Хрущовська “відлига” та рух шістдесятників

Вступ

Період, що охоплює три десятиліття після смерті Сталіна, зазвичай поділяють на два етапи, які суттєво різняться між собою. Перший, відомий як «відлига», характеризувався спробами часткового реформування тоталітарної радянської системи. Другий етап ознаменувався політичною та ідеологічною реакцією, а також поступовим занепадом і розкладом системи.

У цьому матеріалі увага зосереджена саме на періоді «відлиги» та її впливі на суспільно-політичне й культурне життя. Після понад чверті століття тоталітарного контролю радянське суспільство, включно з Україною, з ентузіазмом сприйняло початок реформ. Микита Хрущов, обійнявши посаду першого секретаря, усвідомлював, що без змін в існуючій системі він не зможе втримати владу. Щоб зміцнити власний авторитет, йому необхідно було дистанціюватися від минулого та провести чітку межу між епохою Сталіна і новою реальністю. Перед керівництвом постала проблема культу особи покійного «вождя», тому лише радикальні кроки могли запобігти перетворенню Хрущова на тінь «великого» попередника.

Насамперед «відлига» цікава спробами децентралізації. Розширення прав і повноважень місцевих органів влади могло стати потужним поштовхом для економічного прогресу. Амбітне завдання «наздогнати та перегнати Захід» вимагало надання більшої свободи дій керівництву на місцях, яке отримало можливість самостійно розпоряджатися ресурсами. Такий перебіг подій загалом позитивно вплинув на радянську економіку. Однак головна проблема — надмірна централізація — залишилася невирішеною. Спроби реформувати сільське господарство, попри намагання покращити становище колгоспників і підвищити їм оплату праці, через збільшення розмірів господарств, екстенсивні методи, гонитву за показниками та ризиковані «кукурудзяні епопеї» призвели до спаду виробництва та вимушеного імпорту продовольства.

Найбільш помітні зміни відбулися в культурній сфері. Послаблення тоталітарного тиску, посилення місцевої влади та спроби децентралізації сприяли виникненню різноманітних рухів із виразним національним забарвленням (термін «націоналізм» тут ужито в позитивному сенсі). Поширення впливу західної культури та розвиток української призвели до зміни світогляду нового покоління, яке дедалі більше прагнуло самостійності, розкутості та подолання власної відсталості. Період «відлиги» позначився бурхливим розвитком літератури, науки та мистецтва, появою нових імен і нових патріотів Батьківщини.

1. Спроби децентралізації радянської системи

Відправною точкою реконструкції сталінської системи стало закрите засідання ХХ з’їзду КПРС, де перший секретар ЦК виголосив таємну доповідь про культ Сталіна. Хоча зміст промови не був оприлюднений для широких мас, процес було запущено. Партійні керівники побачили реальність із її неприємними сторонами. Жорсткій критиці піддали культ особи Сталіна, насаджувану десятиліттями систему цінностей та ідола мільйонів, який уособлював єдність і могутність радянської системи. Це стало початком ланцюгової реакції звільнення суспільства від найбільш реакційних рис, що гальмували його розвиток. Наслідком стала часткова лібералізація окремих сфер, передусім духовної.

«Відлига» не була зумовлена лише особистими амбіціями Хрущова. Науково-технічна революція на Заході та «змагання двох систем» вимагали прискорення економічного розвитку, підвищення життєвого рівня та нових темпів. Для збереження тоталітарної системи потрібна була її реструктуризація, подолання надцентралізму, самоізоляції та духовної скутості. Додатковими чинниками були амбіції партійно-державної бюрократії, яка прагнула усунути від влади сталінських висуванців, зростання впливу технократів, а також боротьба за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у «верхах».

Розпочалася «десталінізація по вертикалі» — ланцюгове засудження «культу особи» всіма партійними структурами. В Україні цей процес відбувався повільніше, ніж у центрі. Публікації в пресі «в дусі рішень ХХ з’їзду» з’являлися із запізненням, а тон критики був стриманішим. Зміни здебільшого торкалися культурної сфери.

Важливо відзначити початок реабілітації жертв сталінських репресій. До кінця 50-х років органи КДБ переглянули справи 5,5 мільйона осіб, які перебували на обліку. З обліку було знято (фактично реабілітовано) 58% справ. Ці цифри свідчать як про жахливі масштаби репресій, так і про обмеженість процесу реабілітації. Поза законом залишилися більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х років, діячі ОУН-УПА та інші. Простежується закономірність: із процесу реабілітації виключали тих, кого звинувачували в «націоналізмі».

