Іудаїзм: історія поширення та сучасний стан

1. Історія поширення іудаїзму. Священні книги іудаїзму (Тора, Талмуд)

До XIX століття тривав перший, так званий рабино-талмудичний, період в історії іудаїзму. У цю епоху рабини, тобто «законовчителі», спираючись на тлумачення Тори з урахуванням реалій життя євреїв у феодальному суспільстві, завершили створення Талмуда (III–V ст. н. е.) — другого після Біблії джерела віровчення. Саме в Талмуді з'явилися нові релігійні ідеї, відсутні в Біблії: віра в потойбічне життя, посмертну відплату та воскресіння мертвих. Тут також викладено іудейську ангелологію та демонологію — уявлення про добрих і злих духів, що, як зазначалося раніше, є відлунням давніх політеїстичних вірувань. Талмуд закріпив систему релігійної обрядовості, яка регулює поведінку віруючого за допомогою 613 приписів. Саме тоді сформувалася форма іудаїзму, яку нині називають ортодоксальною або традиційною. Сьогодні найміцніші позиції ортодоксальний іудаїзм має в США та Ізраїлі, де його очолюють відповідно «Рабиністична рада Америки» та два головні рабини, які на паритетних засадах керують західною (ашкеназійською) та східною (сефардською) ортодоксальними громадами країни.

Наступний етап розвитку іудаїзму розпочався на початку XIX століття і був пов'язаний із буржуазно-правовою емансипацією євреїв та руйнуванням середньовічних гетто в Західній Європі. У цих умовах з'явився перший буржуазний різновид іудейської релігії — реформований іудаїзм. Суть реформи полягала в пристосуванні іудаїзму до нових умов життя євреїв у капіталістичному світі через осучаснення догматики та звільнення культу від усього, що заважало асимільованому єврейському буржуа, який прагнув інтегруватися в капіталістичну систему. Ідеологи реформи відмовилися від пов'язки догмату про месію з поверненням євреїв до Палестини та відродженням єврейської держави, проголосивши іудаїзм «універсальним» вченням, а євреїв — не «національною», а лише «релігійною» спільнотою. У культовій сфері реформований іудаїзм скасував давньоєврейську мову як обов'язкову для богослужіння, запровадив органну музику в синагозі, яку почали називати «храмом», та здійснив інші зміни, наблизивши іудейський культ до протестантського. Багато обрядів і свят також було переглянуто. Тривала суботня служба скорочувалася, а святкування суботи переносилося на вечір п'ятниці або ранок неділі, щоб «легалізувати» суботу як трудовий день, що категорично заборонено ортодоксальним іудаїзмом. Реформований іудаїзм також відмовився від численних харчових обрядів (кашрут) та інших біблійно-талмудичних заборон, обов'язкових для ортодоксів.

Зародившись у Німеччині, реформований іудаїзм поширився іншими західноєвропейськими країнами, а з 40-х років XIX століття потрапив до США разом із германо-єврейською імміграцією. Відтоді він став одним із провідних напрямів іудаїзму в Америці. Американські організації цього напряму — «Спілка американських єврейських конгрегацій» і «Центральна конференція американських рабинів» — відіграють провідну роль у системі реформованого іудаїзму загалом і значною мірою визначають діяльність його міжнародного органу — «Всесвітньої спілки прогресивного іудаїзму» (заснована 1928 р.).

У другому десятилітті XX століття в США виник третій напрям сучасного іудаїзму — консервативний, який незабаром поширився в інших західних країнах. Спочатку він постав як проміжний між ортодоксальним і реформованим іудаїзмом, увібравши риси віровчення й культу обох. Як зазначають американські історики цього напряму, консервативний іудаїзм поширив вплив серед «ліберальних» елементів ортодоксії та «консервативних» елементів реформи.

Поява консервативного напряму стала своєрідною реакцією на застійний характер ортодоксії та асиміляторські тенденції реформи. Консервативні теологи проголосили «позитивне ставлення» до релігійних традицій і на основі віровчення та культу обох напрямів створили еклектичний віросповідний кодекс, покликаний задовольнити і потребу в нововведеннях, і відданість традиції. Не відмовляючись від ортодоксальної догматики, вони водночас не наполягали на дотриманні таких догматів, як тілесне воскресіння чи прихід месії; зміст цих та інших елементів іудейського «символу віри» вони оголосили «відкритим для індивідуальної інтерпретації».

