Характеристика основних здобутків філософії Відродження

1. Загальна характеристика ключових досягнень філософії Ренесансу.
2. Головні питання, які розв'язувала філософія Відродження.
3. Натурфілософські ідеї Високого Відродження та особливості пізнього періоду.
Перелік використаних джерел.

1. Загальна характеристика ключових досягнень філософії Ренесансу

Під Відродженням в історичній науці розуміють комплекс філософських доктрин, що сформувалися в добу, коли феодальний устрій занепадав, а на його місце приходили капіталістичні відносини. Ця епоха виступає своєрідним містком між середньовічною схоластикою та науковим світоглядом Нового часу. Її вирізняли незавершеність і строкатість теоретичних побудов. Попри подолання схоластичних догм, вона зберегла чимало успадкованих від неї рис. Мислення звільнялося від схоластичної заскорузлості, а на зміну раціоналізму середньовіччя приходили вільніші форми осягнення істини.

Витоки цієї філософії сягали кількох джерел: античної спадщини (платонівські ідеї та неоплатонізм, автентичне вчення Арістотеля без середньовічних нашарувань, матеріалістичні течії, зокрема епікуреїзм); єретичних рухів, що підривали авторитет офіційної церковної догматики; східної, передусім арабської, філософської думки; прогресивних напрямів середньовічної філософії, таких як номіналізм, а також емпіричних і раціоналістичних підходів до пізнання.

Відбувся радикальний переворот у сприйнятті природи. Всесвіт перетворився на об'єкт пильного дослідження. З'являються натуралістичні теорії, що проголошують світ нескінченним і таким, що не був створений. Цьому сприяли визначні відкриття (насамперед геліоцентрична система М. Коперника), винаходи XV—XVI століть та розвиток нових промислових галузей. Відмінною ознакою філософії Відродження, як і всієї культури цієї доби, став гуманізм, що втілював різноманітні прагнення людської особистості.

Відображаючи свою епоху, філософія Відродження не була простим відтворенням античних ідей. Вона мала власний, доволі насичений зміст. У ній спостерігається протистояння матеріалістичних та ідеалістичних тенденцій. Характерною особливістю було намагання пояснити існування безмежного матеріального світу, в якому діє єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків.

Занепад середньовічного світогляду та соціокультурні зміни пізнього Середньовіччя спричинили глибокі якісні перетворення в європейській культурі. Ці зміни були зумовлені зростанням ролі та авторитету міст, їхньої ваги як в економічній, так і в духовній сферах. У XIV—XV століттях міста перетворилися на осередки торгівлі, ремесел, освіти, науки та інтелектуальних пошуків. Саме тут формувався новий погляд на світ, на людину та її потенціал. Яскравим прикладом стало мореплавство, яке стимулювало інтерес до далеких подорожей, де людина дедалі більше виявляла свою самостійність і дослідницькі здібності. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо через її розбіжності з реальним життям і поведінкою духовенства. Найбільш концентровано ці процеси виявилися в Італії XIV—XV століть, де й зародився феномен Відродження.

Варто зазначити, що Відродження має спільні риси як із Середньовіччям, так і з Новим часом:

• Воно не заперечує базових засад християнського світогляду, а лише зміщує в ньому акценти (іноді доволі радикально);
• У цю епоху розвиваються окремі явища суспільного життя, які набудуть повного розквіту в наступні історичні періоди.

Багато дослідників історії та культури сходяться на думці, що Відродження було перехідною епохою.

Зовнішнім приводом для такої назви стало масове захоплення античною культурою та літературою, які тоді сприймалися як неперевершені взірці людського самовираження. Проте діячі тієї доби усвідомлювали неможливість буквального повернення в минуле. Що ж тоді відроджувалося? Певною мірою, звісно, антична культура, але ще більшою — світогляд, не обмежений церковними чи владними санкціями, а спрямований на розкриття всієї повноти людського життя. Саме такий підхід діячі Відродження знаходили та цінували в античності.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні цієї епохи? Мислителі Ренесансу почали наголошувати на справжній цінності природи та земного існування людини.

