Історико-культурні ресурси Бразилії

Вступ.

1. Визначні пам’ятки Бразилії та історичні міста.

2. Культура та релігія Бразилії.

3. Бразильські свята.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Бразилія — найбільша держава Південної Америки, що охоплює майже половину території континенту. Спочатку ці землі населяли корінні американські народи, зокрема араваки. У 1500 році португальський адмірал Педру Алвариш Кабрал висадився на бразильському узбережжі та проголосив цю територію власністю Португалії. Упродовж наступних століть країна перебувала під португальським колоніальним пануванням, а сьогодні вона є найбільшою португаломовною державою світу.

Культурна спадщина Бразилії увібрала традиції багатьох народів — передусім європейців, африканців та корінних американців. Щороку тут відбувається найвідоміший карнавал на планеті. Вулицями бразильських міст проходять барвисті процесії з музикою та танцями. Найпишніше карнавальне дійство організовують у Ріо-де-Жанейро — другому за величиною місті країни. Саме тут особливо помітний контраст між багатими та бідними верствами населення: нетрі межують із сучасними хмарочосами та елітними нічними клубами. Бразилія вражає природними багатствами. Амазонка повільно несе свої каламутні води через північні регіони, вкриті найбільшими на Землі масивами вологих тропічних лісів. Країна також багата на корисні копалини та родючі ґрунти, де вирощують каву, какао й цукрову тростину. Попри природні багатства, Бразилія, як і інші держави Південної Америки, стикається з економічними труднощами. У пошуках кращого життя тисячі людей мігрували вглиб країни, освоюючи нові землі. Це призвело до масштабної вирубки амазонських джунглів, що стало глобальною екологічною проблемою.

1. Визначні пам’ятки Бразилії та історичні міста

Історичні квартали Оуру-Прету ретельно відновлені й нині перебувають під охороною як національне надбання Бразилії та об’єкт світової спадщини. У столиці варто відзначити Палац Ітамараті, кафедральний собор, Музей сучасного мистецтва, Індіанський музей, Етнографічний музей та інші установи. Символом Ріо-де-Жанейро є гора Корковаду зі статуєю Христа Спасителя, а також знаменитий щорічний карнавал.

Новітня історія Бразилії бере початок на північно-східному узбережжі, найближчому до Європи, де вперше висадилися португальці. Майже 250 років Північний Схід був ядром колонії, де панували великі латифундії, рабство та експортні культури — деревина, тютюн, тростинний цукор, бавовна й какао. Салвадор, що був столицею колонії з 1532 по 1763 рік, і Олінда, зберегли архітектурні пам’ятки тієї доби й внесені до списку культурної спадщини ЮНЕСКО. Сьогодні Північний Схід — найбідніший і найменш розвинений регіон Бразилії. Його характерні ознаки — значна частка населення негроїдної раси та низький рівень індустріалізації. У прибережній зоні переважають великі латифундії з експортними культурами та дешевою робочою силою, а також дрібне споживче землеробство; у внутрішніх районах, що збігаються із природною зоною Каатінги, домінує екстенсивне скотарство.

Південний Схід об’єднує чотири штати: Еспіриту-Санту, Ріо-де-Жанейро, Сан-Паулу і Мінас-Жерайс. Це 11 % території Бразилії, де проживає 43 % населення. Регіон вирізняється найвищою густотою населення та рівнем урбанізації. Він також багатий на ресурси та їх концентрацію. Через нього проходить тропік Козерога, регіон отримує достатньо вологи, має родючі червоноземні ґрунти, а поруч розташований Бразильський щит із покладами корисних копалин і гідроенергетичним потенціалом. Активний розвиток Південного Сходу розпочався у XVIII столітті з відкриттям золота й алмазів, однак справжнім «серцем» Бразилії його зробили кавова культура та залізничне будівництво наприкінці XIX століття. Саме сюди в період масової імміграції з Європи спрямовувався основний потік переселенців та інвестицій. Цей регіон став символом кавової індустрії країни.

