Іван Мазепа

Вступ.

1. Молоді роки І. Мазепи.

2. Гетьманування І. Мазепи.

3. Внесок у культуру І. Мазепи.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Іван Степанович Мазепа (Іван Мазепа-Колединський, 1639 — 21 вересня 1709) обіймав посаду гетьмана України з 1687 по 1709 рік. Спочатку він розглядав можливість співпраці з Москвою, однак політичний курс Петра I щодо України під час Північної війни спричинив остаточний розрив Мазепи з Росією. У 1708 році він підписав угоду з Карлом XII про входження до антимосковської коаліції. Після поразки шведських військ під Полтавою змушений був емігрувати. Життя його обірвалося в Бендерах, а похований він у Галаці.

Відколи Москва встановила зверхність над Козацькою Україною, вона постійно прагнула запровадити пряме управління. Козацька верхівка, яка ще за часів Руїни розчарувалася в пропольській та протурецькій орієнтаціях, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв'язок із Москвою. Проте гетьмани наполягали на збереженні решток прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 року. Вони плекали надію, що, демонструючи лояльність, зможуть переконати царів у власній надійності та домогтися згоди на автономію.

Ключовим етапом у відносинах між Гетьманщиною та Москвою стало гетьманування Івана Мазепи — постаті, яка вважається однією з найвидатніших і водночас найсуперечливіших в українській політиці. Мазепа народився 1639 року в знатній українській родині, яка мала великий авторитет у Війську Запорозькому. Він здобув досить ґрунтовну освіту. Після навчання в Київській колегії він продовжив студії в єзуїтській колегії у Варшаві, а згодом розпочав службу при дворі польського короля. Це дало йому змогу багато подорожувати Західною Європою та виконувати дипломатичні доручення короля в Козацькій Україні.

1. Молоді роки І. Мазепи

Народився майбутній гетьман у Мазепинцях — шляхетському хуторі на Київщині, неподалік Білої Церкви. Цей хутір у 1592 році польський король Зігмунд-Август надав шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському, представнику славного роду Курчів.

Батько Мазепи обіймав значну посаду в Білоцерківському окрузі, а мати походила з відомої української родини Мокевських. У сім'ї виховували двоє дітей: доньку Олесю та сина Івана, якому судилося стати гетьманом.

Точна дата народження Мазепи невідома; дослідники схиляються до думки, що це приблизно 1640 рік.

Про його дитячі роки також доводиться лише здогадуватися. Утім, легко уявити ту епічну атмосферу, в якій він зростав, — час безперервних козацьких боїв із Польщею. Із малих літ він опановував верхову їзду, вчився володіти шаблею та засвоював військові вправи, що, безсумнівно, захоплювали нащадка козаків. Водночас він не залишав без уваги й освіту, адже походив з інтелігентної родини, де науку завжди шанували. Особливий вплив на нього мала мати Марія — жінка освічена, смілива й свідома патріотка. Це був єдиний вплив, який визнавала ця замкнута й загадкова натура. Саме мати відправила його на навчання до Києва, де школи славилися на весь європейський Схід. Викладали там професори, які здобували освіту на Заході, а заснував ці школи київський митрополит Петро Могила, котрий запозичив методи навчання з Єзуїтської Колегії «Ля Флеш».

Упродовж трьох років Мазепа вивчав риторику та латину. Його улюбленими авторами стали Цицерон, Тит Лівій і Тацит; їхня мова й гармонійний стиль назавжди залишилися для нього взірцем. Мазепа чудово володів пером, у вільні хвилини писав вірші та цікавився різними жанрами літературної творчості.

Після завершення студій він повернувся додому, але батько, який мріяв про блискучу кар'єру для сина, відправив його пажем до двору польського короля Яна-Казимира. Мазепа швидко здобув прихильність монарха. Уже тоді він умів чарувати людей; цю таємницю привабливості він зберіг до глибокої старості. Королі, князі, жінки, вояки, козаки й навіть духовенство не могли встояти перед його дивовижною здатністю полонити серця [11, c. 82-83].