Вони виходили з того, що світ і природа є єдиним, розумним творінням Бога, тому відвертатися від них було б безглуздо. Навпаки, пізнаючи світ, людина долучається до вищої мудрості, закладеної у творінні. Найвище творіння Бога — це людина. Нею завершується акт творіння, тому вона здатна осягнути його і творити, наслідуючи Творця, а інколи навіть змагатися з Ним у творчому генії. Звідси походить титанізм Відродження — піднесення людини до божественного рівня в окремих її можливостях і вчинках [4, c. 59-60].

Зворотним боком піднесення людини до титанічного змагання з Богом стало наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування неможливе, присутність Бога відчувалася повсюдно. Божественний задум пронизував усю світобудову, даючи людині змогу сприймати та оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і малого. Сама людина своїми діями мала виявити силу й мудрість, закладені в неї від початку. Тому за будь-яких обставин вона повинна була довести свою людську гідність.

Таке розуміння людини в її ставленні до світу та самої себе призвело до того, що саме від людини почався відлік усіх вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти як площинну, позбавлену власного змісту; навпаки, її почали розглядати як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахунку. Звідси випливає своєрідне поєднання різних підходів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом, але для людини вона постає як об'єкт, який, маючи свою приховану глибину, може бути «загнаний» у формули й розрахунки. Так естетичну цілісність реальності доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

Підносячи людину та оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже титанічна діяльність людини несла не лише позитивні наслідки, а й інколи жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці переконувалися, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягне за собою збільшення не лише позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу активізувалася діяльність інквізиції та виникла відома легенда про доктора Фауста, який заради особливих знань і здібностей виявив титанізм, але сатанинський — продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух — дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне — стає символом європейського духу [1, c. 169-171].

2. Головні питання, які розв'язувала філософія Відродження

Серед найважливіших проблем філософії Відродження слід виокремити: онтологічні (або натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху та його джерел; гносеологічні проблеми; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо.

Проте було б надто спрощено вважати, що поняття Відродження відображає лише смисл тієї епохи і що в духовному житті відбувалося механічне перенесення античної культурної спадщини на тогочасний ґрунт. У новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою відображається соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів подекуди хибують двоїстістю, відсутністю певної визначеності. Загалом філософія Відродження не є повторенням чи копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоч і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності. Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї (феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробничих відносин. Він характеризується невизначеністю соціально-класової структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження надто розмаїті і не обмежуються лише античною культурою. Так, період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Арістотеля. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Арістотеля в його схоластичному тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. Водночас вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень.

Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства і античних матеріалістичних традицій, а з другого — платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г. Галілей, М. Монтень, П. Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної (Микола Кузанський, Б. Телезіо, Дж. Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів XVII—XVIII ст. Друга теж зробила відповідний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б. Спінози.

Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало («світова душа» у Дж. Бруно, Ф. Патріці; «архей» — активна життєва сила у Парацельса; вічний божественний розум у Т. Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі й Телезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший.

Значні зрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. У ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддав критиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв'язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на ґрунті матеріалістичної гносеології, про що свідчать такі її положення: визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким, яким він є; визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, які переробляють результати цієї дії; заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нематеріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання людини; визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання.

Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний внесок у теорію пізнання зробили Дж. Бруно, Микола Кузанський, Мішель Монтень та інші мислителі епохи Відродження.

Змінювалися погляди на людину та її місце у Всесвіті. Теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи.

Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обґрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).

В епоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоч і неодноразово були використані для авантюристичних експериментів.

Гуманістичний індивідуалізм трансформувався в Макіавеллі не в етатизм, а в той жагучий і в основі своїй гуманістичний патріотизм, що різко виділяв автора «Правителя» і «Міркувань» на фоні літератури інших політичних мислителів. Не абсолютистська держава, а Батьківщина-народ стала в Макіавеллі кінцевим критерієм суспільної й індивідуальної моралі.

