Вступ.

1. Культура Стародавньої Греції.

2. Культура Стародавнього Риму.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

У сучасному науковому розумінні античністю прийнято називати історію та культуру двох великих цивілізацій — Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Хронологічні межі цього періоду охоплюють час від зародження перших давньогрецьких держав (кінець III–II тисячоліття до н. е.) до падіння Західної Римської імперії та захоплення Риму варварами (V ст. н. е.). Звідси походять такі поняття, як антична філософія, античне мистецтво чи антична література. Саме слово «античний» у перекладі з латини означає «стародавній». В епоху Відродження в Європі набуло популярності колекціонування старожитностей, які називали «антиками». Згодом у Франції виник сам термін «античність», яким спочатку позначали всі ранні форми мистецтва. З поглибленням наукових досліджень це поняття поступово звузилося до конкретних історичних рамок.

Актуальність теми зумовлена винятковим рівнем розвитку та значним впливом культури Стародавньої Греції та Риму на подальший перебіг історії. В античному світі надзвичайного розквіту досягли всі сфери культури: освіта, наука, література та мистецтво. Творчість античних митців і мислителів мала гуманістичне спрямування, у центрі її уваги перебувала людина з її фізичним та духовним життям. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами та драматургами, згодом стали вважатися класичними, неперевершеними зразками для наслідування. Крім того, давньогрецька та латинська мови стали фундаментом сучасної наукової термінології.

Принциповою відмінністю античних держав від інших давніх суспільств було становище вільних людей. Саме тут виникає демократія, а громадяни отримують політичні права та можливість брати участь в управлінні державою. Втім, не слід забувати, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали важливу роль в економіці, сприяли розквіту держав, а на певному етапі римської історії стали основною продуктивною силою.

Мета роботи полягає у розкритті художньої теорії еллінізму та аналізі її практичного втілення.

Для досягнення мети поставлені наступні завдання:

1. висвітлити особливості культури Стародавньої Греції;
2. охарактеризувати основні риси культури Стародавнього Риму.

1. Культура Стародавньої Греції

Етап еллінізму в історії Східного Середземномор'я розпочинається з завойовницьких походів Олександра Македонського (IV ст. до н. е.) та завершується підкоренням елліністичних держав Римом (останнім у I ст. до н. е. був захоплений Єгипет). Македонія, яка підкорила Грецію, повністю перейняла її культурні надбання. Після походів Олександра давньогрецька культура поширилася на значні території Сходу. Водночас ці народи, маючи власні багаті традиції, своєю чергою впливали на античну культуру.

Незважаючи на зміну періодів, у давньогрецькій культурі зберігалися спільні риси та спадкоємність розвитку, що дозволяє дати її загальну характеристику.

Основну формотворчу роль у розвитку культури відігравала міфологія, яка почала формуватися ще в кріто-мікенський період. Найдавніші божества втілювали сили природи. Від союзу Геї (землі) та Урану (неба) народилися титани, серед яких старшим був Океан, а молодшим — Крон. Діти Крона на чолі з Зевсом у жорстокій боротьбі перемогли титанів і розподілили владу над світом. Зевс-громовержець став царем богів і людей, Посейдон отримав владу над морями та водами, а Аїд — над похмурим підземним царством.

Оселею дванадцяти верховних богів вважалася гора Олімп. Дружина Зевса Гера опікувалася шлюбом і сім'єю, його сестри — Деметра була богинею родючості, а Гестія — покровителькою вогнища. Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості та мудрості взагалі, вона заступниця знань і ремесел. Згідно з міфом, Афіна з'явилася з голови Зевса у повному бойовому обладунку. Богом війни був син Зевса та Гери Арес. Гермес, який спочатку вважався богом скотарства, пізніше став вісником олімпійських богів, заступником мандрівників і купців, богом торгівлі. Артеміда, спочатку богиня родючості та покровителька тварин і полювання, згодом стала символом жіночої цнотливості. Її брат Аполлон був божеством сонячного світла, освіти, медицини та мистецтва, яке втілювалося його супутницями — дев'ятьма музами. Афродіта, народжена з морської піни біля Кіпру, була богинею кохання і краси, а її чоловіком став бог-коваль Гефест. Найвеселішим з богів вважався Діоніс, покровитель виноградарів і виноробів, на честь якого влаштовувалися пишні свята. Окрім олімпійців, існувала велика кількість інших, переважно місцевих, богів з власними функціями.

