Коло світоглядних питань

Вступ

Філософія як форма світоглядного знання має глибоко історичний характер. Саме тому її неможливо опанувати та осягнути без звернення до її історії. Водночас філософська думка не перебуває у стані спокою, вона безперервно еволюціонує. Проте під час детального аналізу філософських понять, категорій та явищ стає помітним, що в різні історико-культурні епохи вони або залишалися незмінними, або ж набували нового змісту. Навіть те нове, що з'являлося, певною мірою вже було об'єктом філософських роздумів.

Звісно, філософія, перебуваючи у процесі розвитку, змушена звіряти свій рух із власною історією. Тому цілком закономірно, що історія філософії є невід'ємною частиною самої філософської теорії. Ідеї, сформульовані в процесі історичного розвитку філософії, не втрачають своєї значущості як для сьогодення, так і для майбутнього. Такі філософські ідеї належать до розряду вічних, і кожне нове покоління звертається до них, знаходячи в них джерело натхнення для подальшого розвитку цієї форми суспільної свідомості.

Філософія як наука не започаткувала свого існування у Стародавній Греції. Існували й більш ранні цивілізації в країнах Далекого та Близького Сходу, зокрема в Китаї, Індії, Вавилоні, Єгипті, які також володіли філософською культурою, однак не використовували цього терміна.

Проте саме цей термін був сприйнятий усім світом, що є визнанням заслуг греків, у країні яких філософія досягла найбільшого розквіту, а пізніші філософські системи в різних куточках світу так чи інакше побудовані таким чином, що сягають своїм корінням філософської науки Стародавньої Греції.

Слово «філософія» спочатку не несло того смислового навантаження, яке має сьогодні. Воно позначало «мудрість взагалі, знання взагалі, освіту взагалі».

1. Поняття світогляду та світоглядних питань у філософії

Вивчення філософії варто розпочинати з ознайомлення з таким духовним феноменом, як світогляд. Адже філософія є однією з форм існування світогляду.

Світогляд є невід'ємним елементом життєдіяльності як окремої особистості, так і суспільства загалом. Передумовою розуміння світогляду є зосередження уваги на проблемах, що визначають його специфіку. Серед головних з них: «Що таке людина?», «Що таке світ?», «Якими мають бути принципи взаємин людини зі світом?», «Наскільки вільною є людина у виборі способу ставлення до світу?». Стисло світогляд можна охарактеризувати як сукупність уявлень людини про себе та своє місце у світі. Предметом світогляду виступає відношення «людина — світ». Іншими словами, світогляд — це своєрідний спосіб відтворення відношення «людина — світ».

Світогляд людини є формою регуляції її життєдіяльності. Свідченням важливої ролі світогляду в житті людини є синонімічність виразів: «мати світогляд» та «бути особистістю».

Однією з умов осягнення світогляду є увага до шляхів його формування. Він може бути як результатом інтенсивних духовних пошуків, так і некритичним засвоєнням панівних у суспільстві стереотипів щодо способу бачення людини та світу.

Для більш повного та глибокого розуміння світогляду доцільно звернути увагу на його змістовну та рівневу структури.

У змістовному плані основними компонентами світогляду є знання, цінності та переконання. Під час розгляду місця та ролі кожного з цих компонентів варто зосередитися на пошуку відповіді на питання: «Чому головним серед них є переконання?».

Що ж до рівневої структури світогляду, то в її основу покладено форми узагальнення світоглядного змісту. Основними з них є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. На своєрідності кожної з них варто акцентувати увагу в процесі осмислення світогляду.

Якщо розглянути в найзагальнішому вигляді світоглядні позиції, що існували в історії людства, то, окрім їхнього розмаїття, можна помітити й наявність спільних рис. Одним із варіантів їхньої класифікації є історичні типи світогляду. Це — міф, релігія та філософія. Усі вони є формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу.

Міф — найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Його специфічною рисою є домінування першого рівня світогляду — світовідчуття. З огляду на цей момент період існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність у ньому загальнозначущих теоретичних відповідей на головні проблеми світогляду.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції:

• забезпечення духовного зв'язку поколінь;
• фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;
• спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Релігія — другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним із міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план у релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи.

Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає у двох формах: як світ природи, де людина — частина природи; як світ надприродний — світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи є самодостатнім, у релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.

Філософія — найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). У зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають у тому, що вона є теоретичною формою розв'язання світоглядних проблем.

