Характеристика положення українських земель під Росією, Австро-Угорщиною

Характеристика положення українських земель під Росією, Австро-Угорщиною

Після того як Угорщина остаточно закріпила за собою Закарпатську Україну (це сталося ще в XIII столітті), на цих теренах було введено угорську модель адміністративного поділу. Українські землі виявилися розподіленими між сімома комітатами (жупами): Спишським, Земплинським, Шаришським, Ужанським, Угочанським, Березьким та Мармароським. Очолював кожен комітат жупан, якого призначав особисто король. На початку XVI століття, після втрати Угорщиною своєї незалежності, майже все Закарпаття опинилося під владою Трансільванського (Семигородського) князівства. А вже з 1699 року весь регіон Закарпатської України перебував у складі Австрії.

Починаючи з середини X століття, територія сучасної Буковини була частиною Київської Русі. У XII — першій половині XIV століть ці землі входили до Галицько-Волинської держави. Коли Галицько-Волинське князівство занепало, у середині XIV століття в регіоні посилилися позиції Угорщини. У середині XIV–XV століть тут існувало українське державне утворення — Шипинська земля (на території сучасної Чернівецької області). З середини XIV століття Буковина перейшла під контроль Молдавського князівства, а її землі тоді поділялися на три волості: Чернівецьку, Хотинську та Сучавську. У 1514 році Молдавія разом із українськими територіями потрапила під владу Туреччини, і на Буковині було створено турецьку військово-адміністративну одиницю — Хотинську райю. У другій половині XVIII століття Буковина ділилася на три цинути — Чернівецьку, Сучавську та Кімполунзьку, які, своєю чергою, складалися з околів. Адміністративна та судова влада належала молдавському дивану в Яссах. У 1774 році Буковина (за винятком Хотинської райї) опинилася під владою Австрії й до 1786 року керувалася військовим командуванням. На початку 1787 року буковинські землі приєднали до Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 року відійшла до Російської імперії.

Упродовж багатьох століть Північне Причорномор'я та Крим були ареною протистояння українських князів із кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965 рік) військами Святослава Ігоровича на Таманському півострові виникло Тмутараканське князівство, до якого невдовзі увійшли землі Приазов'я, Кубані та східна частина Кримського півострова. З початку XI століття це князівство перебувало у складі Київської держави. У XIII столітті Українське Причорномор'я та Крим захопили монголо-татари. У Криму сформувався улус із центром у місті Солхаті, який підпорядковувався ханам Золотої Орди. Після розпаду Орди тут постала татарська держава — Кримське ханство (1449–1783). Татарські орди постійно здійснювали грабіжницькі набіги на українські землі, руйнували міста й села, захоплювали в полон десятки тисяч мирних жителів, продаючи їх у рабство або використовуючи на тяжких роботах. Згідно з даними перепису 1666–1667 років, проведеного Евлією Челебі, українці становили 4/5 усього населення Криму. Для захисту від татаро-турецької агресії в пониззі Дніпра, на південь від порогів, було створено військово-політичну організацію — Запорізьку Січ. Володіння запорізького козацтва, відомі як Вольності Війська Запорізького, охоплювали територію від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі по річках Ворсклі, Синюсі та Південному Бугу до Дніпровсько-Бузького лиману, вздовж Дніпра до верхів'їв Конки та гирла Берди, а звідти — узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по річці Орелі до Дніпра. З другої половини XVI століття на Запоріжжі склався чіткий адміністративно-політичний устрій: усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники.

Полк, своєю чергою, ділився на курені на чолі з курінними отаманами, а курені — на сотні. Очолював козацьке військо виборний гетьман. Безпосередньо на Січі найстаршим був кошовий отаман. Найвищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), яка обирала або скидала кошового отамана та козацьку старшину, а також вирішувала всі ключові питання життя Коша. Управління Запорізькою Січчю здійснювала військова (кошова) старшина, до якої входили військовий писар, військовий суддя, осавул, обозний та хорунжий. Запорізькі козаки становили «січове товариство», яке поділялося на курені. У XVIII столітті таких куренів налічувалося 38, і кожним керував курінний отаман. Місце розташування Січі неодноразово змінювалося залежно від воєнно-політичної ситуації. Згодом, у XVIII столітті, запорізькі землі охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської та значної частини Донецької областей. Адміністративно вони поділялися на округи — паланки: на правому березі Дніпра — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (Перевознинська), на лівому — Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміуська та Прогноївська. Паланки очолювали паланкові полковники, писарі та осавули, яких призначав Кіш. Посилення національного та соціального гніту в Україні протягом XIV–XVI століть викликало постійне зростання народної боротьби проти польських загарбників, яка в середині XVII століття переросла в національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648–1657). Головною метою цієї боротьби було створення незалежної держави в межах усіх українських етнічних земель.

