Кейнсіанство. Кейнсіанська революція

1. ВСТУП. КЕЙНСІАНСТВО ТА ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ

Світова економічна криза 1929–1933 років завдала нищівного удару по всій ринковій системі, оголивши неспроможність ринкового механізму, ослабленого монополістичним пануванням, до саморегуляції. Це ознаменувало завершення епохи старої ринкової цивілізації, що трималася на безмежній конкуренції суб'єктів господарювання.

Неокласична теорія кінця XIX — початку XX століття зосереджувалася переважно на мікроекономічному аналізі. Однак після глибокої кризи початку 30-х років та подальшої тривалої депресії з катастрофічним рівнем безробіття виникла нагальна потреба в іншому підході — макроекономічному. Його фундатором став видатний англійський економіст XX століття Джон Мейнард Кейнс (1883–1946). Панування неокласичної школи, представленої А. Маршаллом, Дж. Б. Кларком, В. Парето та їхніми послідовниками, добігло кінця, оскільки вона не змогла передбачити нових суперечностей ринкової системи. На зміну їй мала прийти теорія, що відповідала б новим економічним реаліям. Такою теорією стало кейнсіанство — економічне вчення Дж. М. Кейнса.

Світова криза породила нові наукові проблеми, які не втратили актуальності й сьогодні, а їхній головний зміст полягав у державному регулюванні ринкової економіки. Саме з 30-х років беруть початок два основні теоретичні напрями, що вирішують цю проблему: економічний дирижизм, представлений насамперед кейнсіанством, та економічний лібералізм, до якого належать альтернативні кейнсіанству течії — неолібералізм, монетаризм тощо.

Економічний дирижизм обстоює необхідність державного регулювання ринку для досягнення економічної рівноваги. Цю нову широку течію економічної думки започаткували французькі дирижисти 20-х років (Б. де Жувенель, Ж. Піру, Ф. Перру та інші), економісти шведської школи (Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль, Б. Олін, Е. Лундберг, Д. Хаммаршельд) і Дж. М. Кейнс. Економічний лібералізм, який повністю панував у докейнсіанській теорії, виходить із принципу невтручання держави в господарське життя, пов'язуючи досягнення ринкової рівноваги та процвітання виключно з дією об'єктивного механізму цін, попиту і пропозиції на основі конкуренції.

2. ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ. ДЖОН МЕЙНАРД КЕЙНС

Видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс народився в Кембриджі в родині професора логіки та економічної теорії Кембриджського університету. Він навчався у не менш іменитого вченого, засновника «кембриджської школи» в економічній думці А. Маршалла. Спочатку, як і його наставник, Кейнс спеціалізувався на математиці, але згодом, під час навчання в Ітоні, захопився економічною теорією. Утім, усупереч очікуванням, він не став науковим спадкоємцем Маршалла, а проклав власний шлях до світової слави.

У 1906–1908 роках Кейнс перебував на державній службі, працюючи чиновником в уряді: спочатку у військовому відділі, а потім — у відділі доходів, статистики і торгівлі. У 1908 році на запрошення А. Маршалла він розпочав викладацьку та наукову діяльність у Королівському коледжі, працюючи одночасно як економіст і математик. У 1909 році тут вийшла його перша наукова праця «Індексний метод», яка здобула визнання та була відзначена призом імені А. Сміта. Однак Кейнса приваблювали не лише наука, а й практична діяльність та політична кар'єра. Він обіймав посаду голови великої страхової компанії, був директором інвестиційної компанії, власником щотижневика «Нешнл», а згодом і впливового журналу «Нью Стейтсмен». Протягом багатьох років (1911–1945) він редагував головний економічний часопис «Економік джорнел». У цей же період (1912–1915 рр.) він входив до складу Королівської комісії з фінансів і грошового обігу Індії, став секретарем Королівського економічного товариства. Широку популярність йому принесла книга «Грошовий обіг і фінанси Індії» (1913).

З 1915 по 1919 роки Кейнс працює в британському казначействі (міністерстві фінансів), де займається проблемами міжнародних фінансів, часто виступаючи експертом у фінансових переговорах Великої Британії. Зокрема, у 1919 році він був головним представником казначейства на мирній конференції в Парижі та одночасно представником британського міністра фінансів у Вищій економічній раді Антанти. Того ж року вийшла книга, яка принесла Кейнсу світове визнання, — «Економічні наслідки Версальського мирного договору».

У 1919 році Кейнс повертається до викладацької та наукової діяльності в Кембриджському університеті, здійснює низку помітних публікацій: «Трактат про ймовірності» (1921), «Трактат про грошову реформу» (1923), «Економічні наслідки містера Черчілля» (1925), «Трактат про гроші» (1930) та інші. Нарешті, у 1936 році побачила світ його знаменита книга «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

У 1929 році Кейнс стає членом урядового комітету фінансів і промисловості, потім — радником британського казначейства (у 1940 році), одним із директорів Англійського банку (1942 рік). У 1941 році він працював у комісії з ленд-лізу, а в 1944 році став головним представником своєї країни на конференції в Бреттон-Вудсі (США).