Нині на Південний Схід припадає 2/5 сільськогосподарського виробництва, 3/5 видобутку корисних копалин і 3/4 обробної промисловості. Тобто за всіма показниками це фундамент Бразилії, причому «нової» Бразилії. Трикутник Сан-Паулу — Ріо-де-Жанейро — Белу-Оризонті є ядром Південного Сходу та всієї країни.

Ріо-де-Жанейро засноване 1502 року. У XVIII столітті через нього пролягав найбезпечніший шлях до золотих та алмазних копалень. Протягом двохсот років (1760—1960) місто виконувало столичні функції. Сьогодні в його метрополітені проживає 11 млн осіб. Це провідний фінансово-торговий, транспортний, промисловий і туристичний осередок. Культурні заклади міста відповідають світовим стандартам. Неподалік розташована Санта-Ріта — бразильська «долина електроніки». Ріо-де-Жанейро відоме у світі мальовничими ландшафтами, пляжами, спортивними подіями та карнавалами. Водночас саме нетрі Ріо (португальською «фавели») стали символом латиноамериканської бідності.

Сан-Паулу (17 млн мешканців) розташоване за 80 км від узбережжя. Його морськими «воротами» є порт Сантус, відомий експортом кави. Місто майже ровесник Ріо-де-Жанейро. У 1822 році тут проголошено незалежність Бразилії від Португалії. Свого часу Сан-Паулу було столицею «кавового» буму. Сучасний розвиток міста визначило «бразильське диво» другої половини XX століття. Сан-Паулу — найбільший банківський, управлінський, торговий та індустріальний центр країни. Його часто називають «Бразильським Нью-Йорком» або «Бразильським Чикаго». Промисловий профіль охоплює всі галузі, наявні в Бразилії, але провідною є машинобудування, зокрема автомобілебудування. Центральна частина Сан-Паулу забудована хмарочосами та швидкісними магістралями. У місті багато культурних установ, але також присутні типові для Латинської Америки проблеми перенаселення та злиденності [3, c. 70-73].

Південь Бразилії за рівнем розвитку майже не поступається Південному Сходу. Ця територія, розташована південніше тропіка Козерога, є своєрідним переходом від тропічної Бразилії до країн «Південного конусу» — Аргентини й Уругваю — як у природному, так і в економічному сенсі. Частка вихідців з Європи тут найвища в країні. Саме на Південь прямували іммігранти з Німеччини та Східної Європи, зокрема з України. Регіон вирізняється високою продуктивністю праці, інтенсивністю виробництва та рівнем доходів. Експортні культури й мінерали тут майже відсутні. Однак видобувають вугілля, вирощують пшеницю, картоплю, виноград і яблука. На заході, на стику Бразилії, Аргентини та Парагваю, розташований відомий національний парк із водоспадом Ігуасу, внесений до реєстру природної спадщини ЮНЕСКО.

Захід та Амазонія. Це 2/3 площі Бразилії (5,4 млн км²) і лише 13 % населення (19 млн осіб). Захід — західна частина Бразильського плоскогір’я — являє собою савану (кампос), а Амазонія — вкритий екваторіальним лісом (сельвою) басейн річки Амазонки. Умови для життя тут надзвичайно складні.

Після Другої світової війни уряд Бразилії вжив заходів для освоєння цього регіону. У 1960 році за 1000 км на північ від Ріо-де-Жанейро завершилося будівництво нової сучасної столиці — Бразиліа. Прокладено Трансамазонське шосе та інші автошляхи, відкрито нові аеропорти й навігацію Амазонкою та її притоками. На розчищених ділянках сельви створено численні ферми й ранчо. Визначено 15 «полюсів росту», серед яких Каражас у штаті Пара з унікальним комплексом корисних копалин. Однак це лише перший крок. Освоєння Заходу та Амазонії породжує чимало складних екологічних, технічних та економічних проблем.

