Характеристика проблем розвитку підприємств

1. Характеристика основних проблем розвитку та розміщення підприємств торгівлі

При аналізі чинників, що визначають роботу торговельного підприємства, зазвичай акцентують увагу на якомусь одному аспекті. Через це питання ефективності регулювання як підсумкового показника, що формується під впливом багатьох різноманітних чинників, досі не має повного вирішення.

Торгівля представлена державним та кооперативним секторами, а також колгоспними ринками. На територіальне розташування торговельних точок і закладів громадського харчування суттєво впливають особливості розселення населення. Міста та великі села виступають торговельними осередками для прилеглих сіл. У великих населених пунктах функціонують продовольчі, промтоварні, а іноді й спеціалізовані магазини (наприклад, господарських товарів чи книжкові). У невеликих селах, як правило, працює один магазин із товарами повсякденного попиту — як промисловими, так і продуктовими.

У структурі роздрібного товарообігу основну частку займають непродовольчі товари: одяг, взуття, галантерея тощо. Серед продовольчих товарів переважають хлібобулочні вироби, ковбаси, кондитерські вироби, алкогольні напої та цукор.

Під зовнішнім середовищем розуміють сукупність умов і чинників, що виникають у соціально-економічному житті країни незалежно від діяльності підприємства, але при цьому впливають на його внутрішній стан. Внутрішнє середовище — це господарський механізм підприємства, що охоплює фінансовий потенціал, матеріально-технічну базу, торговельні, виробничі, управлінські та інші структури [5].

Для глибшого розуміння того, як чинники впливають на діяльність торговельного підприємства, доцільно розглянути його як відкриту соціально-економічну систему.

Торговельне підприємство за своєю природою належить до складних соціально-економічних систем. Воно є соціальною системою, оскільки створюється людьми для задоволення суспільних потреб і управляється ними з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей. Економічною системою воно виступає тому, що через використання ресурсів та реалізацію товарів забезпечується безперервність товарного обігу та доведення товарів і послуг до кінцевого споживача [6]. Як відкрита система, торговельне підприємство постійно обмінюється інформацією із зовнішнім середовищем, регулюючи свої входи та виходи. Воно безперервно взаємодіє із зовнішнім світом через державне регулювання, ринкову конкуренцію, фінансово-кредитну систему, споживання ресурсів, відносини з покупцями та місцевою владою. Як відкрита система, воно має низку властивостей, які слід враховувати у торговельній діяльності.

Торговельне підприємство є самостабілізуючою системою. Воно постійно прагне досягти динамічної рівноваги між власними внутрішніми можливостями та зовнішніми чинниками, що впливають на торговельний процес, задля збереження свого стабільного становища. Найсуттєвіший вплив сьогодні мають економічні, правові та соціальні чинники. Для стабілізації або розвитку підприємство може реагувати на них, регулюючи ціни, знижуючи витрати, оптимізуючи платежі, розширюючи матеріальну базу чи вдосконалюючи управління.

Ще однією властивістю підприємства є його прагнення до стійкості. Однак стійкою може бути лише адаптивна система, здатна постійно модифікуватися відповідно до мінливих потреб. Тому для забезпечення стабільності в ринкових умовах підприємство має швидко та адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища, насамперед на коливання купівельного попиту, задоволення якого є одним із головних завдань торгівлі.

Отже, узагальнюючи викладене, всю сукупність зовнішніх чинників впливу на торговельні підприємства можна умовно поділити на дві групи: ті, що справляють прямий вплив, і ті, що впливають опосередковано (табл. 1).

На рівень активності підприємницької діяльності у торгівлі впливають як ринкові регулятори — свобода підприємництва, конкуренція, чинники розвитку ринку, — так і численні інші чинники, що входять до механізму регулювання підприємницької діяльності. Вони можуть як сприяти формуванню сприятливого клімату для торговельного підприємства, так і перешкоджати цьому.

2. Сутність екологічної сертифікації

Екологічна сертифікація є добровільною формою гігієнічного тестування, за результатами якої робиться висновок про можливість віднесення продукції до категорії екологічно чистої. У разі позитивного результату встановлюється рівень екологічної чистоти та видається сертифікат, що надає право рекламувати продукцію як екологічно чисту. Для цього застосовуються стандарти екологічного менеджменту серії ISO 14000, які тісно пов'язані з чинними стандартами менеджменту якості.

