Конституційно - правові норми

І Конституційно-правові норми

У період після здобуття Україною незалежності у загальній теорії права та конституційному праві досі використовуються методологічні підходи до оцінки норм права, успадковані від радянської юридичної науки, хоча вони вже не відповідають актуальним запитам теорії та практики вітчизняного конституційного права.

Вивчення сучасних вітчизняних наукових визначень норми конституційного права свідчить про те, що ця категорія розвивається під впливом загальної теорії радянського права, яка визнавала державу єдиним суб'єктом нормотворення. Практика конституційного будівництва в незалежній Україні засвідчила хибність такого підходу. Сьогодні повноправними суб'єктами конституційної нормотворчості виступають Український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування. Український народ як носій суверенітету та єдине джерело влади реалізував свої нормотворчі повноваження через Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, коли громадяни підтвердили вищу юридичну силу Акта проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою УРСР. Цей випадок продемонстрував дієвість спільної конституційної нормотворчості народу та держави. Держава здійснює нормотворчі функції через уповноважені органи з відповідною компетенцією. До конституційної нормотворчості долучаються й суб'єкти місцевого самоврядування, які мають право видавати нормативні акти конституційно-правового характеру місцевого значення.

Зазначене зумовлює необхідність перегляду поняття, ознак, видів і структури конституційно-правових норм з урахуванням сучасних реалій. Насамперед є підстави для формулювання принципово нового визначення норми конституційного права.

1. Поняття та ознаки конституційно-правових норм

Норма конституційного права (від лат. norma – «керівний початок», «правило», «зразок») – це формально визначене, встановлене або санкціоноване Українським народом, державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, яке регулює суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права, та забезпечується всіма передбаченими чинним законодавством засобами впливу. Будучи первинним елементом системи конституційного права, така норма відображає зміст і сутність усієї галузі.

Цій категорії притаманні як загальні видові ознаки норми права, так і спеціальні родові ознаки, властиві саме нормі конституційного права. До загальних видових ознак належать:

По-перше, загальнообов'язковий характер, тобто норма конституційного права є обов'язковою для всіх суб'єктів конституційного права без винятку.

По-друге, багатофункціональність: ці норми встановлюють або санкціонують, охороняють та гарантують правило поведінки, що регулює суспільні відносини.

По-третє, формальна визначеність: норма, прийнята державою чи суб'єктами місцевого самоврядування, має письмову, документальну форму, що дозволяє чітко розуміти її зміст. Формальний характер також визначається колом суб'єктів нормотворчості та процедурою розроблення, обговорення, прийняття, набрання чинності, зміни та скасування норми.

По-четверте, загальний характер: норма регулює не окремий випадок, а певний вид відносин, дій чи осіб, поширюючись на всіх суб'єктів, які стають учасниками передбачених нею правовідносин. Норма не припиняє дії після її застосування в конкретному випадку.

По-п'яте, охорона державою: на відміну від інших соціальних норм, конституційно-правові норми захищаються державою, яка має виключне право застосовувати заходи заохочення та примусу, передбачені законодавством.

Спеціальні ознаки норми конституційного права включають:

По-перше, публічний характер, оскільки конституційне право традиційно належить до публічного права. Крім того, ці норми є публічними через їх доступність, чому сприяє відкритість їх об'єктивізації та популяризація Конституції України.

По-друге, пріоритетне значення в національній системі права, адже ці норми регулюють найважливіші суспільні відносини – політичні та інші, тобто відносини у сфері політичної влади, влади народу, держави та місцевого самоврядування.

По-третє, пріоритетний імперативний характер, що пояснюється впливом імперативного методу правового регулювання, властивого конституційному праву. Норми містять чітко визначене правило поведінки.

По-четверте, інтегративний характер: конституційно-правові норми є визначальними та системоутворюючими для інших галузевих норм. Їх приписи отримують продовження в нормах цивільного, кримінального, адміністративного, сімейного, трудового, фінансового та інших галузей права. Особливе значення мають норми-принципи, норми-дефініції, норми-завдання, що містяться в Розділі І Конституції України.

По-п'яте, різноманітність: галузь конституційного права містить практично всі можливі конструкції правових норм.

По-шосте, прямий характер дії. Відповідно до ч. 3 ст. 8 Конституції України, норми Основного Закону є нормами прямої дії. У законодавчому значенні це означає, що на їх виконання видаються інші закони, а в правозастосовчому – що всі суб'єкти керуються насамперед нормами чинної Конституції.