Релігійний еклектизм консервативного напряму особливо проявився в культі. Богослужіння в їхніх синагогах, як і в реформованих храмах, відбувається без відокремлення чоловіків від жінок, із використанням органної музики та хорового співу. Водночас, як у ортодоксів, чоловіки мають бути в головних уборах і молитовних покривалах (талес). Суботи в консервативних конгрегаціях слід дотримуватися неухильно, хоча, на відміну від ортодоксальної регламентації, дозволено користуватися транспортом для потреб богослужіння, а також радіо і телебаченням, якщо їхні програми «личать духовному характеру суботи». Не виключаючи повністю англійської чи інших національних мов, консервативні рабини вважають давньоєврейську головною мовою богослужіння й вимагають зміцнення цієї традиції в практиці конгрегацій. Обов'язковими визнаються й усі талмудичні заборони, встановлені талмудичними правилами.

До кінця другого десятиліття XX століття консервативний іудаїзм у США остаточно оформився як самостійний напрям. У 1913 році його основоположник, богослов і орієнталіст С. Шехтер, заснував організацію, що об'єднала всі консервативні конгрегації країни, — «Об'єднану синагогу Америки», а в 1919 році консервативні рабини створили «Асоціацію рабинів Америки», яка згодом увійшла як основна ідеологічна сила до «Всесвітньої ради синагог» — міжнародного органу консервативного іудаїзму. Нині консервативна громада США є найбільшою на Заході, охоплюючи 50 % усіх віруючих-іудеїв країни (реформісти — 36 %, ортодокси — 15 %).

Американська дійсність 30-х років минулого сторіччя породила четвертий напрямок іудейської релігії — реконструкціонізм. Його поява завдячує релігійному соціологові М. Каплану, який у 1934 році виступив із програмою відродження єврейського життя, викладеною в книзі «Іудаїзм як цивілізація». Реконструкціонізм активно пропагував ідею нерозривності іудаїзму та єврейства, переконуючи, що бути євреєм — означає бути послідовником іудейської релігії. Каплан та його прихильники стверджували, що єврейська цивілізація не може існувати без релігії, і «неминучий висновок, до якого приходимо ми в результаті розгляду еволюції ідеї бога в історії взагалі, — що єврейська цивілізація не може бути збережена без цієї ідеї як своєї інтегральної частини».

Реконструкціоністи допускають повну свободу теологічних уявлень, визнаючи рівною мірою і модернізм реформи, і фундаменталізм ортодоксії. Вони закликають реконструювати релігійні напрями (звідси й назва), вимагаючи такого індивідуального переосмислення, за якого вони стануть дієвою силою для віруючих.

Обряди іудаїзму в ортодоксальній формі реконструкціонізм визнає сполучною ланкою між сучасним єврейським життям і традиціями історії. Тому він пропагує ортодоксальний порядок богослужіння та наполягає на відновленні давньоєврейської мови в релігійному культі.

Загальна кількість реконструкціоністських конгрегацій у західних країнах відносно невелика (у США, основному місці поширення, лише 100 синагог, парафіянами яких є 2 % усіх віруючих-іудеїв). Це пояснюється тим, що реконструкціоністська теологія, претендуючи на роль паніудейської та прагнучи підкорити своєму впливові всі інші напрями, не зацікавлена в об'єднанні своїх прихильників (яких, до речі, значно більше, ніж членів громад) у відособлені конгрегації. Послідовники реконструкціонізму використовуються з пропагандистською метою в громадах інших напрямів.

Як і інші релігії, іудаїзм нині перебуває в стані кризи, яка в новій соціальній обстановці продовжує ланцюг подій, що стрясали цю релігію протягом усієї її історії. Уже на ранніх етапах жерці та так звані пророки змушені були вести запеклу боротьбу з іншими релігійними уявленнями (головним чином язичеськими віруваннями ханаанських народів), поширеними серед древніх євреїв. Навіть у пізній старозавітній літературі, наприклад у книзі Данила (167–164 р. до н. е.), містяться нарікання на гріхи євреїв проти бога Ягве та його заповідей. Ще більше таких скарг у старозавітних джерелах попереднього періоду (книги Ісайї, Ієремії, Ієзекіїля та дванадцяти малих пророків).