Греки уявляли своїх богів схожими на людей, наділяючи їх людськими бажаннями, почуттями та навіть вадами. Вони суворо карали тих, хто намагався зрівнятися з ними у красі чи могутності. Особливе місце в міфології займає історія титана Прометея, який викрав з Олімпу вогонь для людей і за це був прикутий Зевсом до скелі на вічні муки.

Паралельно з міфологією розвивалася культова практика — жертвоприношення та молитви, що відбувалися у храмах. Кожне місто мало свого бога-заступника: Афіна опікувалася Афінами, Олімпія була центром поклоніння Зевсу, а Дельфи — головним святилищем Аполлона зі знаменитим оракулом.

Людяні та гармонійні образи грецької міфології стали основою для розвитку мистецтва. Вона також мала вирішальний вплив на формування давньоримської релігії та була активно включена в європейський культурний процес в епоху Відродження. Інтерес до неї не згасає й досі.

У давньогрецькій міфології простежується прагнення створити всеосяжну картину світу. На іншому, науковому рівні ці пошуки продовжили вчені Еллади. Саме в античній культурі наука вперше в історії людства виділилася в самостійну сферу, перетворившись з накопичення знань жерців на професійну діяльність.

Особливе значення має антична філософія, яка зароджується у Стародавній Греції як наукова теорія. Однією з найважливіших її рис є космологізм — розробка питань про походження Всесвіту та природу людини.

Першим грецьким філософом, астрономом і математиком традиційно вважається Фалес Мілетський. Його ім'ям відкривається список «семи мудреців», а йому приписують відомі вислови: «Пізнай самого себе», «Найсильніша за все необхідність, бо вона має владу над усім». Першоосновою всього сущого Фалес вважав воду, стоячи біля джерел деміфологізації світу та заснувавши стихійно-матеріалістичну школу філософії.

До матеріалістичної традиції належить атомістична концепція Демокріта. Геракліт відіграв важливу роль у становленні діалектики, а Сократ — у розробці соціально-етичних проблем. Його учень Платон став основоположником об'єктивного ідеалізму, а Аристотель, найзнаменитіший енциклопедичний розум, спробував поєднати погляди Демокріта та Платона, суттєво вплинувши на філософію Середньовіччя та Нового часу.

Відмінною рисою філософії елліністичного періоду є посилення уваги до окремої людини. Філософія Епікура бачила своє завдання у звільненні людини від страху перед смертю, заперечуючи втручання богів у життя природи. Життєвим ідеалом стоїцизму були незворушність і спокій, а основними чеснотами — розуміння, мужність і справедливість. Особливої популярності стоїцизм набуде пізніше у Стародавньому Римі.

Історична наука Стародавньої Греції асоціюється насамперед з ім'ям Геродота, який багато подорожував. Його головна праця «Історія» присвячена греко-персидським війнам. Незважаючи на певну нецілісність, наведені факти переважно достовірні. Саме Геродоту належить перший систематичний опис життя та побуту скіфів, що має велике значення для вивчення минулого народів, які жили на території сучасної України.

Епоха еллінізму стала часом успішного розвитку науки, для якої характерна поява нових наукових центрів. Найбільшим з них була Александрія Єгипетська з її Мусейоном та бібліотекою, що нараховувала понад півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені з усього Середземномор'я.

Синтезом математичних знань стала праця «Елементи» Евкліда, викладені в якій постулати та дедуктивний метод доказів служили основою геометрії протягом століть. З ім'ям Архімеда пов'язане відкриття закону гідростатики та ряд важливих технічних винаходів. Помітно просунулося вивчення людини: Герофіл виявив нерви та встановив їх зв'язок з мозком, а Ерасістрат вивчав анатомію серця.