Ян-Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, підтримував тісні зв'язки із західною цивілізацією. Він мав звичай щороку відправляти за кордон трьох здібних юнаків шляхетського походження для вдосконалення їхньої освіти. Мазепа потрапив до числа цих обранців. Він відвідав Німеччину, Францію та Італію, прагнучи, як і згодом Петро I, усе побачити на власні очі та зрозуміти. Зрештою він почав розбиратися в політиці й повернувся додому людиною з широким світоглядом.

У 1659 році він знову опинився при дворі Яна-Казимира, користуючись іще більшими ласками, ніж раніше. Однак міжнародні події невдовзі змінили напрям його бурхливої долі.

Шляхта не бажала відмовлятися від своїх ілюзій, тож між давніми супротивниками спалахнула нова війна. Цього разу Україна, яка зближувалася з молодою православною Москвою, опинилася в скрутному становищі. Ян-Казимир мав ворогів з усіх боків: на Польщу наступали Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Москва та Україна, а частина збунтованих польських магнатів також виступила проти короля. Мазепа всіляко допомагав монархові, успішно виконуючи кілька складних дипломатичних місій в Україні.

Спочатку Мазепа командував надвірною корогвою (гетьманською гвардією), а згодом став генеральним осавулом. Він брав участь у війні Дорошенка, який виступав союзником Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 року), а також виконував дипломатичні доручення — зокрема, їздив до Криму (1673 рік) та до гетьмана І. Самойловича (початок 1674 року). Улітку 1674 року, коли його послали до Криму й Туреччини, Мазепа потрапив у полон до запорожців, які передали його Самойловичеві. Мазепі вдалося швидко завоювати довіру гетьмана, який зробив його «гетьманським дворянином» і неодноразово відправляв у державних і приватних справах до Москви. Мазепа також брав участь у Чигиринських походах (1677–1678 роки). У 1682 році його призначили генеральним осавулом. Разом із політичним впливом зростали й маєтки Мазепи як в Україні, так і на суміжних землях Московщини. Його авторитет був настільки високим і в Україні, і в Москві, що після скинення Самойловича рада на річці Коломаці 25 липня 1687 року за згодою московського уряду обрала Мазепу гетьманом. Тоді ж було укладено новий українсько-московський договір, який визначив подальші відносини між двома державами.

Політична програма Мазепи сформувалася ще за часів Дорошенка та Самойловича. Він твердо відстоював ідею української козацько-гетьманської державності та соборності українських земель. Основними цілями його політики як гетьмана були: об'єднання українських земель — насамперед Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя, а за можливості й Слобожанщини та Ханської України — у складі єдиної української держави, а також утвердження міцної автократичної гетьманської влади в становій державі європейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою [9, c. 111-113].

2. Гетьманування І. Мазепи

Майже весь 21-річний період свого гетьманування Мазепа дотримувався традиційної для лівобережних гетьманів політики. Він послідовно зміцнював позиції старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Завдяки щедрим царським дарам Мазепа накопичив близько 20 тисяч маєтків, ставши одним із найбагатших феодалів Європи. Будучи ревним покровителем православ'я, він спорудив по всій Гетьманщині численні церкви в стилі українського бароко. Завдяки зусиллям Мазепи Києво-Могилянський колегіум отримав статус академії (відомої тоді як «Могило-Мазепивіанська»); за фінансової підтримки гетьмана академія спромоглася звести нові корпуси та збільшити кількість студентів до 2 тисяч.

Відкрита й послідовна підтримка старшини викликала невдоволення серед народних мас і запорожців, налаштованих проти старшини. Вибухонебезпечна ситуація склалася 1692 року, коли військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик) утік на Січ і почав піднімати заколот проти гетьмана. Проголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров», і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручився підтримкою кримських татар. Однак коли татари замість допомоги почали грабувати населення, популярність Петрика серед народу впала, і повстання згасло.

