Конституція РРФСР 1918 року

Вступ.

1. Підготовка та ухвалення Конституції.

2. Ключові положення Основного закону радянської держави.

Висновки.

Перелік джерел.

Вступ

Конституція РСФРР 1918 року стала першим основним законом Радянської держави. Рішення про її розробку ухвалили на ІІІ Всеросійському з'їзді Рад у січні 1918 року. Уже 1 квітня того ж року ВЦВК сформував комісію, до якої увійшли представники більшовицької фракції ВЦВК (Я.М. Свердлов, М.Н. Покровський, Й.В. Сталін), ліві есери (Д.А. Магеровський, А.А. Шрейдер), максималісти (А.І. Бердников) та представники наркоматів (Н.І. Бухарін, М.Я. Лацис, В.А. Аванесов, Д.П. Боголєпов, М.А. Рейснер, Е.М. Склянський).

Попри гостру політичну боротьбу, комісія ухвалила більшовицький проєкт «Основних начал» Конституції. Значну роль у підготовці документа відіграла комісія ЦК РКП(б), очолювана В.І. Леніним, яка розпочала роботу 28 червня 1918 року. Вона доопрацювала, доповнила та відредагувала низку ключових глав і статей. 10 липня 1918 року V Всеросійський з'їзд Рад одностайно затвердив першу Конституцію РСФРР, а вже 19 липня її текст опублікували у газеті «Вісті ВЦВК».

За наполяганням В.І. Леніна, перший розділ Конституції склала Декларація прав працюючого й експлуатованого народу. Основний закон юридично закріпив здобутки Жовтневої революції: диктатуру пролетаріату у формі республіки Рад, союз робітників і селян, перехід ключових засобів виробництва у власність народу, рівноправність націй, федеративний устрій, пролетарський інтернаціоналізм та основні свободи трудящих.

Згідно з Конституцією, найвищим органом влади в РСФРР проголошувався Всеросійський з'їзд Рад. Між з'їздами вищим законодавчим, розпорядчим і контролюючим органом був ВЦВК, який формував уряд республіки — Раду Народних Комісарів (РНК). На місцях владу здійснювали обласні, губернські, повітові (районні) та волосні з'їзди Рад, а також міські й сільські Ради зі своїми виконкомами. Уся система органів влади будувалася на принципі демократичного централізму.

Перша радянська Конституція мала відверто класовий характер. Вона встановлювала обмеження прав для «непрацюючих» верств населення. Право обирати та бути обраним до Рад надавалося з 18 років робітникам, службовцям, солдатам, селянам і козакам, які не використовували найману працю з метою отримання прибутку. «Експлуататорські елементи» (близько 2–3% населення) позбавлялися виборчих прав. Робітничий клас тимчасово отримав перевагу над селянством у нормах представництва на виборах до Рад та на з'їздах. Передбачалося, що згодом, після «припинення опору експлуататорів», дія Конституції пошириться на все населення.

1. Підготовка та ухвалення Конституції

Ухваленню Конституції РСФРР 1918 року передувала складна боротьба за її зміст. ІІІ Всеросійський з'їзд Рад, який проходив у січні 1918 року, визначив підготовку Основного закону одним із першочергових завдань. З'їзд доручив Центральному Виконавчому Комітету розробити основні положення Конституції для наступного з'їзду.

Декларація прав трудящих і експлуатованого народу, затверджена ІІІ Всеросійським з'їздом Рад, разом із Конституцією, ухваленою V з'їздом, становили єдиний Основний закон Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки.

Будь-яка влада, що приходить у результаті перевороту чи соціальної революції, прагне закріпити свою легітимність через конституцію, затверджену всенародним референдумом або вищим представницьким органом. Це необхідно для впорядкування державного апарату, визначення взаємин центру та місць. Більшовики це добре усвідомлювали. Уже на ІІІ з'їзді Рад були ухвалені «Декларація прав працюючого й експлуатованого народу» та постанова «Про федеральні установи Російської Республіки», які заклали основи майбутньої конституції. Тоді ж ВЦВК отримав доручення розробити проєкт Конституції, проте реально зміг розпочати роботу лише після ратифікації Брестського мирного договору IV Всеросійським з'їздом Рад.

Основний закон набирав чинності з моменту опублікування в «Вістях Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад». Його мали поширити всі місцеві органи влади та розмістити в усіх радянських установах на видному місці.

ІІІ Всеросійський з'їзд Рад доручив Народному Комісаріату Освіти запровадити в усіх школах і навчальних закладах республіки вивчення основних положень Конституції, а також їх роз'яснення та тлумачення.

Однак через різке загострення міжнародної ситуації в лютому-березні 1918 року (припинення мирних переговорів із Німеччиною та наступ німецької армії) та ускладнення внутрішнього становища, уся увага більшовицької партії й уряду була зосереджена на збереженні радянського ладу. Робота над Конституцією тимчасово призупинилася.

IV Всеросійський з'їзд Рад, що відбувся 14–16 березня 1918 року, мав надзвичайний характер. Його діяльність була пов'язана з питанням ратифікації Брестського мирного договору. Після цього радянська влада отримала можливість зосередитися на організації систематичного державного управління.