Дж. М. Кейнс був людиною непересічною. Окрім того, що він став визначним ученим і політиком, він був великим знавцем мистецтва та його меценатом. Кейнс також «грав» на фондовій біржі, чим нажив багатомільйонне багатство.

Вагомість економічного вчення Дж. М. Кейнса виявилася настільки суттєвою, що його характеризують як «революцію» в економічній науці, причому значно масштабнішу й впливовішу, ніж була свого часу «маржиналістська». Кейнсіанські ідеї, які, на відміну від маржиналістських, взагалі не мали аналогів у минулому, здійснили переворот в усіх сучасних теоріях — як ліберальних, так і дирижистських, проникли в них і назавжди залишилися. Однак кейнсіанська концепція сама по собі є цілісним економічним ученням.

«Економічна теорія не є набором уже готових рекомендацій, які застосовуються безпосередньо в господарській практиці. Вона є скоріше методом, ніж ученням, інтелектуальним інструментом, технікою мислення» — Джон Мейнард Кейнс

3. «КЕЙНСІАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ»

Свою видатну книгу «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», у якій викладено революційну економічну концепцію кейнсіанства, Дж. М. Кейнс видав у 1936 році, однак основні її ідеї визрівали раніше, під впливом бурхливих подій у розвитку ринкової економіки кінця 20-х — початку 30-х років. За визнанням багатьох сучасних економістів, ця книга багато в чому визначає економічну політику ринкових країн і сьогодні — на початку III тисячоліття.

Методологічні основи кейнсіанства

Головна ідея кейнсіанства полягає в тому, що ринкова система зовсім не є досконалою і саморегульованою і що максимально можливу зайнятість та економічне зростання може забезпечити тільки активне втручання держави в економіку.

Новаторство економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані проявилося насамперед у двох основних моментах:

по-перше, у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним;

по-друге, в обґрунтуванні концепції так званого «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованого державою сукупного попиту.

У докейнсіанській економічній теорії безроздільно панував мікроекономічний підхід до аналізу господарських явищ і процесів. Зокрема, у центрі досліджень маржиналізму (ранньої неокласичної теорії) знаходився раціональний суб'єкт, окрема фірма, проблеми максимізації її прибутку як джерела нагромадження капіталу, мінімізації витрат. На думку неокласиків, за безперебійного функціонування ринкової економіки можна за оптимальним варіантом не лише забезпечити задоволення вимог як споживачів, так і виробників, але й досягти загальної ринкової рівноваги. Умовою такого раціонального господарювання уявлялася вільна, нічим не обмежена конкуренція, яку назвали «досконалою». Ефективне функціонування фірм повністю ототожнювалося з ефективним функціонуванням усієї економічної системи, з раціональним розподілом і використанням усіх її виробничих ресурсів, включаючи й працю (робочу силу). Можливість існування значної і тривалої неповної зайнятості просто виключалася.

Такому підходу Кейнс протиставив свій макроекономічний метод, тобто дослідження взаємозв'язків і пропорцій між сукупними народногосподарськими величинами — національним доходом, інвестиціями, заощадженнями, споживанням тощо. Макроекономічний підхід передбачає, що умови процвітання окремої фірми зовсім не є умовами процвітання всієї економіки в цілому. Між економічними цілями фірми й економіки виникають суперечності, вирішення яких потрібно шукати на шляху відновлення макроекономічної рівноваги, загальнонаціональних пропорцій, насамперед відповідності сукупного попиту сукупній пропозиції, обсягу заощаджень чистим сукупним інвестиціям, досягнення повної зайнятості.

Отже, Дж. М. Кейнс вступив у ще незвідану галузь економічних явищ, став першопрохідцем у комплексному дослідженні економіки як єдиного цілого, заснувавши не тільки новий напрям економічної думки, а й нову наукову дисципліну — макроекономіку.

Дж. М. Кейнс відхилив низку основоположних методологічних положень неокласичної економічної теорії і «реанімував» окремі постулати класичної школи. Зокрема, не заглиблюючись особливо в суть категорії «вартість», він трактував працю «основним фактором виробництва», що діє «за наявності певної техніки, ресурсів, засобів виробництва і ефективного попиту». До ресурсу праці англійський теоретик відніс і «особисті послуги підприємців та їх помічників», тобто підприємницьку діяльність.

Кейнс погоджувався з думкою неокласиків, що ринкові ціни сприяють зростанню продуктивності праці й капіталу, зменшенню витрат виробництва і раціональному розподілові доходів між власниками виробничих факторів. Однак, на відміну від неокласиків, він прийшов до висновку, що вирішення всіх найважливіших проблем економіки, включаючи й проблему зайнятості, потрібно шукати не в пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності, продуктивності тощо), а в сукупному попиті на товари, який забезпечує реалізацію виробленого продукту й виробничих ресурсів. Тому Кейнс не згодився з відомими висновками Ж. Б. Сея, який доводив, що пропозиція сама, автоматично створює свій попит, і на перший план поставив проблему формування ефективного сукупного попиту та його основних компонентів — споживчого й інвестиційного попиту, а також проблему чинників, що визначають їх динаміку.