За способом свого існування філософія є насамперед засобом фіксації і формою існування глибинних життєвих смислів і поривань. Найперше це стосується поривання до свободи, що розглядається багатьма європейськими мислителями як смисловий стрижень самої людської сутності. Філософія завжди намагалася в той чи інший спосіб служити справі визволення людини чи з-під влади забобонів та невігластва, чи від страху смерті, чи з рабства власних інстинктів і тілесних потягів. Вільний і неупереджений розум, вільна добра воля, вільне у своїй невимушеності людське почуття, вільна від фанатизму й застиглості віра — ось що вічно відшукувала, звеличувала й стверджувала в людині філософія впродовж усієї своєї історії. Одним із поширених хибних стереотипів стосовно природи філософського знання є зближення та ототожнення його з наукою. Для того, щоб зрозуміти своєрідність філософського бачення світу, необхідно зосередити увагу на відмінності прояву в науці та філософії спільного для них обох моменту — спрямованості на пізнання загального. Науку воно цікавить як загальне в чистому вигляді, само по собі, безвідносно до людських оцінок та інтересів. Що ж стосується філософії, то вона обов'язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, тобто пізнає загальне, виходячи з надій, вірувань і цілей людини. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знанням «зацікавленим», «небайдужим», тобто — світоглядним. Демократична організація суспільства передбачає вільний вияв філософією властивого їй потенціалу як необхідну умову забезпечення духовної і соціальної різноманітності.

Демократія потребує розвиненої філософії й мусить культивувати філософську культуру, якщо прагне зберегти й посилити свою життєздатність.

Нормальним слід вважати такий стан речей, котрий передбачає запит суспільства до філософії не від верхніх ешелонів влади, а коли він пов'язаний зі світоглядними пошуками індивідуальності у світі, який відповідно влаштований.

2. Міфологія, філософія, релігія як типи світоглядних питань

Світогляд — це система узагальнених поглядів на світ, на місце в ньому людини та її відношення до цього світу, а також засновані на цих поглядах переконання, почуття, ідеали, що визначають життєву позицію людини, принципи поведінки та ціннісні орієнтації. На ранніх стадіях розвитку суспільства в людей почав формуватися міфологічний світогляд. Це була перша спроба людини пояснити походження й устрій світу, появу людей, тварин, причини стихійних явищ, визначити своє місце. Міфи були пов'язані з обрядами, звичаями, містили моральні норми та естетичні уявлення, поєднували реальність і фантазії, думки та почуття. У міфах людина не виділяла себе з природи. Пізніше, з розвитком суспільства, у людей почав формуватися релігійний світогляд. Він відрізнявся від міфічного вірою в існування надприродних сил та їхню чільну роль у світобудові та житті людей.

Філософський світогляд орієнтується на раціональне пояснення світу. Загальні уявлення про природу, суспільство, людину є предметом теоретичного розгляду та логічного аналізу. Філософський світогляд успадкував від міфологічного та релігійного сукупність питань про походження світу, його будову, місце людини тощо, але відрізнявся логічною впорядкованістю, систематизацією знань, характеризуючись прагненням теоретично обґрунтувати положення та принципи.

В історико-філософській літературі дуже часто вживається таке розташування, чи порядок цих категорій: на першому місці стоїть міфологія, на другому — релігія, на третьому — філософія. Такий порядок має відображати еволюцію світогляду. Адже згідно з такою логікою, міфологія дає початок релігії, а релігія породжує філософію. Звичайно, можна погодитися, що в цьому є частка істини, але приймати цю тезу беззастережно не можна. Згадані форми суспільної свідомості краще розглядати як окремі самостійні сутності, які, однак, дуже тісно пов'язані між собою незалежно від простору і часу їхнього існування. І не буде правильним, на наш погляд, твердження про те, що міф, наприклад, це форма суспільної свідомості, характерна для ранніх стадій суспільного розвитку. Адже й у наші часи, під кінець XX століття, дуже часто зустрічаємося з міфічним світоглядом, наприклад, комунізм, тисячолітній рейх тощо. Те саме можна говорити про появу різних форм релігійності. А сама філософія пронизує як міфологію, так і релігію.