До весни 1918 року в основних рисах сформувалася система вищих органів влади, однак процес організації місцевого апарату ще не завершився. Бракувало структурної однаковості та узгодженості у взаємодії центральних і місцевих органів на основі демократичного централізму. Компетенція різних державних органів також потребувала чіткого визначення. Необхідно було надати механізму держави стрункості та чіткості в роботі всіх ланок.

30 березня 1918 року пленум ЦК РКП(б) за ініціативою В.І. Леніна рекомендував ВЦВК створити Конституційну комісію для підготовки проєкту Конституції РСФРР. Головою комісії обрали Я.М. Свердлова, секретарем — В.А. Аванесова. Комісія працювала з 5 квітня по 5 липня 1918 року.

До складу комісії, окрім більшовиків, увійшли есери, максималісти та ліві комуністи, які виступали проти основних принципів радянської держави, закріплених ІІІ з'їздом Рад. Вони заперечували принцип диктатури пролетаріату та намагалися звести Ради до рівня органів господарського управління.

Конституційна комісія налічувала 15 осіб. До неї увійшли: від більшовицької фракції ВЦВК — Я.М. Свердлов, М.Н. Покровський, Й.В. Сталін; від лівих есерів — Д.А. Магеровський та А.А. Шрейдер; від максималістів — А.І. Бердников (з дорадчим голосом), а також представники наркоматів у справах національностей, юстиції, фінансів, військових справ, внутрішніх справ і ВРНГ. На першому засіданні 5 квітня 1918 року головою обрали Я.М. Свердлова.

19 квітня 1918 року комісія ВЦВК розглянула три проєкти: більшовиків, М.А. Рейснера та есерів-максималістів. Було ухвалено більшовицький проєкт, після чого робота над розділами тривала у трьох підкомісіях.

Робота комісії супроводжувалася фракційною боротьбою. Участь есерів ускладнювала процес, але суттєво вплинути на нього вони не могли, оскільки більшовики мали чисельну перевагу (10–12 проти 2–3). Суперечки виникали не лише між партіями, а й усередині більшовицької фракції. Створювалася перша в історії конституція соціалістичної держави, яка не мала прецедентів, а досвід державного будівництва був незначним.

Найгостріша боротьба точилася навколо питання диктатури пролетаріату. Ліві есери виступали проти закріплення цього принципу в Конституції.

На противагу Декларації прав трудящого й експлуатованого народу, есери та ліві комуністи підготували власну Декларацію прав та обов'язків трудящих і проєкт «Основних засад Конституції РСФРР». Їхній документ не містив ідей союзу пролетаріату і селянства за керівної ролі пролетаріату, державної власності на засоби виробництва та права націй на самовизначення.

Під час остаточного розгляду проєкту комісією РКП(б) під керівництвом В.І. Леніна в основу Конституції поклали ключові рішення ІІІ з'їзду Рад — Декларацію прав трудящого й експлуатованого народу та постанову «Про федеральні засади Російської республіки».

Проєкт «Конституції Трудової Республіки» від есерів-максималістів також заперечував ідею диктатури пролетаріату. Подібну позицію з ряду принципових питань займали «ліві комуністи», які не визнавали необхідності перехідного періоду та сильної держави диктатури пролетаріату.

Проєкт Конституції подали на затвердження V Всеросійського з'їзду Рад, який відкрився в Москві 4 липня 1918 року. Дві третини делегатів були більшовиками. На засіданні з доповіддю про діяльність РНК виступив В.І. Ленін, про діяльність ВЦВК — Я.М. Свердлов. З'їзд схвалив внутрішню та зовнішню політику радянської влади. Не знайшовши підтримки, ліві есери спробували захопити владу шляхом заколоту, який зазнав поразки.

10 липня з'їзд відновив роботу вже без лівих есерів і того ж дня затвердив першу Конституцію РСФРР. 19 липня 1918 року текст опублікували «Известия», і вона набула чинності. Конституція складалася з шести розділів: Декларація прав трудящого та експлуатованого народу; Загальні положення Конституції РСФРР; Конституція радянської влади; Активне і пасивне виборче право; Бюджетне право; Про герб і прапор РСФРР.

Остаточне доопрацювання проєкту для подання V з'їзду Рад доручили спеціальній комісії ЦК РКП(б) на чолі з В.І. Леніним. 3 липня 1918 року комісія розглянула два проєкти: комісії ВЦВК та Наркомюсту, вносячи до першого окремі положення з другого. За пропозицією Леніна до тексту Конституції включили Декларацію прав працюючого й експлуатованого народу як вступний розділ, а також додали низку статей.

Розділи Конституції поділялися на 17 глав, а глави — на статті (загалом 90).

Конституція декларувала перемогу соціалістичної революції та створення пролетарської держави. Стаття 1 закріплювала, що вся влада в центрі й на місцях належить Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Основний закон проголошував принцип диктатури пролетаріату та права трудящого й експлуатованого народу. Декларувалися свобода зборів, мітингів, створення організацій. Преса звільнялася від залежності від капіталу та мала служити інтересам робітничого класу й найбіднішого селянства (статті 13–16).