По-сьоме, вища юридична сила: об'єктивізовані в Конституції України, актах всеукраїнських референдумів, законах та інших конституційних актах, ці норми мають вищу силу щодо іншого галузевого законодавства.

По-восьме, особлива система гарантій: на ці норми поширюються всі загальні та спеціальні гарантії, а також діє особливий механізм захисту, реалізація якого покладається на Конституційний Суд України.

По-дев'яте, особливий характер структури та властивостей її елементів.

Попри спільні ознаки, конституційно-правові норми суттєво різняться за предметом і методом регулювання, юридичною силою, територією та часом дії, суб'єктами нормотворення, особливостями структурних елементів. Для глибшого пізнання їх юридичної природи необхідна класифікація за відповідними критеріями.

Основними критеріями класифікації є: предмет правового регулювання; метод правового регулювання; призначення в механізмі правового регулювання; юридична сила; ступінь конкретизації припису; характер диспозиції; характер санкції; суб'єкти нормотворення; територія дії; час дії.

За предметом (змістом) регулювання класифікація збігається з класифікацією інститутів конституційного права. Виділяють норми, що регулюють основи конституційного ладу, громадянство, права та свободи людини і громадянина, форми безпосередньої демократії, парламентаризм, інститут президентства, виконавчу та судову владу, конституційну юстицію, контрольно-наглядову владу, територіальний устрій та місцеве самоврядування. Особливим змістом наділені норми, що об'єднуються в інститути загальної частини галузі.

За методом регулювання розрізняють імперативні та диспозитивні норми. Імперативні норми передбачають єдиний варіант поведінки, як-от ст. 74 Конституції України: «Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії». Диспозитивні норми надають можливість вибору, наприклад ч. 1 ст. 72: «Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень».

За призначенням у механізмі регулювання виділяють матеріальні та процесуальні норми. Матеріальні норми містять установи, права, обов'язки та заборони, визначають принципи, дефініції, правовий статус суб'єктів. Приклад – ст. 7 Конституції: «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування». Процесуальні норми містять конкретні правила реалізації матеріальних норм. Зокрема, ст. 79 регламентує процедуру складення присяги народним депутатом: присягу зачитує найстарший депутат, після чого депутати скріплюють її підписами, а відмова скласти присягу призводить до втрати мандата.

За юридичною силою норми різняться залежно від джерела об'єктивізації. Найвищу силу мають норми Конституції України, актів всеукраїнського референдуму, конституційних законів та інших конституційних актів.

За ступенем конкретизації припису норми поділяються на загальні та конкретні. Норми загального змісту поширюються на всіх суб'єктів і включають норми-принципи та норми-дефініції. Норма-принцип закріплена в ст. 1 Конституції: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Норма-дефініція міститься в ст. 75: «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України». Конкретні норми визначають права та обов'язки суб'єктів, умови їх реалізації та відповідальність. Приклад – ст. 98: «Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата». Окремим різновидом конкретних норм є спеціальні норми, як-от ст. 109: «Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України».

За характером диспозиції виділяють уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі норми. Уповноважуючі норми визначають права суб'єктів, наприклад ст. 86 – право народного депутата на депутатський запит. Зобов'язуючі норми встановлюють обов'язки, як-от ст. 66: «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки». Забороняючі норми вимагають утриматися від певних дій, наприклад ч. 2 ст. 78: «Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі».

За характером санкцій норми поділяються на прямі та бланкетні. Прямі санкції містяться в самому приписі й мають здебільшого політичний характер: визнання виборів недійсними, дострокове припинення повноважень, усунення з поста Президента, резолюція недовіри уряду. Приклад – ч. 2 ст. 90 про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, якщо пленарні засідання не можуть розпочатися протягом тридцяти днів. Бланкетні санкції конкретизуються в інших галузевих нормах і виражаються формулами «обмежуються законом», «захищаються законом». Наприклад, ч. 2 ст. 42: «Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом».

За суб'єктами нормотворення розрізняють норми, прийняті Українським народом, державою та суб'єктами місцевого самоврядування.

За територією дії норми поділяються на загальнодержавні та місцеві. Загальнодержавні норми діють на всій території країни та об'єктивізуються в актах референдуму, Верховної Ради, Президента та інших органів. Місцеві (локальні) норми мають силу на території певного регіону та закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування. Окремий різновид – норми, видані суб'єктами правотворчості Автономної Республіки Крим.