Філософські вчення були пов'язані з тією чи іншою сферою філософської науки, але загалом вони стосувалися трьох речей: 1) загальна наука про буття; 2) загальна наука про пізнання; 3) загальна наука про вартості. Поділ філософії на ці три частини був зроблений в античності. Його визначили ще в IV ст. до н. е. грецькі вчені з платонівської Академії. Такий поділ філософського знання існує й понині.

Перша з цих філософських наук була названа метафізикою та онтологією, друга — епістемологією та гносеологією, а третя отримала назву аксіологія. Ці назви, хоч і грецького походження, є пізнішими за часом. Греки поділяли філософію на фізику, тобто філософію природи (слово «фізика» грецького походження і означає «природа»), логіку та етику. Таким чином, фізика була наукою про буття, логіка — наукою про пізнання, етика — наукою про вартості.

Але розгляньмо спочатку міфологію. В історико-філософській літературі існує багато визначень міфу. Донедавна домінувало, так би мовити, просвітницьке розуміння сутності міфу як первісного наївного способу причинного пояснення явищ навколишнього світу. З таким визначенням сьогодні важко погодитися. Адже, розповідаючи про щось, міф виражає не пізнавальні потреби первісного людського колективу, а його емоційний стан і прагнення. Останні передбачають певний спосіб поведінки, зокрема драматизацію уявної події та пов'язаного з нею ритуалу.

Визначальною особливістю міфу є ототожнення суб'єктивного, уявного і дійсного, імені та предмета, частини та цілого. Міф усе оживляє й одушевляє. Він наповнений фантастичним, чудесним і чарівним. Для міфу не існує нічого неможливого. Те, що уявляється та переживається в міфі, є справжньою реальністю. Так, Зевс — верховний бог грецького міфу — не тільки означає грім, блискавку, світовий порядок, але сам представляє цей грім, блискавку та всезагальний порядок. Чудесне народження Афіни з голови Зевса — це реальна подія, а не художній вимисел. Геліос (Сонце) — жива істота, що рухається по небу у вогняній колісниці. Існує тісний зв'язок між міфами, що складають ідейний зміст релігійних вірувань, та ритуальною практикою (молитвами, жертвоприношеннями тощо).

Міфологічні образи, на відміну від поетичних і взагалі художніх образів, не умовні. Коли, скажімо, кінь Ахілла, набувши дару мови, обіцяє своєму панові скорий загибель, то для міфосвідомості пророцтво коня є справжньою метаморфозою, що не містить у собі умовно-поетичного, казкового чи алегоричного моменту.

Картина світу, створювана міфосвідомістю, не розчленована, як було сказано, на суб'єктивне та об'єктивне — вона єдина та цілісна. Раціональне ж пізнання зароджується з моменту розрізнення суб'єктивного (бачення, уявлення, фантазії, надання переваги) та об'єктивного (астрономічних, метеорологічних явищ), стали на шлях пошуку єдиного першоначала у світі різноманітних речей і явищ. Вони змінили не тільки термінологію космогонії, але й її зміст.

Тема або зміст космогонічних міфів — це галузь уявного, а не реального, сфера фантастичного, а не дійсного. Міфопоетичні легенди — «драматичні», емоційно насичені, а перші натурфілософські вчення — тверезі ідеї, що висуваються першими філософами, емоційно нейтральні. Важливо відзначити, що перші грецькі мислителі перейшли від питання про те, з чого виник світ, до питання про те, що лежить в основі речей. Вони відмовилися від міфотеологічних уявлень про те, як був створений світ і хто підтримує світовий порядок речей, і стали на шлях раціонально-наукових поглядів про світ як процес, що саморегулюється.

Отже, у діях перших грецьких філософів можна вбачати джерела сучасного позитивізму, котрий нівелює справжню філософію. А відтак пізніше вся історія філософії буде розвиватися «хвилеподібно». З одного боку, вона буде ставити більший акцент на ідеальному знанні, з другого — на реальному. Разом із тим у філософії будуть періоди, коли рівновага ідеального та реального буде дотримана. Саме в такі періоди спостерігається розквіт філософії.

Але родоначальники грецької філософії та науки не знали ні чисто матеріального начала, ні чисто ідеальної сутності. Основне питання філософії ставилося ними не як питання про відношення духу до матерії, а як питання про відношення всезагального першоначала до різноманітності речей і явищ.

Лише з грецького мислителя Парменіда філософія остаточно стає на власний шлях розвитку, знаменуючи собою відкриття понятійно-логічного мислення та його перевагу над міфосвідомістю.

