Характеристика приватної освіти в сучасній Україні

Вступ

Сучасний етап розвитку суспільства, позначений прискоренням технологічного прогресу, тотальною комп'ютеризацією, інформатизацією та утвердженням ринкових засад в економіці, висуває нові вимоги до системи освіти. Сьогоднішні випускники шкіл часто не демонструють належного рівня національної свідомості, практичної життєвої компетентності, впевненого володіння комп'ютерними технологіями, здатності до самостійного пошуку інформації та знання іноземних мов. Саме тому в центрі освітнього процесу має перебувати учень, а сама освіта — набувати особистісно-орієнтованого спрямування.

У 1991 році в Україні розпочали діяльність перші середні загальноосвітні заклади недержавної форми власності. Піонерами цього руху в Києві стали ліцей «Гранд» (спочатку — «Феномен») та гімназія «Гармонія». Завдяки сприянню столичної влади та міського управління освіти, мережа таких закладів неухильно зростала. На сьогодні вона об'єднує 44 установи, серед яких 12 гімназій, 6 ліцеїв, 6 шкіл-дитячих садків, 4 початкові школи, 9 середніх загальноосвітніх та 3 спеціалізовані школи, а також 4 навчально-виховні комплекси. Загалом у цих закладах навчається 4060 учнів. Варто зазначити, що з 1997 року приватні школи позбавлені фінансування з державного та міського бюджетів. Таке рішення, ухвалене в умовах економічної кризи задля економії коштів, дозволило, зокрема, у 2006 році зекономити столичному бюджету 11,7 млн грн.

Однак така економія мала й зворотний бік — суттєве подорожчання освітніх послуг. Вартість навчання в приватних школах розподіляється наступним чином: для 90% закладів вона не перевищує 1 тис. грн на місяць, для 3% — перевищує 1 тис. у. о., а для 7% — становить менше 600 грн. При цьому батьки учнів, сплачуючи податки, фактично двічі оплачують освіту своїх дітей. Незважаючи на це, серед учнів таких шкіл є діти з вразливих категорій, які потребують особливого освітнього середовища: 2% — діти з інвалідністю та особливими потребами, 5% — сироти та напівсироти, 25% — обдаровані діти, а 20% учнів навчаються безкоштовно або користуються пільгами.

1. Державне регулювання розвитку приватного сектора системи освіти України: сучасний стан дослідження проблеми

Дослідження проблем державного управління освітою, особливо в частині підвищення ефективності регулювання приватного сектора, потребує глибокого аналізу напрацювань не лише науки державного управління, а й філософії, педагогіки, соціології та психології. Саме ці дисципліни формують теоретико-методологічну основу для вироблення державної освітньої політики та механізмів її реалізації. Актуальність цієї проблематики на сучасному етапі є беззаперечною, що зумовлено необхідністю кардинального оновлення вітчизняної освітньої системи на принципово нових засадах.

Значний методологічний внесок у дослідження державного управління освітою зробили такі науковці, як Ю.М. Алексеев, В.П. Андрущенко, В.Ю. Биков, Г.А. Дмитренко, І.А. Зязюн, К.В. Корсак, В.Г. Кремень, С.В. Крисюк, Т.О. Лукіна, В.І. Луговий, В.К. Майборода, С.В. Майборода, Н.Р. Нижник, В.С. Пікельна, Н.Г. Протасова, О.Я. Савченко та інші. Проблеми діяльності регіональних органів управління освітою висвітлені в працях Є.С. Березняка, М.М. Дарманського, Л.М. Калініної, І.Л. Лікарчука. Питання вдосконалення шкільного управління розкривають В.І. Бондар, В.І. Маслов, В.П. Гончарова, П.І. Даниленко, В.М. Зоц, М.П. Легкий, Н.М. Островерхова, Є.М. Павлютенков, В.С. Пікельна. Психологічні аспекти управління освітою досліджували Л.М. Карамушка, Н.Л. Коломінський, С.Д. Максименко.