За терміном дії розрізняють постійні, тимчасові та виключні норми. Більшість норм є постійними, що зумовлено їх стабільністю. Для норм, закріплених у розділах І, III, XIII Конституції, статті 155–156 передбачають жорстку процедуру внесення змін. Тимчасові норми діють у визначених хронологічних межах, як-от норми Розділу XV «Перехідні положення». Пункт 13 передбачає збереження протягом п'яти років існуючого порядку арешту, тримання під вартою і затримання осіб. Деякі норми втрачають чинність при досягненні певних умов, як-от п. 10 щодо Києва та Севастополя, який втратив силу після прийняття Закону «Про столицю України місто-герой Київ». Виключні норми набувають сили імперативних при введенні надзвичайного стану, призупиняючи дію інших норм. Приклад – ст. 22 Закону «Про надзвичайний стан», що передбачає особливий режим в'їзду й виїзду, обмеження свободи пересування, посилення охорони громадського порядку, заборону масових заходів і страйків.

Наведена класифікація може бути доповнена іншими критеріями. Для виявлення додаткових юридичних властивостей необхідно визначити структуру норми – гіпотезу, диспозицію та санкцію.

Структура правової норми – це її внутрішній склад, взаємозв'язок трьох елементів. Гіпотеза визначає умови реалізації норми, диспозиція – саме правило поведінки, санкція – міру державного примусу за порушення.

Гіпотеза норми конституційного права конкретизує абстрактне правило щодо часу, місця, обставин і кола суб'єктів. Гіпотези містяться в статтях 29, 80, 82, 87, 111 Конституції. Зокрема, ст. 111 визначає, що Президент може бути усунений з поста в порядку імпічменту у разі вчинення державної зради або іншого злочину.

Диспозиція визначає модель правила поведінки та містить припис про дії суб'єктів в умовах, передбачених гіпотезою. П.О. Недбайло наголошував на державно-обов'язковому характері диспозиції, що забезпечується заохоченням і примусом. Диспозиції містяться в статтях 80, 82, 115, 137 Конституції.

Санкція містить припис про міру конституційно-правової відповідальності. Санкції містяться в статтях 56, 60, 62, 81, 111 Конституції. Наявність санкції надає нових властивостей диспозиції, але не всі норми мають санкції.

Не можна погодитися з А.Ф. Аптом та А.А. Кєненовим, що норма є правовою лише за наявності санкції. Попри відсутність санкцій у багатьох нормах, вони не втрачають юридичних властивостей.

Структура норми конституційного права має особливості. По-перше, не завжди представлена всіма трьома елементами одночасно – часто відсутня гіпотеза або санкція, іноді норма містить лише диспозицію (статті 1, 2, 3, 5, 7, 15, 20 Конституції). По-друге, елементи важко вичленити в конкретній нормі – у багатьох статтях Розділу II гіпотеза та диспозиція «зливаються» в єдине ціле. По-третє, санкціям властиве профілактичне, організуюче та виховне призначення, а їх застосування можливе лише разом із санкціями інших галузей права (статті 34, 47, 50, 52–56, 80, 81, 105, 111). По-четверте, норма не тотожна статті акта: одна норма може бути об'єктивізована в кількох статтях, а одна стаття може містити кілька норм (ст. 20 Конституції).

Всебічне з'ясування категорії «конституційно-правова норма» є запорукою ефективності правотворчої та правозастосовчої діяльності.

Інститути конституційного права України: поняття, ознаки та критерії розмежування

Більшість вітчизняних і зарубіжних, зокрема російських, учених дотримуються єдиної думки щодо визначення інституту конституційного права. Його розуміють як сукупність норм, що регулюють певне коло однорідних суспільних відносин; систему норм, які регулюють однорідні та взаємопов'язані відносини; сукупність відносно відокремлених норм, що регулюють однорідні відносини всередині галузі; об'єднання норм за характером і змістом. Ці міркування є раціональними, однак питання про основні риси інститутів залишається відкритим.

На нашу думку, інститут конституційного права – це основний елемент системи галузі права, що об'єднує відносно відособлену спільноту взаємообумовлених і взаємопов'язаних якісно однорідних конституційно-правових норм, які регулюють певні сфери суспільних відносин у межах галузі.

Інститути є важливим елементом системи галузі та відносно відособленим «блоком», який можна назвати «підсистемою». Якщо система права складається з галузей, то галузі складаються з інститутів.

Інститути є елементами і структури, і системи конституційного права. Погоджуючись із С.С. Алексєєвим щодо чотирьох рівнів структури права – окремого припису, правового інституту, галузі та права в цілому, можна стверджувати, що інститути мають власну структуру.