Якщо ми можемо говорити про певну і, ми б сказали, відносну перевагу філософії над міфологією, то говорити про якусь перевагу філософії над релігією не можна. Адже релігія — це особлива форма суспільної свідомості, яка пронизує фактично всі форми свідомості. Вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, систему емоційно-образних уявлень і переживань, вартостей, норм життя, моральних ідеалів. Релігія культивує такі високі гуманістичні норми, як любов, добро, терпимість, співчуття, милосердя, почуття обов'язку, справедливості. Вона відрізняється від міфології тим, що в релігії засвоєння світу здійснюється через його роздвоєння на земний, природний, що сприймається органами чуттів людини, і потойбічний — «небесний», надприродний і надчуттєвий.

Щодо філософії та релігії, то вони дуже тісно переплітаються між собою і часом буває дуже важко відділити їх одне від одного. Ідея Бога проходить через усю історію філософії. У ній немає жодного мислителя, який би так чи інакше не обговорював цієї ідеї. І це обговорення почалося ще в Арістотеля, якщо не раніше. Адже Арістотель почав вести мову про філософію як про метафізику, тобто про те, що перебуває за межами природи, як про надприродне. Цей великий енциклопедист грецької науки чи не вперше вводить навіть термін «теологія». На нинішній день права громадянства набула релігійна філософія.

Безперечно, мав рацію Дм. Чижевський, котрий писав, що філософія завжди цікавилася питаннями про основу всякого буття, про «найвище буття», про «абсолютне буття». Цим «абсолютним буттям» є Бог. Інтерес до цієї проблеми, як до однієї з основних проблем філософії, мусив привести філософію в її історичному розвитку до постійного контакту з богословським мисленням — дійсно, філософські течії дуже часто черпали свої питання та відповіді на них зі сфери релігії. Зокрема, початки філософських медитацій виросли з релігійних уявлень: грецька філософія вийшла, виросла з коріння грецької релігійності. І пізніше вона живилася з того самого джерела. У той час, коли греки не утворили ще богослов'я як науки (цьому не сприяв і «адогматичний», позбавлений певних релігійних догм характер грецької релігії), грецька філософія була тим ґрунтом, на якому виросли та розквітли найвищі досягнення грецької побожності та грецької релігійної думки: ми мусимо просто дивуватися, як у часи поганського політеїзму саме філософи дійшли до найвищих релігійних ідей, до ідеї монотеїзму, до ідеї створення світу, до ідеї божественного проводу. Крім того, грецькі філософи, щоправда, використовуючи почасти релігійні вчення грецьких таємних, містичних культів (містерії), поставили перед людиною античного світу ті питання, на які саме християнство дало відповідь, зокрема, питання про «викуплення» людства...

Філософія, з другого боку, виробила той апарат понять, який зробився необхідною передумовою всіх наук, у тому числі й богословської. Тому богословські ідеї всіх часів перебували в тісному зв'язку із сучасною їм філософією. Основи цілої системи понять європейської філософії були вироблені грецькою філософією. Тому вони чималою мірою спричинилися до розвитку богословської науки всіх часів; великі грецькі філософи (Платон та Арістотель зокрема) мають у богословській науці навіть ще більше значення, аніж у філософії нашої сучасності.

Отці та вчителі Церкви, також як і видатні богослови пізніших часів, не раз засвідчили це значення філософії для богословської науки. Досить згадати тільки те, що роздуми про значення античної філософії знайдемо у творах, наприклад, Климента Александрійського чи Августина, або в пізніших християнських богословів та філософів усіх християнських визнань, наприклад, у Томи Аквінського або в українського філософа Григорія Сковороди. З повним правом учені називали декого з грецьких філософів «попередником християнства». До таких думок Дм. Чижевського додаймо, що й римська філософія багато сприяла розвиткові теологічної науки. Візьмемо навіть Лукреція Кара, вже не кажучи про Цицерона, Сенеку, Марка Аврелія чи Епіктета. Всі вони чимось наближали християнську філософську думку.