Аналіз літературних джерел дозволяє умовно виокремити кілька напрямів досліджень. Перший — історичний, що охоплює виникнення та розвиток приватних закладів як у дореволюційний період, так і в новітній історії України. Другий напрям — вивчення приватної освіти як самостійного соціального інституту та сутності феномену приватного навчального закладу. Третій — дослідження окремих аспектів державного регулювання діяльності приватного сектора. Четвертий — аналіз психолого-педагогічних проблем управління приватними школами.

Одну з перших спроб окреслити історію становлення сучасної приватної вищої школи зробив І.І. Тимошенко, який розглядає цей процес як об'єктивну необхідність трансформації суспільства до ринкових відносин, що впливає на державні форми освіти та самоорганізовується на конкурентних засадах. У своїй статті [21] він виокремлює чотири етапи розвитку приватної вищої освіти в Україні:

Перший етап (1990-1992 рр.) — виникнення перших приватних закладів у формі малих підприємств та товариств з обмеженою відповідальністю на основі законів «Про підприємництво в Українській РСР», «Про підприємства» та «Про освіту». Ліцензування освітньої діяльності на той час законодавством не передбачалося.

Другий етап (1992 — квітень 1994 рр.) — запровадження акредитації (1992 р.) та ліцензування (1993 р.) вищих навчальних закладів.

Третій етап (квітень 1994 — квітень 1996 рр.) — конкретизація законодавчими та нормативними актами Кабінету Міністрів України порядку створення, реорганізації й ліквідації навчальних закладів, а також видачі ліцензій на освітню діяльність. Цей період дослідник характеризує як «складний і напружений» етап «гострої боротьби за виживання і визнання недержавної освіти як складової єдиного простору національної освіти» [21, с. 82].

Четвертий етап розпочався з квітня 1996 року та пов'язаний із діяльністю Державної акредитаційної комісії (ДАК).

І.І. Тимошенко зазначає, що ставлення держави до приватної освіти еволюціонувало від протистояння до уважного вивчення позитивного досвіду та конструктивного контролю. В.В. Астахов пропонує дещо іншу періодизацію [1, с. 37-43], а Б. Кольоров, не заперечуючи її, зауважує, що перші три етапи мало відрізняються один від одного, оскільки весь цей час тривав пошук найефективніших норм функціонування приватного сектора та формувалася найбільш раціональна система акредитації й ліцензування ВНЗ [13, с. 9].

Приватна освіта розглядається як самостійний соціальний інститут, що має власні соціальні норми, специфічні форми та методи функціонування, а також відповідну структуру управління й фінансування. Досліджуючи сутність приватних навчальних закладів, О.Л. Сидоренко та В.В. Астахова [2, с. 34-37] виокремлюють їх принципові відмінності від державних:

• у соціальних функціях: державні заклади виконують замовлення держави, балансуючи між суспільною ефективністю та формуванням особистості, тоді як приватні — замовлення суспільства, реалізуючи права батьків та педагогічне право незалежних суб'єктів освіти, що сприяє становленню громадянського суспільства;
• у способах фінансування та оподаткування: приватні ВНЗ перебувають на повному самофінансуванні (оплата за навчання, додаткові освітні послуги, спонсорська допомога, міжнародні фонди), але мають дискримінаційне оподаткування, сплачуючи податки як комерційні підприємства, тоді як державні заклади мають незрівнянні фінансові переваги;
• у високому рівні відповідальності за результати праці, оскільки приватні заклади змушені постійно доводити свою необхідність і корисність для суспільства;
• у специфічному мікрокліматі, що характеризується взаємоповагою, взаєморозумінням та взаємодопомогою, готовністю викладачів і студентів до співробітництва, що сприяє формуванню громадянської позиції та моральних ідеалів.

В. Журавський у статті [9, с. 6], розглядаючи становлення приватного сектора як важливий напрям реформування вищої освіти, відзначає такі переваги приватних закладів:

• швидке реагування на попит ринку праці;
• оперативне впровадження нових дисциплін у навчальний процес;
• залучення найкваліфікованіших викладачів через диференційовану оплату праці;
• швидка апробація нових педагогічних технологій.