Найбільшим містом регіону є Манаус, розташований на березі Амазонки за 1600 км від її гирла. Його стрімке зростання на межі XIX—XX століть пов’язане з «каучуковою лихоманкою». Пам’яткою тих часів залишається оперний театр, зведений у центрі амазонської сельви за зразком Паризької опери. Нині Манаус переживає «друге» народження. Кількість мешканців за короткий час перевищила мільйон. Манаус слугує плацдармом для освоєння Амазонії. Тут працюють науковий інститут географії та історії Амазонії, університет, ботанічний сад, музеї [5, c. 76-77].

2. Культура та релігія Бразилії

Бразильська культура передусім успадкувала традиції Португалії. Португальські колоністи та іммігранти принесли католицьку віру, португальську мову й численні звичаї, які досі суттєво впливають на сучасну культуру країни. Як багатонаціональна держава, Бразилія зазнала впливу й інших народів. Американські індіанці значною мірою вплинули на кухню та мову, а африканці, привезені як раби, — на музику, танці й гастрономію. Італійські та німецькі іммігранти, які масово переселялися до Бразилії, також залишили помітний слід у різних сферах життя, особливо на півдні країни.

Культура Бразилії представлена:

• бразильським карнавалом;
• бразильською кухнею;
• бразильською літературою;
• бразильською музикою;
• бразильським кіно;
• бразильськими святами.

Бразильський карнавал (порт. Carnaval, від слова «м’ясний») — щорічний фестиваль, що проводиться за 40 днів до Великодня та знаменує початок Великого посту. Протягом посту римо-католики мають утримуватися від тілесних утіх, зокрема від споживання м’яса. Карнавал, який, імовірно, походить від язичницьких сатурналій, можна розглядати як прощання з плотськими задоволеннями.

Бразильський карнавал — наймасовіше народне свято країни, що має відмінності від європейських та інших латиноамериканських карнавалів. Крім того, у самій Бразилії існують регіональні варіації свята.

Карнавал бере початок від португальської масляної — вуличних розваг, під час яких учасники обливали одне одного водою, обсипали борошном і сажею, кидалися тухлими яйцями тощо. Португальська масляна відбувалася напередодні Великого посту за католицьким календарем — періоду спокути, що символізувало звільнення. Саме цей аспект був сприйнятий карнавалом.

Завезена до Бразилії у XVII столітті португальська масляна у XIX столітті зазнала впливу карнавалів Італії та Франції. Тоді на бразильське свято прийшли маски, фантастичні костюми та персонажі на кшталт П’єро, Коломбіни (Мальвіни) та Короля Момо (веселого товстуна). У цей період з’являються перші «блоки» (blocos — святкові групи, вишикувані прямокутником), «мотузки» (cordoes — групи, вишикувані вервечкою) і «корсари» (corsos — групи, стилізовані під піратів), а також паради прикрашених автомобілів. Відтоді свято набирає обертів і поширюється майже на всі куточки Бразилії. З року в рік багатшими стають танці й пісні, з’являються нові наспіви та ритми, як-от знамениті маршики. У 1928 році в Ріо-де-Жанейро виникає перша школа самби «Дай Скажу» (Deixa Falar). Заснована танцівником Ісмаелем Сілвою, вона пізніше перейменована на «Естасіо ду Са» (Estacio do Sa) — за іменем засновника Ріо-де-Жанейро. З Ріо традиція карнавальних парадів шкіл самби поширюється на інші міста, особливо на Сан-Паулу. Однак не зникає й традиція вуличного карнавалу, у якому може взяти участь кожен охочий. Вона збереглася на північному сході, зокрема в Ресіфе та Олінді, де вирізняються «фрево» (frevo) і «маракату» (maracatu). У Салвадорі використовують так звані «тріос елетрікос» (прикрашені вантажівки з музикантами), вуличні «блоки», як-от «Афоше Фільос де Ганді» (Afoxe Filhos de Ghandi — групи, стилізовані під послідовників учення індійського філософа Ганді), і негритянські «блоки», такі як «Олодум» (Olodum) та «Іле Ає» (Ile Aye — Дім Життя), що мають африканське міфологічне коріння [4, c. 9-10].

Бразильська кухня — результат традицій та історичних обставин. Вона вважається найвишуканішою в Південній Америці. Тут поєднуються гострота індійських страв, пряність португальських і витонченість французьких кулінарних традицій.