3. Проблеми науковості філософського світогляду

Історія людської культури переконливо довела, що коли філософія і наука жили в мирі та злагоді, від цього вигравали всі. Саме в такі часи можна спостерігати розквіт науки і філософії. Правда, в людській історії був такий період, коли філософія була вивищена і начебто перебувала не поза науками, а над науками. Хоча, все-таки, її місце було саме в науках. Адже важко собі уявити науку поза філософією, як і філософію поза науками. Отже, коли філософія є над науками, вона не може тісно взаємодіяти з ними. На сьогоднішній день такий погляд на філософію не може бути сприйнятий. Говорити про філософію як «царицю наук», «науку наук» неправомірно. Адже філософія і наука — це різні форми суспільної свідомості, вони виконують різні функції в житті людства. Однак їхній розрив не можна сприйняти чи навіть допустити. Справжня наука не може навіть існувати без філософії, так само справжня філософія не може існувати без науки. Гуманітарні та точні науки, як правило, орієнтуються на філософію, як і філософія орієнтується на них.

Історія науки подає дуже багато прикладів, коли найталановитіші дослідники дуже багато програвали, оскільки легковажили філософією, тобто не ставилися до неї з належною пошаною. Видатний англійський учений Ісаак Ньютон першим зробив відкриття диференційного та інтегрального числення. Але його емпірична позиція, яка була висловлена у знаменитій тезі «Гіпотез я не вигадую», завадила, очевидно, надати своєму відкриттю необхідної форми. Цю більш досконалу форму зумів винайти німецький філософ і вчений Лейбніц, котрий прийшов до цього математичного відкриття незалежно від Ньютона.

На початку XX ст. ідея спеціальної теорії відносності, як кажуть, носилася в повітрі. Знаменитий французький математик Анрі Пуанкаре був дуже близьким до цієї теорії. Але, на думку великого фізика сучасності Луї де Бройля, зробити відкриття йому завадила хибна філософська позиція: упередження проти теоретичних конструкцій, які, як він вважав, учений вибирає лише з міркування «зручності», а не з метою знайти адекватне вираження дійсних процесів.

Більше тридцяти років тому у фізиці були виявлені деякі незрозумілі тоді явища, що стосувалися сумарної енергії ядра в результаті радіоактивного розпаду. Учені, що схилялися до філософського нігілізму, відразу ж заявили про позірне зникнення енергії, про заперечення закону збереження енергії. Такий «емпіричний» висновок закривав шлях для наукового вирішення проблем. Інші ж фізики, не будучи «свідомими» діалектиками, але по суті використовуючи стихійно цей метод мислення, шукали інших шляхів. Паулі, наприклад, висунув для вирішення цієї проблеми сміливу та плідну гіпотезу про існування раніше невідомих мікрочастинок, які забирають зі собою цю частку енергії ядра, котра, на перший погляд, видається зниклою. Так було розпочато відкриття однієї з найменших фізичних частинок — нейтрино.

Або візьмемо одну сторінку з історії пошуків нашого природодослідника та самобутнього філософа Володимира Вернадського. Вернадський не був емпіриком, хоча й проповідував у деяких своїх роботах емпіричний метод досліджень. Цей метод він намагався на початку 20-х років нашого століття застосувати до вирішення питання про походження життя. Його підхід полягає в тому, що наука до цього часу не має підтвердження того факту, що життя на Землі мало початок. Уявлення про зародження життя з неорганічної матерії йде від філософських (починаючи з античності), а не строго наукових пошуків. Тому воно повинно бути відкинуте. Адже насправді ми завжди спостерігали та спостерігаємо як факт тільки походження «живого від живого». Отже, цей неспростовний факт і повинен послужити основою для певних гіпотез: або визнати акт творіння, або мовити про «занесення» життя з космосу. Таким чином, тут емпіризм буде служити одній із гіпотез, або доведеться визнавати той факт, що життя може зародитися з неорганічної матерії. Останнє, у принципі, малоймовірне, а в даному випадку навіть емпіризм може виступати союзником релігії.

Де Бройль висловив, можливо, продуктивну думку, що позитивістська позиція має інколи свої переваги, які полягають у розсудливості та в тому, що вона зобов'язує вченого залишатися на ґрунті надійно встановлених фактів, але ця позиція має і свої великі недоліки: вона ризикує підрізати крила науковій уяві, котра завжди відіграє фундаментальну роль у прогресивному розвитку науки, і вона може також загальмувати цей розвиток, апріорно заявляючи про те, що заборонено вступати на той чи інший шлях розвитку. Тут, власне, емпіризм змикається з догматизмом.