Інститути складаються зі стійких груп норм, об'єднаних єдиним предметом регулювання, але регулюють не всю родову сукупність відносин, а лише окремі їх сторони.

Норми, що об'єднуються в інститути, різняться за юридичною силою, призначенням, характером приписів. Більшість інститутів включають як матеріальні, так і процесуальні норми (інститут референдуму, місцевого самоврядування). Норми різняться за юридичною силою, оскільки регулювання інститутів рідко здійснюється в одному акті.

Інститут є не лише елементом структури, а й елементом системи права – закону зв'язку між інститутами. Інститути не є сталими та чітко розмежованими – вони взаємодіють, забезпечуючи дієвість галузі. Ця взаємодія є ознакою системності конституційного права.

Система конституційного права не є однорідною. Не всі групи норм об'єднуються в однорідні інститути. С.С. Алексєєв виділяє загальні інститути (норми, що стосуються галузі в цілому), матеріально-регулятивні (безпосередньо регламентують поведінку суб'єктів), охоронні та процедурно-процесуальні. Для конституційного права найбільш притаманні загальні інститути (інститут основ конституційного ладу), матеріально-регулятивні (інститут правового статусу особи) та конституційно-процесуальні (інститут внесення змін до Конституції, інститут конституційно-правової відповідальності).

Між інститутами існують відносини субординації, що проявляються в ієрархії системи галузі. Існують генеральні інститути (надінститути), які охоплюють значне коло відносин і включають дрібніші елементи. Вони виконують важливі функції, відображені в Конституції, та репрезентовані різноманітними моделями норм. До генеральних інститутів належать інститут основ конституційного ладу, інститут конституційно-правового статусу особи і громадянина, інститут виборчого права, інститут державної влади.

Генеральні інститути можуть утворювати підгалузі права, які за традицією називають «право» – виборче право, парламентське право. Підгалузі не є самостійними елементами системи, але мають автономію в межах конституційного права.

Інститути конституційного права можуть утворювати комплексні міжгалузеві (змішані) інститути з елементами інших галузей (інститут фінансового забезпечення виборчого процесу). Такі інститути класифікують як функціональні та прикордонні.

Для конституційного права характерна наявність як комплексних функціональних, так і прикордонних інститутів, оскільки ряд інститутів взаємодіє з порубіжними неоднорідними галузями (цивільне, фінансове, господарське право) та однорідними (адміністративне право). При накопиченні «критичної маси» нормативного матеріалу прикордонний інститут може набувати якостей нової галузі, похідної від конституційного права (інформаційне, військове право).

Окрім генеральних та комплексних інститутів, існують основні інститути, субінститути та одноелементні інститути. Основні інститути об'єднуються за більш однорідними ознаками, мають вужчу спеціалізацію та забезпечують комплексний регулятивний вплив на окремі сфери відносин.

Субінститути (часткові інститути) – це компактні спільноти норм, що регулюють окремі сторони чи елементи відносин певного виду. Вони можуть входити до складу основних або генеральних інститутів. Субінститути мають усі ознаки інститутів, але в усіченому вигляді. Приклади – інститут притягнення депутата до відповідальності, інститут депутатського запиту.

Одноелементні інститути – найдрібніші об'єднання норм з незначним змістом та вузькою спрямованістю. Вони є первинною ланкою системи, але часто не входять до складу субінститутів чи основних інститутів, займаючи периферійне місце в генеральних інститутах (інститут державного герба, інститут державного прапора).

Інститути мають спільні риси. Тенденції диференціації та інтеграції, властиві системі права, проявляються на нижчих рівнях структури. Існують критерії, за якими спільноту норм можна вважати інститутом.

Л.І. Дембо стверджував, що інститут існує там, де сукупність положень окреслює закінчені типізовані правовідносини. С.С. Алексєєв виділяв три показники: однорідність фактичного змісту, юридичну єдність норм, законодавчу відособленість. З урахуванням сучасного рівня розвитку системи конституційного права можна стверджувати про існування комплексу критеріїв.

Інституту притаманні: цілісність і завершеність регулювання визначеного різновиду відносин; однорідність відносин, що є об'єктом впливу; єдність загальних положень, принципів, понять; автономність існування нормативного матеріалу; функціональна спеціалізація норм; зовнішнє відособлене закріплення у вигляді розділів Конституції чи самостійних законів. Ці критерії не є вичерпними.