Уже на початковому етапі війни на значній частині України було відновлено українську державність, сформовано нову військово-політичну систему та органи державного управління, визначено адміністративно-територіальний устрій, який значною мірою спирався на традиції Запорізької Січі. Українська козацька держава, що складалася з земель колишніх Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств, охоплювала територію близько 200 тисяч квадратних кілометрів. За умовами Зборівського мирного договору 1649 року кордон між Україною та Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер — Ямпіль — Брацлав — Вінниця — Погребище — Паволоч — Коростишів — Горностайпіль — Димер — Дніпро — Остер — Чернігів — Ніжин — Ромни. Східний кордон проходив по лінії колишнього польсько-московського кордону: по річках Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли, далі до річки Коломак і до Муравського шляху. На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким у 1648 році було проголошено Б. Хмельницького. Гетьману належала вища військова, політична, адміністративна та судова влада, яку він здійснював через Генеральну Військову Канцелярію.

Найближчими помічниками гетьмана була генеральна старшина: генеральний писар, генеральні судді, генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний та генеральний бунчужний. Найвищим судовим органом був Генеральний Військовий Суд. Столицею України та гетьманською резиденцією стало місто Чигирин. Територія України поділялася на полки, кількість яких не була сталою. У 1649 році їх налічувалося 16: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. У 1650 році полків стало 20. Під час воєнних дій проти польських і литовських військ у 1654–1655 роках утворилися Волинський, Турово-Пинський, Білоруський (Чавський) та Подільський полки. Кожен полк очолював полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, адміністративну та судову владу на території полку. До полкового уряду також входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний та полковий хорунжий. Полки поділялися на сотні, де військово-адміністративні функції виконували сотники.

До складу сотні входило кілька куренів, які очолювали курінні отамани. Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювалися та вирішувалися всі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, а також обиралася чи скидалася козацька старшина (див. також Генеральна Військова Рада). Управління містами в Гетьманщині здійснювалося відповідно до їхнього статусу. Міста з магдебурзьким правом (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та інші) управлялися виборними магістратами. Міста без такого права мали обмежене самоврядування, управлялися виборними ратушами, але підпорядковувалися старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначали гетьман чи полковник. У другій половині XVII століття Україна, внаслідок десятирічної виснажливої громадянської війни та постійної збройної інтервенції іноземних військ (так званий період Руїни), потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир'я 1667 року та «Вічного миру» 1686 року Лівобережна Україна з Києвом та Запоріжжям опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилася у складі Речі Посполитої (у 1699 році до Польщі приєднано Поділля, яке перебувало під владою Туреччини). Південна Київщина та Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси та Чигирин мали залишатися незаселеними. Українські землі у складі Московської держави протягом XVII–XVIII століть зберігали відносну автономію та державні права. Територія Гетьманщини (сучасні Чернігівська, Полтавська, західна частина Сумської, Харківська та східна частина Київської областей) за військовим і адміністративно-територіальним устроєм поділялася на 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Гетьманській адміністрації підлягав і Могилівський полк, який частково знаходився на етнічній білоруській території. Політико-правове становище Гетьманщини спочатку визначалося договорами між гетьманом України та московським урядом, які мали міждержавний характер.