З розвитком духовної культури поступово виробляється ідеал людини, що передбачає гармонію фізичної та духовної краси. Саме поліси Еллади вперше в історії поставили завдання давати освіту дітям усього вільного населення. Увага приділялася як науковим знанням, так і фізичному розвитку та моральному кодексу вільного громадянина.

У Спарті контроль держави над розвитком особистості був особливо жорстким. За переказами, новонароджених оглядали члени герусії, відбираючи лише здорових дітей. Існувала обов'язкова система державного навчання для кожного спартіата від 8 до 20 років, причому вчилися і хлопчики, і дівчатка.

Давньогрецька літературна традиція тісно пов'язана з міфологією. Вершини поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалися класична наука та мистецтво.

Приблизно у VIII ст. до н. е. Гомер створив свої епічні поеми «Іліаду» та «Одіссею». Вчені вважають, що Гомер жив у Малій Азії та був рапсодом. Час запису поем досі викликає дискусії: одні вважають, що це сталося ще за життя поета, інші — у VI ст. до н. е. Обидві версії співвідносяться з історією грецької писемності, адже алфавіт був запозичений у фінікійців саме у VIII ст. до н. е.

Поеми пов'язані з народним героїчним епосом про Троянську війну, у якому переплелися реальні історичні події та фантастичні сюжети. Гомер не просто переказує міфи, а створює художні образи, малюючи внутрішній світ героїв. «Іліада» присвячена одному епізоду останнього року війни — гніву Ахілла, який образився на Агамемнона. Ахілл відмовляється брати участь у битві, гине його друг Патрокл, і лише тоді герой вступає у двобій з Гектором та вбиває його. Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар благає віддати йому тіло сина для поховання.

Походження театру пов'язане зі святами на честь Діоніса. Учасники ритуальних процесій одягали козячі шкури, співали та танцювали (слово «трагедія» означає «пісня козлів»). Про історичне коріння театру свідчить обов'язкова участь хору, з яким спочатку вів діалоги один актор, пізніше їх кількість збільшилася до трьох. У класичну епоху театр перетворився на самостійний вид мистецтва.

Театральні вистави стали невід'ємною частиною державних свят. Для них будували грандіозні кам'яні театри на тисячі глядачів. Керівники міста знаходили хорега, який забезпечував фінансування, а бідні люди отримували гроші на квиток. Акторами були лише чоловіки, які грали в масках. Після закінчення вистав судді визначали кращих та вручали призи.

Найуславленішими драматургами є трагіки Есхіл, Софокл та Евріпід. На жаль, більшість їхніх творів втрачено. Повністю збереглося лише сім п'єс Есхіла, сім — Софокла та близько сімнадцяти — Евріпіда.

Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні об'єднання співаків, музикантів та танцюристів. Музика була одноголосною, а поширеними інструментами — ліра та флейта.

У давньогрецьких полісах розвивається система регулярного планування міст з прямокутною мережею вулиць та площею — центром суспільного життя. Культовим ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя.

Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму — відкритий і світлий. Він прославляв людину, а не викликав страх. Характерно, що пропорції храмів відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, оточеним колонадою, з двосхилим дахом та фронтонами, прикрашеними скульптурами.

Характерною рисою грецької архітектури є чистота та єдність стилю. Було вироблено три основні архітектурні ордери: дорійський та іонічний виникли в полісний період, а найошатніший корінфський — у часи еллінізму.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь, споруджений у другій половині V ст. до н. е. Після руйнувань під час персидського нападу Перікл став ініціатором грандіозної реконструкції, роботами керував скульптор Фідій.

Характерна риса комплексу — надзвичайна гармонійність, що пояснюється єдністю задуму та швидкістю будівництва. Парадний вхід — Пропілеї — зведено архітектором Мнесіклом. Пізніше перед ними було побудовано невеликий храм Ніки Аптерос — символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто.