Почесне право захищати соціалістичну батьківщину надавалося лише трудящим. Це право визнавалося за всіма громадянами незалежно від статі, раси чи національності. Гарантувалося право політичного притулку для тих, хто переслідувався за політичну діяльність на користь пролетаріату. Ставилося завдання забезпечити трудящим повну всебічну безплатну освіту. Праця оголошувалася обов'язком усіх громадян. Підтверджувалися відокремлення церкви від держави та школи від церкви, свобода релігійної й антирелігійної пропаганди. Закон засуджував імперіалістичні війни та колоніальну політику.

За державним устроєм РСФРР проголошувалася вільною федерацією радянських національних республік.

Конституція юридично оформила перехід у державну власність земель, промислових підприємств, громадського транспорту та запровадила монополію зовнішньої торгівлі.

Верховним органом влади проголошувався Всеросійський з'їзд Рад, який обирався з представників міських Рад за нормою: один депутат від 25 тисяч міських жителів, а від селян — від 125 тисяч. Така нерівність пояснювалася необхідністю забезпечити політичне керівництво з боку більш організованого робітничого класу. В.І. Ленін наголошував, що ця нерівність має тимчасовий характер і зумовлена специфікою Росії як селянської країни з переважно неписьменним населенням. Цей принцип виборчого права утвердився ще до Жовтневого перевороту, у 1917 році.

З'їзд Рад мав скликатися не рідше двох разів на рік. Між з'їздами влада належала ВЦВК, склад якого визначили у 200 осіб. ВЦВК оголошувався вищим законодавчим, розпорядчим і контрольним органом. Розмежування між законодавчою та виконавчою владою в умовах боротьби з ворогами не проводилося.

В.І. Ленін виступав проти принципу поділу влади навіть у Радах, пояснюючи, що політична влада перебуває в руках одного класу. Члени ВЦВК працювали в наркоматах, одночасно перебуваючи в різних органах влади. Водночас Конституція оголошувала, що РНК як центральний урядовий орган обирається ВЦВК і підпорядкована йому. ВЦВК міг замінити наркомів, скасувати або призупинити будь-яку постанову РНК. Найважливіші декрети рекомендувалося подавати на затвердження ВЦВК.

До складу Раднаркому входило 18 комісаріатів: іноземних справ, військових, морських, внутрішніх справ, юстиції, праці й соціального забезпечення, освіти, пошти й телеграфу, національностей, фінансів, шляхів, землеволодіння, торгівлі й промисловості, продовольства, державного контролю, охорони здоров'я, а також Вища Рада Народного Господарства. При кожному наркоматі діяла колегія.

Місцеві органи влади складалися з волосних, повітових, губернських (окружних) та обласних Рад. У межах території влада належала відповідному з'їздові Рад, а між з'їздами — виконкому. Строк повноважень депутатів установлювався дуже короткий — усього три місяці, що дозволяло населенню швидко замінювати тих, хто не виконував завдань радянської влади.

Конституція визначила основні принципи виборчої системи. Право обирати й бути обраними до Рад надавалося всім трудящим із 18 років. Виходячи з принципу національної солідарності, Конституція надавала політичні й трудові права іноземцям.

Виборчих прав позбавлялися особи, які експлуатували найману працю, церковнослужителі, члени царської династії, службовці та агенти старої поліції. Ця категорія, що становила тоді близько 20% громадян, не допускалася до виборів. Такі обмеження були умовою існування держави, яка намагалася встановити диктатуру класу, що становив меншість населення.

Усі вищі органи влади формувалися шляхом багатоступеневих виборів — депутатів обирали Ради або з'їзди Рад.

10 липня 1918 року Всеросійський з'їзд Рад як вищий орган нової влади ухвалив Основний Закон, що закріпив принципи організації радянської влади, форму правління, територіальний устрій, відносини влади й народу та державні символи. Це була фактично перша в історії Росії формальна конституція, представлена в єдиному нормативному акті.

У постанові про прийняття Конституції з'їзд зазначив: «Затверджена ІІІ Всеросійським з'їздом Рад у січні 1918 р. декларація прав працюючого й експлуатованого народу разом із затверджуваною V Всеросійським з'їздом Рад Конституцією Радянської республіки становлять єдиний Основний Закон Російської Радянської Федеративної Республіки». Остаточну редакцію доручили ВЦВК. Відредагований текст опублікували 19 липня 1918 року, і з цього моменту Основний Закон набув чинності.

Основний Закон РСФРР від 10 липня 1918 року ввів у свідомість народу поняття «конституція», однак його сутнісні вади зумовили аномальний розвиток реальних конституційних відносин. Конституція не була задумана як механізм обмеження влади. Навпаки, вона закріпила повновладдя Рад як суто централізованої системи (вищий орган міг скасувати будь-яке рішення нижчого), а Всеросійський з'їзд Рад і ВЦВК мали право брати до свого відання всі питання за власним розсудом.