Однак у міру загострення внутрішньополітичної ситуації, боротьби за владу старшинських угруповань та спроб Московської держави посилити свій вплив в Україні, ці договори поступово набували рис договірних статей. Переяславські статті 1659 року, Батуринські статті 1663 року, Московські статті 1665 року та інші щоразу більше обмежували політичну автономію України та посилювали її адміністративну й фінансову залежність від Московської держави. Управління Гетьманщиною здійснював гетьман України, якому належала вся повнота військової, адміністративної та судової влади. Гетьман обирався Генеральною Військовою Радою, переважно з кандидатур, заздалегідь узгоджених із московським урядом. Гетьманський уряд уже не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Резиденція гетьмана щоразу переносилася ближче до московського кордону: Гадяч (1663–1668), Батурин (1669–1709; 1750–1764), Глухів (1709–1750). У 1708 році на території Лівобережної України було утворено дві губернії — Київську та Азовську, що фактично започаткувало створення паралельних органів державного управління. З 1709 року при гетьмані постійно перебував царський резидент для нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Значного удару по українській державності завдала діяльність органів російської колоніальної адміністрації в Україні — Малоросійської колегії та Правління гетьманського уряду.

Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та прагнучи уніфікувати систему управління, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. 10 листопада 1764 року Катерина II скасувала гетьманство, передавши всю повноту виконавчої влади в Україні президенту Малоросійської колегії П. Рум'янцеву. Обмеження козацького самоврядування та поступова ліквідація полкового устрою відбувалися й на Слобідській Україні. З середини XVI століття територію Слобожанщини почали заселяти українські козаки та селяни з Правобережної і Лівобережної України. У XVII столітті ці землі було приєднано до Московської держави. Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був здебільшого подібним до Гетьманщини. У XVII столітті тут існувало п'ять полків, які були військовими та адміністративно-територіальними одиницями: Острогозький (1652–1658), Сумський (1652–1658), Охтирський (1651–1658), Харківський (1659–1660), Балакліївський (1669–1670). У 1670 році Балакліївський полк приєднали до Харківського, з якого в 1685 році виділився Ізюмський полк. Полкові канцелярії підпорядковувалися білгородському воєводі, через нього — Розрядному приказу, а згодом — Посольському приказу. Спроби Слобідської України приєднатися до Гетьманщини викликали рішучий опір російської влади. 28 липня 1765 року російський уряд ліквідував слобідські козачі полки, створивши на їхньому місці регулярні гусарські частини за російським зразком. На слобідських землях було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У другій половині XVIII століття, прагнучи обмежити самоврядування та господарську діяльність Запорізької Січі, яка була активним каталізатором національної свідомості та перешкоджала експансіоністській політиці Російської імперії на півдні України, російський уряд дозволив створення на території Запоріжжя військових поселень з іноземців (сербів, німців, болгар, греків). Новозасновані поселення отримали назви Нова Сербія (1752) зі штаб-квартирою в Новомиргороді та Слов'яно-Сербія (1753) з центром у місті Бахмуті (тепер Артемівськ). У 1764 році військові поселення було ліквідовано, а їхні землі включено до складу Новоросійської губернії.

Наприкінці XVII–XVIII століть значна частина українських земель — Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя та Посяння — входила до складу Польщі. У 1684–1685 роках польський сейм підтвердив за козаками Правобережжя їхні основні права та привілеї. На цій території було сформовано Білоцерківський (Фастівський), Корсунський, Брацлавський і Богуславський полки, які очолювали полковники С. Палій, З. Іскра, А. Абазин та С. Самусь. Однак у червні 1699 року польський сейм, побоюючись нової хвилі національно-визвольного руху на Правобережжі, ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками й призвело до повстання Палія 1702–1704 років. Після поразки повстання значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було ліквідовано. Наприкінці XVII — на початку XVIII століть на українських землях у складі Речі Посполитої зберігався поділ на воєводства та повіти. Існували Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське та Белзьке воєводства. Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади.

Наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії та Туреччини. У 1772 році до складу Австрії відійшли вся територія Руського воєводства (без Холмської землі), Белзького та західних повітів Волинського й Подільського воєводств, а в 1774 році — Буковина (без Хотинської райї). Австрійський уряд створив на захоплених територіях коронний край — Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, штучно об'єднавши українські етнічні землі з частиною польських. Умовною межею між українською (східною) та польською (західною) частинами Галичини стала річка Сян. У 1786–1849 роках окремий округ у складі Галичини становила Буковина, а в 1795–1809 роках — Холмщина. Територія королівства поділялася на округи та дистрикти, кількість яких змінювалася. Так, до 1782 року існувало 6 округів і 59 дистриктів, а в 1867 році — 17 округів і 176 дистриктів.

Адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню на чолі з губернатором. Губернатора, який тримав у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Вищий представницький орган Галичини — сейм — збирався лише один раз, у 1780 році. Існував також виконавчий орган сейму — становий крайовий комітет. На місцях адміністративна та судова влада належала війтові, а управління кількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами управляли магістрати, до складу яких входили війт, бургомістр, райці (радники) та лавники (засідателі). З утворенням у 1867 році Австро-Угорської імперії Східна Галичина та Буковина залишилися у складі Австрії, а Закарпаття потрапило під безпосередню владу Угорщини. Існуючі коронні краї в Галичині та Буковині отримали статус провінцій і поділялися на повіти. Уся адміністративна влада в краї належала наміснику (див. також Галичина і Буковина).

У 1699 році Закарпатська Україна, яка протягом століть перебувала під окупацією Угорщини, потрапила до складу Австрії. Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялася на жупи (комітати), які, своєю чергою, складалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Зазнаючи нещадного національного гніту та будучи найбільше відірваними від загальноукраїнського громадсько-політичного й культурного життя, українці Закарпаття все ж зберігали національну свідомість і самобутню культуру (див. також Закарпаття).

Зміцнення економічної незалежності Запоріжжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського населення становили потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на півдні України. Тому 4–5 (15–16) червня 1775 року за наказом Катерини II російські війська під командуванням генерала П. Текелі зруйнували Запорізьку Січ. 3 (14) серпня 1775 року було видано царський маніфест, який офіційно ліквідував запорізьке козацтво. На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії — Азовську та Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати наявні форми військового та місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. У 1781 році на Лівобережжі було скасовано сотенно-полковий устрій. У 1781–1783 роках в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород-Сіверське та Катеринославське намісництва. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. У 1783 році указом російської військової колегії на основі лівобережних козацьких полків створювалися регулярні карабінерські кавалерійські полки. Таким чином, протягом усього часу перебування українських земель у складі імперії політика російського уряду була спрямована на ліквідацію традиційного адміністративного устрою України, збереження якого значною мірою сприяло формуванню національної свідомості українського населення. Подальша російська експансіоністська політика на півдні України завершилася приєднанням у 1783 році Кримського ханства до Російської імперії. Царським указом від 2 лютого 1784 року на території Криму було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі. У 1783 році Азовська та Новоросійська губернії були об'єднані, і на їхній основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 року — у місті Катеринослав).

Після другого та третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина та Волинь. На цих землях було створено Волинську, Брацлавську та Подільську губернії. Відповідно до царського указу 1796 року «Про новий поділ держави на губернії» в Україні замість намісництв створювалися губернії. На початку XIX століття існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська та Волинська. У 1815 році до Російської імперії було приєднано Холмщину та Підляшшя, які в 1831 році увійшли до складу Сідлецької, Люблінської та Гродненської губерній (див. також Губернія). У першій половині XIX століття для придушення національно-визвольного руху російський уряд сформував систему військово-адміністративних одиниць — генерал-губернаторств. В Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (Київська, Волинська та Подільська губернії), Малоросійське (Полтавська та Чернігівська), Харківське (Харківська та Воронезька губернії), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії та Бессарабська область). Усю повноту військової та цивільної влади на території адміністративних одиниць здійснював генерал-губернатор. Протягом другої половини XIX століття значних змін в адміністративно-територіальному поділі українських земель у складі Російської імперії не відбулося. У 1912 році було створено Холмську губернію, до якої увійшла більшість українських земель Королівства Польського. На початку Першої світової війни 1914–1918 років у результаті Галицької битви 1914 року російські війська захопили значну частину західноукраїнських земель. На окупованій території було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке проіснувало до серпня 1917 року (з перервами). Діяльність російських військово-адміністративних органів у Галичині, Буковині та Посянні була спрямована на знищення українського національного життя.

В чому полягала суть національного відродження українців? Складіть доповідь

Початок XIX століття в українській історії нагадував період так званого «сутінку» кінця XIV — початку XVI століть: Україна нібито й існувала — існувала земля, міста й села, народжувалися й помирали люди — і водночас не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність та окремішність у тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту та залишки державності, розділена між двома континентальними імперіями — Російською та Австрійською — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX століття на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя.

