Класифікації, форми та структура конституцій зарубіжних країн

1. Класифікація конституцій зарубіжних країн

Конституція (від лат. constitutio — устрій, становлення) є основою правової системи кожної демократичної держави. Ідеї конституціоналізму як політичного устрою, що базується на конституції, виникли ще за часів феодалізму і стали альтернативою безмежній владі монархів. Поява перших конституцій була зумовлена буржуазними революціями та поваленням феодального ладу. Вони мали юридично закріпити перемогу буржуазії та встановити основи нової соціально-економічної й політичної організації суспільства. Від моменту прийняття перших конституцій і донині зарубіжні конституції розвивалися у напрямку демократизації конституційного матеріалу та розширення сфери конституційного регулювання.

На сьогодні у зарубіжних країнах чинні конституції, ухвалені в різні історичні періоди:

• Конституція США 1787 р.,
• Конституція Французької Республіки 1958 р.,
• Конституція Куби 1976 р.,
• Конституція КНР 1982 р.,
• Конституція Республіки Болгарії 1991 р.,
• Конституція Російської Федерації 1993 р. та інші.

Конституція США — найстаріша серед чинних конституцій світу, її часто називають юридичною біблією. Звичайно, виникає питання: як конституційні положення, ухвалені у XVIII–XIX ст., можуть відповідати сучасним умовам, що постійно змінюються як у кожній окремій країні, так і у світі загалом? Це забезпечується через внесення поправок, доповнень і змін до конституцій, а також через тлумачення конституційних норм органами конституційного контролю (нагляду).

Конституцію можна розглядати у матеріальному та формальному значеннях. У матеріальному значенні конституція — це писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, що закріплюють права і свободи людини та громадянина, основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, організацію влади та місцевого управління, державну символіку і столицю. У формальному значенні конституція — це закон або кілька законів, що мають найвищу юридичну силу порівняно з іншими законами країни. Саме в цьому полягає її юридична сутність.

Для внесення змін до конституції або її доповнення, на відміну від звичайних законів, передбачено особливий ускладнений порядок. Як правило, він закріплений у тексті конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США; ст. 89 Конституції Французької Республіки; ст. 5 Конституції Республіки Болгарії; ст. 64 Конституції КНР). Такий порядок зумовлений тим, що конституція закріплює фундаментальні засади життя людини й суспільства. Можна сказати, що кожна конституція тримається на «трьох китах»: правах і свободах людини, формах власності — наріжному камені суспільного ладу, організації верховної влади. Характер і рівень усіх інших суспільних відносин, що регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від змісту цих трьох основоположних засад. Тому не випадково в багатьох країнах конституцію називають основним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодавства. Академік С. С. Алексєєв порівнює конституцію з камертоном, за допомогою якого має бути налаштоване все правове й політико-державне життя країни.

У процесі підготовки та прийняття конституцій беруть участь різноманітні соціально-класові, політичні, національні, релігійні та інші спільноти й групи. Тому кожна конституція відображає узгодження соціальних, економічних, політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства. Водночас, аналізуючи соціально-політичний аспект зарубіжних конституцій, слід враховувати, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни одні політичні сили домінують, а інші залишаються в тіні (на стадії становлення, розмежування тощо). Отже, конституція на момент її прийняття — це не лише підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає соціально-політична сутність будь-якої конституції. Ще в середині XIX століття цю думку першим у науці висловив німецький вчений-соціаліст Фердінанд Лассаль. Він наголошував, що «конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил».

З розвитком суспільства та через мінливе співвідношення політичних сил деякі конституційні положення можуть застарівати, а інші взагалі стають неможливими для реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною. Це характерно для держав з авторитарним політичним режимом, але інколи трапляється і в демократичному суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р. поряд з іншими принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а «Закон про федеральні вибори в бундестаг» 1956 р. у редакції 1993 р. дозволяє відхилення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйозним порушенням принципу рівності.

У демократичних державах більшість норм конституцій є нормами безпосередньої дії. Це означає, що конституційні норми для своєї реалізації не потребують конкретизації через спеціальний закон чи урядовий нормативний акт — вони застосовуються безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республіки говорить: «Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздатності, свого громадянства, імені за політичними мотивами». У разі порушення приписів цієї статті стосовно конкретного громадянина він може звернутися до суду, посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.