Кожен регіон Бразилії, залежно від домінуючого культурного впливу, має власний тип кухні. В одних районах переважає тубільна культура, в інших — європейські кулінарні традиції різних типів, принесені колонізаторами або іммігрантами. Розмаїття й смак бразильських страв також визначаються близькістю річки чи моря, характером ґрунту й кількістю опадів.

Коріння бразильської музики сягає майже всіх куточків світу, але найпопулярніші регіональні стилі походять від африканських та європейських форм, а також від автентичної музики Амазонії та інших частин Бразилії. Самба — безсумнівно, найвідоміша форма бразильської музики у світі, хоча боса-нова та інші жанри також привернули значну увагу за кордоном.

Африканський вплив помітний у бразильській популярній музиці, особливо в ритмічній самбі. Крім африканських ритмів, бразильська музика зазнала впливу вальсу, польки та хоти — європейських жанрів, привезених колонізаторами й переселенцями. Приклад такого змішання — музика композитора-класика Е. Вілла-Лобоса, який використовував у своїх творах африканські, індіанські та португальські мелодії. У сучасній бразильській музиці поєднуються ритми самби з північноамериканськими та британськими популярними піснями.

Танцювальне мистецтво впродовж усієї історії Бразилії нерозривно йшло за музикою. Популярна самба — не єдиний прояв танцювальної культури країни. Бразильські танцюристи завжди уважно вивчали й використовували здобутки найбільших світових шкіл, поєднуючи їх із національною самобутністю танцю, що створило невичерпне джерело для творчості й самовираження. Серед найвідоміших танцювальних колективів Бразилії — балет «Стажиум» (Stagium) і «Група Корпу» (Grupo Corpo).

Архітектура Бразилії, яка також історично перебувала під впливом культури колонізаторів, пройшла різні фази в пошуках власної ідентичності. Від бароко й рококо, змішаних з індіанськими мотивами та тропічними темами, сьогодні бразильська скульптура й архітектура визнані в усьому світі завдяки неповторному індивідуальному стилю та постійному новаторству авторів. Найяскравіший приклад — місто Бразиліа, створене Оскаром Німейєром і Луїсом Костою.

Художнє мистецтво, як і архітектура, має багату історію — від примітивних наскельних малюнків до виникнення у XVIII столітті національної школи живопису, що досягла світового визнання у XIX столітті завдяки роботам Б. Альмейди. Славу збережено й донині: бразильські художники Ді Кавалканті й Портінарі були визнані гідними прикрасити фасадну стіну резиденції ООН у Нью-Йорку. З 1951 року в Сан-Паулу кожні два роки проводиться міжнародна художня виставка, що залучає митців із понад 50 країн світу.

Бразильська література зробила більший внесок у світову культуру, ніж португальська, що її породила. Найвідоміші письменники — Ж. Машаду (XIX століття), Ж. Фрейре (XX століття), Г. Рамус, Ж. Амаду, Е. Веріссіму. Всесвітньо відома Бразильська літературна академія в Ріо-де-Жанейро.

З’явившись у Бразилії невдовзі після винаходу кінематографа, національне кіно й сьогодні продовжує успішний шлях світом. Починаючи з кінокомедій «шашадас» однієї з перших кіностудій «Атлантида», через епоху «нового кіно» Глаубера Роши, рух «андеграунд» і до сьогодення, історія бразильського кінематографа в кожен період багата на премії найпрестижніших міжнародних кінофестивалів. «Молодшою сестрою» традиційних фільмів є індустрія теленовел, яка нині становить гігантську фабрику «мильних опер», що експортуються в багато країн світу.

Величезний творчий потенціал нації виявився в бурхливому розвитку сучасних видів мистецтва в сьогоднішній Бразилії: реклама, мода, ландшафтний та індустріальний дизайн. Бразильські дизайнери успішно конкурують із найвідомішими колегами з Європи та США.

