Характеристика класичної політичної економії

Вступ

Економічна наука належить до числа найдавніших галузей знання. Ще давньогрецькі мислителі намагалися визначити її предмет. Зокрема, Ксенофонт (430–350 рр. до н. е.), давньогрецький письменник та історик, уперше вжив термін «економія». Аристотель (384–320 рр. до н. е.), філософ і вчений, пов'язав економіку з виробництвом, розглядаючи її як господарську діяльність, спрямовану на створення матеріальних благ, необхідних для життя. Це відбувалося ще в IV–III ст. до н. е. Інтерес до економічної теорії не випадковий: вона досліджує ключову сферу суспільного життя — виробництво економічних благ, їх обмін, розподіл і споживання у матеріальній та нематеріальній формах, а також економічні потреби, інтереси й цілі людини, закони, що керують цими процесами та втілюються у раціональній державній економічній політиці.

Дискусії щодо предмета економічної теорії не вщухають і сьогодні. Зрозуміло, що без визначення предмета цієї науки, її основних об'єктів вивчення та функцій неможливо осягнути загальні засади економічного розвитку.

Економічна теорія як фундаментальна дисципліна перебуває у безперервному розвитку: виникають нові наукові школи та напрями, економічні концепції набувають логічної завершеності. Особливо помітних якісних змін теоретичні дослідження економічного життя зазнають в умовах трансформаційних перетворень, коли постає потреба підготувати суб'єктів господарювання та суспільство загалом до нових умов економічної взаємодії.

Політична економія, своєю чергою, вивчає та розкриває економічну анатомію суспільства, її категорії, закони функціонування й розвитку. Будучи суспільною дисципліною, вона особливу увагу приділяє характеру та соціальному змісту зв'язків і відносин, у які вступають люди під час виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільно корисних благ, а також соціально-економічному статусу окремої людини, соціальних груп і класів у цьому процесі.

Існує розгалужена система наук, що вивчають економічне життя суспільства. Серед них виокремлюють фундаментальні (теоретичні) економічні науки, як-от економічна теорія, які досліджують загальні принципи та закони економічного розвитку, та галузеві (прикладні) економічні науки, що застосовують ці загальні принципи й методи до окремих особливих об'єктів і мають власний предмет вивчення.

Курс економічної теорії мають опановувати всі фахівці, зокрема й правознавці, а можливо, передусім вони. Адже в суспільстві немає жодної сфери життя чи професії, де людина могла б бути незалежною від економіки або нехтувати її законами. Недарма в давнину вчені, які намагалися уявити людину, вільну від економіки, могли зробити це лише в образі Робінзона Крузо — єдиного мешканця безлюдного острова.

Кожен фахівець, який входить у світ економіки, ставить перед собою різні завдання. Однак загальні, фундаментальні знання про устрій цього світу потрібні всім, подібно до загальних уявлень про теорію держави та права. Актуальність економічних знань зумовлена насамперед тісним взаємозв'язком економічних і правових суспільних відносин: останні зазнають активного впливу перших. Фундаментальні економічні знання дають змогу знайти відповіді на широке коло питань — від причинно-наслідкових зв'язків між змінами в економіці та необхідними реформами правових систем до пошуку закономірностей появи раціональних форм і методів юридичної діяльності в нових умовах.

1. Варіанти класичної політичної економії

Сучасні вітчизняні історики економічної думки намагаються по-новому підійти до давнього питання про суттєві відмінності в економічних концепціях представників класичної політекономії. Про таку спробу свідчать наведені нижче порівняння уривків із новітніх підручників з історії економічних учень у зіставленні з марксистським підходом до цієї проблеми.

К. Маркс

В А. Сміта політична економія розвинулася в певну цілісність, охоплювана нею сфера набула завершених обрисів, завдяки чому Сей міг викласти її банально-систематично в шкільному підручнику. Сам Сміт із великою наївністю обертається в постійній суперечності. З одного боку, він простежує внутрішній зв'язок економічних категорій, або приховану структуру буржуазної економічної системи. З другого боку, він ставить поряд із цим зв'язок, як він даний зовнішньо в явищах конкуренції.

Наступники Сміта можуть безперешкодно просуватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуваннях, незмінно розглядаючи А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи приєднуються вони до езотеричної, чи екзотеричної частини його творів, або ж, як це буває майже завжди, плутають і ту, й іншу.

В А. Сміта політична економія розвинулася в певну цілісність, охоплювана нею сфера набула завершених обрисів, завдяки чому Сей міг викласти її банально-систематично в шкільному підручнику. Сам Сміт із великою наївністю обертається в постійній суперечності. З одного боку, він простежує внутрішній зв'язок економічних категорій, або приховану структуру буржуазної економічної системи. З другого боку, він ставить поряд із цим зв'язок, як він даний зовнішньо в явищах конкуренції.

