлені майже всі колонії (окрім Джорджії). Серед делегатів були Джордж Вашингтон, Бенджамін Франклін, Джордж Адамс. Рішення Конгресу проголошували розрив із британською метрополією, що фактично означало початок війни[4].

10 травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий Континентальний Конгрес. У прийнятій декларації лунав заклик взятися за зброю та об'єднати війська колоній. Армію очолив Джордж Вашингтон. Почалася війна за незалежність.

На подальший хід революційних подій значно вплинула Декларація прав Вірджинії (Декларація незалежності), яка стала одним із найважливіших документів у становленні американської конституції. Саме її мав на увазі К. Маркс, коли в листі до А. Лінкольна писав про Америку як про країну, де вперше виникла ідея великої демократичної республіки, де була проголошена перша декларація прав людини та дано перший поштовх європейській революції XVIII століття. Декларація проголосила, що люди за своєю природою однаково вільні й незалежні, а вибір рішення та спосіб його сповідання «можуть бути визначені тільки розумом та переконанням, а не силою та насильством»[5].

У декларації проголошувалося, що вся влада належить народу та твориться народом, а правителі є слугами народу й несуть перед ним відповідальність.

У статті 3 Декларації закріплювалося право народу на зміну уряду та його повалення, якщо він діятиме всупереч інтересам народу. Унікальною особливістю Декларації було положення про те, що «свобода друку є одним з оплотів волі взагалі, і вона ніколи не може бути обмежена ніким, крім деспотичного уряду»[6].

4 липня 1776 року Третій Континентальний Конгрес затвердив Декларацію незалежності. Цей документ, написаний Т. Джефферсоном, відіграв велику роль у розвитку американської демократії та конституціоналізму. За Версальським миром 1783 року Англія визнала незалежність США.

Проголошення колишніх англійських колоній «вільними та незалежними штатами» означало появу на Атлантичному узбережжі Північної Америки 13 незалежних суверенних держав. Це ще не були Сполучені Штати Америки в сучасному розумінні як єдина федеративна республіка, хоча в Декларації вже згадувалася назва «Сполучені Штати Америки».

У Декларації проголошувалося: «Ми вважаємо самоочевидними наступні істини: що всі люди створені рівними та наділені Творцем визначеними невід'ємними правами»[7].

Хоча Декларація замовчувала питання про рабство, принцип рівноправності вона поширювала не на всіх людей, а лише на білих чоловіків-власників. Корінні жителі Америки — індіанці, хоч і не були рабами, не включалися в політичну спільність, як і раби.

Незважаючи на обмеженість ряду положень Декларації, значення Американської революції, яку вона увінчувала, було величним: завоювання незалежності, створення єдиної федеративної республіки, конституційне затвердження буржуазних прав і свобод. Вона стала найбільшим етапом у становленні американського конституційного ладу. Після війни перед Сполученими Штатами постала необхідність вирішення внутрішніх проблем: подолання економічних труднощів та зміцнення державно-політичного устрою. Від їх вирішення залежала доля досягнутої незалежності.

У чому полягали економічні труднощі та чим вони були викликані?

Американська економіка перебувала у важкому стані. Глибокий спад господарства, зруйнована фінансова сфера, посилена інфляція воєнних років загрожували крахом усій системі. Інфляція призвела до зростання цін, особливо на предмети першої необхідності. Дорожнеча збільшила заборгованість бідних верств населення, становище яких було надзвичайно важким. За період війни конгрес та місцеві органи влади випустили понад півмільярда паперових грошей — на той час колосальну суму. Вартість паперових грошей постійно знижувалася, їх відмовлялися приймати як плату за борги та погашення податкових зобов'язань. Це означало, що весь тягар фінансових труднощів був перекладений на плечі народу.

Продаж сільськогосподарської продукції та ремісничих виробів ускладнювався несприятливою кон'юнктурою ринку, наповненого дешевими британськими товарами. Американська продукція не могла з ними конкурувати. Люди виявлялися неплатоспроможними та ставали боржниками. Важке економічне становище викликало обурення в народі. Юрби бідноти, страждаючи від вилучення боргів, брали участь у зборах, виступаючи зі скаргами на дії судів. Такі збори отримали назву народних конвентів.