Особисті потреби викликали в багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, а разом із нею — гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави та мрії про її відродження. В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, насамперед часів козаччини. Особливою популярністю користувалися козацькі літописи та праці, написані в їхньому стилі, що поширювалися в численних рукописах.

Захопленість героїчною минувшиною Вітчизни та гордість за неї спричинили початок національного відродження. Цей процес охопив час на зламі двох століть. Не відзначаючись яскравими політичними деклараціями, заявами чи відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, він, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму козацької старшини до етнічної самоідентифікації нації її духовними лідерами.

Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII — початку XIX століть не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалося вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини та її нащадків, але й тому, що не охопили повною мірою навіть увесь цей соціальний стан. Як відзначає Ю. Охримович: «Більшість українського дворянства кінця XVIII століття і перших чотирьох десятиліть XIX віку вступила на шлях безповоротного обмосковлення і великодержавного московського патріотизму».

Державно-політична еліта вдруге в українській історії, у своїй більшості, зрадила інтереси нації заради збереження та примноження власних станових привілеїв. Нація повинна була починати все спочатку — формувати нову провідну верству, національно-державницьку ідеологію та боротьбу за самостійне державне існування.

Започаткований І. Котляревським процес творення нової української літератури став основою для етнічного розуміння нації, поєднання етнічного та державницького в подальшому розвитку української політичної думки. І хоча надмірна захопленість етнічним часто переростала в більшості учасників тогочасного українського літературного процесу в аполітичний етнографізм, але й він, в умовах тотального заперечення етнічних відмінностей між українцями та росіянами з боку імперської влади, вимагав певної особистої мужності та сприяв не лише збереженню, але й подальшому розвитку української нації в класичному ліберально-буржуазному розумінні, яке пропагував Й. Гердер.

Центром формування нової української літератури став Харків, який на той час був головним містом Слобідської України та знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини. Саме цей факт ряд учених, поділяючи думку, висловлену О. Пріцаком, вважає одним із вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку XIX століття виявилося вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини.

Висунення харківськими письменниками-романтиками на перший план «мужицького» етнографізму стало альтернативою тужливо-пасивного аристократичного державництва і, як твердить Б. Ольхівський, «було під той час єдиним порятунком національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи для культурної творчості, шлях до вивчення життя мас, до їх усвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї».

Оцінюючи роль Харкова у становленні сучасної української нації та розвитку української політичної думки, І. Лисяк-Рудницький наголошував на тому, що він «...дійсно заслуговує на назву "першої столиці відродження"...: гурток учених і літераторів, що скупчився біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування. Під впливом подувів європейського романтизму вони "відкрили" українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомості. Проте слід зазначити, що "харківські романтики" були вільні від будь-яких політичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація українського відродженського руху наступила щойно на другому етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках».

Україна, поряд із Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів руху декабристів: тут виникли та діяли дві досить потужні таємні організації — «Південне товариство» та товариство «Об'єднаних слов'ян», які напередодні повстання злилися. Створена П. Пестелем «Руська правда» як програмний документ виражала чотири основні завдання революційної боротьби: звільнення селян від кріпосної залежності, ліквідацію самодержавної монархії, запровадження республіканського ладу, скасування станового поділу та привілеїв.

Характеризуючи загалом стан політичного мислення українців Наддніпрянщини, Я. Оршан, спираючись на думки, висловлені на початку XX століття Ю. Охримовичем, виділяв як найбільш характерні такі тенденції: «Отже, політичне обличчя українства початку XIX ст. характеризують наступні процеси: 1. Частина української провідної верстви перейшла під натиском Москви на позиції московського націоналізму офіційної форми; 2. Інші — українці-декабристи, захоплені загальнолюдським або загальнодержавним "поступом", — стають духовними батьками всіх пізніших ліберально-соціалістичних "общерусизмів" серед українства, до "совєтського українства" включно; 3. Піонери української науки і літератури мають великі заслуги в цих ділянках, але стоять осторонь політики; і 4. Самостійницькі течії — політично свідоме українство, — сильні ще в ті роки та загрожені не тільки царським режимом, але й новими вбивчими для них ідеями, дістають великого імпульсу завдяки Тарасові Шевченкові. Та все ж наслідки цього імпульсу зможуть прибрати конкретні політичні форми щойно при кінці XIX ст.».