Наступники Сміта можуть безперешкодно просуватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуваннях, незмінно розглядаючи А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи приєднуються вони до езотеричної, чи екзотеричної частини його творів, або ж, як це буває майже завжди, плутають і ту, й іншу.

Я. С. Ядгаров

Поняття «вульгарна політична економія», яке ввів у науковий обіг переважно К. Маркс, значною мірою пов'язане з теорією факторів виробництва Ж. Б. Сея. Цю теорію, як і теорію витрат Т. Мальтуса, Маркс уважав апологетичним, навмисним і вульгарним захистом інтересів експлуататорських прошарків капіталістичного суспільства.

Не всі аргументи К. Маркса з цього приводу видаються беззаперечними, однак один із них в інтерпретації Ш. Жіда та Ш. Ріста є цілком слушним: «Безперечно, необхідність ясності викладу інколи спонукала Ж. Б. Сея "ковзати по поверхні" важливих проблем, замість того, щоб заглибитися в них. У його руках політична економія часто стає надто простою. Неясність Сміта часто плідна для розуму, а ясність Сея не дає йому ніякого стимулу».

П. І. Юхименко, А. А. Ільєнко

Саме поняття «вульгарна політична економія», запроваджене К. Марксом, значною мірою пов'язане з теорією факторів виробництва Ж. Б. Сея. Цю теорію, як і теорію витрат Т. Мальтуса, Маркс назвав апологетичним, навмисним і вульгарним захистом інтересів експлуататорського прошарку капіталістичного суспільства. Вважаючи не всі доводи К. Маркса беззаперечними, гадаємо, що деякі з них мають підставу. Безперечно, необхідність ясності викладу інколи спонукала Ж. Б. Сея «ковзати по поверхні» важливих проблем, замість того, щоб заглибитися в них.

Протиставлення К. Марксом «езотеричного» (аналітичного, абстрактно-дедуктивного) та «екзотеричного» (описового) методів дослідження, «глибинних» (прихованих) і «поверхових» (реальних, безпосередніх) форм та економічних категорій, «класичного» і «вульгарного» підходів до аналізу економіки виявилися з наукової точки зору малоплідними. Вони піддаються критиці з боку представників сучасної історико-економічної науки. Наприклад, проф. М. Блауг уважає, що Марксові звинувачення на адресу «вульгарних буржуазних економістів» ґрунтуються на елементарному нерозрізненні поведінки, яка визначається станом цін з погляду індивідуумів, і цін, які визначаються поведінкою агентів на ринку. Уся проблема теорії досконалої конкуренції, як підкреслює М. Блауг, полягає в тому, щоб проаналізувати цілком об'єктивний результат суто суб'єктивних дій та реакцій. На думку вченого, немає нічого «поверхового» в тому, щоб підняти покрив об'єктивної детермінованості, аби розпізнати «вихідну» суб'єктивну мотивацію та переконання, що започатковують увесь процес.

Відлуння марксових протиставлень докочуються навіть до нашого часу, повторювані в працях сучасних авторів. Неважко, наприклад, помітити, що Я. С. Ядгаров, П. І. Юхименко та А. А. Ільєнко більш ніж століття по тому фактично відтворюють висловлювання відомих французьких істориків економічних учень Ш. Жіда та Ш. Ріста. Щоправда, як і раніше, залишається нез'ясованим, чому «туманність» викладу обумовлює необхідність заглиблюватися в проблему, а «ясність» його — лише «ковзати по поверхні»?!

Однак суть проблеми зовсім не в цьому. На наш погляд, вона полягає в подоланні залишкового неправильного протиставлення методів дослідження (зокрема, абстрактно-дедуктивного, аналітичного й описового як відповідно «наукового» та «ненаукового»), у переосмисленні питання про національні варіанти класичної політекономії та в розробленні критеріїв, за якими можна відносити економістів нової хвилі (Ж. Б. Сея, Т. Р. Мальтуса, Н. У. Сеніора, Ф. Бастіа, Дж. С. Мілля та ін.) до представників класичної економічної теорії.

Однією з перших спроб вирішення проблеми була класифікація класичного напряму економічної теорії, запропонована І. В. Вернадським у його праці «Нарис історії політичної економії» (1858). Український учений розрізняв три головні групи (школи) класики:

• а) спекулятивну, чи умоглядну, яка розвивала теорію здебільшого на основі умоглядності;
• б) промислову, яка прагнула використати фактори суспільного життя на підтвердження положень А. Сміта (вона найбільше сприяла популяризації науки);
• в) еклектичну, яка найменше захоплювалась авторитетом А. Сміта, прагнула сформувати теоретичні положення та висновки на основі різних даних, як отриманих від шкіл, так і запозичених із дійсності.