Автор також наголошує на необхідності запровадження моделі фінансування, що забезпечує конкурсний розподіл бюджетних коштів на основі якості навчання, а не підпорядкування ВНЗ. Одним із механізмів вирівнювання умов діяльності закладів різних форм власності він вважає перенесення акценту з фінансування навчальних закладів на фінансування студентів.

Дослідники, визнаючи важливе суспільне значення приватних ВНЗ, звертають увагу й на певні недоліки, притаманні деяким закладам:

• пріоритет особистого збагачення засновників над розвитком навчального процесу;
• волюнтаризм власників, що проявляється у призначенні некомпетентних осіб на керівні посади, некваліфікованому втручанні в навчальний процес та фінансові справи, безпідставних звільненнях;
• «подвійна бухгалтерія» фінансових надходжень і витрат;
• надмірна реклама та самовихваляння з використанням неофіційних назв на кшталт «Український Гарвард», «Українська Сорбонна» (Т.В. Фініков [23, с. 153]);
• орієнтація на дешеві комерційні дисципліни, що не забезпечує фундаментальної освіти, а лише вузькопрофільну підготовку (К.В. Корсак [14, с. 116]);
• безвідповідальність перед студентами за наслідки навчання та виконання зобов'язань щодо видачі документів державного зразка (Р.А. Ільясов, Н.Р. Нижник [6, с. 372]).

Варто зауважити, що подібні недоліки притаманні й деяким державним закладам, а більшість таких приватних навчальних закладів припинили діяльність, оскільки подібна практика унеможливлює розвиток, викликає недовіру споживачів і веде до банкрутства.

Проблеми становлення приватної освіти в Україні відображені й у працях зарубіжних дослідників. Особливої уваги заслуговує монографія американського професора Дж. Стетара «Оновлення та реформа вищої школи: приватна вища освіта в Україні у 1991-1996 рр.» [25], яка містить комплексний аналіз цього явища порівняно з аналогічними процесами в інших країнах. Автор робить такі висновки:

• український уряд не мав чіткої політики щодо вищої освіти загалом та її приватного сектора зокрема;
• оподаткування грошових надходжень сягало майже 70%, що у кілька разів перевищувало світові стандарти та суперечило міжнародним нормам заохочення приватної освіти;
• Міністерство освіти і науки видавало суперечливі та заплутані вказівки, несприятливі для розвитку освіти;
• представники державних закладів демонстрували відверто негативне ставлення до приватних навчальних закладів, особливо під час акредитації та перевірок.

Дослідник доходить висновку, що приватний сектор в Україні розвивається у «ворожому оточенні». Л. Калініна [11], аналізуючи проблеми управління приватними школами, встановлює, що кожна з них розробляє власну концепцію та визначає пріоритетні напрями роботи. Анкетування виявило такі напрями:

• формування педагогічного колективу з високим рівнем професійної компетентності;
• забезпечення розвитку творчого потенціалу кожного вчителя;
• підвищення професійної активності вчителів та її стимулювання;
• забезпечення морально-етичного та психофізіологічного мікроклімату в школі;
• створення духовного та культурно-освітнього середовища закладу;
• навчально-матеріальне та науково-методичне забезпечення навчально-виховного процесу;
• забезпечення комфортних умов для розвитку навчального та творчого потенціалу кожного учня;
• забезпечення наступності та безперервності освіти і самоосвіти;
• формування демократичного стилю взаємовідносин у педколективі;
• розробка і впровадження новітніх технологій навчання та управління;
• розробка ефективної взаємодії школи з сім'єю та громадськими організаціями.

Автор також вказує на проблеми загального характеру, що потребують вирішення на державному чи регіональному рівнях: державне фінансування державного компоненту середньої освіти, відміна орендної плати за приміщення, встановлення нормативно-правової бази, усунення бюрократії при оформленні документів на землю, удосконалення системи оподаткування, забезпечення підручниками та навчальними програмами [11, с. 101]. Л. Карамушка [12] до основних проблем управління приватними школами зараховує розробку Концепції діяльності та розвитку школи, визначення стратегії взаємодії з іншими закладами, науково обґрунтований добір керівників та педагогічних працівників, розробку методів і форм роботи з батьками [12, с. 65].