Згідно з переписом Бразильського інституту географії та статистики:

• 73,6 % населення — католики, що робить Бразилію країною з найбільшою кількістю прихильників цієї конфесії у світі;
• 15,4 % — протестанти, чисельність яких нині зростає. Разом із католиками Бразилія посідає друге місце за кількістю християн у світі після США;
• 7,4 % населення вважають себе атеїстами або агностиками;
• 1,3 % — прихильники спіритизму;
• 1,8 % — послідовники інших релігій (мормони, свідки Єгови, буддисти, юдаїсти, мусульмани);
• 0,3 % — прихильники традиційних африканських релігій, таких як кандомбле, макумба та умбанда.

Деякі бразильці сповідують суміш релігій, наприклад католицизму, кандомбле та індіанських вірувань [1, c. 30-33].

3. Архітектура, кіно та музика Бразилії

Бразильська архітектура колоніального періоду сформувалася під впливом португальської, але була адаптована до тропічного клімату. Найбільше зразків цього стилю збереглося в церквах і монастирях старовинних міст, особливо в Оуру-Прету — першій столиці колишньої провінції, а тепер штату Мінас-Жерайс.

Після відкриття золота в Бразилії це місто дало початок бразильському бароко. Характерними рисами стилю були аскетичні фасади будинків, декоровані стеатитом, який використовували замість європейського мармуру. Оуру-Прету ретельно відреставроване, перебуває під охороною держави як національне надбання Бразилії та внесене ЮНЕСКО до списку міст — світової спадщини.

Появою неокласицизму в Бразилії завдячують архітекторові Гранжану де Монтіньї, який відвідав країну 1816 року у складі французької художньої місії. Він спроектував низку будівель у Ріо-де-Жанейро й підніс архітектуру до рангу академічної дисципліни. Від другої половини XIX століття до початку XX бразильські архітектори зазнавали впливу французької школи.

Відтоді, не втрачаючи зв’язків із такими новаторами, як Ле Корбюзьє у Франції та Френк Ллойд Райт у США, бразильська архітектура йде власним шляхом. Нині вона привертає загальну увагу як одна з найоригінальніших. Темпи й масштаби міського будівництва за останні тридцять років створили виняткові можливості для гармонійного поєднання суспільних і функціональних завдань із художнім оформленням.

Період модернізму в бразильській архітектурі розпочинається з будівництва 1930 року в Сан-Паулу «сучасного» будинку за проєктом вихідця з Росії Грегорі Варшавчика. Прекрасними прикладами цього стилю, починаючи з 40-х років, є будинок аеровокзалу Сантос-Дюмон, зведений за проєктом братів Роберту, Міністерства юстиції в Ріо-де-Жанейро та інші.

Безсумнівно, найвідомішим прикладом сучасної бразильської архітектури стала столиця Бразиліа, де уяві архітектора була дана повна воля. Луїс Коста виконав проєкт генерального плану міста, а Оскар Німейєр спроєктував основні будівлі. Ці проєкти стали першими віхами нової масової архітектури.

Серед головних будівель, спроєктованих Німейєром у Бразиліа, слід відзначити Палац Ітамараті (Міністерство закордонних справ Бразилії) з високими бетонними арками та водним парком; Кафедральний собор у вигляді концентричного пучка ланцетоподібних опор, що підносяться догори, який багато хто вважає шедевром Німейєра. Однак самі по собі будинки не можуть створити естетично прекрасне й гармонійне міське середовище.

Паралельно з новими сміливими концепціями в архітектурі в Бразилії розвивалася школа пейзажистів на чолі з Бурле Марксом, яка ставила за мету зрівноважити бетонні та скляні фасади освіжаючою зеленню садів і парків. Завдяки діяльності в багатьох містах Бразилії Бурле Маркс здобув міжнародний авторитет.

Отримавши як вихідний матеріал набір музичних традицій Європи, Африки та індіанців, музика Бразилії сформувалася як нескінченне змішання стилів, ритмів і звуків. Існує регіональна музика, характерна для кожного штату, а також жанри масштабніші, що об’єднують країну й уже встигли полюбитися меломанам за її межами [2, c. 89-91].

