Вступ.

1. Життєвий шлях М.С. Грушевського.

2. Наукова і політична діяльність М. Грушевського.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

М.С. Грушевський (1866—1934) не просто творив історію української державності — він жив нею, перебуваючи в самому епіцентрі подій, серед людей і задля людей. Це була особистість, у якій поєднувалися глибока ідейна переконаність і звичайні людські риси: емоції, пристрасті, амбіції, симпатії та антипатії, душевні переживання, певні слабкості й болючі помилки. Він був сином своєї епохи — часу гострих соціальних конфліктів і жорстокого національного гноблення українців з боку імперії, яке відчував на собі особисто як один із найяскравіших представників національної еліти. Разом зі своїми однодумцями він працював у надзвичайно складних, часто екстремальних умовах (зокрема, у 1917—1918 рр.). «Я був стомлений... — згадував Грушевський, — боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу... вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в ніч... При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і под.»

Варто також зауважити, що ані сам Михайло Грушевський, ані його найближчі соратники по Українській Центральній раді не мали жодного досвіду парламентської, а тим більше державотворчої роботи. Фундаментом цієї титанічної праці стали його політичні та політологічні концепції, які, як зазначає відомий дослідник Любомир Винар, були «тісно пов'язані з його історіософією й історичними концепціями, з наголошенням змагання українського народу до свободи і незалежності».

1. Життєвий шлях М.С. Грушевського

М.С. Грушевський народився 17 вересня (за старим стилем) 1866 року в Холмі (нині — територія Республіки Польща) у родині вчителя. Дитинство минуло далеко від історичної батьківщини: сім'я спершу переїхала до Ставрополя, а згодом на Кавказ. Однак любов до рідного краю він проніс через усе життя. У «Автобіографії» Грушевський писав: «під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в ареолі далекої «вітчини», і контрастом чужоплемінної й чужомовної «чужини».

Очолюючи Наукове товариство ім. Шевченка, він постійно дбав про виховання нової генерації талановитих учених, які зробили вагомий внесок у розвиток українознавства. Серед своїх учнів і послідовників М.С. Грушевський називає О. Терлецького, Д. Корейця, М. Кордубу, С. Томашівського, С. Рудницького, О. Целевича, Ю. Кміта, З. Кузелю, О. Чайківського, В. Герасимчука, О. Сушка, Ф. Голійчука, І. Джиджору, І. Кревецького, І. Крип'якевича та інших. Їхні долі склалися по-різному, наприкінці життя вони дотримувалися різних світоглядних позицій. Але важливо інше — творчість кожного з них стала помітним явищем в українській науці та культурі кінця XIX — першої половини XX століття.

У цей період М.С. Грушевський повернувся до своєї давньої мрії — створити книгу з історії України, яку він уявляв «короткою і загальноприступною». Реалізації цього задуму сприяли певні обставини. У 1903 році вчений отримав запрошення від Вільної російської школи в Парижі прочитати курс лекцій з історії України. На основі цих лекцій протягом літа 1903 року він підготував російською мовою «Очерк истории украинского народа», який, попри певні труднощі (видавці відмовляли у публікації, оскільки схема викладу матеріалу розходилася з офіційною), у 1904 році побачив світ. Однак учений не зупинився на досягнутому. Захопившись українським і світовим мистецтвом, він, за його словами, «став підготовляти видання ілюстрованої історії України, котре випустив потім, 1911 р., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлось перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою кількістю ілюстраційного матеріалу». Книга здобула величезну популярність серед читачів і в доповненому вигляді неодноразово перевидавалася в наступні роки.

Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою діяльністю, М.С. Грушевський зробив вагомий внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродження діяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905), створення національного театру у Львові та організацію видавничого товариства.

Перше десятиліття XX століття внесло корективи в творче життя М.С. Грушевського. Певна демократизація суспільного життя під впливом буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр. відкрила вченому можливість відвідувати багато міст Лівобережної, Слобідської та Південної України і розширити науково-організаційну діяльність.

У роки, сповнені політичної боротьби та організаторської роботи, М.С. Грушевський не забував про популяризацію наукових знань. У 1907 році він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в доступній формі виклав основні події історичного минулого українського народу [5, c. 291-293].

Перша світова війна докорінно змінила життєві та творчі плани М.С. Грушевського. Царські сатрапи висунули проти нього безпідставні звинувачення у шпигунстві на користь Австро-Угорщини, заарештували його і після принизливих допитів відправили на заслання до Симбірська та Казані. Лише завдяки клопотанню Російської академії наук він зміг повернутися до Москви, що дозволило йому знову зайнятися науковою роботою.