Метою екологічної сертифікації є забезпечення нормативно-технічного та правового регулювання екологічної безпеки на етапах розподілу, обміну та споживання товарів і послуг.

Екологічна сертифікація покликана вирішувати такі завдання:

1. Запобігання негативному впливу на життя та здоров'я людини і стан довкілля чинників, пов'язаних із виробництвом, утилізацією, споживанням, розробкою та використанням природних ресурсів.
2. Захист споживачів від товарів, що становлять загрозу їхньому здоров'ю, життю та навколишньому середовищу під час використання й утилізації.
3. Забезпечення раціонального використання та охорони природно-ресурсного потенціалу.
4. Підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції.
5. Забезпечення інтеграції економіки країни у світовий ринок.

Практика екологічної сертифікації виробництва та споживання екологічної продукції в Україні свідчить про тенденцію до впровадження систем менеджменту якості та екологічного менеджменту, які надають виробникам такі економічні переваги:

1. Підвищення конкурентоспроможності продукції на внутрішньому та світовому ринках.
2. Удосконалення управління витратами.
3. Економія сировини, енергії та матеріалів.
4. Кращі умови для отримання кредитів у банках та страхових компаніях.
5. Поліпшення контактів із кваліфікованими партнерами.
6. Зростання довіри з боку інвесторів та споживачів.
7. Спрощення процедури отримання ліцензій та дозволів.

Екологічна сертифікація виступає завершальною ланкою у системі державного економічного та екологічного контролю, яка охоплює:

• екологічну експертизу, що не допускає реалізації збиткових програм або програм із негативним впливом на довкілля;
• ліцензування;
• обов'язкову та добровільну сертифікацію, яка визначає відповідність видів діяльності та продукції вимогам природоохоронного законодавства.

Об'єктами обов'язкової екологічної сертифікації є:

• системи управління охороною навколишнього середовища, що регламентуються міжнародними стандартами, які розробляються у технічному комітеті ISO/TC207 «Управління охороною навколишнього середовища», у роботі якого бере участь Україна;
• продукція, шкідлива для довкілля, зокрема озоноруйнівні речовини та продукція, що їх містить, яка ввозиться в Україну або вивозиться з неї, а також товари, ввезені на митну територію України;
• екологічно шкідливі технології, включаючи ті, що ввезені на митну територію України та використовуються на промислових і дослідно-експериментальних об'єктах підприємств та організацій оборонних галузей промисловості;
• відходи виробництва і споживання, включаючи небезпечні та інші відходи, що є об'єктом транскордонного перевезення, а також діяльність у сфері поводження з відходами;
• види тварин і рослин, їхні частини або деривати, що підпадають під дію Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою зникнення, здобуті у відкритому морі суднами під прапорами України.

За позитивних результатів перевірки органи із сертифікації видають заявникам екологічні сертифікати встановленого зразка та дозвіл на маркування об'єктів сертифікації екологічним знаком відповідності.

Екологічна сертифікація здатна сприяти виходу продукції вітчизняних підприємств на зовнішні ринки, насиченню українського ринку екологічно чистою продукцією та забезпеченню її юридично захищеними еко-знаками.

В Україні заявки на екологічну сертифікацію можуть подаватися на будь-які товари та послуги, за винятком фармакологічних препаратів, медичного обладнання та тютюнових виробів.

Станом на 1 липня 2007 року 26 вітчизняних товаровиробників пройшли екологічну сертифікацію 187 видів власної продукції у таких категоріях: продукти харчування та напої, лакофарбові та будівельні матеріали, матраци і ковдри, електротехнічне обладнання, добрива.

Оскільки Україна взяла на себе зобов'язання щодо впровадження екологічного маркування, відповідні органи мають контролювати споживчий ринок для захисту вітчизняного ринку від недобросовісної конкуренції та підробок.

У поточному році для вирішення цього питання об'єднали свої зусилля Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Держспоживстандарт України, Торгово-промислова палата України, Асоціація споживачів України та Всеукраїнська громадська організація «Жива планета».