Завдяки досвіду в міжнародних справах і бездоганним манерам Мазепа переконав Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж якості допомогли йому налагодити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 році, коли Самойловича було усунено, його наступником обрали саме Мазепу, якого підтримали російські вельможі.

Тісні стосунки з Петром I дозволили Мазепі скористатися великим козацьким повстанням на Правобережжі, що належало полякам, у 1702 році. Після повторного заселення цього регіону польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним полковником Семеном Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Невдовзі перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Після втечі польської шляхти на захід здавалося, що розгортається щось на кшталт меншого варіанту 1648 року. Проте в 1703 році полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме тоді до Польщі вторгається найбільший ворог Петра I — шведський король Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Обидві частини Наддніпрянської України знову були об'єднані, і заслугу цього міг приписати собі Мазепа. Щоб убезпечити себе від загрози з боку популярного Палія, Мазепа за згодою Петра I наказав заарештувати його та заслати до Сибіру.

Однак на початку XVIII століття у взаємовигідних стосунках із царем, які Мазепа так уміло підтримував, з'явилася напруженість. У 1700 році вибухнула Велика Північна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за узбережжя Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро I та 18-річний шведський король Карл XII — обдарований полководець, але слабкий політик. Зазнавши низки катастрофічних поразок на початку війни, Петро I, палкий прихильник західних звичаїв, вирішив модернізувати армію, управління та суспільство загалом. Централізована влада значно зміцнилася, посилився контроль над усіма сферами життя, скасовувалися «застарілі звичаї». У межах цієї політики під загрозу потрапила традиційна автономія Гетьманщини, гарантована у 1654 році [3, c. 53-56].

Під час війни цар висунув українцям нечувані раніше вимоги. Козаки вперше мали воювати виключно за інтереси царя. Замість захисту власної землі від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків — українці були змушені битися зі шведськими арміями в далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало очевидним, що козаки не можуть рівнятися з регулярними європейськими арміями. Щороку їхні загони поверталися з півночі, зазнаючи втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 відсотків складу. Коли Петро I, намагаючись узгодити дії військ, поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків остаточно занепав. Чужоземні офіцери ставилися до козацького війська з презирством, вважаючи його гіршим і часто використовуючи як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра I реорганізувати козацтво, старшина, чиє становище залежало від військових посад, серйозно занепокоїлася.

Війна викликала невдоволення також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися на російські війська, розміщені в їхніх містах і селах, які утискали місцеве населення. «Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман почав відчувати загрозу, коли з'явилися чутки про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею [2, c. 134].

Невдоволення, яке зрештою штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це стало для гетьмана останньою краплею. Петро I порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою угоди 1654 року, тож український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 року, коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, сподіваючись запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тисяч козаків і провідних членів старшини. Умови, на яких українці приєдналися до Карла, були зафіксовані в пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем до повного звільнення її від влади Москви та відновлення давніх прав [17, c. 11].

Петро I дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманську столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тисяч чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині та терор, розпочатий російськими військами в Україні, які заарештовували й страчували за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро I наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, і 2 листопада 1708 року ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина та жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, а протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому значна частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу, воліючи почекати й подивитися, як розвиватимуться події. Як не дивно, єдиною значною групою, що стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення їм довелося дорого заплатити. У травні 1709 року російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійний наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими та весни 1708—1709 років військові сили суперників маневрували, шукаючи стратегічно вигідні позиції та підтримку українського населення. Нарешті 28 червня 1709 року відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв в європейській історії. Переможцем вийшов Петро I, унаслідок чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Для українців ця битва поклала край намаганням відокремитися від Росії. Остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією стало лише питанням часу. Петро I навіть вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України.

Утікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа та Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 року вбитий горем 70-річний Мазепа помер [1, c. 198-200].

3. Внесок у культуру І. Мазепи

Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тогочасної Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви та вболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю. Він навчався в Києво-Могилянській академії та Падуанському університеті, відвідав кілька європейських країн і міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення державних і військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури та власником найкращої в Україні великої й цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами та раритетними виданнями багатьма мовами.

