Конституція Пилипа Орлика, її значення

Розгляньмо уважніше документ, підготовлений П. Орликом, аби обґрунтувати його право посідати перше місце поряд із конституціями США, Франції та Польщі.

ПАКТИ Й КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ ТА ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО: правовий зміст і форма

Документ укладали латинською та руською мовами. «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», створені під помітним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму, закладали основоположні засади республіканського ладу.

За своєю формою це договір між гетьманом та Військом Запорозьким (українським народом), що відповідало західній традиції й суперечило ідеям східного патрімоніалізму.

Структура Конституції охоплює преамбулу та 16 параграфів, у яких викладено головні засади державного устрою. У вступній частині стисло подано історію Війська Запорозького — всього малоросійського народу. Пилип Орлик створив історико-політичний міф, згідно з яким християнство першим прийняв каган «хозарів-козаків», а не князь Володимир Святославович.

Так, козацький народ, давній і відважний, раніше знаний як Хозарський, уславився безсмертною славою, широкими володіннями та героїчними вчинками. Його боялися не лише сусідні народи, а й сама Східна (Візантійська) Імперія — на морі й на суші. Візантійський імператор, прагнучи вмиротворити цей народ, уклав із ним міцний союз і видав власну дочку за сина Кагана, тобто володаря Козаків.

Таким чином, документ утверджував історичний пріоритет Української держави, віддаючи першість козакам. Саме вони, на думку Пилипа Орлика, передували Володимиру Великому в долученні українських земель до європейської цивілізації. Ця схема (хозари-козаки — оборонці народу на українській території) стала підґрунтям ідеї окремішності руського-малоросійського-українського народу та його природного права на власну державу.

Перший параграф присвячено питанням віри: православ'я проголошується панівною релігією, а також ідеться про відновлення автокефалії.

Новообраний Ясновельможний Гетьман зобов'язаний у законний спосіб дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не впроваджувалася на Руській батьківщині. Він має власною ініціативою викорінювати її, не допускаючи проповідування та зростання кількості прихильників, докладаючи зусиль, аби вічно міцніла єдина Віра Православна Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі. Для більшого авторитету Київського митрополичого престолу та зручнішого керівництва духовними справами гетьман, після звільнення батьківщини від московського ярма, мусить сприяти поверненню її під владу Константинопольського Апостольського престолу, відновлюючи зв'язок і послушницьку належність до нього.

Другий параграф визначає кордони держави згідно зі Зборівською угодою 1649 року. Гетьман зобов'язується оберігати територіальну цілісність країни.

Принципове значення має шостий параграф, де закладено основи управління та діяльності органів влади. Конституція значною мірою спиралася на ідею розподілу законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Законодавча влада належить Раді, до складу якої входять полковники зі старшиною, сотники, «генеральні радники від всіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького». Рада збирається тричі на рік — на Різдво Христове, Великдень і Покрову, а також за рішенням гетьмана. Усі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувати: «на власний розсуд нічого не повинне ні починатися, і вирішуватися, не здійснюватися». Суд мав діяти незалежно, оскільки гетьман «не повинен карати сам, із власної ініціативи і помсти», а правопорушення — умисне чи випадкове — має розглядати Генеральний Суд, який виносить «рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен повинен підкоритися, як переможений законом» (пар. 7).

Зміст шостого параграфа однозначно засвідчує вплив ідей західноєвропейського парламентаризму.

З огляду на сучасний незадовільний стан економічного та антикорупційного законодавства, а також часті порушення прав людей, особливо актуальними видаються параграфи 9 та 10:

