Італія

Вступ

Італійська Республіка, згідно з Конституцією, урочисто прийнятою 27 грудня 1947 року та введеною в дію 1 січня 1948 року, визначається як «демократична Республіка, що заснована на праці. Вища влада належить народу, який втілює її в формах і межах, визначених Конституцією». Двопалатний Парламент, який обирається громадянами, складається з Палати Депутатів (630 осіб) та Сенату Республіки (315 осіб). Обидві палати наділені законодавчими повноваженнями, а також здійснюють контроль за політикою та діяльністю виконавчої гілки влади. Президент Республіки, який обирається Парламентом на спільному засіданні строком на 7 років, призначає Президента Ради Міністрів (Прем'єр-Міністра) та членів Кабінету Міністрів.

Італія належить до високорозвинених індустріально-аграрних країн і на межі ХХ-ХХІ століть за обсягами промислового виробництва входила до десятки найрозвиненіших держав світу. Ключовими галузями промисловості є машинобудування, текстильна та швейна, залізо- та сталеливарна, хімічна, харчова, моторобудівна, а також туризм. Найважливішим сектором економіки виступає обробна промисловість. Транспортна система включає залізничний, автомобільний, морський та повітряний види. Головні морські порти розташовані в Генуї, Трієсті, Венеції та Неаполі. Повітряний транспорт відіграє важливу роль у сполученні на території Апеннінського півострова та з островами. Окрім великих міжнародних аеропортів у Римі, Мілані та Неаполі, існує значна кількість менших аеропортів як на материку, так і на островах. Провідною авіакомпанією країни є «АльІталія».

1. Економічна ситуація в країні

Індустріальний розвиток Італії розпочався наприкінці ХІХ століття. Політика фашистського режиму та світова економічна криза призвели до реструктуризації, а не до розширення промисловості, тому до завершення Другої світової війни майже половина працездатного населення була зайнята в аграрному секторі. Проте вже у 1950-х роках італійська економіка зазнала кардинальних трансформацій, і до 1990-х років обробна та гірничовидобувна промисловість разом із будівництвом формували близько 33% ВВП, невиробнича сфера (торгівля, банківська справа, управління) — ще 63%, тоді як частка сільського господарства скоротилася до 4%.

Станом на 2000 рік в Італії налічувалося 23,9 мільйона зайнятих, що становило приблизно 41% населення. Структура зайнятості після Другої світової війни суттєво змінилася. Якщо у 1951 році жінки складали 25% зайнятих, то у 1990-му — вже 37%. У період з 1954 по 1979 роки близько 4 мільйонів працівників сільського господарства залишили землю та перемістилися до промислових районів півночі.

На початку 1990-х років 32% зайнятих працювали у промисловості, 9% — у сільському господарстві, а решта 59% — у торгівлі, сфері послуг та інших видах діяльності. Для порівняння, у 1951 році ці показники становили відповідно 33%, 43% та 24%. Такі зміни спричинили збільшення інвестицій у нові підприємства, значний відтік населення з сільської місцевості до міст та перенавчання мільйонів людей новим професіям.

Серйозною проблемою для Італії залишається безробіття. З середини 1950-х років його рівень скорочувався завдяки індустріалізації, яка створювала нові робочі місця, а також через працевлаштування італійців за кордоном, зокрема в Західній Німеччині та Швейцарії. Однак із середини 1970-х, коли економічне зростання сповільнилося, кількість безробітних почала зростати. У 1993 році рівень безробіття сягнув 11% працездатного населення, при цьому спостерігалися значні регіональні відмінності: 7,7% на півночі та в центрі проти 18,9% на півдні [1, c. 8-9].

Сільське господарство Італії демонструє значну різноманітність залежно від географічних умов. Найродючіші землі розташовані на рівнині в басейні річки По на півночі, де переважає інтенсивне неспеціалізоване землеробство з великою часткою великих господарств. Цей регіон є головним виробником молочної продукції в країні. Ломбардія, розташована на північному сході рівнини, — єдиний район, де тваринництво домінує над землеробством. Емілія-Романья на півдні рівнини має більш диверсифіковану систему господарювання, є важливим центром плодівництва та зернового виробництва, тут також розвинуте тваринництво. Східний П'ємонт і західна Венеція відзначаються високою продуктивністю та славляться своїми винами.