Парадокс «відлиги» полягав у тому, що реабілітація супроводжувалася новими політичними репресіями. На ХХІ з’їзді КПРС (січень 1959 року) Хрущов заявив про відсутність в СРСР судових переслідувань за політичні злочини, що було відвертою неправдою. Протягом 1954–1959 років в Україні за антирадянську діяльність було притягнуто до відповідальності близько 3,5 тисячі осіб. Репресії тривали навіть у пік «відлиги». Зокрема, в Україні репресували групу львівських юристів, які планували агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР (відповідні статті конституцій давали таке право). Членів групи (Л. Лук’яненка, І. Кандибу, С. Віруна та інших) звинуватили в «зраді Батьківщини» та засудили до максимальних термінів ув’язнення. Того ж року КДБ «викрив» у Львові підпільну організацію «Український національний центр». Не припинялися переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА. Населення західних областей стало об’єктом масової ідеологічної обробки в дусі боротьби з «націоналізмом».

Національне питання залишалося однією з найскладніших проблем. З одного боку, ідеологічна лібералізація сприяла плюралізації деяких питань, зокрема мовного. У 1963 році в Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала серйозне незадоволення інтелігенції становищем української мови та культури. Дедалі частіше лунали нарікання на провінційність української науки й культури. Партійне керівництво намагалося подолати ці «окремі недоліки». У другій половині 50-х — першій половині 60-х років розпочато видання фундаментальних наукових праць для підвищення престижу української науки й культури («Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури», багатотомний словник української мови тощо). Однак ці заходи, здійснені в рамках офіційної ідеології, значною мірою нівелювалися іншими рішеннями. Зокрема, загальносоюзний закон про зв’язок школи з життям, спрямований на реформу освіти, не давав батькам права відмовитися від вивчення дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак дозволяв відмовитися від української. Це підкреслювало непрестижність української мови та її непотрібність для життя. Закон викликав значне незадоволення та протести в Україні.

2. Економічні зміни

Паралельно з лібералізацією суспільно-політичного життя розгорталася широка програма економічних реформ. Завдання «наздогнати й перегнати Америку» та обіцянки побудувати комунізм за 20 років змушували Хрущова вдаватися до серії економічних експериментів.

Одним із найрадикальніших заходів стала спроба часткової децентралізації управління економікою. Центральні відомства передали місцевим радам народного господарства (раднаргоспам) право планування та розпорядження місцевими ресурсами. Унаслідок цього Україна несподівано отримала значну економічну самостійність, до якої республіканська партійно-господарська бюрократія здебільшого не була готова. Втім, ця «незалежність» не означала, що Україна могла самостійно розпоряджатися своїми здобутками. Лише в 1959–1961 роках вона передала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу без жодної компенсації. Україна не змогла скористатися можливостями тимчасової децентралізації, оскільки економічна система функціонувала за старими правилами.

Багато обіцяли нововведення в сільському господарстві. Ліквідація машинно-тракторних станцій і передача їхнього майна колгоспам скасували зайву ланку громіздкої системи управління. Позитивним було підвищення оплати праці колгоспникам. Однак ці покращення програвали іншим тенденціям. «Кукурудзяна епопея», коли мільйони гектарів засівали кукурудзою для вирішення проблеми кормів, та карикатурні м’ясні й молочні кампанії стали справжнім лихом. Такі експерименти звели нанівець попередні досягнення та поставили сільське господарство в кризовий стан. Якщо з 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, то в 1958–1964 роках — лише на 3%. Країна почала імпортувати зерно. Спроби реформ були приречені через недоторканність колгоспно-радгоспної системи, яка спиралася на адміністративно-бюрократичні методи. Підсобні господарства колгоспників зазнавали адміністративного тиску. Найдрібніші питання вирішувалися в центрі, а ініціатива на місцях була нульовою. Тогочасні реформи та методи їх упровадження були авантюрою, яка дорого коштувала і Україні, і самому Хрущову.

У промисловості спостерігалося значне збільшення капіталовкладень у важку промисловість, уповільнення темпів розвитку легкої та загальне зниження темпів зростання.