2. Приватний сектор вищої освіти в Україні: стан і перспективи

Феномен приватної вищої освіти став помітною ознакою освітнього простору України. Процес становлення більшості приватних закладів — це не гармонійний рух, а шлях проб і помилок, втрат і перемог. Як зазначив академік В.Г. Кремень, вектор розвитку приватної вищої освіти визначався дією трьох відносно автономних соціокультурних потоків:

• об'єктивно історично обумовленою специфікою українського державотворення;
• поворотом суспільства до демократії, ринкових відносин і приватності як фундаментальної цінності;
• відродженням традицій приватної та громадської ініціативи в галузі освіти [4].

Приватна вища освіта стала предметом дослідження вітчизняних науковців. Йдеться про монографії І.А. Добрянського і В.В. Постолатія [2], В.М. Огаренка [7], О.А. Сидоренка [11], а також колективні праці за участю В.П. Андрущенка, В.І. Астахової, К.В. Астахової, Б.І. Корольова, К.В. Корсака, О.О. Романовського та інших [6; 8; 9].

Особливо вагомий внесок у розробку концептуальних основ діяльності приватних ВНЗ зробила В.І. Астахова, засновник і ректор Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія». Її творча лабораторія є провідним науковим центром України з цієї проблематики.

Систематичний моніторинг стану приватних вищих навчальних закладів необхідний як у практичному, так і теоретичному планах. Він дозволяє своєчасно коригувати практику та вносити зміни в стратегію розвитку конкретного ВНЗ. Аналіз наукових публікацій свідчить про наявність двох типів оцінки стану вищої освіти:

• система оцінки державними структурами (міністерствами, комітетами);
• система оцінки, заснована на внутрішньому аналізі та самооцінці вищих навчальних закладів, що спрямовує їх розвиток у бік підвищення ефективності діяльності.

Оцінки Міністерства освіти і науки України корелюють з державною акредитацією та розподілом фінансових ресурсів. Незалежні громадські організації зазвичай проводять оцінку, виходячи з думки викладачів і студентів. На сьогодні ще не склалася виважена комплексна методика порівняльного аналізу, не створена ієрархічно впорядкована інформаційна система. Проте перші серйозні наукові дослідження вже є. Так, А. Гуржій та В. Гапон, розробляючи методологічні основи оцінювання і прогнозування розвитку вищої освіти, пропонують порівнювати сучасний стан, ретроспективи та тенденції розвитку на основі функціонального підходу за такими характеристиками: принципи сучасної освіти; структура мережі ВНЗ; особливості прийому; форми контролю знань; забезпечення якості та процедури акредитації; система міжнародного переведення дисциплін і визнання кваліфікацій; оптимізація навчального процесу; система оплати за навчання; система підтримки студентів; допомога при навчанні за кордоном і працевлаштуванні; підходи до фінансування в епоху масового навчання; підвищення ролі позабюджетних засобів; здійснення реформ в освіті [1; 12].

Через відсутність в офіційній статистиці докладних даних про приватні ВНЗ, дослідження стану і перспектив їх розвитку ґрунтуються на таких основних показниках, як мережа закладів, контингент студентів, прийом та випуск фахівців, кадрові ресурси. Аналіз та узагальнення даних (див. таблиці 1 і 2) за цими напрямами дозволяє визначити загальні тенденції розвитку державних і приватних ВНЗ.

За типами навчальних закладів приватний сектор складають 35 університетів, 9 академій, 69 інститутів. Найпотужнішими визнаються Міжнародна академія управління персоналом (МАУП), Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», Європейський університет, Харківський гуманітарний університет «Народна українська академія», Інститут економіки та права «Крок».

Мережа приватних ВНЗ характеризується «тяжінням» до традиційних університетських центрів: у Києві, Харкові, Львові, Донецьку зосереджено 52% загальної кількості закладів. У Чернігівській та Сумській областях приватних вищих навчальних закладів немає. Кожен четвертий приватний ВНЗ має відокремлені структурні підрозділи (філіали, представництва, навчально-консультативні центри). Існують підстави стверджувати, що найближчим часом через демографічну ситуацію та зміну державної політики мережа приватних ВНЗ може зазнати змін у бік зменшення.