Окрім узаконення прямого насильства, перша Конституція РСФРР проголосила пряму нерівність серед населення. Особи, що не належали до найбідніших верств, не мали політичних прав, зокрема виборчого. Такі права, як свобода слова, друку, зборів і союзів, мали суто політичний характер і закріплювалися лише за трудящими (п. 14, 15, 16 глави 5 розділу ІІ). Але й ці свободи були не безумовними. Пункт 23 глави 5 розділу ІІ зазначав: «Керуючись інтересами робітничого класу в цілому, РСФРР позбавляє окремих осіб і окремі групи прав, які використовуються ними на шкоду соціалістичній революції».

Ідея знищення експлуатації людини людиною замінялася ідеєю експлуатації людини державою: запроваджувалася загальна трудова повинність (п. «е» глави 2 розділу ІІ). Повністю заперечувався принцип поділу влади (п. 31 глави 7, п. 62 глави 12 розділу ІІІ), визнаний у правовій теорії невід'ємним елементом конституції.

2. Ключові положення Основного закону радянської держави

Перша Конституція складалася з 6 розділів, 17 глав і 90 статей.

Якими ж були цілі та функції створення першої Російської Конституції?

У юридичній науці визнано, що конституція виконує низку функцій: політичну, правову, установчу та інші. Політична функція відображає вплив конституції на сферу владних відносин. Саме в Основному Законі фіксуються правові встановлення, що характеризують устрій державної влади, порядок і методи її діяльності, взаємини з іншими соціальними суб'єктами, які також претендують на владу (індивіди, політичні партії, профспілки, церква).

Правова (юридична) функція полягає в тому, що Основний Закон виконує роль першоджерела та еталона офіційного права, встановлюючи єдині рамки для всіх суб'єктів правових відносин і зосереджуючи «правила гри», обов'язкові для всіх. Ці правила мають загальнообов'язковість, формалізованість, вищу юридичну чинність і забезпечуються примусовим механізмом.

Установча функція конституції полягає в тому, що саме закону такого порядку відведена роль запроваджувати нові інститути влади, покликані привести до позитивних змін у суспільстві. Конституційна форма надає проведеним реформам легітимного характеру.

Аналізуючи першу Російську Конституцію, можна констатувати її переважно політичний характер — закріплення нового ладу та нових основ державної влади. Радянська влада поспішала із утвердженням своїх основ.

У радянському конституційному праві виділяли також так звану ідеологічну функцію, що заперечує ідеологічне різноманіття та нав'язує населенню одну державну ідею. Безсумнівно, ця функція також була основою нової Конституції.

Основні завдання Радянської держави в умовах військової інтервенції та громадянської війни визначили розвиток радянського цивільного права. Воно мало активно сприяти придушенню скинутих експлуататорських класів, ліквідації капіталістичної приватної власності на засоби виробництва та створенню основ соціалістичної економіки.

Характерною рисою цього періоду було завершення націоналізації промисловості та експропріації майна буржуазії. В умовах іноземної інтервенції та громадянської війни процес націоналізації прискорився.

Радянська держава використовувала націоналізацію для ліквідації економічної та політичної могутності буржуазії. У 1918–1920 роках націоналізація охопила також середні й дрібні промислові підприємства.

До кінця 1920 року, з фактичною ліквідацією інституту приватної власності, державною власністю оголошувалися всі промислові підприємства, що перебували у володінні приватних осіб або товариств, із кількістю робітників понад п'ять із механічним двигуном або десять — без механічного двигуна.

У руках приватних осіб залишалися лише найдрібніші підприємства кустарної та ремісничої промисловості, але й вони були поставлені під контроль держави. Державні органи регулювали замовлення, встановлювали ціни та визначали, куди слід здавати продукцію.

Після націоналізації великої, середньої та дрібної промисловості відпала потреба в робітничому контролі над виробництвом, оскільки робітничий клас формально став управляти соціалістичною промисловістю.

Усі державні підприємства отримували необхідну сировину та розподіляли продукцію за нарядами державних господарських органів. Основною формою зв'язку між державними підприємствами були директивні вказівки ВРНГ та її главків. Договори між державними підприємствами не відігравали істотної ролі. Встановлювалися безготівкові розрахунки, які проводилися списанням у Держбанку відповідних сум з рахунка організації-отримувача на користь держави.

Радянським установам, підприємствам та організаціям заборонялося укладати угоди з приватними особами та користуватися послугами ринку, тобто різні форми власності перебували в нерівноправному становищі.

Найважливіші правові акти в галузі цивільного права цього періоду:

— декрет РНК «Про продрозкладку» від 11 січня 1919 року;

— декрет РНК «Про товарообмін і обов'язкову здачу населенням продуктів сільського господарства і промислів» від 5 серпня 1919 року;

— декрет РНК «Про регулювання кустарних промислів і не націоналізованої промисловості» від 7 вересня 1920 року;

— постанова ВРНГ «Про націоналізацію підприємств» від 20 листопада 1920 року;

— декрет РНК «Про безкоштовне надання населенню предметів широкого вжитку» від 17 грудня 1920 року;

— декрет РНК «Про безкоштовне надання населенню продовольчих продуктів» від 4 грудня 1920 року.