Цей новий підхід особливо чітко виявився стосовно заощаджень. Уся попередня економічна наука — від класиків до неокласиків — одностайно доводила, що основою економічного зростання є ощадливість, утримання від споживання, збільшення заощаджень. Кейнс повністю відкинув це твердження. Він зробив акцент на тому, що «ощадливість не може існувати без підприємливості», що «як тільки ощадливість випереджує підприємливість, вона ґрунтовно заважає пожвавленню останньої і створює безвихідь завдяки своєму шкідливому впливові на прибуток».

У своєму аналізі Кейнс центральне місце відводив проблемі зайнятості, адже безробіття в 30-х роках набуло катастрофічного характеру. «Саме у визначенні міри зайнятості, — підкреслював він, — а не в розподілі праці тих, хто вже трудиться, існуюча система виявилася непридатною». Кейнс заперечив можливість стихійного, автоматичного відновлення повної зайнятості на основі вільних ринкових цін, які, на думку неокласиків, призводять до ефективного функціонування всіх чинників виробництва — праці, капіталу й землі — у межах їх граничної продуктивності. Якщо механізм ринкових цін не веде до повної зайнятості, то, як зазначав англійський теоретик макроекономіки, виникає питання, чи можна забезпечити її взагалі.

У неокласичній теорії зайнятість залежить від двох чинників: граничної продуктивності праці, яка визначає попит на неї, і «граничних страждань праці», що оцінюється заробітною платою працівників і зумовлює пропозицію праці. Чим нижча заробітна плата, на яку згоджуються наймані робітники, тим вищий рівень зайнятості, і навпаки.

Звідси виникає два основних постулати неокласичної теорії:

1) пропозиція праці реагує на пропозицію реальної заробітної плати;

2) рух реальної заробітної плати тотожний зміні номінальної.

Це привело неокласиків до висновку: рівень зайнятості визначається самими працівниками, їх вимогами стосовно реальної заробітної плати — погоджуючись на зниження реальної заробітної плати, робітники сприяють зростанню зайнятості, а опираючись цьому зниженню, вони прирікають значну кількість працівників на муки безробіття.

Дж. М. Кейнс відхилив неокласичні твердження і висунув положення про те, що масштаби й коливання зайнятості не залежать від поведінки осіб найманої праці. Він стверджував, що «готовність працівників згодитися на зниження заробітної плати зовсім не є ліками від безробіття».

Рівень зайнятості, за Кейнсом, визначається динамікою «ефективного попиту», який формується з очікуваних затрат на споживання домашніх господарств (населення) і передбачуваних інвестицій (витрат фірм). Саме «ефективний попит», а не пропозиція ресурсів і зміна їх відносних цін, підкреслював реформатор економічної науки, зумовлює рівень зайнятості й національного доходу. Спроби визначити закономірності руху сукупного попиту й приросту національного доходу становлять центральну ідею кейнсіанського вчення. Саме вона стала справжнім відкриттям для економічної теорії, несподіваним для більшості сучасників Дж. М. Кейнса.

Особливого значення в кейнсіанській теорії відводиться питанню про державне регулювання ринкової економіки. Дж. М. Кейнс обґрунтовано стверджував, що закономірності мікроекономіки — сфери функціонування окремого господарюючого суб'єкта, тобто підприємства, — не збігаються із закономірностями макроекономіки — економіки як цілого, а тому виникає потреба активного втручання держави в процеси відтворення, щоб узгодити інтереси суспільства з інтересами фірм.

Ідеям вільної конкуренції, яка під тиском монополій до 30-х років модифікувалася в недосконалу конкуренцію, Кейнс протиставив ідею державного ринкового регулювання. Монополізація економіки підірвала механізм вільного ціноутворення, який уже не міг автоматично відновлювати ринкову рівновагу, тому за цих умов ринкове господарство, на думку Кейнса, буде постійно перебувати в стані депресії.

Дж. М. Кейнс переконливо доводить неправомірність тези неокласиків про автоматичне «самозцілення» ринкової економіки від спаду й стагнації. Він стверджував, що в ринковій економіці XX століття такий механізм уже відсутній, тому вона не в змозі самостійно відновити втрачені пропорції й забезпечити повну зайнятість. Економіка може як завгодно довго залишатися депресивною. Тільки перетворення держави на активний об'єкт ринкової системи, її антимонопольне регулювання може підтримати необхідний баланс ринкових сил, допомогти всеслабнучому ринковому механізмові виправити ситуацію. Цією ідеєю Кейнс, за словами американського неокейнсіанця С. Гарріса, «подарував демократичному суспільству новий строк життя..., укріпив це суспільство, коли йому загрожувала смертельна небезпека».

