Княжа доба української історії

Вступ

Перш ніж постала Давньоруська держава, східні слов'яни мали 14 великих племінних об'єднань, зокрема дулібів, полян, бу жан, волинян, сіверян, тиверців, уличів. Упродовж VI—VIII століть ці союзи еволюціонували в протодержавні формування — племінні князівства, серед яких найпомітнішими були об'єднання дулібів та полян. Навала аварів суттєво послабила дулібів, що дозволило полянам посилити свої позиції в південній частині східнослов'янського етнічного простору.

Ключовим моментом у політичній консолідації полянського міжплемінного союзу стало закладення Києва. Завдяки вигідному географічному положенню місто швидко перетворилося на політичний осередок східних слов'ян. Навколо нього сформувалися Полянське та Київське князівства, які об'єднали древлян і сіверян. Так у VIII — середині IX століття в Середньому Подніпров'ї виникло державне утворення — Руська земля. Її військова міць і зовнішньополітична активність вражали: від участі у відбитті арабського наступу на Закавказзі (852—853 рр.) до численних відомих походів на Візантію.

Трохи згодом, не раніше VIII століття, сформувався осередок державності приільменських слов'ян навколо Городища поблизу Новгорода (саме місто виникло лише на початку X ст.). Це протодержавне об'єднання було військово-політичною конфедерацією слов'янських і неслов'янських північних земель, що охоплювало території ільменських слов'ян, кривичів, чуді та мері.

1. Соціально-економічні та політичні передумови формування Київської Русі

Сучасні історики визначають головні ознаки державності в ранньосередньовічному суспільстві: наявність влади, відчуженої від народу, територіальний принцип розселення (замість племінного), стягнення данини для утримання влади та успадкування князівської влади.

Уже в середині 60-х років IX століття літописи фіксують конкретні форми державності східних слов'ян. Першими київськими князями стали Аскольд і Дир. Новгородський літопис зазначає, що вони «княжили в Києві, володіли полями й воювали з деревлянами та уличами».

Про існування першої східнослов'янської держави на Наддніпрянщині свідчать масштаби походу Русі на Константинополь у 860 році. Князівство Аскольда і Дира стало етнокультурним, політичним і соціальним ядром, навколо якого наприкінці IX століття почала формуватися Давньоруська держава.

Першим князем, що об'єднав східнослов'янські землі півночі та півдня Русі, був Олег. У 882 році він захопив Київ і усунув місцевих правителів — Аскольда та Дира. Київ було проголошено «матір'ю міст руських» — стольним градом Давньоруської держави. П. Толочко, однак, сумнівається в цій літописній версії, припускаючи, що Аскольд став жертвою внутрішньої опозиції. Важко повірити, що невеликий варязький загін міг захопити велике місто з власним військом. Тому 882 рік слід вважати не норманським завоюванням, а державним переворотом, здійсненим Олегом за підтримки людей з оточення київських князів. Княжіння нової династії стало продовженням розвитку Київської феодальної держави, яка вже пройшла тривалий шлях становлення.

Наполеглива діяльність Олега принесла результати. До кінця його правління владі київського князя підкорилися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племена — чудь і меря.

Політичний устрій Давньоруської держави в середині X століття можна охарактеризувати як ранньофеодальну монархію. На чолі держави стояв великий князь Київський, який правив спільно з радою інших князів — боярською думою. У першій половині X століття племінні княжіння зберігали певну автономію. Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва, сплачували данину та брали участь у походах як союзники. Велике значення мала військова дружина князя, яка збирала данину й виконувала судові функції. Верхівка дружини становила панівний прошарок держави, за допомогою якого князь зміцнював владу над населенням.

За князювання Святослава (964—972), сина Ігоря й Ольги, відважного воїна і талановитого полководця, Київська Русь розгромила Хозарський каганат, перемогла Волзько-Камську Булгарію, утвердилася на Північному Кавказі й у Східному Криму, де вже існувало Тмутараканське князівство. Святослав здійснив кілька походів на Дунай, але реалізувати грандіозні балканські плани не зміг через протистояння двох сил — Візантії та печенігів [6, c. 49-51].

2. Запровадження християнства та його наслідки для України – Руси. Розквіт давньоруської держави

Передчасна смерть Святослава загострила питання про спадкоємця великокняжого столу. Політична ситуація певний час залишалася стабільною, але вже 977 року між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володимиром — розпочалася боротьба за владу. Конфлікт виник між древлянським князем Олегом та воєводою Ярополка Свинельдом після вбивства сина Свинельда Люта, який полював у древлянських лісах, порушуючи права феодальної власності Олега. Глибинною причиною було питання володіння Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни став Олег. Володимир, щоб уникнути трагічної долі брата, покинув Новгород і втік за море. Однак від боротьби за владу не відмовився: зібравши в Скандинавії сильну норманську дружину, вже 980 року оволодів Києвом. Невдовзі, зраджений воєводою Блудом, загинув Ярополк, і Володимир став повноправним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015) відкрило новий етап в історії Київської Русі — етап піднесення та розквіту. Новий правитель виявив себе авторитетним політиком, мужнім воїном, далекоглядним реформатором і тонким дипломатом, уособлюючи якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику збирання слов'янських земель навколо Києва, Володимир військовими походами 981—993 років на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив формування території Київської держави. Саме тоді остаточно визначилися кордони Русі, що збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони сягали Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — межиріччя Оки і Волги, на заході — Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Давньоруська держава, простягаючись майже на 800 тис. км², стала найбільшою країною Європи.