Практика підтверджує, що держава заявляє про себе у світовому просторі завдяки виведенню товарів власного виробництва на міжнародний ринок.

Курс України на інтеграцію в міжнародне співтовариство вимагає докорінних змін у забезпеченні функціонування внутрішнього ринку: виробники повинні гарантувати споживачам необхідний рівень якості та безпеки товарів і послуг, наблизити умови виробництва до міжнародних стандартів, забезпечити доступ української продукції на світові ринки та участь у міжнародній кооперації.

Для цього створено систему державної (обов'язкової) та недержавної (добровільної) сертифікації. Завдання першої — створення умов для надходження безпечних для споживача товарів. Завдання другої — сертифікація окремих аспектів продукту. Широко відомими є, наприклад, сертифікації систем якості виробництва (ISO 9001), екологічного управління (ISO 14001) тощо.

Впровадження систем управління відповідно до вимог міжнародних стандартів серії ISO 14000 сприяє розвитку інновацій та сучасних систем управління виробництвом, що поєднують ресурсо- та енергозберігаючі технології зі зменшенням впливу на навколишнє природне середовище та надають споживачеві гарантію безпечності продукції для його життя, здоров'я, майна та середовища існування.

Екологічна сертифікація та маркування належать до міжнародної системи технічного регулювання та є одним із інструментів формування загальнодержавної екологічної політики.

3. Екологічний контроль

Екологічний контроль — це діяльність уповноважених суб'єктів, спрямована на перевірку дотримання та виконання чинного екологічного законодавства. Він є однією з ключових функцій управління охороною навколишнього природного середовища та забезпечення раціонального природокористування.

Завдання екологічного контролю визначені у ст. 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Вони полягають у забезпеченні дотримання вимог чинного екологічного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності й підпорядкування, а також громадянами.

Екологічний контроль здійснюється у формах попереднього та поточного контролю. Попередній контроль застосовується щодо різних видів діяльності, які можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища (погодження з органами охорони навколишнього природного середовища проектів будівництва господарських об'єктів, участь представників цих органів у роботі державних приймальних комісій тощо).

Поточний екологічний контроль здійснюється на стадіях експлуатації об'єктів, що впливають на стан навколишнього природного середовища, у процесі використання природних ресурсів тощо.

Залежно від уповноваженого суб'єкта, який виконує контрольні функції, та сфери його дії екологічний контроль поділяється на такі види: державний, відомчий, виробничий, громадський. У сукупності ці види утворюють механізм контролю за дотриманням екологічного законодавства у будь-якій сфері його застосування.

Державний екологічний контроль здійснюється у процесі виконання державою своєї екологічної функції. Особливість цього виду контролю полягає в тому, що він є прерогативою відповідних державних органів, які можуть застосовувати у передбачених законом випадках заходи державного примусу.

Державний екологічний контроль проводиться центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також спеціально уповноваженими органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища (органами спеціальної компетенції). Правові засади цього контролю визначаються Конституцією України, екологічним законодавством, нормативними актами, що регулюють правовий статус відповідних державних органів. Повноваження та порядок здійснення державного екологічного контролю регулюються законами, які визначають статус відповідних органів, а також спеціальним екологічним законодавством.

Вищі органи державної влади України здійснюють державний екологічний контроль у контексті своїх загальних контрольних функцій. Верховна Рада України, зокрема, контролює стан виконання прийнятих нею законів екологічного характеру через свої комітети та комісії, шляхом проведення парламентських слухань тощо. До цієї діяльності залучається також Рахункова палата.

Президент України контролює виконання своїх екологічних указів через відповідну службу Секретаріату Президента України. Відповідні структури діють і у складі Кабінету Міністрів України, які контролюють виконання урядових постанов з питань охорони навколишнього природного середовища та раціонального природокористування.

Місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів, дотриманням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією та захороненням промислових, побутових та інших відходів, дотриманням правил благоустрою (ст. 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить «здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного і місцевого значення, відтворення лісів» (ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Особливе місце в системі державного екологічного контролю посідають органи прокуратури. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори здійснюють контрольну функцію в порядку прокурорського нагляду за дотриманням законності в екологічній сфері. Форми та методи такого нагляду передбачені Законом України «Про прокуратуру». Відповідно до цього закону органи прокуратури проводять перевірки виконання екологічного законодавства, вносять протести та подання на виявлені правопорушення, звертаються з позовами до судів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення екологічного законодавства, та про припинення екологічно небезпечної діяльності.