Учений досить детально персоніфікував кожну з виокремлених трьох груп. Наприклад, до еклектичної він, окрім деяких іноземних учених, включив професорів Т. Ф. Степанова (Харківський університет) та О. І. Бутовського.

У подальшому історики економічної думки ґрунтовно не вивчали питання про відмінності в поглядах представників різних груп (шкіл) політичної економії. Певним поступом у цьому напрямі був підручник «Історія економічних вчень» за редакцією Л. Я. Корнійчук та Н. О. Татаренко (1999). Вони визнають і висвітлюють «переосмислення» класичних доктрин, сформульованих А. Смітом — Д. Рікардо, їхніми прихильниками першої половини ХІХ ст. Віднесення багатьох економістів цього періоду до класичної політекономії обґрунтовано непорушністю основ догми класиків і використанням ними різних підходів для доведення прогресивності капіталізму, невичерпності його саморегулюючого потенціалу. Проте в ході розгляду проблем автори підручника вступають у певну суперечність із власними судженнями, зауважуючи, що погляди економістів нової хвилі «не зовсім вписувалися в рамки класичних уявлень». Зважаючи на це, правомірним, на нашу думку, могло б бути виділення «ортодоксального» і «неортодоксального» напрямів класичної політекономії.

Історики економічної думки ХІХ — початку ХХ ст. (серед них і вітчизняні — В. Ф. Левитський, М. І. Туган-Барановський, О. І. Чупров та ін.) пішли плідним шляхом виділення класичної політичної економії в різних країнах — Англії, Франції, США, Німеччині, тобто фактично національних варіантів класики, і пошуку спільного та відмінного між ними.

Спроби класифікувати і встановити відмінності в поглядах представників класичного напряму однієї й тієї самої країни не завжди були вдалими. Наприклад, професор Павійського університету Л. Косса (Італія) хибно вважав «цілковитою помилкою» віднесення до представників класичної політичної економії так званих оптимістів або фрітредерів (Ф. Бастіа, А. Бодрільяра та багатьох інших — у Франції, Г. Ч. Кері — у США).

Відмінність між школами фізіократів і А. Сміта, з одного боку, і фрітредерів — з іншого, професор Московського університету О. І. Чупров (1842–1908) вбачав у тому, що школа фрітредерів (Р. Кобден, Дж. Брайт, Ф. Бастіа та ін.) доводила до крайніх висновків учення про невтручання держави в господарське життя. Основою такого твердження були положення фізіократів та А. Сміта, але їхній висновок не був таким безумовним і, скоріше, мав вигляд вимоги, ніж практичної програми.

Висновок

Традицію виділення та розгляду класичної політичної економії в Німеччині, характерну для вчених ХІХ ст., сучасна вітчизняна історико-економічна наука втратила, дотепер остаточно не подолавши помилковий марксистський підхід, згідно з яким, на відміну від Англії та Франції, які пережили етап класичної політекономії, буржуазна політична економія Німеччини від самого початку формувалася як «вульгарна».

Одна з проблем обґрунтування національних варіантів класики (як, до речі, і варіантів інших напрямів, наприклад, маржиналізму, кейнсіанства тощо) полягає в подоланні все ще поширеної, нездоланої традиції розміщення поряд, в одній площині, загального і специфічного. Насправді концепції, що з'являються в одній країні, наукове товариство іншої країни засвоює, трансформує або висуває альтернативні теорії. Це обумовлюється історичними та соціально-економічними умовами розвитку, культурними традиціями, менталітетом нації, політичним становищем та багатьма іншими специфічними факторами. Виявлення загальних і національно специфічних моментів в економічній науці дає змогу краще зрозуміти процес її становлення та подальшого розвитку як у цілому, так і в окремих країнах.

2. Зародження та розвиток класичної економії

Класична політична економія виникла в Англії наприкінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія.

Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К. Маркс писав: «...під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».

Якщо меркантилісти у своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу й тому бачили лише зовнішній бік його явищ, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва та поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

Загальна оцінка класичної політичної економії в колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії та від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.

На зміну класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс пов'язував із загостренням класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості та приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

Теза про вульгарний характер післярікардіанської політичної економії набула широкого розвитку в усій так званій марксистській літературі.

Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів.

У західній літературі існує інший підхід до оцінки класичної політичної економії, до визначення її хронологічних меж. Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю післярікардіанську політичну економію XIX ст. Відомий американський економіст Дж. К. Гелбрейт писав з цього приводу: «...Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті XIX ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна "класична економічна теорія" терміном "неокласична економічна теорія"».