Заклик до активного втручання держави в економічні процеси з часів Дж. М. Кейнса став однією з характерних особливостей сучасної економічної думки. Він був настільки сильним і переконливим, що з ідеєю державного економічного регулювання сьогодні погоджуються, хоча й частково, навіть активні опоненти кейнсіанства, представники сучасного економічного лібералізму — неокласики, неоліберали й монетаристи.

Кейнс про предмет і метод економічної теорії

Дж. М. Кейнс змінив уявлення про предмет економічної теорії, під яким він розумів кількісні функціональні залежності в ринковій економіці, взаємозв'язки макроекономічних показників. У цьому відношенні Кейнс мав попередників (зокрема, економістів тієї ж стокгольмської школи), які теж вивчали ті чи інші функціональні зв'язки процесу суспільного відтворення, однак саме він найбільш повно сформулював новий напрям досліджень — державне регулювання ринкової економіки.

Економічні явища, кількісні зв'язки між якими з'ясовував Кейнс, поділялися ним на дві групи:

1) незалежні змінні (сукупна пропозиція, інвестиції, норма процента, гранична схильність до споживання чи заощаджень);

2) залежні змінні (зайнятість, сукупний попит, національний дохід).

«Нашою остаточною метою, — зауважував Кейнс, — є вибір таких змінних величин, які піддаються свідомому контролю чи управлінню з боку центральної влади в рамках тієї економічної системи, в якій ми живемо».

Із предметом досліджень тісно пов'язаний і метод Кейнса. Дослідник абстрагувався від якісних змін у розвитку способу виробництва. Економічні явища він розглядав, як правило, у загальному плані, у вигляді агрегатних (сукупних) категорій. Такий метод дозволив виявити загальні функціональні зв'язки в ринковій економічній системі.

Кейнс уводить у дослідження і суб'єктивний фактор — психологію людей, вважаючи закони, які він сформулював, не стільки економічними, скільки психологічними. Він вірив, що світ управляється економічними ідеями, про що й зазначив у своїй знаменитій праці: «Ідеї економістів і політиків — і коли вони мають рацію, і коли помиляються — мають значно більше значення, ніж вважається. У дійсності, саме вони й правлять світом».

Водночас Кейнс застерігав: «Економічна теорія не є набором уже готових рекомендацій, застосовуваних безпосередньо в господарській практиці. Вона є скоріше методом, ніж ученням, інтелектуальним інструментом, технікою мислення, допомагаючи тому, хто володіє нею, приходити до правильних висновків».

Великий економіст «реабілітував» термін «політична економія», повернув йому «громадянство». У його трактуванні поняття «політична економія» й «економікс» тотожні. Докейнсіанська «економікс» досліджувала виключно мікроекономічну сферу господарської діяльності, а посткейнсіанська на повних правах включає й дослідження макроекономічної сфери.

4. КЕЙНСІАНСЬКА ТЕОРЕТИЧНА СИСТЕМА

Хоча своїй теорії Дж. М. Кейнс дав назву «загальної теорії зайнятості», вона виходить далеко за межі проблем власне зайнятості, її зміст значно глибший і ширший. Місце й роль теорії Кейнса в економічній науці визначається насамперед кейнсіанською макроекономічною моделлю рівноваги та концепціями, пов'язаними з нею.

Як відомо, свою теоретичну систему Кейнс виклав у праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Теорія ефективного попиту

Сукупний попит — головна змінна величина, впливаючи на яку, можна досягти рівноваги в кейнсіанській макроекономічній моделі. Тут ідеться про так званий ефективний попит, що дорівнює сукупній пропозиції й забезпечує повну зайнятість.

За умов закритої ринкової економіки без державного регулювання сукупний попит визначається сукупними витратами, які включають споживчі витрати домашніх господарств (споживання населення) та інвестиційні витрати фірм (грошові витрати підприємств). Інших джерел сукупного попиту за такої ситуації не існує. Основним елементом регулювання сукупного попиту Кейнс вважав інвестиції. Розглядаючи функцію споживання стійкою, він усю увагу зосередив на умовах забезпечення стійкого приросту інвестицій, динаміка яких визначається доходами. Тому споживання потрібно стимулювати тільки після того, підкреслював Кейнс, як досягається стадія інвестиційного насичення виробництва.

Однак і приріст інвестицій має свою межу. Особливо це проявляється за умов економічної стагнації, коли обсяги виробництва незначні й відсутня тенденція до зростання. При цьому порушується ринкова рівновага на користь сукупної пропозиції, яку Кейнс приймав за цілком еластичну. Значна нестача сукупного попиту призводить до суттєвої неповної зайнятості. Унаслідок цього економіка не може вийти зі стану хронічної депресії.