Неможливо уявити собі сучасне наукове мислення без витонченої розробки поняття структури. Наприклад, згідно із вченням про ізомери, різні речовини отримуються з одних і тих же елементів, але тільки при різному порядку їхнього поєднання. Структурний аналіз об'єктів будь-якої природи, без сумніву, необхідний, якщо тільки при цьому формальний бік не відривається від змістовного, якщо лише кількісний підхід не починає заслоняти якісні характеристики. Брак філософської культури в низки лінгвістів привів до невиправданої математизації предмета. Але цей шлях виявився для філософії малопродуктивним.

Методологія даного формального структуралізму досить живуча в умах багатьох учених. Це пов'язано з впливом неопозитивізму, який намагається усунутися від усіх традиційних проблем філософії та звести все до логічного конструювання безпредметності в абсолютному позалюдському просторі, жонглювати формулами, котрі інколи є ворожими для поезії науки, для філософської уяви чи фантазії, котрі не можна виразити формально. Трагедія неопозитивізму полягає не у визнанні логічного формалізму. Вона полягає в тому, що, крім логістики, взагалі нічого не визнається, коли мова йде про наукове мислення. Тут відкидають взагалі суб'єкти та об'єкти, а сама проблема суб'єктно-об'єктних відносин видається позірною та хибною. Навіть талановиті уми починають почувати себе взагалі поза всяким часом і простором. А це, по суті, філософське самогубство. Звичайно, не варто заперечувати намагання позитивістів вільно, незалежно та цілком щиро шукати істину, однак не можна протиставляти себе всьому позитивному досвіду філософії.

Не випадково Папа Іван Павло II у книзі «Переступити поріг надії» писав, що: «Позитивізм був не тільки філософією, методологією, він був однією із шкіл підозри, що розквітли в новітній епосі. Чи справді людина здатна пізнати щось більше, ніж те, що бачать її очі або чують вуха? Чи існує яке-небудь інше знання поза знанням точно емпіричним? Межі людської раціональності цілковито підпорядковані почуттям, внутрішньо керовані законами математики, які виявилися особливо придатними на раціональне впорядкування явищ, а також на управління процесами технічного прогресу. Стаючи на бік позитивізму, такі поняття, як, наприклад, Бог чи душа, просто не мають сенсу. Бо у сфері чуттєвого досвіду їм не відповідає нічого».

Сьогодні ми можемо констатувати, що вік позитивізму в історії філософії сам став уже історією, але його рецидиви дають ще про себе знати. Святіший Отець зазначає, що: «Позитивістичний склад розуму, який дістав найпотужнішого розвитку на зламі XIX і XX століть, сьогодні перебуває до певної міри у відступі. Сучасна людина знову відкриває sacrum, хоча не завжди вміє назвати його на ім'я».

Умовою підвищення якості філософської підготовки є активне звернення до першоджерел філософської класики, постійне обмеження школярського методу, насиченого повторенням тривіальних міркувань із ходових і, на жаль, не завжди добротних навчальних посібників.

Історія філософії — це та школа думки, без котрої не може бути повноцінної філософської культури, яка служить у кінцевому рахунку базою духовної культури взагалі.

Висновки

Філософія — слово грецького походження. Його докладний переклад звучить як «любов до мудрості». У людини, яка починає міркувати над цим поняттям, може виникнути питання: як любов до мудрості могла стати однією з найдавніших гуманітарних дисциплін і дати життя іншим як гуманітарним, так і точним наукам, таким, скажімо, як логіка, літературознавство, мистецтвознавство, математика, фізика, біологія тощо. Не випадково в середньовіччі її називали «наукою наук». Сам термін «філософія» досі залишається загадкою. Постає навіть питання, яким чином цей термін набув прав громадянства в науковому світі. Адже в грецькій науковій термінології є слова, які легко могли б замінити назву нашої дисципліни. Чому б, наприклад, філософія не могла називатися біологією, що перекладається як «вчення про життя»? Адже в широкому розумінні цього слова ми маємо право говорити про біологію як про філософію чи філософську науку, головним завданням якої є зрозуміння сенсу людського життя. У грецькій мові є ще кращий термін — філологія, який перекладається як «любов до слова». Правда, у грецькій мові слово «логос» багатозначне. Серед різних значень цього слова зустрічається і «здатність мислити», і «розум». Отже, філологія могла б бути не тільки мовознавством чи літературознавством, але й наукою, що займається «мислительною» діяльністю людини. Зважмо ще на одну деталь.

Список використаної літератури

1. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко. -4-те вид., перероб. і доп. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін. -2-е вид., стереотип. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.