Подальший розвиток і формування в розвинутих країнах основ ринкової економіки демонстрували, що державне втручання в економічну діяльність не є єдиним засобом протидії перешкодам у зростанні національного багатства та досягнення узгодженості у взаємозв'язках господарюючих суб'єктів як на внутрішньому, так і зовнішніх ринках.

Тому, як зазначив П. Самуельсон, витіснення «доіндустріальних умов» системою «вільного приватного підприємництва», що сприяло розкладанню меркантилізму, стало одночасно вихідним пунктом приходу умов «повної Laissez faire».

Слід відмітити, що з кінця XVII і на початку XVIII століття ця ідея перетворилась на девіз ринкової ліберальної економічної політики. І саме з цього часу виникає нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше назвуть класичною політичною економією.

Класична школа розпочала рішучу боротьбу з протекціонізмом, що пропагували меркантилісти.

Вона використовувала найновітніші методологічні досягнення науки тієї епохи, розгорнувши дійсно фундаментальні теоретичні дослідження. Її представники протиставили емпіризму меркантилістської системи професіоналізм, який, за словами того ж П. Самуельсона, не дозволяв тепер «радникам короля» запевняти своїх монархів у тому, що збільшення багатства країни пов'язане зі встановленням державного контролю над економікою, у тому числі зі стримуванням імпорту і заохоченням експорту та тисячею інших «детальних розпоряджень».

Класики, на відміну від меркантилістів, по суті, заново сформулювали предмет та метод економічної теорії.

Так, зрослий ступінь мануфактуризації економіки (потім й індустріалізації) обумовив висування на перший план підприємців, зайнятих у промисловому виробництві. Це відтіснило на другий план капітал, зайнятий у торгівлі, грошовому обігу та позичкових операціях.

У період меркантилізму, завдяки А. Монкретьєну, назва «політична економія» сприймалась вже як наука про державне господарство або економіку національних держав, що керуються монархами.

У період «класичної школи» політична економія стала дійсно науковою дисципліною, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції.

При цьому слід відмітити, що термін «класична політична економія» ввів до наукової лексики К. Маркс. Він високо оцінював надбання цієї школи і вважав, що класики, особливо А. Сміт та Д. Рікардо, зовсім не допускали ні апологетики, ні поверхневого аналізу економічних явищ. На його думку, «класична школа» «досліджувала виробничі відносини буржуазного суспільства». Це положення не заперечував і М. Кондратьєв, який вважав, що у вченні «класиків» мова йшла про аналіз умов вільної господарської діяльності тільки капіталізму.

Далі необхідно зауважити, що «класична школа» є подальшим розвитком економічної думки і перш за все меркантилізму. Тому ці дві теорії мають певні загальні риси і певні відмінності.

Висновок

Нині не можна ставити в центр уваги лише питання трудового походження вартості чи організації ефективного функціонування господарства. Лише діалектичне поєднання їх дає можливість розкрити економічну теорію в усій її багатогранності. Одвічним є питання, як забезпечити зростання суспільного багатства та його використання в інтересах тих, хто його створює.

Отже, предметом політичної економіки в економічному аспекті є вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління й ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.

Висновки

Класична політична економія надала економічній теорії дійсно наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багатства — процес виробництва. По-друге, економічна наука стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін та споживання благ і послуг. По-третє, ця наука не обмежувалася описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвитку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробництва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої є перехідною.

Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної школи, яка має вагомі доробки в з'ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному новому етапі її розвитку.

Список використаної літератури

1. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: Пер. с англ. М., 1994. С. 248, 249.
2. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с фр. М., 1995. С. 362.
3. Історія економічних учень / За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. К., 1999. С. 175.
4. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер. с англ. С. 55, 85.
5. Ковальчук В. М., Сарай М. І. Історія світової економічної думки. Тернопіль, 1996. С. 76; Нестеренко О. П. Цит. праця. С. 34–35.
6. Мануйлов А. А. Понятие ценности по учению экономистов классической школы (Смит, Рикардо и их ближайшие последователи). М., 1901. С. 6.
7. Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 13. С. 36.
8. Маркс К. Капітал. Т. 1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 23. С. 611.
9. Маркс К. Теорії додаткової вартості // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 26, ч. 2. С. 164–165.
10. Нестеренко О. П. Історія економічних вчень. К., 1998. С. 32.
11. Ойкен В. Основы национальной экономии: Пер. с нем. М., 1996. С. 310.
12. Юхименко П. І., Ільєнко А. А. Історія економічних учень. Київ — Біла Церква, 1999. С. 45.
13. Ядгаров Я. С. История экономических учений. 2-е изд. М., 1997. С. 84, 223.