Пар. 9

Відомо, що з давніх часів у Війську Запорозькому були Генеральні Скарбники, які відали публічним скарбом, млинами, усіма публічними прибутками, податками й сплатами, розпоряджаючись ними на розсуд і за згодою Гетьмана. Нині за загальною згодою встановлюється незмінний закон: коли Батьківщина звільниться від Московського ярма, належить обрати Генерального скарбника — мужа видатного, заслуженого, багатого й прямодушного, який візьме під опіку державну скарбницю, відатиме млинами та всіма прибутками, дбаючи про них для загальної потреби, з огляду на думку Гетьмана. Сам Ясновельможний Гетьман не повинен обертати їх на власну користь, обмежуючись своєю часткою прибутків, що належать на Гетьманську булаву. Гетьману виділяється частина із спільних володінь і земель Війська Запорозького, але так, щоб необмежена влада не порушила прав тих, чиї заслуги менші: ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб. Має бути обраний не лише Скарбник, що перебуває при Гетьмані в столиці, але також у кожному Полку — двоє присяжних Скарбників, значних і заможних, затверджених спільною ухвалою обох станів: козаків і простого люду. Вони мусять знати прибутки Полку від приватних осіб і публічні податки, опікуватися видатками, щороку складаючи звіти. Полкові Скарбники, залежні від Генерального Скарбника, мають виплачувати в Полках борги з державної скарбниці, визначати її прибуток, збирати й передавати Генеральному Скарбнику. Панам Полковникам не слід втручатися у справи полкової скарбниці, оскільки вони мають задовольнятися прибутками й пільгами свого уряду.

Отже, Пилип Орлик із колегами перейняли ідеї конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрибутами розвинутої державності, а також запровадили засоби якісного контролю над економікою та боротьби з економічними злочинами й корупцією.

Пар. 10

Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману належить керувати й наглядати за порядком у всьому Війську Запорозькому, він повинен пильно дбати, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і вимог. Пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники й Виборні нехай не наважуються пригноблювати домашню челядь і рядових козаків, а особливо простих людей, які не перебувають у прямій залежності від їхніх діл чи особистому підданстві: посилати косити сіно чи збирати врожай, виганяти на укріплення валів, відбирати насильно, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за незначну провину — все рухоме й нерухоме майно. Ремісників примушують без дозволу виготовляти замовлені для хатнього вжитку речі, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, уникаючи їх сам і викорінюючи гідним наслідування прикладом. Оскільки всі тягарі й здирство нещасного простолюду походять від підкупу осіб, що просять і домагаються судових посад, не маючи довіри чи заслуг, але ненаситно прагнучи збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, щоб без вільних виборів, всупереч праву й рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів, — тому постановляємо: Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому урядів чи почестей, керуючись попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших посад, і не нав'язуватиме нікого силоміць. Завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, після чого затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори не повинні оголошуватися й здійснюватися без гетьманської згоди. Цей закон належить виконувати й Полковникам: не призначати сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обирати й не усувати від урядів через приватні сутички.

Особлива увага приділялася соціальному забезпеченню родин військовослужбовців, зокрема вдів та сиріт, що випливає з тексту статті 11:

Встановлюється непорушним, що вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства й господарства жінок, чоловіки яких перебувають на війні чи військових службах, не притягатимуться до жодних обов'язкових для простого люду повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків.

Підсумовуючи, зауважимо: деякі пункти документа, особливо ті, що висвітлюють проблеми простого люду та шляхи їх вирішення, на початок XVIII сторіччя практично не мали аналогів серед офіційно затверджених у світі. Однак не слід забувати, що документ, підписаний П. Орликом, так і не набув чинності.

Можна довго сперечатися, що було б, якби Україна почала жити за законами Орлика. Але історія нехтує такими питаннями. Того, чого не трапилось, на мою думку, бути не могло — такий закон часу, а з того, що було, можна й треба робити висновки.

На жаль, у XVIII сторіччі Україна не перетворилася ні на Англію, ні на Францію, ні на США, та це ще не означає, що ми щось незворотно втратили.

У 1991 році доля знову дала українській нації шанс стати на ноги та йти своїм вільним шляхом, яким би важким і тернистим він не був. Щоб пройти цей шлях до кінця, нам передусім треба вивчати та пам'ятати історію — свою та чужу, бо легше вчитися на помилках попередників, ніж на своїх.

Ми повинні знати все, що було в історії доброго й поганого, славетного й ганебного, реального й нездійсненного, бо тільки тоді будемо точно знати, хто ми, куди йдемо та чого прагнемо.

І обов'язково в цій книзі судеб українського народу однією з найславетніших і найсумніших сторінок буде спроба гетьмана Орлика дати своєму народу не світле майбутнє, а світле сьогодення, і зробити це не на крові, а цивілізованим шляхом демократії та закону, загальної злагоди й добробуту.