Естет, він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед жіночою красою. Навіть у старшому віці міг закохатися пристрасно, сильно й глибоко, наче юнак. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. Його розумна, змістовна розмова чи виступи втілювалися в елегантну, яскраву, образну, емоційну форму. Іван Мазепа володів особливими чарами. Можливо, це була якась концентрована внутрішня енергія, високої напруги біополе, але він, людина залізної волі, умів впливати на людей, не пригнічуючи їх своєю перевагою, а викликаючи симпатію й безмежну довіру.

І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви великій патріотичній ідеї. Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв із 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської держави, автономію й самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році [13, c. 56-57].

Із самого початку гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки та православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті XVII століття козацьким гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним, який поєднував полководницьку та державну діяльність з активною підтримкою освіти й науки. Мазепа всіляко сприяв розвитку освіти в Україні. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах він фундував школи, бурси й шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були осередками просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську академію, дбав про її розвиток і щедро обдарував маєтностями. У 1693 році він наново збудував братську церкву Богоявлення та поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитися».

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими та реставрованими храмами. На свій кошт, а також використовуючи військовий скарб, він розбудував в Україні близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним бароко». У цих церквах втілилися не лише талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана. Він відновив Києво-Печерську лавру, обніс її монументальною кам'яною стіною та поставив дві гарні брами (Економічну й так звану Святу) з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом знову обновив Софійський собор і збудував Софійську дзвіницю, яка збереглася до нашого часу. У Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві він вибудував у 1690 році нову величаву церкву св. Миколая (у 1831 році її обернули на військовий собор). У ризниці на стіні вівтаря тривалий час залишався портрет Мазепи як «зиждителя храма», хоч у ньому гетьману проголошували анафему. Мазепа поставив також велику церкву Вознесіння в Переяславі, яку згадував у своїх творах Тарас Шевченко.

Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим завдяки дорогоцінним дарам. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі він переслав срібну плиту, художньо вироблену, з гравіюванням, очевидно, італійського майстра, яку використовували замість антимінса. На його ж кошти було надруковано арабський переклад Євангелія.

Жодного українського гетьмана сучасники не славили так, як Мазепу — видатного протектора українського культурного й духовного життя. Нікому з гетьманів не було присвячено стільки панегіриків, поем і драм. В Україні статті про Івана Мазепу, в яких робляться спроби об'єктивно висвітлити життєвий шлях цього видатного й водночас неоднозначного діяча нашої історії, почали з'являтися з 1988 року. І все ж деякі автори досі не скинули з очей імперської полуди, над ними тяжіє хибний марксистсько-ленінський постулат, згідно з яким «класова боротьба є рушійною силою розвитку суспільства».

Водночас виявилися ознаки протилежної тенденції — прагнення перетворити Мазепу на ікону, ідеалізувати його, приписати йому риси, яких у нього не було. При цьому дещо з його характеру замовчується. Проте Іван Мазепа цього не потребує. Велич українського гетьмана, борця за незалежну самостійну Україну не зменшиться, якщо ми розкриємо його особу такою, якою вона була насправді, з усіма її гранями. Звісно, окремі з них можуть бути нам не до вподоби. У боротьбі за владу, за збереження та утвердження свого гетьманства він удавався до засобів, які не заслуговують на схвалення. Бувало й так, що межа між дипломатією та інтригами зникала.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надаючи їй земельні маєтності, він бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру. Водночас він видавав універсали, наприклад 1691, 1692, 1701 років, у яких прагнув захистити інтереси посполитих селян і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав і законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті.

