Калькулювання життєвого циклу виробу

Вступ.

1. Сутність та методи калькулювання.

2. Мета калькулювання витрат.

3. Система калькулювання життєвого циклу виробу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У міжнародній практиці бухгалтерський облік поділяється на три самостійні напрями: податковий, фінансовий та управлінський. Бухгалтерські служби сьогодні виконують значно ширші функції, ніж просте ведення обліку: вони координують складання кошторисів, готують та інтерпретують звітні дані для ухвалення рішень, аналізують інформацію та беруть участь у виборі оптимальних варіантів.

В Україні до недавнього часу ці завдання, окрім бухгалтерів, виконували економічні, фінансово-економічні та планові відділи, а також бюро економічного аналізу. Роль бухгалтера переважно зводилася до формування звітності та підготовки даних для адміністрації.

Ринкові зміни в соціально-економічному житті країни зробили стратегічне управління нагальною потребою. Якщо раніше це було переважно функцією держави та її планових органів, то тепер стратегічне управління стало ключовою умовою успішної діяльності підприємства.

Такі трансформації підвищують вимоги до підготовки економістів, зокрема бухгалтерів. Фахівці цього профілю мають уміти застосовувати облікову інформацію для підготовки та прийняття управлінських рішень, контролю за діяльністю підрозділів і підприємства загалом, а також для аналізу господарської діяльності.

1. Сутність та методи калькулювання

Калькулювання, тобто обчислення собівартості окремих виробів, посідає важливе місце в системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві.

Воно необхідне для вирішення багатьох економічних завдань: обґрунтування цін, розрахунку рентабельності виробництва, порівняльного аналізу витрат на аналогічну продукцію на різних підприємствах, оцінки економічної ефективності організаційно-технічних заходів.

Зазвичай на підприємствах складають планові та фактичні калькуляції. Планові розраховуються на основі нормативів витрат, а фактичні — за реальним рівнем витрат.

Окремим різновидом планових є проектно-кошторисні калькуляції, що розробляються для разових замовлень або нових виробів на етапі проектування. Їх особливість полягає в приблизному характері обчислень через відсутність детальної нормативної бази.

Незалежно від специфіки виробництва та продукції, калькулювання передбачає вирішення таких методичних питань: визначення об'єкта калькулювання та вибір калькуляційних одиниць, встановлення статей витрат і методики їх розрахунку.

Об'єкт калькулювання — це продукція чи послуги, собівартість яких обчислюється. Ними можуть бути основна та допоміжна продукція, послуги й роботи. Головним об'єктом є готова продукція, що реалізується на ринку; калькулювання іншої продукції має допоміжний характер.

Для кожного об'єкта обирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру.

У світовій практиці застосовуються різні методи калькулювання, що залежить від призначення калькуляцій, типу виробництва та традицій внутрішньофірмового управління. Найпоширенішими є методи калькулювання за повними та неповними витратами.

Метод повних витрат передбачає включення в калькуляцію всіх витрат, пов'язаних із виробництвом і продажем продукції. Цей метод є традиційним для вітчизняних підприємств.

У зарубіжній практиці досить поширене калькулювання за неповними витратами, коли до собівартості окремих виробів включаються не всі витрати. Частина непрямих витрат не розподіляється між виробами, а одразу списується на виручку періоду при визначенні прибутку. Класичним прикладом є метод "direct-cost", за якого на собівартість виробів відносяться лише прямі витрати, а непрямі — на певний період.

На вибір методу калькулювання суттєво впливають широта асортименту та специфіка виробництва. Найточнішим і методично простим є калькулювання на продуктивному виробництві, де собівартість одиниці визначається діленням сукупних витрат за період на кількість випущеної продукції.

Під час калькулювання витрати групуються за статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. При встановленні статей слід дотримуватися таких вимог:

• максимальна частка витрат, що включаються в собівартість, має обчислюватися прямо на окремі вироби;
• статті непрямих витрат потрібно формувати так, щоб їх можна було обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей для більшості підприємств різних галузей виглядає так:

• сировина та матеріали;
• технологічна енергія;
• основна заробітна плата виробників;
• додаткова заробітна плата виробників;
• відрахування на соціальні потреби виробників;
• утримання та експлуатація машин і устаткування;
• загальногосподарські витрати;
• підготовка та освоєння виробництва;
• позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову собівартість, дев'яти — виробничу, а всіх статей — повну собівартість.