2. Рух опору „радянізації” на західноукраїнських землях

Радянізація — це процес встановлення радянської влади та насадження в усіх сферах життя зразків, вироблених за роки радянської влади.

Складові радянізації: юридичне оформлення входження до складу УРСР, зміна держапарату, формування радянських органів влади, націоналізація, аграрні перетворення, початок колективізації, „культурна революція”, обмеження впливу церкви, репресії проти незгодних і потенційних противників, індустріалізація. Рішення про радянізацію західноукраїнських земель ухвалено на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 р.

22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади відбулися вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і об'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. У грудні 1939 р. на території Західної України створено й офіційно включено до складу УРСР шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. Менш ніж через рік відбулося законодавче оформлення та включення до складу УРСР територій Північної Буковини й придунайських земель (Південної Бессарабії). За рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. утворено Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії організовано Чернівецьку область і передано її до УРСР. До складу УРСР також включено Аккерманський та Ізмаїльський райони, з яких у грудні 1940 р. утворено Ізмаїльську область. У листопаді 1940 р. встановлено нові кордони між Українською РСР і Молдавською РСР. Частина колишньої Молдавської автономної РСР, що перебувала у складі УРСР, передана Молдавській РСР. У результаті від України відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення Західної України, Північної Буковини та трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн осіб, а територія зросла до 565 тис. км².

3. Документ

Попри всю суперечливість політики ОУН щодо гітлерівської Німеччини в початковий період Другої світової війни, її керівництво висувало стратегічне завдання боротьби за утворення української державності. Документи з різних політичних таборів, які десятиліттями ретельно приховувалися від громадськості, чітко свідчать: Організація Українських Націоналістів (ОУН) та її збройне утворення — Українська Повстанська Армія (УПА), використовуючи право кожного народу на самовизначення аж до створення власної самостійної держави, втілювали в життя одвічне прагнення українців — бути господарем на рідній землі.

Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використати українських націоналістів у своїх політичних цілях. Останні ж, повіривши запевненням німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню Української Соборної держави, погодилися на співпрацю.

Ще 1927 р. А. Розенберг у книзі «Майбутній шлях німецької зовнішньої політики» писав про створення буферної Української держави та укладення з нею «союзу». У 30-ті роки під впливом дезінформації радянської та польської пропаганди склалася думка про позитивне ставлення рейху до українців та їхніх змагань за незалежність. Починаючи з травня 1933 р., польська преса стверджувала, що Берлін керує ОУН, яка запозичила ідеологію в націонал-соціалістів і отримує фінансову допомогу з Берліна. У 1935 р. зазначалося, що німецькі фашисти утримують у Берліні полковника Коновальця — керівника ОУН, який служить Німеччині, та що німці мріють відірвати Україну від Радянського Союзу. Однак відомо, що після підписання польсько-німецької угоди про дружбу й ненапад 26 січня 1934 р. Є. Коновалець покинув Берлін і переїхав до Швейцарії. Після вбивства активістом ОУН у Варшаві міністра внутрішніх справ Б. Перацького 15 червня 1934 р., у жовтні того ж року польська влада обговорювала з Гітлером питання співробітництва політичних поліцій обох країн у боротьбі з «українськими терористами». І все ж у західному світі широко поширювалася думка, що фашистська Німеччина виступає прихильником незалежності України. Наприкінці 1938 р. посол США у Франції Б. Буліт зауважив, що фашисти мають намір, спираючись на свою націоналістичну агентуру, створити незалежну українську державу під егідою Німеччини. У 1939 р. прем'єр-міністр Великобританії Н. Чемберлен заявив міністру закордонних справ Франції Боне: «Є підстави думати, що німецький уряд, можливо, розраховує розпочати знищення Росії шляхом агітації за незалежну Україну». Подібні висловлювання зумовлювалися тим, що у фашистського керівництва в 1939 р., на початку Другої світової війни, та в 1941 р. перед нападом на Радянський Союз не було чітких намірів щодо майбутнього політичного устрою Східної Європи. До нападу на СРСР А. Розенберг вважав, що треба надати українцям можливість розвивати історичну свідомість, мати університет у Києві, дозволити розвиток літератури, а згодом створити Українську державу. Проте вже 20 червня він зазначає, що було б передчасно казати, коли й як буде створена Українська держава, і взагалі «говорити про це тепер немає сенсу». Слід додати, що ідеї А. Розенберга не були схвалені А. Гітлером. Зрештою Розенберг завжди приєднувався до думок і рішень А. Гітлера.