Отже, «відлига» сприяла певному прогресивному розвитку України, але непослідовність і суперечливість змін торкнулися лише окремих сторін життя суспільства. Задуми ініціаторів почали перетворюватися на свою протилежність. Межі «відлиги» були надто вузькими, щоб довести реформи до логічного завершення та оздоровити суспільство.

3. Лібералізація культурного життя

Атмосфера змін найпомітніше проявилася в духовному житті. Першим сигналом пробудження стала публікація в червні 1955 року в «Литературной газете» статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», яка містила заклик «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Це сприймалося як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першими на нову ситуацію зреагували письменники. З позицій «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» написані автобіографічна повість О. Довженка «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та повість «Третя рота» В. Сосюри, «Дикий мед» Л. Первомайського, роман Гр. Тютюнника «Вир». У поезії та прозі активно виступали В. Симоненко, М. Руденко, Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, І. Чендей, І. Драч, В. Шевчук. Літературну критику представляли І. Дзюба, Є. Верстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, В. Мороз та інші.

Політична «відлига» привела до нової хвилі «українізації». Знову відкрито постало питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. На її захист виступили М. Рильський, Л. Дмитренко, Н. Рибак, С. Крижанівський та інші. Письменник М. Шумило в журналі «Смена» за липень 1956 року писав: «На жаль, ще є люди, які нехтують мовою українського народу. Декому з них здається, що українська мова недовговічна. Мине, мовляв, небагато часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна, що видавав газету „Новое время“, і Шульгіна — видавця такої ж реакційної газети „Киевлянин“. Це абсолютно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація». Період «відлиги» позначився й певним відновленням історичної справедливості — поверненням українській культурі імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Значну роботу провели створені в 1956 році комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони опрацювали твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників — Б. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша та багатьох інших. Ряд письменників поновили в правах членів Спілки українських письменників: Н. Забіла, Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, Г. Хоткевич, Е. Шехтман, О. Сорока, В. Гжицький. Того ж 1956 року були реабілітовані Б. Антоненко-Давидович, А. Костенко, П. Кононенко, П. Колесник, А. Петрусь-Карпатський, Ю. Шкрумеляк. Після довгих репресій у 1957 році повернулися до літератури М. Андрущенко, М. Годованець, М. Гаско, М. Доленго, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні 1957 року поновлений у письменницькому товаристві репресований О. Ковінька, а в грудні — В. Мисик.

Реабілітація давала право на видання деяких творів. Ряд творів репресованих письменників опубліковано в «Антології української поезії» та збірнику «Революційні поети Західної України». У газетах і журналах друкувалися статті про реабілітованих, з’явилися літературознавчі праці. Реабілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя, хоча не всі зберегли життєві сили, щоб так само енергійно відстоювати його інтереси.

«Відлига» породила таке явище, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику та нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Один із представників руху В. Мороз підкреслював: «То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар’єру, дивитись, як твій нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна».

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». З позицій «розширеного трактування соціалістичного реалізму» автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття «націоналізм поневоленої нації» позитивний зміст. Саме цю працю Б. Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління.

Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х років Ліна Костенко. Її перші збірки, написані під час «відлиги», — «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця» — засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові, оригінальні думки в чудовій поетичній формі.

У новій суспільно-культурній атмосфері плідною була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, Анатольського, С. Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та інших. Новаторством позначена авангардна музика композиторів-«шістдесятників» Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва.

Відбулися зміни в образотворчому мистецтві. Із рухом «шістдесятників» тісно пов’язане ім’я талановитої художниці, учениці Ф. Кричевського Т. Яблонської, яка на противагу «соціалістичному реалізму», що тяжів до натуралізму, демонструє нові рішення, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису. Т. Яблонська разом із В. Зарецьким та іншими художниками-«шістдесятниками» стала основоположницею фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, який зберігся й розвивався в наступні десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу до театрального мистецтва: протягом 1958–1965 років кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн до 15,5 млн на рік.

З новими ідеями й творчими знахідками влилися в суспільно-культурний рух шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників української культури. «Відлига» дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню національної гідності та самосвідомості, збереженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х — початок 60-х років. Це особливо видно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. У 1957 році вони становили 53%, у 1958 — 60%, у 1960-му — 49%, але вже в 1965 році цей показник опустився фактично до рівня 1940 року — 41%. Далі — лише неухильно зменшувався.