Центральні регіони — Тоскана, Умбрія та Марке — також характеризуються неспеціалізованим землеробством із вирощуванням оливкових дерев, зернових, винограду та худоби. Природні умови тут менш сприятливі, ніж на півночі, через переважання горбистого та гірського рельєфу.

На півдні спеціалізація сільського господарства дуже різноманітна. Родючі прибережні території зайняті садами з фруктами, оливками та мигдалем, а також виноградниками. У внутрішніх районах ґрунти переважно малородючі, що дозволяє вирощувати лише окремі сорти зернових та розводити овець. Головною проблемою півдня залишається дефіцит води, тому розвиток сільського господарства тут повністю залежить від зрошення [5, c. 60].

2. Розвиток освіти та науки в Італії

Освітня система Італії перебуває під державним контролем. Міністерство освіти фінансово забезпечує школи всіх рівнів та жорстко регулює діяльність приватних навчальних закладів. Воно розробляє навчальні програми та проводить конкурсні іспити для призначення викладачів у державних школах. Більшість університетів та інших вищих навчальних закладів утримуються державою, однак вони мають організаційну автономію та право самостійно складати навчальні плани. Для забезпечення високого рівня підготовки з більшості професій запроваджено обов'язкові державні іспити.

Для дітей до шести років функціонують приватні ясла та дитячі садки, відвідування яких не є обов'язковим. Проте Міністерство освіти надає їм суттєву фінансову підтримку.

Освіта для дітей віком 6-14 років є обов'язковою та безкоштовною. Початкова п'ятирічна школа охоплює дітей з 6 до 11 років. До 1963 року після її завершення учень міг обрати загальноосвітні гуманітарні, природничі або педагогічні дисципліни, або ж опанувати ремесло чи основи торгівлі у професійній школі. У 1963 році ці два типи шкіл були об'єднані в єдину трирічну школу, і навчання на цьому рівні стало обов'язковим.

Після завершення цього етапу у віці 14 років учень, який бажає продовжити навчання, має два шляхи: загальноосвітні (академічні) школи або технічні училища (інститути) з п'ятирічним терміном навчання. Загальноосвітні школи пропонують чотири спеціалізації: гуманітарну, природничонаукову, педагогічну та художню. Випускники таких шкіл можуть вступати до університетів. Технічні училища поділяються на сільськогосподарські, торгові, землевпорядні, морехідні та промислові, а їхні випускники мають право вступати на відповідні факультети університетів.

На початку 1990-х років в Італії діяли 41 державний університет, з яких 20 були засновані до 1600 року. Найбільші університети розташовані в Римі, Неаполі, Мілані, Болоньї та Падуї. Також функціонували політехнічні інститути в Мілані та Турині, а також приватні університети, серед яких найбільший — Католицький університет у Мілані. У багатьох містах є консерваторії та художні інститути. Болонський університет, заснований у ХІХ столітті, був відомим ще в Середньовіччі. Інші стародавні університети засновані в Пармі (962), Модені (1175), Перуджі (1200), Падуї (1222), Неаполі (1224), Сієні (1240), Мачераті (1290), Римі (1303), Флоренції (1321), Камеріно (1336), Пізі (1343), Павії (1361) та Феррарі (1391) [4, c. 4-6].

За даними останнього перепису на початку 1990-х років, у вищих навчальних закладах Італії навчалося близько 1,2 мільйона студентів, з яких понад 1 мільйон — у державних університетах. Зростання кількості студентів значною мірою зумовлене залученням жінок до вищої освіти. Наприкінці 1930-х років вони займали лише 20% місць, а наприкінці 1970-х — вже понад 40%. Попри ці досягнення, Італія все ще відставала від провідних європейських країн за обсягами витрат на вищу освіту та кількістю дипломованих фахівців.

Навчання на більшості факультетів триває чотири роки, проте на хімічному, інженерному та архітектурному — п'ять років, а на медичному — шість.

На початку 1990-х років в італійських університетах навчалося понад 25 тисяч іноземних студентів. Деякі університети пропонують спеціальні програми для іноземців з італійської мови, літератури, мистецтва та культури.