Головний храм Акрополя — біломармуровий Парфенон, храм Афіни Парфенос. Його архітектори Іктін і Каллікрат спроектували будівлю настільки пропорційно, що вона виділяється як найвеличніша споруда, проте не «тисне» на інші. У старовину в центрі Акрополя вивищувалася грандіозна фігура Афіни Паллади роботи Фідія.

Ерехтейон — храм, присвячений Посейдону, який сперечався з Афіною за право протегувати місту. Найвідоміший у цьому храмі портик каріатид, де колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат. Слідом за римським істориком Плутархом можна повторити, що «їх вічна новизна врятувала їх від дотику часу».

Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але більше уваги приділялося громадському будівництву. До цього часу належить споруда таких «чудес світу», як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі та Фароський маяк.

Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Шедеври, якими не перестає захоплюватися людство, дала світу епоха давньогрецької класики. Сучасниками були великі майстри Фідій, Мирон та Поліклет. Фідія називали «творцем богів». Його статуя Зевса в Олімпії була віднесена до семи чудес світу, він же створив скульптури Парфенона, включаючи головну статую Афіни Парфенос.

Мирон досяг висот у передачі руху людини. У його знаменитому «Дискоболі» вперше в мистецтві вирішено завдання передачі моменту переходу від одного руху до іншого. Відповідно до естетичного ідеалу обличчя атлета зображене абсолютно спокійним.

Поліклету належить цикл статуй атлетів-переможців. Найбільш знаменита фігура — «Доріфор». Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті «Канон».

Найславетнішим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Його «Афродіта Кнідська» має безліч наслідувань, до цієї традиції належить і знаменита «Афродіта Мілоська».

Епоха завоювань Олександра Македонського привнесла нову атмосферу в мистецтво. Скульптури еллінізму втратили незворушність та спокій. Художників стали цікавити душевні пориви людей у трагічні моменти (наприклад, скульптурна група «Лаокоон»). З'являються скульптурні портрети, які передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Лісіппа. Одне з «семи чудес» світу — Родоський колос, бронзова статуя бога сонця Геліоса висотою близько 35 м.

З політичною поразкою Греції та елліністичних держав від Риму антична культурна традиція не перервалася, а розпочався її новий етап.

2. Культура Стародавнього Риму

Культура Стародавнього Риму є другим етапом античної культури. Вплив грецької культури на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик Полібій підкреслив одну з особливостей римської культури: «Римляни можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне». Водночас римська культура не копіювала грецьку, а розвивала її, привносячи власні національні риси — практицизм, дисциплінованість та дотримання суворої системи. Римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їхні культурні досягнення, але зберігали й свої «домашні» звичаї. Динамізм та традиціоналізм — дві істотні особливості римської культури, взаємодія яких зумовила її життєздатність та величезну роль для подальшої культурної історії Європи.

Періоди в розвитку давньоримської культури чітко відповідають трьом етапам політичної історії: царському, періоду республіки та періоду імперії. Відлік історії Стародавнього Риму традиційно починають з VIII ст. до н. е., від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом у 753 р. до н. е.

Релігія римлян найдавнішого часу базувалася на вірі в духів-охоронців та заступників. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину), пенати (охоронці рідної оселі, звідси вислів «повернутися до рідних пенатів»). Вірили також у божества гір, джерел та лісів. Ці духи були спочатку безособовими, їм приносилися жертви. Величезне значення приділялося ворожінням.

Під впливом італійських племен з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона та Мінерва. У плебеїв була своя трійця божеств: Церера, Лібер та Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс, Діана, Фортуна, Венера. У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбулося зближення римських богів з грецькими (Зевс — Юпітер, Гера — Юнона, Афіна — Мінерва). Проникали в Рим і східні культи — Ісиди, Осіріса, Кібели, Мітри.

Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї історії. Про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, вигодуваних вовчицею. Передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Одна з них — про Гая Муція, прозваного Сцеволою, який під час облоги Риму етрусками сам спалив свою праву руку на вогні, показавши ворогові стійкість духу римлян. На честь воєнних перемог влаштовували грандіозні тріумфи, а на етапі імперії сформувався культ імператора як живого бога.