Музика для бразильців нерозривно пов’язана з рухом тіла, народженим найрізноманітнішими ритмами. Самба, пагода, боса-нова, форро, фрево, сертанежа — одночасно й музичні стилі, і танці. Ця музика — вираження народу, який її створив, що формується й існує всередині неї та завдяки їй.

1930 року, ще в епоху німого кіно, в бразильському прокаті йшов фільм Маріу Пейшоту «Limite». Це сюрреалістична картина про конфлікти, що неминуче виникають при так званому повному щасті. Фільм став значною віхою в бразильському кінематографі. 1933 року «Сінедіа» випускає стрічку «Voz do Carnaval» («Голос карнавалу») — перший фільм за участю Кармен Міранди. Ця картина принесла в бразильське кіно жанр «шашада», що панував кілька років. «Шашади» — це комедії, повні безневинних жартів і музики, обожнювані глядачами.

Приблизно наприкінці 40-х років бразильський кінематограф став на промислову основу. У Сан-Паулу створено кінокомпанію «Вера Крус», метою якої було виробництво фільмів міжнародного рівня. Для роботи залучали іноземних фахівців, а з Європи повернувся, щоб очолити компанію, всесвітньо відомий бразильський режисер Алберту Кавалканті.

У 50-ті роки бразильський кінематограф радикально змінив стиль роботи й зйомки. Режисер Нелсон Перейра дус Сантус 1955 року під час зйомок фільму «Ріо, 40 градусів» застосував тактику італійських неореалістів, запросивши звичайних людей, а не акторів, і розгорнувши дію на вулицях міста, що вимагало мінімальних витрат. На Нелсона Перейру дус Сантуса чекала слава одного з найвидатніших кінематографістів усіх часів.

Цей факт поклав початок руху «Cinema Novo» («Нове кіно») у Бразилії. Інші режисери також вийшли на вулиці для зйомок. Виробництво фільмів почало зростати. 1962 року «Pagador de Promessas» («Обітниця») отримав «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі. У цей період «Нове кіно» розробило нову концепцію кінематографічного виробництва: ідея в голові — камера в руках.

Наприкінці 60-х років рух тропікалістів вплинув на музику, театр і художнє життя Бразилії. Цей рух підкреслював необхідність перетворення будь-якого іноземного впливу в національний продукт. Кіно також було захоплене цією ідеєю: його способом вираження стала алегорія. Найпоказовіший фільм цього напрямку — «Macunaíma» Жуакіна Педру ді Андраді, що є метафоричним аналізом бразильського характеру, який вимальовується з розповіді індіанця, що покинув амазонські ліси й вирушив у велике місто.

«Embrafilme», державна бразильська кінокомпанія, була створена 1969 року, а 1990-го припинила існування. У 70—80-ті роки її завданням було спільне виробництво, фінансування й розподіл кінопродукції. «Embrafilme» додало комерційний розмах кіновиробництву й узяло на себе керівництво найамбітнішими проєктами.

Серед найгучніших картин 70-х — «Амулет Огум» Нелсона Перейри дус Сантуса про кандомбле та «Подружня війна» Жуакіна Педру ді Андраді. Знятий за оповіданням Далтона Тревізана фільм «Подружня війна» в серії скетчів розповідає про смішні й сумні сторони подружнього життя. «Дона Флор і її два чоловіки» Бруну Баррету мала міжнародний успіх.

Одним із найсміливіших фільмів 80-х була «Година зірки», знята 1985 року Сюзанною Амарал за оповіданням Клариси Ліспектор. Стрічка розповідає про шлях юної дівчини, яка виїхала з Північного сходу у велике місто.

Нині по телебаченню та на екранах багатьох країн світу йдуть сучасні бразильські стрічки. Бразилія також є найбільшим виробником та експортером теленовел, які збирають широку глядацьку аудиторію в різних країнах світу [6, c. 28-30].