Величезна підвладна територія диктувала зміну зовнішньої політики: далекі походи й захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці X століття Володимир розпочав тривалу боротьбу з печенізькими ханами, що загрожували Русі з півдня. Авторитет князівської влади значною мірою залежав від успіхів у протистоянні з кочовим степом. Сім переможних великих війн з печенігами, про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела, принесли київському князеві військову славу. Володимир не покладався лише на потужні удари воєнних походів, а ґрунтовно готувався до тривалої боротьби: розбудовував систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створював могутні земляні вали й рови вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін для консолідації країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ [8, c. 124-126].

Входження до Київської Русі основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їх автономізму. Величезні простори держави та слабкість князівського адміністративного апарату робили владу племінних вождів і князів на місцях майже безмежною. Для зміцнення великокнязівської влади Володимир провів адміністративну реформу: землі князівств, де правили залежні місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу прийшов територіальний — одна з основних ознак сформованої державності.

Військова реформа мала на меті посилення обороноздатності країни та зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах, зобов'язуючи їх до військової служби. Реформа дала змогу надійно укріпити південні рубежі від кочівників, сформувати боєздатне віддане князю військо та створити нову, молодшу знать-дружину, цілком залежну від великого князя, що стала противагою місцевому боярству.

Релігійна реформа розпочалася спробою модернізувати язичництво. Розуміючи, що в централізованій державі має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна пантеону богів підкорених племен. Проте стара язичницька віра не сприяла формуванню нових суспільних відносин, а її державотворчий потенціал був недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Тому наприкінці 80-х років X століття Володимир вирішив запровадити християнство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя включає й запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», що ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016) [3, c. 136-138].

Попри войовничість, Володимир у відносинах із сусідами спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти, постійно застосовуючи практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє про 5 офіційних дружин) також були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин: кожна з дружин ставала гарантією, заручницею, а шлюб — печаткою політичного союзу. Після хрещення Русі розширилися відносини з Візантією, пожвавилися русько-німецькі контакти. У 1013 році між Київською Руссю і Священною Римською імперією укладено угоду. Налагодження у 90-ті роки X століття офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмарними: непокору виявив Ізяслав у Полоцьку; за підготовку повстання проти великого князя кинуто до в'язниці Святополка, який сидів у Турові; у 1014 році відмовився платити щорічну данину (2 тис. гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає. Це перенесло боротьбу нащадків в іншу площину: активна протидія центру змінилася намаганнями завоювати великокняжий стіл. У ході чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння загинули Борис, Гліб, Святополк, Святослав, і 1019 року в Києві вокняжився Ярослав. Його влада не була повною: уже 1024 року він зазнав поразки в битві під Лиственом від брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл — брати утворили дуумвірат, поділили Русь по Дніпру і з двох центрів — Києва та Чернігова — управляли державою. Лише після смерті Мстислава 1036 року Ярослав став, за словами Нестора, «самовладцем Руської землі».

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найвищого розвитку і піднесення Київської Русі. Великий князь спрямував зусилля на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав був не стільки князем-дружинником і завойовником (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї), скільки князем-будівником і просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі; по-друге, в одній із битв він отримав важку травму правого коліна й фізично не був повноцінним воїном. Тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував в інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення дещо спрощене: правління Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не лише якісних змін у внутрішній та зовнішній політиці, а й іншого типу державного правителя [7, c. 89-91].

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів. У 1030—1031 роках у союзі з Мстиславом він відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр'єв, названий християнським ім'ям Ярослава, став центром православної єпископії. Глибока ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 року отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав на честь перемоги 1037 року на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 році руські дружини на чолі з сином Ярослава Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. Хоча експедиція закінчилася невдачею, становище Київської держави на міжнародній арені характеризувалося стабільністю, авторитет зростав, а зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці відігравала «сімейна дипломатія» — укладання вигідних союзів через династичні шлюби. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою середньовічної міжнародної політики, але масштаби, різновекторність і значимість укладених союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З його ім'ям пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира на активну християнізацію, Ярослав не лише будував численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 року призначив главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилася у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав спробував розв'язати болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого механізму спадкоємності князівської влади покладено принцип сеньйорату — влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен із нащадків мав шанс правити в Києві.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були: завершення формування території держави; перенесення уваги князівської влади із завоювання земель на їх освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології — християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів розв'язання міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури [2, c. 43-45].

3. Феодальна роздрібненість Русі. Місце і роль Київської Русі та Галицько-Волинської держави в історії українського народу

У 1054 році на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку Руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен із тріумвірів претендував на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів завдано поразкою руських військ у битві з половцями на річці Альті 1068 року. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.

Для стабілізації ситуації брати зібралися у Вишгороді (1072). Хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів», це не відновило колишньої єдності. Уже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило крапку в історії тріумвірату. Протягом 1073—1093 років Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073—1076 — Святослав, 1076—1078 — Ізяслав, 1078—1093 — Всеволод.

Наприкінці XI століття посилилися відцентрові тенденції, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Усі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула ознак стійкої, прогресуючої тенденції. Якщо в XII столітті утворилося 15 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII століття сягала вже 50 [1, c. 37-39].

Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку) для ефективного здійснення владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва; на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII столітті набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен із нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління та дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX століття) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило те, що вже наприкінці XI століття деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX століття історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який на той час став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій, значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI століття половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі завдано двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 року за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією та Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 років здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах [5, c. 51-53].

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи: чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалювався державний апарат. Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.

Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII століття були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску сусідніх держав; з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури [4, c. 28].

Висновки

За часів Київської Русі у східних слов'ян сформувалося феодальне суспільство. Становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX столітті формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X столітті стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI столітті земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин: формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник / Василь Білоцерківський. — 3-є вид., виправлене і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник / Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович. — 3-є вид., виправлене і доп. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання / Микола Олійник, Іван Ткачук. — 3-є вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти / Михайло Юрій. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.