Якщо за цих умов виникає баланс сукупного попиту й сукупної пропозиції, економічна рівновага не наступить, адже існує значна неповна зайнятість, а сукупні заощадження значно перевищують чисті інвестиції, що також є умовою досягнення рівноваги.

Саме таку ситуацію досліджував Кейнс у своїй базовій макроекономічній моделі. Він прийшов до висновку, що без регулюючого впливу держави й без зовнішнього ринку нестача сукупного попиту зумовлює хронічне порушення ринкової рівноваги та неповну зайнятість. При цьому ринковий механізм виявляється не в змозі лише через споживання й інвестиції виправити становище, ринкова економіка надовго залишатиметься в нерівноважному стані депресії.

Графічна форма базової моделі утворює знаменитий «кейнсіанський хрест», тобто перетин кривих AD («сукупний попит» — залежна змінна, що утворюється сумою споживання й інвестицій) і AS («сукупна пропозиція» — незалежна змінна). Рівновага виникає в точці їх перетину, коли AD дорівнює AS, усі заощадження перетворюються в інвестиції й існує повна зайнятість.

Проте для досягнення ефективного попиту потрібне державне втручання в економічні процеси, що приводить у дію ще два чинники сукупних витрат — державні витрати й чистий експорт.

Через витрати свого бюджету, сформованого насамперед податками, держава збільшує споживання й інвестиції, що сприяє зростанню попиту. Те саме стосується й чистого експорту (різниці вартості експорту й імпорту), зростання якого під впливом державного стимулювання збільшує попит на національний продукт за кордоном (збільшує витрати іноземців на закупівлю національного продукту).

За відсутності автоматичного механізму досягнення повної зайнятості лише державне регулювання сукупного попиту відкриває можливість досягнення динамічної економічної рівноваги (рівноважного економічного зростання), тобто рівності сукупного попиту й сукупної пропозиції, заощаджень та інвестицій за повної зайнятості. Такий висновок міститься в розширеній макроекономічній моделі Кейнса — моделі відкритої ринкової економіки з державним регулюванням.

Теорія мультиплікатора інвестицій і зайнятості

У зв'язку з формуванням ефективного сукупного попиту Дж. М. Кейнс формулює концепцію мультиплікації інвестицій — найбільш оригінальну в його теоретичній системі. У ній він установлює зв'язок між чистими інвестиціями, споживанням і національним доходом, який став центральною ланкою кейнсіанської теорії.

Між приростом інвестицій (чистими інвестиціями) і приростом національного доходу, як довів Кейнс, існує визначене й стійке співвідношення — коефіцієнт мультиплікатора інвестицій. Мультиплікатор інвестицій ґрунтується на тому, що кожна одиниця застосованих чистих інвестицій приносить більший приріст національного доходу, і навпаки, зменшення інвестицій обертається масштабнішим зменшенням національного доходу. Так само інвестиції впливають і на зайнятість, тому мультиплікатор інвестицій є також мультиплікатором зайнятості.

Тривалість і загальний ефект мультиплікаційного процесу, як і сама величина коефіцієнта мультиплікатора, залежать від того, у якій пропорції приріст національного доходу буде розподілятися між споживанням і заощадженнями (доходом, що уникає споживання), тобто від показників граничної схильності до споживання (частка приросту споживання в прирості національного доходу, або МРС) і граничної схильності до заощаджень (частка приросту заощаджень у прирості національного доходу, або MPS).

Мультиплікаційний ефект полягає в тому, що приріст національного доходу, зайнятості й споживання відбувається в більшій пропорції, ніж приріст первинних інвестицій, які через мультиплікатор продукують вторинні, третинні й наступні інвестиції зі спадним ефектом. Мультиплікаційний цикл завершується тоді, коли чергові інвестиції вже не виявляють мультиплікаційного ефекту, що відбувається за ситуації повної зайнятості, коли не збільшується сукупний попит.

При цьому коефіцієнт мультиплікатора буде тим більшим, а мультиплікаційний ефект тим сильнішим, чим більшою буде МРС і чим меншою буде MPS. Отже, збільшуючи МРС, можна досягти зростання мультиплікатора разом із сукупним попитом, зайнятістю й національним доходом, тоді як збільшення MPS призведе до мультиплікаційного зменшення доходу, попиту й зайнятості.

Це дало змогу Кейнсу відкрити так званий парадокс ощадливості, згідно з яким зростання заощаджень домашніх господарств може призвести до скорочення чистих інвестицій, зменшення національного доходу, сукупного попиту й зайнятості, тобто до збідніння нації.

Водночас Кейнс сформулював й інший «закон», який він назвав скоріше психологічним, ніж економічним. Суть «закону Кейнса» полягає в тому, що зі зростанням доходу схильність до споживання зменшується, а схильність до заощаджень зростає, що зрештою призводить до зменшення мультиплікатора, зниження доходу, сукупного попиту й зайнятості та наступної стагнації економіки. Тому держава повинна всіляко стимулювати споживання й тим самим сукупний попит.