На сьогодні склався оптимальний розподіл сфер діяльності між державним і приватним секторами вищої освіти. За останні десять років невпинно зростала чисельність студентів ВНЗ III-IV рівнів акредитації. З 1995/96 н. р. по 2005/06 н. р. їх чисельність збільшилася на 1281030 осіб, або на 238,8%. Відповідно зросла відносна чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення, досягнувши середньоєвропейського рівня. Абсолютний приріст склав 261,1%. Контингент студентів приватних ВНЗ зріс із 42,3 тис. осіб у 1995/96 н. р. до 341947 осіб у 2005/06 н. р., що становить 15,5% загального контингенту.

Простежуються сталі протилежні тенденції, що впливатимуть на чисельний склад студентів: зменшення кількості випускників шкіл, з одного боку, та збільшення числа тих, хто бажає стати студентом, з іншого. Дослідники вказують на велику групу (2-3 тис. осіб) з актуалізованими освітніми потребами. Очевидно, що приватні ВНЗ будуть боротися за кожного абітурієнта, цілеспрямовано працюючи на кінцевий результат — якісну освіту. Одним із найголовніших факторів, що впливають на якість освіти, є професорсько-викладацький склад.

Таким чином, можемо зробити висновки. В Україні завершився інтенсивний період створення приватних вищих навчальних закладів. Вони органічно доповнили історичну мережу ВНЗ, розширили можливості доступу до освіти та конкурують на ринку освітніх послуг з державними закладами. Більшість приватних ВНЗ мають потужну матеріальну базу та кваліфікований викладацький склад. У них навчається майже 16% загальної чисельності студентів. Перспективи подальшого розвитку приватного сектора вищої освіти прямо корелюють із загальною соціально-політичною ситуацією в країні та здатністю конкретного закладу розробити й реалізувати стратегію, спрямовану на продукування якісної освіти.

Висновки

Системний аналіз наукової літератури з проблем функціонування приватного сектора системи освіти в Україні та державного регулювання його діяльності дозволяє зробити наступні висновки:

1. Становлення приватного сектора освіти є невід'ємною складовою процесів реформування системи освіти України. Водночас державне регулювання діяльності приватних навчальних закладів відбувалося «навздогін» їх розвитку, що можна оцінювати як порушення принципу випереджаючого стану в державному управлінні.

2. З часів появи перших приватних навчальних закладів (а значною мірою й досі) розробці теоретико-методологічних засад реформування системи освіти та державного регулювання розвитку її приватного сектора заважає низка негативних чинників: консерватизм мислення; заполітизованість і заідеологізованість системи освіти; відсутність системи моніторингу якості освіти; брак адекватної інформації про стан зарубіжних освітніх систем; упереджене ставлення частини дослідників до західних методологічних шкіл; тенденція перенесення уваги науковців з проблем середньої освіти на вищу; нестача фундаментальних наукових робіт, присвячених цій проблемі, що пояснюється значною перервою у функціонуванні приватного сектора в радянський період.

3. Сьогодні в галузі освіти, як і в інших сферах суспільного життя України, складається нова управлінська ситуація, спричинена різними факторами, зокрема появою приватних структур. Це вимагає оновлення цілей, принципів, методів та змісту управління освітянською галуззю, визначення нових функцій для управлінських органів різних рівнів, становлення нової культури управління.

4. У сучасній науковій літературі знайшли відображення деякі аспекти державного регулювання діяльності приватного сектора системи освіти, проте ця проблема ще не має достатнього науково-теоретичного обґрунтування, а у сфері загальної середньої освіти ставиться вперше.

Список використаної літератури

1. Астахов В.В. Правовое регулирование функционирования в Украине высших учебных заведений, основанных на негосударственной форме собственности: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03. - X., 1999. - 185 с.

2. Астахова В.И. Место и роль приватных вузов в украинской национальной системе образования // Вчені записки ХГІ "НУА". - 2000. - Т. 6. - С. 27-45.

3. Бірченко О. В. Оптимізація професійного самовизначення випускників вищих навчальних закладів України в умовах становлення ринку праці: Автореф. дис... канд. соціол. наук: 22.00.06 / Харківський національний ун-т ім. В.Н. Каразіна. - X., 2002. - 18 с.