У 1782 році в Нортгемптоні (штат Массачусетс) відбулися конвенти, які прийняли резолюції, що засуджували вироки боржникам. Головував у цьому русі С. Елі, який закликав бідноту озброїтися та боротися за прийняття конституції. Цей рух, як і ряд інших, мав стихійний, неорганізований характер, що визначило його поразку. Так само сталося й із повстанням 1787 року під керівництвом Даніеля Шейса — дрібного фермера зі штату Массачусетс. Повстанці вимагали переділу землі та відміни боргів. Це було спробою народних мас вирішити економічні питання революційним шляхом. Підсумком повстання стало усвідомлення представниками правлячих класів необхідності переглянути систему влади в бік її зміцнення та централізації. Повстання стало поштовхом для прискорення прийняття нової конституції. Незважаючи на жорстоке придушення повстання Шейса, невдовзі після цього був скликаний Конституційний конвент.

Скликанню Конституційного конвенту передували події початку 1787 року, коли в Анаполісі (штат Меріленд) у лютому 1787 року відбулася конференція представників штатів, на якій обговорювалися правила внутрішньої торгівлі. Ініціатива скликання належала Вірджинській законодавчій асамблеї, яка звернулася із закликом до інших штатів обрати делегатів і зібратися в Анаполісі. Прибулі делегати представляли лише 5 штатів із 13, тобто меншість. Обговорення вирішили не проводити. Тоді А. Гамільтон запропонував направити всім штатам звернення із закликом зібратися в травні 1787 року на конвент, щоб «привести у відповідність з насущними потребами союзу конституцію федерального уряду»[8].

Ця пропозиція була прийнята делегатами в Анаполісі, і всім штатам надіслали пропозицію зібратися для обговорення не лише торговельних, а й інших насущних питань державного переустрою США. Під насущними питаннями народ розумів заклик разом розробити справедливу конституцію, яка б відповідала загальним інтересам.

Нова конституція була вимогою всього суспільства. Але якщо народ чекав справедливої конституції, яка б відповідала його інтересам, то представники заможних класів розраховували за новою конституцією встановити в країні «закон та порядок», закріпити законодавчу владу заможних, щоб позбутися «жахів демократії, що не контролюється». Так визначилися різні тлумачення «справедливості». Один із творців конституції, Дж. Медісон, писав: «Ті, хто володіє власністю, а також ті, хто її не має, завжди представляли різні інтереси в суспільстві. Те ж саме можна сказати про кредиторів та боржників. Земельні, промислові, торговельні та грошові інтереси, а також інтереси менших груп обов'язково проявляються в цивілізованих націях та поділяють їх на різні класи, що керуються у своїх діях різними почуттями та поглядами. Регулювання цих неоднакових та суперечливих інтересів є основною метою сучасного законодавства»[9].

Делегати Конституційного конвенту, які взяли на себе місію розробки нового законодавства, привласнили собі право регулювати інтереси різних класів та груп населення суворо відповідно до інтересів багатих власників.

Перейдемо до безпосередньої діяльності конвенту з розробки Конституції США та її характеристики.

Конституційний конвент розпочав роботу в травні 1787 року. Він складався переважно з представників буржуазії та заможних землевласників, які закріпилися при владі в ході війни за незалежність. Так, із 55 делегатів конвенту 24 були банкірами й лихварями, 11 — купцями та мануфактурниками, 15 — рабовласниками.

У конвенті розгорілася боротьба з питання організації влади. Більшість делегатів була прихильниками федерального державного устрою з міцною центральною владою. Буржуазія, що закріпилася при владі, потребувала єдиного національного ринку. Згідно з новою конституцією Сполучені Штати перетворювалися з конфедерації майже самостійних штатів на єдину федеральну державу. Це перетворення на союз штатів здійснювалося для проведення спільної зовнішньої політики, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, оборони та регулювання відносин як між штатами, так і між окремими громадянами.

У конституції, розробленій конвентом, законодавча влада в країні належала представницькому органу — Конгресу, який складався з двох палат: Сенату та Палати представників.