Свої доходи держава формує за рахунок податків із доходів фірм і населення, зменшуючи тим самим MPS і збільшуючи МРС і мультиплікатор інвестицій і зайнятості. Важливим засобом досягнення ефективного сукупного попиту стає фінансово-бюджетна політика держави — основний інструмент кейнсіанського регулювання, яке має антициклічний характер.

Для досягнення високого рівня витрат і ефективного попиту Кейнс допускав існування дефіцитного бюджету держави й зростання на цій основі внутрішнього державного боргу. При цьому, як підкреслював видатний англійський економіст, не має особливого значення, на що витрачаються бюджетні кошти — навіть на озброєння, — лише б це стимулювало ефективний попит і зайнятість.

Кейнсіанська теорія мультиплікатора інвестицій, зайнятості й економічного зростання виявила величезний вплив на розвиток економічної теорії в цілому, змусила економістів різноманітних спрямувань по-новому оцінити роль споживання й заощаджень, розгорнути широкі дослідження умов макроекономічної рівноваги.

Кейнсіанська теорія процента

У теорії Кейнса є й дещо інша інвестиційна концепція, що пов'язує інвестиції не з динамікою національного доходу й сукупного попиту, а з динамікою граничної ефективності інвестицій. Остання характеризує очікувану прибутковість капіталовкладень. Однак величина інвестицій залежить також від норми процента.

Дж. М. Кейнс особливо підкреслював, що гранична ефективність капіталу визначається не поточним прибутком, а залежить насамперед від оцінки майбутніх прибутків. Це робить її вкрай чутливою до всілякого роду біржових спекуляцій, паніки, неправильної оцінки стану ринку, технічних нововведень, політичних переворотів тощо.

Норма процента в кейнсіанській теорії є нижньою межею граничної ефективності майбутніх інвестицій. Тому чим нижча норма процента, тим далі відсовується ця межа, а незмінність процентної ставки або навіть її зростання повинні гальмувати, зменшувати схильність до інвестування.

Але чим визначається норма процента? На відміну від неокласиків, які пов'язують норму процента із взаємодією заощаджень та інвестицій і їх наступним вирівнюванням, Кейнс висуває зовсім інше пояснення. У його теорії процент — фактор незалежний. Це грошовий феномен, рівень якого визначається взаємодією попиту й пропозиції на грошовому ринку, тобто не на всі заощадження, а лише на їх грошову частину. Тому головну причину небажаного підвищення процентної ставки Кейнс убачає в зростанні попиту на гроші порівняно з їх пропозицією.

Попит на гроші Кейнс назвав схильністю до ліквідності. Остання, за Кейнсом, визначається трьома моментами:

• потребами товарно-грошового обігу;

• обачністю людей;

• спекуляціями на грошовому ринку.

Сама ставка процента при цьому виступає своєрідною платою за необхідність розлучення з готівкою, з ліквідністю. Тому чим вища схильність до ліквідності, яка до того ж посилюється невпевненістю й невизначеністю на грошовому ринку, тим вищий попит на готівку й тим вища процентна ставка.

Отже, процент у Кейнса — багато в чому явище психологічне. Водночас це та ланка ринкової економічної системи, яка в кейнсіанській теорії пов'язує грошову сферу зі сферою виробництва й визначає специфіку впливу грошово-кредитного регулювання на хід ринкового відтворення.

Проблеми ціноутворення й інфляції

Як правило, коли визначають відношення Кейнса до інфляції, наводять таку його думку: «Поки є повна зайнятість факторів виробництва, ступінь їх використання буде змінюватися в тій же пропорції, що й кількість грошей; якщо ж існує їх повна зайнятість, то ціни будуть змінюватися в тій же пропорції, що й кількість грошей». Однак ця думка, як зазначав сам великий англійський учений, справедлива лише почасти, за деяких вкрай спрощених умов. Якщо їх усунути, то ситуація значно зміниться.

Йдеться про те, що навіть за неповної зайнятості ефективний попит не буде у своїх змінах повторювати пропорції зміни грошової маси, на його динаміку великий вплив має процентна ставка, яка змінює обсяг інвестицій, і мультиплікатор інвестицій, що змінює споживання. Крім того, при зростанні кількості ресурсів буде знижуватися їх ефективність, а сукупні витрати зростатимуть. Варто також ураховувати різну еластичність попиту на товари в його реакції на зміну цін, а також те, що номінальна заробітна плата почне зростати ще до досягнення повної зайнятості й для різних категорій працюючих вона буде змінюватися в різних пропорціях. Отже, робить висновок Кейнс, замість постійних цін практично існуватимуть ціни, які поступово зростають разом зі зростанням зайнятості. Тому теорія цін, тобто аналіз співвідношення між змінами кількості грошей і змінами рівня цін, повинна розглядати дію всіх перерахованих і ускладнюючих факторів.