Сімейне право

Після видання перших декретів про шлюб і сім'ю виникла потреба детальніше регламентувати ці питання. 22 жовтня 1918 року опублікували Кодекс про акти цивільного стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РСФРР, прийнятий 16 вересня 1918 року на засіданні ВЦВК. Це був перший радянський кодекс законів, який охопив усю галузь сімейних відносин.

В основу Кодексу лягли перші декрети про шлюб і сім'ю. Він визначав умови взяття шлюбу, порядок його реєстрації та розлучення, випадки визнання шлюбу недійсним. Кодекс виходив із формальної рівності прав та обов'язків подружжя.

Для взяття шлюбу потрібне було досягнення шлюбного віку: для чоловіків — 18 років, для жінок — 16 років. Заборонялися шлюби між близькими родичами по прямій лінії, між братами і сестрами, як повнорідними, так і неповнорідними. Не могли взяти шлюб ті, хто перебував в іншому зареєстрованому шлюбі.

У Кодексі встановлювалося, що різні вірування подружжя, чернецтво, перебування у священицькому або дяківському сані, а також раніше дана обітниця безшлюбності не могли бути перешкодами для взяття шлюбу.

У статті 42 кодексу вказувалося: «Лише цивільний (радянський) шлюб, зареєстрований у РАГСі, породжує права та обов'язки подружжя». Фактичний шлюб ніякою охороною не користувався і жодних прав та обов'язків не створював. Реєстрація шлюбу мала істотне значення, оскільки радянська влада відокремила церкву від держави, і ведення записів актів громадянського стану перейшло до держави.

Трудове право

Кодекс законів про працю, опублікований 10 грудня 1918 року, відіграв надзвичайно важливу роль. Він об'єднав створене законодавство про охорону праці, зокрема Положення про соціальне забезпечення трудящих від 31 жовтня 1918 року, затверджене РНК 17 червня 1920 року, Загальне положення про тариф, а також інші акти: декрет РНК «Про порядок загальної трудової повинності» від 29 січня 1920 року; декрет РНК «Про боротьбу з прогулами» від 27 квітня 1920 року.

На підставі цього законодавчо закріпили 8-годинний робочий день для всіх трудящих як максимальний робочий час. Для осіб, які не досягли 18 років або працювали в особливо шкідливих галузях, а також для гірників, зайнятих під землею, робочий день не повинен був перевищувати 6 годин. Понаднормові роботи заборонялися як загальне правило. Жінки звільнялися від робіт протягом 8 тижнів до і 8 тижнів після пологів зі збереженням повного заробітку. Регламентувалася діяльність інспекції праці та санітарної інспекції, які обиралися радами професійних спілок.

Кримінальне право

Найважливішими правовими актами в галузі кримінального права аналізованого періоду були:

— постанова РНК «Про тривожний дзвін» від 30 липня 1918 року;

— постанова РНК «Про червоний терор» від 5 вересня 1918 року;

— декрет Ради робітничої та селянської оборони «Про заходи боротьби з дезертирством» від 3 березня 1919 року;

— декрет РНК «Про боротьбу зі спекуляцією, розкраданнями в державних складах, підробками та іншими зловживаннями за посадою в господарських і розподільчих органах» від 21 жовтня 1919 року;

— постанова ВЦВК і РНК «Про скасування застосування вищої міри покарання (розстрілу)» від 17 січня 1920 року.

Головним завданням радянського кримінального права було придушення опору усунутих від влади експлуататорських класів. Контрреволюційна буржуазія організувала білий терор проти радянської влади. У відповідь радянський уряд вводив червоний терор. У декреті «Про червоний терор» зазначалося: «...що необхідно убезпечити Радянську республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх у концентраційних таборах, що підлягають розстрілу всі особи, причетні до білогвардійських організацій, змов і заколотів, що необхідно опублікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цієї міри». На підставі названого декрету Всеросійській Надзвичайній Комісії надавалося право за наявності збройних контрреволюційних виступів розстрілювати їхніх учасників на місці.

Введення червоного терору визнавалося мірою необхідною і тимчасовою. Уже в січні 1920 року, після розгрому армій Юденича, Колчака і Денікіна та вигнання іноземних інтервентів, радянський уряд скасував вищу міру покарання — розстріл.

Норми кримінального права того періоду служили виконанню функції придушення опору скинутих класів та зміцненню диктатури пролетаріату. Поняття злочину — дія чи бездіяльність, небезпечні для інтересів робітничого класу і всіх трудящих, спрямовані на ослаблення могутності радянської влади, на підрив завоювань Жовтневої соціалістичної революції, — випливало з перших декретів радянської влади та відозв військово-революційних комітетів.