Кожен штат республіки надсилав до Сенату по два депутати, які висувалися місцевими законодавчими зборами. Термін повноважень сенаторів встановлювався 6 років. Кожні 2 роки склад сенаторів змінювався на одну третину. Палата представників складалася з депутатів, які обиралися від кожного штату відповідно до чисельності його населення. Термін повноважень членів Палати представників визначався два роки.

Виборчим правом користувалися лише чоловіки, що досягли 21 року. Оскільки в кожному штаті діяли свої конституції з різними обмеженнями виборчих прав (ценз осідлості, вміння читати та тлумачити конституцію тощо), кількість виборців була дуже обмеженою. Із 3,5 млн населення це право мали лише 120 тис. осіб (4,8 %). Не мали виборчого права жінки, індіанці та негри[10].

Виконавчу владу очолював Президент. Він був главою як держави, так і уряду. Країною він управляв через секретарів, які виконували роль міністрів і несли відповідальність лише перед Президентом.

Президент наділявся широкими повноваженнями. Він не лише головував у федеральному уряді, а й був головнокомандувачем усіма військовими силами. Президент обирався строком на чотири роки непрямими виборами: спочатку обиралися виборники, які безпосередньо обирали Президента.

Закони розглядалися та затверджувалися в обох палатах. Кожен законопроект мав отримати підпис Президента, який мав право «відкладального вето». Але якщо палати більшістю у дві третини складу повторно підтверджували свою волю видати закон (після другого обговорення), то він міг набрати чинності й без санкції Президента.

Для регулювання взаємодій між окремими штатами й громадянами, а також інших положень, прийнятих Конгресом, конституцією був заснований Верховний чи Федеральний суд, який був вищою апеляційною інстанцією щодо рішень і вироків апеляційних судів. Верховний суд складався з голови та членів, яких Президент призначав довічно. Верховний суд стежив за відповідністю закону Конституції та міг визнати чи скасувати його. Такою була структура вищих політичних органів за Конституцією 1787 року.

РОЗДІЛ II

КОНСТИТУЦІЯ США

2.1 Принцип поділу влади

Принцип поділу влади спирається на ідеї, що сягають ще давньогрецького мислителя Аристотеля. Основну розробку вони отримали в XVIII столітті у французького філософа Ш. Монтеск'є. Відповідно до його поглядів, свобода, тобто право робити все, що не заборонено законами, може бути забезпечена лише в такій державі, де влада розділена на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. В умовах демократичного режиму кожна з них має певну самостійність і врівноважується іншою гілкою. Компетенція кожного органу визначається так, щоб виключити його панування над іншими органами. Це одна з найважливіших гарантій проти сваволі.

У «соціалістичних» країнах принцип поділу влади відхилявся на користь принципу «єдності влади», що виражався в «повновладді» представницьких органів, на які переходило здійснення народного суверенітету. І виконавча, і судова влади були підзвітні радам, які могли навіть брати на себе функції цих гілок влади. Насправді така модель служила прикриттям всевладдя апарату компартії, який реально керував і законодавчою, і виконавчою, і судовою владою, а нерідко й сам здійснював державно-владну діяльність.

Приклад досить жорсткого поділу влади дала конституція США. Відповідно до її статті 1 повноваження законодавчої влади належать парламенту — Конгресу США, відповідно до статті 2 повноваження виконавчої влади належать Президенту США, а відповідно до статті 3 повноваження судової влади належать Верховному суду США та нижчим судам, заснованим Конгресом. Згодом принцип поділу влади став іменуватися системою «стримувань і противаг».

Як уже зазначалося, в основу побудови системи державної влади США був покладений принцип поділу влади, який в американських умовах трансформувався в так звану систему стримувань і противаг (checks and balances). Конституція провела організаційний поділ між трьома гілками державної влади — Конгресом, Президентом і Верховним судом, кожному з яких була надана можливість діяти самостійно в конституційних рамках. Встановлені відносини між цими органами як у минулому, так і зараз мають на меті запобігти посиленню одного з них за рахунок іншого та перешкодити одній із частин системи діяти в напрямку, протилежному напрямкам інших органів. Подібна збалансованість державної системи ускладнює нововведення, але водночас перешкоджає можливості узурпації влади з боку якогось із названих органів. У відомому рішенні, винесеному в липні 1974 року, Верховний суд США пояснив: «Конституція не тільки розосередила владу для кращого забезпечення свободи, але вона також припускає, щоб на практиці розосереджена влада була об'єднана в ціле для ефективного керування. Конституція наказує, щоб гілки влади були одночасно відділені одна від одної і взаємозалежні, щоб були автономними і взаємодіючими одна з одною»[11].