Кейнс прийшов до висновку, що збільшення грошової пропозиції буде розподілятися між зростанням цін (інфляцією), збільшенням номінальної (грошової) заробітної плати й зростанням інвестицій, виробництва та зайнятості. Виходячи з цього, він розглядав різні стани інфляції: абсолютну інфляцію, яка розгортається при зростанні ефективного попиту за умов повної зайнятості, і так звану напівінфляцію, коли зростання цін відбувається у відповідь на збільшення сукупного попиту ще за умов неповної зайнятості. Ураховуючи фактор часу, Кейнс припускав, що існує довготривала тенденція до зростання цін. Із цього приводу він писав, що «протягом дуже тривалих періодів зміна цін майже завжди йде в бік підвищення». Стійкість або нестійкість цін у довготривалому аспекті Кейнс пов'язував із тенденціями змін заробітної плати в їх порівнянні з темпами зростання ефективності виробництва.

Це вказує на те, що англійський економіст заклав основи теорії інфляції витрат, яка зумовлюється зростанням споживчих цін, пов'язаного насамперед зі зростанням номінальної (грошової) заробітної плати ще до досягнення повної зайнятості. Стає зрозумілим, чому ефективний попит Кейнс вимірював в одиницях заробітної плати, відділяючи таким чином її реальний ефект від номінального (грошового).

Отже, Кейнс указував на альтернативність неповної зайнятості й інфляції, тобто виявив те, що за умов неповної зайнятості інфляція сприяє зменшенню безробіття, а тому може використовуватися інструментом регулювання зайнятості.

Теорія заробітної плати

Заробітну плату Кейнс включав до «кінцевих змінних» своєї теоретичної системи, розглядаючи її одним із важелів регулювання ефективного попиту. У трактуванні суті заробітної плати він стояв на позиціях концепції «граничної продуктивності». Кейнс був прихильником встановлення «мінімальної» заробітної плати, оскільки її надмірне зростання збільшує схильність до заощаджень, не сприяючи процесові мультиплікації інвестицій і зайнятості.

Проте потрібно розмежувати кейнсіанську позицію й позицію неокласичної теорії стосовно цього питання. У неокласиків усе просто: скорочення заробітної плати знижує ціни, що автоматично розширює попит і зайнятість. Тому вони стверджували, що головними «ліками» від безробіття є зниження заробітної плати.

Кейнс розглядає проблему інакше. Він погоджується, що ефект зростання зайнятості внаслідок зниження заробітної плати міг би виникнути, якби це зниження не змінювало обсягу сукупного попиту, виміряного в одиницях заробітної плати. Зниження заробітної плати може дати позитивний ефект тільки тоді, коли воно в змозі розширити сукупний попит. Кейнс підкреслював, що така можливість виникає в тому випадку й у тому обсязі, у яких це зниження зачіпає три основних параметри сукупного попиту — граничну схильність до споживання, граничну ефективність капіталу чи норму процента.

Послідовно розглядаючи зміну всіх трьох указаних параметрів під впливом зниження номінальної заробітної плати, Кейнс прийшов до висновку, що це зниження призведе до зростання ефективного попиту тільки за умови зниження норми процента внаслідок збільшення грошової пропозиції, вираженої в одиницях заробітної плати.

Але в цьому випадку ефект такого зниження рівноцінний банківській політиці зі збільшення грошової пропозиції. Тоді виникає питання: для чого знижувати заробітну плату, якщо це пов'язано з величезними соціальними втратами і якщо того ж результату можна досягти через політику збільшення грошової пропозиції? Тому Кейнс віддавав перевагу збереженню досягнутого рівня заробітної плати.

Концепція регулювання сукупного попиту

«Загальна теорія зайнятості» Дж. М. Кейнса містить у собі й основні ідеї стосовно регулювання сукупного попиту. При цьому розглядаються два основних інструменти цього регулювання — грошово-кредитна та фінансово-бюджетна політика держави.

Можливість грошово-кредитного регулювання безпосередньо випливає з кейнсіанської теорії процента. Вважаючи процент найважливішим параметром, від якого залежить гранична ефективність інвестицій, Кейнс припускав, що через банківську систему можна регулювати (знижувати) процентну ставку в довготривалій перспективі.

Водночас він вважав, що грошово-кредитне регулювання ефективне лише тоді, коли воно через зміну грошової пропозиції може змінити психологічну ситуацію на грошовому ринку, знизивши норму процента. Якщо ж зростання грошової пропозиції не веде до зниження процентної ставки, тобто виникає так звана «пастка ліквідності», то грошово-кредитне регулювання виявиться безсилим у стимулюванні сукупного попиту й тому є неефективним інструментом подолання депресії в економіці.