Італія має давні наукові традиції. Серед видатних учених минулого: засновники сучасної фізики Галілео Галілей та Єванджеліста Торрічеллі; дослідники електрики Алессандро Вольта і Луїджі Гальвані; автор сучасної молекулярної теорії газів Амедео Авогадро та винахідник бездротового телеграфу Гульєльмо Марконі. У період фашистської диктатури розвиток науки сповільнився, оскільки країну залишили деякі провідні вчені, зокрема лауреат Нобелівської премії з фізики Енріко Фермі. Донедавна наука не отримувала такої широкої фінансової підтримки від уряду, приватних фондів та промислових компаній, як у багатьох інших країнах. Наразі уряд через Національну раду з досліджень запровадив програму фінансової допомоги науковим інститутам для реалізації дослідницьких проектів.

Після Другої світової війни багато італійських учених долучилися до Національного інституту ядерної фізики. У 1952 році було створено Національний комітет з ядерних досліджень, який у 1960 році перетворено на Національний комітет з ядерної енергії з метою розвитку незалежної атомної енергетики. У 1959 році в Казаччі біля Рима відкрито італійський центр ядерних досліджень з одним із найбільших у світі експериментальних синхрофазотронів. Пізніше створено інші дослідницькі центри — у Варесі, Палермо, Салуджі (біля Верчеллі) та в Мілані (Центр ядерних досліджень імені Енріко Фермі). Італія є членом Євроатому та однією з країн-засновниць Європейського центру ядерних досліджень [2, c. 68-69].

3. Культура та мистецтво Італії, сучасні традиції італійців

Італія відома своїми найбагатшими культурними традиціями у світі. Досягнення італійців у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці та науці справили величезний вплив на розвиток культури багатьох інших країн.

Ще до виникнення цивілізації Стародавнього Риму сформувалися культури етрусків у Тоскані та греків на півдні Італії. Після падіння Римської імперії культура на території Італії занепала, і лише в ХІ столітті з'явилися перші ознаки її відродження. Нового розквіту вона досягла в ХІV столітті. В епоху Відродження італійці відігравали провідну роль у європейській науці та мистецтві. Саме тоді творили видатні художники та скульптори Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело, письменники Данте, Петрарка та Боккаччо.

Наприкінці ХV — на початку ХVІ століття в італійському мистецтві виділялися три видатні майстри. Мікеланджело Буонаротті, найвидатніший діяч епохи Відродження, прославився як скульптор (П'єта, Давид, Мойсей), живописець, який розписав стелю Сікстинської капели, та архітектор, що проектував купол собору святого Петра в Римі. Картини Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря» та «Мона Ліза» належать до шедеврів світового живопису. Рафаель Санті у своїх полотнах («Сікстинська Мадонна», «Святий Георгій і дракон» та інші) втілив життєствердні ідеали Відродження.

Розквіт мистецтва у Венеції настав пізніше, ніж у Флоренції, але тривав значно довше. Венеціанські художники менше, ніж флорентійські, були пов'язані з певним напрямком, проте їхні полотна вирізняються кипінням життя, емоційною насиченістю та розмаїттям фарб, що забезпечило їм вічну славу. Тіциан, найбільший із венеціанських художників, суттєво збагатив живопис, застосувавши вільне письмо відкритим мазком та найтонший барвистий хроматизм. У ХVІ столітті разом із Тіцианом у венеціанському живописі домінували Джорджоне, Пальма Веккіо, Тінторетто та Паоло Веронезе.

Провідним італійським майстром ХVІІ століття був скульптор та архітектор Джованні Лоренцо Берніні, який створив проект колонади на площі перед собором святого Петра та багато монументальних скульптур у Римі. Караваджо та Карраччі започаткували нові важливі напрямки в живописі. Венеціанський живопис пережив короткий період підйому у ХVІІІ столітті, коли працювали художник-пейзажист Каналетто та творець декоративних розписів і фресок Джованні Баттіста Тьєполо [1, c. 10-12].

Серед італійських художників ХVІІІ-ХІХ століть виділяються гравер Джованні Баттіста Піранезі, відомий зображеннями руїн древнього Риму; скульптор Антоніо Канова, який працював у неокласичному стилі; та група флорентійських живописців — Макк'яйолі, представників демократичного напрямку в італійському живописі 1860-1880-х років.