До контрреволюційних злочинів віднесли: контрреволюційні змови й антирадянські заколоти (змови Керенського, Каледіна, Дутова; змова кадетів наприкінці листопада 1917 року; контрреволюційна змова англо-франко-американської коаліції в середині 1918 року; підготовка партією кадетів збройного заколоту до моменту скликання Установчих зборів; заколот лівих есерів у Москві; куркульсько-есерівські заколоти); антирадянські виступи у пресі; присвоєння злочинними організаціями функцій державної влади Рад; зрада батьківщині шляхом вступу до контрреволюційних військ місцевої або іноземної буржуазії або продаж зброї для озброєння контрреволюційної буржуазії Петрограда; шпигунство; диверсія; шкідництво; терористичні акти; контрреволюційний саботаж заходів радянської влади з боку колишніх державних службовців.

Особливо небезпечними злочинами, які часто поєднувалися з контрреволюційними, визнавалися: погроми, крадіжки, бандитизм, спекуляція, хуліганство, мародерство, хабарництво.

Було закладено основи військово-кримінального законодавства, сформульовано окремі види військових злочинів. Найтяжчим видом вважалося використання військовими спеціалістами своєї посади з метою контрреволюційних змов, зрадництва, співучасті з внутрішніми і зовнішніми ворогами. Кримінальна відповідальність встановлювалася за розкрадання військового майна, мародерство, здирства і насильства над населенням. До весни 1918 року вперше сформулювали поняття дезертирства як самовільного залишення лав Червоної Армії, встановили відповідальність за неявку за призовом до тилового ополчення.

Боротьба зі злочинністю велася з класовим підходом: зазвичай примусом для ворогів, а для трудящих — переконанням.

Завдання покарання полягало у придушенні ворожих класів, вихованні й перевихованні представників дрібної буржуазії та нестійкої частини трудящих.

Одним із перших актів, що найбільш повно перераховував види покарання, була Інструкція Народного Комісаріату юстиції про революційний трибунал від 19 грудня 1917 року. У Керівних засадах підкреслювалася класова природа кримінального права. Злочин розглядався як порушення порядку суспільних відносин, які охороняються кримінальним правом.

Під покаранням розумілися заходи примусового впливу. Вимагалося, щоб покарання було доцільним і не заподіювало злочинцеві марних і зайвих страждань. У визначенні міри покарання суд повинен був враховувати класову належність злочинця, ступінь його свідомості, а також те, ким учинено злочин — рецидивістом чи особою, яка вперше притягалася до відповідальності. Бралися до уваги участь у банді, застосування насильства, а також причини, які викликали злочин.

Не підлягали суду і покаранню неповнолітні віком до 14 років. До них застосовувалися лише виховні заходи. Такі ж заходи призначалися правопорушникам віком 14–18 років, якщо визнавалося можливим застосувати педагогічний вплив.

Керівні засади передбачали такі види покарання: позбавлення політичних прав; оголошення ворогом революції або народу; примусові роботи; позбавлення волі; оголошення поза законом; розстріл та інші. Якщо злочин, за який передбачалося покарання у вигляді взяття під варту, було вчинено вперше за винятково тяжких обставин, а ізоляція не викликалася необхідністю, суд міг застосувати умовне засудження. У разі повторного злочину вирок приводився до виконання.

Незважаючи на позитивну роль Керівних засад, вони мали істотні вади. Вони зводили завдання радянського кримінального права лише до придушення опору класового ворога. Автори не врахували, що суд має діяти на основі законів, а не революційної доцільності, і не бути карально-репресивним органом, а захищати права та інтереси людей.

РНК РСФРР 5 вересня 1918 року прийняла декрет «Про червоний терор». «Ми не ведемо війни проти окремих осіб, — писав Лаціс у газеті "Червоний терор" за 1 листопада 1918 року, — ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше запитання, яке ви повинні йому поставити, — якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці запитання і повинні визначити долю обвинувачуваного». Лаціс не був оригінальним, він просто копіював слова Робесп'єра в Конвенті з приводу закону про масовий терор: щоб страчувати ворогів батьківщини, достатньо встановити їхню особистість. Потрібне не покарання, а знищення їх.

Де й коли в актах урядової політики і навіть у публіцистиці того періоду можна знайти теоретичне обґрунтування терору як системи влади? Де й коли звучали заклики до систематичних офіційних убивств? Моральний жах терору, його негативний вплив на людську психіку полягає не в окремих убивствах і навіть не в кількості, а саме в репресивній системі. Держава не ставила правову межу шаленству «правого» діла, а давала йому ідеологічне обґрунтування і тим виправдовувала будь-які жорстокості: моральне все, що сприяє класовій боротьбі пролетаріату, — моральне насильство, масові розстріли людей, в'язниці, приречення на голодну смерть. «Нехай будуть знищені тисячі, щоб мільйони були у світлому майбутньому».

Конституція закріпила форму державного устрою у вигляді вільного союзу вільних народів як федерації радянських національних республік. Однак у Конституції встановлювалися лише корінні початки цієї федерації, «надаючи робітникам і селянам кожних націй прийняти самостійне рішення на своєму власному повноважному з'їзді: чи бажають вони й на яких підставах брати участь у федеральному уряді й в інших федеральних радянських установах» (ст. 7).