У період з березня 1917 до квітня 1918 року М.С. Грушевський активно займався політичною діяльністю як голова Центральної Ради та перший президент УНР. У цей час він зробив чимало для відродження української державності, обґрунтовуючи свої погляди в численних публіцистичних статтях і державних документах, які вирізнялися прагненням автора відобразити суть історичного моменту.

Після гетьманського перевороту М.С. Грушевський відійшов від політичних справ. Деякий час він перебував на нелегальному становищі в Києві, а з березня 1919 року розпочався емігрантський період його життя. Перебуваючи в Празі, Берліні, Женеві, Парижі та інших містах, він зосередився переважно на науковій діяльності: готував і публікував наукові праці (зокрема, такі масштабні, як «З історії релігійної думки на Україні», «Початки громадянства», «З починів українського соціалістичного руху: Михайло Драгоманів і женевський соціалістичний гурток» та інші). За кордоном учений також організував видання науково-політичних журналів і здійснював їх редагування. Тоді ж у Бадені, під Віднем, він зайнявся літературознавчими дослідженнями.

Перебуваючи в еміграції, М.С. Грушевський не поривав зв'язків з Україною. Він активно листувався з діячами культури та науки, уважно стежив за суспільно-політичними подіями на батьківщині. Поступово в нього визріла думка про можливість повернення. Після кількох років переговорів між представниками радянської влади та М.С. Грушевським йому нарешті дозволили в'їзд в країну (7 березня 1924 року сім'я Грушевських уже була в Києві).

На Україну М.С. Грушевський повернувся як визнаний лідер історичної науки. Його обирають академіком ВУАН (1924), він очолює низку комісій та секцій в системі академії, активно включається в її різнопланову діяльність. М.С. Грушевський працює багато й плідно: його наукові інтереси зосереджуються на спадщині, концепціях і поглядах М.І. Костомарова, В.Б. Антоновича, П.О. Куліша, М.П. Драгоманова. Як і у Львові, навколо нього гуртуються молоді талановиті вчені (С. Глушко, А. Глядківський, М. Карачківський, С. Шамрай, В. Юркевич, М. Ткаченко, В. Новицький), які зробили свій внесок у розвиток української історичної науки. Визнанням заслуг Грушевського-вченого стало обрання його в 1929 році дійсним членом Академії наук СРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася. Сталінські репресії не оминули й М.С. Грушевського. Навколо нього створилася атмосфера недовіри та ворожнечі. Опозиція з числа політичних діячів і вчених розгорнула проти нього систематичне цькування. У березні 1931 року М.С. Грушевський змушений був залишити Київ і переїхати до Москви. Тут його заарештували (інкримінували участь у так званому Українському національному центрі), але через деякий час звільнили. Незважаючи на вік і стан здоров'я (він практично втратив зір), М.С. Грушевський продовжує багато працювати: відвідує архіви та бібліотеки Москви, займається літературознавчою роботою. Він був сповнений наукових задумів. Та все пережите далося взнаки. 25 листопада 1934 року під час відпочинку та лікування в Кисловодську М.С. Грушевський помер [2, c. 548-549].

2. Наукова і політична діяльність М. Грушевського

Українську демократичну республіку М. Грушевський розглядав у нерозривному зв'язку з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), з Костомаровим, Шевченком, Кулішем та іншими братчиками, чиї погляди були пов'язані з ідеологією визволення України і мали визначальний вплив на Грушевського. Цей зв'язок між Новою Україною Грушевського та попередніми історичними епохами чітко простежується в його статті 1917 року «В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи».

Грушевський та його однодумці відстоювали федеральний постулат кириломефодіївців як принцип побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основу української держави 1917-18 років було покладено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка відображала самостійність і незалежність української нації. Саме в цьому історіософсько-ідеологічному контексті слід розглядати державне самовизначення української нації через проголошення державної незалежності чотирма універсалами Української Центральної Ради. У «Книзі битія українського народу» в 104-му розділі чітко стверджується, що «І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім».

Саме тому Голова Центральної Ради завжди наголошував на відновленні української державності, а не на її започаткуванні.