Побоюючись, щоб західні держави не використали українців проти Німеччини, нацистське керівництво пропонувало відповідним службам поширити чутки про вирішення «у майбутньому» українського питання.

В інструкції для рейхскомісара України від 7 травня 1941 р. також передбачалося створення в майбутньому української держави, тісно пов'язаної з Німеччиною. Саме такі декларації давали підстави українській еміграції, зокрема провідникам ОУН, сподіватися на «позитивне» вирішення українського питання Німеччиною.

Але всі крапки над «і» щодо української незалежності нацисти розставили після початку війни Німеччини проти Радянського Союзу. Напередодні та в день вступу вермахту у вересні 1941 року до Києва радник Гітлера штандартенфюрер СА, доктор Вернер Кеппен із німецькою пунктуальністю занотував, що «18 вересня на обіді в головному штабі фюрера, у присутності рейхсміністра Ламмерса і рейхсміністра Е. Коха» розмова за столом точилася переважно навколо теми «Вільна Україна». Не висуваючи нових аргументів, фюрер і рейхскомісар відкинули ідею вільної України. «Слов'яни — це родина кролів... Саме з цієї причини ідея створення університету в Києві повинна бути відкинута. Зрештою від цього міста майже нічого не залишиться. Тенденція фюрера, який розглядає знищення великих російських міст як умову тривалості нашої влади в Росії, знайшла підтримку в рейхскомісара, який хотів зруйнувати українську промисловість, щоб змусити пролетаріат повернутися на село».

4. Проаналізувати документ. Поясніть справжню мету роботи гітлерівського рейхскомісара на Україні

Першими й головними жертвами репресій у 1941 р., за свідченням німецьких документів, були члени ОУН Бандери. Згодом репресії поширили й на членів ОУН Мельника. Від початку липня 1941 р. ОУН-Б систематично переслідувалася не лише німецькою службою безпеки та гестапо, а й абвером. Від 15 вересня 1941 року розпочалося справжнє полювання на членів цієї організації по всій Україні та навіть у німецькому Рейху.

Шлях, який пройшла ОУН — від прагнення здобути Самостійну Україну в рамках нацистської «Нової Європи» до усвідомлення гострої потреби збройного опору гітлеризму — виявився складним і суперечливим. У день початку війни, 22 червня 1941 року, на схід України рушили три похідні групи ОУН, організовані головним чином в еміграції, зокрема спеціальна група зі 100 осіб із дорученням виголосити Акт відновлення Української держави й організувати державний апарат. Керував групою Ярослав Стецько. Те, що група Ярослава Стецька діяла без відома німців, засвідчують її військові оперативні заходи, захоплення радіостанції у Львові, скликання за лічені години Установчих зборів.

Вранці 30 червня 1941 р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням сотника Романа Шухевича. Прибула також група Ярослава Стецька. Їхня поява у Львові ще до вступу німецьких військ пояснювалася тим, що, не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня, провід вирішив скористатися безвладдям перших днів німецької окупації, щоб проголосити Декларацію про відновлення Української держави та негайно приступити до її розбудови. Керівництво ОУН було переконане, що німці не ризикнуть конфліктувати з українською політичною течією, яка завчасно оголосила себе союзником Рейху. Керівництво ОУН-Б ще вірило, що Німеччина сприятиме соборності українських земель і утворенню незалежної України. Захопленій радіостанції присвоїли ім'я Є. Коновальця. Було вирішено скликати ввечері широкі громадські збори в Домі товариства «Просвіта» і там же створити органи державної влади. У зборах взяли участь близько 100 львів'ян, серед них ректор Духовної академії Йосип Сліпий, посадник міста Львова Юрій Полянський, професори, науковці, політики. Я. Стецько прочитав від імені проводу ОУН Акт відновлення Української держави: «Волею Українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує створення української держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України... На Західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському національному урядові, що створиться в столиці України — Києві».