В окремих галузях (передусім у промисловості) номенклатура статей може відхилятися від наведеної. Наприклад, у машинобудуванні є специфічні статті: "закупівельні вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств", "спрацювання інструментів і пристроїв спеціального призначення", "втрати від браку". У деяких галузях (чорна та кольорова металургія) виокремлюється стаття "напівфабрикати власного виробництва".

2. Мета калькулювання витрат

Отже, калькулювання (Costing) — це процес визначення собівартості певного об'єкта витрат.

Об'єктом витрат (Cost Object) є предмет або сегмент діяльності, що потребує окремого вимірювання пов'язаних із ним витрат.

Інформація про собівартість об'єктів витрат дозволяє визначити: яку ціну на виріб чи послугу слід встановити; який процес є найекономічнішим; який підрозділ використовує ресурси найефективніше; який замовник забезпечує найбільший внесок у прибуток компанії тощо.

Собівартість об'єктів витрат визначається за допомогою системи виробничого обліку.

Система виробничого обліку (Cost Accounting System) — це система обліку, що забезпечує калькулювання та контроль собівартості об'єктів витрат.

У загальному вигляді система виробничого обліку має дві стадії (рис. 2.1).

На першій стадії витрати об'єднуються за однорідними елементами: матеріали, зарплата тощо. Потім вони відносяться до певних об'єктів витрат. Прямі витрати можна простежити до відповідних об'єктів на підставі первинних документів, а непрямі витрати розподіляються між об'єктами пропорційно до величини певного чинника (пряма зарплата, машино-години тощо).

Порядок віднесення витрат залежить від кількості та взаємозв'язку об'єктів.

На промислових підприємствах витрати зазвичай спочатку відносяться до відповідних підрозділів, а потім — до певних видів продукції (послуг), що виробляються цими підрозділами (рис. 2.2).

Вибір системи виробничого обліку залежить від технології та організації виробництва. Тому різні підприємства використовують різні системи.

Однак упровадження будь-якої системи виробничого обліку передбачає:

• побудову організаційної структури підприємства;
• проектування документопотоків;
• вибір відповідної системи калькулювання продукції;
• підхід до постійних виробничих витрат;
• вибір відповідного методу контролю витрат.

Організаційна структура підприємства визначає функції окремих підрозділів і відповідальність їхніх керівників. Саме вона є відправною точкою для побудови системи виробничого обліку, оскільки визначає контрольованість витрат і порядок групування їх за центрами відповідальності.

Детальніше роль центрів відповідальності в системі управління та організацію обліку за центрами відповідальності буде розглянуто в розділі 8.

Організаційна структура, своєю чергою, впливає на документопотік усередині підприємства та забезпечує кодування документів, що важливо для автоматизованої обробки інформації.

Наступним етапом упровадження виробничого обліку є вибір системи калькулювання продукції.

Система калькулювання визначається характером продукції. Найчастіше в спеціальній літературі вирізняють дві системи: за окремими замовленнями (контрактами, роботами, партіями) та за постійно повторюваними процесами виробництва.

У межах кожної з цих систем калькулювання може здійснюватися за повними виробничими витратами або тільки за змінними витратами.

Нарешті, важливим елементом системи виробничого обліку є контроль витрат.

Такий контроль забезпечується шляхом порівняння бюджетних і фактичних витрат окремих підрозділів.

Проте ефективнішим є встановлення норм (стандартів) витрат на рівні конкретних видів продукції та оперативний контроль виявлення й аналізу відхилень.

Процес упровадження системи виробничого обліку схематично показано на рис. 2.3.

Отже, за умов будь-якої діяльності процес калькулювання передбачає вибір:

1 — об'єкта витрат;

2 — прямих витрат для простеження до об'єкта витрат;

3 — сукупностей непрямих витрат, що підлягають розподілу між об'єктами витрат;

4 — бази розподілу для кожної з обраних сукупностей непрямих витрат.

Вибір об'єкта витрат залежить від мети калькулювання. З метою ціноутворення, внутрішньої звітності, рішень щодо асортименту об'єктом витрат зазвичай є продукція (товари, роботи, послуги).

Для оцінки діяльності менеджерів, планування та контролю об'єктом витрат є відповідні сегменти (підрозділ, географічний регіон, замовник тощо).

Витрати, безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції (послуг), величина яких є суттєвою, прямо відносяться до відповідного об'єкта витрат на підставі даних первинних документів (нарядів, вимог, відомостей), вимірювальних пристроїв тощо.

3. Система калькулювання життєвого циклу виробу

Калькулювання життєвого циклу виробу (Life-Cycle Costing) — це вимірювання та накопичення всіх фактичних витрат, пов'язаних із певним виробом упродовж його життєвого циклу.