Тут перетинаються історичні концепції найвидатнішого історика України з політичними концепціями Грушевського 1917-18 років, який добре розумів необхідність наочно підкреслити безперервність українського державотворчого процесу, що зрештою завершився новою державною формацією — Українською Народною Республікою. І вже УНР своїми конституційними актами дала потім міцну основу для подальшого розвитку української державності.

Грушевський створив у Львові школу істориків України, до якої належали І. Крип'якевич, І. Джиджора, О. Терлецький, С. Томашівський, В. Герасимчук, М. Кордуба. У 1898 році у Львові вийшов перший том монументальної праці Грушевського «Історія України-Руси» (в 10 томах), яка продовжувала видаватися в 1899-1937 роках у Львові та Києві. Політичну діяльність Грушевський розпочав у Галичині, де в 1899 році став одним із засновників Української Національно-демократичної Партії. У роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні. У 1907 році Грушевський організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. У 1908 році, продовжуючи політичну діяльність, він став одним з ініціаторів створення та головою Товариства Українських Поступовців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. У цей період Грушевський видав ряд публікацій з українського питання — «З біжучої хвилі» (1906), «Визволення Росії і українське питання» (1907), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917). Перша світова війна застала Грушевського в Галичині.

У листопаді 1914 року Грушевський (через Австрію, Італію, Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут його заарештували російські власті, які вже давно стежили за його діяльністю, звинуватили в «австрофільстві» і засудили до заслання в Сибір. На прохання Російської Академії Наук Грушевського перевели спершу до Симбірська, згодом до Казані, а звідти — до Москви. 14(27) березня 1917 року він повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Грушевським, враховуючи зміну політичної та соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України (див. Універсали Української Центральної Ради).

29 квітня 1918 року Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади 29 квітня 1918 року гетьмана П. Скоропадського він відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 року Грушевський емігрував до Чехословаччини, а потім до Австрії, де розгорнув широку наукову та публіцистичну діяльність. У 1919 році він заснував Український соціологічний інститут у Відні, у 1920-22 роках редагував орган Української Партії Соціалістів-Революціонерів «Борітеся — поборете!», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні та Парижі. 7 березня 1924 року після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками Грушевський повернувся до Києва. У 1924 році був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника» та інших видань. За його редакцією вийшли: «Український археологічний збірник», «Пам'ятки українського письменства», «Студії з України».

У 1929 році Грушевського обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі його заарештували як керівника так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. У березні 1931 року його вислали до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідували, співробітників та учнів заарештували. Усе це негативно позначилося на здоров'ї вченого. Помер Грушевський за нез'ясованих обставин під час нескладної операції в Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі в Києві [3, c. 326-328].

Грушевський — автор понад 2 тисяч наукових праць: «Історія України-Руси» (т. 1-10, в 13 кн., 1898-1937), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «Початки громадянства» (1921), «Історія української літератури» (т. 1-5, 1923-27) та багато інших. Грушевський — один з редакторів багатотомного видання документів «Джерела до історії України».

Історична концепція Грушевського формувалася під впливом В. Антоновича, М. Костомарова та М. Драгоманова. Ідеї народництва та федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Грушевського була характерна першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак у процесі подальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Грушевський дедалі більшого значення надавав державно-національному чиннику. Ідеалом майбутнього устрою України для Грушевського був демократичний федералізм із широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Грушевського як ученого, що створив цілісну концепцію українського історичного процесу, та його діяльність як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21 років ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.

Не меншими є й заслуги М.С. Грушевського перед народом як політичного діяча. Перший голова Центральної Ради, перший Президент України, він доклав багато зусиль до згуртування досі роз'єднаного імперською політикою народу України та його політичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті та драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому та громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоднішнього відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди та щасливого майбуття [1, c. 237-239].

Висновки

Один із сучасників Грушевського Б. Мартос писав, що вибір упав на Грушевського тому, що «всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру». Крім того, серед усіх діячів Центральної Ради та всього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу, провівши чимало років за кордоном. Очевидно також і те, що він був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, які присягнули на вірність українській незалежній державі.

Грушевський був великим патріотом України й українства, але він був і великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного, зокрема міжслов'янського, роз'єднання, проти пропагування ідеологічних націоналістичних крайнощів, але, прозрівши після трагічних подій початку 1918 року, послідовно виступав і проти «московської орієнтації». Він закликав своїх сучасників визволитися «від певного обов'язку супроти Московщини».

Ми всі повинні пам'ятати, що саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення та нищення він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.