4. Рух шістдесятників

Свідомість цього покоління зазнала меншого впливу радянської ідеології з усіма її викривленнями. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з’явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало суспільно-культурне явище, течію, духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х років.

Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними шляхами, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е. Хемінгуея, А. Камю, А. Сент-Екзюпері, Ф. Кафки та інших. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексиканський монументальний живопис і скульптуру. Надбання західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до «соціалістичного реалізму». Закономірним наслідком стало відродження інтересу до власної культури, її багатств. З’явилася потреба визначити свою культуру не в тіні «старшого брата», а в контексті загальносвітової культури. Нове покоління інтелігенції, крім більшої свободи та інформованості, мало вищий культурний рівень, талант і смак. Відбулася переоцінка цінностей: це покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання занедбаності своєї культури. Творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у монолітній системі заідеологізованої культури. Поетичні вечори І. Драча, Ліни Костенко, М. Вінграновського та інших збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків повернула цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика. Нові імена, ідеї з’явилися в гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві. Коло шістдесятників було значно ширшим — до них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.

Цілком логічною стала занепокоєність вищих партійних органів. Спочатку її доводилося стримувати, оскільки вона не збігалася з віяннями часу. Втім, довго чекати не довелося: сигнал було надано. 8 березня 1963 року в Москві відбулася зустріч М. Хрущова з мистецькою інтелігенцією, зміст якої послужив «керівництвом до дії» для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х — початку 50-х років.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у «формалізмі», «космополітизмі», відході від «марксизму-ленінізму». Словесні атаки супроводжувалися адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах («Жовтень», «Прапор», «Вітчизна», «Ранок», «Дніпро» та інших), газетах — скрізь, де вони раніше мали трибуну. Більшість шістдесятників-поетів «першої хвилі» — Л. Костенко, І. Калинець, Г. Кириченко, Б. Мамайсур, В. Голобородько та інші — перестали друкуватися саме після 1963 року. Почали забороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить швидко «переорієнтувалася» (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.

Невід’ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х років став самвидав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувалися на машинках, перефотографовувалися на фотоплівку, надиктовувалися на магнітофонні стрічки, навіть переписувалися від руки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювалися твори Ліни Костенко, В. Симоненка, Є. Сверстюка та інших. Згодом самвидав став політизуватися. У 1964–1965 роках з’явилася ціла серія анонімних публіцистичних статей («З приводу процесу над Погружальським» — відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки; «Про сучасне і майбутнє України», «Націоналісти?», «12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство») та інших. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики стала свідченням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ (тут активно діяли І. Світличний, В. Чорновіл, Є. Пронюк) та Львів (М. і Б. Горині, І. Гель та інші). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувалися в містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакомислення. У цьому ж середовищі виношувалася ідея організації опозиційного руху. 1964 року з’явилися анонімні тези «Стан і завдання українського визвольного руху», в яких йшлося про колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними «революційно-демократичними» методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

Проте в 1964 році період «мирного» співіснування системи з інакомисленням закінчився. У жовтні цього року М. Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках із партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим і М. Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну «відлизі» приходила реакція.

Висновки

Підсумовуючи, можна дати коротку оцінку результатам «відлиги». Цілі, які переслідували реформи Хрущова, мали позитивну спрямованість для радянської системи. Проте «відлига» торкнулася лише окремих сторін життя суспільства. Зміни, які відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність і суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватися на свою протилежність. Неможливо реформувати економіку, якщо у вирішальний момент озираєшся назад і починаєш сумніватися у своїх діях. Навряд чи радянські керівники постсталінської епохи були готові радикально змінити ситуацію. Їхні спроби штучно покращити становище лише призвели до того, що в широких колах дедалі більше поширювалися віяння свободи та почуття власної самостійності.

До того ж межі «відлиги» були надто вузькими, щоб довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство, яке після відставки Хрущова знову опинилося під тоталітарним контролем Системи.

Список використаної літератури

1. О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр та ін.; під ред. В.А. Смолія, Історія України: нове бачення — К., Альтернатива, 1997 — 424 с.
2. O. Субтельний: Історія України, переклад з англ. Ю. Шевчука під ред. Ю.Г. Медюка — Київ, Либідь, 1991.
3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр «Академія», 1999. — 568 с. (Гаудеамус).
4. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1996. — 616 с.