Калькуляція дозволяє вирішити основні завдання:

• на її підставі визначається ціна на продукцію;
• дані про собівартість використовуються для прогнозування та управління виробництвом і витратами.

Предмет калькуляції — собівартість продукції (робіт, послуг) по підприємству та його структурних підрозділах.

Методом калькулювання є система науково обґрунтованих прийомів розрахунку собівартості продукції (робіт, послуг).

Завдання калькулювання — забезпечити апарат управління інформацією про собівартість окремих видів продукції та виробів.

Система калькулювання передбачає виконання ряду робіт, що забезпечують складання калькуляції:

1. Ознайомлення з нормативною та законодавчою базою.

2. Визначення переліку витрат, що включаються в собівартість продукції.

3. Визначення статей витрат (за видами виробництв та видами продукції) — облікова політика підприємства.

4. Обґрунтування методики відображення витрат та їх оцінка по кожній статті калькуляції.

5. Встановлення принципів розподілу витрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом.

6. Розробка обґрунтованих способів розподілу непрямих витрат між виробництвами та видами продукції.

7. Оцінка незавершеного виробництва та готової продукції.

8. Визначення переліку об'єктів калькуляції та калькуляційних одиниць.

9. Розробка форми калькуляційного листа.

10. Встановлення періодичності калькулювання.

Ця система зародилася на початку 80-х років ХХ століття в США та європейських країнах. Суть системи полягає в новому підході до поняття повних витрат. Традиційна система калькулювання побудована за принципом "продукція споживає ресурси", а система калькулювання діяльності передбачає, що "продукція споживає процеси, а процеси споживають ресурси".

Суть системи полягає в тому, що на певні види продукції списуються прямі витрати, а непрямі витрати групуються та відносяться тільки на ті види продукції, що споживають відповідні виробничі процеси. Для кожного виду непрямих витрат може бути обрана своя база розподілу (заробітна плата, площа цеху, машино-години роботи обладнання).

У вітчизняній практиці ці (непрямі) витрати списуються:

— витрати на утримання та експлуатацію машин і обладнання;

— витрати на підготовку та освоєння виробництва нових видів продукції;

— загальновиробничі витрати.

Дані витрати можуть розподілятися на конкретні види продукції.

Особливості калькулювання собівартості продукції комплексних виробництв.

Виробництво вважається комплексним, якщо в одному технологічному процесі одночасно виготовляється декілька (або один) основних продуктів, а також побічна продукція та відходи.

Калькулюється тільки основна продукція, а побічна продукція та відходи оцінюються за встановленими методами (оцінка відходів має понад 2 види).

Розрізняють багатопродуктове комплексне виробництво та однопродуктове.

Процес калькулювання в комплексних виробництвах потребує вирішення ряду методологічних питань, пов'язаних із розрахунком собівартості, а саме:

• методи оцінки попутних продуктів;
• методи оцінки відходів;
• розподіл загальновиробничих витрат (між основною та побічною продукцією або між основними продуктами);
• розподіл виробничої собівартості між основними продуктами.

З метою ефективного управління собівартістю застосовуються різні види калькуляцій.

Класифікація калькуляцій з метою управління собівартістю:

1. За характером виробництва:

1) масові (періодичні);

2) індивідуальні;

3) проміжні.

2. За часом складання:

1) директивні:

• стандартні (нормативні);
• кошторисні;
• планові.

2) звітні.

3. За рівнем охоплення:

1) галузеві;

2) повні;

3) виробничі;

4) внутрішньогосподарські;

5) змінних витрат;

6) технологічні.

4. За властивостями калькуляційного об'єкта:

1) загальні;

2) параметричні;

3) за центрами витрат.

Масові калькуляції складаються за певний період з метою розрахунку собівартості одиниці виробу.

Індивідуальні калькуляції складаються після завершення виробництва окремого замовлення (при позамовному методі).

Проміжні калькуляції складаються на окремі етапи робіт довготермінових контрактів (будівництво, наука).

Директивні (попередні) калькуляції складаються до початку робіт.

Стандартні калькуляції застосовуються для встановлення допустимих витрат на виробництво продукції на основі науково обґрунтованих норм.

Планова калькуляція складається на основі виробничих норм і дозволяє визначити витрати, виходячи з досягнутого рівня організації праці, управління, техніки та технології.

Кошторисна калькуляція застосовується в організаціях, які виконують довготермінові контракти. Вона дає можливість встановити ціну контракту (будівництво, наука тощо).

Звітні калькуляції складаються на основі даних бухгалтерського обліку про фактичні витрати на виробництво.

Галузеві калькуляції показують рівень собівартості однойменної продукції в конкретній галузі. Складаються вищестоящою організацією.