Незважаючи на критичне ставлення до ролі українських діячів-культурників у становленні української політичної думки таких її перших дослідників, як Ю. Охримович та Я. Оршан, становлення політично свідомого українства не могло б відбутися лише на старій — старшинсько-шляхетській — політичній платформі, без поєднання державницької ідеї з національно-етнічною, без високого духовного підйому нації та поступового поширення цих ідей серед широких мас. Культурництво, при всій його декларованій аполітичності, чи навіть більше — офіціозному імперському патріотизмі — творило з українців модерну етнічну націю. І таким чином Україна вписувалася в процеси, що відбувалися в усій тогочасній Європі. Значний вплив на передових українських мислителів цього часу, як уже зазначалося вище, мала концепція нації, вироблена Й. Гердером, та сформульовані ним природні закони появи народних мов і їхнього наступного значення для розвитку нації.

«Захоплення Й. Гердера селянською культурою збіглися з поширенням у країнах Східної Європи західноєвропейського романтизму, який оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Акцентуючи увагу на неповторності різних народів світу "в їхньому природному стані та середовищі існування", Гердер і романтики започаткували концепції національної самобутності й тим самим створили ідейну основу наступного самовизначення націй».

Під впливом ідей німецького мислителя Й. Гердера, який звертав особливу увагу на націєтворчу роль мови, фольклору, народних звичаїв і побуту селянства, у Європі в 30–40-х роках XIX століття революційні сили згуртувалися в нових таємних товариствах. Усі вони ставили собі єдину стратегічну мету та мали схожі й промовисті назви — «Молода Італія», «Молода Франція», «Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Ірландія». Ряд цих організацій об'єднувався в таємне міжнародне товариство «Молода Європа» з центральним комітетом у Швейцарії на чолі з Дж. Мадзіні. Молоді революціонери порушували проблеми розділеності народів штучними державними кордонами та незбігу державних і етнічних меж. Ідеалом цього руху було перетворення Європи на континент націй-держав, де було б неможливим розділення нації на багато маленьких держав або поділ територій деяких народів між різними державами.

Ці ідеї не могли не бути співзвучними з настроями патріотично налаштованих українців. Культурницька робота, дослідження фольклору та побуту селянства, висвітлення життя «простого народу» в новій літературі, писаній народною мовою і для народу, — усе це сприяло поширенню духу гердерівських ідей та ідеалів «Молодої Європи».

«У першій половині 40-х років у Києві передові професори, учителі, студенти об'єдналися в літературний гурток, названий пізніше П. О. Кулішем "Київська молода". Серед учасників гуртка були Куліш, Костомаров, Максимович та інші. Вони ставили собі за мету дбати про розвиток слов'янської взаємності, української культури, а також видавати журнал мовами слов'янських народів. До цього гуртка приєднався й Т. Г. Шевченко, який привертав до себе кращі сили передової української інтелігенції».

Таким чином, передові патріотичні сили України формувалися та розвивалися в рамках загальноєвропейських політичних процесів. Справа залишалася за створенням відповідних політичних структур.

Використана література

1. Аркас М. М. Історія України-Русі. — К.: Вища школа, 1991. — 395 с.

2. Бойко О. Д. Нариси з новітньої історії України (1985–1991 р.р.): Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 355 с.

3. Гончарук П. С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. — К.: Вид-во КСУ, 2004. — 524 с.

4. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К.: Наук. думка. — 1996.

5. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр.: В 2-х т.: Документально-наукове видання. — К.: Темпора. — 2002.

6. Король В. Ю. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Феміна, 1995. — 264 с.

7. Крип'якевич І. П. Коротка історія України. — К.: Україна, 1993. — 93 с.

8. Крушинський В. Ю. Історія України: Події. Факти. Дати. — К.: Зодіак-ЕКО, 1993. — 174 с.

9. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К.: АртЕк, 1998. — 727 с.

10. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 249 с.

11. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття: Навч. посібник. — К.: Генеза, 1997. — 312 с.