4. Бірюкова М.В. Вища школа регіону як об'єкт соціального прогнозу: Автореф. дис... канд. соціол. наук: 22.00.06 / Харківський держ. ун-т. - X., 1999. - 18 с.

5. Дікова-Фаворська О.М. Особливості формування особистості майбутнього спеціаліста в умовах інституціоналізації приватної освіти: Дис... канд. соціол. наук: 22.00.06. - X., 1999. - 192 с.

6. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Відпов. ред. проф. Н.Р. Нижник. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - 448 с.

7. Добрянський І.А., Постолатій В.В. Громадська та приватна ініціатива в розвитку освіти України (кінець XIX - початок XX ст.) / Кіровоградський ін-т регіон, упр. та економіки. - Кіровоград, 1998. - 143 с.

8. Жарая С.Б. Управління системою вищих навчальних закладів недержавної форми власності в Україні: Дис... канд. наук з держ. управління: 25.00.05. - К., 1998. - 169 с.

9. Журавський В. Два сектори освіти - одна мета // Вища освіта України. - 2003. - № 1. - С. 5-7.

10. Загальноосвітні заклади приватної форми власності в системі освіти України / Ред. Б.Г. Чижевський. - О.: Вид-во "Імідж-прес", 1999. - 95 с.

11. Калініна Л. Проблеми управління приватними школами // Дир. шк. Україна. - 1999. - № 7. - С. 99-106.

12. Карамушка Л. Приватна школа: Актуальні проблеми психології управління // Дир. шк. Україна. - 1999. - № 6. - С. 65-72.

13. Кольоров Б. Недержавний сектор освіти в Україні: проблеми становлення і розвитку // Вища освіта України. - 2003. - № 1. - С. 8-14.

14. Корсак К.В. Приватний сектор світової вищої освіти у вирі суперечливих тенденцій // Вища освіта України. - 2003. - № 1. - С. 111-117.

15. Огаренко В.М. Розвиток недержавної вищої школи в Україні (кінець 80-х - 2001 рр.): Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. - Запоріжжя, 2001. - 227 с.

16. Очкасова М.П. Особенности развития приватного высшего образования в Украине: социологический анализ: Дис... канд. социол. наук: 22.00.06. - X., 2001. - 172 с.

17. Радченко О.Є. Дослідження визначення приватного загальноосвітнього навчального закладу в системі освіти України в контексті сучасних наукових підходів // 36. наук, пр. НАДУ. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 2. - С. 341-350.

18. Резанова И.О. Інститут недержавної освіти як чинник формування особистості (соціально-філософський аспект): Дис... канд. філос. наук: 09.00.03. - Запоріжжя, 1999. - 184 с.

19. Сидоренко О.Л. Приватна вища школа як соціальний інститут: особливості становлення та розвитку в Україні: Дис... д-ра соціол. наук: 22.00.03. - X., 2001. - 382 с.

20. Стетар Дж. Оновлення та реформа вищої освіти: приватна вища освіта в Україні у 1991-1996 рр.: Монографія. - К., 1996. - 32 с.

21. Тимошенко І.І. Розвиток приватної освіти в Україні: основні підсумки і перспективи // Приватное образование в посттоталитарном обществе: первые итоги, проблемы, перспективы: Прогр. и материалы междунар. семинара лидеров приват, образования. - X., 1999. - С. 80-84.

22. Удовицька Т.А. Громадські і приватні вищі навчальні заклади в Україні (наприкінці XIX - на початку XX ст.): Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. - X., 2002. - 192 с.

23. Фініков Т.В. Сучасна вища освіта: світові тенденції і Україна. - К.: Таксон, 2002. - 176 с.

24. Цуканова Т.О. Організаційно-педагогічні засади управління загальноосвітніми навчальними закладами приватної форми власності: Дис. канд. пед. наук: 25.00.05. - К., 1999. - 220 с.

25. Шиян О.М. Соціальний статус навчальних закладів приватної форми власності в Україні: Дис. канд. соціол. наук: 22.00.04. - К., 2002. - 165 с.