Ця подія відбувалася в умовах фашистської окупації та в присутності представників німецького військового командування, з яким націоналісти пов'язували надію на успіх своєї справи у важкій боротьбі проти радянського режиму, встановленого в Україні більшовиками. Тож цілком природно, що в цьому документі є звернення до «Великонімеччини», «що під проводом А. Гітлера творить новий лад у Європі і світі та допомагає українському народові визволятися з-під московської окупації». Саме так заявила про себе ОУН на українській землі, проголошуючи 30 червня 1941 року у Львові акт відновлення Української Соборної Самостійної Держави та закликаючи «весь український нарід не складати зброю так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава». Невдовзі було затверджено склад Українського Державного Правління: 41 член правління без заступників і 19 заступників директорів.

Слідом за проголошенням української державності розпочалася організація місцевої державної адміністрації — сільської, міської, районової, окружної й обласної.

2 липня 1941 року про Акт відновлення української державності стало відомо в Берліні, і негайно вжито рішучих заходів для ліквідації українського уряду. У Львові німецькі власті викликали голову уряду Я. Стецька, якому заявили, що фюрер відкладає вирішення політичних питань, пов'язаних з українською державністю, до кінця війни. У зверненні до львів'ян від 5 липня 1941 р. коменданта м. Львова генерала Ренца ні словом не згадується про будь-яку українську владу, створену у Львові. Для німецького командування це питання не існувало.

Помічник державного секретаря Німеччини вимагав від С. Бандери та членів Українського національного комітету оголосити Акт недійсним. Проте Степан Бандера відмовився, наголосивши, що «віддаючи накази, не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців».

14 липня 1941 року Альфред Розенберг особисто звернувся до Степана Бандери з листом, у якому вимагав припинити діяльність ОУН і розпустити уряд, але також отримав відмову. Водночас С. Бандера встиг відправити до Львова гінця з вказівкою своїм організаціям переходити в підпілля. У липні 1941 року гестапо заарештувало С. Бандеру, Я. Стецька, крайовий уряд і 300 членів ОУН. Остання розпочала підготовку до боротьби проти Німеччини, яку ще недавно вважала союзником. ОУН швидко перейшла в підпілля, оскільки гебітскомісари та СД отримали інструкцію безоглядно знищувати членів ОУН, застосовуючи до них гостріші міри, ніж до комуністів, як сповіщалося в архівних матеріалах «Звіту про діяльність ОУН на східноукраїнських землях» (1941–1943 рр.).

У східних областях — Київській, Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Одеській, Сумській, Харківській та інших — також було закладено підпільні організації ОУН, керовані націоналістами-нелегалами.

Було сформовано три похідні групи ОУН на Схід — «Південь», «Північ», «Центр», завданням яких була пропаганда ідеї самостійності України та формування місцевої адміністрації. Фактичні дані про це є у звіті заступника провідника групи «Південь» Тимоша Семчишина, де наводяться списки членів груп, що відійшли на схід 17–19 липня 1941 року в різні міста: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Полтаву, Сталіно. Т. Семчишин сповіщає, зокрема, що в одній з місцевостей на шляху групи «забрав для ОУН дуже важні матеріали (НКВД)». Семчишин зазначає, що вже на той час мало місце негативне ставлення німців до членів ОУН.

Українські націоналісти розгорнули антифашистську боротьбу й поза межами УРСР — на українських етнічних землях (Берестейщині, Пінщині, Холмщині, Надсянні), а також безпосередньо на території «третього рейху». На це чітко вказують як документи НКВС, так і німецькі документи, зокрема про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейгу, Дрездені, Лейпцигу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данцигу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо.

Незважаючи на переслідування, інколи бандерівці з великим ризиком для життя проводили «відкриті демонстрації своєї націоналістичної непокори». Так, в архівній «Інформації до проводу ОУН у Львові про діяльність українських націоналістів» знаходимо опис того, як 27 липня 1941 р. на площі старого замку в Рівному відбулося Свято Української державності, а потім величава маніфестація. Присутніх було 10 тис. людей із Рівного та 7 районів давнього Рівенського повіту. У місті було зупинено рух. Німці робили знімки та допомагали бандерівцям наводити порядок.