У зарубіжних конституціях трапляються й бланкетні норми (норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63 Конституції Французької Республіки 1958 р. встановлює: «Органічний закон визначає порядок організації та діяльності Конституційної ради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів». Отже, ця норма французької конституції має суто посилальний характер.

2. Форма, структура та мова конституцій

Під формою конституції розуміють спосіб організації та відображення конституційних норм. Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо Основний Закон є єдиним писаним актом, який регулює всі головні питання конституційного характеру, він називається кодифікованою конституцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюються кількома актами, така конституція належить до некодифікованих. Прикладом може бути Конституція Фінляндії, яка складається з чотирьох нормативних актів: «Форми правління Фінляндії» 1919 р., «Акта про Едускунт» (парламент) 1928 р., «Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції» 1922 р., «Акта про державний суд» 1922 р. Усі ці акти мають вищу юридичну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великій Британії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

Про структуру конституції можна говорити лише щодо кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні й додаткові положення.

Преамбула (лат. preambulus — той, що передує) — це вступна частина конституції. У ній зазвичай викладені завдання, що стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменії 1995 р.), великою (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 р.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість і містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях встановлюється порядок набрання конституцією чинності, визначаються терміни видання законів, до яких відсилає конституція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил тощо.

Більшість чинних зарубіжних конституцій розвинутих держав було прийнято демократичним шляхом. Одним із таких способів є підготовка і прийняття конституції установчими зборами. Установчі збори — це виборний орган, який створюється з єдиною метою — підготувати і прийняти конституцію. Після виконання цього завдання збори розпускаються. Зрозуміло, що до установчих зборів обираються фахівці з конституційного та інших галузей права, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті установчими зборами, вирізняються професіоналізмом підготовки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони є найбільш демократичними. Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб були підготовлені та схвалені на референдумі Конституція Франції 1946 р., Конституція Італійської Республіки 1947 р. та ін.

Референдум (лат. referendum — те, що має бути повідомлене) — це інститут безпосередньої демократії; він проводиться як всенародне голосування з якого-небудь нагального питання державного життя або для ухвалення конституції. Проте переоцінювати значення цього інституту не слід. Референдум лише тоді може надати «високої якості» конституції, коли вона була підготовлена установчими зборами або парламентом, а потім винесена на всенародне голосування. Якщо ж конституція розробляється келейно, в уряді, а тим більше пристосовується до конкретного політичного лідера, у ній чітко простежується порушення демократичних принципів і закріплюються авторитарні способи здійснення державної влади. Під час підготовки і проведення референдуму щодо такої конституції велике значення надається ідеологічному впливу на виборців. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов авторитарного режиму, коли свобода вибору виборців обмежена. У кризовій політичній ситуації проходив референдум щодо прийняття Конституції Французької Республіки 1958 р., підготовленої «під» генерала Шарля де Голля. Демократичними слід визнати підготовку і прийняття конституції парламентом, виборним представницьким органом. Так, Конституція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кортесів (парламенту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім — на загальнонаціональному референдумі. Парламентом була підготовлена і прийнята нині чинна Конституція Японії 1947 р. Не можна залишити без уваги так звані октроїрувані конституції та октроїрування як спосіб їх прийняття (франц. octroi — подарування, надання). Октроїрувана конституція — це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє собою підсумок компромісу між монархом і підприємницькими верствами суспільства.

Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Класичним прикладом октроїруваної конституції слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юридично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржуазією країни. За наших часів існує лише кілька країн, у яких діють октроїрувані конституції, — це країни, де зберігається дуалістична монархія як форма правління, наприклад Йорданія (Конституція 1952 р.) і Непал (Конституція 1990 р.). В обох країнах влада монарха залишається дуже сильною і впливовою, але все ж таки обмеженою конституцією.

У зв'язку зі змінами в суспільному житті та мінливим співвідношенням політичних сил у країнах конституції потребують поправок і доповнень або ж постає питання про прийняття нових конституцій. З точки зору можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані «гнучкі» конституції, другу — «жорсткі». Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий самий спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття іншого закону відбувається у тій самій послідовності, що й для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зазвичай він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу. Щодо суб'єктів права ініціативи конституційного перегляду статей або розділів, то вони, як правило, такі самі, як і у звичайному законодавчому процесі. До розряду жорстких належать усі кодифіковані конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 138 Конституції Італійської Республіки, ст. 96 Конституції Японії).