У VIII ст. н. е. в іудаїзмі стався серйозний розкол, що призвів до появи секти караїмів. Поширившись серед євреїв Іраку, Сирії та Палестини, караїмство відкидало Талмуд і його апологетів із рабинського середовища (яких караїми називали рабонітами, тобто сліпими прихильниками хибних авторитетів). Однак згодом караїмство втратило соціальний характер народної єресі й перетворилося на не менш ортодоксальну організацію, ніж біблійно-талмудичний іудаїзм. Нині невеликі громади караїмів живуть у країнах Передньої Азії, Північної Африки, Південно-Східної Європи та інших регіонах. В Ізраїлі мешкає близько 7 тисяч караїмів, які вважаються етнічною групою, пов'язаною з євреями. Незначна кількість караїмів є на території колишнього СРСР (Україна — Крим, Литва).

В Ізраїлі також існує невелика іудейська секта самаритян, що виникла в V ст. до н. е. й сьогодні нараховує кількасот осіб. Проголошуючи себе нащадками древніх ізраїльтян, вони відкидають не лише Талмуд, а й більшість біблійних джерел, за винятком П'ятикнижжя (Тори). Попри те, що рідною мовою самаритян є арабська, вони, як і караїми, вважаються етнічно спорідненими з євреями.

2. Віровчення іудаїзму. Звичаї та традиції європейської общини

Іудаїзм — одна з найдавніших релігій світу. Його основні уявлення, що формувалися протягом багатьох століть, містять догмати про бога Ягве, «богообраність» євреїв, пришестя месії, загробне життя та безсмертя душі. Іудаїзм виник у другому тисячолітті до н. е. на основі політеїстичних вірувань і обрядів кочових єврейських племен Північної Аравії, а після завоювання ними в XIII столітті до н. е. Ханаану (давня назва Палестини) увібрав релігійні уявлення місцевих землеробських народів.

Культ Ягве, бога племені Іуди (звідси — іудаїзм), яке відіграло головну роль у становленні давньоєврейської держави на початку X ст. до н. е. й висунуло династію перших царів, поступово перетворився на загальнодержавний генотеїстичний культ, а потім — на культ єдиного Бога, що керує світом.

Паралельно з релігійними уявленнями виникав і культ, основною частиною якого були свята й обряди. У період існування ієрусалимського храму Ягве (X ст. до н. е. — I ст. н. е.) головним був обряд жертвоприношення. Старий завіт Біблії ретельно регламентував цей обряд. Второзаконня вимагало: «Тричі на рік уся чоловіча стать має являтися перед лицем пана бога твого, на місце, що обере він: у свято опрісноків, у свято седмиць і у свято кущів; і ніхто не має являтися перед лицем господа з пустими руками, але кожний з даром у руці своїй...» (16, XVI–XVII). Перелік жертвоприношень (рослинних, тваринних, грошових та ін.) і опис порядку їх приношення міститься й в інших книгах Старого завіту (Левіт, Числа).

Після другої руйнації храму римлянами (70 р. н. е.), розширення діаспори та переходу від храмової форми богослужіння до синагогальної на перше місце висувається обряд молитви, якому іудейська теологія надає винятково важливого значення як головній формі зв'язку віруючого з Ягве.

У Біблії знайшли відображення й обрядові приписи харчового характеру (кашрут). Пов'язані з найдавнішими тотемістичними уявленнями, що забороняли вживання в їжу тотемних тварин або рослин, ці приписи поділяють продукти на дозволені (кошерні) й недозволені (трефні), відносячи до останніх м'ясо свині, зайця та деяких інших тварин.

Серед безлічі релігійних обрядів велике значення в іудаїзмі надається обрядові обрізання, що є трансформованим звичаєм древніх ініціацій і широко розповсюджене серед семітських народів. Релігійне переосмислення цього найдавнішого звичаю закріплене в Біблії, яка розглядає обрізання як знак приналежності до іудаїзму, присвяти Ягве.

Значну роль в іудейському культі відіграють свята, серед яких слід звернути увагу на суботу (шаббат), пасху (песах), кущі (суккот), новий рік (рош-гашана), судний день (іом-кіпур) і п'ятидесятницю (шабуот). Більшість цих свят спочатку відбивали виробничу діяльність древніх євреїв і збігалися з основними господарськими циклами скотарського, а потім землеробського періоду. Зі зміцненням культу Ягве субота стала відзначатися як день спокою, встановлений богом після шестиденного творіння. Пасха і свято кущів почали асоціюватися з виходом євреїв з Єгипту під проводом Мойсея. Новий рік і судний день присвячувалися небесному суду Ягве. Шабуот (п'ятидесятий день після початку пасхи) відбивав події, пов'язані з «синайським одкровенням» — божественною передачею євреям Тори через пророка Мойсея. Іудейські свята строго регламентовані, вимагають виконання десятків настанов і заборон. Так, суботні правила визначають порядок ведення домашнього господарства, користування транспортом, ставлення до видовищ тощо. У свято Пасхи віруючому забороняється вживання хліба з квасного тіста, замість нього пропонуються опрісноки (маца). Звичай випікати опрісноки (маццот), що уособлювали тіло духів ріллі, коріниться в тотемізмі й магії. В умовах переходу древніх євреїв до осілості цей звичай поступово замінив більш стародавній — приношення в жертву духам пустелі першого ягняти. Пізніше іудейські жерці пов'язали випічку опрісноків із виходом з Єгипту.