Обмежившись установленням корінних початків Радянської федерації, автори Конституції розуміли, що конкретні її форми повинна виробити практика. На момент прийняття Конституції ця практика була досить обмежена. Територія щойно виниклих самостійних радянських республік (Української РСР, прибалтійських радянських трудових комун) була окупована німецькими військами, що перервало процес розвитку федеративних відносин.

В автономних республіках, що виникли на території Півдня Росії (за винятком Туркестанської й Терської), більшість становило російське населення, і їхнє виникнення не було пов'язане з рішенням національного питання, а пояснювалося іншими причинами.

Фактично РСФРР на момент прийняття Конституції була унітарною державою. Але автори Конституції дивилися в майбутнє й розуміли, що в міру звільнення території країни від іноземної окупації та білогвардійських військ така багатонаціональна країна, як Росія, неминуче зіткнеться з проблемою вирішення національного питання, і найбільш доцільною формою його вирішення стане федерація радянських національних республік.

У Конституції сформулювали основне завдання Радянської держави — знищення всякої експлуатації людини людиною, придушення скинутих визискувачів і встановлення соціалістичної організації суспільства. Першими кроками на шляху реалізації цього завдання визначалися: націоналізація (соціалізація) землі та її надр, лісів, банків, анулювання кабальних іноземних позик, перехід основних командних висот управління народним господарством (заводів, фабрик, рудників загальнодержавного значення, залізниць, морського й річкового транспорту) у руки Радянської влади. Створення основ соціалістичної економіки більшовики розглядали як вирішальний фактор, що визначав сутність Радянської Конституції.

Конституція закріпила найважливіші права й свободи громадян Росії, а також їхні основні обов'язки. Насамперед вона закріпила рівноправність російських громадян незалежно від расової, національної приналежності й віросповідання, покінчивши з ганебною практикою дискримінації, що існувала в царській Росії. Поспіхом, у якій завершувалася підготовка проєкту Конституції перед відкриттям V Всеросійського з'їзду Рад, можна пояснити той факт, що в ст. 22, яка закріплювала рівноправність громадян РСФРР, відсутнє вказівка на рівність прав незалежно від статевої приналежності. Хоча в ст. 64 особливо підкреслюється, що право обирати й бути обраним надається громадянам обох статей. Та й у поточному законодавстві підкреслювалася рівність прав жінок із чоловіками (декрети про землю, про рівну оплату за рівну працю, декрети, що стосувалися сімейних відносин).

Проголошення юридичної рівноправності громадян незалежно від національності й релігійної приналежності стало лише першим кроком на шляху досягнення фактичної рівності. Соціалістичний метод вирішення національного питання, запропонований більшовиками, передбачав подолання колишньої відсталості ряду народів Росії, підйом рівня їх економічного, соціального й культурного розвитку, що можливо було, на думку більшовиків, лише на базі потужної соціалістичної економіки.

Скасувавши обмеження прав за ознаками національної й релігійної приналежності та за ознакою статі, Радянська влада ввела обмеження за ознакою соціальної приналежності. Конституція проголосила, що «влада повинна належати цілком і винятково працюючим масам і їхньому повноважному представництву — Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів». Отже, «у момент рішучої боротьби пролетаріату з його визискувачами, визискувачам не може бути місця в жодному з органів влади» (ст. 7).

Характерно, що в ст. 23 Конституції підкреслювалося, що Радянська влада «позбавляє окремих осіб і окремі групи прав, які використовуються ними на шкоду інтересам соціалістичної революції». Звідси випливають два висновки. Перший: позбавлення прав не обов'язково пов'язане з минулою соціальною приналежністю. Другий: права й свободи повинні використовуватися винятково в інтересах соціалістичної революції та соціалістичного будівництва. Цей висновок мав принципове значення й отримав розвиток надалі в радянській державі.

Окрім виборчого права, Конституція надавала свободу зборів, свободу вираження думок у пресі, свободу союзів і об'єднань. Але при цьому обмовлялося, що всі ці свободи поширюються саме на трудящих. Більше того, у Конституції містилася вказівка на матеріальні гарантії цих свобод (надання приміщень, друкарень, запасів паперу). Однак, хоча політичні права й свободи надавалися насамперед робітникам і найбіднішим селянам, це не означало автоматичної заборони користуватися деякими з них іншим верствам населення, зокрема інтелігенції.

З категорії особистих прав і свобод до Конституції увійшла лише стаття, що закріплювала свободу совісті, яка гарантувалася відділенням церкви від держави, школи від церкви та наданням громадянам свободи як сповідати будь-яку релігію, так і не сповідати ніякої, а також свободи релігійної й антирелігійної пропаганди.

Характерно, що Конституція не містила традиційних гарантій недоторканності особи, житла й таємниці листування громадян. І це не випадково. Історичний досвід усіх революцій свідчить, що скинуті правлячі класи добровільно владу не уступають і всіма способами, зокрема силою зброї, намагаються відновити своє панування. У ході громадянської війни, коли частина громадян (класово-ворожі елементи) виступила зі зброєю в руках проти радянської влади, ця влада не могла гарантувати всім громадянам недоторканності особистості, житла й таємниці листування.