Упевнившись, що ОУН Бандери готується до збройної боротьби, 25 листопада 1941 р. айнзацкоманда з Києва видала наказ усім постам поліції безпеки та СД у Рейхкомісаріаті Україна, у якому сказано: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхкомісаріаті, мета якого — створення Незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту тихцем знищені як грабіжники».

Перегляд позиції ОУН С. Бандери щодо Німеччини стався, як відомо, вже на Першій конференції ОУН, яка відбулася наприкінці вересня — на початку жовтня 1941 р. Хоч її рішення не збереглися, проте з окремих документів та за спогадами учасників відомо, що конференція поставила завдання перед ОУН перейти на нелегальні форми роботи та розпочати антинімецьку пропаганду під гаслами боротьби за самостійну Україну, викриваючи гітлерівські плани закабалення України.

Про зміст бандерівської пропаганди в цей час переконливо свідчать документи німецьких спецслужб.

У повідомленні № 8 гітлерівської служби безпеки про антифашистську спрямованість пропаганди українських націоналістів від 28 серпня 1942 року зазначається, що бандерівські пропагандисти поширюють твердження: «Нетривале панування німців розвіяло усі сподівання на суверенну Україну, тому зараз необхідно стати на шлях організованої революції під керівництвом С. Бандери».

У повідомленні № 10 гітлерівської служби безпеки про «Діяльність ОУН в Україні» сповіщається, що «бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, навіть шляхом збройної боротьби, досягнути незалежності для України».

Із початку лютого 1942 року, коли розпочався примусовий вивіз українського населення з окупованих територій на працю до Німеччини (за роки окупації фашистами вивезено 2 млн чоловік), проти цих кроків гітлерівців вела активну кампанію бандерівська пропагандистська служба.

У повідомленні № 7 гітлерівської служби безпеки про антифашистську агітацію українських націоналістів від 20 серпня 1942 року сповіщається, зокрема, що «бандерівці наголошують на тому, що німці відправляють українських жінок і дівчат на важкі роботи, як це робили більшовики, які посилали їх у заслання». У відповідь німецька каральна машина посилювала репресії проти ОУН обох течій. У березні 1942 р. гітлерівці провели повторні широкомасштабні антибандерівські акції. У вересні 1942 р. в концтаборі Аушвіц гітлерівцями забито до смерті двох братів Степана Бандери — Олексу і Василя.

Гітлерівська служба безпеки неодноразово повідомляла про масові арешти українських націоналістів у Німеччині: 20 листопада 1942 р., 23 листопада 1942 р., 11 грудня 1942 р., 6 січня 1943 року, 12 січня 1943 р. З матеріалів, вилучених у арештованих кур'єрів та отриманих під час допитів, було встановлено, що центральний пункт бандерівських груп знаходиться у Львові, а в Берліні був лише філіал, який керував бандерівцями на території всієї Німеччини. Ці документи також свідчать, що вже у вересні 1941 р. було заарештовано 210 чоловік, і наводиться великий перелік міст, де мешкали бандерівці: Берлін, Бремен, Бреслау, Відень, Веймар, Вюрцбург, Гамбург, Ганновер, Гельдесхейм, Данціг, Дюссельдорф, Карлсруе, Кассель, Кенігсберг, Лейпціг, Магдебург, Мюнхен, Нюрнберг, Оппельн, Познань, Потсдам, Прага, Райхенберг, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері, Хемніц, Штутгарт.

У квітні 1942 року наступним кроком у розробці програми дій ОУН щодо становища в Україні стала Друга Конференція ОУН. У її рішеннях ідеться про «близьку можливість збройної боротьби за Українську Державність в слушний час», якщо СРСР буде розгромлений або Німеччина виснажиться внаслідок втрат на фронті та внутрішніх потрясінь. Конференція ОУН-Б ухвалила низку рішень про посилення революційної діяльності та роботи зі створення повстанської армії.

У квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи самооборони з членів ОУН-Б на чолі з С. Качинським (псевдонім Остап) та І. Перегіняком-Довбенком. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). У серпні 1943 року визначилася остаточна структура УПА.