Державний екологічний контроль, що здійснюється органами спеціальної компетенції, характеризується тим, що для цих органів контрольна функція є основною. Такий контроль має надвідомчий характер, тобто поширюється й на ті державні органи, які виконують функції відомчого контролю.

Мінприроди України здійснює відповідно до законодавства державний контроль за дотриманням правил, нормативів, норм, лімітів, квот у сфері використання та охорони природних ресурсів, вимог екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, у сфері поводження з відходами, а також гідрометеорологічної діяльності.

Мінприроди України та посадові особи з контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки мають право:

• застосовувати у випадках, передбачених законодавством, економічні санкції до підприємств, установ та організацій за порушення вимог законодавства, подавати позови про відшкодування збитків і втрат, завданих унаслідок такого порушення, розглядати справи про адміністративні правопорушення;
• передавати правоохоронним органам за наявності підстав, передбачених законодавством, матеріали про виявлені правопорушення;
• залучати в установленому порядку спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій до розгляду питань, що належать до компетенції міністерства;
• здійснювати видавничу діяльність з питань, що належать до сфери його повноважень та функцій;
• заслуховувати відповідну інформацію посадових осіб центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також підприємств, установ та організацій, давати керівникам підприємств, установ та організацій обов'язкові для виконання приписи щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, заповідної справи, формування національної екологічної мережі;
• обстежувати підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, в тому числі військові та оборонні об'єкти, об'єкти органів внутрішніх справ і Служби безпеки України, з метою перевірки дотримання вимог щодо охорони навколишнього природного середовища і відтворення природних ресурсів, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки;
• обмежувати, тимчасово забороняти (зупиняти) в установленому порядку діяльність підприємств, установ, організацій та об'єктів незалежно від форми власності або вносити до Кабінету Міністрів України відповідні подання щодо припинення діяльності, якщо вона провадиться з порушенням норм, правил і нормативів з охорони навколишнього природного середовища, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки;
• одержувати в установленому законодавством порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, від власників та органів, до сфери управління яких належать ці підприємства, установи та організації, пояснення, довідки, звіти про стан екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, повідомлення про аварії та їх причини, технічну та іншу документацію, а також іншу інформацію, необхідну для виконання покладених на міністерство завдань.

Особливість відомчого екологічного контролю полягає в тому, що він здійснюється міністерствами та відомствами в межах своєї галузі. Об'єктами такого контролю є діяльність державних підприємств, установ, організацій, що перебувають у підпорядкуванні відповідних органів виконавчої влади. На відміну від державного екологічного контролю, який має надвідомчий характер, відомчий контроль здійснюється державними органами щодо суб'єктів, які їм підпорядковані. Відомчий екологічний контроль обмежується галузевою сферою та вужчим колом завдань, що визначаються спеціальними положеннями про міністерства та відомства. Контрольні функції таких міністерств і відомств досить різнорідні, оскільки це пов'язано зі специфікою діяльності підконтрольних підприємств, установ, організацій: в одних випадках їх діяльність більшою мірою пов'язана з використанням природних ресурсів, а в інших — лише незначною мірою стосується питань природокористування. Слід зазначити, що останніми роками сфера відомчого контролю істотно звузилася, що зумовлено процесом приватизації підприємств різних галузей промисловості.

Виконання функцій відомчого екологічного контролю регулюється переважно відповідними положеннями про центральні державні органи. Зокрема, Мінпаливенерго України відповідно до Положення про нього від 14 квітня 2000 р. у межах своїх повноважень здійснює контроль за виконанням вимог щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання на підприємствах, установах, організаціях, що належать до сфери його управління.

Виробничий екологічний контроль здійснюється у сфері виробничо-господарської діяльності підприємств та інших суб'єктів підприємництва, які мають виконувати правові вимоги щодо раціонального використання природних ресурсів та не допускати погіршення стану навколишнього природного середовища. Відповідно до вимог ст. 246 Господарського кодексу України здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоров'ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється. Аналогічна норма міститься і в ст. 153 цього кодексу, де зазначено, що суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний вживати заходів щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускаючи зниження їх якості у процесі господарювання.