Конституція закріпила й обов'язки радянських громадян, насамперед загальний обов'язок трудитися. У Конституції говорилося, що РСФРР «визнає працю обов'язком усіх громадян і проголошує гасло: "Не трудящий так не їсть"». Цей обов'язок покладався на всіх громадян, у тому числі й на нетрудові елементи. При цьому не робилося розходження між видами праці. Важливо було, щоб він був суспільно корисним. Критеріями працездатності були стан здоров'я й вік.

Конституційним обов'язком усіх громадян визнавався також обов'язок захисту соціалістичної батьківщини, у зв'язку із чим Конституція встановлювала загальний військовий обов'язок. Але почесне право захищати революцію зі зброєю в руках надавалося лише трудящим. На нетрудові елементи покладалося виконання інших обов'язків військової служби, не пов'язаних із володінням зброєю.

Висновки

Перша конституція Росії виявилася законом, що закріплює тоталітаризм і безконтрольність державної влади, тобто антиконституційним по суті. Однак із формального погляду Конституційний закон 1918 року, безумовно, мав усі ознаки Основного: він був затверджений виборним органом влади; проголосив республіканську форму правління, федеративний державний устрій (п. 1 глави 1 розділу ІІ); установив порядок формування представницьких органів влади через виборчу систему (розділ IV). За трудящими вперше були закріплені деякі політичні й соціально-економічні права (розділ 5), рівність у правах незалежно від раси й національності. Цей Закон, безсумнівно, виконував установчу функцію, тому що вводив або санкціонував нові інститути влади: систему Рад, структуру й компетенцію уряду, державні символи. У ньому були зафіксовані принципово інша, ніж колись, система влади й нові підстави її відносин з опозиційними силами. Із цього погляду можна вважати, що Конституція РСФРР 1918 року виконувала й свою політичну функцію.

Правовій функції «пощастило» менше: багато положень цього Закону були споконвічно сформульовані не у вигляді правових норм, а у вигляді декларативних установлень, завдань, констатації факту проведених перетворень. Так, перший із шести розділів представляла «Декларація прав працюючого й експлуатованого народу», що по суті своїй і змісту була скоріше політичним, ніж правовим документом. Що стосується тих положень Конституції, які були сформульовані саме як правові норми, то найбільш важливі з них мали неправовий зміст, тобто виражали антиправо. Це норми, які встановлювали політичну нерівноправність громадян, уводили примусову працю, узаконювали фактичне насильство, репресії відносно цілих станів, виводили владу із правових рамок, виправдовуючи будь-які засоби в досягненні поставлених політичних цілей: експропріація, вторгнення в право приватної власності, пряме придушення, позбавлення прав.

В основу даного документа, як і режиму, що йому відповідав, була покладена теорія насильства, диктатури, що по суті заперечує ідею права.

Соціальна функція виявилася спотвореною не меншою мірою. З одного боку, нова влада в главу кута ставила саме працюючу людину, залучаючи її до політичного життя, ставлячи завдання ліквідувати безграмотність, прагнучи зжити соціальний паразитизм. Ці норми, безсумнівно, мали соціальну цінність. З іншого боку, загальносоціальний потенціал Радянської влади виявився з «мінусовою» оцінкою. Конституція не убезпечила від насильства окрему особистість і заперечувала можливість представити у владі різні соціальні інтереси; навпаки, вона узаконила тоталітарну владу, що нав'язувала суспільству єдино можливий шлях розвитку. Виправдовуючи прямі репресії, класову ворожнечу, Конституція виконувала антисоціальну функцію, розділяючи населення на «своїх» і «ворогів».

У галузі міжнародної політики нова влада відповідно до Конституції 1918 року поводилася не менш суперечливо. З одного боку, ставилися досить розумні завдання — досягнення «демократичного миру трудящих без анексій і контрибуцій на основі вільного самовизначення націй», проголошення повної незалежності Фінляндії й свободи самовизначення Вірменії (п. 4, 6 глави 3 розділу ІІ). З іншого боку — виправдовувалися явно неправові дії в галузі міжнародного спілкування: анулювання позик, розрив таємних договорів, розрив «з варварською політикою буржуазної цивілізації» (п. «г» глави 2, п. 4, 6 глави 3 розділу ІІ), тобто відмова від наступності не тільки у внутрішній, але й у зовнішній політиці. Тут доречно помітити, що саме розвиток вітчизняного конституційного законодавства в XX столітті показав важливість розробки й використання інституту наступності з метою збереження правового простору в умовах переходу суспільства від однієї соціально-політичної системи до іншої.

Перелік джерел

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія / Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О.М. Джужа, В.С. Калиновський, Т.А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан; Наук. ред. С.М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., переробл. і доп. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ / Іван Дахно. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник / Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2000. — 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола Страхов; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-ге вид., переробл. і доп. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак. / Олександр Оксентійович Шевченко; Відп. ред. І.Д. Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник / Іван Шостенко, Оксана Шостенко; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.