У середині липня 1942 року Головна команда УПА видала наказ усім своїм «летючим бригадам» негайно розпочати заплановану другу фазу: збройні акції проти гітлерівців не лише щодо адміністративних органів, а й у всіх пунктах військово-стратегічного значення, особливо в системі транспорту та постачання фронту — скрізь від Чорного моря до Білорусії та Балтики. Слід, однак, зазначити, що активні воєнні дії ОУН(б) розпочала фактично з 1943 р. Найбільш масштабними вони були в районі Волині, Полісся і Поділля.

У першій половині квітня 1943 року в районах Мізоч, Остріг, Крем'янець, Верба повстанська боротьба набрала значного розмаху. У боях було вбито: у Вербі — 120 німецьких солдатів, у Шимовку — 24, Острозі — 32, у Мізочі — 11. У виписці № 20 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Житомирської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 року сповіщається: «20.05.1943 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, в результаті було вбито 30 німців».

У виписці № 21 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Кам'янець-Подільської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 року повідомляється: «м. Славута. В лісах Острозького, Шумського та Мізоцького районів націоналісти активізують свої дії проти німців. По 60–70 повозок виїжджають на засади і різні операції. По великих селах проводять мітинги і агітацію, направлені на боротьбу проти німців і радянської влади». Про бойові дії українських націоналістів проти гітлерівців на Рівненщині повідомляв командир партизанських загонів Бегма: «26.06.1943 р. в с. Хараїмовка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами, в результаті вбито 4 німці і 19 націоналістів. При виїзді німців з Хараїмовки націоналісти послали проти них засаду і убили 7 німців».

У звіті окружного проводу ОУН про військові події з участю націоналістів (липень 1943 р.) наведено цілий перелік військових дій, проведених УПА. Одна з них: «17.07.1943 р. німці з поляками заїхали у Хмелів та почали його палити. Запалили шість хат і почали вбивати мирне населення. Прибув заалярмований відділ УПА. Відступаючи, залишили вороги на полі бою 10 своїх трупів. Втікачів переслідувано 2 км аж до шосе, де вони погрузились на авта і втекли».

Лише у жовтні–листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв з німцями і 52 — з радянськими партизанами.

Події, що розгорталися на радянсько-німецькому фронті, не могли не внести коректив у зміст діяльності та характер визвольної боротьби ОУН. 17–21 лютого 1943 р. на 3-й конференції ОУН було офіційно проголошено зміну курсу ОУН щодо збройної боротьби проти німецьких окупантів. Саме в цей час було сформульовано в загальних рисах стратегію «двофронтової» боротьби ОУН-УПА, суть якої зводилася до одночасної боротьби проти двох імперіалізмів — Берліна і Москви. Було також прийнято рішення про зміну назви. ОУН(б) почала називатися ОУН-Самостійників-Державників (ОУН-СД), але на III-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 р. було повернуто стару назву. У документах конференції зазначалося, що «у відношенні між проводом ОУН і командуванням УПА з одного боку, і німецькою владою з другого, — не заіснували жодні зміни, а зокрема, не має жодної співпраці. Усі того роду поголоски є черговою провокацією ворога, одчисленою на нашу політичну компрометацію».

І все ж наближення радянських військ об'єктивно робило радянський режим головним противником ОУН-УПА. Починаючи з весни 1944 р., формування УПА фактично зосередили головні сили на боротьбі проти радянської влади, яка поверталася в західні області України. У цей час в УПА налічувалося майже 100 тис. бійців, і то була її максимальна чисельність. За свідченням останнього головного командира УПА полковника В. Кука, УПА в дні своєї найбільшої сили налічувала приблизно півмільйона чоловік, якщо рахувати не лише вояків, а й усі допоміжні служби та структури.

Таким чином, аналіз архівних матеріалів та історичної літератури показує, що ОУН-УПА протягом більшої частини Вітчизняної війни, до моменту визволення Червоною армією Західної України від німців, вело непримиренні жертовні військові змагання з німецькими загарбниками, які відповідали їм тим же.

Список використаних джерел

1. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
2. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
3. Лукашевич О. А. «Конституція» Пилипа Орлика — історико-правова пам'ятка XVIII ст.: науково-популярна література. — Х.: Основа, 1996. — 52 с.
4. Україна в другій світовій війні: у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів: Пер. з нім. — Львів, 1998.
5. Чуткий А. І. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.
6. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.