В міру наростання кризи Римської імперії настає криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій, іудаїзму, платонівської філософії та соціальних утопій виникає нова релігія — християнство. З іудаїзму в християнство прийшла частина Біблії, яка називається Старим Заповітом — збірник давніх священних текстів, що складався протягом І тисячоліття до н. е.

Зміст нової релігії — це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ, народився, прийняв ім'я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті як людина. Священною книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить 4 євангеліє, Діяння святих Апостолів, Соборні послання, Послання Апостола Павла та Откровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис). Досвід, втілений у Біблії, збагатив народну мудрість та вплинув на розвиток літератури, мистецтва та філософії.

Провідна ідея раннього християнства — рівність людей перед Богом — була формою протесту пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн належать до часу правління імператора Нерона, коли їх звинуватили в підпалі Риму. Поступово християнство завойовує все більше прихильників. Імператор Константин I на початку IV ст. н. е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив язичницькі обряди, перетворивши християнство на державну релігію.

Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання. Діти виховувалися в дусі поваги до звичаїв предків та беззаперечного підкорення батьківській владі. Справжній громадянин — це слухняний син і дисциплінований воїн. У V ст. до н. е. з'явилися елементарні школи, де навчалися діти вільних громадян. Пізніше серед знатних сімей набула поширення домашня освіта. У II ст. до н. е. виникли граматичні та риторські школи, доступні лише для дітей багатих римлян. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами. Поступово юристи-вчителі утворили групи, які отримали назву «кафедри». Декілька вищих шкіл виникає у II ст. н. е. Студенти, які приїжджали з різних частин держави, об'єднувалися в земляцтва — «хори».

Римляни зуміли освоїти та переробити накопичений наукою потенціал, досягнувши значних результатів у тих галузях знань, де можливе практичне застосування.

На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив. Популярність отримали морально-етичні вчення. Майже офіційною доктриною став стоїцизм, видатним представником якого був Сенека.

Помітним внеском римської науки було створення енциклопедичних робіт. Тіт Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей» викладає основні ідеї античної матеріалістичної думки, формулюючи фундаментальні ідеї збереження речовини та нескінченності світу.

Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав відомості про країни та народи від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, яка залишалася панівною до Нового часу.

З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки. Історичні твори належать Юлію Цезарю («Записки про гальську війну»). Тіт Лівій створив майже єдине джерело для вивчення ранніх періодів римської історії. Тацит намалював картину римської історії часів імперії, згадавши серед варварських племен і венедів. Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. У «Порівняльних життєписах» він відшукує паралелі в грецькій і римській історії.

Виключно значущим внеском Стародавнього Риму в світову науку є створення юриспруденції. Римське право обов'язково входить в учбовий курс усіх сучасних юридичних закладів. Перші закони були оформлені в «Законах 12 таблиць», які заклали підвалини римського законодавства. Важливий внесок зробив Марк Туллій Цицерон — видатний оратор та послідовний прихильник демократичного правління.

У Римі діяла чітка судова система. За Юлія Цезаря на центральну площу виставляли гіпсову дошку з повідомленнями — «Щоденні відомості римського народу», своєрідний прообраз газет.

Цілком особлива роль належить латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування. На основі «народної латини» виникло багато сучасних європейських мов. Латина довго залишалася мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні.

Поезія Стародавнього Риму починає активно розвиватися під впливом грецької літератури в кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість Катулла, головна тема якого — особисті переживання та почуття. Він створює цикл ліричних віршів, більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною під псевдонімом Лесбія.

Час правління Октавіана Августа часто називають «золотим віком» римської літератури. Сучасниками були три великих поети — Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором стала поема Вергілія «Енеїда» — літературний епос, повністю створений поетом. Ліричними поетами були Горацій та Овідій, творчість якого пройнята розумінням ролі поета в суспільстві.