Принцип поділу влади проведений через усі важливі положення Конституції. Він виражається, зокрема, у роздільному та послідовному викладі правового статусу трьох гілок влади. Створена система органів спочатку слабко спиралася на основу державної влади — виборчий корпус. Більшість заснованих федеральних інститутів не обиралася загальним і прямим голосуванням. Президент отримував і отримує владу в результаті непрямих виборів; у початковий період виборники президента рідко визначалися прямими виборами — набагато частіше їх обирали законодавчі збори штатів. Сенат — верхня палата Конгресу — до 1913 року складався з членів, яких також обирали законодавчі збори штатів, а Верховний суд і понині залишається призначуваним органом. Тільки Палата представників із 1789 року формується шляхом прямого голосування.

Фактичні відносини між трьома основними органами влади — Конгресом, Президентом (до речі, він іменується не Президентом республіки, а Президентом Сполучених Штатів) і Верховним судом — постійно змінюються, але сам принцип поділу влади залишається незмінним. Юридичним засобом впливу Президента на Конгрес є право вето щодо законопроектів, прийнятих останнім. Законопроект повертається Президентом до Конгресу, який може подолати вето двома третинами голосів у кожній палаті. В арсеналі президента є також так зване кишенькове вето, процедура якого полягає в тому, що Президент висловлює свою незгоду з Конгресом не письмовою забороною, а тим, що залишає законопроект непідписаним до перерви сесії Конгресу, коли така перерва настає до закінчення 10-денного передбаченого Конституцією терміну для підписання акту Президентом. У цьому випадку Конгрес повинен знову прийняти законопроект на сесії. Президент не зобов'язаний викладати мотиви застосування «кишенькового вето». Практика застосування вето дуже різноманітна, але лише в перше століття дії Конституції 1787 року при владі перебували президенти, які не користувалися своїм правом. Таких президентів було сім: Дж. Адамс (1787–1801), Т. Джефферсон (1801–1809), Дж. К. Адамс (1825–1829), У. Л. Гаррісон (березень–квітень 1841 р.), З. Тейлор (1849–1850), М. Філмор (1850–1853) і Дж. А. Гарфілд (березень–липень 1881 р.). Після Дж. А. Гарфілда жоден Президент США не відмовив собі в задоволенні скористатися своїм конституційним правом, причому деякі з них користувалися ним досить часто: так, С. Г. Клівленд, який отримав прізвисько «президент-вето», за два терміни перебування при владі (1885–1889 і 1893–1897) 346 разів застосував відкладене вето і 238 разів — «кишенькове». Ф. Д. Рузвельт (1933–1945) — 372 рази відкладене і 263 рази «кишенькове», у Г. Трумена (1945–1953) «показники» були відповідно 180 і 70, у Д. Д. Ейзенхауера (1953–1961) — 73 і 108. Вето поширюється на весь законопроект, навіть якщо глава держави не згоден із його окремими положеннями. Іншими словами, якщо він не хоче опублікувати прийнятий і затверджений закон в офіційному друкованому органі (якусь частину законопроекту), то повинен відкинути весь акт. Вето може бути застосоване до будь-якого законопроекту, крім поправок, що вносяться до Конституції. Для прийняття Конгресом поправок (точніше — пропозицій поправок) до Конституції потрібно дві третини голосів у палатах; саме стільки необхідно для подолання вето Президента[12].