Отже, грошово-кредитне регулювання, на думку Кейнса, є ненадійним інструментом досягнення економічної рівноваги, тому свої надії на рівноважне економічне зростання й досягнення повної зайнятості він пов'язував передусім із фінансово-бюджетним регулюванням. «Регулювання обсягу поточних інвестицій, — наголошував видатний теоретик, — небезпечно залишати в приватних руках», тому держава, «яка в змозі зважити граничну ефективність капітальних благ з точки зору тривалих перспектив і на ґрунті майбутніх соціальних вигод, буде брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій».

Проте Кейнс, звичайно, не був прихильником такої форми «прямої організації інвестицій», як державна власність, тому відзначав, що «не власність на знаряддя виробництва суттєва для держави, а можливість винагородити власників виробничих ресурсів за ризик вкладення інвестицій».

Методами фінансово-бюджетного регулювання долаються так звані рецесійний (дефляційний) та інфляційний «розриви» в економіці. Рецесійний розрив — величина, на яку повинен зрости сукупний попит (сукупні витрати), щоб збільшити національний дохід до неінфляційного рівня повної зайнятості. Інфляційний розрив — величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит, щоб зменшити національний дохід до неінфляційного рівня повної зайнятості. Отже, щоб подолати рецесійний розрив і забезпечити повну зайнятість, потрібно стимулювати сукупний попит через зростання державних витрат і зменшення податків, а щоб подолати інфляційний розрив і також досягти повної зайнятості, треба стримувати сукупний попит шляхом зменшення державних витрат і зростання податків. Такими в цілому були кейнсіанські рекомендації стосовно проведення державної економічної політики за умов недосконалої ринкової конкуренції.

ВИСНОВКИ. ЗНАЧЕННЯ КЕЙНСІАНСЬКОЇ ТЕОРІЇ

Теорія Дж. М. Кейнса озброїла економічну науку новим теоретичним інструментарієм аналізу проблем ринкового відтворення. Вона визнала, що ринкові відносини значно модифікувалися, вільна конкуренція поступилася монополіям і конкуренції недосконалій, а разом з обмеженням дії ринкового механізму вільної конкуренції втратилася гнучкість і динаміка цін. Водночас кейнсіанська теорія визнала й зростання сили профспілок, які стали серйозною перешкодою для стихійного коливання заробітної плати.

Кейнсіанську теорію часто називають «теорією депресивної економіки», адже вона несе на собі глибокий відбиток ситуації 30-х років, тобто так званої «Великої депресії». Це проявилося в перебільшенні значення умов реалізації продукту, у негативному відношенні до заощаджень, недооцінці зовнішніх стимулів до інвестування. Для депресивної економіки вкрай важлива проблема реалізації, яка для Кейнса стала першорядною.

Саме тому в центр досліджень він поставив проблему ефективного сукупного попиту — основної умови, що визначає рівень національного доходу й зайнятості. Кейнс припускав, що зріла ринкова економіка схильна до перенагромадження капіталу й недовикористання трудових ресурсів, а тому й запропонував свої рецепти виходу зі ситуації стагнації, які вважав єдино вірними. Втручання держави в процеси відтворення Кейнс визнавав «єдино практично можливим засобом уникнення повної руйнації існуючих економічних форм і умовою для успішного функціонування приватної ініціативи».

Водночас Кейнс ніколи не закликав повністю відмовитися від ринкового механізму саморегулювання, але вважав за потрібне доповнити й підсилити його державним впливом, щоб уникнути повного знищення цього механізму.

Основні положення кейнсіанської теорії не лише залишаються в арсеналі сучасної економічної науки, але й багато в чому визначають її нинішню спрямованість, хоча й відбулася їх певна еволюція в розробках сучасних кейнсіанців, які враховують економічні реалії сьогодення.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. — К., 1998
2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посібник. — К.: Астон, 1999
3. Юхименко П.І. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. вузів. — К.: Знання-Пресс, 2000
4. Царенко О.М. Економічна історія України і світу: Навчальний посібник. — Суми, 2001
5. Лановик Б.Д. Економічна історія світу: Курс лекцій. — К.: Вікар, 2000
6. Лановик Б.Д. Економічна історія України і світу: Підручник для вузів. — К.: Вікар, 1999
7. Економічна енциклопедія: у 3-х томах. — К. — Тернопіль, 2000
8. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті. — Тернопіль, 1999
9. Антология экономической классики: в 2-х т. — М.: Эконов, 1993
10. Осадчая И. Великий реформатор экономики капитализма //Наука и жизнь. — 1997. — № 12. — с. 44-48
11. Нуреев Р. Теории развития: кейнсианские модели становлення рыночной экономики //Вопросы экономики. — 2000. — № 4. — с. 1137-156
12. Хайтун С.Д. Социальная эволюция и Джон Кейнс: от прошлого к будущему //Вопросы философии. — 2003. — № 10. — с. 46-60
13. Васильев С.В. Джон М. Кейнс: экономическая политика в годы „Великой депрессии” //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2001. — № 11. — 96-112
14. Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс. В 2-х т. — М.: Республика, 1992. — Т.1