Італія дала світу багато талановитих живописців і в ХХ столітті. Амедео Модільяні прославився своїми меланхолійними оголеними фігурами з характерними витягнутими овальними обличчями та мигдалеподібними очима. Джорджо де Кіріко та Філіппо де Пізіс розвинули метафізичний та сюрреалістичний напрямки в живописі, здобувши популярність після Першої світової війни. Багато італійських художників, зокрема Умберто Боччоні, Карло Карра, Луїджі Руссоло, Джакомо Бала та Джино Северіні, належали до футуристичної течії, популярної у 1910-1930-х роках. Представники цього напрямку частково успадкували техніку кубістів та широко використовували правильні геометричні форми.

Після Другої світової війни молоде покоління художників у пошуках нових шляхів звернулося до абстрактного мистецтва. Лучо Фонтана, Альберто Буррі та Еміліо Ведова відіграли ключову роль у післявоєнному відродженні італійського живопису, заклавши основи того, що пізніше отримало назву «мистецтво убогості» (arte povere). Останнім часом міжнародне визнання завоювали Сандро Кіа, Міммо Паладіно, Енцо Куккі та Франческо Клементе.

Серед видатних сучасних італійських скульпторів виділяються уродженець Швейцарії Альберто Джакометті, відомий виробами з бронзи та теракоти, Мірко Базальделла, який створює монументальні абстрактні композиції з металу, а також Джакомо Манцу та Маріно Маріні. В архітектурі найбільше прославився П'єр Луїджі Нерві, який застосовує нові інженерні принципи при будівництві стадіонів, ангарів для літаків та заводів.

Італійці — гамірні, експресивні та запальні. Навіть незначні дрібниці можуть вивести їх із себе: вони починають кричати, розмахувати руками, погрожувати, але ніколи не вдарять. Італійські емоції переважно розраховані на зовнішню оцінку. Жестикуляція — це особлива мова, де кожен рух має не лише пряме значення, але й прихований зміст.

Невимушеність в одязі, своєрідне ставлення до політики та законів, легкість у ставленні до інших — приблизний образ дорослого італійця. З іншого боку, італійців вирізняє вміння одягатися, що є предметом національної гордості.

Міцні напої вживають рідко. Будучи прихильними до традицій, італійці зазвичай п'ють місцеве вино, яке є незмінним атрибутом кожного обіду. Довгі тости не прийняті, а перед тим, як випити, замість нашого «Будьмо!» слід запропонувати «Чин-чин!» [4, c. 13-15].

Висновки

Італія — одна з найкрасивіших країн світу, де білосніжні піки Альп контрастують з апельсиновими гаями Сицилії, а виноградники Тоскани та Лаціо — з порізаними ярами землями Базілікати.

Італія — держава, розташована в центральній частині Південної Європи. Територія країни становить 301 тисячу квадратних кілометрів.

Внесок Італії в європейську та світову культурну спадщину є надзвичайно великим. На сьогодні в країні знаходиться найбільша у світі кількість пам'яток ЮНЕСКО — сорок одна.

Освітня система Італії перебуває під контролем держави. Міністерство освіти забезпечує матеріальне утримання шкіл на всіх рівнях і суворо контролює навчання в приватних закладах. Воно розробляє навчальні програми та проводить конкурсні іспити для зайняття викладацьких посад у державних школах. Хоча більшість університетів та інших вищих навчальних закладів утримуються державою, вони користуються широкою автономією в організаційних питаннях та свободою складання навчальних програм. Для підтримання високого рівня освіти з більшості професій запроваджено обов'язкові державні іспити.

Під час подорожі Італією неможливо не скуштувати страв знаменитої на весь світ італійської кухні. Італійський народ надав національній кухні специфічних особливостей, що виявилися в неповторному смаку та особливих присмаках страв. Розмаїття італійської кухні не залишить байдужим ні гурманів, ні прихильників «здорового» харчування.

Список використаної літератури

1. Іванова І. Італія: 10 клас //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2005. - № 3. - C. 7-12
2. Капітульська С. Італія назавжди //Міжнародний туризм. - 2002. - № 4. - C. 66-69
3. Персианова О.М. По городам Италии. Л. – М., 1960.
4. Суханов А. Где ликовал буйный Рим/ Александр Суханов //Вокруг света. - 2003. - № 10. - C. 4-15
5. Чорнолуцька Т. Італія: вічне тяжіння // Політика і культура. - 2001. - № 12. - С. 60-61