Другим важливим засобом впливу на Конгрес є послання Президента — «Про становище Спілки». Вони містять виклад політичних цілей глави виконавчої влади; послання розглядаються як програма законодавчої діяльності Конгресу. З інших повноважень Президента щодо Конгресу можна виділити право глави держави скликати Конгрес на спеціальні сесії; у наш час воно майже не використовується через велику тривалість звичайних сесій (часто понад 300 днів на рік). Водночас Конгрес США по праву вважається вищим органом влади країни. Велика частина повноважень, перерахованих у Конституції, передана Конгресу, тоді як компетенція Президента республіки значно менша. Законодавство — монополія Конгресу. Він приймає закони, володіє виключним правом прийняття бюджету, встановлення податків; палати Конгресу мають широкі контрольні повноваження, можуть засновувати спеціальні комітети розслідувань. Крім того, Сенат підтверджує вищих посадових осіб країни, призначуваних Президентом, у тому числі міністрів і суддів Верховного суду, дозволяє Президенту ратифікувати міжнародні договори. Конгрес може передати до суду і судити Президента, Віце-президента та інших посадових осіб США в порядку імпічменту.

Щоб управляти країною, Президент повинен співпрацювати з Конгресом, якому у випадку розбіжностей належить останнє слово. Крім того (і це дуже важливо), Президент не має права дострокового розпуску Конгресу. Іншими словами, Президент не без «зброї» (право вето), але й Конгрес дуже могутній, володіючи кардинальними засобами впливу на виконавчу гілку влади. Механізм, за якого здійснення влади засноване на тому, що її законодавча та виконавча гілки можуть впливати одна на одну, примушує їх пристосовуватися одна до одної та шукати взаємовигідні рішення.

Верховний суд США, крім зазначених в Основному законі повноважень, із 1803 року привласнив собі право конституційного контролю, тобто право вирішувати питання про відповідність Конституції актів Конгресу, Президента та органів влади штатів. Тлумачачи конституційні норми, судді Верховного суду, як і інших судів, що здійснюють такий контроль у США, визначають долю правових актів.

2.2 Федералізм і суверенітет

Проблема федералізму, напевно, спричинила найбільші розбіжності і під час боротьби за ратифікацію, і під час раннього розвитку нації. Конфедерація, що передувала Конституції, була заснована на авторитеті штатів. Національний уряд, згідно зі Статтями Конфедерації, був створенням штатів, і ті зберігали всі суверенні повноваження. Утворення, назване Сполученими Штатами, розглядали як щось схоже на лігу штатів.

Проте Джеймс Медісон, як і багато інших членів Конвенту, визнавав, що національний уряд потребував розширених повноважень і мав бути заснований на підтримці нації як єдиного цілого, якщо США хочуть стати нацією з реальною силою та єдністю. Критики Конституції стверджували, що уряд не може працювати ефективно на рівні такої великої держави-нації. Вони побоювалися консолідації влади в національному уряді та думали, що кінцем експансії національної влади може стати лише деспотизм і тиранія. Антифедералісти були впевнені, що республіканський уряд, заснований на представництві, може ефективно функціонувати лише на локальному або цивільному рівні. Проте федералісти зуміли переконати політичних супротивників, і таким чином США стали першою в історії федеративною державою, політичний устрій якої визначений і закріплений у Конституції (статті IV і VI; пізніше і X поправка)[13].

Відповідно до Конституції, федералізм являє собою подвійну форму державного уряду, у якому присутній функціональний і територіальний поділ влади. Федералізм є ніби поступкою між двома іншими формами політичного устрою: унітарною та конфедеративною. В унітарній державі вся повнота влади перебуває в руках центрального уряду. В альтернативній формі — конфедерації — загальний центральний орган, Рада Конфедерації, обговорює лише питання загальної політики та відіграє більше рекомендаційну роль стосовно своїх суверенних членів, а вся повнота влади перебуває в них. У федералізмі між центральним і місцевими урядами існує встановлений Конституцією та законами поділ владних повноважень і функцій.

Упорядники Конституції США чітко розподілили повноваження, якими був наділений федеральний уряд, а все «інше» (без деталізації та перерахування) віддали владі штатів. Таким чином, центральному уряду належить виключне право проведення зовнішньої та оборонної політики, надання громадянства США іммігрантам, емісії грошей і контролю грошового обігу, забезпечення внутрішньої безпеки, визначення національних пріоритетів та ряд інших.