Саме Мазепа першим виплекав ідею самостійної незалежної української держави, піднявши її на височінь загальнонаціональної історичної мети. Мабуть, неможливо з'ясувати, коли виникла і як розвивалася ця ідея в Мазепи. Завжди дотримуючись принципу улюбленого автора Макіавеллі — «таємниця — це душа справи», він виношував свої ідеї, приховуючи власні наміри абсолютно від усіх. Мазепа поводився надобережно, оскільки ризик був величезний в умовах складної політичної й військової ситуації в Україні. Саме в часи Руїни він повернувся на Батьківщину й залишився там назавжди [18, c. 32].

Висновки

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він зміцнював становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Не забував він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичив близько 20 тисяч маєтків і став одним із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена, Мазепа скеровував значну частину особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, він будував по всій Гетьманщині численні чудові церкви в пишному стилі, який іноді називають мазепинським, або козацьким, бароко. За гетьманування Мазепи Києво-Могилянська академія завдяки його підтримці спромоглася спорудити нові корпуси та збільшити кількість студентів до 2 тисяч. Крім того, він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».

Проте якщо київські студенти та духовенство складали на його честь захоплені панегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та налаштованих проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 році, коли Петро Іваненко-Петрик, писар із широкими політичними зв'язками, утік на Січ і почав піднімати заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров», і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик у намаганнях утворити незалежне Українське князівство заручився підтримкою кримських татар. Проте коли татари замість допомоги повернули проти нього й почали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася, і повстання згасло.

Гідне подиву піднесення Мазепи від в'язня до гетьмана, його здатність тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із проведенням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку, — усе це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро I, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав цареві активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 році Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради в польських справах; згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа».

Список використаної літератури

1. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. Шаблі кар'єри. // Історичні постаті України. – О., 1993. – с. 196-306.

2. Гетьман Іван Мазепа і Москва (постановка питання) // Оглоблин О. Студії з історії України. – 1995. – с. 131-161.

3. Гетьман України – Іван Мазепа // Альманах "Нового шляху". – 1959. – с. 53-56.

4. Горбач О. Універсал гетьмана Івана Мазепи з 10.XII.1700 р. // Укр. історик. – 1987. - № 1-4. – с. 67-69.

5. Жила В. Гетьман Іван Мазепа під турецькою опікою: історія й оцінка // Альманах "Новий шлях". – 1994. – с. 96-111.

6. Зоренко Ю. Остання пісня Мазепи. (Балада) // Альманах УНС. – 1993 – с. 151-153.

7. Луців В. Гетьман Мазепа і його співпрацівники (Будівничі мазепинської держави) // Визв. Шлях. – 1963. - № 6. – с. 623-636.

8. Луцький Ю. Шевченкові зустрічі з Мазепою // Сучасність. – 1986. - № 12. – с. 41-49.

9. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в працях М. Грушевського. I Вступ // Укр. історик. - 1984. - № 1-4. – с. 111-122.

10. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в оцінці М. Костомарова // Укр. історик. – 1986. - № 3-4. – с. 5-14.

11. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа, 1639-1709 // Альманах УНС. – 1989. – с. 82-87.

12. Мацьків Т. Гравюра Мазепи з 1706 р. // Укр. історик. – 1966. - № 1-2. – с. 69-71.

13. Мацьків Т. Князь Іван Мазепа – гетьман України (1639-1709) // Укр. історик. – 1979. - № 1-4. – с. 55-68.

14. Мацьків Т. Листування Івана Мазепи з Адамом Синявським // Укр. історик. – 1981. - № 1-4. – с. 192-199.

15. Небелюк М. Мазепа в оцінці Вольтера. // Укр.. історик. – 1987. - № 1-4. – с. 72-82.

16. Неврлий М. Невідомий портрет і грамота Мазепи // Самостійна Україна. – 1998. - № 3. – с. 16-19.

17. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва. // Укр. історик. – 1989. - № 4. – с. 5-16.

18. Росоха С. Славний гетьман Іван Мазепа // Календар "Слово". – 1972. – с. 32.

19. Теліга О. Вступне слово на Академію в честь Івана Мазепи // Самостійна Україна. – 1992. - № 1. – с. 6-11.