Повні калькуляції показують витрати на виробництво та збут продукції (застосовуються для встановлення ціни на продукцію, визначення беззбитковості виробництва тощо).

Виробничі калькуляції показують виробничу собівартість продукції.

Внутрішньогосподарські калькуляції складаються на продукцію окремих цехів основного та допоміжного виробництва. Застосовуються для визначення вартості послуг, що надаються одним цехом іншому.

Калькуляції змінних витрат включають лише змінні витрати на виробництво. Такі калькуляції допомагають визначити маржинальний прибуток.

Технологічні калькуляції складаються на окремі види продукції, вузли, деталі тощо. Вони не включають вартість послуг сторонніх організацій, вартість купованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів (визначається технологічна собівартість — власними силами).

Загальні калькуляції показують собівартість певного виду продукції по підприємству.

Параметричні калькуляції дають уяву про собівартість продукції в розрахунку на одиницю певного параметра (наприклад, собівартість однієї кінської сили, собівартість однієї машино-години роботи обладнання).

За центрами витрат показують собівартість продукції певного підрозділу підприємства (наприклад, собівартість хлібопекарного цеху).

На підприємствах застосовують напівфабрикатний та безнапівфабрикатний варіанти обліку витрат.

Напівфабрикат — це продукт, який пройшов технологічну обробку на певному переділі та є для нього готовою продукцією.

Напівфабрикат може бути реалізований на сторону або переданий в обробку на наступний переділ на підприємстві. У бухгалтерському обліку для цього відкривається рахунок напівфабрикату.

Безнапівфабрикатний варіант обліку витрат не передбачає міжцехового переміщення напівфабрикатів у бухгалтерському обліку.

Висновки

Виробництво будь-якого товару потребує затрат економічних ресурсів, які через свою відносну рідкість мають певні ціни. Кількість товару, яку фірма намагається запропонувати на ринку, залежить від цін (витрат) та ефективності використання ресурсів, необхідних для його виробництва, з одного боку, і від ціни, за якою товар продаватиметься на ринку, — з іншого. Однак у процесі виробництва фірма-виробник, окрім виробничих витрат, несе також витрати на просування товару на ринок, проведення маркетингових досліджень, організацію реклами, сплату податків тощо.

Затрати, витрати та собівартість є найважливішими економічними категоріями. Їхній рівень значною мірою визначає розмір прибутку та рентабельності підприємства, ефективність його господарської діяльності.

Зниження та оптимізація витрат є одними з основних напрямків удосконалення діяльності підприємства.

Залежно від виду продукції, характеру технологічного процесу, особливостей переробки сировини використовуються різні методи калькулювання (оцінки) витрат. До основних і найбільш практичних належать: метод прямого розрахунку, розрахунково-аналітичний метод, нормативний метод, параметричний метод, коефіцієнтний метод, метод виключення витрат, комбінований метод.

Список використаної літератури

1. Бородкин О. Внутрішньогосподарський (управлінський) облік: концепція і організація // Бухгалтерський облік і аудит. — 2001. — № 2.
2. Голов С. Управлінський облік : Підручник / Сергій Голов. — К.: Лібра, 2003. — 703 с.
3. Ивашкевич В.Б. Проблемы учета и калькулирования себестоимости продукции. — М.: Финансы, 1974.
4. Кохалевич З.В. Аналіз і використання облікової інформації для управління запасами підприємства. — К.: МІМ-Київ, 1999.
5. Лень В. Управлінський облік : Навчальний посібник / Василь Лень. — К.: Знання-Прес, 2003. — 287 с.
6. Манн Р., Майер Э. Контроллинг для начинающих / Пер. с нем. — М.: Финансы и статистика, 1995.
7. Нападовська Л. Управлінський облік. — Дніпропетровськ, 2000.
8. Пацюк Є.Ф. Аналіз фінансового стану підприємства та перспективи його розвитку. — К.: МІМ-Київ, 2000.
9. Пушкарь М. Управлінський облік : Навч. посіб. для студ. вуз. / Михайло Семенович Пушкарь. — 3-є вид., стер. — Тернопіль: Карт-бланш, 1997. — 163 с.
10. Пушкарь М.С. Тенденції та закономірності розвитку бухгалтерського обліку в Україні. — Тернопіль: Економічна думка, 1999.
11. Смолякова Г.А. Фінансовий аналіз підприємства. — К.: МІМ-Київ, 2001.
12. Соколов Я.В. Бухгалтерский учет: от истоков до наших дней. — М.: Аудит, ЮНИТИ, 1996.