4. Бразильські свята

У Бразилії більшість народних свят мають іберійське, африканське та індіанське походження. Вони припадають на певні дати католицького календаря. Різдво, карнавал і липневі свята, а також найважливіші народні урочистості відзначаються в усіх регіонах країни. Крім них існує безліч місцевих свят і гулянь, які стали традиційними для кожного міста чи штату. Багато з них вшановують святого покровителя, як-от Нашого Господа Спокійного Упокою (Nosso Senhor do Bonfim) у Салвадорі. Хоч багато свят мають спільну тематику, у кожній місцевості вони набувають особливих рис залежно від регіональних традицій.

Різдво

Найпопулярніше християнське свято відзначає народження Ісуса Христа та його послання миру й солідарності між людьми. Хоча для багатьох це свято стало лише приводом для споживання та колективних гулянь, його первісний дух братання залишається відчутним. Підготовка розпочинається вже наприкінці листопада — тоді прикрашають будинки й вулиці, люди обмінюються вітаннями. Святкова атмосфера триває до Дня волхвів — Dia de Reis (6 січня), коли за традицією прибирають різдвяне деревце (árvore de Natal — ялинку або сосну). У домашній обстановці найурочистіші події — вечеря 24 грудня та обід 25 грудня. У ці моменти збираються всі члени родини, обмінюються подарунками та смакують особливі страви, як-от індик (peru), каштани (castanhas) і солодкі грінки (rabanada), що нагадують про європейське коріння святкування. Крім цих страв, деякі різдвяні символи — Дід Мороз (o Papai Noel), різдвяне деревце та стилізована скульптура ясел із поклонінням волхвів новонародженому Ісусу (шопка — Presépio) — мають європейське походження. Принаймні один із них, різдвяне деревце, виник із дохристиянських святкувань: оскільки в давнину вірили, що в середині дерева живе дух родючості, у травні в кожному селі в центрі саджали дерево, щоб забезпечити майбутній урожай. У Бразилії перше різдвяне деревце з’явилося на початку XX століття. Ясла (шопка) — інша освячена бразильська традиція. Це фігурки з глини, дерева, металу або тіста, які представляють Святе Сімейство та поклоніння волхвів. Вони виникли в Італії у XIII столітті: вважають, що першу таку шопку зробив сам Святий Франциск Асизький. Обов’язковий образ на святкуваннях — Дід Мороз, який об’єднує риси різних європейських персонажів, таких як Святий Миколай, покровитель дітей. Пастораль (O Pastoril), трійка Східних королів — Рейзадо (Reisado) та Поклоніння волхвів (Folia de Reis) — жартівливі святкування, пов’язані з різдвяними персонажами, як-от пастухи та Східні королі, — є складовою частиною веселощів у різних регіонах Бразилії. У багатьох містах разом із цими відбуваються й інші свята, такі як Бумба-меу-Бой (Bumba-meu-boi — легенда про воскресіння забитого улюбленого вола одного господаря), маружада (marujada) та конгада (congada) — свята, пов’язані з ушануванням Святого Бенедикта, хоч їх тематика й не пов’язана безпосередньо з різдвяними традиціями.

Червневі свята

Вони відбуваються по всій країні у липні на вшанування трьох святих. Перший — Святий Антоній, 13 числа; Святий Жуан (Іоан) святкується 24-го, а 29-го — черга Святого Петра. Як правило, святкування відбувається на відкритому повітрі, на місці, прикрашеному кольоровими прапорцями. Там розпалюється багаття на всю ніч. До столу подають традиційні страви, як-от кукурудзяна каша (canjica de milho), пе-де-молеке (pé-de-moleque — арахісове повидло), смажені зерна кукурудзи (pipoca), смажений арахіс (amendoim torrado), джем із солодкої картоплі (doce de batata doce) серед інших страв. Дорослі п’ють підігріте вино, приправлене спеціями, та традиційний кентау (quentão), зроблений на основі кашаси — горілки з цукрової тростини (cachaça) — та імбиру. Апогеєм святкування є танець куадрілья, що походить від французького менуету. У ці свята люди часто висловлюють прохання до святих: від них походять «симпатії» — ритуали, яких треба дотримуватися з усією строгістю, інакше бажання (прохання) не здійсниться. Найвідоміші ритуали пов’язані зі Святим Антонієм, якого вважають хранителем шлюбу. Походження липневих свят сягає дуже давніх часів — святкувань задля отримання багатого врожаю, успішної роботи, плодовитості й родючості. Багаття та сільське весілля, наприклад, є небагатьма символами, що пройшли крізь часи й збереглися до наших днів. У давнину люди поринали в оргії, вірячи, що сексуальна енергія запліднить землю. З приходом християнства ці звичаї зникли, але їхнє значення залишилося у стилізованому сільському весіллі.