До відання штатів входять такі сфери, як цивільне та кримінальне законодавство, організація народної освіти, охорона здоров'я, забезпечення суспільного порядку, будівництво та підтримка доріг і комунікацій, контроль за використанням землі та природних ресурсів тощо. Деякі функції, наприклад оподаткування або екологічна безпека, належать і центру, і штатам. Загалом система поділу державних прибутків і витрат між центром і штатами досить чітко та послідовно розподілена: визначені рівні влади мають визначені джерела надходження до бюджету, тим самим уникаючи конфліктного поділу.

Важливо, що навіть за наявності в штатів усіх атрибутів суверенітету (герб, прапор тощо), стаття IV Конституції недвозначно встановлює повний суверенітет лише на федеральному рівні: усі федеральні закони та договори спілки повинні здійснюватися на всій території США в будь-якому штаті. Спочатку це викликало жорсткі розбіжності та навіть привело до Громадянської війни 1861–1865 років — найкровопролитнішої з тих, що коли-небудь велися на території Америки, і яка посіяла найбільший за всю історію розбрат між громадянами країни. Дане положення розглядається як наріжний камінь існування та функціонування американської федерації.

РОЗДІЛ III

КОНСТИТУЦІЯ І ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Конституція США — одна з найстаріших і найстабільніших. У США реальна політична влада розділена на три гілки влади. В інших же парламентських демократіях вона зосереджена в руках єдиного верховного законодавчого органу. Повноваження політичної влади розділені між національним урядом і урядами штатів, тоді як у більшості європейських країн влада концентрується в центрі — у руках національного уряду.

Конституція США — одна з найстаріших нині чинних конституцій та одна з найбільш «жорстких»: за 200 років до неї було внесено всього 26 поправок, 10 із них були внесені в 1791 році — так званий Білль про права. На противагу юридичній конституції існує, на думку американських теоретиків, «жива конституція». Іншими словами, Конституція 1787 року діє в наш час із численними доповненнями у вигляді судових прецедентів, законів Конгресу, актів президентів.

Під дахом Конституції 1787 року розвивалися та вдосконалювалися і саме законодавство, і законодавча техніка, і вся система правозахисних механізмів, що дозволило американцям процвітати в багатьох відношеннях, а головне — забезпечити стабільність і правонаступність у своєму економічному та соціальному розвитку. Завдяки гнучкості конституційного механізму забезпечення законності серйозних спроб скомпрометувати наявні правові механізми не починалося протягом двох століть. Конституція досі є юридично активною; 27 поправка до неї була прийнята лише в 1992 році.

Проте коли мова йде про вплив Конституції, варто пам'ятати, що в її словах і фразах немає нічого магічного. Могутня не сама конституція, а конституційна система. Ця система складається, по-перше, із відношення суспільства до Конституції, а по-друге, із зразків поведінки та інститутів, вирощених навколо конституції.

Досвід інших країн підтверджує ґрунтовність цієї точки зору. Десятки країн писали свої конституції, але деякі з них виявлялися або декларативними, або неефективними для прав громадян.

Що б не було в інших країнах, у США конституційне правління є могутньою силою, з якою необхідно рахуватися. Американська Конституція є живим законом, оскільки вона реально проведена в життя, у тому числі й за допомогою «судового контролю». Суди — ефективні провідники конституційної системи. Вони могутні, і важлива їхня роль у конституційному контролі. Коли люди говорять про конституцію як про живий закон, вони зазвичай мають на увазі ті концепції та трактування, що були винайдені, розвинуті та поширені судами.

Але необхідно звернутися і до теорії. Конституція безумовно має верховенство над усіма джерелами права. Вона має вищий авторитет. Жодна людина, жодна гілка влади — ні президент, ні Конгрес, ні поліцейський на перехресті — не мають права ігнорувати Конституцію; її формулювання та правила є законом для всіх, а суди виступають у ролі провідників Конституції; вони мають право піддавати перевірці конституційні дії з метою оголосити їх недійсними та безсилими. Із шанобливого ставлення до Конституції починається і законослухняність, і довіра до влади, що засновує свої дії насамперед на конституційних законах; саме їхня сукупність та ефективна дія надає політичній системі й уряду сталість і легітимність.