Визначення критеріїв не вирішує проблеми диференціації інститутів, насамперед однорідних. Проблема розмежування галузей права є дослідженою ще з радянських часів (дискусії 1938–1940, 1956–1958 та 1982 років у журналах «Советское государство и право», «Правоведение», «Советская юстиция»), і основними критеріями визнано предмет і метод. Проблема розмежування інститутів залишається відкритою.

Предмет і метод не можуть бути критерієм розмежування інститутів, оскільки вони є єдиними для всієї галузі. С.С. Алексєєв відносив до критеріїв юридичну цілісність групи норм та здатність взаємодії з іншими елементами. Однак ці критерії, застосовані до галузі, не дають підстав для чіткого розмежування інститутів, як зазначали А.Ф. Апт та А.А. Кєненов.

Критеріями розмежування інститутів є: сфера впливу на суспільні відносини, цілеспрямованість регулювання, специфіка правового впливу, способи реалізації норм та механізм їх дії, ступінь взаємодії з іншими елементами, функції, принципи, склад суб'єктів, видовий характер норм. Ці критерії дозволяють розмежовувати інститути за різними параметрами та визначати їх роль і місце в системі.

На підставі викладеного можна зробити висновки:

1. Інститут конституційного права – це основний складовий елемент системи галузі, що об'єднує відносно відособлену групу взаємообумовлених норм, які регулюють конкретні сторони чи елементи суспільних відносин.
2. Інститути не є однорідними за структурно-функціональним спрямуванням. Виділяють об'єднання генеральних інститутів та інших елементів (підгалузі права), генеральні інститути, основні інститути, субінститути, одноелементні інститути, а також комплексні міжгалузеві інститути.
3. Не всяка група норм має юридичні властивості інституту. Інститут є комплексним утворенням, що має відповідати певним критеріям об'єктивного характеру.
4. Невизначеними залишаються критерії розмежування інститутів, хоча саме вони дають уявлення про межі інститутів та їх каталог.
5. Питання системи конституційного права потребує активних наукових досліджень, оскільки багато теоретичних положень є застарілими та не адаптованими до національної системи права, що негативно позначається на систематизації законодавства.

Використана література:

1. Степанюк О.І. Норми конституційного права України: проблеми теорії. Автореф. дис. к.ю.н. – К., 1993.
2. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України. – К., 1995. – С. 31.
3. Конституційне право України / За ред. проф. В.Ф. Погорілка; 2-е доопр. видання. – К., 2000. – С. 27; Тодика Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Х., 1998. – С. 24–25 та ін.
4. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Х., 2000. – С. 26.
5. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 37. – Ст. 538.
6. Апт А.Ф., Кененов А.А. К вопросу об элементах и структуре советского права // Вестник Моск. ун-та. Сер. Право. – 1973. – № 3.
7. Недбайло П.Е. Вопросы структуры советских правовых норм в связи с постепенным перерастанием их в правила коммунистического общежития / Право и коммунизм: Сб. – М., 1965. – С. 131–132; Недбайло П.Е. Советские социалистические правовые нормы. – Львов, 1959. – С. 36.
8. Конституційне право України / За ред. проф. В.Ф. Погорілка; 2-е доопр. видання. – К., 2000. – С. 30.
9. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – С. 26.
10. Тодика Ю.М. Конституційне право України як галузь права. Конспект лекцій. – Х., 1995. – С. 14.
11. Грабыльников А.В. Конституционное право Украины как отрасль права и наука. Учебное пособие. – Днепропетровск, 1999. – С. 18.
12. Основи конституційного права України: Підручник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1998. – С. 9.
13. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации. Учебник. – М., 1998. – С. 29; Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционное право Российской Федерации. Учебник. – М., 1995. – С. 22.
14. Комаров В.С. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Юрайт, 1998. – С. 275.
15. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. лит., 1975. – С. 33.
16. Алексеев С.С. Проблемы теории права: курс лекций в 2-х томах. Том 1. – Свердловск, 1972. – С. 132.
17. Поленина С.В. Комплексные правовые институты и новые отрасли права // Изв. вузов. Правоведение. – 1975. – С. 75.
18. Лучин В.О. Конституционные институты / Современный конституционализм. – М., 1990. – С. 32.
19. Дембо Л.И. О принципах построения системы права // Советское государство и право. – 1956. – № 8. – С. 94.
20. Алексеев С.С. Общетеоретические принципы исследования структуры // Советское государство и право. – 1971. – № 3. – С. 11–13.
21. Апт А.Ф., Кененов А.А. К вопросу об элементах и структуре советского права // Вестник Моск. ун-та, сер. право. – 1973. – № 3. – С. 50.