У багатьох основних законах зазначено, які конституційні положення не можуть підлягати перегляду: це статті, що закріплюють республіканську форму правління, особисті права і свободи громадян, принцип поділу влади тощо (ст. 110 Конституції Греції 1975 р., ст. 89 Конституції Французької Республіки 1958 р. та ін.).

3. Прийняття та зміна конституцій в зарубіжних країнах: загальні риси та особливості

Вище вже йшлося про дві тенденції в еволюції зарубіжних конституцій: їх поступальну демократизацію та ускладнення обсягу конституційного регулювання. Тут доречно підкреслити, що ці тенденції зачепили весь комплекс питань, які регулюються конституцією, весь її зміст.

1. Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насамперед, як конституції прав і свобод людини — «конституції людини». Уже перші буржуазно-демократичні правові акти («Декларація незалежності» США 1776 р. і французька «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р.) приділили цій проблемі особливу увагу. Щодо конституцій, прийнятих за останні десятиріччя, то інституту прав і свобод людини в конституційному матеріалі відведені не тільки статті, а й спеціальні глави та розділи.

Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в закріпленні багатьма зарубіжними конституціями права людини на охорону навколишнього середовища, одержання інформації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу наукової діяльності тощо. За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у конституції, можна робити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччини, Росії та багатьох інших держав посади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).

2. Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що проявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недоторканності інституту приватної власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті тощо.

3. Значну частину конституційного матеріалу відведено визначенню форми правління (республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція конституцій у питанні взаємовідносин вищих державних органів полягає у закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту. Зарубіжними авторами вона сформульована як тенденція «від парламентаризму до міністеріалізму». Її конституційне підтвердження, без сумніву, тягне за собою порушення принципу поділу влади і простежується в конституціях Франції, Німеччини, Росії та деяких інших країн. Про конкретні прояви цієї тенденції свідчать норми конституцій, які встановлюють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції Французької Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструктивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання виконавчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Конституції Французької Республіки) тощо.

4. Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний період, стало регулювання інституту конституційного контролю (нагляду). Вперше цей інститут був створений у США (1802 р.) і тривалий час функціонував лише в деяких країнах — Бразилії, Норвегії, Греції. Після Другої світової війни він став обов'язковим атрибутом усіх демократичних держав — Франції, Італії, Німеччини, Японії, Польщі, Росії та ін. Особливість європейської моделі цього інституту полягає в тому, що конституційний контроль покладено не на звичайні суди (США, Японія), а на спеціально створені органи — Конституційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Федеральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов постійно зростаючої кількості правових норм, розвитку делегованого законодавства ризик їх суперечності та неконституційності постійно зростає. Усе це робить конституційну регламентацію даного інституту актуальною й доцільною.

Крім того, розповсюдження інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої конституції.

5. Демократичною новелою конституційного розвитку зарубіжних країн після Другої світової війни стало регулювання низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося:

• по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного курсу (ст. 11 Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. 1 Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 р.);
• по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарії 1991 р.);
• по-третє, у закріпленні примату міжнародного права щодо внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської Республіки);
• по-четверте, у визначенні повноважень органів держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжнародних договорів (статті 93–96 Конституції Іспанії 1978 р.).

У світлі розгляду різних напрямів регулювання зарубіжними конституціями питань з міжнародних відносин на особливу увагу заслуговує ст. 9 Конституції Японії 1947 р. У ній не тільки проголошується відмова японського народу «від війни як суверенного права нації», а йдеться про роззброєння країни, зокрема: «... ніколи наперед не створюватимуться сухопутні, морські та військово-повітряні сили, так само, як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається». Це положення конституції значно вплинуло на подальший економічний розвиток країни. Японія, заощадивши на гонці озброєнь, здобула можливість за короткий час здійснити стрибок від напівфеодальної країни до сучасної держави з високорозвиненою економікою.

Використана література

1. Конституційне право зарубіжних країн. Навчальний посібник / За загал. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002.
2. Конституции зарубежных государств. – М., 1997.
3. Конституции зарубежных стран. Сборник. – М., 2000.
4. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К., 1997.
5. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина Л.М. – М., 1999.