Християнські свята та обряди

Християнські свята та обряди

У кожної нації, у кожного народу є власні традиції та обряди, які формувалися століттями й були освячені часом. Саме в звичаях відображається самобутність народу — як у сьогоденні, так і в його історичній ретроспективі.

Споконвіку в слов'янських народів першим святом року вважалася весна. Щойно танув сніг, люди вирушали в поля, співаючи веснянки.

Люди прагнули швидше позбутися зими з її тріскучими морозами та нескінченними ночами, наблизивши довгоочікуване тепло. Землероб відчував хвилювання від початку польових робіт, сподівань на щедрий урожай та приплід худоби. Для цього з соломи виготовляли опудало, що уособлювало зиму-смерть, спалювали його, а потім кидали у воду. Згідно з народними віруваннями, такий ритуал мав пришвидшити прихід весни та відігнати зиму. Цей звичай сягає глибокої давнини й був розповсюджений у всіх куточках України.

У цей день на луках збиралася молодь: співала, танцювала, жартувала. З усіх кінців села линув, перегукуючись, чарівний мотив весняної пісні:

Ой весна, весна, днем красна
Що ти нам, весно, принесла?

Окремий пласт величальних пісень, присвячених зимовим святам, становлять колядки та щедрівки. Колядки лунали під час Різдва. Молодь, здебільшого хлопці, об'єднувалася у "дружину", обирала ватажка — "березу", кликала музик і обходила всі оселі села з піснями та величанням господарів, за що отримувала частування. Колядування супроводжувалося народними ігрищами та виставами — "Коза", "Плуг", "Зірка".

Щедрівки виконували напередодні Нового року дівчата та діти, стоячи під вікнами односельців.

Головний зміст зимових обрядових пісень — побажання багатого врожаю та добробуту.

Чимало новорічних обрядів прямо відтворювали хліборобську працю: хлопці заносили в хату плуг та імітували оранку й посів зерна, що також віщувало щедрий урожай. Аграрно-магічна основа особливо яскраво простежується в обрядових дійствах зимових свят. Водіння кози, ведмедя, тура, перевдягання в маски мають тотемічне коріння та засвідчують глибоку архаїчність цих ритуалів.

Святий вечір. Так називають новорічне свято, сповнене народної мудрості, щирої доброзичливості та загадкової краси. Воно й сьогодні, попри технічний прогрес, не втратило своєї виражальної сили — у колядках і щедрівках — і несе в собі глибоку повагу до людини, її праці, до хліба та народної пісні. Саме тому громадськість так уважна до новорічних свят. Це виявляється у відповідних державних документах та закликах діячів культури відродити незамулені джерела народознавства.

За сім з половиною кілометрів на південь від Єрусалима, у невеликому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем — «дім хліба» з єврейської), майже дві тисячі років тому Діва Марія «породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них» (Луки, 2.7). Чоловік Марії — Йосиф — назвав хлопчика Ієшуа (грецькою — Ісус), що давньоєврейською означало «Спаситель». Адже ще до народження дитини ангел сповістив Йосифу: «І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів» (Матвія, 1,21).

Богонемовля тихо спало на сіні в яслах убогого вертепу — печери для худоби, а весь світ навколо вже змінився. На небі засяяла нова яскрава зірка, яка повела трьох мудреців зі Сходу до Ісуса. Ангел зійшов на віфлеємські поля, і здивовані пастухи поспішили привітати дитятко Боже, почувши: «Сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь» (Луки, 2, 12). Світ змінився, бо просвітліли людські серця, і в цю мить на небі була радість, «і на землі мир, у людях добра воля!» (Луки, 2,14).

Саме так Біблія розповідає про народження Ісуса Христа. З найдавніших часів на згадку про цю подію православні християни святкують Різдво Христове 7 січня.

У побутовому селянському календарі українців XIX — початку XX ст. зимові святки були найкращою та найважливішою подією року (за значенням вони майже не поступалися Великодню — найбільшому релігійному святу православних).

В українців християнські традиції свята тісно перепліталися з давнішими язичницькими звичаями. Колись саме в цей час, невдовзі після зимового сонцестояння, пращури відзначали народження нового, літнього сонця, поворот від зими до літа. На його честь і досі гуцули запалюють під Різдво «живий» вогонь, а вуглини від тієї ватри вважають ліками від усіх хвороб.

Вечір напередодні Різдва — «Свят-вечір», «вілія», «кутя» — був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні буденні речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. Урочисто вносив він до хати сніп, зазвичай житній, і ставив його на покуті — на врожай і достаток. Це була коляда (а можливо, втілення бога Коляди, чиє ім'я згадують літописи?) або ще «дідух», «дідочок». Із застромленими в нього серпом і граблями він стояв на покуті аж до Нового року, мирно сусідуючи з іконами — святинями інших часів, іншої релігії.

А панувала у Свят-вечір кутя — головна обрядова страва. Як удасться кутя — буде крута ще й із «верхом» — то буде на урожай, а в оселі щастя. Поклавши в рукавицю гроші (щоб водились), несе кутю на покуть господиня, а діти під час цієї церемонії завзято мекають, мукають, іржуть, квокчуть, крякають — щоб уся ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл — кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга — для самого морозу, щоб отак задобрений, він не чинив збитків, не морозив посівів і городини.

На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні. Риба просіл, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечеряти; починали із куті.

Повечерявши, брав господар зі столу потроху кожної із страв і ніс до хліва худобі, щоб не скаржилася. Бо за повір'ям у ніч під Різдво дарує їй Бог мову — за те, що колись у давнину спав у яслах маленький Христос.

Кутю давали курам, «щоб гарно неслися», її несли на гостинець хрещеним батькам, бабі — повитусі, досвітчаній матері. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч. На Чернігівщині для них навіть значили ложку, перев'язуючи її жовтою стрічкою.

Різдвяна ніч повнилася чудесами: із колодязя можна, згідно з повір'ям, напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в цей час; вода із трьох криниць, принесена в роті, віщувала дівчатам про заміжжя. Правда цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла сила. Це проти неї клали на чотири краї столу зубці часнику, засікав господар сокирою пороги господарських будівель, примовляючи при цьому: «Згинь, щезни, нечиста сило!»

Наставало Різдво, і все живе славило народженого Ісуса Христа.

«Благословіть колядувати?!» — допитувався «тичина» чи «береза» — ватажок порубочої громади.

«Та просимо, колядуйте!» І лунала колядка — «Нова радість стала» або «Господарський двір на семи стовпах».

А ще на Різдво «ходили з вертепом». Звичай цей, що виник під впливом католицьких релігійних містерій, поширений переважно у західних областях України.

Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріщали морози. А за столами в хатах уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечеряти — щоб раніше жати, не дозволяли пити з відра — щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що задумане неодмінно здійсниться.

Різдво... Народилося нове сонце, народився Христос. Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжкий щоденний труд.