3. Іудаїзм в сучасній Україні. Хасидизм

На початку XVIII ст. серед єврейських мас України й Польщі виник широкий рух хасидизму (від давньоєврейського «хасид» — благочестивий), що спочатку був релігійною формою соціального протесту низів проти общинної верхівки та рабинів. Основоположником хасидизму вважається Ізраїль Бешт (1700–1760), чиє вчення записали його послідовники Я. Хакоген і А. Шохет; останній опублікував у 1815 р. книгу «Шивхе Хабешт» («Молитви Бешта»), у якій виклав основні засади хасидського віровчення. Бешт виступав проти релігійного аскетизму, проголошував релігійно-пантеїстичне ставлення до світу, що відкидало поділ на земний і неземний, пропагував ідею присутності бога (Шехіни) у світі людини. Ця присутність виключає наявність зла на землі: те, що люди вважають злом, насправді є нижчою ступінню добра. Таке ставлення зобов'язувало вірного освячувати земні прояви бога й визначало екстатичний характер хасидської обрядовості. Головною її рисою проголошувалося радісне сприйняття світу й прославляння присутнього в ньому бога. Саме тому пісня і танець — основні елементи хасидського релігійного культу. Ідея присутності бога (Шехіни) в реальному світі та можливості особистого спілкування з ним використовувалася хасидською теологією для заперечення обтяжливої талмудичної обрядовості та ролі рабинів як посередників між богом і людиною. Кожен віруючий, згідно з уявленнями хасидизму, міг з'єднатися з богом не через рабино-талмудичну вченість, а через побожне ставлення до світу, у якому присутній бог, і молитву, звернену до нього.

Варто підкреслити, що хасидизм був дещо запізнілою реакцією іудаїзму на епоху Реформації. У цьому зв'язку видається реальним вплив на хасидизм соцініанства — одного з протестантських рухів, що набув у XVII ст. найбільшого поширення на землях Західної України, Західної Білорусії, Польщі й Литви. І хоча до моменту виникнення хасидизму католицька контрреформація зуміла подолати вплив соцініанства, відтіснивши його залишки на Захід (Німеччина, Англія, Голландія), його ідеї не могли не відбитися на хасидських уявленнях, насамперед на ставленні до офіційних представників іудейського культу — рабинів.

Надалі хасидизм утратив свій первісний соціальний характер, що мав антирабинську спрямованість, і його релігійно-містичний дух незабаром перетворив хасидські громади на досить строгі організації на чолі з цадиками («святими»), які зайняли ще більш авторитарні позиції стосовно вірних, ніж рабини-ортодокси.

Апологети традиційного іудаїзму повели непримиренну боротьбу з хасидизмом, що загрожував їхньому впливові в єврейських громадах. Хасидські ідеї швидко поширювалися по всій Україні. Спочатку хасидська релігійна практика закріпилася на Поділлі, куди в середині XVIII ст. з Галичини перебрався родоначальник хасидизму Ізраїль Бешт. Містечко Меджибіж (нині Хмельницька область), що стало його резиденцією, незабаром перетворилося на загальноукраїнський центр хасидизму. Під впливом рабинської контрреформації наприкінці XVIII ст. у хасидизмі виникла школа так званого хабад-хасидизму, заснована теологом Шнеуром-Залманом (1746–1812). Термін «Хабад» — це абревіатура давньоєврейських слів «хокма» (мудрість), «бінах» (розум) і «даат» (знання), якими в кабалістичній літературі (Кабала — давньоєврейський переказ, релігійно-містичне вчення, що набуло поширення в іудаїзмі в VIII–XIII ст.) позначалися головні з десяти проявів (сефірот) бога. Хабад-хасидизм, ідучи на деякі поступки рабинському натискові, об'єднав у своєму вченні містику хасидизму з ортодоксальною догматикою. Так, наприклад, Шнеур-Залман стверджував, що місце в Ган-Едені (раю) уготоване лише праведникам, які виконують вимоги Тори. З 1813 р. центром хабад-хасидизму стало містечко Любавичі Могилевської губернії, звідки вже в роки першої світової війни цей рух поширився в деяких західних країнах і в Палестині. У формі хабад-хасидизму хасидські громади продовжують існувати й у наш час.