ВИСНОВОК

Риси американської Конституції, описані вище, продовжують характеризувати її й наприкінці двадцятого століття. Водночас із 1787 року в ній відбулися серйозні зміни через еволюцію в інтерпретації та застосуванні документа.

З одного боку, місцеві уряди та уряди штатів продовжують відігравати значну роль в американській політичній системі та беруть на себе досить широкий спектр завдань, тоді як центральною прерогативою федерального уряду залишаються питання міжнародної політики та справ загальнонаціональної важливості.

З іншого боку, в нашому столітті повноваження федеральної влади інтерпретуються настільки широко, що Конгрес у принципі може регулювати все, що він вважає проблематичним для всієї нації. Хоча й ясно, що ідея законної перевірки національної влади значно зменшилася, усе ж у 1994 році Верховний суд США оголосив один федеральний закон неконституційним, тому що той вторгався у сферу повноважень штатів.

Дивовижно, але Конституція США — найстаріша та найкоротша (містить 4400 слів, не рахуючи тексту поправок) із усіх писаних конституцій урядів — уже понад 200 років продовжує ефективно діяти. Коментатори підтверджують, що її секрет — у гнучкості та можливості по-різному трактувати різноманітні положення. Але водночас вона є найстабільнішим законом, тому що формально внести до неї зміни дуже складно. Конституція також необхідна для контролю влади уряду, тому що ця влада «походить» від людей. Це становить контраст з іншими формами права, створеними урядом для контролю за людьми.

І все ж для американців Конституція — це більше, ніж просто звід законів. Це символ. Мирська біблія. У ній відбиті всі цінності суспільства, усі пріоритети та форми цих пріоритетів. Це особливо відображено в Преамбулі, де записані цілі Конституції, і в Біллі про права, що проголошує права людей. І весь документ у цілому відображає класичні ліберальні погляди на індивідуальну свободу, рівність, власність, представницьку демократію та обмежений уряд. Словом, те, що ми зараз багатозначно називаємо «американською демократією». Те, наскільки багатозначно про неї говорять самі американці, викликає легку тінь заздрості до їхнього майже фанатичного патріотизму.

Список використаної літератури

1. An Illustrated History Of the USA. Longman Group UK Limited, 1990

2. Internet. http:\www. constitutionfacts. com

3. Peter Woll. Behind the Scenes In American Government. Harpers Collins Publishers, 1991

4. The U. S. Constitution And Fascinating Facts About It. Copyright, 1998 by Oak Hill Publishing Company

5. Американський уряд: єдність у різноманітті. Під ред. М. Еслера, Б. Браун, Т. Макаффі, В. Федотової. — М., 1997

6. Аптекер Г. «История американского народа», т. 1 «Колониальная эра». М., 1961.

7. Белявская И. А. «Франклин — деятель национально-освободительного движения американского народа» // «Вопросы истории», 1956, № 10.

8. Бир Д. «Британская колониальная политика 1754–1765 гг.»

9. Бир Д. «Происхождение британской колониальной системы 1578–1660 гг.»

10. Бир Д. «Старая колониальная система».

11. Бойченко Г. Г. «Конституция Соединенных Штатов». М., изд. ИМО, 1959. Верховенство права. М., 1993

12. Гончаров Л. Н. «Политическая борьба в США за буржуазно-демократические права и свободы в 1787–1791 гг.» М., 1963.

13. Даниленко В. «Конституция США: декларации и реальность» // «Международная жизнь», 1987.

14. Джефферсон Т. «Проект декларации независимости». 1776 и «Заметки о Виргинии» 1787 г.

15. Зайчук О. В. «Конституція США і політика пануючого класу у сфері регулювання трудових відносин» // журн. «Радянське право».

16. Зайчук О. В. «Конституція США: ілюзії та реальність». Київ, «Знание», сер. 4, Міжнародна, 1987 р.

17. Конституційне (державне) право закордонних країн (кол. авторів). М.: БЕК, 1993.

18. Лоуренс Ф. Введение в американское право. М.: Прогрес, Універсам, 1993.

19. Хрестоматія по загальній історії держави і права. За редакцією К. И. Батыра й Е. В. Полікарпова. М.: Юристъ, 1996

20. Жидков