Духів день (Festas do Divino)

Це свято відбувається на честь зішестя Святого Духа на апостолів Христа. Воно святкується через 50 днів після Пасхальної неділі, що відповідає П’ятидесятниці офіційного католицького календаря. Його основним символом є біла голубка, яка уособлює Божественний Святий Дух. Святкування було принесене португальцями у XVI столітті. У деяких містах його апогеєм є коронування імператора, для якого вдягаються в пишні шати з велюру й сатину. Залежно від регіону, на різних етапах і ритуалах свята виступають групи акомпанементу — вокального й музичного. Для проведення урочистостей здійснюється збір коштів. Окрім танців і проходження з хоругвами, на честь свята проводяться різні витівки та атракціони: кінні паради (cavalhadas), «мосамбіки» і «конгади», танці, як-от «куруру», «жонго» та «фанданго». Найвизначніші святкування Духового дня проводяться в Алкантарі (штат Мараньян), Піренополісі (штат Гояс), Параті (штат Ріо-де-Жанейро), Сан-Луїс-де-Параітінга, Можі-дас-Крузес та Тієте (штат Сан-Паулу).

Висновки

Бразильську державу можна назвати молодою порівняно з нашою країною, європейськими державами чи Китаєм.

Культура Бразилії почала формуватися й формується донині як суміш різноманітних історичних традицій народів, що склали бразильську націю.

Значний вплив на культуру країни справила Португалія, колонією якої була Бразилія. Через це офіційною та практично єдиною розмовною мовою країни є португальська. За віросповіданням більшість бразильців — католики, що робить Бразилію країною з найбільшим католицьким населенням у світі. Національна збірна з футболу вважається найсильнішою, оскільки є п’ятиразовим чемпіоном світу.

Домінуючим залишається португальський початок: бразильці говорять дещо зміненою португальською, переважає католицизм — основна релігія португальців, широко поширені звичаї перших поселенців-колонізаторів. Однак вплив індіанців та африканців також безперечний. Широко розповсюджена мова тупі-гуарані: у XVI столітті священики-місіонери переклали нею катехізис і використовували для своєї діяльності на Півночі Бразилії. Чимало слів у сучасній мові мають індіанське походження. Вплив індіанської культури особливо помітний в Амазонії, а сліди африканської культури більше простежуються на узбережжі Бразилії, починаючи від Ріо-де-Жанейро.

Величезний творчий потенціал нації виявився в бурхливому розвитку сучасних видів мистецтва в сьогоднішній Бразилії: реклама, мода, ландшафтний та індустріальний дизайн. Бразильські дизайнери успішно конкурують із найвідомішими колегами з Європи та США.

Список використаної літератури

1. Глазачев С. Бразилия: природа и люди //Краєзнавство. Географія. Туризм. — № 29-32. — C. 30-33.
2. Ермольева Э.Г. Проблемы и контрасты бразильского образования //Педагогика. — 1998. — № 2. — C. 89-97.
3. Сан-Пауло, Бразилия: Неформальные города //А.С.С. — 2007. — № 3. — C. 70-73.
4. Сизоненко А. Бразилия — южноамериканский гигант //География в школе. — 2002. — № 6. — C. 9-10.
5. Цуканова Т. Бразилия: региональные особенности развития образования //География в школе. — 2000. — № 8. — C. 76-83.
6. Яценко Е. Индустрия телесериалов в Бразилии //Панорама культурной жизни зарубежных стран (Информационный сборник). — 2003. — Вип. 3. — C. 28-30.