Важко склалася доля Овідія. Його збірник «Мистецтво любові» приніс йому популярність та обвинувачення в аморальності. Потім він звернувся до класичних сюжетів — «Метаморфози». За не зовсім зрозумілих причин Овідія було заслано до Причорномор'я, звідки він писав пройняті тугою «Листи з Понту».

Для практичних римлян мистецтво було засобом розумної організації життя, звідси — провідне місце архітектури. Римляни об'єднали етруську та грецьку традиції, винайшли бетон та досконало освоїли арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол.

Центрами політичного і культурного життя були форуми. Тут проводилися народні збори, зводилися головні храми та громадські споруди — базиліки. Всіх перевершував римський форум. Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим імператором. Частиною форумів були меморіальні споруди: тріумфальні арки та колони (найбільш знаменита — колона Траяна).

Важливим було культове будівництво. Римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною храму, часто будували круглі в плані храми — ротонди. Вони розробили свої варіанти грецьких ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості, як у греків.

Свого найвищого втілення архітектурна думка дістала в Пантеоні — храмі всіх богів, побудованому у II ст. н. е. Храм являє собою ротонду, купол якої, відлитий з бетону, в діаметрі перевищує 40 м. Люди старовини сприймали купол як символ неба. Уперше в світовій архітектурі головна роль відведена створенню особливої внутрішньої атмосфери.

У Стародавньому Римі створюється ряд нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший — Колізей (I ст. н. е.), місця для 50 тисяч глядачів якого спиралися на конструкцію з триярусною аркадою. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але й культурними центрами. У бідних міських районах уперше з'являються багатоповерхові житлові будинки — інсули.

Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура прославилася узагальненими образами, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Його джерелами були культ родини та нове сприйняття особистості. Мистецтво залишило портретну галерею головних дійових осіб історії: Помпея Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана.

Фресковий живопис і мозаїка стали відомі після розкопок міст Помпеї та Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н. е. Ця трагедія зберегла життя творам мистецтва. Про живописні портрети дізналися після знахідок у Фаюмському оазисі в Єгипті, де на дошках були написані портрети померлих, які вражають точністю передачі внутрішнього світу людини.

Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським жанром були міми — побутові комічні сценки. Пізніше стали ставитися комедії та трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи та камерні театральні вистави.

Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися циркові вистави та гладіаторські бої, що свідчило про деградацію театральної культури.

Висновки

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві та осмислення художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи, і в тому, що культура Греції та Риму ніколи не забувалася та безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне та релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим.

У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.

Список використаних джерел

1. Балух В. О. Історія Стародавнього Риму. - Чернівці : Книги-ХХІ, 2005. - 676, с.

Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій. – К.: Вілбор, 1997. – 269 с.

1. Зарудний Є. О. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2007. – 200с.
2. Ільїн В. В.Філософія: підручник. В 2-х ч. – К.: Альтерпрес, 2002. – 200 с.
3. Коплстон Ф. История средневековой философии. – М.: Энигма, 1997. – 500с.
4. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 579 с.
5. Культура древнего Рима: в 2-х т. /Редкол.: Ю.К.Колосовская и др.; АН СССР. Ин-т всеобщ. истории. - М.: Наука, 1985 - Т.1. - 1985. - 431 с.
6. Райхардт Г. Древние греки: історична література. - М. : Слово, 1994. - 48 с.
7. Реале Джованни. Западная философия от истоков до наших дней: В 4 т. – СПб.: ТОО ТК"Петрополис", 1994
8. Сидорова Н. А. Искусство эгейского мира. - М. : Искусство, 1972. - 227 с.
9. Філософія: Навчальний посібник / Автори: Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – 2-ге вид., випр. – К.: Вікар, 2001. – 516 с.
10. Філософія: Підручник для вузів / Ред.: Георгій Заїченко, Валерій Сагатовський, Ігор Кальний, Володимир Даниленко. – К.: Вища школа, 1995. – 454 с.
11. Філософський енциклопедичний словник: словник / НАНУ, Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди; Ред. кол В.І. Шинкарук (гол.), Є.К. Бистрицький, М.О.Булатов та ін. – К.: Абрис, 2001. – 742 с.