Основні місця поширення сучасного хасидизму — США, Ізраїль і Англія. Хабад-хасидські громади є й в Україні (у тому числі в Одесі), а також в інших країнах СНД, де проживають євреї.

4. Іудаїзм в сучасному світі

Нині іудейські вірування поширені в 81 країні світу. Найбільша кількість послідовників іудаїзму — у США та Ізраїлі, де нараховується відповідно 5,5 і 6 тисяч синагог. За ними за кількістю синагог ідуть Англія — 399, Франція — 187, Канада — 169, ПАР — 166, Аргентина — 99, Італія — 54, Австралія — 53 тощо. В Україні станом на 1 січня 2003 р. нараховувалося 233 іудейські громади різних деномінацій (ортодоксальних і хабад-хасидських, до яких в останні роки долучилися 42 громади прогресивного, тобто реформованого, іудаїзму). Духовні потреби віруючих-іудеїв забезпечуються 5 релігійними навчальними закладами (ієшиботами), 81 недільною школою, 23 періодичними друкованими виданнями. Як духовні наставники віруючих в Україні працюють 119 священнослужителів — рабинів.

Необхідно відзначити, що навіть у США, де позиції іудейської релігії ще досить сильні, формальне членство в релігійних конгрегаціях поширюється лише на 40 % американо-єврейських родин. Статистика повсякденної релігійної обрядовості (насамперед відвідування синагог) свідчить про невисоку релігійну активність американських євреїв (з майже 13-мільйонного єврейського населення світу станом на 1997 р. на частку США припадає 5 млн 700 тис. осіб). Ця активність значно поступається католицькій і протестантській. В останнє десятиліття зменшилася кількість учнів релігійних іудейських шкіл. Єврейська молодь і підлітки виявляють дедалі байдужіше ставлення до релігії, а деяка їх частина втягується в так звані євангелічні секти та різного роду окультні групи.

Сучасній кризі іудаїзму значною мірою сприяє зростаючий рівень асиміляції єврейського населення на Заході. Так, у США кількість змішаних шлюбів у єврейському середовищі складає 40 % проти 6 % наприкінці 50-х рр. XX ст., причому лише в 18 % цих шлюбів діти виховуються в дусі іудаїзму. В інших випадках статистика виглядає так: виховання в дусі християнської релігії (католицької або протестантської) — 33 %, у дусі іудейсько-християнських традицій — 25 % і поза релігією — 24 %. В інших країнах, наприклад скандинавських, змішаних шлюбів євреїв із неєвреями ще більше — 60 % і вище. За прогнозами американських спостерігачів, нинішні темпи асиміляції євреїв, зокрема у формі змішаних шлюбів, можуть зменшити єврейське населення США на 1,5 млн протягом найближчих 25 років. Як змушений був відзначити один із сучасних серйозних американських дослідників іудаїзму М. Даймонт, «жахаюча статистика» свідчить про те, що «американський іудаїзм знаходиться в стані смертельної небезпеки».

Що стосується ставлення єврейського населення до релігії на території колишнього СРСР, то статистика, отримана в результаті соціологічних досліджень в останні роки існування Союзу, показала, що кількість віруючих-іудеїв коливається між 3–6 % від загального числа євреїв у Росії й Україні та 7–12 % — на Кавказі й у Середній Азії.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник / С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.
2. Васильев Л.С. История религий Востока. — М., 1983.
3. Иллюстрированная история религий в 2-х томах. — М., 1992.
4. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів / Юрій Калінін, Євген Харьковщенко. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.
5. Кондратик Л.Й. Українське релігієзнавство доби національного Відродження. — К. — Луцьк, 2004.
6. Релігієзнавство : Навч. посібник / Нац. акад. внутрішніх справ України; За ред. С.А. Бублика. — Стереотип. вид. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 495 с.
7. Скловський І. Релігієзнавство у історико-політичному і правовому контексті : Навчально-методичний посібник для студ. стац. та заочної форм навчання. Вип. 1 / Ігор Скловський; М-во освіти України, КІСМ та ін. — Кіровоград, 1997. — 120 с.
8. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів / Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.
9. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів / Петро Яроцький; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.