Ідеалом для Макіавеллі, якому він був готовий служити від початку до кінця, є не абстрактна держава, але конкретний народ і улюблена ним батьківщина. Проте вже елементарна історична справедливість змушує нас визнати, що для улаштування свого народу і гаряче улюбленої ним батьківщини Макіавеллі був готовий на будь-які жахи абсолютистично-поліцейської держави і на будь-які жахи стосовно окремих особистостей та угруповань. Ніколо Макіавеллі є однією з дуже суперечливих постатей у політичній історії. За п'ятсот років після того, як він жив і творив, філологи, політологи, історики та культурологи продивилися незліченні документи і зробили безліч інтерпретацій ідей Макіавеллі; проте дебати над його істинною вірою, поглядами, ідейними домінантами і досі тривають. Історія часто оголошувала його людиною деспотичних та жорстоких поглядів, але недавні студії (переважно західноєвропейські) дають можливість по-новому говорити про ідейний вплив Макіавеллі та непорозуміння або й свідомі маніпуляції в інтерпретації тверджень цієї людини.

3. Натурфілософія Високого Відродження. Пізнє Відродження

Епоха Відродження — нове явище не тільки європейської, але й світової філософії. Насамперед це нова система цінностей, де на першому місці стоять людина й природа, а релігія відходить на другий план, хоча й не заперечується. Нові орієнтири вимагали звільнення розуму від догматичних принципів схоластики й повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового пізнання світу й людини. Мислителі Ренесансу не вважають потрібним поринати в схоластичні тонкощі й значеннєві відтінки абстрактних понять і категорій. Вони не сперечаються про визначення, а бажають пізнавати самі реальні явища природи, суспільства й особливо людини.

Народжується гуманізм — прославляння людини, її культ. Людина розглядається як центр світу, вінець і творець земного буття. На передній план висуваються людські можливості, насамперед можливості пізнання, її достоїнство, сила, гармонія, у тому числі тілесна. Людина заслуговує насолоди життям — провідний принцип епохи. Ця епоха первісного становлення капіталізму народжує титанів думки, почуття, знання й справи. Видатні представники цього часу — цільні, універсальні, масштабні натури.

Епоха Відродження проголосила нове народження ідей античної філософії, насамперед її спрямованості до людини. Це не означало, що релігія заперечувалася повністю, вона просто відійшла на другий план. Деякі представники епохи Відродження, критикуючи офіційну церкву за її пристрасть до мирських благ, гріховність існування, закликали до відродження чистого первісного християнства.

Однак людина — істота недосконала, що визнавали й самі гуманісти. У середні століття перед нею стояв ідеал досконалості — Бог, завдяки чому можна було прагнути до ідеалу боголюдини. Ренесанс видалив Бога з п'єдесталу, поставивши на нього людину. Тим самим були закладені основи культу людинобога й покладений початок обезбоженню світу.

Філософія цього періоду є новим етапом у розвитку світової філософії. Вона опиралася в основному на античність, але й увібрала все краще, що дало середньовіччя. Не тільки філософія, але й вся культура Відродження підготували інтенсивний розвиток філософських досягнень Нового часу.

На основі найбільших відкриттів і технічного прогресу в епоху Відродження розвивається своєрідна натурфілософія (філософія природи). Саме вона вплинула на розвиток філософії й природознавства Нового часу.

Натурфілософія найчастіше носила пантеїстичний характер, тобто, прямо не заперечуючи існування Бога, вона ототожнювала його із природою. Подібну натурфілософію розвивали Бернардино Телезіо (1509-1588), що заснував у Неаполі академію для досвідченого вивчення природи, і найближчий радник Папи Пія ІІ, кардинал, учений, філософ Микола Кузанський (1401-1464).

Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності [3, c. 219-221].

Висновок

Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.

Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості, реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.

І все ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона й заперечила теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.

Список використаної літератури

1. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник / Валентина Воронкова ; М-во освіти і науки України. — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 460 с.
2. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516 с.
3. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч. / Володимир Васильович Ільїн. — К. : Альтерпрес. — 2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки / Авт. передм. А.А. Мазаракі. — 2002. — 463 с.
4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник / В.Т. Кирильчук, О.О. Решетов, З.В. Стежко ; М-во освіти і науки України; КДТУ. — Кіровоград: КДТУ, 2000. — 110 с.
5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів / Віктор Петрушенко. — 4-те вид., перероб. і доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник / Леонід Сморж. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти / Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін. — 2-е вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 405 с.