Отже, необхідність проведення виробничого екологічного контролю зумовлена специфікою підприємств, які у своїй виробничій діяльності або використовують природні ресурси, або забруднюють навколишнє природне середовище відходами свого виробництва. Усі підприємства, установи, організації, діяльність яких пов'язана зі шкідливим впливом на навколишнє природне середовище та використанням природних ресурсів, повинні здійснювати такий контроль.

Зміст виробничого екологічного контролю залежить від того, яким природним ресурсам загрожує діяльність того чи іншого підприємства, тобто від специфіки його діяльності. Так, керівник (або власник) підприємства, виробнича діяльність якого пов'язана з викидами забруднюючих речовин в атмосферу, зобов'язаний здійснювати в установленому порядку постійний облік і контроль за якісним та кількісним складом забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря, а також за дотриманням нормативів гранично допустимих викидів. Якщо ж діяльність підприємства пов'язана з виробництвом або експлуатацією автомобілів чи інших транспортних засобів із двигунами внутрішнього згорання, то головним завданням виробничого екологічного контролю буде здійснення контролю за дотриманням вимог державних стандартів згідно з галузевими інструктивно-методичними документами, погодженими з органами державного санітарного нагляду (п. 6.1.1 Державних санітарних правил охорони атмосферного повітря населених місць (від забруднення хімічними та біологічними речовинами), затверджених наказом МОЗ України від 9 липня 1997 р.).

Підприємства-водокористувачі також здійснюють виробничий контроль за якістю та кількістю скинутих у водні об'єкти зворотних вод і забруднюючих речовин. З цією метою вони повинні забезпечувати монтування та експлуатацію пристроїв, призначених для регулярного контролю за обсягами та якістю зворотних вод, сприяти працівникам контролюючих органів під час проведення перевірок і відбору проб (Правила охорони поверхневих вод від забруднення зворотними водами, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1999 р.). Для забезпечення контролю якості та обліку скидання зворотних вод, що відводяться до водного об'єкта, водокористувачі зобов'язані встановлювати на водозабірних та водоскидних спорудах гідрометричне обладнання, здійснювати контроль за якісним складом та обсягом зворотних вод власними або іншими акредитованими лабораторіями (Правила охорони внутрішніх морських вод і територіального моря України від забруднення і засмічення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 р.).

Функції виробничого екологічного контролю виконують керівник підприємства, керівники функціональних служб (головний інженер, головний технолог, головний енергетик та інші) та структурних підрозділів. Вони ж вживають заходів до усунення недоліків, виявлених під час виробничого екологічного контролю.

Список використаної літератури

1. Апопій В.В. Теорія та практика торгівельного обслуговування: Навчальний посібник / В.В. Апопій, І.П. Міщук, С.І. Рудницький, Ю.М. Хом'як // За ред. В.В. Апопія. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 496 с.
2. Вічевич А.М., Вайданич Т.В., Дідович І.І., Дідович А.П. Екологічний маркетинг: Навч. посібник. – Львів: УкрДЛТУ, 2002. – 248 с.
3. Голошубова Н.О. Організація торгівлі: Підручн. для студ. вищ. навч. зал / Н.О. Голошубова. – К.: Книга, 2004. – 560 с.
4. Ілляшенко С.М., Прокопенко О.В. Формування ринку екологічних інновацій: економічні основи управління: Монографія / Під ред. д.е.н., проф. С.М. Ілляшенка. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2002. – 250 с.
5. Мельник Л.Г. Экологическая экономика: Учебник. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2001. – 350 с.
6. Основи комерційної діяльності. – Ч.П. Практикум / Е.М. Локтєв, В.В. Базилєв, Л.Г. Саркісян, Б.З. Воробйов. – К.: Вид-во Європ. ун-ту. – 2005. – 383 с.
7. Тєлєтов О.С. Проблеми екологічного маркетингу // Маркетинг в Україні, 2000, №1. – С. 7-8.
8. Экономика и организация деятельности торгового предприятия / Под общ. ред. А.М. Соломатина. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 292 с.